Прочитане на саркофагах: монографія «Давньоєгипетська література в українських перекладах» і здобутки української єгиптології

Давні єгиптяни називали ієрогліфи «божественними словами» (𓊹𓌃 — поєднання ідеограм «бог» і «слово»): для них ті мали магічне значення, оскільки вважалося, що ієрогліфи втілюють написане у життя, перетворюють міт на дійсність. Ця сакральна роль ошелешує навіть дужче, якщо зважити, що більшість цих таємничих символів знайшли на стінах палаців, храмів і гробниць — споруд, які ледь не надприродним чином витримали випробування часом.

А втім, значення цих символів поступово вивітрилося з колективної пам’яті. У папірусах IV століття, знайдених у містечку Наґ Хаммаді, ієрогліфи вже називаються «письменами чаклунів і віщунів». Загалом же загадка ієрогліфів протрималася до XIX століття, а розшифрування ускладнювалося тим, що (як згодом виявилося) одні з них відповідають певному звуку, інші — складу, є такі, що позначають ціле поняття, а є й ті, що взагалі не читаються, виконуючи лише уточнювальну функцію. Одна щаслива знахідка і десятки років наполегливої праці дослідників дозволили здобути ключ до прочитання давніх текстів — тепер доступних і українською мовою.

Минулого року відбулася визначна подія для української єгиптології і просто любителів старовини — у видавництві Савчука вийшла друком монографія «Давньоєгипетська література в українських перекладах». Книжку презентували 27 вересня. Видання є частиною серії «Українські єгиптологічні студії», започаткованої Центром єгиптології при Інституті сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАНУ. Упорядником став Микола Тарасенко.

Примітно, що цього самого дня — 27 вересня, — але вже 1822 року Жан-Франсуа Шампольйон зробив доповідь про розшифрування низки імен фараонів, записаних ієрогліфами. І тепер ця дата стала важливою не тільки у світовому, а й у суто українському єгиптологічному контексті.

На презентації Микола Тарасенко коротко виклав історію єгиптології як науки в Україні й розповів, що її появі сприяли два основні фактори: по-перше, музеї зібрали чимало давньоєгипетських старожитностей, а по-друге, склалася власна наукова традиція.
Розвиток української єгиптології дослідник умовно поділяє на чотири періоди:

Одним із напрацювань Центру стало видання «Давньоєгипетська література в українських перекладах» — збірка різноманітних перекладів із давньоєгипетської літератури, виконаних від кінця XIX століття до наших днів. Книжка приправлена ілюстраціями, унікальним шрифтом, барвистими вставками, докладною мапою і часовою шкалою з переліком фараонів. Як і художнє оформлення, зміст книжки загалом спокусливо розмаїтий: тут є як казки чи пісні, так і повчальні та ритуальні тексти.

Художнє оформлення видання направду виконане ґрунтовно й вигадливо. Звертає увагу на себе шрифт на обкладинці, спеціально розроблений Олексієм Чекалем, — такий, що був би, за його ж словами, «камертоном» представленої культури. Книжка виконана в оранжевій гамі: примітки, цитати, підписи до ілюстрацій тощо — одного відтінку, обкладинка — іншого, і золотисте ляссе на додачу. Спливають асоціації з Єгиптом — це ж бо якраз кольори барханів, пірамід і фараонових саркофагів.

Надзвичайну увагу приділено двом логотипам, які також створив Олексій Чекаль. Скидається на те, що напис на емблемі заснованого в 2022 році Центру єгиптології стилізований під коптське письмо. Коптська мова є літургійною, вона розвинулася з давньоєгипетської, але послуговується модифікованою грецькою абеткою. Сама ж емблема ілюструє відомий сюжет: бог сонця Ра (у вигляді кота) вбиває бога темряви Апепа/Апофіса (змій), що символізує настання нового дня.

Логотип «Українських єгиптологічних студій» представлений ібісом-чубатим — ієрогліфом, який використовується для позначення душі-ах. Давні єгиптяни не мали єдиного слова для душі, називаючи різні її аспекти по-різному. Ах, наприклад, позначав просвітлений дух і входив також до слів, що позначали просвітлення та знання. Тому його й використали як емблему.

Микола Тарасенко обіцяє, що ця монографія — лише перший випуск у серії. А втім, це видання вже дає чимало матеріалу до ознайомлення. Тут є переклади Івана Франка та Лесі Українки, виконані з європейських мов, переклади радянських дослідників Бориса Тураєва та Марка Антоновича і переклади наших сучасників — Миколи Тарасенка та представників молодших поколінь. Оригінальні ж твори ще більше розкидані в часі, представляючи і Давнє, і Середнє, і Нове царства.

