Мозаїка між мистецтвом та політикою

Балкони та мозаїка — це ніби пограничні явища: вони існують на стику приватного та суспільного, торкаючись питань історичної, культурної та візуальної спадщини.

Суспільство в Україні розділилось на табори: перші бачать у мозаїчних панно лише відгомін радянського минулого — серп і молот, символіку, що викликає асоціації з тоталітарною системою. Для них мозаїка — це привід до скасування та демонтажу. Другі, навпаки, прагнуть зберегти ці панно як невіддільну частину історичного та культурного ландшафту України. Вони їздять селами, проводять експедиції, досліджують занедбані автобусні зупинки, будівлі й фасади, намагаючись знайти та задокументувати унікальні зразки цього мистецтва.

Мене щиро захоплюють роботи, які ведуть Олег Левій з проєктом «Кінцева» та Ельміра Еттінгер в рамках child of socialism. У 2024 році я долучилась як проєктна менеджерка до створення мозаїчного панно у 130 квадратів на фасаді нового ТЦ в місті Українка. Кураторкою проєкту запросила Анастасію Лелюк, чиєму досвіду роботи з мозаїкою довіряю. Анастасія займалась реставрацією врятованого панно зі стіни школи на Дарниці, над яким працювала у «КУТ» на Городецького і яке зараз можна роздивитись у закладі «Липа» на Липинського. Другу особисто врятовану Анастасією роботу, що перебуває у процесі реставрації, можна побачити на стінах культурного центру локальної вуличної культури «Спаська 13» на Подолі. У щоденній роботі з Настею та іншими митцями, які на постійній або гостьовій основі долучилися до створення панно, мене потягнуло до намацального  шляху роздумів про монументалістику.

До створення панно в Українці долучився також художник Олександр Богомаз. Ми запрошували студентів академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, де викладає Олександр, долучитись до спільнотворення мозаїки як елементу студентської практики. Проте Богомаз віджартувався, що студентів не кликатиме, аби не налякати їх складністю роботи і не збити зі шляху монументалістів. Сам Олександр б’є плитку голими руками. Для мене ця відмова від рукавиць здається органічною і комічною водночас — бо практика Олександра є продовженням його характеру та художньої мови, якою він говорить про спадщину й урбаністику, їхній вплив та вагу.  

Сучасні митці повертаються до мозаїки як до одного з медіумів для своїх практик, переосмислюючи її поза ідеологічним контекстом. Мозаїка залишається однією з монументальних форм творчості, яка вимагає певних технічних ресурсів, особливо для створення великих композицій. 

Поляризація призводить до спрощення: вся мозаїка автоматично клеймується як «спадщина Радянського Союзу» — без детального розбору чи аналізу. Інша крайність — вважати за необхідне збереження будь-чого, тільки тому, що воно старе. Ми опиняємося перед дилемою: знищувати як ідеологічний слід чи зберігати як культурне надбання? 

Боротися за реставрацію, як за панно «Українська пісня» у Києві на Хмельницького, ведучи комунікацію з власниками будівлі, інвесторами та медіа, чи домовлятись самостійно з будівельниками, дружніми майстернями та місцями, де мозаїка буде згодом розміщена, як це зробила Анастасія Лелюк?

Проблематика мозаїки виходить за межі історичної полеміки й упирається у питання публічного простору. Якщо рекламні банери у містах забороняють як естетичний шум, мурали регулюються перевірками міських адміністрацій, а графіті стають об’єктом постійного змивання комунальними службами, то мозаїка залишається в особливому статусі. Її не чіпають, але й не завжди захищають.

Чому так? Мозаїка є водночас і мистецтвом, і артефактом. Вона має довший термін існування, ніж графіті. Однак її неоднозначність ставить запитання: чи порушує вона чистоту простору?

