Автор: sensor

Мія Марченко — сучасна українська письменниця фентезі, літературознавиця й перекладачка. Її роман «Місто Тіней» потрапив до переліку найкращих прозових творів 2016 року за версією дитячого літературного порталу BaraBooka, а цього року перевидання твору увійшло до списку найочікуваніших книжок 2025 року, складеного журналісткою та письменницею Ольгою Карі для медіа «Вікенд». Написаний у співавторстві з Катериною Пекур роман «Діти вогненного часу» входить до переліку найкращих книжок 2024 року за версією Pen Ukraine.

На зустрічі з Мією обговорили подальший розвиток української фентезійної літератури, пошуки натхнення, жанр фентезі як інструмент для вираження почуттів і як погляд на актуальні процеси в суспільстві, на повномасштабну війну.

Зазвичай натхнення черпаю з подорожі або з власної цікавості до світу. На написання мого дебютного роману «Місто Тіней» мене надихнула зимова поїздка в Ригу. Одної ночі я заблукала й вийшла на площу, де стояла статуя Роланда — легендарного лицаря, символу надання місту магдебурзького права. Картина була дуже атмосферна: ніч, сніг, зірки, вітер… Я уявила собі: тільки відвернуся, і пам’ятник зійде з постаменту й ходитиме містом, охоронятиме його.

Так народилася моя повість про дівчинку Марту, яка втратила матір і мусить переїхати до незнайомого їй старовинного міста й будувати в ньому нове життя з батьком, якого не надто добре знає. Проте, щоб пережити втрату й примиритися з собою, їй доведеться зустрітися з власною Тінню в місті, уже дванадцять років як захопленому зимою та жорстокими загарбниками, у місті, яке щосили бореться, аби повернути собі дух свята й власну магію, що колись живила його.

Зараз я дописую міське фентезі про старий київський ботанічний сад (Фоміна). Як відомо, у ньому одна частина відкрита для відвідувачів, а друга відведена для науковців, які досліджують унікальні рослини, тож її нікому не показують. На прогулянках уздовж паркана тієї таємничої частини я й замислилась: а що ж там таке, на цій величезній території, засадженій рідкісними рослинами? Що там могло б відбуватися? І ось із цієї щирої цікавості народилась ціла книжка на 750 сторінок.

Коли в мене виникали труднощі у творчості, а під час написання першої книги сумнівів у собі було багато, я звернулась до психотерапії, а також до книги Джулії Кемерон «Шлях митця». Завдяки їй я навчилась приборкувати свого внутрішнього критика, який і досі підкидає мені немало викликів у творчій діяльності. З книги Кемерон мені найбільше придалися вправи на подолання страху чистого аркуша — коли пишеш першу фразу, а тобі здається, що вона неідеальна й через це книга теж вийде не дуже. А ще Джулія Кемерон дає багато порад з «гігієни письменницького життя». Тобто якщо ви хочете створювати оригінальні сюжети, вам треба їх чимось годувати: подорожами, новим досвідом, натхненням від інших книжок. Інакше вам просто забракне сил.

Загалом «Шлях митця» розповідає про милосердя до себе як до творця й людини, про важливість свіжих вражень, творчих побачень та відпочинку, які є необхідною умовою збереження творчого ентузіазму.

Мені вкрай важко закінчувати книгу. По-перше, я завжди дуже розмахуюсь. Нещодавно мені замовили оповідання, та виконати завдання так і не вийшло, бо текст у мене вийшов завеликим, став більш схожим на повість чи маленький роман. Дуже часто я вношу численні правки в роботу: тут щось не так, тут забула про одну деталь, тут треба дещо переписати… І поки я зберуся й таки закінчу твір, попередньо написана частина може навіть встигнути трохи застаріти. Це дуже дратує.

