Автор: sensor

На календарі — грудень 1928 року: 

— У США бухгалтер Волтер Дімер винайшов першу у світі жувальну гумку, з якої можна видувати бульбашки, і започаткував бренд Dubble Bubble;

— На американському радіо NBC вперше транслюють програму класичної музики Firestone Hour. Вона протримається в ефірі до 1963 року;
— Відбувається вручення Нобелівської премії:

З фізики: британському фізику Овену Вільямсу Річардсону за роботи з термоелектронної емісії, і особливо за відкриття закону, що носить його ім’я.

З хімії: німецькому біохіміку Адольфу Отто Рейнгольду Віндаусу за вивчення властивостей та побудови вітаміну D.

З медицини та фізіології: французькому лікарю та бактеріологу Шарлю Ніколю за встановлення переносника висипного тифу (платтяна воша).

З літератури: нідерландській письменниці Сігрід Унсет «насамперед за могутній опис життя Півночі в Середні віки».

Премія миру не присуджувалась.

— Політбюро ЦК ВКП(б) в Москві дозволяє радам великих промислових центрів запровадити картки на отримання хліба. Метою карткової системи було забезпечити хлібом робітників та службовців, тоді як «непролетарському населенню», а особливо селянам обмежували доступ до їжі;

— Польська поліція арештовує Степана Бандеру в селі Старий Угринів за підозрою в діяльності, спрямованій проти польської держави. Це його перший арешт;

— Офіційно розпочинається будівництво бібліотеки Львівської політехніки, яке триватиме шість років;

— Сер Г’юберт Вілкінс і Карл Бен Ейльсон під час десятигодинного польоту наносять на карту 40 миль раніше незвіданої території в Антарктиді. Пілоти відмовилися від територіальних претензій на відкриті землі від імені британського уряду.

Другий номер «Універсального журналу» (або ж «УЖа») вчасно виходить друком та іде тішити своїх читачів. На обкладинці — жвава вуличка, якою метушаться пішоходи. Але у всіх них є що почитати — новий номер «УЖа» готовий їх і розважити, і захопити, і розповісти новини, і змусити замислитися над химерними загадками. Навіть напис на автобусі закликає читати. А що читати? Та «УЖ».

Якщо уважно подивитися на зворот обкладинки, то можна побачити, що в цьому номері в редакційній колегії є зміни. Про батьків-засновників журналу можна почитати в попередньому матеріалі, а тут — звернути увагу на інші постаті.

Передовсім варто згадати Бориса Ліфшиця, який був номінальним редактором журналу. Директор видавничого комбінату «Робітничої газети “Пролетар”» впливав на письменництво підрадянської України. Коли виходить другий номер «УЖа», Борису (Бобу) Ліфшицю 31 рік. За «Розповідями про неспокій» Юрія Смолича, він мав приємну зовнішність та меланхолійну вдачу, гарно вдягався, а ще завжди хотів допомогти чи потішити близьких, «тому позаочі Бобу дражнили ще й христосиком». Борис Ліфшиць писав також під псевдонімом Б. Червоний. Довкола нього гуртувалися різні групи літераторів, бо в його видавничому комбінаті завжди було цікаво.

Також у редакційній команді можна побачити Миколу (Ніка) Бажана. Він запам’ятається як український письменник, сценарист, громадський та політичний діяч, перекладач, постійний автор і фактичний редактор журналу «Кіно», а ще автор перекладу «Витязя у тигровій шкурі», що врятував його від арешту. 

У 1935 році в ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління — спецслужба, до завдань якої входили боротьба з контрреволюцією, шпигунством і чужими радянській владі елементами) на Миколу Бажана завели кримінальну справу як на члена підпільної «Української військової організації». Арешт був питанням часу. Але за переклад поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» він отримує орден Леніна і уникає ймовірних репресій. На сайті проєкту «ProSlovo», що фіксує інформацію про всіх мешканців харківського будинку «Слово», вказано, що «Сталін власною рукою дописав прізвище Бажана для відзначення найвищою нагородою». 

Ще відомо, що в березні 1936 року письменника завербували (проходив під псевдо Петро Уманський), і він почав писати доноси. Дослідники зазначають, що Бажан співпрацював з органами неохоче, був невдоволений своєю роллю донощика, намагався зривати заплановані кураторами зустрічі та усіляко вигороджував тих, на кого доносив (наприклад, Олександра Довженка та Агатангела Кримського).

