Місяць: Листопад 2025

Твори Ґлена Кука відомі в Україні з кінця XX століття. Одна біда — українські поціновувачі фантастики їх читали іноземною мовою, мовою окупанта. Нарешті ця ситуація змінилася: в артвидавництві Nebo BookLab Publishing побачив світ перший роман серії «Чорна Рота» (The Black Company), власне, «Чорна Рота», у перекладі Наталі Гайдай. Ґлен Кук — відомий американський письменник, автор багатьох культових творів, серед яких окреме місце посідає серія «Чорна Рота», написана протягом 1984–2000 років. За жанровим визначенням «Чорна Рота» — це темне фентезі (dark fantasy), однак якщо точніше, рецензований мною роман, як і вся серія, належать до конкретного різновиду темного фентезі — ґримдарку (grimdark).

Найперше слід відзначити, що саме героїзм тут відсутній, бо моральні межі, межі між поняттями Добра й Зла — розмито. Та й, власне, а як може бути інакше?

Передісторією до пригод у романі стали події, що трапилися за кілька століть до. Чаклуни Поневолювач і Пані створили власну Імперію за допомогою десяти поневолених темною магією найсильніших чарівників. Однак в Імперії відбулося повстання на чолі з Білою Трояндою, якій вдалося перемогти негідників — чорних магів, але не вбити, а лише поховати заживо в Курганній Землі. Минули століття, і жахи правління Поневолювача й Пані було забуто, навпаки, з’явилися секти воскресителів, а чарівник Боманц — випадково — досягнув цілі сектантів. Однак Пані залишила Поневолювача у Кургані, заблокувавши йому вихід у світ.

Поки Пані відроджувала Імперію (тепер уже виключно свою), Поневолювач інтригував і через своїх прихильників проводив чорні ритуали із жертвами, намагаючись визволитися й відвоювати у Пані своє.

Загалом, і правління Пані не було «медом» — Імперію струсали періодичні повстання. Вірні Пані воїнські загони не могли з ними впоратися. Постало питання про те, що слід звертатися до найманців, одними з яких і стала Чорна Рота, що врізається у війну, прибувши із заморського вільного міста Берил.

Бачила у відгуках читачів, що важко второпати одразу, про що йдеться, доводиться довго й вдумливо вчитуватися, аж поки стає зрозумілою принаймні фабула, бо щоб осягнути сюжет, потрібно знати принаймні передісторію, а передісторія стає зрозумілою, коли ви усвідомлюєте, що світ першої книжки — це своєрідні Аннали Чорної Роти, що пишуться з перших років існування загону. Точніше, світ першої книжки — це частина Анналів, написана Воркотуном.

У світі Чорної Роти Аннали водночас є і способом взаємозв’язку між подіями та персонажами (архітектонікою), і засобом для розкриття внутрішнього світу персонажів.

Ще одним важливим засобом демонстрації внутрішнього розвитку персонажів є читання Анналів усією Ротою. Адже бійці вірять, що той, кого вписано в Аннали, прожив недаремно. Крім того, показовим є випадок із Вороном. Коли той, забравши Любоньку, утік, нікого не попередивши, то Воркотун, нагадуючи про те, що Чорна Рота — родина, апелює до Анналів.

Тож не шукайте в тексті розлогих описів, рефлексій, речень на кілька сторінок — натомість матимете короткі речення, багато діалогів, обмаль географічних описів, бо це надає тексту динамічності.

Подібний стиль викладу сильно відрізняє Ґлена Кука від інших фантастів, що працюють у піджанрі темного фентезі, а ще змушує читача до співучасті в осягненні світу разом із персонажами.

Як і кожна ватага найманців, Чорна Рота багата на вояків із різними біографіями. Загалом це не дивно й для нашої реальності, тож тут Ґлен Кук не відійшов від реалістичного канону.

Якщо звернутися до основи кампанії, побачимо таке. 

Командний склад. Капітан (The Captain): командир Роти, професійний військовий; як підозрює Воркотун, через особисте він полишив чудову кар’єру й подався у мандри, а потім прибився до найманців, точніше, до Чорної Роти. Воркотун (Croaker): так прозивається через песимістичні бурчання і висловлювання; лікар, а також літописець Чорної Роти, через це є офіцером. Лейтенант (The Lieutenant): заступник Капітана, колишній моряк, розуміється на облогах. Ельмо (Elmo): сержант.

