Культурна журналістика для нового покоління — курс від Litosvita

автор Анастасія Чуй - 03.03.2025 в Культура

4 березня стартує навчальний курс від Litosvita «Культурна журналістика і блогінг» за участі професійних журналістів, редакторів та медіаменеджерів. Кураторка курсу — Дарія Слободяник. Litosvita — це освітня платформа, що спеціалізується на професійній підготовці фахівців у сферах письменництва, журналістики, редагування та медіа. Програми навчання, розроблені експертами індустрії, дають змогу не лише отримати теоретичні знання, а й опанувати практичні навички.

Реалії культурної журналістики

Сучасна культурна журналістика в Україні переживає період активного розвитку: з’являються нові друковані медіа, блоги та подкасти, присвячені мистецтву, театру, музиці, моді та літературі. Попит на якісні тексти та аналітику постійно зростає, адже культура є важливим складником суспільного життя. 

Окрім того, війна змінює культурну сферу, вимагаючи від неї реакції на нові виклики. Культура в такі часи виконує одразу кілька важливих функцій: вона стає засобом фіксації подій, простором рефлексії, інструментом спротиву, а також механізмом відновлення національної ідентичності. Українці активно позбуваються російського культурного впливу, повертаючи собі власну спадщину. Процеси дерусифікації та деколонізації відбуваються не лише на рівні вулиць і пам’ятників, а й у мистецтві, літературі, музиці.

Війна відкриває суспільству нових авторів, митців, музикантів. Завдання журналістів — вчасно їх помітити і підсвітити. Так, звісно, є, скажімо, поет Павло Вишебаба, який став відомим і читаним завдяки соціальним мережам, проте є і безліч інших поетів-комбатантів, чиї твори ще потребують підтримки. Те саме стосується документальних фільмів: є номіновані на Оскар «Порцелянова війна» та лауреат Оскара «20 днів у Маріуполі», але існують і менш медійні, однак так само важливі стрічки, яким потрібна значно більша увага медіа. І мова йде не лише про анонси й новини, а про вдумливі матеріали, які дозволяють глибше осмислити ці роботи. Тобто однією з головних цілей сучасної культурної журналістики є саме оприявнення цих цінних імен: звернути на них увагу, осмислити й розповісти про них широкій аудиторії. Культурна журналістика зараз має й іншу важливу місію — висвітлювати чутливі соціальні теми, що вимагають емпатійного підходу, говорити про них коректно, етично та глибоко.

В Україні активно розвиваються спеціалізовані культурні медіа, які займаються підсвічуванням різних аспектів культури. Наприклад, «Читомо» фокусується на книжковій сфері: рецензії, робота з авторами, новини про українську та світову літературу. «Лірум» охоплює ширший культурний контекст, зокрема музику, і навіть має власну премію, що підтримує нові імена в культурі. Gogol media зосереджується на популярній культурі, висвітлюючи кінематограф, музику, літературу. Neformat — медіа про українську андерґраундну музику.

Про що «Культурна журналістика і блогінг»?

Мета курсу «Культурна журналістика і блогінг» — підготувати нову хвилю журналістів і блогерів, які не просто висвітлюватимуть культурні події, а й робитимуть їх зрозумілими та цікавими для широкої аудиторії.

«Курс унікальний для українського ринку тим, що поєднує навчання культурної журналістики та блогінгу з акцентом на сучасні формати і платформи, під керівництвом експертів із провідних медіа. Він охоплює не лише класичні жанри, але й навчає монетизації контенту, що рідко трапляється на подібних програмах в Україні», — Марія Придьма, СЕО Litosvita.

Програма курсу охоплює всі ключові аспекти культурної журналістики: учасники дізнаються, як створювати аналітичні матеріали, рецензії, огляди та інтерв’ю, опанують роботу з різними форматами контенту, такими як блоги, відеоінтерв’ю та подкасти. Учасники, які слухатимуть курс у прямому етері щовівторка та щочетверга із 4 березня до 17 квітня, отримають письмовий фідбек на виконані завдання протягом курсу, а на заняттях разом із лекторами й лекторками розбиратимуть вдалі кейси та типові помилки. Під час практичних занять слухачі спробують створити невеликі огляди на мистецькі виставки та рецензії на театральні вистави.

«Писатимемо “по-дорослому” — ніби цей текст пишеться для реального медіа. Ну а загалом, буду відверта: ми у Vogue у пошуку хороших авторів та авторок, тому хто знає…» — коментує Дарія Слободяник.

Кураторка курсу — Дарія Слободяник.

Головною цінністю курсу, за словами кураторки Дарії Слободяник, є лектори. Викладатимуть фахівці провідних українських видань, які мають досвід роботи з реальними кейсами того, як культурні медіа працюють із театром, кіно, літературою, актуальними і соціальними темами: 

— Олена Ремовська — ведуча проєкту «Ремовська Інтерв’ю» спільно із «Суспільним Мовленням».
— Анастасія Євдокимова — головна редакторка медіа «Сенсор» та співавторка подкасту «Наразі без назви»;
— Тетяна Пушнова — редакторка «УП. Культура»;
— Дарія Слободяник — редакторка відділу культури українського Vogue;
— Тарас Прокопишин — співзасновник і керівник The Ukrainians Media,
— Дана Окоманюк — журналістка, блогерка, лекторка, яка публікувалась у United24, Vogue, Cosmo, Divoche Media;
— Лєна Чиченіна — головна редакторка медіатаблоїда «Антоніна» та оглядачка рубрики «Культура» на телеканалі «Еспресо»;
— Марина Люта — лінійна продюсерка «Радіо Культура»;
— Валентина Клименко — журналістка, мистецтвознавця, культурна менеджерка.

«Я щиро думаю, що на цьому курсі ми зібрали найкращих. Для того, щоб у цьому впевнитися, варто просто подивитися на їхню роботу. Наприклад, на “УП. Культура”, яким керує Тетяна Пушнова. На нашому курсі Тетяна читатиме лекцію про особливості створення аналітичних текстів у медіа. Погодьтеся, що повчитися писати аналітику в редакторки “Української правди” — це справді класна можливість», Дарія Слободяник, кураторка курсу.

Курс буде корисним як для початківців, так і для досвідчених авторів, які прагнуть покращити свої навички та адаптуватися до змін у сфері медіа. Журналісти, блогери, медіаменеджери, копірайтери, SMM-спеціалісти та всі, хто хоче навчитися професійно писати про культуру, знайдуть тут актуальні знання та практичні інструменти. Окрім того, автори курсу, міркуючи над його створенням, хотіли показати, що розповідати про культуру в Україні — це захоплива робота.

«Це означає ходити першими на репетиції нової вистави “Макбет” Івана Уривського та знімати й писати репортажі звідти; робити огляди на виставки українського мистецтва в країні та за кордоном; записувати серйозні розмови із Сергієм Жаданом, Оксаною Забужко та Павлом Маковим. І через усе це робити культуру помітною, важливою, цінною для широкої аудиторії. Саме тому наш курс різноманітний: тут і різні напрями, від аналітики до блогінгу; і лектори, які  висвітлюють культуру для дуже різних медіа — від Vogue до “Сенсора”. Я думаю, що кожен і кожна, хто доєднається до нас на цьому курсі, знайде те, що буде цікавим, і надихнеться на те, аби рухатися далі», Дарія Слободяник.

Матеріал створений в рамках студентського стажування.

Дайджест культурних подій (з 3 по 9 березня)

авторка Анастасія Клименко - 03.03.2025 в Події

3 березня, понеділок

Дискусія «Реабілітація слуху та слухопротезування військових»

Київ, Сенс на Хрещатику
Початок о 16:00

Комунікація з ветеранами під час війни — важливий процес, який має відбуватися з максимальною повагою та розумінням тих труднощів, із якими ветерани стикаються. Так народжується інклюзія — з малих кроків до турботи про тих, хто увесь цей час захищає нас. Під час події засновник книгарні «Сенс» Олексій Ерінчак, який уже два роки носить слухові апарати, поділиться своїм досвідом адаптації; Дарʼя Герасимчук — директорка ГО «Відчуй», Радниця-уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації — говоритиме про стигму слухопротезування та підтримку родин; а Віктор Ляшко, міністр охорони здоров’я України, та Наталя Калмикова, міністерка у справах ветеранів України, розкажуть більше про шляхи отримання слухових апаратів та програми реабілітації для військових із порушенням слуху.

Більше в інстаграмі.

Презентація книги «Привіт. Заходь»

Львів, Книгарня «Є»
Початок о 18:30

Іноді легше заховатися за земляним валом, у криниці чи у своїх думках. Головний герої роману «Привіт. Заходь» Дар’ї Лозовик намагається розібратися у стосунках із трьома найважливішими жінками у своєму житті: кожна з них на нього впливає, змінює його. І щоб серед цих почуттів віднайти себе, потрібно заплатити занадто високу ціну: втратити найближчих. 

На презентації книги у Всесвітній День письменника Дар’я Лозовик розповість більше про ідею створення такого роману, яким для неї є цей текст та яким його можуть побачити читачі. Модераторка події — ілюстраторка обкладинки «Привіт. Заходь» Христина Приймак.

Більше в інстаграмі.

4 березня, вівторок

Презентація книги «366: Книжка на щодень, щоб справляти враження культурної людини»

Київ, Сенс на Хрещатику
Початок о 18:30

Оновлений інтелектуальний роман Ганни Улюри — це вишукана мозаїка літературного світу, що складається із 366 календарних клаптиків. Літературознавчиня та критикиня робить огляди та дає рекомендації стосовно кожної з книжок, згаданих у цьому виданні. І, до того ж, розповідає неочевидні факти про ці тексти — аби зацікавити та додати нові сенси. Це такий собі чи то чек-лист, чи то адвент-календар. Тільки триває він не цілий рік, а насправді набагато більше. 366 книг, які можливо прочитати за кілька років, а переосмислювати — хоч усе життя. 

Модератор події — український блогер та політик Віталій Чепинога.

Більше в інстаграмі.

Вистава «Кайдаші»

Львів, Театр ім. Марії Заньковецької
Початок о 18:00

Твір Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» точно можна назвати культовим. А культовий — значить релевантний, у який час його не прочитай. Режисер-постановник Ігор Білиць береться за переосмислення повісті, розділяючи її на три світи-зали: світ сварок та образ, світ, де всі зможуть переосмислити свої помилки, та світ, де груша в сім’ї Кайдашів точно всохне. Пекло, Чистилище та Рай. Канонічні сюжети, адаптовані на сучасний манір. Та фінал, який змусить задуматися, як нам його (не)втілити в реальність.

Більше про подію на сайті.

5 березня, середа

Концерт-аукціон Стаса Корольова

Київ, Peppers Club
Початок о 18:30

Концерт-аукціон — унікальний музичний формат, започаткований українським коміком Олександром Сердюком. Суть така: запрошені відомі артисти грають свої (і не тільки) пісні, але обирають їх донати. А точніше люди, які донатять свої гроші на ЗСУ, обираючи ту пісню, яку вони хочуть почути наживо. У цей раз запрошеним гостем стане Стас Корольов — український електронний музикант, автор альбому «Цифровий утікач». 

Це вже п’ята подія, організована Олександром Сердюком спільно з музичним лейблом kontrabass.promo, і, як завжди, усі зібрані кошти підуть на потреби Збройних Сил України.

Більше в інстаграмі

Літературна рефлексія: жіночий досвід у літературі

Київ, КЦ Спаська
Початок о 18:00

До Міжнародного дня боротьби за права жінок Культурний центр «Спаська» організовує літературну рефлексію жіночності у світовій літературі для всіх охочих. Обговорюватимуть тексти ключових авторок феміністичної прози та поезії: «Місіс Делловей» Вірджинії Вулф, поезію Сильвії Плат, The Vulcano Lover Сьюзен Зонтаґ та «Крудо» Олівії Ленґ. У кінці обговорення можна буде створити власні тексти та поділитися ними з іншими учасниками події.

Більше в інстаграмі.

Презентація програмної діяльності Українського Дому

Київ, Український Дім
Початок о 17:00

Як і минулого року, Український Дім влаштовує урочисту презентацію своїх майбутніх виставкових та культурних проєктів. Команда простору представить нові програми: «Кінопростір», що присвячена українському кінематографу, «Мистецтво змін» — роботі з творчою молоддю, «Діалогова платформа» — розмовам з українськими культурними діячами, а «Про_Українське» — видатним сторінкам історії нашої культури. І, звісно, куди без виставкових проєктів та книжкових фестивалів — на них теж можна очікувати в 2025 році. 

Команда Українського Дому, куратори мистецьких проєктів та представники партнерських компаній — Visa та «Ощадбанк» — розкажуть про основні плани на цей рік та які сюрпризи можна очікувати від культурного простору.

Більше в інстаграмі.

6 березня, четвер

Презентація фентезі-серії «Замок із кришталю»

Івано-Франківськ, книгарня Vivat
Початок о 18:30

«Зірки й кістки», «Земля крилатих» та «Замок із кришталю» — фентезійна трилогія Ірини Грабовської про протистояння могутніх імперій та Ретона з Янном — головних героїв, яким, як і завжди, доведеться не тільки рятувати цей світ, але й боротися з темрявою всередині. Історія заснована на реальних подіях Середньовічної Європи — історичного періоду, коли поступово почали формуватися нації, а значить — і перші міжнаціональні війни. Як під час війни не загубитися у владі? Як після поразки в одній битві все одно продовжувати боротися? Чи є місце коханню на війні? Ірина Грабовська шукає відповіді на ці питання у своїй трилогії. Модераторка презентації — книжкова блогерка Анна Шаламай.

Більше в інстаграмі.

7 березня, п’ятниця

«Тет-а-тет у книгарні» з Віталієм Ажновим

Київ, Книгарня «Є»
Початок о 19:00

Чергова зустріч із відомим митцем у рамках культурного проєкту Тетяни Власової та Книгарні «Є». Цього разу — із українським актором театру та кіно Віталієм Ажновим. Відомий за своїми ролями у таких виставах як «Калігула», «Марія Стюарт» та «Тартюф», а також за головною роллю у фільмі «Малевич», актор неодноразово зізнавався у любові до літератури і тому, як вона формує його як професіонала своєї справи. На події Ажнов розповість про те, як втілюється у свої ролі, як змінився український театр із початку повномасштабного вторгнення та що таке внутрішня свобода на сцені та поза нею.

Більше про подію в інстаграмі.

