Чорнобильська катастрофа і фольклор

26 квітня 1986 року сталася катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС), яку влада СРСР прагнула замовчати. Але в інформаційному вакуумі вибухнув фольклор: народні вірші, анекдоти, байки… Мені доводилося чути їх чимало. Увесь 1986 рік я жив у Києві. Матір моя, Олександра Ярощук, працювала в Чорнобилі, її друзі часто гостювали у нас вдома. Згодом я познайомився з Марією Доценко, головною архітекторкою Прип’яті, де мешкав персонал атомної станції. А також з ексдиректором ЧАЕС Віктором Брюхановим, який відсидів за «злочинну недбалість».

Нині, коли йде російсько-українська війна, у брошурах для парамедиків є порада: «Більше жартів, щоб зняти напруження». Після аварії на ЧАЕС гігантські дози радіації покривав туман офіціозної пропаганди. Але люди — свідомо чи ні — розуміли компенсаторне значення сміху.

Бравада змінилася сарказмом. Обігрували дотепники згубний вплив радіації на чоловічу потенцію: «Якщо з хуєм щось не те — ви зверніться в МАГАТЕ!».

Чорнобильська катастрофа прискорила розпад СРСР. Дисидентський сарказм чувся в анекдоті про багатолюдне свято 1 травня 1986 року, яке комуністи організували в Києві:

Й зовсім знущально-пародійно звучав жарт про радянські п’ятирічки, якими комуністи міряли історію: «Чорнобильська атомна станція свій 5-річний план з генерації енергії виконала за дві мілісекунди».

У народну самосвідомість увійшла чудернацька сосна-тризуб, яку ліквідатори аварії побачили в Рудому лісі — саме там, де через 36 років російські окупанти ритимуть окопи. Дерево з нетиповою верхівкою сприймалося обіцянкою незалежності України.

І звучала анекдотична пропозиція: «За особливі заслуги перед СРСР слід поховати 4-й реактор ЧАЕС біля стін Кремля». Тобто там, де під червоною «пентаграмою Люцифера» лежать Ленін, Сталін, Гагарін та інші фронтмени комунізму.

Отже, люди усвідомили масштаб катастрофи. Вражені радіацією ліквідатори, загиблі, евакуйовані — це стало масовим явищем. Аварія інспірувала спалах есхатологічної свідомості. Поширилося нове трактування пророцтва про смертельну «Звізду Полин» з «Апокаліпсиса від Іоанна»: мовляв, то було попередження саме про цю аварію. Бо «чорнобиль» — українська назва трави-полину.

Пригадали українці і фреску «Ангел згортає небо в сувій», яка знаменує кінець світу. Ця ікона в Кирилівській церкві ХІІ століття, розташованій поруч із психіатричною лікарнею в Києві, раніше не мала такої уваги. У молитвах з’явилося поняття «чорний біль» і прохання до Господа втамувати його. Поширилася думка, що тіла загиблих від радіації ліквідаторів, що їх ховають у свинцевих трунах, — нетлінні. Один із поширених образів того часу — Чорнобильська мадонна. Жінка з дитиною в еру атомної катастрофи.

З’явилася ікона «Чорнобильський Спас»: нині вона висить у Свято-Іллінській церкві міста Чорнобиль. Поруч із Христом там зображена сосна-тризуб, Звізда Полин і ліквідатори-мученики. По периметру йде традиційний народний орнамент, а сама ікона виконана в традиціях «народної ікони», яка є однією із форм прикладного мистецтва в Україні із XVII століття. Її творці сюжетно орієнтуються на духовні пісні-псальми, легенди або навіть на апокрифи.

Художник Василь Скопич у подібній манері зобразив Леоніда Телятникова — командира пожежної частини, яка першою прибула на гасіння реактора. Телятников — гігант в образі святого Георгія, що повергає триголового дракона. Той вилазить із проламаної стіни атомної станції. Замість списа в змієборця — пожежний шланг.

Данина новітній міфології — збудована вже у XXI століття церква св. Миколи «Пам’яті жертв Чорнобиля» в Києві на Татарці, архітектор — Микола Жаріков. Бачимо масивну бетонну коробку, що нагадує контури саркофага над блоком № 4 ЧАЕС.

Наприкінці існування СРСР вже зріли ідеї незалежності України. Майбутні незалежні політики ще сиділи по тюрмах або комуністичних парткомах, а населення вже переповідало анекдоти про державу зі столицею в Чорнобилі. Назва її — Помиранія (від слова «помирати» — співзвучно з Померанією). Має всі атрибути незалежності. Гімн її — на мотив чилійської пісні-протесту «Venceremos» звучить так: «Не всеремось!». Прапор Помиранії — біло-чорно-червоний. Білий символізує колір пролитої крові (бо в ліквідаторів — лейкемія). Чорний — звісно, означає специфічний гумор. Ну, а червоний — це колір вина «Каберне».

