Секс-освіта й любовна лірика. Що можна знайти в українських еротичних журналах і газетах

Необхідність секс-освіти в сучасному суспільстві залишається одним із питань, які викликають чимало дискусій. Зокрема: у якому форматі це повинно відбуватися; чи має секс-освіта бути навчальним предметом у школі; про що слід розповідати з юного віку, а що слід завуальовувати — і безліч інших питань такого штибу. 

Раніше одним зі способів розповісти про сексуальне життя й тілесність були еротичні журнали. В Україні протягом 90-х років виходили перші з них — «Лель» і «Пан+Пані» — які відповідали на питання про секс, контрацепцію, оргазм, гігієнічні засоби, венеричні захворювання, збирали листи від читачів з ситуаціями з їхнього статевого життя й навіть публікували інтимну лірику класиків і сучасних письменників. 

Саме цим виданням часто доводилося боротися зі скаргами читачів, які виявлялися неготовими до розмов про сексуальність чи тілесність, бути першими, хто заводить ці  розмови в українському медіаполі, протистояти засиллю російських конкурентів на взір  Playboy, MAXIM та інших і знаходити можливості, щоб фінансово підтримувати власні редакції. 

Розповідаємо про українські еротичні журнали та газети, які почали видавати в 90-х роках, а також зін «Грішниця», який продовжує традицію говоріння про еротичність і її значення в сучасному світі. 

«Лель» був одним із перших українських еротичних журналів, який випускали з 1992 по 2003 роки. За цей час редакції вдалося реалізувати 75 випусків. Журнал мав таку назву через давнословʼянського бога кохання та шлюбу Леля, якого уявляли парубком, що грає на сопілці й приносить людям кохання. 

У вступному редакторському слові до першого випуску «Леля» поет, журналіст і перекладач Сергій Чирков, який протягом усього існування журналу був його головним редактором, зазначав, що «Лель» зʼявився як «протест проти низькопробної друкованої продукції, яка заполонила українські міста». Першорядним завданням для редакції було показати еротичні фото й історії без вульгарності чи порнографії. Окрім якісного еротичного контенту, «Лель» просував українську мову та вважав, що це та мова, якою можуть говорити в ліжку. 

До роботи над журналом долучалася навіть літературознавиця Соломія Павличко, яка, працюючи за кордоном, передавала редакції ксерокопії з фондів Канади й твори світової класики для українського перекладу. Серед них була «Філософія в будуарі» Маркіза де Сада французькою мовою — історія про аристократку, яка поринає у світ сексуальних насолод, свободи й пізнання себе. У «Лелі» можна було почитати також Вірджинію Вульф, Джованні Боккаччо, Леопольда фон Захера-Мазоха.

Серед тем, про які писав «Лель», були стосунки, сексуальне життя, задоволення, збудження, анатомія чоловічого і жіночого тіл. У різних випусках журналу розповідали про перший сексуальний досвід і чи має він бути болючим, ерекцію, еякуляцію, оргазм, важливість прелюдії. У виданні була окрема рубрика — «Словничок», яка пояснювала значення слів, що стосувалися сексу й тілесності. Наприклад, що таке вульва, вагінізм, петтінг, ерекція, ерогенні зони тощо. 

Схожою рубрикою була «Все про секс». Тут редакція ділилася цікавими фактами про сексуальний досвід: яка жінка була першою сексологинею, що було найдавнішим способом контрацепції чи коли відкрилася перша клініка планування сімʼї.

Стиль мовлення в журналі був грайливим і нерідко жартівливим, ніби Лель — хороший друг, який дає тобі пораду щодо стосунків. Іноді він може покепкувати з твого незнання або дбайливо по-науковому пояснити незрозуміле. Залежно від теми статей, у виданні були різні Лелі: Лель-сексолог, Лесь-залицяльник, Лель-соціолог тощо. Лель-косметолог, наприклад, рекомендував, що варто робити, якщо випадає волосся, як позбутися лупи; Лель-лікар міг пояснити, чому можуть припинятися менструації або чи можна відчувати оргазм без статевого акту; Лель-цікавець радив книжки про секс і стосунки. 

Для того, щоби висвітлювати такі теми, необхідно було заручитися підтримкою кваліфікованих сексологів, яких на той час у Києві не було. До роботи залучали гінекологів, проктологів, урологів. Нерідко їхню роль перебирали на себе редактори й журналісти, читаючи фахову літературу («Радість сексу» Алекса Комфорта й книжки Грехема Мастертона, які натоді були дороговказами в питаннях сексуальних стосунків) й адаптуючи її під українські реалії. 

