Автор: sensor

У Харкові 1929-го року все ніяк не запанує весна: крига не поспішає скресати, пташки ще не повернулися у місто, а проліски надійно сховані під снігом. Так само запізнюється і редакція, тому пʼятий номер «Універсального журналу», або ж «УЖа», виходить не в березні, а у квітні 1929-го. А що ж у цей час коїться в Україні та світі?

— Інавгурація Герберта Гувера як 31-го президента Сполучених Штатів стала першою президентською інавгурацією, яку записала звукова кінохроніка (хоч мікрофон і погано передавав голос Гувера).

— Національна фашистська партія перемагає на загальних виборах в Італії, набравши понад 98 % голосів. Опозиційні партії були заборонені, а електорат просто голосував «за» чи «проти» єдиного списку кандидатів.

— Королівські військово-повітряні сили виконують перший безпосадковий рейс з Великобританії в Індію. Летіли на далекобійному моноплані Fairey. Політ тривав 50 годин 37 хвилин.

— У Харкові повідомляють, що розпочнуть підривати лід на річках, щоб запобігти весняним повеням. Мешканцям пропонують заклеїти шибки вікон папером по діагоналі, щоб ті не пошкодились.

— У Києві починає працювати Інститут Охорони материнства та дитинства (Охматдит). При ньому працюють дитяча клініка, дитячий будинок, будинок немовляти, центральна дитяча консультація, ясла, молочна кухня, будинок пологів, низка науково-медичних установ та музей. 

— У Харкові, в будинку літератури ім. Блакитного відбувається диспут на тему «Яким має бути пам’ятник Великому Кобзареві». Учасники диспуту дійшли висновку: «Поєднати ідею Шевченка з нашою епохою — ось основна вимога до скульпторів, архітекторів та інженерів, що будуватимуть пам’ятник». Відкриють пам’ятник аж через шість років, 24 березня 1935 року, тобто через дев’ять місяців після того, як Харків перестане бути столицею УРСР.

— У містах і селищах УРСР святкують «Жіночий день» — 8 березня.

Харків: Центральна комісія у справі відзначення Міжнародного жіночого дня робітниці і селянки внесла до Президії ВУЦВК подання про затвердження заходів, спрямованих на поліпшення культурно-побутових умов життя жінки для більш активного її залучення до громадської роботи. 

Київ: Центральний робітничий кооператив розгорнув напередодні свята мережу дитячих майданчиків, розрахованих на 2 тис. дітей, Охматдит організував курси для навчання 30 селянок для завідування дитячими яслами. 

Житомир: окружна комісія соціального забезпечення з нагоди свята видала селянкам, які мали немовлят, матеріальну допомогу; крім того, усі великі житлові кооперативи міста у святковий день відкрили пральні та їдальні для безкоштовного обслуговування жіноцтва.

Номер-пастка, номер-експеримент, номер-дискусія. «Універсальний журнал» — чудовезна річ, яка вражає недосвідчені читацькі душі. Редакція вже так добре знає свою аудиторію, що не проти й поекспериментувати.

Загадки виходять за межі чітко означених рубрик, але на перший погляд здається, що це єдина незвична річ. Ну, поставили загадку на першій та на останній сторінці. Що тут такого? Чи жартують собі з одного з письменників — теж не вперше.

Цей номер за березень виходить у квітні й дихає весною, такою, якою вона є у 1929 році. Читати його треба обережно, бо це — номер-перевертень, від нього може запаморочитися в голові. Читачі дочитують до середини і думають: це брак? Друкарні аж так помилилися? Що за неподобство? А це не неподобство, а власне, так і виглядає номер-перевертень. Редакція недарма затримала його вихід. Бо як ото не поекспериментувати. Попередні чотири були якимись занадто спокійними.

Урбаністичну (і теж перевернену) обкладинку до нього намалювала Милиця (Майя, Міліція) Симашкевич — художниця театру та кіно, учениця Вадима Меллера, яка вже ілюструвала одну оповідь у попередньому номері «УЖа».