Кінопоказ фільму «Паразити»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 18:30

Нові переможці Оскару вже відомі, а значить варто пригадати й тих, хто отримував омріяну статуетку в минулі роки. Стрічка «Паразити» від режисера Пон Джун Хо отримала нагороду «Найкращий фільм» у 2020 році і точно увійшла в історію — фільм не англійською мовою та ще в азійському сетингу. У сім’ї чотирьох безробітних похмурі життєві перспективи, проте ситуація змінюється, коли старшому синові пропонують високооплачуваний підробіток репетитором. Він потрапляє до розкішного маєтку заможного бізнесмена і намагається влаштувати на роботу всю свою сім’ю, не видаючи їхній зв’язок. Психологічний трилер південнокорейського режисера, який отримав ще безліч інших нагород як за сценарій, так і за режисуру, буде показаний мовою оригіналу з українськими субтитрами.

Більше в інстаграмі.

8 березня, субота

Благодійна лекція «Пам’ятаємо Тараса Шевченка: теоретик бунту та непокори»

Київ, кав’ярня «Закапелок» (Верхній Вал, 62)
Початок о 18:30

Щороку напередодні Шевченківських днів говоримо про Тараса Шевченка — і щоразу це новий контекст і новий погляд на персоналію, шкільні стереотипи про яку намагаємося розвінчувати. Так і напередодні 211-річчя у книгарні-кав’ярні можна буде обговорити те, в яких іпостасях постає Шевченко, як він реактуалізується і яким ми його бачимо сьогодні: поетом, пророком чи революціонером?

Лектор події — Гліб Астахов.

Більше в інстаграмі.

Вистава «Афера по-італійськи»

Дніпро, Драміком
Початок о 16:00

Комедійна вистава від В’ячеслава Жили на основі п’єси Джуліо Скарніччі та Ренцо Тарабузі «Моя професія — синьйор з вищого світу». Головний герой вистави — Леоніда Папагатто — геній обману, чарівний «синьйор» із вищого світу.

На тлі яскравих пейзажів італійської «дольче віта» сім’я Папагатто майстерно вступає у велику авантюру, перетворюючи ризик на блискучий успіх. Але чи зможе Леоніда залишитися на вершині своєї хитрої піраміди, не втрапивши  в пастку — вирішить тільки карколомна доля. Вбивства, крадіжки, ризик, що межує з життям, і все це в атмосфері італійських пристрастей — на гарячих пляжах та під палючим сонцем.

Більше на сайті.

9 березня, неділя

Книжковий клуб «А5»

Київ, книгарня «Закапелок» (Верхній Вал, 62)
Початок о 15:00

Громадська організація «Фундація Регіональних Ініціатив» вчергове влаштовує зустріч книжкового клубу, і тепер — за книгою Ребекки Кван «Жовтолика». Це перший роман письменниці, у якому вона відходить від фентезійних сюжетів та звертається до реалізму. Головна героїня Джуніпер Гейворд після смерті своєї найкращої подруги — літературної зірки Атени Лю — знаходить її незавершений рукопис, вирішує його дописати та видати під своїм ім’ям. Її переслідує такий самий успіх, як колись переслідував її подругу, але чи виправдає ціль засоби — у цьому Джуніпер і доведеться розібратися. Так само, як і у своїх минулих текстах, Ребекка Кван досліджує теми расизму, культурної апропріації та місця авторів азійського походження у світовій літературі.

Більше в інстаграмі.

Зустрічаючи кіновесну й серіальний березень: що подивитися на вихідних

редактор, кінокритик Влад Головко - 01.03.2025 в Кіно

Все ще сніжний березень приємніше вітати, насолоджуючись прекрасним кіно, захопливим серіалом або милим мультфільмом — разом з дітьми, коханими, друзями, сім’єю чи й просто на самоті. У нашій добірці ви точно знайдете, що подивитися в будь-якому настрої й ситуації.

«Навесні» (Україна, реж. Михаїл Кауфман)

Поринати у весну варто з без перебільшення класики світового кінематографа — української документальної кінопоеми, що стала зізнанням у коханні Києву та його портретом кінця 1920-х. Навіть у знавців історії нашої столиці кадри Михаїла Кауфмана викликають подив, адже оператор-режисер зафільмував унікальні місця в унікальний час — Дніпро тут виходить із берегів, а містяни гріються у проміннях ще не вповні придушеної свободи. Цей фільм став одним із взірців аванґардної манери «кінооко», яку сформулював Дзиґа Вертов і підхопив його брат Михаїл Кауфман. Відреставровану картину тепер можна подивитися з сучасним музичним супроводом від композитора Олександра Кохановського.

«Білий лотос», третій сезон (США, шоуранер Майк Вайт)

Де дивитися: у кінотеатрі, Megogo

Схожий сюжет, нова країна — новий сезон серіалу-антології від HBO про вбивства в елітних готелях мережі «Білий лотос» після Гаваї та Сицилії переносить нас у Таїланд. Пихаті до анекдотичності американські туристи дивуються мавпочкам, насміхаються над місцевою культурою та сваряться одне з одним, поступово розкриваючи свої темні таємниці. Нові епізоди виходять щопонеділка, нині можна себе потішити двома з восьми загалом.

До речі, якби не пильність українців, у цьому сезоні міг би знятися сербський актор Мілош Бикович, який підтримував росію на початку повномасштабного вторгнення. Після скарг активістів і Міністерства закордонних справ замість серба на роль запросили литовця Арнаса Федаравічуса.

«Фрагменти льоду» (Україна, реж. Марія Стоянова)

Де дивитися: у кінотеатрі, Takflix

Фільм-переможець минулорічного фестивалю Docudays UA тепер  можна подивитися онлайн в усьому світі. Стрічка режисерки Марії Стоянової — розвідка на основі особистого відеоархіву її батька, який той вів з 1986 року. Народження доньки там накладається на Чорнобильську катастрофу, а випадіння першого зуба — з розпадом СРСР. 

Колориту додає професія героя за кадром — він фігурист київського «Балету на льоду», який має унікальну для радянських часів можливість виїздити на гастролі у «країни капіталістичного Заходу». Завдяки цьому камерна сімейна історія набуває масштабу роздуму про Україну на зламі епох і зміни в образі «демократичного раю», з якого хтось віз книжки, а хтось — джинси.

На платформі Takflix ви знайдете також короткометражні роботи Марії Стоянової: «Ма» та «Ліс, ліс».

«Бруталіст» (Велика Британія, США; реж. Брейді Корбет)

Один з головних фаворитів на цьогорічний «Оскар» — понад тригодинний (посередині навіть є антракт!) епос про вигаданого архітектора, який після німецького концентраційного табору емігрує до Америки. До заслуженого визнання йому доведеться пройти чималий шлях, на якому його єврейське походження заважатиме і в країні, що перемогла нацизм. Між іншим, угорський акцент виконавцеві головної ролі, прекрасному Едрієну Броуді, штучно «підтягував» український стартап Respeecher.

«Нульовий день» (США, шоуранер Ерік Ньюман)

Де дивитися: Netflix

Політичний трилер із Робертом де Ніро в головній ролі, який грає американського експрезидента, відкликаного з пенсії заради розслідування масивної кібератаки. Назва вірусного коду — Maidan, що очевидно відсилає до революції в Україні. То чи стоять за атакою російські хакери?

«Найгірша людина у світі» (Норвегія, Данія, Франція, Швеція; реж. Йоакім Трієр)

Де дивитися: Планета Онлайн

На порозі тридцятиліття Юлія, мешканка норвезького Осло, відчуває непевність чи не в усіх складниках свого життя — наче все непогано та навіть добре, а все ж бракує якоїсь глибини відчуттів. Упродовж наступних чотирьох років героїню гойдатиме в усі боки, провокуючи раз за разом будувати нове, щоб потім знов його зруйнувати.

«Луні Тюнз: Урятувати планету» (США, реж. Пітер Браунґардт)

Де дивитися: у кінотеатрі

Американський режисер-початківець Пітер Браунґардт отримав від студії Warner Bros. неймовірну можливість створити повністю мальований мультфільм у всесвіті культових «Луні Тюнз» — анімаційної франшизи, яка виходить ще з 1930-х. Цього разу вже знайомі загалу Даффі Дак та Поркі Піґ знайомляться зі свинкою Петунією, разом із якою їм доведеться розслідувати чудернацьку диверсію, що загрожує не лише героям, а й усім землянам. Хоч ця стрічка й створена для наймолодшої аудиторії, дивитися її цікаво й дорослим — це чудова комедія, створена з увагою до традицій старої мультиплікації.

«Ваяна 2» (США, реж. Девід Деррік)

Де дивитися: Megogo, SweetTV, КиївстарТБ

Ще один режисерський дебют іншого талановитого американського аніматора — Девіда Дерріка, який зумів зібрати в прокаті понад мільярд доларів. Це продовження історії відчайдушної підлітки Ваяни, яка разом із полінезійським напівбогом Мауї й строкатою командою підтримки рушає на пошуки зниклого острова Мотуфету, з яким пов’язана решта жителів Океанії. Стрічку спершу задумували як мультсеріал, що помітно в дещо рваному сюжеті, проте юні глядачі все ж сприйняли з захватом повернення улюблених героїв.

«Ваяна» (США; реж. Рон Клементс і Джон Маскер)

Де дивитися: Megogo, SweetTV, КиївстарТБ

Якщо ж із цими героями юні глядачі ще не знайомі, перед другою частиною можна подивитися й першу. Там смілива дівчинка також подорожує неприборканим океаном, аби врятувати долю свого острова, в дорозі долаючи перешкоди й зустрічаючи майбутніх друзів. Сюжет стрічки натхненний міфами народів Полінезії, що схвально відзначали й серйозні критики.

«Проста історія» (США, реж. Девід Лінч)

Де дивитися: у кінотеатрі

Наостанок закликаємо подивитися найбільш зрозумілий фільм найбільш незрозумілого режисера сучасності — Девіда Лінча, який пішов від нас на початку цього року.  Це екранізація реальної історії Елвіна Стрейта, який заради відвідин старенького брата вирушає на газонокосарці в далеку подорож, у якій натрапляє на звичайних американців, які всіляко допомагають дивакуватому мандрівнику.

Відреставровану копію англійською (з українськими субтитрами) нині можна переглянути в обмеженому прокаті.

Обкладинка — кадр з фільму Девіда Лінча «Проста історія»

редактор, кінокритик
Влад Головко

Письменники з усього світу на конференції в Харкові 1930

авторка Любов Якимчук - 28.02.2025 в Есеї

Харків 1930 року опиняється в центрі уваги преси: тут проходить Друга міжнародна конференція революційних письменників, яка збирає еліту з різних куточків планети. Французький сюрреаліст Луї Арагон із дружиною Ельзою Тріоле, польський футурист Бруно Ясенський, німецька авторка Анна Зегерс, американський прозаїк Майкл Ґолд і наш Іван Микитенко — усі присутні там. У ці дні Харків перетворюється на осередок літературних і політичних баталій, а квартира Михайля Семенка стає місцем дискусії про потреби сучасної драматургії.

До Харкова

1930 року Харків — столиця Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), уже відбудована після триразового захоплення більшовиками. Між архітектурних ансамблів у стилі модерн височать нові конструктивістські будівлі, зокрема, знаменитий будинок промисловості «Держпром». До будинку «Слово» на початку того року вже заселилися відомі українські письменники, а також театральні діячі та художники. Харків став вітриною радянської успішності, за якою приховували репресії.

Розширений пленум Міжнародного бюро пролетарської літератури (МБРЛ) розпочався 6 листопада і тривав до 15 числа. Уже на початку його перейменували на другу Міжнародну конференцію революційної літератури. Перша відбулася у 1927 році, у радянській метрополії — Москві.

Будівля Держпрому вночі. Фото Дана Сотника

Харківська конференція зібрала учасників із 22 країн Європи, Азії, Африки та Північної Америки. Близько 85% делегатів були членами комуністичних партій. Їх умовно поділяли на пролетарських письменників (за походженням) та революційних (за внеском у революцію); інших 15% вважали «попутниками» з потенціалом долучитися до попередніх. У результаті конференції прагнули об’єднати літераторів для підтримки комунізму та створення пролетарської літератури як зброї проти капіталізму.

Варто відзначити, що організатор заходу, Міжнародне бюро революційної літератури (МБРЛ), виконувало функції, подібні до PEN International, але мало не гуманістичний, а суто ідеологічний підхід. Захищали права і свободи лише прихильників комунізму. Російський делегат Алєксандр Ісбах зазначає в спогадах, що на той час бюро вже провело кампанії проти переслідування щонайменше трьох «письменників-борців», звільняючи їх з тюрем: Йоганнеса Роберта Бехера в Німеччині, Лінарда Лайцена в Латвії та Мозеша Кохани в Румунії. Водночас у МБРЛ називали ренегатом учасника бюро франкомовного румуна Панаїта Істраті.

Панаїт Істраті

З Істраті сталася показова історія. Він був присутній на першій конференції МБРЛ в Москві, потім понад рік подорожував Росією та Україною і видав політичний травелог «До іншого полум’я. Після 16 місяців в СРСР». На той час це була одна з небагатьох книжок з критикою радянської влади.

Загалом Істраті раніше був симпатиком Радянського Союзу, навіть думав переїхати туди, але після занурення в ситуацію, він кардинально змінив думку. Після публікації книжки від Істраті відвернулися всі його друзі та проти нього розпочалася наклепницька компанія, яка не стихала і на харківській конференції. Це позбавило його заробітків навіть у Франції, де він давно мешкав. І тепер кожен побоювався опинитися на його місці.

До речі, Істраті вдалося подорожувати без наглядачів, яких нав’язувало радянське керівництво іноземним гостям. Саме це дозволило йому побачити справжній стан речей, чого не скажеш про делегатів Харківської конференції.

Список запрошених письменників

Письменницький поїзд «Москва – Харків»

Учасники конференції спочатку з’їхалися до Москви, а вже звідти «письменницький поїзд» вирушав до Харкова. На кожній великій станції їх зустрічали підставні «трудящі» з квітами й гучними лозунгами, розігруючи на перонах фарс. У Курську, наприклад, керівник Російської асоціації пролетарських письменників Фьодор Парфьонов, не виходячи з вагона, виголосив палку промову, після якої люди на пероні почали скандувати назву його роману «Бруски».