Але у грудні 1928 року Миколі Бажану тільки 24 роки. Відносно недавно він почав дописувати до «Барикад театру» (журнал театру «Березіль») та «Нової ґенерації» (журнал українських панфутуристів). А ще працює кінокритиком та пише кілька сценаріїв до фільмів ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління — державна кінематографічна організація, яка діяла з 1922 по 1930 рік): зокрема, «Алім» (1926) і «Микола Джеря» (1927).

Ще один зі списку редакторів — гуморист Остап Вишня (Павло Губенко). На час виходу другого номера «УЖа» він уже встиг побути під арештом (вперше його заарештували восени 1920 року). Вийти з в’язниці йому вдалося за сприяння головного редактора газети «Вісті ВУЦВК» Василя Еллана-Блакитного (про нього — далі).

Павло Губенко почав використовувати псевдонім Остап Вишня в харківській періодиці з 1921 року. У грудні 1928-го йому вже 39. Він популярний гуморист і гострий фейлетоніст, книжки якого стають бестселерами. Його називають «королем тиражу», бо загальний наклад його видань складав понад 2 мільйони примірників. Він засновує новий художній жанр — нарис-усмішка.

До речі, Вишня не єдиний з редакції «Універсального журналу» тримав собаку. Володимир Куліш згадує, що у Миколи Хвильового було троє мисливських псів з оригінальними кличками Пом, Зав, Бух. Тобто «Помішник, Завідуючий, Бухгальтер». Олекса Слісаренко мав «німецьких вівчурів», один з яких, Даґо, наводитиме жах на всіх мешканців «Слова».

Індустріальний шик та захоплення відкриттями нових заводів бачимо у фотоетюдах цього номера. А розпочинає його фото Донбасу (Сталінський завод. Домна 1) від Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ). Далі цілий розворот займає фото під назвою «11 Жовтень столиці України»: люди і транспаранти з гаслами. Фото Дніпрельстану (теж від РАТАУ) — п’ятого ступеня нижчої частини каскаду гідроелектростанцій на річці Дніпро в Запоріжжі. Фотоетюд клепальника за роботою від німецького фотографа Вальдемара Тітцентгалера. З альбому художника Г(ригорія) Бондаренка «УЖ» бере роботу «Тартак».

Цей номер віддає належне індустріалізації, тому нарис Федора Кандиби «Ненажерливі мартени» дуже органічно розпочинає текстову частину журналу. Описи процесів дуже поетичні, важко повірити, що так майстерно можна описати плавлення металу та переробку того, що вже відслужило своє.

У третьому номері «УЖа» буде нарис Валер’яна Поліщука про Норвегію. Редакція знає, як привернути увагу читачів, тому нагадуватиме їм про цей факт ще кілька разів. Спершу показує ілюстрацію з рибалками. Потім проспойлерить назви розділів.

Аж хочеться розгорнути третій номер! Але в нас поки другий, і тут є багато всього, що вартує читання. До речі, у рекламних блоках знайшлося місце не тільки нагадуванням про подорожні нотатки Валер’яна Поліщука про Норвегію, а й про дещо інше.

Олекса Слісаренко, один із батьків-засновників «УЖа», у цьому номері показує, що вміє не тільки завдання для ломиголовок вигадувати. Новела «Драма в темному коридорі» з ілюстраціями Михайла Глухова демонструє стиль майстра. Головні герої — художники-невдахи Чуприна та Кізленко — намагаються якось вивчитися та вижити на цьому білому світі.

Як ці двоє вирішили позбутися кредитів, чому потрапили до відділку та до чого тут паркани та мішок з цеглою — можна дізнатися в новелі. І ще — чому варто знати, як розшифровується абревіатура таємного товариства, на яке ви вирішуєте попрацювати.

Наступна оповідь — нарис письменника-сатирика Костя Котка «Зневажений мечет». Ілюструє його вже знайомий з першого номера Борис Фрідкін. Оповідь присвячено «труднощам перекладу». Непорозуміння виникає під час спілкування українця та турка. Головний герой подорожує залізницею і часом спостерігає за супутниками.

Через нерозуміння локальних цін, головний герой і потрапляє в халепу. Часом не знати, що скільки коштує, дорого вартуватиме для ваших нервів.

