Місяць: Листопад 2025

У містечку з райською назвою Едем життя зовсім не райське. Повітря тут просякнуте димом із ТЕЦ, річка перетворилася на калюжу хімікатів, а вечорами місто огортає туман — не лише від промислових викидів, а й від старих легенд. Серед цієї і так не надто приємної буденності, височіє таємничий Будинок — занедбаний, але живий у чутках і страхах місцевих мешканців.

«Будинок Старлінгів» — новий роман Алікс І. Герроу, авторки, що вже здобула визнання читачів завдяки «Десяти тисячам дверей Дженьєрі», що номінувалися на Hugo Award, та «The Once and Future Witches», за яку письменниця отримала British Fantasy Award. Це сучасна американська готична історія з елементами казки, у якій авторка прямо натякає на мотиви добре відомої всім «Красуні і Чудовиська». У цьому творі письменниця повертається до рідного штату Кентуккі. Події розгортаються у вигаданому містечку Едем, а в центрі однієї з його містичних легенд — загадково зникла у XIX столітті письменниця Ліанор Старлінг та її «Підзем’я».

Коли молода дівчина, на ім’я Опал, одного вечора підходить до маєтку Старлінгів ближче, ніж слід, оживають старі історії, розкриваються сімейні таємниці та приховані людські вади. Водночас тут народжуються романтичні почуття, а дім, що живе власним життям, перетворюється на простір, де чудовиська — як справжні, так і ті, що ховаються всередині героїв — стають невіддільною частиною їхнього шляху та ключем до розв’язки заплутаної історії.

Опал — сирота, вона живе у світі, де виживання стало звичкою, а мрії — розкішшю, на яку немає ані часу, ані ресурсу. Вона гострої вдачі, сварлива й часом жорстка, а її образ абсолютно не вписується в казкові стереотипи. Проте за цим холодом ховається серце, сповнене турботою про брата Джаспера та прагненням забезпечити йому краще майбутнє. Саме він тримає її на плаву, змушуючи ризикувати, щоб вижити. Іноді ж її сестринська турбота межує з надмірним контролем і вона діє, не дослухаючись ані до прохань та зауважень брата, ані до власних бажань.

Ще одне, що не дає їй спокою, — сни. Від підліткових років дівчина бачить моторошний Будинок і вперто відмовляється вірити у йогу вагу, порівнюючи видіння з бездомними котами, які зникнуть, якщо їх не годувати. Та коти залишаються, вперто сновигаючи її підсвідомістю, доки вона не опиняється перед дверима Будинку. Саме тут її внутрішній список правил руйнується: маєток стає не просто примарою, а викликом її прагматизму. Маєток із темними коридорами і власною примхливою волею відкриває в Опал те, що вона довго намагалася придушити.

Усі в Едемі погоджуються: дім Старлінгів краще обходити десятою дорогою, так само як і його похмурого спадкоємця Артура. Та Опал не з тих, хто слухає чужі перестороги. Уперше переступивши поріг маєтку, вона знайомиться не лише з моторошними стінами Будинку, а й з його вартовим. Родина Старлінгів завжди вважалася диваками, чужинцями з темним корінням, і Артур успадкував цю відстороненість. Він незграбний, занадто цибатий, з обличчям, створеним для тьмяного світла старих ламп, — «недогодована ворона у застібнутому на всі ґудзики пальті». А все його життя було підпорядковане місії охороняти світ від монстрів, через що він прирік себе на самотність.

Та поступово крізь цю похмурість починає проступати інше — лагідність, яка проявляється протягом усієї історії. Артур дбайливо доглядає квіти на могилах батьків, хоча ніхто їх не побачить, може мовчати годинами й кидати байдужі чи зневажливі погляди, але завжди вчасно простягає пальто в зимову холоднечу. Ці жести поступово руйнують стіну, яку Опал звела навколо себе. Там, де вона звикла гарчати й відштовхувати, починає зароджуватися тепло. Їхні стосунки розгортаються повільно, крок за кроком: спершу напруга, недовіра, страх — а потім бац! — і від справжніх почуттів уже не втекти.