«Це була абсолютно незвична подорож. Ні вночі, ні вдень ніхто не спав», — згадує Ісбах. Росіянин Федір Панфьоров курив махорку, якою пропахло усе купе, а запах змішувався із сигарами американця Майкла Ґолда. Розмовляли про масштабне будівництво потужної гідроелектростанції на Дніпрі, про успіхи колективізації (вони ще не знали, що політика колективізації призведе до Голодомору в Україні). Також заторкнули сюрреалізм і Фройда, чий психоаналіз оголосили в СРСР псевдонаукою через його несумісність з радянською ідеологією. Акцент на несвідомому та значна увага до сексуальності явно суперечили класовому підходу компартії. Не дивно, що того ж 1930 року Російську психоаналітичну спілку було ліквідовано. Обговорення цієї теми у «письменницькому вагоні» було каменем в город сюрреалістів, зокрема Луї Арагона, чия естетика значною мірою спиралася на ідеї психоаналізу.

Майкл Ґолд, Луї Арагон й Ельза Тріоле

Мате Залка, Бруно Ясенський

Загалом поїздка була дуже навіть веселою, хоча про горілку у спогадах очевидців, виданих у Радянському союзі, немає ні слова. Угорець Мате Залка «з неповторним акцентом розповідав анекдоти», а росіянин Алєксандр Фадєєв реготав і у відповідь співав блатних одеських пісень. Росіянин Едуард Багрицький зовсім не знав іноземних мов, тому спілкуватися з Арагоном йому допомагала дружина останнього, письменниця російського походження Ельза Тріоле. Попри мовний бар’єр, Багрицький був перекладачем Рембо та читав свої переклади Арагону, який їх не розумів.

Дехто з подорожніх давно переїхав до Москви, як польський автор Бруно Ясенський, або був там у справах, як Луї Арагон із дружиною Ельзою Тріоле, котрі відвідували сестру Ельзи, Лілію Брік. Проте їхали на конференцію з Москви, навіть ті делегати, кому було значно ближче дістатися напряму до Харкова, бо усі дороги в Радянському Союзі мали починатися саме з Москви. Письменників підкуповували пишним прийомом, очікуючи побачити в їхніх творах взаємність.

Відкриття конференції

6 листопада, якраз напередодні річниці Жовтневого перевороту, що відомий у радянській історіографії як Жовтнева революція, харківський театр «Березіль» був переповнений. Так писала преса, хоча російський письменник Алєксандр Ісбах у спогадах через сорок років напише, що це було у будинку письменників.

На урочисте відкриття конференції зібралися літератори та громадськість:

«Товариші, у столиці УРСР […], на території першої у світі держави робочих і селян зібрався почати свою відповідальну роботу штаб світового революційного літературного фронту — першим звернувся до делегатів Іван Микитенко, керівник Всеукраїнського союзу пролетарських письменників, автор п’єси «Диктатура». Ця п’єса, у блискучій режисерській постановці Леся Курбаса, вже десятки разів демонструвалася в цьому самому приміщенні».

Усі промови на тодішній конференції вирізнялися пафосом і категоричністю. Комуністична риторика була різкою, насиченою метафорами війни.

У ті часи будь-яку сферу життя називали «фронтом», а літературний фронт сприймався як один із найпотужніших інструментів боротьби за соціалізм.

Бела Іллеш

На конференцію приїхав голова Ради народних комісарів УРСР Влас Чубар, а з ним — загін червоноармійців. Під звуки «Інтернаціоналу», гімну анархістів часів Паризької комуни, що став також гімном соціалістів, вони піднесли будьонівські шоломи угорському автору і генеральному секретареві МБРЛ Белі Іллешу та письменнику Бруно Ясенському, які, звісно, одразу їх приміряли. Того дня всі разом також співали пісню антифашистів «Roter Wedding», котру, як згадують, Арагон горланив чи не найголосніше.

Ввечері всіх запросили на оперу про княжу добу «Князь Ігор» Олександра Бородіна. Попри те, що написана російським композитором, її називали «українізованою» оперою. Режисер Володимир Манзій долучив до постановки балетмейстера Миколу Фореггера, автора відомих «танців машин». Для опери той створив «Половецькі танці», що вражали своїм відвертим еротизмом, справжньою вакханалією, і були доповнені сценографією та освітленням художника Анатолія Петрицького. Диригентом був теж українець Арнольд Маргулян.

Анатолій Петрицький, «Князь Ігор»

Під час одного з антрактів Людвіга Ренна, німецького делегата конференції, запросили за куліси. Несподівано його вивели на сцену, де директор театру виголосив промову чудовою німецькою. Ренн відчував себе «нестерпно високим» серед низькорослих танцівниць, тому соромився. У цей час знайомі письменники в перших рядах зареготали. Виявилось, що в лібрето в цьому акті було прописане спокушання князя Ігоря дружинами хана Кончака, але на сцені вони побачили поряд з гаремом письменника в формі червоних фронтовиків — німецьких комуністів. Серб Данило Кіш жартував, що це змусило ханських дружин стати комуністками й вигукувати лозунг «Rotfront!» («Червоний фронт!»).

Жоден із іноземних делегатів не підозрював, що в Харківській опері кілька місяців тому було оголошено смертний вирок 15 особам за сфабрикованою справою Спілки визволення України (СВУ), яку звинувачували в спробі організувати протести й відновити незалежність України. Ще 192 особи були відправлені до таборів, а 87 — вислано за межі України. Під час цього показового процесу Микола Хвильовий отримав завдання написати викривальні статті про підсудних, зокрема Сергія Єфремова, якого оголосили лідером «контрреволюційної організації», які вийшли у березні 1930 року у «Харківському пролетарі». Іноземні делегати ще не усвідомлювали, наскільки брутально радянська влада вміла використовувати письменників як інструмент для досягнення своєї мети — знищення будь-яких проявів державності та самобутності республік, силоміць приєднаних до Росії.

Головний скандал конференції

Наступного дня Харків відзначав так звану Жовтневу революцію. Зранку на конференцію завітали піонери, урочисто пов’язавши делегатам червоні краватки. З вулиці долинала музика, гуділи аероплани, вишикувалася військова техніка, а місто майоріло червоними прапорами. Гучномовці невпинно транслювали повідомлення про те, як за кордоном знущаються з «наших братів», і що порятунок можливий лише через всесвітню революцію, яку принесе Радянський Союз.

Людвіг Ренн, Федір Панфьоров, Бела Іллеш

На конференції обговорювали декілька скандалів, зокрема — з французьким журналом «Le Monde» і його редактором, письменником Анрі Барбюсом, якого звинувачували в публікації «соціал-фашистських теорій» про СРСР, та в плюралізмі поглядів на сторінках журналу. Вважали, що його бажання вливати на широкі маси, призвело до того, що Барбюс орієнтується на «всі пролетарські партії», а не лише на комуністичну, як потрібно було радянській владі, та висвітлює в журналі соціал-фашистські теорії, «повні наклепів на СРСР». Схоже, що деякі письменники, які належали до МБРЛ, почали виходити з-під контролю організації, зокрема один з найвпливовіших.

За декілька днів до конференції, 29 жовтня, «Литературная газета» опублікувала заяву французьких сюрреалістів — фактично Луї Арагона та Жоржа Садуля — які виступили проти Барбюса. У цьому епізоді французькі дослідники зазвичай зазначають, що винятковий вплив на Арагона мала росіянка Ельза Тріоле. Окрім того, пояснень або відставки з журналу від Барбюса вимагало у відкритому листі МБРЛ. Проте він на конференцію не приїхав, пославшись на хворобу, не надіслав і обіцяного представника від журналу, а прислав лише привітання до конференції.

Арагон і Садуль вирушили до Харкова, заявляючи про намір представляти французький сюрреалізм. У листі до Андре Бретона, одного з основних сюрреалістів, Арагон зазначав, що ця поїздка є шансом ліквідувати «Le Monde». Однак, через відсутність у Франції національної секції МБРЛ, двоє французів участь у конференції лише з дорадчим голосом.

Письменники-делегати

Під час засідань конференції особливу роль у взаємодії з французькими делегатами відігравав Бруно Ясенський — один із засновників польського футуризму, який у 1924 році був змушений емігрувати до Франції через революційну діяльність. У 1929 році, у відповідь на антикомуністичне оповідання Поля Моранда «Я спалю Москву», він опублікував свій фантастичний роман «Я спалю Париж».

Бруно Ясенський, роман «Я спалю Париж»

Ця скандальна книга розповідала про молодого робітника, який після втрати роботи викрадає з лабораторії зразок чуми й заражає місто. У хаосі всі соціальні групи демонструють найгірші риси, тоді як виживають лише робітники, ізольовані у в’язниці. Після публікації роману французька влада, попри протести та петиції Анрі Барбюса й Ромена Роллана, витурила Ясенського з країни. У результаті він опинився в СРСР, де в 1930 році став секретарем Московської асоціації пролетарських письменників і одним із ключових організаторів харківської конференції.

Саме Ясенський став автором ключових ідей резолюцій конференції щодо Франції, хоча доручено це писати було також Белі Іллешу. Одна з резолюцій засуджувала «Le Monde» як «реакційну, дрібнобуржуазну газету», ворожу революційному пролетаріату, але визнавала заслуги Барбюса як революційного письменника. Власне, тому Барбюса все ж потім обрали до президії МБРЛ, уже перейменованого в Міжнародне об’єднання революційних письменників (МОРП). Інша резолюція наголошувала на відсутності у Франції революційної пролетарської літератури, що з огляду на французьку революційну історію виглядало дикістю.

Сам Арагон виступав на конференції двічі: 9 листопада він заявив, що сюрреалісти підтримують революційну боротьбу, хоча й не претендують на лідерство у пролетарській літературі; 12 листопада він мав слово щодо можливої підготовки війни проти СРСР.

Після конгресу Арагон і Садуль підписали лист, визнаючи свої помилки, серед яких — недостатня партійна активність і підтримка ідеалізму, зокрема фройдизму, який суперечить комуністичному матеріалізму. Це змусило Арагона спершу виправдовуватися у Франції, а згодом ця подія призвела до розколу серед сюрреалістів, зокрема до віддалення Арагона від Бретона та остаточного розмежування сюрреалізму і комунізму.

Критика української літератури

Порядок денний конференції охоплював теми від ролі літератури в побудові комунізму до імовірної війни капіталістичних країн проти СРСР. Недаремно перед з’їздом членів бюро опитали: «Якою буде ваша позиція у випадку оголошення війни імперіалістичними державами СРСР?», і деякі заявили навіть про готовність взяти до рук зброю. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1915 року, французький драматург і новеліст Ромен Роллан, відповів дуже категорично: «Руки геть від СРСР!».

До слова також був запрошений голова Народного комісаріату освіти УРСР Микола Скрипник, головний провідник радянської політики українізації, який говорив про освіту та підготовку кадрів для промисловості. Російський літкритик Леопольд Авербах наголошував, що література має бути зрозумілою мільйонам і писатися в дусі марксизму. Йоганес Роберт Бехер, Майкл Ґолд, Бруно Ясенський та українець Марко Терещенко та інші делегати обговорювали воєнну небезпеку і роль революційних письменників у забезпеченні миру в СРСР.

Йоганес Роберт Бехер

Показовою була доповідь Івана Микитенка, присвячена українській літературі до і після Жовтневої революції. Він ознайомив учасників із класиками, невідомо за яким принципом назвавши Григорія Сковороду, Івана Котляревського та Пантелеймона Куліша представниками «європейської буржуазної думки». Натомість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку (хоч вона й аристократичного походження) та Володимира Винниченка раннього періоду творчості такими не вважав. Позитивна згадка Винниченка була несподіваною, адже той був автором універсалів Української Народної Республіки, зокрема того, що проголосив незалежність України 1918 року, тобто вважався ворогом радянської влади та вже був затаврований як «ворог народу».

Йоганес Роберт Бехер

У доповіді Микитенко назвав основними проблемами української літератури брак перекладів іноземними мовами та наслідки царської русифікації, які довелося викорчовувати. У той час про русифікацію ще можна було згадувати вголос, але дуже скоро все українське оголосять націоналістичним і нищитимуть разом з його носіями, що стануть відомими як покоління Розстріляного відродження.

Український доповідач згадував своїх сусідів по будинку «Слово», зокрема футуриста Михайля Семенка. Він визнав здобутком футуризму, що той критикував традиції «буржуазної літератури» (насправді зовсім не так — усієї попередньої літератури), але водночас звинуватив футуристів у тому, що вони не дослухались до пролетаріату і стали «дрібнобуржуазною течією».

Перша сторінка справи Миколи Хвильового

Микитенко приділив багато уваги знаменитому прозаїку Миколі Хвильовому, та буквально переказав зміст його вже засуджених радянською владою памфлетів, за які його змусили публічно покаятися, і через що саме йому, одному з лідерів покоління, доручили писати згадані тут засуджувальні статті про СВУ. Зокрема, Микитенко переповів ідею Хвильового, у попередні роки підтримувану і Скрипником, про те, що українська література не має озиратися на російську, подолати цей провінціалізм, та йти дорогою європейської літератури.

Доповідач згадав також літературну організацію «Авангард» і її голову Валер’яна Поліщука, зазначивши, що той «докотився до порнографії» та контрреволюції, чого чуттєвому поету не закидав лише лінивий. Але разом з тим такі оцінки Микитенка могли спричинити репресії щодо названих авторів. Той же Микола Хвильовий ще з 20-х років був під пильним наглядом спецслужб.

В гостях українського футуриста

Попри критику на конференції, до квартири Михайля Семенка в будинок «Слово» завітала ціла когорта іноземних авторів. Михайль Семенко був ключовою постаттю українського футуризму, який радикально оновив літературний процес, впровадивши новаторські форми, урбаністичну поезію та привівши в літературу цілу когорту молодих поетів.

Михайль Семенко

Микитенко приділив багато уваги знаменитому прозаїку Миколі Хвильовому, та буквально переказав зміст його вже засуджених радянською владою памфлетів, за які його змусили публічно покаятися, і через що саме йому, одному з лідерів покоління, доручили писати згадані тут засуджувальні статті про СВУ. Зокрема, Микитенко переповів ідею Хвильового, у попередні роки підтримувану і Скрипником, про те, що українська література не має озиратися на російську, подолати цей провінціалізм, та йти дорогою європейської літератури.