Чарівники. Том-Том (Tom-Tom) й Одноокий (One-Eye), брати; Том-Том прозваний так через те, що нерозлучний із барабаном; щодо Одноокого, то тут цікавіше: із його висловлювання розпочинається роман, і його ж характеризує одна стала цікава художня деталь (або прикметна риса) — він ходить у старому й брудному капелюсі, який має певні чарівні властивості, тож чарівний капелюх з’явився задовго до циклу про Гаррі Поттера. Мовчун (Silent): весь час мовчить, хоча й не німий, — через те, що дав таку обітницю. Врешті Мовчун заговорить, але через що, прочитайте самі. Крім того, він серед чарівників найближчий до темної магії. Ґоблін (Goblin): Кук його описує подібним до цих міфічних створінь.

Рядовий. Ворон (Raven): колись був дворянином в Імперії, барон Корвус. 

Ще хочу окремо зупинитися на двох персонажках: Пані й Білій Троянді.

Як я писала вище, ці персонажки — антагоністки. Зникла Пані — зникла й Біла Троянда. А тоді, коли Пані відродилася, має з’явитись і Біла Троянда. Тим паче, що про це свідчать передбачення і пророцтва, яких не бракує у тексті.

Пані (The Lady). Контроверсійна персонажка. Існує точка зору, що Пані — такий собі медіатор між добром і злом. Загалом, із цим можна погодитися, якщо взяти до уваги те, що людство до того жило в Імперії Поневолювача, а потім — у кризовий період розпаду Імперії. (Тож у цьому світі воєн за владу просто не було альтернативи.) Протягом роману Поневолювач намагається повернути своє. Тільки таким чином — при виборі між Поневолювачем і Пані — вона видається меншим злом.

Пані — маніпуляторка, жорстка й жорстока, авторитарна, підступна, помислива. Водночас, знайомлячись із нею, Воркотун доходить висновку, що Пані вразлива.

Біла Троянда. Власне, у романі «Чорна Рота» це — пророчий символ. Інформація про її появу є однією зі спонук, що змушує найманців замислитися над своєю роллю у цій бійні за владу.

Прикметно, що цей текст в Україні з’явився під час повномасштабного вторгнення. Але не шукайте суголосності між тією війною, що триває у реальності, і романною. Є значуща відмінність. Тут, у рецензії, я неодноразово наголошувала, що описувана Ґленом Куком війна є війною за владу, а наша війна має два боки: з боку агресора це війна за владу, з боку українців — це війна за незалежність і свободу.

Однак поява такого довгоочікуваного твору, як роман Ґлена Кука «Чорна Рота», на українському книжковому ринку порадує не тільки поціновувачів фантастики загалом і поціновувачів темного фентезі й ґримдарку зокрема, а й стане пригоді українській письменницькій спільноті — щоб побачити, що фантастику можна писати й так. Адже й про війну можна писати так.

Також відзначу естетичний складник власне книжки й роботу мистецької команди, дотичної до оформлення українського видання, оскільки воно позиціоноване як літературно-художнє. До цього естетичного складника доклалися ілюстратор обкладинки Юрій Копанський, ілюстратор Богдан Грищук, головна дизайнерка Антоніна Миколенко й артдиректорка Ганна Болотна. 

Обкладинку й внутрішні ілюстрації виконано в одному стилі. А з внутрішніми ілюстраціями ти ніби почуваєшся дитиною: перш ніж читати, мусиш передивитися усі картинки. Окремо хочу подякувати за мапу в такому чудовому виконанні.

1. Які персонажі / персонажки або персонаж / персонажка вам найбільше сподобалися у книжці Ґлена Кука й чому?
2. Що ви думаєте про Пані? Ким вона є у цій книжці: просто найоптимальнішим вибором чи, як сказано в анотації, вона «стоїть між людством і злом»?
3. Чи подобається вам стиль Ґлена Кука? Обґрунтуйте свою відповідь, будь ласка.
4. Чи знали ви про передісторію світу «Чорної Роти» до прочитання цієї книжки? 
5. Чи можна війну назвати окремою персонажкою у цьому романі?
6. Чи подобається вам оформлення цієї книжки? Чи потрібні ілюстрації для дорослого фентезі?
7. Чи правильно зробив Воркотун, відмовившись від пропозиції Ворона тікати разом із ним?
8. Чи зверталися ви до мапи, читаючи «Чорну Роту»? Якщо так, то наскільки це допомагало краще зрозуміти світ твору?
9. Чого вам не вистачало (або не вистачило) в тексті роману?
10. Наскільки добре ви зрозуміли характер Мовчуна? Як думаєте, коли Мовчун заговорить, що він промовить? (Ця подія буде однією із ключових у серії «Чорна Рота».)