Хоч і в 90-х, з перших років незалежності України, зацікавленість питаннями сексу зростає, більшість таких тем залишається в тіні через відсутність публічної дискусії навколо них. Наприклад, у декількох випусках «Лелю» навіть публікували рухи, які навчали жінок самооборони й допомагали їм захистити себе у випадку домагань чи нападів у громадських місцях.

Головний редактор видання Сергій Чирков, згадуючи про теми, які висвітлював «Лель», ділився, що чимало з них були помічними для читачів: «Були випадки, ми рятували сім’ї, зберігали людям життя. Якось мені подзвонив чоловік, який кілька кілометрів їхав до райцентру, щоб дістатися до телефону. Молодий хлопець, тракторист закохавсь. Але мав великі комплекси. Думав, що його природа фізично обділила. А потім почитав у «Лелі», що все нормально, і природа знає, що вона робить. Конструює людей по-різному, але всім знаходиться своя справа. Потім він листа прислав, що одружився, що у них все склалося, народили дитину».

Різноманітними в журналі були літературні рубрики — української прози, поезії та народної творчості. Тут можна було знайти сороміцькі весільні пісні з архіву Михайла Максимовича, любовну лірику Максима Рильського, Павла Тичини, Михайля Семенка, Михайла Рудницького, Наталі Лівицької-Холодної, Василя Стуса, Богдана-Ігоря Антонича, Гео Шкурупія, Дмитра Павличка. Друкувалися в «Лелі» й сучасні письменники: Юрій Винничук, Іван Малкович, Емма Андієвська, Василь Герасимʼюк, Оксана Забужко, Юрій Андрухович. Твори деяких із них виходили вперше саме на сторінках журналу.

Місця вистачало й для еротичних народних анекдотів, усмішок і загадок. Останні часто ґрунтувалися на еротичному підтексті, проте мали нееротичні відповіді. Наприклад, відгадкою до «З ким ти найчастіше цілуєшся?» був кухоль. 

Еротичність «Лелю» була інтелектуальною: про кохання, секс та інтимність тут говорили різними способами: віршами, жартами, уривками з усесвітньо відомих романів, питаннями й відповідями, життєвими історіями, еротичними фотографіями. Серед зображень журналу були ілюстрації українських митців, еротичні світлини, які показували жіноче тіло в його природному вигляді, з волоссям. Щоправда, репрезентація тіл у журналі не була різноманітною, і переважно це були тільки стрункі, підтягнуті фігури. 

Особливістю «Лелю» було те, що читачі й читачки журналу могли поділитися власними історіями або ж питаннями щодо сексуального життя, і редакція могла їх опублікувати або відповісти на них. У першому випуску для цього виділяли останні сторінки журналу, надалі створювали окремі рубрики. Наприклад, була сторінка «Еротрек», куди можна було надіслати власні еротичні фото або вірші. 

У різні часи гостями «Лелю» були акторка Ольга Сумська, співачки Ірина Білик, Наталія Могилевська, Камалія. Тут можна було почитати про кохання в житті Шер, Фредді Меркʼюрі та Пантелеймона Куліша.

Попри потужність просвітницької тематики навколо сексу, стосунків, тілесності, «Лель» також грішив певними гендерними стереотипами. Наприклад, у вступному слові Чиркова до першого номера «дівчат обіцяють навчити жіночності, а чоловіків справжнього лицарства». Розповідаючи про те, чому жінкам важливо почути «я тебе кохаю», автори говорять, що однією з причин є те, що жінка може похвалитися цим перед подружками.

Так само в одній зі статей автори зазначають, що в чоловіків є секрети, про які не може знати жодна жінка. У цьому ж тексті щодо жінки вживають евфемізм «слабка стать». Усе це знайшло місце у виданні через недостатню грамотність у питаннях рівності, гендеру, відсутність публічного обговорення таких питань і стереотипів у той час. Якби «Лель» продовжив існувати й сьогодні, у ньому б навряд чи знайшлося місце подібним упередженням. Але на період 90-х журнал і його теми були вже достатньо прогресивними й відіграли свою роль у просвітництві українців щодо стосунків і сексу.

«Пан+Пані» було першим еротичним виданням в Україні, яке видавали з 1992 по 1998 роки в Тернополі. Ця газета почала свій шлях як додаток до тижневика «Заповіт», адже її перший випуск зʼявився за декілька місяців до розвалу СРСР. Радянська цензура забороняла відверті, еротичні зображення, тому доводилося робити газету частиною суспільно-політичного видання.