Письменниця Марія Проскурівна, яка гостювала у свого сина Михайля 8 листопада 1930 року записала в щоденнику:

«Син і невістка радились, чим угощать закордонних письменників. І їх буде багато — 32 чоловіки. І на скору руку все готовили […] Вдома був накритий стіл закусками, електрика горіла… Я стояла біля дверей і дивилась, як входили багато гостей у хату. Син і невістка всім були дуже раді […] А далі сіли за стіл і скоро язики розв’язались, заговорили. Я довго дивилась крізь двері, які люди закордонні. Такі як і наші, і одежа така… тут встав хазяїн Семенко представлять своїх письменників гостям […] Всім палодісмірували. Всі свої сказали, тоді і гості почали. Котрий вмів говорить по-русскому, то говорив, а хто — по-своєму. Всі так переговорили. Тоді Михайло вказав невістці (ідеться про відому акторку театру “Березіль” Наталю Ужвій, — Л.Я.). Вона встала і розказала, де вона грає, і попросила всіх письменників, щоб писали побільше жіночі ролі, щоб було що більше грать їй».

Поїздка на ДніпроГЕС

Загалом однією з найсильніших тез Харківської конференції стали слова німецького автора Бехера: «Я не можу мовчати, бо не хочу стати співучасником злочину». Але ця ідеалістична фраза не здійснилася — більшість з них намагалися закривати очі на те, що побачив їхній колега Панаїт Істраті, та боялися опинитися на його місці вигнанця.

Після закриття конференції 15 листопада 1930, частина делегатів поїхала на будівництво Дніпровської гідроелектростанції, про яку всі говорили ще в потязі з Москви до Харкова.

Будівництво Дніпровської гідроелектростанції

Микола Філянський у своїй книзі «На Дніпрельстан», виданій того ж року, пропонує рекомендації як для масових екскурсій, так і для індивідуальних мандрівників. Він радить орієнтуватися на Кічкаську екскурсійну базу, заздалегідь подавши заяву. Зупинятися рекомендується в готелі поблизу залізничної станції Запоріжжя, звідки до Кічкасу курсував автобус із інтервалом 15-20 хвилин. Огляд будівництва вимагав спеціального дозволу від міліції. Автор також попереджає про можливі труднощі: через переповненість та великий попит на екскурсії можна залишитися без місця для ночівлі.

Точний склад письменників-екскурсантів та їхній маршрут невідомий, але збереглася телеграма Луї Арагона, надіслана з лівого берега Дніпра, з села Кічкаса, де була розташована екскурсійна база для огляду будівництва.

Окрім екскурсій, на Дніпрельстані організовували зустрічі з робітниками-літераторами. Там було створено літературно-творчу групу, осередок Всеукраїнську спілку пролетарських письменників (ВУСПП), де навчали теорії літератури та марксизму. Шефство над групою взяло Державне видавництво України, реорганізоване в 1930 році у Державне видавниче об’єднання України. Утім, чи зустрічалися з ними тоді закордонні письменники, невідомо.

«Це була дуже цікава поїздка, — згадуватиме Ісбах. — Ми опускалися в котловани, піднімалися на риштування будівництва. Високо на риштуваннях, десь поряд з Арагоном і Анною Зегерс, стоявнайстарший делегат конференції Серафімович, щасливими очима дивився у задніпровську далину та білосніжний комірець його трепетав на свіжому дніпровському вітрі».

Візуали — із відкритих джерел, надані авторкою.

Текст написаний у рамках стипендії Rozstaje.

Проєкт співфінансується урядами Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини через Вишеградські гранти Міжнародного Вишеградського фонду. Місія фонду полягає в просуванні ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.

Текст публікується за підтримки партнерів: Stichting Global Voices, Bázis - Maďarský literárny a umelecký spolok na Slovensku, Fiatal Írók Szövetsége, Česká asociace ukrajinistů, Kolegium Europy Wschodniej та медіа «Сенсор».

авторка
Любов Якимчук

Мистецтво як відповідь на кордони: роботи Марії Куліковської в музеях Європи

менеджер культурних проєктів Святослав Михайлов - 27.02.2025 в Мистецтво

Коли мистецтво стає способом осмислення політичних ідентичностей, кордонів та права на власне тіло, воно перетворюється не лише на форму самовираження, а й на акт культурної дипломатії. Такою є практика Марії Куліковської, української художниці, яка через особистий досвід вимушеної міграції, бюрократичних перепон і суспільного нерозуміння створює мистецтво як пряму відповідь на світ, що оточує її.

Акварелі спротиву

Марія Куліковська — українська художниця, скульпторка, перформерка та архітекторка, яка працює на перетині мистецтва, активізму та тілесності. Народилася у 1988 році в Керчі (Крим), після окупації півострова Росією у 2014 році стала вимушеною переселенкою. У своїх роботах досліджує теми ідентичності, кордонів, фемінізму, прав людини та політичного тіла. Використовує широкий спектр медіа — від акварельних малюнків і кераміки до масштабних скульптур та перформансів, часто за участі власного тіла. Її мистецька практика нерозривно пов’язана з особистим досвідом життя між фізичними та символічними межами.

Її серія акварельних малюнків, започаткована у 2020 році, сьогодні нараховує понад 130 творів. Вони виконані на папері формату A4, отриманому художницею з різних міграційних та бюрократичних офісів — матеріалі, що вже сам по собі є носієм адміністративної влади та контролю. Через свої роботи Куліковська створює візуальну мову спротиву: кожна акварель — це метафорична відповідь на існуючі кордони, що продовжують розділяти світ.

«Людське тіло стає політичним, навіть без власної згоди», — зазначає художниця. Її мистецтво говорить про особисте та глобальне водночас: з одного боку — це документування власної боротьби, пошук відповіді на питання «Хто я? Звідки я?», а з іншого — універсальна розповідь про те, як національна ідентичність, політичний статус і особиста свобода стають предметами адміністративного контролю.

Серія «Акварелі на папері, отриманих з міграційних служб», Марія Куліковська, 2020-досі

Сьогодні частина цієї серії придбана музеєм Francisco Carolinum Linz (Австрія), який спеціалізується на сучасному медіамистецтві. Інші акварелі серії були придбані музеєм FENIX Museum of Migration у Роттердамі (Нідерланди), де після офіційного відкриття 14 травня 2025 року вони стануть частиною постійної експозиції. Ці роботи існують у різних куточках Європи, долаючи ті самі кордони, про які вони розповідають.

Рукотворне мистецтво

Вид експозиції персональної виставки Марії Куліковської «Моє тіло —- поле битви», в музеї Francisco Carolinum Linz. Вересень —- листопад, 2022 року

Окрім акварелей, Куліковська працює з матеріалами, що несуть у собі відчуття історії та рукотворності. У колекцію Francisco Carolinum були придбана її серія «Нова Кераміка» — набір розписаних вручну тарілок, створених під час її мистецької резиденції в OÖ Landes-Kultur GmbH у 2022 році. У рамках резиденції художниця працювала на мануфактурі Gmundener Keramik (найстаріша керамічна фабрика Європи), де мала можливість експериментувати з традиційними техніками.

Серія «Нова кераміка», Марія Куліковська, 2022

Розписані тарілки стають своєрідними носіями пам’яті: у їхніх орнаментах та кольорових композиціях закодовані особисті рефлексії художниці, що стосуються досвіду втрати дому, насильства та трансформації. Кераміка, як і мильні скульптури Куліковської, є тендітним, але водночас стійким матеріалом — ця двозначність стає ключовим елементом її мистецької мови.

Окрім кераміки, у Francisco Carolinum придбав ще одну важливу роботу Куліковської — «Розстріляна фігура». Це мильна скульптура з прострілами, яка втілює у собі біль та шок від подій в Україні, особливо від тих травм, що війна завдає жінкам.

Форма та матеріал створюють атмосферу крихкості: на вигляд скульптура ніби тане, але водночас застигає у миті болю та страждання. Прозора епоксидна смола, що покриває поверхню, огортає кольорові внутрішні шари, символізуючи шкіру, що приховує, але й частково оголює травми. Це не лише фізична, а й психологічна вразливість — рани на тілі скульптури нагадують про знецінення людського життя у війні.

Марія Куліковська «Розстріляна фігура»

«23 лютого 2022», Марія Куліковська. Фото з експозиції в публічному просторі музею Jøssingfjord Vitenmuseum (Норвегія)

Ще одна знакова робота Куліковської — повноростова скульптура-зліпок її тіла, яка нині встановлена у публічному просторі Jøssingfjord Museum (Норвегія) та придбана до постійної колекції музею. Усередині скульптури приховані квіти, зібрані на кордоні з окупованим Кримом, та гільзи з донеччини — два матеріали, що говорять про життя і смерть, про відокремлення і прагнення повернення.

Ця фігура застигла у моменті чекання, вона спрямовує погляд у горизонт, немовби вдивляючись у майбутнє, яке ще не настало. Вона є віддзеркаленням особистого досвіду художниці, яка була змушена залишити свій дім через війну, але не полишає надії на повернення.

Розтрощена скульптура

Важливо зазначити, що значною подією для творчого доробку Куліковської стало включення її скульптурної серії «Homo Bulla — Людина як Мильна Бульбашка. Репліка» до колекції Deutsche Telekom Art Collection — однієї з найбільш знакових колекцій східноєвропейського мистецтва в західному світі. Її роботи там представлені поряд із такими художниками, як Павло Альтхамер (Польща), Олександра Доманович (м. Новий Сад, як позиціонує сама художниця — колишня Югославія), Гета Братеску (Румунія), Саня Івекович (Хорватія) та Анетта Гжещикоська (Польща), які також працюють із темами ідентичності, пам’яті та тілесності.

Скульптурний триптих Homo Bulla був номінований на міжнародну премію сучасного мистецтва UK/raine у лондонській галереї Саатчі (Велика Британія) у 2015-му, а його репліка була створена після руйнування оригінальної серії в 2014 році під час окупації Донецька. Тоді проросійські бойовики захопили артцентр «Ізоляція» та публічно розстріляли її скульптури. У відповідь на цей акт насильства Куліковська показала перформанс «З Днем Народження» в Лондоні, під час якого розтрощила одну зі своїх мильних скульптур молотком. Після виставки в Лондоні триптих був представлений у палаці Крулікарня у Варшаві та зрештою придбаний до колекції Deutsche Telekom, де всі три скульптури зараз встановлені в головному офісі компанії в Бонні (Німеччина). Deutsche Telekom Art Collection активно працює зі своєю колекцією, створюючи нові сенси та розробляючи виставкові проєкти по всій Європі, таким чином розширюючи дискурс східноєвропейського мистецтва у глобальному контексті.

«Homo Bulla. Репліка», Марія Куліковська, авторська техніка балістичне мило, 2015. У художній колекції Deutsche Telekom, Бонн, Німеччина

Тіло як матеріал

Скульптура «Зелена Фігура», що була придбана в Double Q Gallery (Угорщина / Гонконг), продовжує перформативні експерименти Марії Куліковської з фігурами-зліпками власного тіла. Виконана з епоксидної смоли, вона досліджує зв’язок між тілом, матеріалом та плином часу. Художниця часто працює з нестабільними, швидкоплинними матеріалами, такими як мило, віск, шоколад, проте в цьому випадку вона використовує епоксидну смолу як засіб зафіксувати тіло у тривкому, майже вічному стані.

«Зелена Фігура» є продовженням її попередніх серій «Carpe Diem — Живи зараз» та «Memento Mori — Remember Mortality» — проєкту, що складається із семи зелених фігур-зліпків, створених у 2017 році для приватної колекції та розташованих у парку PARK3020 (Львівська область). У цих роботах Куліковська досліджує ідею тілесної пам’яті, крихкості людського існування та його тимчасовості, використовуючи власне тіло як інструмент фіксації травми та досвіду.

Повнозростова фігура-зліпок з епоксидної смоли «Зелена фігура», 2019. Знаходиться в колекції Q Contemporary Collection, Угорщина / Double Q Gallery, Гонконг

Під час створення «Memento Mori» художниця зверталася до античних архітектурних образів, зокрема каріатид —- жіночих фігур, що використовувалися як несучі конструкції у давньогрецькій архітектурі. Цей образ, трансформований у контексті сучасності, відсилає до жінок, які несуть тягар соціального, політичного та воєнного насильства, але водночас уособлюють стійкість і силу.

Цей скульптурний проєкт також перегукується з мистецтвом польської скульпторки Аліни Шапочніков (1926-1973 рр), яка працювала з поліефірними смолами, створюючи напівпрозорі скульптури людського тіла. Подібно до Куліковської, Шапочніков документувала біль та крихкість людського існування через матеріальність, і їхні життєві історії мають паралелі: через окупацію рідного міста у воєнні роки польська мисткиня була змушена покинути свою домівку, так само, як і Куліковська, яка після 2014 року не змогла повернутися до Криму.

Повнозростова фігура-зліпок з епоксидної смоли «Зелена фігура», 2019. Знаходиться в колекції Q Contemporary Collection, Угорщина / Double Q Gallery, Гонконг

Робота Куліковської у Double Q Gallery представлена разом із творами таких знакових постатей східноєвропейського мистецтва, як Гета Братеску (Румунія), Дора Маурер (Угорщина), Вера Мольнар (Угорщина), а також Маґдалена Абаканович (Польща) — одна з мистецьких інспіраторок Куліковської. Абаканович працювала з темою травми, колективної пам’яті та тілесності, створюючи скульптурні фігури, що виражали напруження між індивідуальністю та масовістю, що є також важливим аспектом у творчості Куліковської.

Присутність творів Куліковської в європейських музейних колекціях та публічних просторах не обмежується лише виставковою діяльністю — її роботи існують у просторі діалогу, порушуючи питання про кордони, тілесність та вразливість людини перед насиллям.

Акварелі на бюрократичному папері, «Розстріляні фігури», скульптури з квітами та гільзами, розписані вручну керамічні тарілки — усе це частини єдиного художнього висловлювання про травму, пам’ять і опір. У музейних експозиціях вони взаємодіють із новими контекстами та глядачами, змушуючи переосмислювати конфлікти не лише як політичну, а й як глибоко особисту трагедію.