Майк Йогансен, незмінний редактор та дописувач «УЖа» демонструє, що дійсно можна цікаво написати про будь-що, і пропонує читачам пародію на науково-популярні нариси. У цьому номері вже публікували його вірш «Дядьки» з підзаголовком «Примітив» — дивовижно позачасовий.

Але повернімося до нарису про зубну щітку. Ілюструє його художниця з класу бойчукіста Івана Падалки Алла Гербурт-Гейбович. А ще вона — дружина Майка Йогансена (друга дружина, якщо бути точними) та мати його сина Гая. У майбутньому вона стане відомою художницею (живописиця, графікиня, ілюстраторка), скульпторкою, письменницею, перекладачкою та вчителькою. У 1935 році вони з Йогансеном розлучаться, а Гербурт матиме стосунки з Іваном Бойчуком, від якого народить доньку Ганну.

То що ж там із зубною щіткою? Це ж Майк Йогансен, тому в оповіді про такий тривіальний об’єкт з’являється гостросюжетна лінія про творця зубної щітки, у якій фігурує кохання, в’язниця, страта (ну, не зовсім) і обезголовлювання поїздом. Просто зубна щітка, скажете ви, так? Як же цікаво про неї написати? А отак. І навіть невеличка історія про носовичок на решту.

Йогансен вплітає в оповідь особистий досвід, бо як же без цього: «Один мій приятель, приміром, ніколи не бере з собою зубної щітки, їдучи на полювання, хоча завжди бере з собою п’ять, шість пляшок горілки розтирати ноги, якщо промокнуть». А ще Йогансен розмірковує про тих людей, які обирають не чистити зуби, і шукає хиби у їхній аргументації.

У цьому номері «УЖа» з’являється рубрика під умовною назвою «Літературна анкета», яка робила письменників ближчими до своїх сучасників, а для читачів, що гортають її майже через 100 років, є унікальним джерелом інформації. Фото деяких письменників дійшли до наших днів, бо збереглися на сторінках «УЖа». Та і хто краще розповість про авторів, ніж вони самі. У першій літературній анкеті вже класики української літератури (і не тільки) діляться, якими ж були їхні перші твори.

Наприклад, майже 31-річний Володимир Сосюра розповідає про свій перший надрукований вірш, називає його «дитинкою, що потонула в громі громадянської війни» і каже, що всюди носив із собою журнал з тим віршем і віддав сестрі-жалібниці, коли думав, що помре від тифу.

Автор бестселерів і вже зірковий Остап Вишня (як ви пам’ятаєте, йому — 39 років) розповідає про поневіряння свого першого фейлетону в різних редакторів. Вони все обіцяли надрукувати його, але все не друкували. А один надрукував, але так сильно відредагував текст, що автор його навіть не впізнав. А потім взяли ще один твір. І ще один. «А потім і пішло. І… пропав чоловік».

37-річний Олекса Слісаренко з гумором згадує свої поневіряння з першими віршами. А ще віддає належне своїм першим літературним критикам.

Він радить не використовувати у своїх віршах незнайомі слова, бо якось заримував імортель з менестрелем, думаючи, що імортель — то носова хустка.

А 37-річний Петро Панч теж ділиться історією свого першого оповідання. Його дядько, вірянин і людина з майном, якраз планував відписати щось самому Панчу, а щось — його братові. А тут у Петра якраз вийшов «Бій преподобний» (не дуже релігійного змісту). І так сталося, що дядькові його зачитали. Так і не отримав Петро нічого, ще й родина посварилася. А бібліотека вимагала прислати ту книжку, бо дядько спалив бібліотечний екземпляр. Панч лаконічно підсумовує свою відповідь на літературну анкету:

Менш відомий нам теж 31-річний Іван Кулик (який встиг у 1914 році виїхати з родиною до США, а потім повернутися до УРСР через Далекий Схід, а у 1924–1926 роках був консулом СРСР у Канаді) каже: «Коли якийсь поет, що має “вже забезпечену літературну репутацію” (так пишуть у рецензіях), на пропозицію навести свій перший вірш подасть досконалий твір, де й комар носа не підточить, не вірте. Це він просто хоче виправдати свою забезпечену репутацію. Кому охота, щоб про його творчість судили на підставі шедеврів на зразок “Сашка-кашка” чи “Митька-китька”».

Взагалі шлях до літератури в нього, цілком можливо, розпочався з дитячого суперництва із задиракою Сашком, який надіслав у редакцію першого вірша. Треба було і собі щось зробити.