Головним завданням для «Пан+Пані» було протистояти вульгарності та примітивізму. Еротичність, про яку вони говорили і яку показували, мусила виховувати естетичний смак, потяг до прекрасного. У перші роки існування світлини оголених жіночих тіл перефотографовували з іноземних журналів, а зіркам, які були гостями газети, добирали оголені тіла з чужих фото. 

Час самостійно диктував теми, які потрібно було підсвітити. На початку 90-х активно обговорюють ВІЛ і СНІД, зʼявляється необхідність в інформації про засоби контрацепції і те, як ці захворювання можуть передаватися. Тож «Пан+Пані» говорять на ці теми, наголошуючи на тому, що секс має бути безпечним і приносити задоволення. 

Потреба в газеті, у якій були матеріали на таку тематику, відчувалася в повсякденних розмовах і зустрічах зі знайомими. Про це один із редакторів газети, Зиновій Фриз, розповідає в інтервʼю «Читомо»: «Пригадую, мене запросили на одне весілля в село. Звісно, я прихопив пару десятків примірників «Пан+Пані». І що ви думаєте? В якийсь момент гості настільки заглибилися в читання, що забули про все на світі».

Революційними та новаторськими були рубрики, що дозволяли читачам знайомитися й знаходити пару. Фактично, саме ці сторінки газети стали своєрідним тіндером у девʼяностих. Оголошення публікувалися під маркуваннями «Такі», «Не зовсім такі», «Не такі». Якщо людина була «такою», вона шукала пару для подальшого шлюбу. Якщо «не зовсім такою» — для розваг; якщо ж «не такою» — для гомосексуальних стосунків. Уже в 90-ті газета розвивала толерантність, показувала розмаїття сексуальних орієнтацій, хоч і маркування «не такий» усе ще підкреслювало інакшість людей, належних до ЛГБТК+-спільноти.

Як і в «Лелі», у читачів «Пан+Пані» була можливість спілкуватися з редакцією. Для їхніх листів відводили рубрики «Ероспогад» та «Ерофантазії», де охочі ділились історіями власного сексуального досвіду. Теми для статей також часто підказували саме читачі, розповідаючи про проблеми у своєму сексуальному житті або надсилаючи еротичні поради.

Під час редагування читацьких листів редакція вигадувала або відшукувала питомо українські слова на позначення статевих органів. Наприклад, жіночі статеві органи називали «розкішницею», «курочкою» чи «квіттям-бутонням». Чоловічі — «півнем», «різаком», «прутнем», «твердинею». 

У газеті також траплялася реклама тампонів або товарів із секс-шопу, які можна було замовити поштою. «Пан+Пані» стали своєрідним способом нормалізувати обговорення сексуальних стосунків, прийняття власного тіла з будь-якими розмірами й формами, урізноманітнення статевого життя та експериментів у ньому.

«Симона» була набагато відвертішою газетою, аніж «Лель» чи «Пан+Пані». Її видавали в 90-х роках у Харкові російською мовою і позиціонували як «найкращу газету про любов».

Незважаючи на таке самовизначення, сьогодні про цю газету відомо не так багато. Там розповідали як про гетеро-, так і про гомосексуальні стосунки, спілкувалися з читачами й навіть проводили фотоконкурс на «міс Симону» та «дівчат України». При цьому фотографії цих дівчат публічно розміщували на сторінках журналу, надаючи їхні імена й номери телефонів для знайомств. 

Великий простір газети займали оголошення з пропозиціями сексу телефоном, де публікували фото оголених жінок з їхніми контактами. Багато текстів стосувалося флірту: як фліртувати, де він може траплятися, як застосовувати флірт серед знайомих чи на роботі. Нерідко на сторінках можна було побачити інтервʼю або фотосесії з порнозірками.

Прикметно, що поруч із жіночими тілами в газеті можна було побачити й чоловічі,  зокрема, у фотоконкурсі «Містер Аполлон».

На відміну від «Пан+Пані» та «Леля», які говорили на важливі теми та підсвічували різні сексуальні досвіди, давали можливість дізнатися більше про власні тіло й стосунки, «Симона» все ж тяжіла до вульгарності та сексуалізації. Деякі питання, як-от проблеми в подружніх стосунках, небажані залицяння, обʼєктивація жінок, мали б звучати як нагальні й серйозні. Натомість більшість статей у газеті іронізувала з подібних ситуацій, і, як наслідок, нормалізувала їх.

Журнал «XXL» теж був російськомовним, а видавали його з 2001 року по 2014. «XXL» позиціонували як видання для успішних чоловіків, і його текстове й візуальне наповнення спрямовували насамперед на чоловічу аудиторію, яка прагне працювати над собою, досягати карʼєрних і особистісних висот, удосконалюватися. 