Умінням читати давньоєгипетські тексти ми завдячуємо розшифруванню написів на Розетському камені — стелі, виготовленій у добу династії Птолемеїв — наступників Александра Македонського, що став правителем Єгипту як частини завойованої ним Перської імперії. 

Текст на стелі повторено тричі: «мовою богів» (ієрогліфи), «мовою документів» (демотичне письмо — давньоєгипетський скоропис) і «мовою правителів» (давньогрецька). Знаючи останню і маючи на початку XIX століття напрацювання з перекладу демотичного письма, французький дослідник Жан-Франсуа Шампольйон зміг розшифрувати ієрогліфічну частину тексту.

Перший переклад, вміщений у монографії, — казка «Про двох братів», перекладена Іваном Франком із французької (з видання Ґастона Масперо «Казки Стародавнього Єгипту, перекладені й коментовані») та вперше надрукована в книжці шотландського фольклориста Вільяма Александера Клоустона «Народні казки та вигадки, їх вандрівки та переміни», яка в 1896 році вийшла в перекладі Агатангела Кримського. Те саме видання містить Франків переклад коментарів Еммануеля Коскена про цю казку. Вона торкається багатьох важливих тем для тогочасних єгиптян: розбрат і порозуміння, вдячність богів за вірність, божественна природа фараонів.

Цікаво, що у колективній праці, що її впорядковував Микола Тарасенко, жодним чином не згадує про інший переклад Івана Франка — цього разу віршовану історію «Сатні і Табубу», перекладену з того-таки видання Масперо. Переклад був зроблений через мову-посередника, оскільки, попри всі таланти Франка, давньоєгипетська не була однією з 14 (чи, за іншими джерелами, 19) мов, якими він володів. 

Франко запропонував тільки уривок із оповідання, яке у Масперо має назву «Пригоди Сатні-Хамоїса з муміями». У ньому Сатні бачить юну красуню і жадає провести з нею годину в спальні. Його кохання таке велике, що він погоджується на всі її примхи: і переписує на неї майно, і дозволяє стратити власних дітей.

З того ж таки видання Масперо свій уривок «Був собі в соляній оазі соляр…» переклала і Леся Українка. Фабула цього уривку така: йде собі чоловік до міста, щоби продати свій товар. Стежка, якою він прямує, — вузька: з одного боку — Ніл, з іншого — поле. А хитрий власник поля розстеляє сукно на дорозі так, що соляр має або ступити на нього і зіпсувати, або піти через поле, витоптавши засіяне. В обох випадках він заподіє шкоду власнику поля — і той зрештою відбирає весь товар в якості відшкодування, а соляр бідкається на свою долю.

Цей переклад збігається з початком давньоєгипетської розповіді про красномовного селянина. От тільки, перекладаючи з видання Масперо (у якому твір називається «Бідкання селянина»), Леся Українка чомусь знехтувала більшою частиною тексту, тому цей переклад обривається на найцікавішому місці: як селянин своїми риторичними здібностями прокладає собі шлях до самого фараона, який і вислуховує його красномовне бідкання.

З якої причини в монографії оминули навіть згадку про переклади «Сатні і Табубу» від Івана Франка і «Був собі в соляній оазі соляр…» від Лесі Українки — невідомо. Однак якщо наступні випуски «Українських єгиптологічних студій» справді плануються, пропущені переклади завжди можна додати туди.

А от переклади Лесі Українки, про які не забули, — це «Ліричні пісні давнього Єгипту». Письменниця переклала 12 пісень із німецького видання Альфреда Відеманна «Розважальна література давніх єгиптян». Там вони подані у прозовій формі, але поетка не втрималася, щоб не заримувати, бо вони, мовляв, дуже відгукуються в українському серці. Десять із них — про кохання, одна — про смерть, одна — пастуша. Із сучасного погляду це не є чистим перекладом, а радше переспівом, оскільки ритмічна структура пісень не оригінальна, а додумана перекладачкою. Та й сама вона зізнавалася, що могла передати тільки «дух первотвору», а форму довелося вибирати зі знайомих народних.