Василь Еллан-Блакитний (справжнє ім’я — Василь Елланський) мав дуже бурхливе життя і настільки ж жваві погляди. Молодше покоління митців знало його як топменеджера літературного процесу післяреволюційної України. Як зазначає у статті наш сучасник культуролог та журналіст Олександр Рудяченко, Еллан-Блакитний був редактором урядової газети «Вісті ВУЦВК» та додатка до неї — «Література. Наука. Мистецтво» (пізніша назва — «Культура і побут»), заснував і редагував часописи «Всесвіт», «Червоний перець», «Шляхи мистецтва», газету «Сільська біднота». 

Завдяки своїй посаді Василь Елланський збирав докупи українських письменників, давав протекцію початківцям (наприклад, Володимиру Сосюрі чи Майку Йогансену), а декого, як Остапа Вишню, навіть рятував від ЧК. У Еллана-Блакитного не з усіма були приязні стосунки. Диктаторські замашки та партійно-категоричний підхід до літератури часто були причиною конфліктів з частиною митців. Юрій Смолич у своїх «Спогадах про неспокій» згадує афоризм Хвильового: «Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана».

На його честь назвали будинок № 4 по вулиці Мистецтв (колишня Червонопрапорна). Той побудували ще в 1912 році за проєктом двох архітекторів — Володимира Покровського і Петра Величка. Призначався майбутній будинок Блакитного для музею церковних старожитностей і єпархіальної бібліотеки.

«УЖ» не міг собі дозволити проігнорувати треті роковини смерті наставника чи не половини редакційної команди — 4 грудня 1928 року якраз минало три роки з дня його смерті. У нарисі «Як Блакитний брав Полтаву» Василь Дем’яновський (Лазорський) пише, зокрема, про епізоди з революційних років Елланського, який у ті часи належав до партії українських есерів (Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) — представляла інтереси українського селянства, споріднена з російською Партією соціалістів-революціонерів). Одне з крил УПСР потім трансформувалося в партію боротьбистів (частина українських есерів, яка перейшла на комуністичні позиції, зробила невдалу спробу співпрацювати з більшовиками й була поглинута ними чи знищена). Елланський був членом того крила, згодом брав активну участь у бойових діях. Блакитний у нарисі постає таким собі будівельником пролетарської нації, що не дуже відповідає істині.

На сторінках «УЖа» настає час і для регулярних знайомств із театральними діячами. Починає цю серію оповідей есе про Анатолія Петрицького, ключову постать у розвитку нового, авангардного театру, активного експериментатора в живописі та книжковій ілюстрації.

Матеріал супроводжують ескізи Петрицького «Посланці», «Мандарини», «Маска» та оформлення до опери «Турандот» Джакомо Пуччіні за однойменною п’єсою Карло Ґоцці. Вперше її поставили 25 квітня 1926 року в Мілані, вже після смерті композитора. Театральний критик Самуїл Марголін пропонує подивитися, що ж Петрицький виробляє з театральними декораціями, як підсилює героїв кольором, світлом, фактурами.

Петрицький інтерпретує пропонований йому матеріал, додаючи все більше динаміки, при тому завжди зберігаючи «аромат епохи». Фарбами він втілює людські пристрасті, створює «відчуття часу, простору й стилю». В його роботі важить навіть фактура матеріалів. Критик зазначає, що Петрицькому більше до душі творити для балету та опер, а не до драматичних спектаклів, бо реалістично-побутовий репертуар його сковує.

Попереджаємо читачів, що ніякої хемії в заголовку нема — дано лише концентровану аналізу виборчої ситуації. Хоч Аl — назва напою (насправді ель пишеться англійською як ale — ред.), але одночасно й ім’я прихильника алкоголю: веселого Еля Сміта, а скромну формулу води H2O складено з перших літер «сухого» кандидата Герберта Гувера (Hoover). Не ми винні, що на президентських виборах воює ель з водою. 

 Це реакція на політичну ситуацію в США, де за місяць перед тим за результатами виборів до Колегії виборників перемогли республіканці, тобто Герберт Гувер, найімовірніше, стане 31-м президентом. Більше про це у матеріалі економіста Валентина Бородкіна «Al проти H2O».