Згодом я зрозуміла причину цього. Якщо це книга, яку пишу для себе, не на замовлення, я привʼязуюсь до неї емоційно. Я поринаю у твір, поки пишу, і проводжу в ньому своє мініжиття. І в якийсь момент мені просто не хочеться з ним розлучатися: «Що ж це, я зараз усім віддам цей сюжет, а що ж тоді залишиться в мене?». Жаднюга я, словом.

Для мене фентезі — це найефективніша можливість дослідити й показати, як працюють певні закономірності і світи, захоплені певними ідеологіями або ідеями, проте в безпечному й нетравматичному для читачів середовищі.

Щодо освітнього складника, я просто ненавиджу когось повчати й казати: робіть так чи інак. Книги потрібні для того, щоб розважитися, щоб вони втішили й підтримали читача, перенесли його в інший, комфортний або ж ні, світ.

Жанр фентезі дозволяє показати певні суспільні процеси й події в легшому форматі. Наприклад, якщо ілюструвати історичні явища, то можна так серйозно не дотримуватися достовірності й щось прикрасити чи вигадати, але ефект занурення в епоху з усіма її перевагами та вадами в читача все одно виникне. У фентезі ви можете створити умовний устрій (постапокаліптичне суспільство, тоталітарне, пригноблене, феодальне — будь-яке), поселити в нього ваших героїв і далі вже роздивлятися, як би вони діяли в тих чи тих ситуаціях.

«Діти вогненного часу» — мій перший співавторський досвід, адже писали ми книгу з Катериною Пекур. І, мабуть, тільки з нею це й могло вдатися, бо їй я довіряю як подрузі і можу підпустити її до твору. До того ж ми схоже думаємо й подібно бачимо розвиток фентезійних сюжетів.

Отож цей досвід був неймовірно захопливим, а спільні зусилля, натхнення та взаємопідтримка допомогли написати книгу доволі швидко.

Для нас було досить неочікувано, що «Дітей…» почали називати воєнним фентезі. Ми просто намагалися розповісти про те, що бачили на власні очі, що відбувалося в Києві, який був тоді в напівоблозі.

Зараз багато речей уже забувається. Починаєш пригадувати, запитуєш у тих, хто теж тоді був у столиці, і бачиш, що хронологія подій у всіх уже дещо переплуталась. Нам здалося, що важливо зберегти ці спогади, тому «Дітей вогненного часу» ми писали як своєрідний щоденник початку повномасштабного вторгнення. Ми хотіли задокументувати події так, як вони розгорталися, використовуючи власні спостереження й збираючи інформацію в людей, які пережили окупацію в Бучі, у Гостомелі.

Сприйняття «Дітей вогненного часу» було різним. Хтось казав, що не може продертись крізь перші розділи, бо їх тригерить тема евакуації. Але були й ті, хто в дуже складних умовах переживали наступ на Київ, і от вони якраз дуже дякували нам за нашу роботу, за те, що книга допомогла їм подивитися на вторгнення збоку. Це, за їхніми словами, виявилося надзвичайно терапевтичним.

Історією дівчинки Каті ми хотіли продемонструвати підліткам, які читатимуть «Дітей вогненного часу», що, попри страшні обставини, занурення в чужий незрозумілий світ, героїня повертає собі контроль над власним життям. Ми хотіли показати, що важливо залишатися собою, ніким не прикидатися, мати владу над своїми рішеннями та вчинками навіть у тих ситуаціях, коли в тебе намагаються цю владу відібрати й зробити тебе жертвою обставин.

Підлітки, особливо молодші, яким 11-12 років, читають книгу здебільшого так, ніби дивляться фільм. У них дуже багато цікавості до тих тем, які дорослі зазвичай замовчують. Їм, навпаки, хочеться про це поговорити. У мене був випадок, коли я прийшла в школу ще зі своєю дебютною книжкою «Місто Тіней» і мене четвертий клас наполегливо розпитував: «Скажіть, від чого все ж таки померла мама Марти?» Ми з їхньою вчителькою були здивовані, що діти хочуть про це поговорити, адже розмова вийшла непроста (довелося пояснити їм усе про рак молочної залози й те, скільки молодих жінок він забирає), але вочевидь для них ця розмова була важлива.