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Гратися в перевдягання увійшло у звичку — хоч раз, та хочеться зняти маску, шкіру, звичний образ, щоб стати іншою версією себе чи, можливо, навіть іншою людиною. Якщо вже зустрічають по одежі, то й проводжатимуть по ній — у новий дорослий світ, де немає місця насиллю, немає місцю агресії. Є тільки доросла розміреність, насолода та щастя. Себто ідеальний світ, який чекає на головну героїню роману «Огидні» Скотта Вестерфельда Таллі Янгблад після її 16-річчя. Вона зробить операцію зі зняття шкіри, інакшими словами — з Огидного косоокого дівчиська перетвориться на Вродливу дівчину, яка заживе своє найкраще життя серед таких самих Вродливих, веселих та щасливих. Усі так роблять: кожен мешканець її міста рано чи пізно проходить операцію зі зміні зовнішності, перебирається з Гидовілля до Містечка Юновроди. Що стається з тими, хто відмовляється від операції за Особливих Обставин, — історія не те що замовчує, але й не підкреслює. Хіба це важливо?

Що ж, Скотт Вестерфельд у першій частині свого циклу «Огидні» стверджує, що таки важливо. Особливі Обставини на те й особливі, щоб вводити в оману: унікальність — точно не те, чим можна пишатися.

Це те, що має вас лякати.

Американський фантаст Скотт Вестерфельд написав першу частину циклу «Огидні» ще в 2005 році — у часи, коли нові технологічні рішення ще давали надію, що ми на чолі прогресу. Хоча й у ті часи соцмережі ще не диктували правила ринку краси, ринок від цього нікуди не зникав — стандарти існували завжди, чи то в античні часи, чи то в сучасні. Головна концепція історії Вестерфельда — антитеза зовнішньої та внутрішньої краси — уже не раз проговорювалася в культурі. Про це наприкінці ХІХ століття писав Оскар Вайлд у «Портреті Доріана Ґрея», довкола цього побудований фільм Коралі Фаржа «Субстанція», що був номінований на останній «Оскар». З першого погляду здається, що така тема вже давно стала безкомпромісною та перетворилася на аксіому: очевидно ж, що внутрішній світ важливіший за зовнішність. З іншого ж боку, варто пам’ятати: Скотт Вестерфельд писав цю книгу на початку нульових, коли тенденції краси диктував не інтернет, а глянець.

Краса — це провідник. Краса — це головний маркер поділу на «своїх» та «чужих». Краса — це не тільки про неприйняття себе, але й про умовну «американську мрію», яку, здається, дуже легко продати.

Але, як і в будь-якій історії, є ті, хто відчуває кризу, і ті, хто готовий цю ідеальну американську мрію зруйнувати.

Якщо краса в книзі Скотта Вестерфельда виступає як основний інструмент політичного впливу, значить, і техніки впливу тут мають бути максимально прості — перевдягнутися, натягти маску та розчинитися в натовпі таких самих, як ти. Збіговиська Огидних показані в романі як класичні карнавальні святкування — крики, гамір, багато їжі, напоїв та, звісно ж, масок. 

На початку тексту цей мотив є досить прямим та зрозумілим — пробираючись на таємну вечірку, Таллі випадково надягає маску свині. Чужа серед чужих, потвора, яку ніхто ніколи не прийме. Трактувати можна по-різному, але певне ототожнення перевдягання з поверненням до чогось тваринного та інстинктивного — це те, навколо чого й обертається філософія Таллі. Усі ми народжуємось із тваринною зовнішністю, а згодом і прізвиська отримуємо такі самі — наші асиметрії, неточності та природні збочення говорять самі за себе. Далі відбувається перелом, і тваринність зрізається під корінь.