Оскільки «УЖ» — багатоілюстрований журнал, то в ньому й справді багато яскравого візуалу: роботи художників, фотоетюди, цікава верстка та графічні рішення. Редакція працює над візуалізаціями важливих ідей і цього разу показує роботу з мапами. Цікаво бачити певні візуальні рішення з силуетами пролетарів, хоча, погодьтеся, Європі тут тіснувато.

Серія композицій Михайла Глухова та кілька фотоетюдів прикрашають 5 номер «УЖа». Зокрема, від РАТАУ (Радіотелеграфного агентства України) — тут фото робітниці Державного електричного заводу в Харкові, автогенниці-зварювальниці т. Васильєвої. Чи фотоетюд О. Борисова під назвою «На роботі», де стримано вбрана працівниця харківської митниці сидить за «машиною для пльомбування закордонного краму». Ще один, також від О. Борисова, фіксує жінку за роботою: цього разу це хатня робітниця. Редакція залишає ось таке невелике пояснення-доповнення до фото:

Весна у місто йшла дуже повільно. Наприклад, на фотоетюді на початку номера Є. Бризгаліна вона має дуже засніжений вигляд. Власне, саме так редакція і пояснює свою затримку з друком. Але й без фото справжньої весни читачів та читачок не залишили, використали фотоетюд С. Криги, щоб показати, яким міг би бути березень 1929.

У першій статті номера невідомий автор від імені вигаданого двірника розмірковує про харківські бульвари, порівнює їх із київськими та дуже сильно переймається долею дерев. А ще він з любов’ю дивиться в прийдешнє та плекає надії на світлу долю бульварів у далекому-далекому майбутньому. Бо прогрес прогресом, архітектура архітектурою, але людям потрібні дерева і зелень довкола, щоб жити і творити. До речі, на обкладинці цього номера теж бульвар. Вічні теми, актуальні століттями.

Юрій Шовкопляс уже втретє на сторінках «УЖа» з детективною історією. Письменник продовжує розповідати про пригоди доктора Піддубного, а художник Григорій Бондаренко продовжує їх ілюструвати — дуже гарний тандем. 

Про що історія цього разу? Дачний поїзд «Харків — Мерефа» вирушає з міського вокзалу, а лікарю Піддубному дуже не пощастило знайти квитки саме на нього, бо тут і курити не можна, і в проході треба стояти, якась жінка сперлася, і всі на нові черевики наступають. На пероні його увагу привернула молода заклопотана пара: дівчина через щось переймається, а хлопець її заспокоює. Зайшовши до вагона, дівчина зауважує Піддубного, його стетоскоп і навіть майже поривається поставити запитання, але в якусь мить кидається з потяга й гине. Нещасний випадок, чи за цим криється щось більше? Треба з’ясувати. А послухати про пригоди доктора Піддубного можна на сайті Суспільного.

На сторінках «УЖа» Михайль Семенко мріє про метро в УРСР (до появи київського метрополітену ще майже 30 років, а ідея-фікс Семенка — метро від Харкова до його рідних Кибинців). Авторка обкладинки цього номера Майя Симашкевич ілюструє поезію «Підземка» і навіть постери з «УЖем» додає на стіни.

Кость Котко (справжнє імʼя — Микола Любченко) — журналіст, письменник, редактор та популяризатор фотографії. У «Новелі з невдалим закінченням», розповідаючи про свої пригоди, він додає невеличку нативну врізку реклами журналу для фотографів.

Котко колекціонує моря і розповідає про свою подорож товаришам, ділиться враженнями і спостереженнями. Він і справді старанно записує відвідані моря до щоденника, залишаючи коментарі та доповнення.