Сьогодні жанр фентезі в українській літературі стрімко розвивається. Ми ще не встигли дописати й видати те, що в нас народилося за цей час. Та й уся українська література переживає бурхливий розвиток. З’являються жанри, які раніше майже не були представлені. Щоб як слід проаналізувати те, що відбувається нині в нашій літературі, ми ще маємо поспостерігати, побачити, які ніші закриті, що не закріпилося в жанрі й чому.

Що ж до західного фентезі, я помітила таку тенденцію: їхні герої-чарівники прагнуть стати людьми, тобто відмовитися від власних магічних сил на користь людяності, любові, доброти. У нас же ситуація зворотна: українське фентезі розповідає про опанування своєї сили, вивчення нашого магічного потенціалу й того, як ним користуватися. А потім постає питання, для чого потрібні ці здібності. Це також про повернення контролю: у нас є магія, й завдяки їй ми можемо захистити себе, свою родину, свою країну від ворога.

Західним творцям є що перейняти в українських письменників. По-перше, західна культура аж надто часто намагається зрозуміти злочинця: у нього ж, мабуть, було важке дитинство, йому боляче, і тому він робить такі жахливі речі. Набагато менше кажуть про те, що, перш ніж посилати злочинця в терапію, його спочатку треба спинити й убезпечити від нього суспільство. 

Нині в західній літературі дещо розмиваються межі добра й зла. Але важливо чітко розуміти: зло — це зло, і з ним треба боротися, а не намагатися його вмиротворити. Наприклад, у ситуації булінгу, як твердять психологи, допомога так само потрібна булеру, як і жертві, бо він, на відміну від тих, над ким знущається, вже втілює у життя нездорові патерни поведінки, від яких сам, імовірно, страждає в родині. Утім, це не означає, що його не потрібно зупиняти.

Окрім цього, українці та українки, а відповідно й персонажі їхніх книжок, здатні чудово будувати горизонтальні зв’язки: тобто коли люди різних професій, з різних регіонів здатні діяти злагоджено, аби перемогти спільну загрозу. Це корелює і з подіями повномасштабної війни, коли абсолютно різні, незнайомі між собою люди об’єднують зусилля, аби врятувати одне одного, надати допомогу постраждалим і протистояти російській агресії. Наприклад, у західних країнах така швидка кооперація на рівні громади викликає щирий подив, адже вони зазвичай усе ж орієнтуються на те, що спустить згори уряд.

З іншого боку, українським авторам, на мою думку, варто вдосконалювати навички професійного складання сюжетів: розмірковувати й шукати інструменти, як зробити історію динамічною, цікавою, такою, що не відпускає читача. Як створити таких героїв, яких читач одразу полюбить, які чимось чіпляють. 

Я би також сказала, що нашому літературному середовищу властива певна зверхність до популярних творів, їх багато хто любить стигматизувати й принижувати, як, до прикладу, «Сутінки». Дуже багато й досі цього дискурсу: мовляв, ото все — чтиво для масмаркету, а ми пишемо високу полицю, і байдуже, що зрозуміти нас можуть не всі. Популярний твір може бути написаний не ідеально, але якщо він зачіпає серця багатьох читачів, це не просто так. Це означає, що автору вдалося описати те, що хвилює багатьох.

Я вважаю, що фентезі від вітчизняних творців стане ще більше, що його активніше видаватимуть і гонорари платитимуть вищі. Сподіваюся, з’являться книжки, які заведено називати масмаркетом, бо вони теж потрібні, зокрема для психотерапії та заспокоєння. Словом, більше козі-фентезі богу фентезі.

Катерина Пекур — письменниця, сценаристка, співзасновниця творчого об’єднання фантастів «ЛІТавиця». За фахом Катерина лікар-патолог, тривалий час працювала в лікарні, проте з часом зрозуміла, що медицина забирає увесь її час. У 2015 році вона змінила професію, аби присвятити себе письму та кінематографу.

