Свобода творчості в неволі: мистецтво українських в’язнів

Для того, хто потрапляє за ґрати, змінюється сприйняття довколишнього світу. Час уповільнюється та відмірюється режимом роздачі їжі. Простір обмежений периметром колючого дроту. Але людина не хоче існувати, як худоба на фермі. Й у багатьох з нудьги та безвиході прокидаються раніше прихована винахідливість, креативність.

Павло Селезень, уродженець Чернігова, відбував покарання у виправній колонії № 116 в місті Суми. Навчився там працювати з деревом, став меблярем. «Зі мною відбував термін покарання Сашко Гресь. Він сидів уже неодноразово і вмів робити ножі», — розповідає Павло.

Виготовлялися ножі в робочій зоні під наглядом охоронців. У житлову зону звідти проносити зайве не дозволялося. Павло пригадує, що вони виготовляли в колонії багато чого: нарди, шахи, шкатулки, ікони, чотки-вервиці, мундштуки й люльки. Й будь-яка річ була не лише функціональною, а й естетично привабливою.

Свої вироби в’язні переправляли на волю чи міняли в тих-таки охоронців на цигарки або чай — типову арештантську «валюту». Іноді пенітенціарні співробітники замовляли щось самі. «Якось офіцер колонії приніс Гресю козацьку шаблю. Питає: можеш зробити таку ж? — пригадує Павло Селезень. — Якомусь генералиську готували шляхетний подарунок». В’язень погодився. Забезпечили Греся їжею, чаєм, куривом. Він за тиждень зробив точну копію шаблі з автомобільної ресори.

Як виготовляються чотки для молитов? Спочатку потрібна мінілампадка. У кришку з-під пластикової пляшки вставляється обрізана алюмінієва шийка від тюбика зубної пасти. Туди наливають олію, вставляють гніт. Лампадка використовувалася для різних цілей. Зокрема, як паяльник.

Найдорожчі чотки — зі слонової кістки. Де її брали? Розпилювали більярдну кулю. Але зазвичай матеріал використовувався доступніший. «Коли я сидів ще в Чернігівській слідчій тюрмі, ми робили й чотки, і навіть нарди із хлібного м’якуша», — згадує Павло. З хліба арештанти ліплять будь-які фігурки: ніндзя, порося, Діва Марія…

Навіть у тісній тюрязі, де щодня провадяться шмони (обшуки), в’язням вдавалося приховувати ритуальні предмети. Скажімо, ікону маскували під футляр для сірникової коробки. Дисидент Василь Овсієнко сидів у радянських таборах тричі — як член Української Гельсінської групи. Карався за політичні погляди. Він пригадував: «Нелегко в тісній камері вибрати момент, щоб сходити на парашу, бо саме або хтось їсть, або інший — молиться».

Мій двоюрідний брат Юрко Гаврик після військової служби в Казахстані у 1990-х роках повернувся в Україну й застав важкі часи: безгрошів’я, безробіття. Пішов у банду й закономірно потрапив за ґрати. Серед в’язнів популярні підпільні азартні ігри: кості й карти. Їх виготовляли самостійно, й ось як, розповідав Юрко. Гральні кубики (кості) ліпилися з хліба. Потім фарбувалися чорною ваксою або кремом для взуття. Дірочки вдавлювалися сірником і заливалися білою зубною пастою. Карти робили зі звичайного поштового паперу, склеєного для цупкості в кілька шарів. Малювали на них фігури фломастерами. Колода карт шліфувалася по периметру шматком шерехатої тканини. Інший спосіб: карти із розрізаних сірникових коробок. Тут папір цупкий, однак розмір карт — маленький, а це незручно.

Повідав Юрко і про інші сувенірні вироби: підсвічники, дерев’яні пивні кухлі, навершники на ціпок у вигляді орла чи тигра, гетьманські клейноди, лелеки, козаки, матрьошки… У моїй колекції є цікава композиція з дерева: гетьманська булава, що лежить на футбольній бутсі. Можливо, цей артефакт зроблено до чемпіонату «Євро-2012», що проходив у Польщі й Україні.

Видатний український кінорежисер Сергій Параджанов у 1974 році був засуджений до п’ятирічного ув’язнення. У неволі митець захопився колажами. Робив їх із чого завгодно: з обрізків тканини, фольги, сміття, використаних лез для коління, шматків колючого дроту, уламків битого посуду, фотографій, журнальних репродукцій. Ось приклад: режисера змусили штопати мішки — а він із мішковини змайстрував ляльку фараона Тутанхамона. Бо зона, де сидів кінорежисер, знаходилася в Перевальську на Луганщині. Терикони Донбасу нагадували йому єгипетські піраміди, а становище в’язнів — біблійне рабство. А ще «фараон» на традиційному злодійському арго — це поліціянт, жандарм.