У серіалі «Чорнобиль» (2019) телеканалу HBO показано, як ліквідатори п’ють горілку, попри «сухий закон», що впровадив Горбачов. Але попервах у зону активно постачалося «Каберне», бо лікарі рекомендували його як засіб від білокрів’я. Вино теж увійшло в анекдоти.

У Помиранії, повернімося до фольклору, є благородні титули із часткою «фон» (натяк на підвищений радіаційний фон). Наприклад: «Василь фон Сидорчук». Звертатися до радіоактивної шляхти слід так: «Ваша світлосте!» або «Ваше сіятельство!».

У травні 1986 року інтелігенти переказували епіграму зі ще однією ідеєю незалежності від СРСР:

Невада — полігон атомних випробувань, зрозуміло. Однак причиною сміху був насамперед Олександр Левада. Сталінський лауреат, чия п’єса «Здрастуй, Прип’ять!» (1975) йшла в кількох театрах СРСР. ЇЇ сюжет: комуністи в древлянських лісах риють котлован для АЕС. Але селяни не хочуть «мирного атома»: їх підбурює диверсант-бандерівець. Однак агенти КДБ його викривають, і п’єса закінчується «щасливо»: станцію добудували, ура! Недолугість драматурга виявилася ще й у тому, що на гонорари він придбав дачу… неподалік Чорнобиля.

Аварія поруч із Києвом, у древньому Поліссі, видавалася цілеспрямованим злочином проти українського народу. Таким, як Голодомор. Тож Чорнобиль став чинником борінь за українську ідентичність.

Нині в Києві на Троєщині є багатофігурний меморіал Героям Чорнобиля. Бачимо там скульптуру Прометея, якому орел видзьобує печінку. Грецький міф припасовано до ядерної енергетики. Разом із тим титан тут подібний до запорозького козака, а орел — ніби з російського герба.

Земля Полісся, де збудували ЧАЕС, — ареал оселення українців, де збереглося чимало давніх вірувань. З 1994 року налагодилися етнографічні експедиції радіоактивно ураженим Поліссям. Науковці збирали рушники, ікони, рибальські снасті, сільськогосподарський реманент, кераміку. Зоною відчуження ходила поетеса Ліна Костенко: записувала пісні, легенди, чаклування в нечисленних дідів і бабів, хто повернувся після примусової евакуації (самоселів).

Архаїчна свідомість виявляла себе й по-новому. Виникли ритуали, близькі до язичницьких. Наприклад, ліквідатори збираються разом, щоб «виводити шитіки», тобто радіонукліди, за допомогою чаркування. Мовляв, алкоголь вимиває з організму стронцій, цезій тощо. При цьому люди переповідають один одному історії, що поширилися в контексті трагедії та подолання її наслідків.

Одна з найвідоміших — про Міст смерті. Він розташований за 3 км від ЧАЕС. Вночі 26 квітня 1986 року люди спостерігали з нього пожежу на станції. Отримали великі дози випромінювання та швидко померли.

Популярні історії про «радіоактивні калюжі», що сяють уночі. Про «слонячу ногу» — застиглу лаву з розпеченого реактора, яка вбиває, лиш тільки до неї наблизишся. Про штучний ставок-охолоджувач, де плавають гігантські соми-мутанти. Про моторошних вовкулаків у Рудому лісі. Про те, що в покинутому місті Прип’яті з’являються люди-привиди в протигазах. Про порожні села, де мешкають неупокоєні душі. «Мій знайомий їх навіть сфотографував! Але дика радіація засвітила плівку…» У цих байках про аномальні явища упізнаються праслов’янські духи й демони, описані ще етнографами Олександром Ґейштором чи Володимиром Гнатюком.

У зоні справді траплялися новонароджені двоголові тварини. Та чи внаслідок радіації — не доведено.

Підґрунтям тут, вірогідно, послужили не лише голлівудські фільми, а і творчість Марії Примаченко, відомої представниці наївного малярства. Жила вона за 50 км від ЧАЕС у селі Болотня. Малюнки пані Марії чудернацькі: сонячний лев-квітка з людським обличчям, крилатий кінь, антропоморфні птахи, небачені звірі. Їх художниця зображувала яскраво, дитинно — попри те, що не боялася важких суспільних тем: війна, алкоголізм, корупція, аварія реактора. Намалювала кілька робіт пам’яті Валерія Ходемчука, оператора ЧАЕС, її родича, який першим загинув у радіоактивному полум’ї. Замість назв до картин пані Марія робила розлогі підписи, що нагадують приказки, примовки або плачі: «Ходемчуку по Валері ця птаха літає, свого чоловіка шукає, а його ніде немає»…

Немає вже й краєзнавчого музею у містечку Іванків, де висіло 14 картин Примаченко: росіяни у лютому 2022 року спалили його ракетою. Проте твори пані Марії земляки витягли з руїн. Влаштували в Києві у вересні 2022 року виставку «Врятоване», де пощастило побувати й мені.