У 2024 році вийшов спільний роман Катерини Пекур та Мії Марченко «Діти вогненного часу», який зібрав позитивні відгуки читачів та літературної спільноти, а також отримав відзнаку «Фентезі року» від Простору української дитячої книги «BaraBooka». А цього місяця варто чекати на наступний текст авторки — роман «Пісня Бризів. Діти книги».

У розмові Катерина Пекур поділилася, як досвід роботи у сценаристиці допомагає в письменстві, чому їй подобається працювати у співавторстві та якими будуть її наступні тексти.

Безумовно, сценаристика дуже допомагає у написанні книжок. Проте, якщо після тривалої роботи зі сценаріями почати писати художній текст, він може вийти не зовсім таким, як хотілося б. Такий сюжет буде динамічним і візуальним, але йому може бракувати глибини — рефлексій персонажів, нюансів, які неможливо передати лише візуальними засобами. Також буде замало повітря, деталей, ритму, мелодики тексту тощо — того, що робить художній твір саме твором, а не документом, який описує виключно необхідні дії і деталі. Сценарій — це технічний текст, призначений для створення кіно. Це своєрідний опис «шарнірів» історії, що її рухають. Інші елементи додають режисер, оператор, актори, музика, монтаж.

Моя письменницька візуальність бере початок саме зі сценаристики. Вона навчила мене сприймати сцену так, ніби її бачить камера. Коли починаю писати епізод, важливо правильно ввести читача в сцену: що бачить герой, на що ми маємо звернути увагу? З якою швидкістю рухається наш погляд і чому це так? Часто чую, що мої історії хочеться екранізувати, — і це мене дуже тішить. Бо я дійсно прагну зробити так, щоб вони перейняли від кінотексту все найкраще.

Я вважаю, що фантастика — це надзвичайно потужний жанр із багатьма функціями. Люди зазвичай бачать лише розважальний аспект, і це чудово — із цими текстами вони можуть релаксувати, втікати від буденності. Але мені подобається фантастика саме через її інші можливості. Я вважаю, що це серйозний жанр, який дозволяє говорити про травматичні речі, не завдаючи додаткових травм. Вигадані персонажі діють у вигаданому світі або у вигаданих обставинах. А для нас це спосіб прожити те, що турбує, впоратися з власними переживаннями, травматичними спогадами, тривожністю щодо майбутнього.

Водночас фантастика допомагає нам проаналізувати глобальні речі: наприклад, спробувати моделювати майбутнє, переосмислювати минуле; можливо, знову пройти через історичні події, які вплинули на країну. Моя нова книга — «Пісня бризів. Діти Книги», яка виходить у видавництві «Жорж», — якраз працює з цією тематикою. Так, ми розповідатимемо пригодницьку історію, детективне розслідування, але водночас говоритимемо про досвід нашого покоління, яке поступово вибиралося із травматичної ситуації життя за СРСР. Це один із прикладів того, що може зробити фантастика.

Це історія про вигаданий світ зі своїми умовами та особливостями, він насправді ніяк не пов’язаний із нашим, хоча моментами може нагадувати Європу 50–60-х років та технологічний розвиток тієї доби. Якщо говорити про книжку загалом, це перша частина історії в жанрі соціальної фантастики з елементами детективу й антиутопії. У ній я намагаюся проаналізувати поведінку своїх героїв і суспільства, в якому вони живуть, напередодні драматичних змін.

Суспільство у тексті дуже нездорове. У ньому віддавна панують расистська ідеологія та тотальний контроль, відчутний сильний вплив місцевої релігії. Місцеве суспільство пережило чимало сутичок із загадковими летючими істотами, які звуть себе бризи, тому й увесь його устрій орієнтований на боротьбу з цими ворогами. Правоохоронці вишукують агентів бризів і тих, хто піддався їхньому впливу, інженери розробляють зброю і технології для війни, а релігійні приписи дбають, щоб нічия душа не була знищена. Адже тутешня наука й релігія свідчать, що навіть доторк бриза перетворює людину на вбивцю й покруча, який чинитиме злочини проти людяності.