«Чимало колажів Параджанова виконано в ув’язненні», — розповідала його дружина Світлана Щербатюк. Нині вже підраховано: він зробив у неволі близько 800 колажів. «Й просив присилати матеріал, з яким можна працювати… Якось захотів більярдну кулю». Навіщо? Знаємо: бо — слонова кістка. Сергій Параджанов також писав у листах своїй дружині про табірних художників, які створюють «вернісажі татуювань на спинах друзів». Адже тут спеціальних матеріалів не потрібно, та й фарб також. Чорнило для татуювань отримували, спалюючи підошву черевика. Вугілля змішувалося з розчинником і вколювалося в шкіру.

У Павла Селезня на лівому плечі — Ісус, а на шиї — скорпіон. Розповідає: «У нас сидів німак, він набивав татухи. Ісуса мені скопіював із якогось релігійного журналу».

За ґратами татуювання — спосіб самовиразитися і самоствердитися. Пружина заборон навколо в’язня стискається — але в камері раптом розпружується натхнення. По вибитих на тілі синіх зірках можна відрізнити «злодійську масть» — злодіїв, убивць, грабіжників. Скажімо, павук чи кажан — символи крадійського «ремесла». Популярні й зображення на релігійну тематику: силуети церков, Богоматір, Ісус, хрест. Також в ужитку патріотичні: тризуб, портрет Бандери, козаки.

Деякі татуювання вельми гротескні та цинічні. Сюжет «Пекельний кочегар» виколювався на… сідницях. Малювали чорта із лопатою у верхніх ратицях. Коли людина ходить, чорт ворушиться, і ніби підкидає вугілля в анус.

У в’язнів старшого віку зустрічається витатуйований чорт з обличчям Леніна. У молодших — чорт змовницьки обіймає оголену жінку. Іноді в супроводі напису: «Любові варта тільки матір». А літери, набиті на тілі, можуть мати прихований сенс. «Іра» — не ім’я коханки, а погроза: «Іду різати актив», тобто карати тих, хто співпрацює з пенітенціарною адміністрацією.

В’язні негативно ставляться як до своїх наглядачів — «вертухаїв», так і до держави, яка утримує пенітенціарну систему. Нарваність імпонує авантюрним кримінальникам. Мистецтвознавці кажуть, що один із психологічних механізмів творчості — це трансгресія, прагнення вийти за унормовані кордони й межі, порушити усталені табу. Для соціопатів, яких багато серед кримінальників, делінквентна поведінка характерна на волі, і вона імпонує їм у художніх проявах. Якщо в людини спотворені етичні норми, то відповідно й естетичні уявлення — своєрідні.

Параджанову належать дивовижні слова: «Мистецтво моє непрофесійне. Я пишаюся ним». Тут підкреслюється ота свобода творчості, яка — первинна й не може бути відібрана ні в кого.

Прагнення до творчості, креативність — природні для людини. Це «вбудовано» в нас як інстинкт. «Мистецтво в’язниць» твориться спонтанно, ніби само собою — у моменти гострих емоційних зрушень: панічних атак, безсоння, нападів параної, шизофренії чи манії переслідування. У моменти емоційної кризи. Ненормальний стан психіки художника, коли на волю виривається підсвідоме, і дозволяє досягти ефекту дивовижності.

Люди в місцях позбавлення волі читають більше, ніж зазвичай. Також багато пишуть: листи, прохання, вірші. Кінорежисер із Криму Олег Сенцов у 2014 році потрапив у російську окупаційну тюрму, відсидів 5 років. За цей час написав цикл оповідань. У самопроголошеній «ДНР» сиділи в тюрмі релігієзнавець Ігор Козловський і журналіст Станіслав Асєєв. Обидва не раз згадували, що заняття літературою чи бодай якісь нотатки на уривках паперу допомагали їм підтримувати дух і розум.

Свобода — це завжди вибір. Коли ж його обмежено, залишається свобода духу. Ув’язнені мають багато часу, щоб творити, розповідати анекдоти або складати вірші. Знання блатної «фені» (злодійського арго), арештантських приказок і пісеньок цінується серед арештантів. Фольклор і самодіяльну поезію тюрми збирав поет Тарас Ліпольц, автор книги «Кримінальні байки» (Київ, 1998). Він колекціонував прислів’я, вірші, сороміцькі коломийки й анекдоти «з-за колючого дроту». Відносив це до «контркультури». У цих мініатюрах завжди присутня актуальна для в’язня тематика. Насамперед — вимушене сексуальне утримання.