Далі у монографії «Давньоєгипетська література в українських перекладах» подано статтю «Релігія і література в епоху Середнього царства» — переклад 1938 року з книжки російського дослідника Бориса Тураєва «Історія Стародавнього Сходу». Це нарис давньоєгипетської літератури її класичної доби і низка авторських перекладів літературних творів: «Бесіда розчарованої людини зі своєю душею-ба», «Роздуми Хахеперрасенеба», «Пророцтво Неферті», «Пророцтво Іпувера», «Повчання Птаххотепу», напис на прикордонній стелі Сенусерта III, гімн на честь Сенусерта III, «Повчання Сехотепібра» та інших, уже згаданих у статті

Докторка історичних наук Алла Атаманенко в розділі «Марко Антонович і єгиптологія» знайомить із життям і діяльністю Марка Антоновича — діаспорного фахівця, який із 1936 року вивчав філософію, античний світ, арабістику і прослухав п’ять дисциплін із єгиптології, вивчаючи ієрогліфічне письмо, граматику староєгипетської мови, коптський діалект, староєгипетські тексти тощо. З 1966 року в мюнхенському журналі «Сучасність» виходили переклади Антоновича, які мали скласти антологію давньоєгипетської літератури. Подана в монографії добірка з цих перекладів пропонує широкий спектр текстів — «від поезії до історичної нарації і від релігійної літератури до епістолярії», що дозволяє скласти уявлення про жанрове та сюжетне розмаїття давньоєгипетської літератури. Дослідник супроводив свої переклади коментарями, які пояснюють історію, контекст творів і вжиті терміни. «Давньоєгипетська література…» так само дотримується цих принципів.

Як і Франко, Антонович переклав казку «Про двох братів». Тільки в перекладі першого братів звуть Анупу і Бітіу, а в другого вони — Ануп і Бата. Легка відмінність власних назв пов’язана з тим, що давні єгиптяни не позначали на письмі голосні звуки, і наша інтерпретація їхньої вимови — чисто гіпотетична. Більш-менш упевнені ми хіба в іменах відомих особистостей, які згадуються в іноземних джерелах, — та й там давньоєгипетські імена підлаштовані під норми чужої мови, а тому неминуче спотворені.

Також у розділі з перекладами Антоновича є листи до мерців, зокрема найцікавіший, як на мене, переклад у цій монографії — «Спір душі з тілом», що описує ставлення єгиптян до посмертного існування. Крім того, дослідник давнини планував опублікувати «Пісню красномовного селянина», «Казку про моряка на Зміїному острові» та оповідь про Синухета. На жаль, ці його переклади не вийшли, їхні рукописи теж так і не знайшли.

Кандидатка філософських наук Дар’я Зіборова надала ще один переклад, який має більше однієї версії. В її варіанті це «Казка про моряка на Зміїному острові». Це та сама «Казка про потерпілого від кораблетрощі», яку видавництво «Печера Платона» теж представило торік у вересні. І все ж у книжці від видавця Олександра Савчука цей текст був оприлюднений раніше, хай і на лічені дні.

Це історія про знегоди, вбудована в іншу історію, яка своєю чергою вміщена в третю, — і кожною наступною оповідач намагається довести, що випробування, описані до цього, насправді були дріб’язковими. Схоже, ця казка була призначена для декламування. Дар’я Зіборова запропонувала лише її прозовий переклад, а от видання від «Печери Платона» має і спробу поетичного.

Молодша наукова співробітниця Центру єгиптології Дінара Герейханова переклала окремі вислови з Текстів саркофагів і їхньої складової — «Книги двох шляхів». Тексти саркофагів — це заупокійні тексти, які писали на внутрішньому боці саркофагів. Нараховують 1185 таких висловів. Оскільки вони мають локальні особливості, то дозволяють порівнювати релігійні практики різних регіонів Стародавнього Єгипту. «Книга двох шляхів» також належить до Текстів саркофагів, оскільки писали її на нижній частині саркофагів. Вона складається з висловів і мапи, призначеної для душі небіжчика, якому доведеться мандрувати і землею, і водою до Потойбіччя, — звідси й така назва. Знайти шлях може тільки та душа, яка має цю мапу. Зазначається, що «Книга двох шляхів» у добу Середнього царства теж мала локальний характер, проте висловлені в ній ідеї набули поширення у всьому Єгипті часів Нового царства, коли стали частиною Книги мертвих.

Пісні арфістів у перекладі Валерії Моти — це тексти на поховальних стелах і стінах гробниць, які супроводжуються зображенням арфіста. У цих піснях закарбовані життєві цінності давніх єгиптян, і вони, мабуть, є першим зразком релігійного вільнодумства, адже одні звично прославляють загробне життя, а інші навпаки ставляться до нього скептично, закликаючи жити одним днем.

Упорядник і редактор монографії Микола Тарасенко також зробив свій внесок і до її безпосереднього наповнення, переклавши й детально прокоментувавши 4 глави (або ж вислови) з Книги мертвих. Ця збірка, оригінальну давньоєгипетську назву якої можна дослівно перекласти як «Вислови про вихід у день», загалом налічує до 200 різних за обсягом текстів (власне, глав, або висловів), більшість із яких супроводжується віньєтками-ілюстраціями. Книга мертвих сформувалася вже в часи Нового царства (її основою стали Тексти пірамід і вже згадані Тексти саркофагів) і є квінтесенцією уявлень давніх єгиптян про потойбічне життя, яка протрималася ледь не до початку нашої ери. Книга мертвих була частиною поховального інвентарю заможних єгиптян. Зазвичай її записували на папірусі, але дослідники знаходили копії і на інших носіях.