Алікс Герроу не просто відсилає до добре відомої казки — вона перевертає її догори дриґом. Тут немає ідеальної Красуні, яка рятує потворне Чудовисько силою любові. Натомість тут є люди, зранені світом, і є Дім, що нагадує живу істоту — темну, непривітну, але здатну віддзеркалювати їхні страхи та надії. Опал, на перший погляд, могла би стати «Красунею», та її характер далекий від романтизованої героїні казки. Зовнішність теж не підпорядковується стандартам — вона радше «відколотий уламок», ніж коштовність. Але саме ця неприкрашена справжність робить її живою.

Артур своєю чергою — Чудовисько, але не через вигляд чи грубість, хоча так може і здатись на перший погляд. Його потворність радше соціальна: місто ніколи не приймало його, а життя, присвячене боротьбі з монстрами, перетворило його на самотнього вартового. І, нарешті, Будинок — ще одне Чудовисько, цього разу буквально (або ні). Його темні коридори, довге коріння і здатність жити власним життям роблять його водночас ворожим і привабливим. Саме він ставить Опал перед вибором: зруйнувати чи прийняти, втекти чи залишитися. Його тінь витягує із неї спогади, страхи й бажання, які вона роками закопувала глибоко.

У цій історії немає ані чарівного спасіння, ані миті перетворення, коли монстр раптом стає принцом. Бо, зрештою, «єдині монстри тут — ті, яких ми створюємо».

Коли авторка вперше знайомить нас із Будинком Старлінгів, він виглядає занедбаним і похмурим, майже як дикий кіт, що обережно оглядає темні кути. Але поступово помічаєш, що будівля реагує на дії героїв, має власний характер — непередбачуваний і примхливий. Його вікна нагадують очі над прогнилими підвіконнями, димар видихає повільно, фундамент тріскається й осідає, кам’яні стіни обплетені сухожиллями лози, що ніби живе власним життям. До того ж  він наче сам визначає, кого впустити у свої похмурі стіни, а кого — відштовхнути.

Водночас у його моторошності простежуються слабкість і вразливість. Опал сприймає його не лише як руїну, а й як покинуту істоту: «недогодована домашня тваринка» чи «зламана лялька», занехаяна тими, хто мав піклуватися. Коли вона прибирає кімнати або торкається меблів, здається, що Будинок відповідає їй: протяг рухає штори, підлога скрипить по-іншому, вікна починають «підморгувати». Це не привид і не марево, а радше тихе, але відчутне підтвердження того, що Будинок живий.

Із часом ця взаємність стає ще помітнішою. Те, що зовні виглядало холодним і задушливим, поступово оживає. Стіни, двері, навіть тріски підлоги змінюють характер відповідно до героїв та їхньої взаємодії. Поява у житті Опал і Артура романтичних почуттів відкриває нову сторінку в житті Будинку. У цій метафорі розкривається головна ідея: дім — це не просто чотири стіни. Це живе поєднання історій, людей і відчуття безпеки, яке здатне народитися навіть серед руїн. Будинок Старлінгів символізує пам’ять і рани — у ньому вкорінені страхи та сподівання героїв, і зрештою він стає частиною їхнього шляху — мов співрозмовник, що хоч і не говорить словами, але відповідає кожним скрипом, подихом вітру чи теплом у коридорах.

Протиставлення самопожертви й байдужості — одна з центральних тем роману. Поряд із цим ключову роль відіграють почуття — як ті, що здатні врятувати, так і ті, що можуть зруйнувати. Саме вони визначають, як герої поведуться в цій історії. Для Опал таким почуттям є сильна любов до брата: вона працює у дві зміни, краде, обманює соціальних працівників, замовляє ліки на сумнівних сайтах — усе заради нього, своїми діями вона наслідує матір, яка загинула за дивних обставин у автокатастрофі. Після потрапляння до Будинку її емоційний світ розширюється: вона починає турбуватися про Артура, не залишаючись байдужою, готова ризикувати заради нього та правди, відкриваючи для себе нові грані почуттів. На протилежному ж полюсі роману — байдужість, яка підживлює несправедливість і знецінює чужий біль. Містяни бачать трагедії Едему, але воліють не втручатися:

Цей принцип мовчазного ігнорування дуже добре проявляється і в історії Ліанор Старлінг: загадково зникла письменниця стає символом того, як холодність і відсутність уваги громади здатні зруйнувати життя людини не менше, ніж відкрита жорстокість. Ніхто не втручається, ніхто нічого не питає. Саме на тлі цього контрасту формується емоційний ґрунт оповіді. Дії, спрямовані на допомогу та підтримку, відкривають шлях до щасливішого життя, тоді як байдужість і відстороненість затягують у темряву…

«Будинок Старлінгів» зачіпає теми, що особливо резонують сьогодні. Події розгортаються в гірській місцевості на тлі економічної та екологічної криз. Містечко Едем — вигадане, але воно перегукується з реальним Центральним Аппалачі, де колись видобуток вугілля годував громади, а тепер залишилися промисловий занепад, екологічні проблеми і класова нерівність. Авторка сама визнає, що вклала у роман «все, що ненавидить» — вугілля, прапори Конфедерації, расизм, гомофобію. До плейліста до цієї книги — STARLING HOUSE READING PLAYLIST — вона додала класичну протестну пісню Джона Прайна «Paradise» (1971) про долю міста Парадайз, штат Кентуккі, — колись вугільної столиці, а нині майже зруйнованого «цвинтаря», — і, ймовірно, саме вона надихнула авторку на створення містечка Едем.

Через яскраво описану історію показано суворі реалії того, що Конституція для шахтарів, схоже, не мала сили, а їхнє життя підпорядковувалося суворим правилам виживання, де права та безпека були розкішшю; десятирічні ланцюги на ногах ставали невидимою нормою, до якої нікому не було діла. Едем постає містом, де природа й люди стали заручниками жадібності та байдужості. Колись багаті вугільні пласти годували родини, а тепер залишили лише руїни та хвороби. Річка почорніла, її «жирний чорний пил іноді падає в похмурі безвітряні дні», а рибу звідти можна їсти лише раз на рік — так радить департамент охорони здоров’я.

Пожежі, руїни, повені, нещасні випадки та вибухи на станціях стали невіддільною частиною міської географії, яку легше пояснити через містичні легенди. Едем постає містом, де байдужість і злидні передаються з покоління до покоління. І саме проти цих тягарів герої змушені боротися, намагаючись зберегти хоча б крихту порядку та людяності серед хаосу й приреченості.

Гарроу створила історію про те, ким ми обираємо бути, незалежно від очікувань оточення. Вона показує, що ім’я не визначає людину, а справжній дім — це простір, який ми будуємо з власних переживань, страхів і радощів, це місце, де тебе люблять і яке ти мусиш захищати. Це історія про пошук меж і пріоритетів між мріями, бажаннями і потребами, про відстоювання того, що цінуєш. Також авторка приділила особливу увагу деталям і описам, створюючи моторошну, готичну атмосферу Будинку, в якому кожен персонаж шукає свої спокій, вибір, сенс.

Цей роман — про вигадані світи, що стають єдиним прихистком у реальному; про мужність залишитися, навіть коли страшно; про дівчину, яка прагнула втекти, і про Будинок, що терпляче чекав на неї все життя. Це книга про біль і чари, про чудовиськ і лицарів, і про дівчину з кривою посмішкою та вогненно-рудим волоссям, а також про те, як цінно кожному з нас знайти свій справжній дім.