Таллі живе з абсолютним переконанням, що краса — це не спосіб виживання, а навпаки — спосіб нарешті почати жити. Виживають тварини — борються з екосистемою, вбивають одне одного, щоб харчовий ланцюг не перервався і звична жорстока ієрархія була збережена. Виживають Огидні — порушують правила, пробираються по той бік системи та постійно існують з тим, що перевдягнутися не так легко. Лишаються тільки спеціальні програми, у яких Таллі може помріяти, якою насправді вона може бути. Лишається тільки нишком пробиратися в Містечко Юновроди, щоб подивитися на ідеальні обличчя та життя, без бунту та витівок. А головне — без виживання.

Таллі — це абсолютна інертна, на перший погляд, героїня, на яку дуже легко впливати. Вона — ідеальне відображення мешканця сучасної цивілізації: перші 16 років життя бореться зі своїм «тваринним» началом, усвідомлює його жорстокість і, як наслідок, приходить до ідеальної «гуманістичної» моделі існування, де всі люди — важливі, усі — у добробуті та достатку. І байдуже, що всі — однакові. Не байдуже те, що знаходять ті, хто йде в опозицію.

Найкраща подруга Таллі, Шей, — це все те погане, що Таллі хоче в собі витіснити. Огидна зовнішність, нестримне бажання робити всупереч та боротися, а не просто жити. Згодом Шей стає не просто певним віддзеркаленням усіх найбільших недоліків та «нечистот» сучасної цивілізації — вона стає містком між реальним світом і альтернативою. І тільки Таллі вирішувати, чи йти за метеликом, що летить на пекуче світло, чи залишитися в притлумлених світлодіодах омріяних вечірок.

Звісно, що головна героїня погоджується на виклик — хоч і не за зовсім тривіальної передумови. І в цьому «Огидні» й виграють у інших підліткових антиутопій — незважаючи на досить банальний сюжет, Скотт Вестерфельд обігрує деякі загальні тропи і робить їх динамічнішими. Навряд чи глибшими, але точно більш заплутаними.

Таллі — не особлива героїня, яка має врятувати всіх від кінця світу і відкрити цьому світу очі на фальшивість реальності. Таллі діє виключно за «поштовхами енергії» — як її магнітна дошка тримається виключно на тяжінні до металу, так і дівчина рухається вперед, відштовхуючись від виживання, а не від бажання досягти вищої мети. Нібито від зовсім тваринних інстинктів, які, як виявляється, у гармонії із раціональністю можуть давати набагато сильніший спротив. Зрештою, про це наприкінці ХІХ століття гучно заявив Фрідріх Ніцше: тільки в гармонії природного та духовного можна досягти статусу «надлюдини». У випадку Таллі — стати справжнім Димівцем. І звільнитися від ярма Вродливих.

Враховуючи, що «Огидні» — це лише перша книга циклу, можна зробити припущення, що Вестерфельд знайомить нас із головною центрифугою сюжету та всіма потоками вітру, які від неї йдуть. Тільки незрозуміло — з якою силою вони будуть рухатися. І чи насправді вони не кружляють на одному місці.

Таллі Янгблад протягом усієї книжки проходить досить типову за структурою «подорож героя», про яку писав ще Джозеф Кемпбелл у своєму «Тисячоликому герої». Таллі кличуть долучитися до пригоди, спочатку вона не приймає заклик, а потім — вирушає в таку собі навколосвітню подорож, на пошуки «нового дому». Новим домом для неї стає Дим — поселення борців із системою, тих, хто відмовився ставати Вродливими. Там вона перевідкриває для себе старих союзників і знаходить нових. І все для того, щоб коло замкнулося — вона повернулася у свій рідний дім, який тепер стає всього лиш фікцією. 

За всіма канонами підліткової літератури Таллі шукає не тільки дім, але й, звісно ж, себе. Ми спостерігаємо тільки за її змінами за різних обставин: у боротьбі з антагоністами чи на початку романтичних стосунків із керівником димівців Девідом. Складається враження, що Таллі подорожує у задзеркаллі своїх сумнівів і кожен новий герой, який трапляється їй дорогою, лише допомагає їй у цьому пошуку. Наприклад, Шей допомагає усвідомити складність вибору та відповідальності за нього, батьки Девіда показують бридкість стандартної системи, а сам Девід — навколишню красу, можливу без усілякої штучності Усі герої — ніби певні точки на мапі, якою рухається головна героїня, випробовуючи свою долю й долаючи глобальні перешкоди, щоб згодом ухвалити якесь рішення рішення та усвідомити свою відповідальність. Щоб зробити щось героїчне — як це часто можна побачити в багатьох підліткових антиутопіях. 