Більшість мозаїк, що прикрашають автобусні зупинки та фасади, не мають підписів. Це часто студентські або колективні роботи. Відсутність імені митця позбавляє нас можливості аналізувати твір глибше: через ідею, контекст чи особистість автора. Залишається лише оболонка — чиста форма, чисте мистецтво для споглядання. У 2021 році я записувала з автором проєкту «Кінцева» Олегом Левієм розмову для подкасту «Сноби» про українську культуру та колекціонування. Проєкт, який веде Олег Левій, є прикладом невеликого, але значущого активізму, що протистоїть автоматичному клеймуванню мозаїк як суто радянської спадщини, яку потрібно зруйнувати. Досліджуючи автобусні зупинки північно-західних областей України, Левій не лише документує ці забуті твори мистецтва, але й займається їхнім відновленням — відмиває від графіті та реклами, а також шукає авторів і популяризує знахідки в медіа. Його робота підкреслює, що мозаїка навіть у віддалених селах заслуговує на увагу як частина культурної пам’яті. У розмові Олег ділився, що місцеві жителі часто дивуються його інтересу до панно, які для них давно стали непомітною частиною повсякденного ландшафту. 

У часи совєцького союзу мозаїка дійсно стала розповсюдженою через практичну властивість: вона є стійким та довговічним видом мистецтва, і її використання на фасадах будівель та в громадських просторах забезпечувало збереження зображень протягом тривалого часу. Крім того, яскраві кольори та візерунки мозаїк додавали естетичної привабливості типово функціональній архітектурі, як-то зупинки громадського транспорту, лікарні та школи. Олег Левій у нашій розмові наголошував, що часто мозаїка на зупинках залишається без авторства, бо була практикою для студентів-монументалістів. 

Однак чи справді відсутність авторства робить мозаїку менш значущою? Або навпаки — призводить до втрати основи, за якою ми тягнемось, — дотичність до авторського мислення, позиції через практику.

Мозаїка є не лише культурним явищем, а й предметом дискусій. Вона оголює наше ставлення до минулого, до спадщини, до суспільного простору та до мистецтва як такого. Її неоднозначність — це не проблема, а цінність. Це можливість поглянути на неї ширше: як на пласт історії, візуального мистецтва та урбаністичної культури.

Французький філософ Жак Рансьєр у своїх дослідженнях наголошує, що мистецтво не може бути поза політикою, адже саме його присутність у просторі завжди створює можливість для політичного жесту. Мозаїка, як форма монументального мистецтва, є не лише естетичним явищем, а й способом структурування суспільного порядку — видимості, пам’яті та влади. Її розміщення в публічному просторі або, навпаки, демонтаж є політичним актом, що визначає, які наративи мають право на існування. Від естетики до політики — один крок.

Мозаїчні панно іноді зображували сцени, що підкреслювали досягнення соціалізму, трудові подвиги та єдність народів СРСР. Розміщення таких зображень у громадських місцях сприяло поширенню офіційної ідеології.

Тоді як трактувати мистецтво, яке має ідеологічне коріння, але водночас є частиною культурної спадщини? Закон про декомунізацію в Україні спрямований на очищення простору від символів тоталітарного минулого. Проте цей підхід не завжди враховує естетичну, історичну та мистецьку цінність таких об’єктів, як мозаїка.

Рішення політиків знести та зруйнувати викликають у мене питання: чи може таке тупе руйнування без діалогу стати справжнім переосмисленням нашої історії? І чи не означає ця відмова від спадщини, що в майбутньому ми знову будемо сліпо повторювати ті уроки, які так і не пройшли? Можливо, відмовитися від мозаїки означає відмовитися від частини власної історії. Зберегти її — означає прийняти складність нашого минулого та знайти нові сенси у візуальних образах, що оточують нас. Знищення мозаїк або їхня реставрація — не просто вибір між збереженням мистецтва і позбавленням минулого. Це рішення про те, як ми формуємо свою культурну пам’ять і чи готові вести діалог із нею.