1. Які слова або образи в книзі вас реально налякали або додали відчуття загадковості?
2. Як стиль оповіді (ритм, тон) впливає на настрій твору? Чи відчувається постійна напруга, чи авторка вміло чергує спокій і тривожні моменти?
3. Яку символіку, на вашу думку, несуть сни Опал про автомобільну аварію та загадковий будинок? Чи можна сни про аварію вважати проявом ПТСР?
4. Враховуючи теми шахт, енергетики та роману «Підзем’я», як ви розумієте образ «підземель» у книзі? 
5. Яку роль відіграє екологічна тематика? Як наслідки роботи вугільних шахт та електростанцій впливають на настрій та сюжет роману?
6. Яке місце займають сім’я та взаємопідтримка у романі? Як стосунки Опал із братом контрастують із родиною Старлінгів чи Ґрейвлі?
7. Чи перегукується вам «Будинок Старлінгів» з іншими історіями про живі або зачаровані будинки?
8. Чи був якийсь сюжетний поворот, який вас особливо здивував або шокував? Які почуття він у вас викликав?
9. Чи існує у книзі момент, коли будинок стає «своїм» для Опал? Що для цього потрібно було зробити і чому це важливо?
10. Можна сказати, що роман — це історія дорослішання Опал? Чому так чи чому ні?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Давньогрецькі міфи й легенди все частіше переосмислюють у сучасному фентезі. Історії про персонажів і персонажок з епохи грецької героїки набувають нових інтерпретацій та стають світовими бестселерами. Так, романи «Пісня Ахілла» (2011) та «Цирцея» (2018) американки Медлін Міллер інтерпретують історії найвправнішого давньогрецького воїна Ахілла та чаклунки Цирцеї, а «Сліпа лють» (2022) британки Наталі Гейнс переосмислює історію Медузи, яку Афіна перетворила на монстра, чий погляд перетворює людей на камінь. Цей перелік чудово доповнює новіший текст «Клітемнестра» (2023) — дебютний роман журналістки, сценаристки й письменниці Констанци Казаті, який цьогоріч вийшов друком у видавництві Vivat у перекладі Любові Котляр. 

Про що роман, як авторка переосмислює давньогрецький міф про Клітемнестру та до чого тут жорстокість і гендерна (не)рівність — у рецензії Наталії Колегіної.

Уродженка Техасу Констанца Казаті виросла на півночі Італії. Там зацікавилася Давньою Грецією та вивчала її мову та літературу за однією з найсуворіших академічних програм країни. Згодом майбутня письменниця закінчила магістратуру з письменницької майстерності у британському Університеті Ворика, де навчалася у знаменитої письменниці й науковиці Сари Мосс. Паралельно продюсувала документальні фільми для італійського телебачення.

Першими текстами авторки були оповідання Rotten Roots, Horrible Feet і You Asked For It. Їх надрукували у журналі Nothing In the Rulebook, який експериментує з художньою формою.

Великим дебютом у літературі для Казаті став роман «Клітемнестра» — міфологічне фентезі довкола постаті спартанки й могутньої цариці Мікен. Права на переклад роману продали у 20 країн світу. А ще «Клітемнестру» не оминула увага літературних нагород: роман став лавреатом премії Glass Bell Award, був номінований на премії Indie Next Pick і Goodreads Choice Awards у категорії «Найкращий фентезі-роман».

Уже з першої книжки Казаті зуміла завоювати прихильність читачів і читачок по всьому світу. А її друга книжка Babylonia миттєво стала бестселером за версією Sunday Times.

Події роману розгортаються у різних локаціях Давньої Греції — спершу в Спарті, потім у Мікенах, а ще згадуються події у Трої.

Давня Спарта — це місце, де жорстокість і насилля є щоденною рутиною. Тут злочинців і слабосилих немовлят щодня скидають в ущелину Кеаду з гострим камінням на дні. Тут щодня хтось помирає — якомусь юному спартанцю ламають шию або ж хтось із вельмож убиває простолюдина-ілота. Мова спартанців — це груба сила, а тренуються тут навіть дівчата й жінки — щоб мати міцне тіло й у майбутньому виношувати здорових дітей. Авторка розбудовує чи певною мірою реконструює давньогрецький світ уміло й переконливо — тут важать деталі побуту й життя давніх вельмож.

У спартанського царя Тіндарея та цариці Леди виростають діти: сестри-однолітки норовлива Клітемнестра та найпрекрасніша Єлена, сміливі царевичі Кастор і Полідевк, а також молодші царівни — Тимандра, Феба і Філонія. Клітемнестра та Єлена ростуть пліч-о-пліч, сплять в одному ліжку й довіряють усі таємниці одна одній. Однак сестри абсолютно різні: перша — хоробра й сильна спартанка, має каверзний характер і міцну жагу до самостійності; друга — ніжна й згодлива, потребує захисту, славиться своєю вродою на всю Грецію. Стосунки між сестрами змінюються, коли до Спарти прибуває цар Меонії Тантал, з яким Клітемнестра одружується і народжує йому сина.