Основні теми, які мали цікавити «типового чоловіка», — спорт, карʼєра, любовні стосунки, стиль, подорожі, риболовля та зброя. На одній сторінці тут спокійно могли співіснувати новини з моди та автомобільного світу та історії про те, як німецькі солдати використовували жінок для сексуального задоволення в Другу світову війну. Також у журналі писали про те, як відрізнити якісний алкоголь від поганого, швидко приготувати якусь страву, щоби здивувати інших, як підтримувати себе у формі. Словом, усе, що сформує імідж того самого успішного чоловіка.

Загалом «XXL» просував токсичну маскулінність і стереотипи довкола жіночої і чоловічої статей. До образу чоловіка нашаровували чітко визначені речі, які маркували його як успішного, сучасного й бажаного, а це подавало його в досить однозначному світлі й не давало простору для різноманіття його інтересів і самоідентифікації. У свою чергу, оголені жіночі тіла стали окрасою, способом отримати задоволення, ще одним утвердженням чоловічої успішності.

У зйомках для цього журналу взяло участь чимало українських зірок: Дмитро Монатік, Леся Нікітюк, Настя Каменських, Оля Полякова. Однак оголеність, сексуальність і тілесність, що була в «XXL», навряд чи є такою, що допомагає людині досліджувати себе, приймати власне тіло й бачити його різноманітність.

«Грішниця» — це сучасний еротичний арт-зін. Його засновниця, українська художниця Julie Poly говорить, що під час створення надихалася газетами 90-х, які виходили в її дитинстві, зокрема «Пан+Пані» та «Симоною». Перший випуск «Грішниці» вийшов у червні 2021 року, а формат зіну диктувала сучасність: кліпове мислення значно знизило сфокусованість, і в повсякденному житті залишається дедалі менше місця для тривалого читання. 

Саме тому в зіні приділили значну увагу візуальному контенту. Тут є світлини, серії зйомок із різними людьми, ілюстрації сучасних українських мисткинь і митців і навіть комікси. Наприклад, авторка одного з коміксів, Анна Магас, у роботі «Мисткиня з Відкритого Космосу» використала сексуальні образи дівчат і жінок, іронізуючи над сучасною культурою. На сторінках зіну також можна побачити роботи художниць Kinder Album, Ірини Максимової, художника Нікіти Гудзовського, дизайнерки Каті Лихач, фотографині Кріс Войтків. «Грішниця» насамперед є мистецьким виданням, і еротичність тут найчастіше осмислюють за допомогою мистецьких інструментів.

«Грішниця» намагається якомога різноманітніше показати, як трактують еротику в сучасному світі. Як на наше бачення впливають культура, соціум, телебачення, реклама. Саме тому тема тілесності й інтимності виступає в зіні з різних кутів: деякі художниці за допомогою ілюстрацій говорять про недопустимість насильства, хтось іронізує над гендерними стереотипами й токсичною маскулінністю. Наприклад, у другому номері зіну представили зйомку з Льошею, брутальну зовнішність якого обіграли й показали, наскільки її можуть сексуалізувати для масової привабливості. 

Третій номер зіну зосереджувався довкола теми інтимного спілкування в умовах війни й мав назву «Листи на Фронт». У ньому також розглядали феномен соціальної мережі OnlyFans і того, як вона перетворилася на платформу допомоги й збору коштів після повномасштабного вторгнення. 

Порушеними темами й візуальним наповненням «Грішниця» допомагає будь-якій людині приймати власне тіло й заохочує досліджувати його. Вона також показує, наскільки наші зовнішність і тілесність дозволяють визначати себе, ідентифікувати, розуміти, що нам подобається, а що ні, як ми почуваємося в тому чи в тому оточенні. Те, чого не вистачало на сторінках журналів і газет 90-х, а саме — репрезентації абсолютно різних тіл і форм — знаходить місце в сучасному зіні. 

Так само в «Грішниці» говорять про різні гендерні ідентичності та сексуальні орієнтації. Зін проводив конкурс на «Міс Грішницю», у якому могли взяти участь люди з будь-яким гендером. 

Редакція зіну чимало працює з інтерактивом для читачів і можливістю зворотного звʼязку. У випусках є судоку, гороскопи та рубрика з листами від читачів зіну. Для другого номеру команда розробила інстаграм-маски, які допомагали «приміряти» різні тату на своєму тілі, що теж стало своєрідним способом дослідити тілесність і її трансформації. У цьому ж номері пропонували пройти тест «Яка ти секс-іграшка?»