Фото і візуали — художниці Марії Куліковської, Майкл Марич, музей Jøssingfjord Vitenmuseum, простори Q Contemporary Collection, Double Q Gallery
Головне — Вид експозиції персональної виставки Марії Куліковської «Моє тіло —- поле битви», в музеї Francisco Carolinum Linz. Вересень — листопад, 2022 року, фото художниці

менеджер культурних проєктів
Святослав Михайлов

Одна смерть, одна пісня, один шанс. Рецензія на роман Фоззі «Хеві-метал»

автор Дмитро Потапов - 27.02.2025 в Книжки

Фоззі (він же Олександр Сидоренко) вже давно відомий не лише як учасник культового гурту ТНМК, а й як письменник. «Хеві-метал» — вже десята книга автора, до цього читачі мали змогу познайомитися з дитячою казкою «Гупало Василь. П’ять з половиною пригод», а також з романами «Червоні хащі» та «Чорний хліб».

«Хеві-метал» — історія про залежність, яку викликає сцена та складність переходу після телевізійних шоу на самостійну кар’єру. Це драма, проте книга наповнена притаманним авторові гумором, що не дає засумувати при читанні.

Життя після шоу

Іван Майборода — переможець пісенного шоу «Талант», намагається побудувати музичну кар’єру, поки конвеєр з виготовлення нових зірок не залишив його за бортом. У цьому головному герою допомагає одіозний директор Гєна Трушин, про характер якого говорить його ж обличчя: язик без кісток та всюдисущий ніс. Призові кошти закінчились, сольний концерт у Києві прогорів і тепер артисту Йоану З Вами (саме так Івана нарекла генпродюсерка каналу, «шоб цепляло развєдьонок 35-50») доводиться братись за будь-яку роботу. Проте всі ці численні кулінарні та гумористичні шоу, сумнівні концерти, радіоефіри, дні народження лише нагадують про те, що його час спливає і наближається повернення до рідного Тростянця.

Мешкає Іван на Червоному Хуторі на дев’ятому поверсі старої «гостинки» в однокімнатній квартирі, яку винаймає у пенсіонерки. Респектабельному артисту жити в таких умовах негоже, тим паче Бронзовому Голосу країни. Саме тому Йоан називає розвозці ТРК адресу сусідньої новобудови й біжить під парадний, щоб удати, ніби він такий успішний, що там живе.

Популярність артиста прямопропорційна популярності в соцмережах, чим головний герой не може похвалитись. Після «Таланту» у нього залишилось лише шість тисяч підписників, з яких топфанів лише шість. Саме тому, щоб імітувати хоч якусь активність на сторінці, доводилось залучати бот-підтримку в особі дружини Трушина, Іри. Вона з десятків акаунтів коментує і лайкає пости Йоана у вільний від роботи час. Тож Іван свої 30-50 лайків має, але що це за цифри для переможця головного пісенного шоу країни?

Останнім шансом для Бронзового Голосу стає авторська пісня «Гуллівер». Під час виступу на дні села артист виконує щойно написану композицію — і публіка в захваті. Це дає Івану віру в можливість перезапустити кар’єру новим хітом. Демоверсію записує на диктофон у гаражі знайомого механіка Кохана. Іван ставить все на кін, витрачаючи останні гроші сім’ї на розкрутку посту в соцмережах, де він просить фанатів зібрати кошти на запис пісні. Залишається лише сподіватись на краще.

Головний герой у такій складній ситуації залишається сам на сам, адже друзів у Києві він не має. У Івана є лиш знайомі, з якими ситуативно можна гарно провести час. Той же Кохан, щойно розмова заходить про гроші, перестає відповідати на дзвінки. Знайомі наркоторговці, що могли дати безплатний пакетик таких іноді потрібних Йоану речовин, переїхали з даху Іванової «гостинки» в невідомому напрямку. Директор до того моменту вже списав артиста і підшуковує нового кандидата на цю роль. А шоубізнес постає перед ним не як сфера, де можна знайти друзів, а як арена, де кожен думає лише про власну вигоду.

Життя після шоу

Автор виступає за збереження живої мови, що додає роману реалістичності. На жаль, ситуація в країні була такою, що, попри війну, що триває з 2014 року, більшість населення все одно розмовляла російською.

Іван свідомо обирає українську мову, хоча майже усі герої розмовляють російською чи суржиком. Причиною цьому стала поїздка в Мар’їнку разом з учасниками «Таланту» і логічне питання від старшини: «Чому всі артисти на сцені говорять українською, а коли повертаються до намету — переходять на російську?» На наступний день військовий загинув. У старшини лишилося четверо дітей.

Головний герой тяжко переживає цю новину. З ненависті Іван прокушує губу і вирішує не похмелятися, витримуючи на собі наслідки великої кількості гастрольного алкоголю. Відтоді Бронзовий Голос обіцяє собі ніколи більше не пити та не говорити російською.

Залаштунки шоубізнесу

«Шоубізнес тільки тим і займається, що обманює», — ця думка ниткою проходить вздовж сюжету. Не виняток і телепередача «Мрії здійснюються», на яку Івана запрошують, бо основна зірка відмовилась брати участь у зніманнях. Суть шоу полягає в тому, що знаменитість на один день освоює професію, про яку мріяла з дитинства. Іван здійснює чиюсь мрію і стає слідчим, розслідуючи реальне вбивство хлопця.

Через брак часу знімають усе нашвидкуруч і виявляється, обіцяна допомога розкрити вбивство — лише казочки від керівництва каналу. Основна мета — нажитися на чужому горі, створити шоу, яке з радістю подивляться ввечері, а родина хлопця далі хай сама розбирається. Іван дізнається, що поліція зам’яла справу, і хоче допомогти в розслідуванні сестрі загиблого Тоні. Через своє почуття справедливості Бронзовий Голос неодноразово потрапляє в неприємності.

До речі, передача є цілком реальною, як і її ведучий В’ячеслав Узєлков. Разом із Фоззі вони зняли пілотний випуск, однак програма так і не з’явилась на телебаченні.

Ще одна думка, до якої автор підштовхує читачів: «Шоубізнес не для совісних». Менш талановиті Коля Рєзаний і Лапа мають більший успіх, ніж Йоан З Вами, а все тому, що вони готові на будь-що заради грошей і популярності. Зрештою, Трушин замінює свого підопічного. Спочатку віддає обіцяну Іванові роботу Колі Рєзаному, а згодом стає директором новоспеченої зірки Лапи. Головний герой розуміє, що втратив усі шанси через власні переконання. Цю думку підкреслює Трушин у прощальній розмові з Іваном: «Надо било дєлать, как всє дєлают… А ти всєгда хотєл, шоб по совєсті. А людям нє надо по совєсті, людям надо хайп».

Події твору відбуваються у 2019 році, що дозволяє поглянути на стан українського шоубізнесу до широкомасштабного вторгнення і навіть до ковіду. Особливу увагу варто приділити залежності від Москви. Книга чудово закарбовує цей момент історії: пісня, з якою переміг Іван, «Я свободєн», що символічно переслідує його протягом усієї кар’єри, один з прикладів орієнтації телебачення на російський ринок, адже там усі гроші.

Так само і попередній підопічний Трушина, шансоньє Коля Рєзаний, поїхав до Москви, бо виступи в тамтешніх кабаках приносять більше. Сам директор керується висловом «гроші не пахнуть» і бере замовлення від сумнівних політичних сил та продажних чиновників. Івану це не подобається, але від’ємний баланс на карті обеззброює будь-які спроби протесту.

Душевні муки героя передаються у його монологах протягом усієї книги. Йоан картає себе за те, що довів свою кар’єру до критичного стану. Тепер Бронзовий Голос мусить братися за будь-яку роботу, щоб заплатити за оренду квартири та продовжити перебування в Києві ще на місяць. Автор ще на початку книги дає зрозуміти читачам: «У тому, що сталося, Ваня міг звинувачувати тільки себе. Власне, це він і робив…»

Сім’я артиста

Одна з найсильніших сюжетних ліній книги — це руйнування родини головного героя під тиском шоубізнесу. Автор тонко й реалістично показує, як популярність стає випробуванням для особистого життя Івана. Дружина Мар’яна не готова миритися з тим, що їхню сім’ю використовують як черговий елемент видовища: її травма, народження сина, навіть приїзд до Києва — усе перетворюється на постановочні сцени для шоу чи ЗМІ.

Після перемоги головний герой залишається жити в Києві. Мар’яна ж залишається в Тростянці й виховує Стьопу сама. Без батька дитина росте неспокійною і всього боїться. Потреба в розбудові кар’єри породжує стосунки на відстані, ревнощі, недовіру, відчуження. Доходить до того, що Іван загадується над питанням, чи «Воно йому треба?», але сам поки не має відповіді.

Щоб збільшити інтерес до персони Йоана З Вами, директор пропонує розіграти роман з цьогорічною учасницею «Таланту» Лапою. Для неї це можливість збільшити шанси на перемогу, а для Івана — врятувати кар’єру. Бронзовий Голос довго думає, чи погоджуватись йому на дану пропозицію і як у разі згоди сказати про це Мар’яні. Зрештою Іван повідомляє дружині про псевдороман з Лапою, однак буквально на наступний день дізнається, що учасниця «Таланту» відмовилася від авантюри. Йоан знову опиняється за бортом.

Стьопа не впізнає батька. Це і не дивно, адже Іван відсутній у житті родини. Бронзовий Голос намагається відбудувати стосунки зі Стьопою, але дитина не впізнає батька й відгороджується від нього уявним світом улюбленого мультфільму «Король Лев». Бабуся навчила хлопця фрази, щоб не забрали іншопланетяни: «Дібібі дібєбє!!!», яку малий використовує проти Івана. Читачі бачать дитину, яка не хоче йти на контакт, шукаючи захисту в обіймах матері, і безвідповідального батька, який не знає, як остаточно не втратити сина.

Мар’яна підозрює чоловіка в зраді. Івана ж бісить, що Мар’яна постійно ним незадоволена. Конфлікт загострюється. Головний герой розривається між почуттям провини й нерозумінням, чи він взагалі хоче зберегти цю сім’ю.

Урешті-решт, Йоан більше не з нами. Він не витримує тиску і напивається, хоча після туру учасників «Таланту» відмовився від алкоголю. Бачимо головного героя беззахисним, покинутим, розчавленим жорстокою реальністю. І найголовніше питання: чи вдасться Івану знайти в собі сили піднятися й почати нове життя з родиною, відмовившись від кар’єри співака? Чи він облишить родину заради другого шансу в шоубізнесі?

Фоззі визначає жанр книги як «драмеді», тобто суміш драми та комедії, де веселощі межують з гіркотою, а сатира на шоубізнес приховує глибоку особисту трагедію. «Хеві-метал» майстерно балансує між іронією та болем, змушуючи читача то сміятися, то співпереживати головному герою. У цьому й полягає унікальність твору в українській літературі: історія Івана не лише про тимчасовість слави, залежність від шоубізнесу чи сімейні проблеми, що викликає кар’єра артиста. Це історія про людину, яка намагається втримати себе у світі, що готовий її списати.

Блукаючи сторінками «Хеві-металу», читач мимоволі згадає класичне «Місто» Валер’яна Підмогильного. Головні герої — митці, які намагаються підкорити столицю. Обидві книги мають багато схожостей, проте не менше відмінностей. Фоззі розбавляє драму якісним гумором, подібно до «Карбіду» Андрія Любки, та додає чимало реальних історій із залаштунків шоубізнесу.

У результаті вийшов унікальний художній твір, який можна поставити на полицю київської літератури. Це місце найкраще пасуватиме «Хеві-металу», адже столиця відіграє ключову роль у книзі. Неможливо уявити інше місто, яке здійснило стільки мрій, але водночас погубило стільки надій і сподівань. Київ дає лише один шанс.

Фото й віжуали — фото автора з фейсбук-сторінки Олександр Фоззі Сидоренко, unsplash.com
Обкладинка — сайт «Видавництва Старого Лева»

Текст створено у межах студентського курсу «Літературно-мистецька критика: історія та сучасність» Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка спільно з медіа «Сенсор». Гарант освітньої магістерської програми «Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова» — доцент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Галина Усатенко

Книжкові клуби в українській історії

авторка Іванна Рубан - 26.02.2025 в Книжки

Лише віднедавна ми почали активно використовувати словосполучення «книжковий клуб», а втім, це аж ніяк не означає, що їх не було раніше. Традиція збиратися в спільноті для обговорення книжок — не нова, ба більше, це вже активно робили наші попередники, зокрема й культурні діячі, й самі творці літературного процесу. 

Хтось робив щось дуже схоже на сучасні клуби, хтось — наближено, щодо чиїхось тем посиденьок можемо лиш припустити. Часто книжкові клуби, які тоді ще так не звалися, виникали на основі різноманітних об’єднань (такі собі корпоративні розваги й тімбілдинг), а часом якраз ці зібрання для обговорення книг і давали початок чомусь новому. Усіх не охопити, проте відмітьмо закладками кілька значущих формальних та не дуже об’єднань.

Літературні розваги на Саксаганського

Музей «Меморіальна квартира родини Косачів» на вулиці Саксаганського, 97

У XIX ст. у Києві на вулиці Саксаганського мешкали поблизу Косачі, Лисенки та Старицькі. Вони добре товаришували, проводили час разом та навіть 1888 року утворили свій літературний гурток — «Плеяду». Учасниками, окрім згаданих вище сімей, були також Максим Славинський, Володимир Самійленко, Одарка Романова, Грицько Григоренко. У межах об’єднання створювали переклади зарубіжної літератури, планували видання календаря-альманаху, брошур, а також читали й обговорювали прочитане, писали критику на нові твори.

Оксана Старицька розповідала, що збиралися гуртком не тільки для праці, а й просто, аби побачитись, побалакати, побавитись (як і ми нині!), але в такій компанії й розваги, звісно, мали літературний характер. Наприклад, вправляючись у письмі, вони створювали оповідання за обраним словом, яке називало визначене «журі» («навіщо», «понеділок», «нема» — слова були випадкові й різні). На все про все учасники мали кілька годин, причому писати мусили всі, зокрема й ті, хто не мав письменництво за фах. Саме на таких «конкурсах» Леся Українка написала низку своїх творів, як-от «Пізно» чи «Голосні струни», які згодом побачив і світ. У такий спосіб на зібраннях обговорювали «найсвіжіші» твори, буквально з-під пера автора(ки).

Були й інші літературні розваги, до прикладу, хтось із присутніх починав оповідання, але переривав його в найцікавішому місці, передаючи хустку іншому. Той продовжував і передавав наступному в найнесподіванішому моменті історії і так далі. Зібрання нерідко доповнювала музика та, звісно, чай з пирогами — їжа та напої майже завжди супроводжували подібні зібрання.