Молодий журналіст Олександр Мар’ямов вирушає у мандри на українському судні чорноморської флотилії — льодоломі «Ф. Літке» (названий на честь російського мореплавця та дослідника Арктики). Маршрут подорожі — із Севастополя до острова Врангеля в Північному Льодовитому океані (однак Мар’ямов зійде у Владивостоці й повертатиметься до Харкова потягом). Українська делегація на судні — журналісти Микола Трублаїні й Олександр Мар’ямов та кінооператор Павло Радзіховський. Подорож триватиме близько 10 місяців, а нариси з цієї мандрівки друкуватимуть різні журнали: «Вісті ВУЦВК», «Всесвіт», «Робітнича газета “Пролетар”», «Кіно» та «УЖ».

Після цієї подорожі Олександр Мар’ямов підготує книжку нарисів «Береги дванадцяти вод», з якої залишиться тільки сигнальний примірник (як зазначає письменник Антон Санченко, набір книжки в 1932 році розсипали, а надруковане — знищили). Власне, його вдалося знайти у правонаступників, і 2017 року у видавництві «Темпора» світ побачила книжка, де були і ці нариси, і частина попередніх робіт. Трублаїні видасть «До Арктики через тропіки», а Павло Радзіховський випустить фільм «Криголам Літке», який нині вважається втраченим.

Поки Мар’ямов там собі мандрує, у пʼятому номері «УЖа» можна прочитати його нарис із подорожі до Сванетії (історична гірська область на північному заході Грузії). Фотографії до цього нарису зробив Сергій Шиманський, їх дуже багато, і вони делікатно доповнюють оповідь.

Мар’ямов та Шиманський оглядають майже столітні вежі-замки та потрапляють у гості в одну з таких осель, долають гірську річку (люди — небезпечним мостом, а коні пливуть поряд), дізнаються трохи про звичай кревної помсти, спостерігають за процесією сванського похорону.

Літературна анкета знову на сторінках «Універсального журналу», а письменники вкотре діляться наболілим: цього разу розповідають про свої майбутні книги. Але обережно: як видно з попередніх номерів, вони надто творчо інтерпретують обрані теми, тому може статися всяке. 

Першим про майбутню книжку говорить 33-річний Юліан Шпол. За цим псевдонімом ховається Михайло Яловий, поет, прозаїк і драматург. А ще — найближчий однодумець Миколи Хвильового. Він перефразовує прислів’я: «Назвавшись письменником, полізай в “УЖ”» і говорить, що не вважає муки творчості найвищим блаженством. І що найщасливішим моментом для нього є остання поставлена крапка.

Писати для Ялового — це боротися, переборювати матеріал та дійсність. Жити — це переборювати слова, і це пробуджує якісь первісні інстинкти. У нього дуже багато роздумів про письменство, але ні слова про майбутню книжку.

Письменник, перекладач та журналіст Іван Сенченко (йому якраз нещодавно виповнилося 28) дуже небагатослівний. Розповідає про все і ні про що. Правда, його метафори трошки забобонні та не апелюють до первісних інстинктів.

28-річний Олександр Копиленко — письменник, педагог і критик — проходиться і по критиці, і по творах, правда, нікого не називаючи на ім’я. Каже, що людина — найцікавіша річ у світі, а життя — цікавіше за літературу.

А от 26-річний Василь Вражливий (справжнє прізвище — Штанько) розпочинає свою відповідь із рибальських метафор.

Йому набагато легше писати роман (так, письменник каже, що сидить саме за романом, раніше він писав оповідання), ніж про нього. Одна його заслуга в тому, що зріднився з героями і тепер точно не переплутає, де, як і кого описував. Інша — що друкує все на машинці.

Наостанок залишається 28-річний Юрій Смолич — редактор цього журналу та людина, яка дуже хоче побалакати з читачами. Особливо якщо вони встигли прочитати п’ять його попередніх творів. З розмірковувань Смолича випливає, що все довкола — містифікація, і він теж.

Павло Кельвер писав мистецтвознавчі та критичні розвідки та нариси до різних журналів (наприклад, до харківського щотижневика культури та мистецтва «Художественная мысль»). Його нарис «Божевільна держава» — про моду, підступну розкіш та дивні б’юті-практики у буржуазному світі. Спершу автор розмірковує про те, що краса у буржуазних країнах — це щось другорядне, а на першому місці — вартість. Тому і з’являються золоті джемпери та інкрустовані діамантами підбори.

