День перший. Коло містами Київщини: Бородянка і Гостомель

«Фантастична Україна» — це десять літературних заходів у десяти містах України, під час яких письменниці й засновниці спільноти «Фантастичні talk(s)» Світлана Тараторіна, Наталія Довгопол, Ірина Грабовська, Наталія Матолінець і Дарія Піскозуб спілкуються про фантастику, книжки й обговорюють світові тренди та майбутнє української літератури. Проєкт реалізують у межах мистецького конкурсу Українського інституту книги. 

Протягом вересня — жовтня відбулося вже сім зустрічей письменниць у місцевих бібліотеках та книжкових просторах. На кінець місяця плануються ще три зустрічі в різних містах Вінниччини та Житомирщини: 25 жовтня у Вінниці, 26 жовтня в Бердичеві, а 27 жовтня в Козятині.

Про те, як пройшов перший день туру «Фантастична Україна», під час якого письменниці відвідали Бородянку та Гостомель, діляться у своїх щоденниках Світлана Тараторіна, Наталія Довгопол та Ірина Грабовська.

Ірина Грабовська: Я пригадую період початку війни: цей стан заціпеніння і спустошеності, жаху, коли бачила по телеканалах, що відбувається в містах Київщини, ще нещодавно таких спокійних і благополучних. Це був якийсь специфічний, захмарний рівень жорстокості: спалені будинки, авіабомби на багатоповерхівки, тисячі цивільних жертв. Щось, про що я знала хіба що з історій про війни Росії з Чечнею. 

Тож, коли я повернулася зі Львова додому в 2022 році, мені хотілося відвідати всі ці зболені, поранені міста. Сама я раніше побувала в Бучі й Ірпені. І коли ми планували київську частину «Фантастичної України», я дуже хотіла, щоб ми поїхали саме в Бородянку і Гостомель. Плани здійснилися з допомогою Українського інституту книги.

Наталія Довгопол: Найперше, що подумалось під час планування такого об’ємного проєкту: в один день матимемо по дві презентації в різних містах. Тож потрібно ретельно зорганізувати логістику й зважати на тривоги. Як для мешканки Лівого берега Києва, для мене це виявилося дещо стресово; я знала, що маю виїхати раніше, та якраз перед моїм виходом почалася тривога — тоді наземна частина метро не працює. Зрештою, попросивши рідних підвезти, я дісталась на місце зустрічі навіть завчасно. Виникають обставини, які не залежать від нас. І це обставини війни і цього стану, в якому ми зараз живемо. 

Наталія Довгопол: Початкова локація в нас — Бородянка. До цього мені здавалося, що знаю про це містечко достатньо, мала друзів із навколишніх сіл і порівнювала з Ірпенем та Бучею. Але вже на в’їзді була вражена великою кількістю зруйнованих і досі не відновлених будинків. 

Бородянка повна символів: півник, шафка, кицька Глорія, Шевченко. І власне, коли ми проїжджали повз простріляний памʼятник Шевченка, який поруч із бібліотекою, де запланована перша подія, я мала дуже дивні відчуття. З одного боку, це про причетність і щось дуже близьке особисто мені. З іншого — відчуття глибокої трагедії, тому мимоволі хотілося від цього відсторонитися.

Проте символічно, що Бородянка — це наша перша локація, і я рада такому початку, адже це було справді те, що наповнює. Бо попри весь біль ти бачиш стійкість людей.

Ірина Грабовська:  Нам провели екскурсію невеликим приміщенням у Будинку культури з експонатами і фотографіями часів російської окупації та деокупації Бородянки у 2022 році. Я знову пригадала відчуття, коли на початку квітня 2022-го з’явилися перші новини, що росіяни тікають із Київщини. Це здавалося нереальним. Але це відбувалося. І дуже скоро було звільнено всю Північ України, а світу відкрилися жахливі наслідки окупації. Експозиція музею поки що невелика, але її постійно доповнюють, а в книзі подяк і відгуків чимало тексту іноземними мовами.

Світлана Тараторіна: Уранці в день нашої першої зустрічі я виконувала роль таксистки і забирала дівчат, але, оскільки була тривога, ми приїхали в Бородянку буквально за три хвилини до початку події.

Зібралося близько тридцяти людей, і це було дуже приємно, адже дванадцята година дня, робочий день, п’ятниця. Прийшли працівники бібліотек із найближчих селищ, які теж були в окупації в перший місяць повномасштабного вторгнення.

Бібліотекарі підготувалися, ставили нам цікаві запитання про те, звідки ми беремо ідеї, що зараз із жанром, як нам пишеться. Це було зворушливе спілкування. Безперечно, надихає ентузіазм бібліотекарів, які продовжують працювати, і їхня жага до того, що вони роблять. Вони розказували про свої перші дні в бібліотеці вже після звільнення Бородянки. Це для нас інший погляд на цей регіон, оскільки дехто з «Фантастичних» були там уперше від початку повномасштабного.

Наталія Довгопол: Через тривогу на подію не змогли прийти учні з місцевої школи, які планували нас відвідати. Проте на заході було достатньо людей, прикметно, що старшого віку. Здавалося б, можна вибирати великі локації, де точно буде безліч відвідувачів, де буде молодь, адже здебільшого їх цікавить фантастика.

Утім, на події були всі, хто прагнув зустрітися, кому ця зустріч була потрібна: це люди, які відвідують бібліотеки, люди, які справді шукають комунікації, дуже вдячні слухачі, які ставлять запитання і справді присутні. І це прекрасно, що ми спілкуємося зі старшим поколінням, із людьми, які щиро зацікавлені: усе, що ми говорили, вони захоплено понесуть далі. І знатимуть, що наше покоління не таке вже й пропаще.