Віктор Зарецький, «Леся Українка в гуртку "Плеяда"»

Соцмереж не було, на фейсбук до автора не підеш, залишити відгук в Goodreads чи Rork ще не можна було, тож Леся Українка, окрім офлайн-зустрічей, також висловлювала свою думку щодо творів у листах. Зокрема й особисто авторам, як-от Агатангелу Кримському — про його роман «Андрій Лаговський», критикуючи об’єктивацію жінки в тексті.  

Бум літературних угруповань у 1920-ті

Неокласики, «Плуг», «Гарт», «МАРС», «ВАПЛІТЕ», «Ланка» — у 1920-ті кількість угруповань важко й злічити, а діяльність літературних об’єднань, погодьтеся, неможливо уявити без обговорень книг. Недаремно, адже так і було: на зібраннях велися дискусії про твори інших письменників та одне одного — книжковий клуб для них був і професійною потребою.

Тоді літературні активності були особливо популярні в Харкові. Окрім відомого будинку «Слово», зустрічалися в кафе «Пок», у якому, як згадує Юрій Смолич, у глибині кімнати за своїм постійним столиком сидів Семенко, курив люльку і щось писав, адже штаб його організації й редакція журналу «Нова генерація» фактично там і базувалися. Михайль працював у кав’ярні ще до того, як це стало мейнстрімом.

Будинок «Слово», Анатолій Петрицький «Портрет поета М. Семенка»

У Будинку літераторів імені Василя Еллана-Блакитного, де містилася бібліотека й читальна зала (розмови про книги — поближче до книжок) проходили як офіційні, так і неформальні зібрання та обговорення, а в підвалі — ресторан з більярдом, де розмови набували ще більш неформального характеру. Автори пили, жартували, сперечалися, сварилися, закладалися й зачитували свої твори.

«Плужани», які спрощували літературу для доступности масам, проводили вечори та «понеділки», на яких декламували твори, зокрема Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, а також письменників-харків’ян. А втім, окрім літературних вечорів та дискусій, ніхто не скасовував і кухню як чудовий простір для розмов. Так, саме за чаєм Олекса Слісаренко з Майком Йогансеном і Юрієм Смоличем обговорювали створення Техно-мистецької групи «А».

Шістдесятники й «ластів’яче гніздо»

Важливим культурним кластером у 1960-ті був Клуб творчої молоді «Сучасник», заснований Лесем Танюком. З-поміж іншого, у межах клубу організовували літературні заходи, вечори пам’яти та заходи поезії молодих літераторів за їхньої участи. 

Та збиралися й більш, скажімо, нішево. До прикладу, Уманська, 35 стала одним з літературних неформальних осередків. У квартирі Світличних раз у раз збиралися шістдесятники: Алла Горська, Василь Стус, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Опанас Заливаха, Іван Дзюба та багато-багато інших. Причому гості, зокрема молоді автори, котрі приходили до Світличного за порадою, там були постійно, через що дисидент та лікар Микола Плахотнюк називав помешкання «рукавичкою», а Василь Стус — «голубником» і «ластів’ячим гніздом», бо квартира була на останньому, п’ятому, поверсі хрущовки.

Коли подружжя переїздило, то мало валізу з речами і вантажівку книжок, майже по всьому периметру кімнати стояли полиці з нескінченними форзацами. Михайлина Коцюбинська згодом писала: «Книжки, здавалося, от-от витіснять господарів із хати».

У цій квартирі-«книгарні» шістдесятники збиралися на різноманітні вечори, вели академічні дискусії, читали поезії, записували й слухали їх в авторському виконанні поетів на магнітофоні «Весна», пізнавали творчість заборонених митців «розстріляного  відродження», зокрема Плужника й Зерова, а ще пили міцний чай та їли вінегрет. Світличний був знаним редактором та критиком, тож, звісно, розмови, окрім буденних, часто велися про літературу. Чи то пак розмови про книги на Уманській і були тією буденністю, це був такий собі перманентний стан книжкового клубу. На Уманській завжди знаходився господар та книги для спраглих, як писала у спогадах Леоніда Світлична.

Іван Світличний, Алла Горська, Борис Нечереда

Книжкові клуби об’єднували однодумців, виконували просвітницьку та формувальні функції, тому й були небезпечні, мусили існувати під постійним наглядом та заборонами. Збірки, створені «Плеядою», забороняли цензурою, багатьох учасників літературних угруповань 20-тих спіткала трагічна доля, на Уманській раз у раз відбувалися обшуки, Іван Світличний відбував ув’язнення в засланні… Та попри все, як знаходився тоді господар та книги для спраглих, так знаходяться вони й зараз.

Віжуали й фото — the-city.kiev.ua, фотограф Віталій Стельмах, l-ukrainka.name, commons.wikimedia.org, wikiart.org, proslovo.com, uinp.gov.ua.
На головному зображені: Іван Дніпровський, Микола Куліш, Аркадій Любченко

авторка
Іванна Рубан

Книжки для любові, не для війни

авторка Ольга Купріян - 26.02.2025 в Есеї

Ще десять років тому головними героями українських дитячих книжок були переважно котики й песики, кумедні фантастичні істоти, допитливі хлопчики й дівчатка. Після анексії Криму та початку воєнних дій на сході України серед героїв дитячих книжок стали з’являтися військові, волонтери, переселенці. Від 24 лютого 2022-го — діти, евакуйовані із зони бойових дій, врятовані тварини, а також… привиди дітей, що загинули від російських снарядів. Хоч би де опинилися наші читачі, вони все одно знатимуть, що в цьому світі є війна. Вона може бути надто близько або ж на відстані, може торкатися родини (хтось воює, зник безвісти, поранений чи загинув) або відгукуватися цькуванням у школі («Ти з України! Дивись: бомба!»).

Потреба у переосмисленні досвіду війни

Війна — це загроза життю чи здоров’ю (діти й дорослі з інвалідністю — ще одні герої наших теперішніх і майбутніх книжок), це страх втратити батьків або друзів. Війна — це також виривання з коренем у разі вимушеної еміграції. Це необхідність повністю міняти своє життя, адаптовуватися в новій країні, вчити нову мову й культуру, разом із тим зберігаючи свою ідентичність. Війна — це покинути всі свої іграшки й стикнутися зі страшною самотністю і невідомістю.

Водночас війна тепер — це тло для життя в Україні, адже воєнний стан не скасовує дитинства.

Релігієзнавець Ігор Козловський, провівши в російському полоні 700 днів, наполягав, що вийти зі стану травми можливо, якщо зробити з травми досвід. Усвідомити все, що сталося, проговорити й переосмислити свій досвід і надати йому нового змісту. Війна для нас — це частина реальності, як повітряні тривоги й перервані ночі, як обстріли й нічні розмови про смерть. Наші діти ростуть саме тепер, проживають своє життя в цих умовах і потребують різних — реалістичних і фантастичних, смішних і серйозних, поетичних і прозових — книжок про себе. 

Книжки дають можливість побачити, мов у дзеркалі, відображення схожого досвіду, дарують розраду й розуміння, що хтось відчуває те саме, а отже ми не одні у своїх почуттях. Художні видання допомагають стикнутися з травмою в безпечних умовах і переосмислити цей досвід.

Прочитати про нас самих

Як ми розповідаємо про себе, своє життя та війну в книжках для дітей і підлітків? На мою думку, ми робимо це двома різними способами. З одного боку, пишемо книжки для іноземної аудиторії, щоб розповісти «всю правду» про себе, випередивши російські версії. Енциклопедичні видання про Україну сьогодні або відразу пишуться двома мовами, як-от «Розповідь про Україну. Гімн слави та свободи / The story of Ukraine. An anthem of glory and freedom», або активно промотуються закордоном, як «Україна. Від первісних часів до сьогодення» (увійшла до каталогу White Ravens 2022), «Книга-мандрівка. Україна». Великий успіх у зв’язку з Олімпійськими іграми 2024 мало українське видання «Книга-мандрівка. Літні Олімпійські ігри». Права на видання придбали в кількох країнах, серед них — Іспанія, Німеччина, Словаччина й Чехія.

З другого боку, відчуваємо потребу дізнаватися більше про українських героїв і героїнь, наповнити внутрішній ринок пізнавальними виданнями для дітей і підлітків — від розмальовок за мотивами персоналій до колекційних видань із наклейками. Ми ніби виймаємо із шаф старі імена, протираємо їх і виставляємо на огляд під різними ракурсами — ось люди, що боролися за права жінок, ось ті, хто рухав прогрес, а ось ті, чиї мелодії наспівує весь світ. У цьому світлі давнє і сучасне йдуть поруч, а через історії минулого проглядається шлях у майбутнє: люди, що відстоювали Україну колись, народили нащадків, які боронять країну тепер.

Хоч як би нам хотілося асоціюватися зі «Щедриком» (Carol of the Bells), фантастичними звірами Марії Примаченко чи яблуками Симиренка (це все — теми дитячих книжок останніх років), у світі поруч з Україною ще довгий час згадуватиметься слово «війна».

Одна з найпопулярніших українських книжок у світі — про війну. Книжка-картинка «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин та Андрія Лесіва написана у 2015 році після початку війни на сході України. Видання відразу здобуло світове визнання, стало одним із переможців Bologna Ragazzi Award, увійшло до щорічного каталогу White Ravens 2015. Права на переклад придбали понад 13 країн, включно з Польщею, Чехією, Словаччиною та Угорщиною. Німецьке та американське видання здобули локальні нагороди. Після цієї книжки її автори створили ще не один успішний проєкт, зокрема — пізнавальні видання про зір, слух та рух.

До 2022 року «Війна, що змінила Рондо» була однією з небагатьох українських дитячих книжок, які говорили зі світом про війну в Україні. Мова та ілюстрації книжки — метафоричні, герої — символічні (паперовий журавлик, надувний песик і лампочка), місце дії — казкова країна Рондо. Головна ідея — крихкість усього живого — зрозумілі будь-якою мовою.

Або навіть без слів, як у тихій книжці Олександра Шатохіна «Жовтий метелик», що ввійшла в сотню найкращих пікчербуків 2023 року за версією dPICTUS, спільноти міжнародних видавців ілюстрованих книжок та агентів. Про війну розповідається через образ метелика, який рятує дівчинку від смерті. Як і в книжці про Рондо, тут зчитується історія про загрожене дитинство. Там, де падають бомби, з’являються рої жовтих метеликів. Комашки символізують наших померлих, що відводять дітей від небезпеки та оберігають їх із небес. Жовтих метеликів стає все більше, загиблих також. Жовтий — життя — протистоїть чорній силі, руйнуванню та агресії, що їх несе війна.

Книжки про реальність

З повномасштабним вторгненням Росії в Україну метафори втратили свою силу, що добре описала поетка Галина Крук у промові на відкритті поетичного фестивалю в Берліні, тож виникла потреба розповідати більш конкретні історії про дітей, які опинилися під загрозою на всій території України.

Бережно розповідає дітям про реалії війни збірка оповідань Тані Стус «Таємні історії великих і маленьких перемог». Це приклад того, як ми говоримо про ракетні обстріли, втрати й інвалідність. Книжка, написана й супервізована дитячими психологинями, покликана допомогти впоратися з травмою і зцілитися. Тут поєднуються реалістичні й казкові історії, що розкривають прихований зміст знайомих понять. Наприклад, про звук сирени протиповітряної оборони, що лякає дітей, чи «справжнє» призначення ракети, що мріє стати частиною літака.

Натомість книжка «Мої вимушені канікули» Катерини Єгорушкіної спрямована на читача, який споглядає події з відстані. Перед нами стилізований щоденник, що описує перші дні повномасштабного вторгнення з погляду дитини. Текст пояснює, чому тисячі дітей були змушені поїхати з дому в безпечніші регіони України чи закордон, перервавши навчання і звичний плин життя. Таке буває лише на канікулах, але є один нюанс: ніхто б не хотів таких канікул для своїх дітей. Права на книжку купили в п’яти країнах, зокрема й  у Польщі. А шведське видання отримало престижну нагороду Peter Pan Prize (Silver Star) 2024.

«Блакитний записник» Галини Ткачук розповідає про досвід українських дітей, що опинилися в еміграції. Текст написано з погляду записника, що ділиться із читачами історіями з нового життя дівчинки Влади, яка переїхала з мамою до Польщі. Це дозволяє поєднувати різні формати письма й дивитися на окремі ситуації з гумором, адже діти навіть під час війни залишаються дітьми. Герої цієї книжки пишаються тим, що вони українці, проте й засмучуються від того, що з Україною асоціюють лише війну. Вигадливо, як це вміють тільки діти, вони роблять проєкт про Батьківщину — як вони її бачать із дитячої перспективи. Книжка побачила світ у польському перекладі Анети Камінської.

Усі ці книжки, перекладені багатьма мовами, покликані розповісти світові про трагедію війни. Через образи головних героїв та яскраві ілюстрації художні історії викликають емпатію до тих, хто перебуває у вразливому становищі. Нам, безперечно, дуже прислужився сучасний формат книжки-картинки. Короткі оповідки пишуться швидко, як реакція на сьогодення, а завдяки активним та відомим у світі українським ілюстратор(к)ам — такі книжки привабливі для закордонної аудиторії.

Задовго до 2022 року вони щороку вигравали в престижних світових конкурсах, малюючи для європейських видавництв. Права на книжки з ілюстраціями Владислава Єрка, Романи Романишин та Андрія Лесіва, Оксани Були, Анни Сарвіри, Олександра Шатохіна, Оксани Драчковської та інших розпродувалися в десятки країн світу. Про туконі — симпатичних казкових істот Оксани Були — знають у Європі та країнах Азії.

Книжки про війну для підлітків

Поруч із малими форматами (книжки-картинки, пізнавальні ілюстровані видання, чаптербуки) нарощує м’язи й велика прозова форма. Від 2014 року українська підліткова література пройшла великий шлях від переважання перекладних творів до створення власних текстів, що осмислюють проблеми дорослішання, ідентичності, деколонізації та, звісно, війни. Особливий успіх тут має література Young Adult, права на яку починають активно купувати в країнах ЄС.

Наприклад, перша книжка фентезійної серії «Варта у Грі» Наталії Матолінець вийшла в Чехії та перекладена польською. Дія роману відбувається у Львові, Празі та Будапешті, а сюжетний клубок закручено навколо політичних амбіцій європейських урядовців.