У Давній Греції у жінок було значно менше прав і можливостей, ніж у чоловіків. Чоловіки стають царями й правителями, вони можуть знущатися, кривдити й проливати кров, вони залишаються безкарними, якщо вбивають ілотів чи ґвалтують рабинь. Жінки — вічно залежні: спершу від батька, потім від чоловіка. У Спарті у жінок більше волі, ніж будь-де у Греції, — вони тренуються, займаються спортом, управляють маєтками, поки чоловіки на військовій службі. Однак і тут вистачає зневаги до жінок і нерівності — завдавати будь-якої шкоди синам вельмож заборонено, натомість царівни повсякчас страждають від насильства.

Так, у палаці пліткують про те, як спартанську царицю Леду зґвалтував Зевс у подобі лебедя, і від того народилася Єлена. А Єлену ще зовсім юною викрадає та ґвалтує великий герой Тесей, такий собі новий Геракл, який увійде в історію як завойовник і вбивця Мінотавра, а не кривдник царівен.

Коли з усієї Греції до Спарти прибувають царі, які проситимуть руки прекрасної Єлени, ми дізнаємось, що в інших давньогрецьких царствах ситуація ще більш несправедлива — деякі кавалери відкрито висловлюють зневагу до жіноцтва, огидно жартують і вихваляються, як ґвалтували жінок чи знущалися з них. Тим часом у Спарті Клітемнестра радить батькові, як вирішувати проблеми щоденних прохачів, і навіть самостійно обирає собі коханого!

Історія Клітемнестри — це історія тернистого шляху царівни, яка переживає безліч випробувань і таки стає великою царицею. Якщо у міфах Клітемнестру описують як підступну зрадницю й вбивцю славетного героя, то у романі Констанца Казаті стає на бік героїні, показує приватну історію втрат і горя цариці. Клітемнестра прагне відновити справедливість й покарати свого найбільшого кривдника — царя Мікен Агамемнона. Цариця вершить грандіозну помсту й таким чином отримує омріяну сатисфакцію. У чотирьох із п’яти частин книжки на Клітемнестру чекає безліч випробувань і втрат, а в останній, п’ятій частині, героїня зуміє позбутися тягаря несправедливості й розправити плечі.

Усе розпочинається із жорстокої розправи над її чоловіком Танталом та їхнім сином, яку чинить Агамемнон. Справа в тому, що батько Клітемнестри таємно змовився з чоловіками з роду Атрея — Агамемноном і Менелаєм, і пообіцяв уже заміжню Клітемнестру Агамемнонові. У троянському циклі давньогрецьких міфів, у якому знаходимо історію про Атрідів та доньок Тіндарея, у фокусі уваги — історія прекрасної Єлени, через яку розгортається велика Троянська війна. Батько Єлени й Клітемнестри Тіндарей, очевидно, дав згоду на те, щоби Клітемнестра вийшла заміж за Агамемнона, а Єлена — за Менелая, однак невідомо, чи була змова.

У романі ж батько зраджує доньку, матір не може її захистити, і Клітемнестра стає майже бранкою безжального мікенця. Тоді царівна уперше стикається з неймовірною жорстокістю, і готова відповісти власною — але замість помсти кривднику вона виплескує гнів на слугах, яким наказали схопити Тантала. Клітемнестра розмірковує про природу жорсткості, вона усвідомлює, що у прагненні помсти вона може загубити співчуття, з яким зазирала у Кеаду, хвилюючись за тих, хто стогнав на дні ущелини. Вона прагне залишитися чесною і справедливою людиною:

Цікаво, чи вдасться Клітемнестрі зберегти власну людяність й не перетворитися на жорстоку потвору, якою є її чоловік, ненависний їй Агамемнон?