Зрозуміло, що в такій картині світу є прикрі проріхи, проте до певного часу герої від них відвертаються, бо сумнівів замало для якоїсь чіткої позиції. Я не хотіла створювати ще одну «Орвеллівську» антиутопію. У мене була інша мета — показати цю систему очима героїв, які на початку сприймають її як норму. Вони ніколи не бачили іншого. Це дуже життєва ситуація: коли ти не маєш альтернативних джерел інформації, світ здається правильним. Але водночас починаєш відчувати, що тобі некомфортно, що щось не так. І лише з часом приходить усвідомлення, що проблема в самій системі.

Головною героїнею та оповідачкою в романі є лікарка Санда. З низки причин вона знаходиться на маргінесі цього суспільства, хоча власними зусиллями досягла певного рівня, наприклад, очолила одне з відділень лікарні. Саме в ньому на початку книжки стається надзвичайна подія, яка привертає увагу спецслужб, зокрема офіцера да Ліґарра. Він — ідеальний захисник держави, взірець служаки. Правда, і в його шафі знайдуться скелети. Та й в організації, яку він представляє, коїться щось дивне. А навколо підіймають голови релігійні фанатики, які закликають знищувати людей, що відрізняються від більшості, як-от Санда. Так починається карколомний шлях героїв, на якому кожен муситиме подивитися правді в очі — і діяти, якщо наважиться.

Людям, які справді прожили в таких країнах, як СРСР, дуже складно про це говорити, тому часто найгучніше звучать голоси тих, хто розповідає про ці системи неправду. Тих, хто ширить солодкі казочки про те, що «там добре жилося, всі любили одне одного, панували рівність і братерство». Чутно тих, хто вихваляє ці режими, але майже не чутно тих, кому вони завдали болю. І не тому, що ці люди мовчать, — просто занурюватися в ці спогади важко, про них неприємно говорити й навіть читати, тому багато хто просто намагається уникати цієї теми. Тому я й вирішила поговорити про це все, але через досить динамічну історію, з розслідуванням, пригодами, таємницями та закрученими стосунками між героями.

Нам здається очевидним, що тоталітарні суспільства — це зло. Але, попри це, досі є люди, які кажуть, що диктатури — це ефективно, що каральні системи дисциплінують і роблять держави сильнішими. Багато тодішніх побутових фактів навіть зникають із суспільного усвідомлення, бо про них не говорили — нібито вони й так усім відомі. Це провокує навіть трохи кумедні ситуації: одного разу мені трапився художній твір про радянські часи, і там було написано, що персонажі користуються візочками із супермаркету. Це виглядає безглуздо, бо тоді не було ані візочків, ані супермаркетів, ані бізнесу, але сучасним людям уже складно таке уявити.

Та історія у моїй книзі — ще й про маніпуляцію інформаційним середовищем. А це тема, яка й досі залишається надзвичайно актуальною. Людям можна створити інформаційну оболонку, де вся інформація, яка до них надходить, буде хибною. І згодом вони просто не зможуть (чи не захочуть) зрозуміти, де правда, навіть якщо матимуть до неї доступ. Ми бачимо, що ця проблема не втрачає актуальності й у демократичних країнах — і може призводити до катастроф.

У мене дуже багато улюблених піджанрів, я пробую різне, бо нудно писати щось в одному жанрі. Свого часу я починала як авторка наукової фантастики і сподіваюсь повернутись до проєктів, які тоді розпочала й запланувала. Моє знайомство з фентезі почалося під час перших курсів медичного коледжу з творів Толкіна. Не можу сказати, що це стало любов’ю з першого погляду, хоча ці книжки і вплинули на мою подальшу творчість. Зараз я пишу в жанрах наукової, соціальної фантастики, міського та історичного фентезі.