Книжки відомого фантаста Володимира Аренєва останні кілька років спочатку виходять у Польщі («Пан Малодобрий»), а відтак — в Україні. Польською перекладено його трилогію «Порох із драконових кісток», у якій прочитуються події війни в Україні.

Я щиро вболіваю за переклади епічного фентезі «Діти вогненного часу» Мії Марченко та Катерини Пекур, написаного за мотивами оборони Києва в перші тижні після повномасштабного вторгнення. Письменницям вдалося розповісти про передумови цієї війни, показати тяглість і схожість між собою різних військових конфліктів, що століттями точилися на землях сучасної України. Співчуття заслуговують як дух загиблого в Другій світовій війні хлопця, так і дівчинка, що виїхала з окупованого Гостомеля в березні 2022-го. А також — замордована під час Голокосту єврейська родина, старий козак, що втратив сім’ю 300 років тому, і багато інших живих і неживих мешканців Києва. Історія України, як зрештою цілого регіону центральної та східної Європи, який Тімоті Снайдер називає «кривавими землями» — вагома частина світової історії, і деякі трагедії болять не лише нам.

Використання елементів фантастики дозволяє говорити про війну, оминаючи відверто травматичні епізоди. Наприклад, у повісті Олі Русіної «Абрикоси зацвітають уночі», що також вийшла в польському перекладі, є безпілотник на ім’я Ел, який дружить із головним героєм. На війні ставлення до дронів полярне: це або «свій» (служить нашим військовим, безпека), або «чужий» (служить ворогові, загроза). Тоді як в Олі Русіної він — нічийний, його роль — показувати читачам, як розгорталася війна на сході України у 2014 році. Зрештою безпілотник сам вибирає сторону і пристає до тих, хто обороняється. І містичні істоти, й оживлені речі — усі стають на захист життя, визнаючи його незаперечну цінність.

Сучасна дитяча література сьогодні

Пишучи про війну, ми говоримо про минуле й теперішнє, однак діти — це завжди розмова про майбутнє. Основний наш виклик тепер — писати так, щоб дитина чітко уявляла своє майбутнє, не відкладаючи його на час «після закінчення війни».Тож усе, що ми сьогодні пишемо для дітей і підлітків — про життя і дорослішання в умовах, ускладнених боротьбою за виживання.

 Говорячи про досвіди війни, ми також розповідаємо про дитинство, сповнене бешкетів, експериментів, гідності, дружби й любові. Бо коли є загроза смерті, як ніколи видно цінність життя. Ми проживаємо його навіть тоді, коли мусимо щоразу починати з нової сторінки. Та помалу літери складаються в слова, слова — у речення, а речення — у книжки. Поміж іншого наші історії — про стійкість і витривалість. А також — як пише у своїх книжках для дітей психологиня Світлана Ройз — про вміння святкувати життя. І не в останню чергу вони — про любов. Бо, як сказала колись моя подруга, що створює книжки в прифронтовому Харкові, ми народжуємо дітей (і книжки, додаю я) для любові, а не для війни. Можливо, це — найважливіше, чого може навчити світ українська сучасна дитяча література.

Головне — ілюстрація із книги «Жовтий метелик» Олександра Шатохіна

Текст написаний у рамках стипендії від Kosciuszko Foundation та Rozstaje.

Текст публікується за підтримки партнерів: Stichting Global Voices, Bázis - Maďarský literárny a umelecký spolok na Slovensku, Fiatal Írók Szövetsége, Česká asociace ukrajinistů, Kolegium Europy Wschodniej та медіа «Сенсор».

авторка
Ольга Купріян

Зріз епохи: життя та творчість київської інтелігенції 100 років тому. Рецензія на «Столиций Київ» Тетяни Швидченко, Надії Харт та Діани Андрієвської

авторка Анастасія Придачук - 25.02.2025 в Книжки

«Зізнання у любові місту» — такою є книга (артбук), що об’єднала трьох своїх авторок. Історикиня Тетяна Швидченко розповіла про суспільно-політичні події, в той час як мисткиня Надія Харт відтворила візуальний образ епохи, намалювавши  ілюстрації до тексту. Літературознавиця й співзасновниця видавництва «Стилет і стилос» (де і вийшла друком ця книга) Діана Андрієвська привідкрила завісу письменницького життя того періоду.  У співавторстві вони не просто розповідають історію Києва, а показують дух того часу, в якому творила київська інтелігенція 100 років тому.

Реконструювати та оживити Київ

Йдучи сторінками книги, відчуваєш себе безпосереднім учасником подій, ніби сам мандруєш вулицями міста, зустрічаєшся з його видатними особистостями та переживаєш їхні історії. Цей ефект присутності підсилюється завдяки фотографіям будинків, багато з яких зберегли свої історичні назви та архітектурний вигляд. От, скажімо, читаємо про Людмилу Старицьку-Черняхівську й одразу бачимо, як нині виглядає будівля колишньої приватної гімназії Віри Ващенко-Захарченко, де колись навчалася письменниця. Ба більше, авторки вказали сучасну назву — вул. Михайла Коцюбинського, 7, де розташована Рахункова палата України. Ця книга — чудова нагода скласти путівник і пройтися тими місцями, де колись жили, бешкетували, творили і воювали визначні діячі української культури.

Особливо цінним є те, як авторки підійшли до представлення своїх героїв. Відчувається не просто фахова зацікавленість, а й особиста залученість. Приміром, Георгій Нарбут  — улюблений мистець Надії Харт. І це справді простежується: художниця ділиться з читачем своїм уявленням про цього пана, називаючи його «Чорнильним графом», уявляючи його «кремезним, вбраним у козацький жупан». Однак бракує фотографії, котра могла б показати графіка у цьому вбранні (а ця світлина таки існує). До того ж, не згадано і той факт, що жупан Нарбут зшив сам і був похований у такому ж вбранні. 

А проте, завдяки подекуди емоційному ставленню авторок до своїх героїв виникає зв’язок поколінь. Читача знайомлять з тими, хто творив культуру столиці. Вони вже не залишаються для нас закам’янілими у часі постатями, а навпаки — стають ближчими, олюднюються. У такий спосіб створюється живий діалог з минулим, де читач може не лише ознайомитися з історією, але й відчути себе максимально наближеним до неї крізь призму спогадів, особистісних розповідей та біографічних деталей про кожного із зображених діячів.

Говорячи постатями

Унікальність книги полягає в її триєдності, адже вона сплітає воєдино візуальне мистецтво, військово-політичну діяльність та літературу, розкриваючи перед нами соціальну панораму життя столиці 1917-1921 років. Саме цим зумовлений поділ на частини, кожна з яких присвячена 10-ти видатним особистостям, що творили історію Києва. Очевидячки, вибір героїв був складним, адже серед тисячі імен необхідно було обмежитись лише 30-ма. 

До того ж авторкам вдалося поряд зі знаковими постатями епохи — як-от Олександр Мурашко, Лесь Курбас, Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Валер’ян Підмогильний — розповісти про тих, чиї імена, можливо, не настільки відомі широкому загалу, але є не менш значущими для культурного контексту міста. Так згадані Софія Русова (ім’я якої носить назва вулиці на Осокорках), що відкрила у Києві перший українськомовний дитячий садок; Харитина Кононенко —  активістка та засновниця Червоного Хреста на Волині; «Голос Київської опери» Михайло Донець; учасниця українського повстанського руху та освітянка Тетяна Михайлівська-Цимбал та інші творці київської спадщини.

Крім того, до всіх персоналій артбуку підібрані лаконічні описи, що втілюють характер й одразу малюють в уяві образи кожного з них. Самі формулювання починають розповідати історію про видатних людей міста та спонукають читача до ближчого знайомства з ними. Так, приміром, Курбаса описали трьома короткими словами: «Молодість, новаторство, вино». Це якнайкраще говорить про митця: будучи видатним актором свого часу, він зумів стати новатором у царині театру. 

Йому вдалося створити місце модернових практик, нових підходів та бачення — Молодий театр, історія якого розпочинається 1917 року. Проте вже у 1926 році бере початок його харківська історія, де у процес був залучений Микола Куліш, співпраця з яким стала для Курбаса визначною. Саме у київський період життя Курбас заснував літературно-мистецький клуб «Мистецький льох», де він з іншими інтелектуалами міста розпивав вино та міркував над розвитком культурного процесу. 

Євген Коновалець, чиє ім’я стало символом боротьби за незалежність України, у книзі постає як «Творець історії». Тетяна Швидченко поєднує глибокий академічний підхід з особистим відчуттям епохи, відтворюючи події буремної революції, та без надмірної емоційності і захоплення розкриває багатогранний характер командира Січових Стрільців, що підкріплюється уривками зі спогадів та досліджень. Так, приміром, наведена цитата сучасника Коновальця — Євгена Маланюка, який вказує на наявність такої внутрішньої сили, що може зупинити розворушений натовпом і «знайти якісь єдині, по-військовому короткі, слова, які той натовп чудом успокоюють». Читач бачить героя не лише як талановитого військового стратега, але й як особистість. 

У книзі з’являється ще одна знакова постать — загадковий «Лицар поезії і честі» Микола Драй-Хмара. Він постає перед читачем не лише як талановитий письменник та учасник впливового літературного угруповання неокласиків. Авторки книги розкривають перед нами особисті сторінки його життя: Микола був турботливим батьком та люблячим чоловіком, завжди тримав у своєму столі цукерки для донечки. І навіть коли був у засланні на Колимі, писав своїй сім’ї листи, в котрих згадував теплі дні, проведені разом з ними у Києві. 

Міст між поколіннями

Ця книга — не просто про минуле, вона про сьогодення. Минуло 100 років, а ми досі можемо відслідкувати циклічність та тяглість історії. Авторки вказують на конкретний часовий проміжок і контекст: революційні події 1917-1921 років, визвольні змагання, формування українського культурно-історичного простору. 

Читаючи про наступ більшовиків на Київ, щоденні розстріли й терор, про те, як Молодий театр провів перші два сезони під звуки канонади, приходить розуміння, наскільки близькими до нас є учасники тих подій, наскільки схожі наші історії. Досі триває наша боротьба за право на існування. Лякає лиш те, що ворог — один і той самий, і він, як називають його авторки, «споконвічний»

Питання меншовартості української культури, яке час від часу виринає між рядками, є особливо болючим та актуальним для нашої історії. Олександра Екстер яскравий приклад того, що київське мистецтво нічим не поступається паризькому. Вона йшла в ногу з часом та завжди експериментувала з новими формами та ідеями, що втілилося у її творчій діяльності: художниці вдалося створити студію на Фундуклеївській (нині — Богдана Хмельницького), на мансарді будинку, в якому вона жила. На жаль, проіснував цей мистецький простір недовго, чому сприяв прихід більшовиків. 

Згодом Екстер була долучена до авангардних кіл поряд з такими митцями, як Пабло Пікассо, Анрі Матісс та Жорж Брак. Вона стала провідною інфлюєнсеркою, до якої тягнулася молодь та діячі не тільки київської еліти.

Також варто згадати і видатного архітектора Василя Кричевського, який не просто увійшов в історію як вправний архітектор і художник, а й заклав підвалини українського візуального мистецтва. «Творець українського стилю» доводив безпідставність тверджень Російської імперії про відсутність української культури. Мистець вивчав та збирав зразки української старовини й сміливо зводив модерні споруди з особливим, новаторським, оздобленням.

Київський текст — по-новому про знайоме?

У читацьких колах нині панує особливий інтерес до творчості авторів 20-х років минулого століття. Читачі жваво обговорюють «Невеличку драму» та «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Дівчину з ведмедиком» В. Домонтовича та «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка. Проте сьогоднішній інтерес до урбаністичної прози не обмежується лише художніми творами, що стимулює появу нонфікшн-літератури. 

Наразі існує чимало текстів, в яких висвітлена історія 1920-тих, і їх більш ніж достатньо. Приміром, ми вже маємо книгу «Марсіани на Хрещатику» Віри Агеєвої, що розповідає про літературні угруповання тих часів. Ширша панорама репрезентована у «Мистецькій славі України» Романа Берези, який знайомить нас із непересічними постатями, що доклалися до становлення і розвитку української культури. Доповнити цей перелік можна й такими книгами, як «Київ: Провідник» Федора Ернста та «Київські адреси» Ярослава Файзуліна, Максима Майорова та Олександра Кучерука, що містять інформацію про місто та події того часу, зокрема описи вулиць, маршрутів та фотографії. 

І ось поряд з ними з’являється «Столиций Київ», що доповнює ландшафт київських текстів, при цьому книжка не схожа на підбірку випадкових чи лише відомих діячів культури. Тим більше, усе це поміщено у київський простір, герої діють лише в межах одного міста, зустрічаються один з одним на сусідніх сторінках, ходять суміжними вуличками, навчаються, кохають, воюють — живуть. 

Такого нонфікшну нам справді бракувало, адже читачі отримали можливість побачити Київ початку ХХ століття з різних боків. Текст не репрезентований уніфіковано, кожен розділ вирізняється своїм стилем написання, і від цього текст чітко розмежований на три розділи. Було б цікаво побачити від авторок більш цілісну книгу, наповнену чималою кількістю фото з особистих архівів героїв, про яких вони пишуть. 

Загалом, «Столиций Київ» — книга для людей, котрі закохані в місто, в українську літературу, котрі цікавляться мистецтвом, політикою чи історією загалом. Це видання стане справжнім відкриттям для тих, хто прагне глибше зрозуміти культурний контекст Києва, відчути пульс епохи, побачити місто очима його творців і зрозуміти, як саме їхні ідеї та звершення вплинули на формування сучасного культурного простору міста.

Фото й віжуали — фото з соцмереж авторок nadia.heart, shvydchenko_t, to_ti_en_einai, сторінки видавництва «Стилет і стилос», unsplash.com
Обкладинки — сайти «Видавництво Старого Лева», «Видавець Олександр Савчук», видавництва «Портал», yakaboo.com

Текст створено у межах студентського курсу «Літературно-мистецька критика: історія та сучасність» Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка спільно з медіа «Сенсор». Гарант освітньої магістерської програми «Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова» — доцент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Галина Усатенко

Сценічні голоси Лесі Українки: як українські театри ставлять твори драматургині

авторка Софія Богуславець - 25.02.2025 в Театр

25 лютого — день народження Лесі Українки, і вже понад півтора століття її продовжують відкривати по-новому: через цікаві факти життєвого шляху чи її маршрути, що дають початок як новим текстам, так і мандрівкам. Проте щоразу звертаються до її творчості — перевидають, аналізують і переосмислюють, адаптують і додають власну візію її текстів у нових реаліях чи навіть мистецьких медіумах. 