Чи від цього другорядні герої втрачають свою індивідуальність? Радше ні, ніж так. Вони виділяються, запам’ятовуються, спалахують, дають надію на цікаву подорож, яка все одно зрештою замкнеться на досить вузькому колі. І через це більшість взаємозв’язків між героями виглядають штучно й натягнуто, ніби ті ж таки Вродливі після операції — зовнішні зміни є, але внутрішні ще на зародковій стадії.

Єдині стосунки, які мають ширшу перспективу розвитку, — це дружба між Таллі та Шей. Вони як дві загублені душі, які знаходять одну одну в жорстокому та великому світі, дорослішають разом, а згодом — розходяться різними дорогами. 

Так, Скотт Вестерфельд взяв за основу певну систему, пройшовся по всіх основних кліше, але все одно перевів усе в задзеркалля. Щоб знайти у тому потойбічному, позапросторовому світі ще більше запитань, на які немає точної відповіді.

Антиутопія як жанр існує вже не перше десятиліття, і він завжди спирався на два основні структурні елементи — переродження світу після масштабної катастрофи та зображення нового світу як чогось гіперболізованого, доведеного до певної полярності.  Це майбутнє має нам здаватися вигадкою, але при цьому ж — має лякати. Показувати страшне майбутнє як певне попередження — якщо ми не зупинимося, усе буде саме так, як у культових антиутопіях Орвелла чи Гакслі. Проте з розвитком підліткової літератури та появою нових психологічних викликів у нового покоління антиутопія говорить вже не тільки про  постійний екзистенційний жах, але й зважає як на колективні катастрофи суспільства, так і на  особисті виклики окремих героїв.

З одного боку, світ «Огидних» не викликає огиди — навіть та ж таки операція зі зміни зовнішності має вигляд чогось досить знайомого: б’юті процедури, пластичні операції та інші модифікації в тілі популярні й поширені як ніколи. Немає відчуття, що існує вище керівництво, «великий брат», який спостерігає за всім згори.

Але, за всіма канонами антиутопії, усе змінюється тоді, коли привідкриваються двері в минуле — і сучасне людство отримує назву «Іржавці». Скотт Вестерфельд і тут робить певну інверсію — на початку свого тексту він демонізує не майбутнє, як ми це звикли бачити в антиутопіях, а минуле. Майбутнє насправді виглядає як досить логічна ланка в еволюції людства. Війн більше немає, глобального потепління — теж. Злагода, закономірність і свобода — ось що панує навкруги. І саме наявність свободи і відсутність війн починають викликати у читача тривогу. Бо утопії лякають не гірше за антиутопії. А особливо — Димівців.

Антагоністи тексту — угрупування Особливі Обставини — не здаються вже такими лихими та жорстокими. Їхні методи — так. Їхня ціль — точно не для всіх. Якоюсь мірою ця структура є квінтесенцією тієї нової, не американської, але світової мрії — життя без війн та воєнних конфліктів. Тоді як Димівці більш наближені до сучасного суспільства (у тексті — Іржавці). Вони не вірять, що людську природу до футуристичних змін можна виправити, тим паче такими методами, якими послуговується сучасний їм уряд.

Із нашої теперішньої точки зору ця теза виглядає досить логічною — війни вже давно вкорінилися в людський генетичний код. Це є частиною людської збоченої природи, того самого тяжіння до Танатоса, про яке писав Фройд. Проте у світі «Огидних» ця теза існує не так у цьому контексті, як у розумінні відсутності конфліктів як втрати свободи. Таллі проходить шлях до розуміння, що її свобода, за яку вона тримається більше, ніж за будь-що, — примарна. А краса та безтурботливість мають свою ціну. 

І заплатити цю ціну, здається, дуже легко. Світ «Огидних» не лякає. Він таємно підкрадається, щоб було відчуття, що ціна за красу не така вже й велика.