Мені близький жанр соціальної фантастики, і вона так чи інакше проникає у всі мої твори; мені цікаво розбиратися із психологією героїв, із тим, як різні групи людей поводяться в кризових обставинах. Історія — це також прекрасний матеріал для мегаблокбастерів. Навіть не потрібно вигадувати — достатньо трохи додати фантастичних припущень, і виходить щось неймовірне. Крім того, історичні події часто цікаво підсвічують сучасність, перегукуються з нею. Тому історичне фентезі наразі також серед моїх улюблених напрямків; заради нього я постійно розширюю свої знання з історії, археології, інших наук. Побачимо, чи вдадуться мені блокбастери.

Також у межах проєкту «Корчма на перехресті світів» я спробувала себе в жанрі, близькому до постапокаліпсису та горору, і була вражена, наскільки високо читачі оцінили мою історію в цій книзі  — я-то була певна, що вона вийшла нудна! Також я майже завжди намагаюсь використовувати детективний елемент у своїх творах — це універсальний двигун, яким не варто нехтувати, бо це те, що психофізіологічно впливає на читача. Є загадка — ми маємо розібратись; і що більше буде гачків у тексті, то книжка цікавіша. Недавно я також включилася в роботу над науково-популярним проєктом, правда, як допоміжний «юніт», але це також цінний досвід. Про яку книжку мова, я поки не можу розповісти, проте чекайте на анонси, буде цікаво.

Є тексти, які неможливо написати наодинці, — навіть найосвіченіша людина не здатна охопити всі аспекти дуже розгалуженого і складного сюжету. Під час роботи в команді завжди виникають суперечки, але вони вирішуються перемовинами та дискусіями. Командна робота вимагає вміння домовлятися, знаходити спільні позиції, аргументувати свої погляди. Це необхідно робити чемно та виважено, бо на кону — життя книги. Ну і стосунки зі співавторкою чи співавтором, адже я певна, що тільки добрі друзі можуть пройти такий шлях, як створення спільної книги. 

Якщо книга написана — значить, нам це вдалося. Завдяки співавторству можна досягти того, чого поодинці не зробиш, особливо за такий короткий проміжок часу. Наприклад, ми писали роман великого розміру на мільйон знаків півтора роки — якби хтось із нас працював на самоті, то це зайняло б набагато більше часу і це був би зовсім інший текст. Спільна робота дозволяє взаємодоповнювати одне одного, кожен додає свій унікальний досвід та бачення, що в результаті дає більш багатогранний і глибокий текст.

«Слово про Землю Перших» — це буде книга в піджанрі історичного фентезі, події якої відбуватимуться на наших теренах у Х столітті. Детальніше про сюжет цього роману ми розповімо пізніше, коли книжка готуватиметься до друку, але історія буде надзвичайно динамічна, гостросюжетна, із масою загадок і багатьма сюжетними лініями. Це обʼємний текст, тому виходитиме у двох томах.

Ми з Інною Ковалишеною придумали таку концепцію (і певний виклик самим собі): вписуємо фентезійні події в лакуни відомих історичних подій так, щоб можна було сприймати цей сюжет як такий, що цілком міг відбутися насправді. Наука не має доказів, що цього не сталося, тому, якщо ми й спекулюємо, то в речах, які не суперечать науковим поглядам або відповідають одній з теорій, яка існує. Наприклад, науковці не мають чіткого бачення походження матері князя Володимира, але одна з теорій каже, що вона пов’язана з князем древлян, можливо, була його донькою. Ми використали саме цю гіпотезу, але додали кілька цікавих деталей, із яких братиме початок епічна династична суперечка. Проте це лише один невеликий елемент нашого сюжету, про решту читачі дізнаються свого часу.

Якщо в «Дітях вогненного часу» був величезний список подяк і джерел, то тут їх буде не менше. Ми тісно працювали з істориками та археологами, вони допомагали нам зрозуміти міський простір Києва того часу, трасувати вулиці, вишукувати історичні моменти, які можна використовувати для сюжету, розбиратися в особливостях тогочасного побуту і так далі. Ми також спираємось на літописні джерела, саги тощо. Деякі моменти беремо з них, але якщо наука вважає їх нереалістичними, ми їх трансформуємо.