За 15 років у Мікенах, коли в Агамемнона і Клітемнестри вже четверо дітей —  Іфігенія, Електра, Орест та Хрісотеміда, — троянський цар Паріс викрадає Єлену і розпочинається Троянська війна. В інтерпретації Казаті поїхати з Парісом до Трої було бажанням самої Єлени, тобто письменниця наділяє жінок-персонажок більшою волею. Тоді Агамемнон робить другий удар — підступним обманом кличе Клітемнестру й Іфігенію до місця перебування війська й приносить у жертву свою доньку-первістку, щоб з’явився вітер і військовий флот міг вирушити на Трою. Ця втрата ще більше підкошує Клітемнестру.

Поки Агамемнон на війні, щоби стати авторитетною царицею, Клітемнестрі доводиться прикидатися такою ж жорстокою та безжальною, як її чоловік. Але постійно прикидаючись, людина може забути, якою вона є насправді, чи не так?

Пізніше з’являється Егіст, поламаний та нелюблений двоюрідний брат Агамемнона, у якого той відібрав трон багато років тому. Клітемнестра вкупі з Егістом вигадують спільний план помсти Агамемнону та здійснюють його, коли той повертається з Троянської війни. З розвитком дії Клітемнестра еволюціонує з вольової та чуйної дівчини у владну й жорстоку царицю, але не коїть насильство заради насильства, довго розмірковує, як учинити, і зрештою здійснює помсту за всі кривди, яких зазнала від Агамемнона. 

Гостроцікаво, що в найпопулярнішому варіанті міфу про Агамемнона Клітемнестра підступно вбиває царя, а її коханець Егіст повертається до влади, від якої його було усунено. В інтерпретації Казаті — Клітемнестра стає могутньою царицею Мікен, а Егіст присягає у тому, що коритиметься своїй цариці.

Роман «Клітемнестра» можна аналізувати вкупі з іншими текстами, які інтерпретують історію героїні та її найближчого оточення. Так, скажімо, є ще роман «Електра» (2023) британки Дженіфер Сейнт, де головними персонажками стають Клітемнестра, її донька Електра та провидиця Кассандра. У тексті скривджені жінки стають головними героїнями історії та отримують простір на власний голос.

Проте зіставляти сучасні інтерпретації давньогрецьких міфів варто також і з класикою. П’єса французького екзистенціаліста Жана-Поля Сартра «Мухи» переосмислює продовження історії Клітемнестри та її роду — історію Орестової помсти за те, що його матір Клітемнестра та вигнанець Егіст убили Орестового батька Агамемнона. Якщо ж копнути ще глибше, то варто почитати давньогрецьких драматургів, які першими осмислювали пристрасті й трагедії свого світу. Це, зокрема, цикл із трьох трагедій «Орестея» від Есхіла. У ньому Клітемнестра чинить подвійний злочин: по-перше, нею заволоділа жага помсти за вбивство доньки; по-друге, цариця має злочинну пристрасть до політичного вигнанця Егіста. Есхілова оптика відгукувалася на потреби того часу і протягом століть визначала те, як ми сприймаємо постать Клітемнестри. Дотепер.

1. Якою Констанца Казаті описує Спарту? А якими постають інші давньогрецькі царства?
2. Яка роль відведена жінці у Спарті? А ширше — у Давній Греції? Чому вона не влаштовує Клітемнестру? І чи влаштовує така роль її матір Леду, сестру Єлену й інших сестер?
3. Які стосунки у Клітемнестри та Єлени на початку роману? Чому сестри віддаляються згодом?
4. Поговорімо про взаємодію людей та богів у романі. Клітемнестра послідовно висловлює сумнів у тому, що боги беруть участь у житті людей, вона не терпить місцеву жрицю й відверто нехтує настановами богів. Чому? Як інші персонажі книжки ставляться до богів і чи коряться їхній волі?
5. Як змінюється Клітемнестра після того, як батько зраджує її, а Агамемнон убиває її чоловіка та сина?
6. Яке значення мають насильство і жорстокість у романі? Хто найбільше страждає від жорстокості, а хто залишається непокараним?
7. Якою є Клітемнестра-матір? Які стосунки у цариці Мікен із Іфігенією, Електрою, Орестом?
8. Поки Агамемнон на Троянській війні, Клітемнестра стає гідною царицею Мікен. Яка з неї правителька? 
9. Що об’єднує Клітемнестру та Егіста?
10. Прагнення помсти у Клітемнестри — це спроба захистити себе й власні інтереси чи бажання відновити справедливість? Як іще можемо інтерпретувати помсту Клітемнестри?
11. Чи вдається Клітемнестрі зберегти чуйність у жорстокому світі? Чи вона перетворюється на безжальну людину, подібну до ненависного їй Агамемнона?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Дебютне фентезі Наталі Кош «Загублений принц» — це багатопланова історія про вигнання, магію і політичні інтриги, які накладаються на шлях дорослішання. Центральною є постать юного героя Іза, якому 15 років — вік, коли світ ще не визнає тебе дорослим, але вже так багато вимагає.

