Чи є місце мозаїці в місті, яке живе у прискореному ритмі змін? На якому рівні ярликування минулим перебуває мозаїка і як вона відображається у проявах теперішнього? Про це — есей Тетяни Тадай, кураторки, менеджерки культурних проєктів і продюсерки подкастів YEP, написаний у контексті мистецького проєкту за підтримки Alterra Group та «Агромат».
Монументалістику досі супроводжує напруга. Спостерігаючи за новинами про знесення чергової мозаїки або пам’ятки, створеної у час радянської окупації, можу дійти до висновку, що монументалістика як така балансує між естетикою та пропагандою, між жестом і наказом, між історизмом і архаїзмом. І навіть зараз ця напруга не зникла. Частина суспільства бачить у мозаїках виключно ідеологічне минуле, інші намагаються зчитати в них культурну памʼять.
Мене завжди приваблювала мозаїка саме в такому розламі: як форма в різних епохах — від античності до панельної забудови. І, навпаки, як сутність — не стала, а така, що постійно коливається між побутовою реліктовістю, обʼєктом естетики чи субʼєктом захисту постмодерністичного надбання у контексті українського суспільства.
І саме тому для мене можливість працювати з мозаїкою як із живою мовою є важливою інтеракцією з часом та простором.
Не зберегти, а створити
Усе почалось із пропозиції девелоперської компанії Alterra Group зробити мозаїку на фасаді нового торговельного центру в місті Українка. Наразі може здаватись, що мозаїка в Україні — тема обговорення минулого. Її документують, реставрують, захищають від демонтажу, але рідко створюють. Тим паче в публічному просторі.
Щоби це реалізувати, мені потрібно було знайти віртуоза, який не лише володіє технікою, а й уміє працювати з простором. Я запропонувала долучитись до проєкту Анастасію Лелюк. Настя має рідкісний талант збирати розрізнене в єдине ціле. Її хист у роботі з різноманітними медіумами поєднується з її увагою до локації роботи — а це важливий контекст. А також Анастасіє вміє гуртувати довкола себе цілісну команду. Так народилось мистецьке об’єднання «Затирка» — відкрита формація, яка працює з монументальним мистецтвом.
Фасад як маніфест
Місце для мозаїки — фасад ТЦ OBRYI Trypil — вибрали не випадково. Це не абстрактна площина, а точка входу в новий міський простір — помітна, чітка, така, що формує перше враження і вступає в німий діалог із відвідувачем: цей фасад видно здалеку, він тримає увагу і спонукає до його вивчення.
Після появи мозаїки простір став інакшим. Колишня стримана побутовість фасаду набула дещо мʼякої виразності. Такої, що не абсурдно муляє очі, не змагається з вивісками чи рекламами, а навпаки — створює візуальну сталість і наповнює фасад змістом, не закладеним до цього: ідеться про мистецьку наповненість.
Трипільські мотиви ми вибрали не як декоративну цитату, а як відповідь на локальний контекст. Поруч — село Трипілля, знакове для історії археології. Воно дало мозаїці не тільки мотив, а й назву. Ми звертались до орнаментів цієї феноменальної культури, і водночас намагалися відчути їхню внутрішню логіку — ритм, повторюваність, структурність. І це, як на мене, і є сучасна мова мозаїки.
Найбільші виклики виникали не в самій техніці (хоча й вона вимагала неабиякої уваги), а у взаємодії між усіма сторонами процесу. Часто здавалося, що реалізація неможлива — особливо взимку, під час відключень світла. Ми працювали з ліхтариками, обігрівали намет помпою від генератора, щоб зберегти тепло. Та навіть попри ці складнощі проєкт відбувся завдяки довірі в команді, діалогу та готовності бачити цінність не лише у своєму фрагменті роботи, а в загальному результаті.
Мозаїка — дзеркало досвіду
Коли мозаїка «Трипілля» була завершена, я відчувала втому — ту приємну глибоку втому, що резонує з відчуттям досягнення і приходить після складної, зосередженої спільної роботи. Той спокій, коли усвідомлюєш, що всі паралельні процеси, координація, переконання вже не в голові, а на стіні.
Реакції на мозаїку були дуже різні. Хтось одразу впізнавав трипільські мотиви і радів їхній появі. Хтось питав, чому така кольорова гама, чому не щось «актуальніше/яскравіше». Та для мене найважливішим було не одностайне схвалення, а те, що мозаїка не залишилася непоміченою. Вона викликала живу реакцію — це означає, що мозаїка стала частиною міського досвіду, його культурного коду та свідомості його жителів.
Цей проєкт навчив мене працювати з масштабом. Раніше великі форми здавалися страшними — занадто складними, такими, що вимагають величезної відповідальності. Тепер я бачу масштаб не як виклик, а як структуру: ділю роботу на етапи, розумію, хто має бути залучений, розставляю пріоритети. Найважливіше — чітко визначити ідею, яка має звучати в проєкті, відшукати її візуальний образ і закласти основний сенс. Далі — розбити проєкт на фрагменти, що послідовно проробляються, погодити ці деталі з командою, організувати підготовку матеріалів, тестування реалізації. На кожному етапі важливо визначати, що найголовніше саме зараз: де потрібна максимальна концентрація, а де — делегування чи спільна творчість.
Страх змінився на послідовність. І це, напевно, одна з найцінніших трансформацій, яка зі мною сталася.
Я би точно повторила формат командної взаємодії. Спільні зустрічі з Alterra Group, розмови, обіди, відкритість стали запорукою унікальної динаміки, з якою проєкт рухався до свого завершення. А от чого мені бракувало — це часу на рефлексію після нього. Хотілося би закласти більше простору на осмислення, документування, збирання досвіду, поки він ще не розтанув.
Мистецтво як спротив
Мозаїка «Трипілля» стала для мене спробою повернути в поле уваги не лише збереження монументального мистецтва, а і створення нового. Бо ми маємо право на свою велику форму — не тільки як на історичну спадщину, а як на елемент культурного й естетичного коду. І особливо це важливо в час війни.
Монументальне мистецтво завжди було про спільність. Його не можна зробити на самоті. Це процес, що збирає багатьох: художників, будівельників, спільноту. Його сенс — у закріпленні клаптиків різного, субʼєктивного досвіду в одному «полотні». І в цьому, як на мене, полягає його теперішнє значення — не як ностальгії, а як способу сказати: ось наш досвід, ми його бачимо, ми його вшановуємо.
У цьому процесі важливою була також роль бізнесу. Alterra Group, які не просто замовили мистецьке оформлення, а включилися в повноцінну спільну роботу — це рідкісний і надзвичайно цінний прецедент. Бізнес тут виступив не лише спонсором, а партнером, готовим інвестувати у якість середовища. Такі жести формують інше уявлення про колективну відповідальність — і, очевидно, задають планку взаємодії бізнесу з культурою.
Адже те, що ми бачимо навколо щодня, нас формує. Якщо довкола все тимчасове, складене нашвидкуруч, ми починаємо так само сприймати і своє майбутнє. Мозаїка — довготривала, складна, повільна — стає знаком довіри до цього майбутнього. Ми не знаємо, яким воно буде. Але ми збираємось разом задля його формування.
Крім результату, після цього проєкту залишається ще й звʼязок: із людьми, з місцем, з процесом. Це досвід, у якому було багато тілесного, емоційного, практичного. Мозаїка дала початок команді — мистецькому об’єднанню «Затирка», — з якою ми далі продовжуємо працювати. І це, мабуть, найважливіше.