Проте «Слово» — це дещо віддалена перспектива. А цього року, якщо все буде добре, у мене також має вийти роман у піджанрі міського фентезі «Відділ 32: служба магбезпеки». Це не співавторський проєкт, а сольний: очікувано для мене, детектив, що розповідатиме про роботу секретного підрозділу СБУ, зайнятого магічними злочинами та магічною безпекою країни в сучасності.

Безумовно, я би хотіла бачити екранізацію своїх романів. Хоча, чесно кажучи, трохи скептична щодо того, чи вдасться їх нормально екранізувати. Можливо, я б обрала анімацію, навіть у стилі аніме — мені здається, це вдалий варіант.

Неможливо весь текстовий матеріал укласти в екран, тому, щоб зробити історію візуально привабливою, ми змушені її змінювати. Питання в тому, наскільки гуманно ми це робимо щодо першоджерела і чи не ламаємо скелет історії в процесі змін. Адже багато екранізацій, на мою думку, були невдалими саме тому, що сценаристи втручалися в логіку сюжету, а не просто пришвидшували його додатковими елементами, які не впливають на цю логіку. У результаті за кілька серій чи пару сезонів сюжет розвалюється, бо просто перестає триматися купи. Якщо цього не робити, якщо підходити до історії екологічно, то все може скластися добре.

Коли я починала писати, у мене був чіткий список улюблених авторів, яких я вважала своїми духовними вчителями, наставниками стилю. Але з того часу минули роки, я змінилася, змінився і світ навколо мене. І тепер, коли перечитую більшість цих текстів, у мене починає смикатися око, бо я бачу в них проблеми: у побудові сюжету, в ідеологічних акцентах, у поглядах, які на той момент вважалися нормальними, а зараз видаються дикими. Виринає якась мізогінія і подібне. В юності я дуже любила класичних авторів фантастики, таких як Айзек Азімов, Рей Бредбері, Роберт Шеклі, Роберт Гайнлайн, письменників «нової хвилі», скажімо, Роджера Желязни. Деяких люблю досі, зокрема Урсулу Ле Ґуїн.

Але з часом мій стиль розвивався вже незалежно від них. Тепер є сучасні автори, з якими я відчуваю певну духовну спорідненість. Думаю, якби ми фізично познайомилися, у нас було би багато спільного: теми, які нас турбують, бачення того, як варто писати. Але ми прийшли в цю точку незалежно одне від одного. Я не читала їх раніше, але зустріла на теперішньому рівні майстерності, якою б вона не була. Із сучасних авторів моя любов минулого року — це Нора Джемісін. Мені подобаються її складно побудовані тексти, куди треба занурюватися, у яких можна розбиратися, «колупатися». Також мене вразило, як глибоко вона працює з темою взаємодії «інакших» і суспільства; мені це дуже близько.

Друзі жартують, що все, що я пишу, одразу отримує гриф «30+». Просто тому, що в моїх текстах завжди виринає така проблематика, яка ближча людям цього віку і старшим. Але мені цікаво пробувати щось нове. Я вже експериментувала з віковою категорією Young Adult — це був цікавий досвід, і я думаю ще попрацювати в цьому напрямку.

Але мене більше тягне писати про дорослих людей і для них. У них теж є проблеми, які треба розвʼязувати. Хоча часто це досить універсальні проблеми, які хвилюють і молодь, — наприклад, питання самоідентифікації. Але в дорослих уже є певний життєвий досвід, вони стикалися з травмами, розчаруваннями, переосмисленням себе, і саме з цієї позиції їм може бути цікаво читати мої книжки. Втім, я намагаюся створювати тексти, які можна читати на різних рівнях. Людина може сприймати їх як пригодницький роман чи детектив, адже в них є відповідний сюжет. А якщо є бажання і час зануритися глибше — прошу, я старалася організувати другий шар, закладені підтексти, відсилки. Як на мене, навіть найрозвиненішій людині іноді треба просто сісти й почитати щось легке, щоб розслабитися. Я й сама так роблю. Тому намагаюся подбати, щоб мої книги давали різний досвід: можна просто насолоджуватися історією, а можна заглибитися і знайти щось більше, якщо читачам це буде близько. Принаймні я так планую, коли пишу книжки. Сподіваюся, мені це вдалося, але оцінювати, звісно, читачам.