Наталя Кош — українська письменниця-фантастка із Запоріжжя, яка з дитинства захоплювалася книгами й у дванадцять років почала створювати власні історії. Її шлях пролягав від фанфіків та коротких оповідань до романів, а обраний жанр фентезі став для неї простором уяви та втечею від буденності. 

«Загублений принц» — перший великий твір письменниці, що побачив світ у серії «Худліт. Проза» від видавництва «Віхола». Книга доповнена мапою замку та покажчиком імен, які допомагають орієнтуватися у світі. Разом із романом Наталі Кош у цій серії з’явилися й інші дебютні книги українських авторів, зокрема роман Ярослава Шевченка «Тінь мертвого бога» та «Вовчі землі» з циклу «По той бік» Наталії Заруднюк.

Світ навколо персонажа не ігнорує його вік, і саме це робить Іза абсолютно правдоподібним п’ятнадцятирічним хлопцем. Щойно починає здаватися, що він поводиться занадто розумно як на свій вік, — Із робить якусь дурість, притаманну виключно підліткам. Він упертий, може помилятися, часом поводиться нерозважливо та може бути занадто гострий на язик, але ніколи не виглядає карикатурно дорослим.

Однією з вирізняльних рис роману є система імен. Вона складається з трьох частин: перше — ім’я героя, друге — позначення роду, третє — ім’я бога-наставника. Ця формула, що, до прикладу, складається в РенРосРе, — не лише гарний художній прийом. Це ключ до розуміння характерів персонажів, їхніх взаємин із родиною та світом. Вона створює очікування, задає рамку сприйняття. 

Імена стають своєрідними «паспортами» у багатовимірному просторі книги. У цьому відчуваються і середньовічна традиція титулів, і фентезійні практики, як у Толкіна чи Ле Ґвін.

Світ «Загубленого принца» продуманий до деталей. В описах міст, замків і доріг авторка малює не лише пейзаж, а й соціально-економічний зріз суспільства. Різні королівства впізнаються за архітектурою, мовами, та навіть модою:

Такий підхід дозволяє повірити в цей світ: описи стають не просто фоном, а способом показати політику, розбіжності й суспільний устрій держав, допомагають зрозуміти, чому наявний військовий конфлікт для королівства Келлада настільки руйнівний, що для його зупинення довелось розшукати давно зниклого п’ятнадцятирічного принца-наступника. Завдяки продуманій системі релігії навіть задуми богів, які полягають у об’єднанні земель Келлади та Дурги, стають зрозумілими: одна віра натякає, що це колись була єдина країна.

Кожен розділ відкривають маленькі легенди про богів та їхні дари. Вони нагадують дитячу церковну книжечку, яка пізніше згадується в самому романі. Це обрамлення допомагає краще зрозуміти магічну систему світу і стати його частиною. 

Також цьому сприяє і тип оповідача, який обрала Наталя Кош, — персональний наратор має обмежені знання, і саме завдяки цьому читач разом із головним героєм складає пазл, намагаючись зрозуміти, хто винен у смерті його батьків і чому на нього самого було вчинено замах. Ці художні прийоми роблять роман динамічним і додають інтриги. А голос наставника у голові Іза допомагає побачити різні ситуації ширше, наче з іншого боку, та поставити запитання «Чи не з’їхав Із з глузду, якщо хтось балакає з ним у його ж голові?».