Так Лесю Українку перевідкривають у театральних постановках: у доробку драматургині понад 20 драм на різні теми, а вперше її твір, драматичну поему «У пущі», побачили на сцені в 1918 році. І зараз сюжети її драм реактуалізують, її персонажі набувають нового голосу й говорять про теми сьогодення, а сама Леся Українка продовжує залишатися в репертуарах не тільки як драматургиня, а і як цікава постать, яку теж можна переосмислити через сценічну мову. Серед театрів, які працюють із її творами, зокрема Київські театри: «Вільні», Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, Театр на Подолі; Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки, Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької, Академічний театр Леся Курбаса; та Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр. 

Ми взяли коментарі у творців вистав, щоб поміркувати, як театри бачать Лесю Українку через її тексти і її саму, зокрема у заслуженої артистки України Олександри Лютої, режисерки Олександри Кісілевської, акторки Катерини Скічко, балетмейстерки Дарини Гриценюк і драматургині Оксани Данчук.

Працювати з вічними сюжетами і героями

Фото постановки «Кассандра» Ігоря Білиця

Для власних творів і драматургічних поем Леся Українка часто надихалася відомими сюжетами, що вже мають тривалу традицію і які кожне покоління митців переосмислює по-своєму, роблячи їх «вічними», а через це — знайомими. Таким є, наприклад, драматичний твір «Кассандра», який, на перший погляд, розповідає про облогу Трої. Проте оповідь зосереджується на персонажці — провидиці Кассандрі, що була проклята богом Аполлоном і з того часу її видінням, а тим паче про падіння Трої, ніхто не вірив. Водночас Леся Українка додає до свого бачення сюжету й героїні нових контекстів і змістів, ускладнює і робить цікавим — зокрема для інших митців.

Сучасне сценічне втілення драматичної поеми «Кассандра» — однойменна постановка режисера Ігоря Білиця у 2021 році для Львівського національного драматичного театру імені Марії Заньковецької. Дія вистави відбувається у тому ж часопросторі, що й оригінальний текст, а на перший план виходять саме персонажі і ключові теми, які вони розкривають. Так Кассандра стає не тільки пророчицею гіркої правди, а й контрастує із суспільством, яке бажає не бачити цієї правди.

«Кассандра актуальна тим, що вона є борцем за правду, не замовчує, а протистоїть нерозумінню та суспільним перипетіям. На момент прем’єри вистави у 2020 році, зокрема через рух #MeToo, активно заговорили про різні форми насильства, які отримали чіткі назви й ознаки: газлайтинг, харасмент — і які до цього існували, але наче були захованими за зачиненими дверима.

У виставі ці теми були розкриті через образ Кассандри, яка говорить правду, але її або не сприймають, або ігнорують. Наша постановка починалася з того, що Кассандра тягнула чорний мішок із рештками і залишала його на передньому плані. Це символізує бій, що відбувається за межами міста. Так само й у реальності: війна триває, але багато хто не хоче її помічати. Правда у виставі подана як реальність, яку Кассандра намагається донести, але її не чують. Це перегукується з комплексом Кассандри — людина знає істину, але їй не вірять», — коментує виконавиця головної ролі, заслужена артистка України Олександра Люта.

За сюжетом твору Лесі Українки Кассандра протистоїть своєму братові, віщунові Геленові, промовам якого суспільство вірить, оскільки він «прикрашає» свою правду, подає речі не такими, якими вони мають бути, але якими їх хочуть бачити заради примарних ілюзій і сподівань. Так історія нашаровується й набуває кількох конфліктів: протистояння двох різних переконань, правди і брехні, голосів жінки й чоловіка.

«Коли Кассандра відмовила Аполлону, він покарав її тим, що її слова залишаться непочутими. Це відображає реальні ситуації, коли жінка чинить опір і стикається з агресією. 

Леся Українка порівнювала себе з Кассандрою, адже їй теж було важко пробитися в літературному світі, де жінкам доводилося боротися за право бути почутими. Також у її часі гостро стояли питання становища жінки, її прав, ставлення до неї як до особистості, а не лише як до тіла чи засобу продовження роду. Це яскраво передано у творі через ситуацію, коли брат видає Кассандру заміж не за її бажанням, а з примусу. Леся Українка виступала за свободу жінки, її право на освіту, участь у громадському житті, власний голос», — розповідає Олександра Люта.

Виконавиця головної ролі, заслужена артистка України Олександра Люта
Фото постановки «Кассандра» Ігоря Білиця

Переосмислюючи текст, драматурги нерідко залишають нові думки в межах першоджерела. Та в постановці «Кассандра» Ігоря Білиця змінили також і фінал. За Лесею Українкою, Троя таки паде, а головна героїня потрапляє в полон і відмовляється від своїх пророцтв — наче змирюється з тим, що залишиться непочутою, або ж це акт самозречення.

«У нашій постановці залишили фінал, який часто не використовують у театральних інтерпретаціях. Коли ми працювали над фіналом, це було схоже на момент виходу з ролі. Я відчувала внутрішню свободу, бігала по сцені, стрибала, крутила колесо в костюмі з довгим волоссям. Часто все закінчується тим, що Кассандру не почули, Троя пала, а далі — тиша. Але життя триває, і воно не закінчується разом із титрами. Я дуже любила нашу Кассандру. Вона виглядала саме такою, якою мала бути», — додає Олександра Люта.

Знайти мистецькі засоби для розповіді

Драматичні тексти Лесі Українки неодноразово осмислювали й адаптували в інших видах мистецтва: це й ілюстрації до тексту, й екранізації та анімація. Одним із найпоширеніших творів, про який говорять, є драма-феєрія «Лісова пісня», тож цікаво поглянути, а як саме розповідають про цю історію, що нового додають, а саме — через які засоби мистецької виразності.

У 2025 році відбулася прем’єра однойменної постановки у Рівненському обласному академічному музично-драматичному театрі. Режисерка Ольга Турутя пропонує глядачам дещо осучаснене трактування оригінального твору Лесі Українки, і при цьому творчиня зберігає основні мотиви й ідеї, які були закладені. Одні з провідних — це про красу мистецтва, про зв’язок людини з усім живим.

Фото постановки «Лісова пісня» Ольги Туруті, балетмейстерка — Дарина Гриценюк

«У виставі танець не лише виконує естетичну функцію, а й стає важливою складовою. Він допомагає розкрити характери персонажів і підкреслити їхні емоційні стани.

Працюючи над хореографічними постановками, я прагнула, щоб глядачі відчули глибокі емоції — від радості та любові до смутку й туги. Щоб танці викликали захват і сльози, породжували роздуми про природу, кохання та внутрішню свободу і стали своєрідним містком, що з’єднує світи.

Хореографічні номери виконуються з такою силою та емоційною напругою, що вони самі по собі розповідають історію. Наприклад, у пролозі, сцені-зустрічі з лісовими духами, рухи акторів стають символом спілкування людини з природою, адже природа і людські почуття нерозривно пов’язані між собою. Танець у цій постановці дозволяє глядачеві глибше відчути переживання героїв», — розповідає балетмейстерка Дарина Гриценюк.

Танець стає своєрідним медіумом між глядачами й акторами на сцені, дозволяє простежити зміни, які переживають герої в тому чи тому фрагменті історії. «Лісова пісня» оповідає про Мавку, що прокидається від чудової гри на сопілці Лукаша і закохується у хлопця. Проте у світі людей мистецтво й почуття відкидають на другий план. Протягом історії можна простежити за тим, як трансформуються персонажі, з чим вони воліють боротися, а що — врешті відпустити.

Фото постановки «Лісова пісня» Ольги Туруті

«У сценах взаємодії Мавки й Лукаша танці відображають їхню любов та боротьбу за свої почуття. На початку вистави для Мавки я використала легкі та ніжні рухи, що символізують її зв’язок із природою. У кінці ж Мавка стає вільною, відповідно і вся її постава, і рухи стають впевненими та спопеляючими. 

Хореографія Лукаша в першій дії — мʼяка, пластична. Його талант, його внутрішній світ розкривається через класичний танець. У другій дії — навпаки: танець Лукаша стає більш суворим та рішучим, підкреслюючи його власну боротьбу та прагнення воззʼєднатися з Мавкою», — пояснює Дарина Гриценюк.

Реактуалізувати й поділитися досвідом

У своєму листі за 1903 рік Леся Українка розповіла Івану Франку історію написання однієї з найвідоміших своїх драм — «Одержима». Мисткиня довго носила задум, а втілити його у текст вийшло за одну ніч. В основі драматичної поеми — біблійний сюжет.

Одним із прикладів переосмислення й адаптації до сьогочасних реалій є моновистава «Одержима» київського театру «Вільні». Прем’єра постановки відбулася у 2022 році.

Фото моновистави «Одержима» київського театру «Вільні» режисерки Олександри Кісілевської

«Скільки разів ми граємо постановку — стільки нових акцентів зʼявляється, бо наше сприйняття, як і глядача, змінюється. Ті речі, які торкали пів року тому, вже зовсім не чіпляють, хоча тексти при цьому ті самі.

Це вистава про кожного з нас, бо нам здається, що під час війни ми робимо недостатньо… Ми одержимі пошуками рішень, що робимо не так і чому все це відбувається саме з нами. Ми безсилі від злості на себе та на світ, у нас усередині величезні діри від утрати, які ми намагаємося хоч чимось заповнити.

Ця вистава побудована на психологічному сприйнятті горя через його стадії: заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття. Те, що написала Леся Українка багато років тому, як ніколи актуальне для нас, тих, для кого час зупинився 24 лютого і триває по сей день», — коментує режисерка вистави Олександра Кісілевська.

«Одержима» — історія про Міріам, яка відмовляється прийняти те, який тягар несе Месія. З кожною дією — а це сцени у пустелі, Гетсиманському саду, на Голгофі — її ставлення до ситуації міняється: від категоричного заперечення думок, що сповідує Месія, оскільки через це він іде на розп’яття, — до врешті усвідомлення і прийняття реальності, в якій вона зараз.

Фото моновистави «Одержима» київського театру «Вільні» режисерки Олександри Кісілевської
Акторка моновистави Катерина Скічко

«Ми перенесли дію поеми з біблійного хронотопу в сучасність, від моменту початку повномасштабної війни і до сьогодні. Персонажі Лесі Українки — це завжди про радикальну чесність і відвертість. У цій виставі оголюється весь спектр проживання реальності, у якій ми зараз. Гнів, ненависть, вразливість, надія, відчай — усе змінює одне одного і стає все більш нюансованим.

Ми в “Одержимій” не боїмося говорити про те, що зазвичай страшно говорити вголос. Ми живемо у війні так довго, що відчуття наче притуплені, ми боїмося їхньої сили, ховаємо, наче у льох. Але в цій виставі ми відкриваємо цей льох, проговорюємо свої думки й почуття. Для глядачів це глибокий, але важливий досвід. У відчаї нам усім здається, що ми наодинці зі своїм горем і в кожного воно своє. Проте в цій виставі можна знайти цю споріднену душу в головній героїні — вона відчуває все, що відчуваєте ви, і ви проживаєте це через неї, і тим це цінно», — ділиться акторка моновистави Катерина Скічко.

Стати прикладом для взорування

Фото постановки «Леся. Їсторія» драматургині Оксани Данчук і режисерки Ленки Удовічкі

Українські театри не лише ставлять твори Лесі Українки, а й переосмислюють багатогранну постать драматургині, поетки, перекладачки, інтелектуалки. Такою стала вистава «Леся. Їсторія» драматургині Оксани Данчук і режисерки Ленки Удовічкі. Прем’єра відбулася у 2023 на сцені Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Авторки постановки поміркували, якою була Леся Українка, що її формувало і що надихало рухатися далі до визнання й самовіднаходження. За основу взяли листи, які мисткиня адресувала важливим їй людям і в яких виливала їм усі свої думки, переживання. Одним із адресатів став дядько Лесі Українки, громадський діяч і літературознавець Михайло Драгоманов.

«Праці Драгоманова заслуговують нашої уваги самі по собі, але також вони мали значний вплив на формування політичної ідентичності Лариси Косач і постання Лесі Українки. Саме в листах до нього Леся Українка скрушно відзначає питомі риси української ментальності, які досі завдають нам чимало клопоту: “Мене жаль бере, що у нас на Україні ніяк не скінчаться одвічні сії спори, та й як мають скінчитись, коли сперечники одно одного не розуміють”», — коментує драматургиня Оксана Данчук.

Особливу роль у постановці надають і мандрівкам Лесі Українки. Хоча це були вимушені подорожі через стан здоров’я, водночас кожна локація — чи то Італія, чи Єгипет, чи Крим — надихала на ключові сюжети й образи до майбутніх текстів мисткині. Йдеться як і про драматичні поеми, так і прозу й поезію:

«Крим. Нині окупований півострів був місцем, де Леся Українка відновлювала здоров’я, познайомилась із Сергієм Мержинським, одним із найважливіших чоловіків у її житті, та створила чудові вірші, в яких сьогодні дуже хочеться вбачати пророчі мотиви. Як наприклад, ці рядки зі “Східної мелодії”, що звучать у фіналі нашої вистави: 

А як повернешся, я покажу тобi

Той кипарис мiй в садочку квiтчастому,

Здiйметься вiн над всiма мiнаретами

В краї сьому, на мечетi багатому», — розповідає драматургиня Оксана Данчук.

Ще один спосіб розкрити постать — розповісти про її діяльність, але зосередитися не на загальновідомому факті, а підійти до цього з несподіваного часом ракурсу. Цим і надихалися творчині постановки «Леся. Їсторія»:

«У 1908 році Лесі Українка анонімно задонатила свій посаг на купівлю фонографа та фінансування експедиції зі збору кобзарських дум за участі Філарета Колесси, Опанаса Сластіона та Климента Квітки і стала, як каже наш актор Василь Колісник, першою інвесторкою у ринок звукозапису в Україні. Завдяки цьому сьогодні ми маємо унікальні зразки кобзарських співів і, ймовірно, записи голосу самої Лесі», — драматургиня Оксана Данчук.

Ілюстрації — фото взяті з сайтів і сторінок у соцмережах театрів: Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької, Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру, Київського театру «Вільні», Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки

Фотографи: Христина Король, Анатолій Мізерний