З того, що я бачу: з українською фантастикою все добре, і буде ще краще. Я не готова давати поради, що саме потрібно робити, але принаймні варто просто продовжувати те, що вже триває зараз. Ми бачимо стрімкий розвиток жанру, і він не стався на порожньому місці. Ще десять років тому я була свідком того, як на фестивалях любителів фантастики точилися палкі суперечки між фендомом і деякими видавцями. Фендом буквально благав маркувати фантастику як фантастику, а видавці відповідали: «Ми цього робити не будемо, бо відлякаємо читачів. Нормальні люди фантастику не читають». Багато років любителі цього жанру докладали зусиль для його популяризації та підтримки. А тепер на наших очах відбулися тектонічні зміни; звісно, дуже допомогла й заборона на ввезення книжок країни-агресора, яка десятки років пригнічувала наш книжковий ринок. Читачам потрібні історії, які розповідаємо ми, українці, самі про себе. Або потрібні наші історії, які розважають. Або історії, які допомагають впоратися зі стресами. Українська фантастика успішно робить усе це. Мої друзі, які працюють у книгарнях, розповідають: люди приходять і питають: «Як це у вас немає такої-то української фантастики? А що ж читати?»

Я бачу, скільки всього ще в роботі, скільки книжок готується до друку. Я знаю багатьох авторок і авторів, які пишуть нові романи й повісті, і видавці вже на них чекають. Але цей процес зі зрозумілих причин забирає багато часу. Він не швидкий, але очевидний. Тому книжок буде ще більше, вийде багато класних історій, на які я вже дуже чекаю. Зараз ситуація дійшла до того, що любителі жанру шукають час та гроші, щоби встигнути за всіма новинками. І далі буде ще гірше (у хорошому сенсі), бо текстів стає дедалі більше. Звісно, щоб усе це продовжувалося, щоб усі були живі, щоб у нас була електрика, щоб працювали друкарні — треба з усіх сил допомагати армії, гадаю, це очевидно. Інакше тут не буде ні фантастики, ні літератури, ні життя, а настане суцільна антиутопія, набагато гірша за будь-які художні описи.

А щоб українська фантастика виходила за кордоном, то насамперед варто налагоджувати ще більше контактів із закордонними видавцями. Але цим уже всі активно займаються: українські автори їздять на виставки, презентують свої твори, й  — з того, що я чула, — іноземні читачі цікавляться Україною. Думаю, зараз ведеться багато перемовин і невдовзі ми побачимо чимало перекладів. Навіть у мене планується кілька перекладів на іноземні мови. Я належу до об’єднання «ЛІТавиця», і наша команда минулого року отримала грант від Євросоюзу на взаємні переклади з невеликими видавництвами Фінляндії та Португалії. Кілька книжок (це переважно збірки оповідань) відібрали для перекладу, зокрема до цього списку ввійшло видання, де є одна з моїх оповідок. А якщо все піде добре, то це буде не єдиний переклад, принаймні що стосується моєї малої прози.

А щодо романів: і «Дітей вогненного часу», і «Пісню бризів» уже представляли на міжнародних майданчиках, зокрема на книжковому ярмарку у Франкфурті, на культурному фестивалі «Ukraine Vision» у Стокгольмі. Маю надію, що іноземні партнери зацікавляться цими романами. Я щиро радію всім перекладам українських авторів, які виходять за кордоном. Наші фантасти мають чудовий рівень і варті міжнародної популярності.