Текст вибудуваний за класичною триактовою структурою — моделлю оповіді, яку популяризував американський сценарист і теоретик Блейк Снайдер у книжці «Врятуйте кицьку. Як блискавично писати живучі тексти» (англ. Save the Cat!) (2005). Ця структура лежить в основі більшості драматичних та прозових творів і передбачає три взаємопов’язані частини: перший акт — зав’язка, де окреслюються світ і головний конфлікт; другий акт — розвиток дії, у якому герой долає перешкоди й зазнає внутрішніх змін; третій акт — кульмінація та розв’язка, коли всі сюжетні лінії сходяться й набувають завершення.

У романі Наталі Кош ця модель реалізована послідовно: у фінальному акті всі гачки, розкидані текстом, сходяться у цілісну історію. Таємниці розкриваються, мотиви пояснюються, а герой завершує етап морального й психологічного зростання. Саме цей момент катарсису — «емоційна винагорода за шлях, який ми пройшли разом із героєм», за словами Снайдера, — наближає «Загубленого принца» до піджанру детективного фентезі.

Але також цей роман можна зарахувати і до політичного фентезі. Цей піджанр передбачає багато словесних баталій, довгих та місцями нудних пояснень, чому політика працює саме так, як працює, і щоб зберегти динаміку та цікавість у цьому піджанрі має бути щось більше, ніж просто гарні персонажі. У цьому творі це — гумор. Він легкий, природний і допомагає розрядити напругу. Переважно його джерелом є саркастичний головний герой, і це не рідко змушує інших лаятись:

А щоб зрозуміти, чому ж лайка у цьому всесвіті пов’язана саме з козами, і сповна насолодитись гумором у цій історії — варто прочитати церковну казку про богиню Зо і саму книгу.

Роман Наталі Кош «Загублений принц» поєднує риси пригодницького наративу, політичного детективу та роману виховання. Центральним у творі є мотив дорослішання та формування особистості в умовах соціального тиску, політичних інтриг та зовнішніх загроз. Образ Іза вибудуваний у межах підліткового досвіду: він поєднує риси дитячої наївності з поступовим усвідомленням відповідальності та влади.

На відміну від багатьох зразків жанру, у романі відсутні розгорнуті любовні лінії. Єдина романтична історія (між цілителем і охоронцем) подана як другорядна й виконує радше функцію тла, ніж провідного мотиву. Натомість увага акцентується на системі міжособистісних стосунків, дружбі, політичних конфліктах і релігійно-міфологічних уявленнях, які формують структуру зображуваного світу.

Композиційно твір вирізняється поєднанням класичної триактової побудови з елементами міфологічного обрамлення (церковні казки, легенди про богів), що дозволяє інтегрувати сюжетну динаміку з ідеологічним та культурним виміром. Наявність гумористичних елементів у діалогах, зокрема специфічних для цього світу лайливих висловів, забезпечує баланс між серйозною тематикою та доступністю для читача підліткового й молодіжного віку.

1. Опіку кого з богів ви б хотіли собі?
2. Яка ваша улюблена «церковна казка»? 
3. Який з дарів персонажів ви б хотіли собі і чому? 
4. Чи є Із для вас переконливим образом підлітка?
5. Який персонаж другорядної лінії сподобався вам найбільше і чому, а також який персонаж дратував вас найбільше і чому?
6. Як ви ставитеся до голосу наставника: він допомагає чи маніпулює?
7. Якби у вас був вибір між даром пані Жензо ніколи не пектись на кухні та даром королівського радника Таріеля, завдяки якому жоден текст, який ви напишете, не зможе зникнути, — що б ви обрали? 
8. Гумор кого з персонажів вам здався найкращим? 
9. Чи вдалося вам розгадати загадку робітничого дому та вбивства батьків Іза раніше за самого персонажа? 
10.  На вашу думку чи спрацювала б дуалістична монархія королівства Келлада в реальності? Чи змінили б ви сектори, за які відповідальні міністри? Як і чому?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.