За словами Кельвера, королі мод часом могутніші за владик на тронах, бо до їхніх порад прислухаються набагато ретельніше. Кравець завжди вишуковує щось цікавіше, щось екзотичніше, щось таке, за що клієнтці буде не шкода віддати ще одну тисячу доларів. Сучасна жіноча мода видається зручнішою, адже це фабрична продукція. А от «вечірні туалети жінок владарів капіталістичного світу» продовжують розбурхувати уяву. Він навіть згадує, що зараз жіноче вбрання не вдовольняється вже звичними тваринами і потребує чогось екзотичнішого, а «останній рекорд на цьому полі — вбрання із шлейфом з одної гадючої шкіри».

Журналіст зауважує, як змінюється жіночий гардероб:

У цьому номері Валер’ян Поліщук розмірковує про американський джаз, заводячи сплетенням слів (деякі з них зараз вже неприйнятні) читачів у бар, де

Тут танцювальне шаленство, тут ллється алкоголь та грає музика, всі очі прикуті до виконавця. Цей текст теж трохи схожий на джаз: у ньому чути ритм, інтригу та раптові імпровізації.

А поруч — оригінальна ілюстрація українського графіка Олександра Довгаля. У 1950-х він оформить багато науково-фантастичних книг, наприклад трилогію «Прекрасні катастрофи» (1956) Юрія Смолича, першу частину якої — «Господарство доктора Гальванеску» — «УЖ» публікує з першого номера і нарешті закінчує у пʼятому.

Про німецький кінематограф розповідає письменник та публіцист Олександр Копиленко, а ілюструє цю оповідь графік Лев Каплан. У листопаді 1928-го вони побували на екскурсії на кіностудії УФА (UFA: «Універсум Фільм Акцієнгезельшафт»). Після поразки Німеччини у Першій світовій війні студія певний час не функціонувала, але потім змогла повернутися до роботи (завдяки американському кредиту) і стати дуже успішною.

Копиленко згадує «Нібелунгів» 1924 року, «Індійську могилу» (найімовірніше, йдеться про фільм 1920 року «Indische Rache») та «Доктора Мабузо» (1922) («Доктор Мабузе, гравець» (нім. Dr. Mabuse, der Spieler). Він зауважує, що роботи студії доволі типові й не зрівняються з талантами Олександра Довженка чи Дзиґи Вєртова.

Копиленко не забуває порівнювати німецькі умови з тим, як працює ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління): пише про популярність фільмів за кордоном, але замалу дистрибуцію, про те, що дитячі фільми треба знімати, а не тільки говорити про них.

Також у номері є стаття «Життя в об’єктиві» — це роздуми про фільми ВУФКУ (ілюстровані кадрами звідти ж) та про те, скільки всього цікавого встигає помітити кінооб’єктив.

Цей текст — про культурфільми ВУФКУ, які виконують чи то агітпропагандистську, чи то науково-просвітницьку функцію. Так, «Проблеми остуди» — медичний просвітницький фільм про небезпеку перегрівання або переохолодження, необхідність загартовуватися і берегтися, «Цукровий буряк» — про культивування буряка, а «Українська Шампань» показує Олешківські піски, правда, більше з ужиткового погляду, а не з просвітницького.

У третій номер «УЖа» Василь Хмурий написав оповідь про художника Гаванчука. Мистецтвознавець і театральний критик Василь Хмурий (справжнє прізвище — Бутенко), один із перших дослідників українського авангардного мистецтва, у 1929 році почне працювати в «Українфільмі» та стане асистентом режисера у знімальній групі фільму Олександра Довженка «Земля». На сторінках його оповідки багато різних жінок пускають персонажеві бісики: і сучасні автору панянки, і образи з давніх полотен, і навіть статуї. Однак через цей насичений світовим мистецтвом матеріал у Коростені 15 примірників того номера завернули назад, а вони мали потрапити до залізничних осередків.