У перекладі єгиптологині, докторки філософії Наталії Бондаренко в монографії наводяться тексти із заупокійного храму цариці Хатшепсут у Дейр ель-Бахрі. Це легенда про божественне походження цариці, обряд її коронації та оповідь про експедицію до Пунту. Перелічені тексти важливі тим, що документують унікальний випадок, коли жінка наполегливо легітимізувала своє право на владу. Вона була дружиною і, головне, сестрою свого попередника Тутмоса II, а тому успадкувала право на престол. Та разом із тим Тутмос II уже мав сина від наложниці, через що Хатшепсут доводилося захищати легітимність своєї влади. Це відбувалося за рахунок не тільки носіння чоловічого вбрання і накладної бороди за життя, але й поминальних текстів, які описують її діяння так, ніби вона не поступається фараонам-чоловікам.

Заключними в монографії є тексти Амарнської доби в перекладі історикині, докторки філософії Ольги Заплетнюк — тексти зі стел міста Ахетатон, яке мало стати релігійним центром імперії фараона Ехнатона. Ці стели позначали межі запланованого ним міста, оголошували про побудову нових будівель і пояснювали монотеїстичний культ сонця, який фараон намагався нав’язати на зміну звичній політеїстичній релігії.

У передмові Дарʼя Зіборова наводить, на мою думку, вагомий аргумент доцільності вивчення давньоєгипетської культури. Оскільки українська культура є частиною європейської, то вона так само ґрунтується на античній, а та своєю чергою теж не виникла на порожньому місці. На неї прямо чи опосередковано вплинули культури так званого Родючого півмісяця, зокрема Стародавнього Єгипту (давні греки самі бачили витоки своєї культури в давньоєгипетській цивілізації).

Родючим півмісяцем американський археолог початку XX століття Джеймс Генрі Брестед назвав регіон, який простягається від Месопотамії через східне узбережжя Середземного моря до Єгипту. Дарʼя Зіброва зазначає, що саме у сприятливих умовах долин Тигру, Євфрату і Нілу розквітли перші землеробські цивілізації, що стали колискою пізніших, зокрема, і європейських культур, тож осмислення їхньої спадщини є основою для осмислення сучасності.

Зі слів Миколи Тарасенка на презентації видання також випливає, що єгиптологія є такою собі «елітарною» наукою, опікуватися якою можуть тільки заможні країни. Між національними школами єгиптології завжди існувала конкуренція. Отже, існування такої школи в країні є свідченням досягнення високого культурного й інтелектуального рівнів. Україні важлива належність до цього «клубу обраних», оскільки це — маркер «зрілої цивілізованої європейської країни».

Один із напрямів діяльності Центру єгиптології — опис українських єгиптологічних колекцій. Першим відповідним виданням став каталог «Давньоєгипетські статуетки ушебті в зібранні Одеського археологічного музею НАН України». Є також домовленість про публікацію колекції єгипетських старожитностей, які зберігаються в Музеї східного мистецтва в Золочівському замку.

Мої ретельні пошуки показали, що донедавна з давньоєгипетської літератури існував лише один український переклад — «Міфи Давнього Єгипту» від видавництва «БАО». Проте це хоч і товста, але фактично просто розмальовка з мітами «в популярному викладі». Тому кожна наступна книжка на цю тему робить неоціненний внесок у вивчення Стародавнього Єгипту. 

Також зараз іде робота над перекладом «Єгипетської граматики» Алана Ґардінера, що має посприяти підготовці молодих фахівців. У перспективі — переклад корпусу давньоєгипетських текстів: історичних джерел, художніх творів, дидактичної і релігійно-мітологічної літератури. Сам я мрію, що в майбутньому вийде повний переклад згаданих історій про Синухета і красномовного селянина (якщо любите розглядати ієрогліфи, це можна зробити тут), а ще — Книги мертвих.

Крім наявності колекцій і перекладу текстів, надзвичайно важливими для розвитку української єгиптології є археологічні експедиції. Щоб отримати дозвіл на власні розкопки, фахівці повинні провести 3–4 сезони в складі інших експедицій. Саме тому визначною подією стало запрошення команди українських археологів приєднатися до польської археологічної місії в Дейр ель-Бахрі (там, де віднайшли гробницю Хатшепсут). Це дозволить Україні в майбутньому претендувати на власну археологічну експедицію.