До речі, ось анекдот про республіканців і демократів з 1928 року. Хтозна, може, він і зараз гуляє американським сегментом інтернету у трансформованому вигляді:

Бородкін проходиться і по вартості передвиборчої кампанії (включно з витратами на рекламу), зачіпає примхливість двопартійної системи США та передвиборчі гасла, брудні кампанії та вишукування скелетів у шафах. А ще звертає увагу, що у Сміта ще є шанс, адже ще має проголосувати Колегія виборників США (Гувер таки стане президентом і пробуде ним аж до 1933 року).

Автор під псевдонімом С. Б-ИИ пропонує репортаж з фізкультурно-медійних мотоциклетно-автомобільних перебігів (перегонів). А О. Борисов фіксує все на плівку.

Кількість транспортних засобів захоплює. Серед дев’ятнадцяти мотоциклів різних марок, є, зокрема, британські та американські: «Indian», «Harley Davidson», «BSA», «Triumph» та інші.

«Мотоцикли перебігу рушають Москалівкою, Петінкою, вуличками робітничих районів, пропускаючи повз себе вагони нового трамваю», проїжджають повз нові будинки й стадіон «Металіст», де команди якраз грають у пушбол (двокомандна силова гра з м’ячем діаметром 1 м 83 см на трав’яному полі) за приз «Робітничої газети».

Та не можна обійтися без драми, особливо в середовищі «маніяків і своїх героїв».

Прозаїк Володимир Кузьміч пише нарис про випробування радянського літака, а П. Булаховський його ілюструє. Літак українського конструктора вилітає з Харкова і б’є світовий рекорд закордонних літальних апаратів. Та, на жаль, стається прикрість і пілотам доводиться аварійно приземлитися в Кобеляках. Що загалом наче і добра ідея, але тоді спробуйте пояснити місцевим мешканцям, що ви не шпигуни.

Власне, не варто ото аварійно приземлятися на територіях під владою совєтів, якщо на крилах літака нема п’ятикутних зірок. А то потім ще місцеві селяни вагатимуться, чи відгамселити вас, або відправлять передати привіт пророку Іллі, щоб той обережніше поводився з блискавками. Бо палити хати — погане діло.

Коротенькі новини про нові винаходи дуже інтригують. Можна дізнатися, що в той час, реагуючи на спроби Опеля створити ракетний аероплан, щось схоже намагається зробити і американський технік (фото додається — аероплана, не техніка).

Також говорять про радіокеровані кораблі. Бо вдосконалення зброї — завжди на часі.

Ліо-Кі (під цим псевдонімом ховається Левко Ковалів) пропонує дізнатися, як саме варто було розгадувати ломиголовки з попереднього номера. Він же має щиру впевненість, що читачам сподобається нова гра, тому він продовжує вчити їх грати в го, пропонує об’єднуватися в клуб та показує цікаві партії.

Другий номер тримає планку, тому розміщує наприкінці свою рекламу з фірмовим гаслом та інформацією, як же й собі замовити примірничок. А також рекламу дитячого журналу «Жовтеня».

Здається, що це доволі спокійний номер, редакція наче зрозуміла, чого хоче. Рубрики усталились, відповідальні за них — теж, очевидно, яким має бути «УЖ», і в межах такої концепції можна працювати. Ну, подивимось, як буде далі. Не перемикайтеся.

Джерела:
Смолич Юрій. Розповідь про неспокій. Київ. Радянський письменник. 1968 р.
Ізотов Ігор. «Кому веселе, а кому й сумне». Факти з життя Остапа Вишні. Суспільне Культура.
Проєкт «Цей день в історії»
Проєкт «Про Слово»
Анна Олійник. Плекати коріння. Збруч.
Куліш Володимир «Слово про будинок “Слово”». Торонто. Гомін України. 1966 р.
Рудяченко Олександр. Василь Еллан-Блакитний. Не бути плазом долі. Укрінформ
Енциклопедія сучасної України
Гриневич Л.В., Прилуцький В.І. «Україна: хроніка XX століття. Рік 1928-1929». Національна академія наук України, Інститут історії України
Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
Всеукраїнське фотокіноуправління
Горбик Р. О. «Універсальний журнал» (1928–1929) як явище гедоністичної журналістики: міфологічні сюжети. Інститут журналістики

Джерела ілюстрацій:
Вирізки із журналу «УЖ» — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»
Ілюстрації, повʼязані з театром — з сайтів openkurbas.org та vufku.org
Сторінки журналу «Червоний перець» — з сайту perets.org.ua