Вразило, коли люди казали, що ми даруємо радість у такому не дуже радісному світі. Тому це був, з одного боку, емоційно складний, а з іншого — дуже цікавий і вартісний досвід.

Світлана Тараторіна: Зворушила фраза бібліотекарки пані Валентини: «Бородянка депресивна, адже пережила тридцять три дні окупації, але ось ви такі усміхнені, натхненні і позитивно розповідаєте про себе, що це надало нам енергії. Ви подарували нам свято».

Це справді дуже приємно, тому що — і ми так говорили на самій зустрічі та презентації — фантастика дарує ескапізм, можливість помандрувати вигаданими світами, трішки відпочити від реальності. Хоча водночас вона говорить і про реальність. Усі книжки фантастичні — це про нас, про людей, про все, що ми проживаємо. 

Тому Бородянка, безперечно, залишила глибокі враження.

Ірина Грабовська: Коли ми спілкувалися з бібліотекарками і місцевими мешканцями, мене вразило ось що: практично кожен мешканець Бородянки втратив когось під час окупації — друга, родича, сусіда. Гинули цілі родини. Практично в кожного так чи інакше постраждав будинок. Містечко мале і розташоване на невеликій відстані від Бучанської агломерації та Києва, туди не так багато приїздять із культурними програмами. І одна з гостей на нашій презентації сказала, що не думала, що прийде так багато людей, бо люди там похмурі й депресивні. 

Це якось вразило мене, бо в Києві, до якого ворог не дістався саме тому, що ЗСУ зупинили його у цих маленьких містечках-сателітах, практично не відчувається такої депресивної похмурості. Людей багато, вони кудись поспішають, мають справи, щодня відбуваються події, купа книжкових фестивалів, у той час як Бородянка (лише за 50 км) досі проживає власні травми. Я думаю, київським письменникам і митцям варто звернути увагу на звільнені міста.

Світлана Тараторіна: Від залу було ще цікаве запитання про те, хто така, на нашу думку, фантастична жінка. Власне, це всі ми — жінки України. А літературний образ — наша збірка «Мотанка», про жіночий досвід проживання війни. Ми всі фантастичні, тому що ми в цей непростий час тримаємо на собі багато й усміхаємося, долучаємося до таких різних подій і віримо тільки в перемогу, тільки в краще.

Світлана Тараторіна: Далі ми поїхали у Гостомель, хоча спершу трішки заблукали: GPS проклав швидший шлях, який вів через зруйнований міст. Зовні він видавався вже відновленим, та все ж дорога була перегороджена, тож ми не змогли проїхати, а до Гостомеля запізнилися десь на двадцять хвилин.

Проте на нас чекали. На зустріч прийшли як наші читачі, які знають про нашу творчість, так і місцеві бібліотекарки. Це вже інша ОТГ, але тут теж розказують про фантастику і нашу творчість, тут також ділитимуться з іншими бібліотеками досвідом і книжками.

Ірина Грабовська: Мене здивувало, що бібліотека, у якій відбувалася наша зустріч, розташована у маленькому одноповерховому будинку. Дуже пощастило, що під час окупації будівля і фонди не постраждали.

Я дізналася, що в бібліотеці діє «Жіноче коло підтримки» — зібрання місцевих читачок, які обговорюють книжки. Серед нашої аудиторії були також переселенці з Херсонщини. Після презентації нам подарували пам’ятні подарунки від громади, зокрема книжку про Гостомель. Бібліотекарки пригостили нас також місцевими яблуками, було дуже смачно:)

Світлана Тараторіна: Зворушила бібліотекарка з Озерного. Вона звернула увагу на те, що зустрічі з авторами дуже цінні, бо вони дозволяють по-іншому розказувати читачам про книжки. Одна річ просто книжка — і я розумію, що бібліотекарі теж не в змозі прочитати всі книжки, — а зовсім інша річ зустріч, таке експрес-ознайомлення з книжками. Саме воно дозволяє бібліотекарям потім краще розповідати про них читачам.

У Гостомелі небагато бібліотек, але такі простори тут дуже приємні. Нам розповіли, що від початку повномасштабного вторгнення вони збираються в бібліотеці, приносять із собою гостинці й чай, діляться одне з одним проблемами, організовують зустрічі з психологом. І, зрештою, наша розповідь-презентація про книжки теж перетворила простір у теплий і затишний.

Наталія Довгопол: Я думаю, що згадуватиму не один раз саме цей великий тур на один день: подію та гостинних пані бібліотекарок, що нам розповідали й показували міста, пригощали після подій. Їм також було важливо поділитися з нами теплом. І від цього також стає тепло, бо ти розумієш, що людям це потрібно. І тобі це стає набагато важливішим, адже ці заходи відбуваються не просто так. Ти залишишся в пам’яті цих людей, які будуть про тебе розповідати далі. А це місце і ці люди залишаться у твоїй пам’яті.

І з цього сформується новий досвід. Це такий підмурок для чогось нового.

Світлана Тараторіна: Це велика спрага бібліотек. Здавалось би, Бородянка і Гостомель не так далеко від Києва, і до них навіть у зв’язку з трагічною подією часто їздять. Але йдеться про бажання живого спілкування, прагнення знати більше про сучасних українських авторів. Це був дуже цінний досвід для нас, бо ми побачили ці міста, цих людей, долучилися до живої історії. А враження з нами надовго і, можливо, згодом вони переростуть у якісь тексти. 

Можу точно сказати за себе: у тексті, над яким я зараз працюю, буде згадка про Гостомель. Усе це виростає саме з бажання залучати у свої тексти різні міста України.