Але редакція знайшла вихід і прикрила «невмирущу красу Рембрандтової “Данаї”, вмалювавши їй фігового листка, щоб врятувати коростенських робітників від деморалізації». Правда, довелося додавати поради, як переглядати журнал та ходити в музеї, щоб не зашкодити своїй моральності.

Певною мірою підтримуючи та продовжуючи тему автоматизації праці, яку в «Господарстві доктора Гальванеску» зачепив Юрій Смолич, автор В. М. розмірковує про роботів (слово, яке вигадав Карел Чапек у драмі «Р.У.Р. (Россумові універсальні роботи)».

Автор згадує винахід Роя Венслея, що вийшов на фабриці Westinghouse Electric Company у 1927 році — робота Телевокса. Він виконував нескладну роботу: відчиняв двері, вмикав світло, відповідав на дзвінки та реагував як на специфічні голосові команди спеціального пристрою, так і на деякі людські слова.

Водночас автор вбачає проблему в зацікавленні такими речами. Адже це спроба замінити робітника на безмовну машину, якій не потрібен відпочинок, яка не страйкуватиме. Правда, до того ще дуже далеко. Трішки нагадує сучасні дискусії про використання штучного інтелекту, чи не так?

На сторінки «УЖа» повертається дайджест різних новин, щоб читачі не тільки насолоджувалися художнім словом та нарисами, а й звертали увагу на важливе. Наприклад, можна дізнатися про таке:

— у цинкографії тресту «Харків-Друк» з’явилася перша в УСРР машина, яка протравлює поліграфічні кліше;

— в Суецькому каналі збудували величезний пересувний кран;

— в Австрії винайшли круглий металевий човен для водного спорту;

— берлінський фізик Фріц Ланґе збудував біля Лугано на горі Генерозо станцію перехоплення блискавок;

— зʼявляються «ноти для танців» — техніка, якою можна записати танець на аркуші;

— американці діляться винаходом — гумовим колом, яке не дає човну потонути;

— на полтавському чавунно-ливарному заводі зробили першу кетель-машину для панчішного виробництва;

— для обслуговування харківського Держпрому встановили автоматичну телефонну станцію.

А ще в «УЖі» пишуть, що в Києві на смітнику в 1927 році знайшли картину «Адам і Єва» Карнаха (1525–1529). Її історія справді драматична: у серпні 1929 року більшовики вилучать картину з Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків і продадуть на аукціоні в Берліні, попри протести українських мистецтвознавців.

І насамкінець настає час для незмінної рубрики логічних загадок та запитань від Ліо-Кі. Автор рубрики реагує на занепокоєння читачів, що завдання тут заскладні для більшості. Тому редакція погоджується трохи полегшити вправи для розумової гімнастики, а не «підвищувати розумову кваліфікацію передплатників “УЖа”».

Отже, у пʼятому, перегорнутому з ніг на голову журналі все як завжди: зустріч із гостросоціальними темами, залаштунки письменницького життя, загадки і шаради. Ходімо до наступного номера!

Джерела:
Цимбал Ярина. Із Харкова — в Арктику. Український рейс через тропіки за полярне коло. Український тиждень.
Проєкт «Цей день в історії»
Санченко Антон. Повернення Мар’ямова — мандрівника, що знався на «випендрьожі» і сортах бичків. Читомо
Гіляров Сергій. Новознайдений твір Кранаха в музеї мистецтв Всеукраїнської академії наук. Київ. 1929.
Гриневич Л.В., Прилуцький В.І. «Україна: хроніка XX століття. Рік 1928-1929». Національна академія наук України, Інститут історії України

Джерела ілюстрацій:
Вирізки із журналу «УЖ» та фото книжок — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»
Ілюстрації, повʼязані з кіно — з сайту vufku.org
Обкладинка збірки «Вéрхи» Юліан Шпол — з фейсбук спільноти «100 років українському футуризму»
Обкладинка книжки «Береги дванадцяти вод» Олександра Марʼямова — з сайту yakaboo.ua