Перед російським вторгненням члени Асоціації чорнобильських туроператорів возили у зону туристів-екстремалів. Людей вабить не лише прекрасне, а й жахливе… Та справжнім жахом виявилося вторгнення туди 24 лютого 2022 року моральних зомбаків із Росії.

На ЧАЕС окупанти полонили її персонал та охоронців — бійців Національної гвардії. «А хіба станція працювала?» — дивувалися необізнані. Так: за графіком виведення її з експлуатації завершиться лише у 2064 році… Орків вдалося вибити через 35 днів. Деякі з них сконали від променевої хвороби, бо нічого не знали про зону й не остерігалися. Коли ж стало відомо, що російські окупанти тікають, у соціальних мережах, пригадавши анекдот, називали їх «ваші сіятельства».

Зруйнований реактор № 4 поховано, однак проблем навколо ЧАЕС — тьма. Приїхавши на роковини аварії в Чорнобиль, ми говорили з головним інженером ЧАЕС Андрієм Біликом. Пролунала цифра, мов із лихої казки: ще понад 10 000 років територія зони відчуження залишатиметься радіоактивно небезпечною. А мешканці тих нині порожніх селищ Полісся думали, що евакуюються з домівок лише на кілька днів…

Нещодавно по українських ЗМІ гуляв містичний заголовок: «Марія Примаченко з того світу задонатила $500 тис. на Збройні Сили України». Йшлося про кошти, вторговані за її картину «Квіти виросли коло четвертого блока» (1990) й перераховані на військо. Картини Примаченко цінуються на глобальному артринку, про них схвально відгукувався ще Пабло Пікассо.

Чорнобильський фольклор, давній і новітній, переосмислюється українським мистецтвом. Про різні аспекти трагедії Чорнобиля написані поеми, ораторії, пісні. Народні майстри виготовляють кераміку й обереги. Продається сувенірний мерч із чорнобильською символікою: горнятка, шеврони, магніти. Похмура естетика Чорнобилю втілилася в комп’ютерну гру «S.T.A.L.K.E.R.», що набула чималої популярності.

У музичного гурту Onuka є трек ARKA, присвячений спорудженню безпечного конфайнменту. Солістка гурту Ната Жижченко не раз мандрувала зоною відчуження, співала там. «Чорнобиль — моє царство, — стверджує Ната, обираючи саме таке фольклорне визначення. — Це найкрасивіше місце на Землі. Я навіть весілля хотіла б там зіграти». Історична й культурна пам’ять не хоче «зони відчуження». Бо 10 000 років — надто неозоре безчасся. Хоча… Один з організаторів етнографічної експедиції 1994 року в Чорнобильську зону, професор Михайло Глушко, теж мислить тисячоліттями: «ми виявляли унікальні явища […] рибальські снасті, які винайдені 10 000 років тому».

Одразу під час аварії чутливі філософи сприйняли Чорнобиль як ментальний «кінець світу»: крах наших уявлень про прогрес, про медійність, час і простір.  Однак ми бачимо, що культура проростає навіть на жахливих руїнах. Тамує «чорний біль» і роз’ятрену пам’ять. Спостерігаємо — тут і зараз — «новітній фольклор», народжуваний на наших очах: легенди, перекази, пісні, матеріальні артефакти, що виникли в контексті Чорнобильської катастрофи та подолання її наслідків.

… Коли я востаннє покидав зону через пункт «Дитятки», дозиметричний контроль не виявив надміру «шитиків» на моєму одязі. Та я залишив куртку в утиль-контейнері. Це — данина колишньому правилу. Встановилися і загальноприйняті нові ритуали: культ Чорнобильських роковин і вшанування ліквідаторів по всій державі.

У Чорнобилі відбулося хрещення нації радіоактивним полум’ям. І далися взнаки глибинні регістри національної свідомості. Фольклор атомної ери поєднує в собі протилежне: есхатологічний страх Божий і язичницьку пам’ять, жах і красу, гумор, сарказм і надію. Допомагає не занепадати духом, загоювати травму катастрофи. Й жахливе стає сублімованим, навіть пафосним. Народна творчість ніби додає інший аспект сприйняття катастрофи ЧАЕС — серед вікопомних історичних подій людства.