Тих, хто відбуває покарання, цікавить також співвідношення злочину й кари:

Іноді жартівливі вірші виконуються в «музичному супроводі» під примітивний саморобний інструмент — дримбу або свистульку.

Інший улюблений жанр арештантів — прислів’я. «Хто зрозумів життя — той не поспішає», бо сидіти ще довго, мовляв. «Сів у тюрму — міняй жону»: не сподівайся на вірність своєї колишньої дружини, яка вірогідно відречеться від тебе. Або ж, наприклад, прислів’я, яке підсумовує своєрідну філософію кримінальників та їхній азартний стосунок до життя: «Життя — картярська гра, а воля — козир».

У жіночих в’язницях найважливіший саморобний артефакт — так звані «марочки»: подарункові носові хустинки із романтичними барвистими зображеннями й написами. У виправних колоніях є швейні цехи, що і створило умови для найбільш популярного жанру творчості серед ув’язнених жінок.

Марочки робляться з готових носовичків або зі шматків розрізаного простирадла. На цих хустинках вишиваються або малюються фломастерами й різноколірними кульковими ручками романтичні сюжети: пишні квіти, ельфи, кошенята, вітрильники, пальми, амури й купідони, серце і стріла. Один з улюблених арештантських птахів лебідь — символ цноти, безвинності, вірності. Ну, і знову ж таки, часто фігурують Богородиця і Син Божий — як нагадування про кримінальний гріх і пенітенціарне каяття. Є певні хімічні секрети, як зробити, щоб малюнки не линяли від сліз або під час прання.

На марочках зазвичай розміщують монограми коханих, дітей, друзів — тих, кому їх дарують, потім хусточку бризкають одеколоном і вкладають у конверт разом із листом такого змісту. «Скоро свято, а я тут нудьгуватиму і плакатиму за вами. Немає в мене в житті щастя. Напевно, так судилося… Як подивлюся на вікно за ґратами, думка лише: чи скоро воля? У сина зараз такий вік, що за ним треба пильнувати. Хвилююся за поїздку його до подружки, бо на селі багато забіяків […] У кожен мій лист вкладайте конверт із маркою для відповіді». Хусточки за розміром вміщаються в стандартний конверт, їх не заборонено пересилати поштою. Мабуть, через це й пішла назва — марочки.

Тюремне мистецтво — зазвичай анонімне. Тюрма урівнює в статусі всесвітньо відомого митця із самоуком. Тому прізвисько жінки, вишите нею на хустинці-марочці («Білява кішечка») — це радше елемент декору, а не бренд художника.

Коли Президентом України у 2010 році став Віктор Янукович — злодій із двома судимостями — у Державній пенітенціарній службі визріла бізнес-ідея: системно, на постійній основі, «в законі» торгувати художніми виробами в’язнів. По всій країні запровадили мережу магазинів «Лавка Майстра». У деяких містах, як у Вінниці, їх відкрили поруч із тюрмою. Однак із часом комерція потіснила мистецтво. Нині в «Лавках Майстра» — спецодяг, будматеріали, меблева фурнітура, теж виготовлені ув’язненими. А шахи, нарди, шкатулки можна придбати на спеціалізованих сайтах або на блошиному ринку.

У СРСР, де через комуністичні трудові табори пройшов у кожній родині хоч хтось, самодіяльне мистецтво злочинців викликало повагу. В Україні нині провадяться виставки творчості арештантів — як правило, за турботи не лише пенітенціарної системи, а й різних релігійних конфесій. Зокрема, за останні роки арештантські вернісажі відбулися в Києві при музеї Шолом-Алейхема, у Києво-Печерській лаврі тощо.

Ув’язненого позбавлено багатьох прав. Аж раптом він відчуває, що є цінності, які ніхто відібрати не в змозі. Стаття 27 «Загальної декларації прав людини» мовить: «Кожна людина має право вільно насолоджуватися мистецтвом». Це, власне, є проголошенням свободи творчості і не останнім поясненням, чому занепалий морально арештантський люд стає художниками, різьбярами, починає грати на губній гармошці чи дримбі, складає коломийки. Таке мистецтво — безпосереднє, наївне. Що навіть дивно очікувати від пошарпаних життям людей. Шедеври там зустрічаються, звісно ж, рідко. Однак сенс заохочення такої творчості — гуманність: мовляв, мистецтво облагороджує. Вірогідно, художні зусилля злочинців сприяють їхній соціальній реабілітації.

Нині Україна серед країн-членів Ради Європи посідає одне із чільних місць за кількістю засуджених. Так що про чудернацьке мистецтво в’язнів ми ще почуємо, а його приклади неодмінно побачимо у повсякденному житті.