Неподалік від Диму ростуть безмежні поля орхідей Мохаве. Протягом століть вони розросталися, монополізуючи землю навкруги, витісняючи кущі та будь-які інші рослини. Згодом місця для білих квітів вже не лишилося, і Вродливі почали їх спалювати. Аби відновити справедливість і лишити по собі випалену землю, на якій щось через тисячоліття та виросте.

Що виросте — ніхто не знає. Чи зможуть наступні покоління не допустити того, щоб нові орхідеї знову з’являлися, — теж. Можливо, через стільки років рішення таки знайдуть. Можливо, усе це почнеться спочатку, допоки вся земля навколо не буде випаленою. 

Звучить досить футуристично — руйнувати минуле, щоб на його місці побудувати щось нове, дати шанс народитися чомусь новому. Але й навіть Огидні, які ніби перебувають у авангарді змін, не дають відповіді. Ні Таллі, ні Девід, ні навіть його батьки-вчені до кінця не розуміють, що вони роблять. Вони точно не певні у своєму майбутньому. Вони певні тільки в тому, що для них важливо тут і зараз. І це важливе — правильне рішення.

«Огидні» хоч і є досить типовою підлітковою пригодницькою літературою, але при цьому намагаються зануритися кудись глибше. Перша частина цього циклу — це ніби один великий вступ, у якому ми намагаємося зрозуміти — а що нам відчувати? Як нам ставитися до карколомного Девіда, відчайдушної Шей чи загадкової Таллі?

І чи варто нам вірити тим, хто тримається за минуле, а не стрімко йде в майбутнє? Зробити десять поспішних кроків уперед чи десять поміркованих кроків назад?

Можливо, краса білих орхідей не така вже оманлива. А можливо, випалена земля справді принесе щось нове.

Поки хтось не навчиться зупинятися.

1. Жанр підліткової антиутопії — чому тинейджери люблять тікати в страшні світи?
2. Чому наше покоління називають саме «іржавцями» і що ми можемо «взяти» прогресивного зі світу «Огидних»?
3. Таллі Янгблад — як Гермес у світі «Огидних»: як Таллі стає зв’язківицею між світом Вродливих та світом Огидних? 
4. Чи можна вважати, що між Вродливими та Огидними відбувається протистояння? А чи відбувається подібне протистояння у реальному світі?
5. Як дружба Таллі та Шей, як головний рушій змін — чому саме підліткова дружба здебільшого є основною темою в сучасній янгедалт-літературі?
6. Чи може Дим стати новою цивілізацією, новою формою сучасного суспільства?
7. Періс та Вродливі — жертви обставин чи такі самі винні у створенні зародків тоталітарного суспільства?
8. Чи варто демонізувати вроду, як це роблять герої роману Скотта Вестерфельда «Огидні»?
9. Девід як сучасний Мауглі — чи може він буде очільником революційного руху, якщо ніколи насправді не мав досвіду життя в сучасній цивілізації?
10.  Чи можна вважати рішення Таллі у фіналі роману всього лише стандартним героїчним вчинком головної героїні, чи в цього рішення є своя логіка?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Хаджіме Ісаяма народився у невеличкому містечку Ояма. Пробувати малювати манґу він почав ще у старшій школі, а згодом, отримавши художню освіту, у двадцятирічному віці переїхав до Токіо, де, підробляючи в інтернет-кафе подавав свої роботи на різні конкурси. 

Ваншот, який став прототипом «Атаки титанів», він створив у 2006 році для конкурсу Magazine Grand Prix, отримавши нагороду Fine Work. Він запропонував роботу відомому шьонен-журналу Jump, утім, там йому запропонували змінити стиль і подачу на більш відповідні формату журналу. Не згодний, Хаджіме звернувся у Weekly Shōnen Magazine, журнал видавничої компанії Kodansha Ltd, тої самої, яка проводила конкурс. 

Після того, у 2008-му дві його одиночні роботи отримали заохочувальні призи на конкурсах Freshman Manga Award, а в 2009-му в журналі почали серійне видання «Атаки титанів», яке триватиме до 2021 року і включатиме 34 томи, а також декілька спіноф-серій, аніме-адаптацію, дві кіноадаптації, серію з трьох ранобе, себто ілюстрованих повістей переважно для юнацтва, а також відео та настільні ігри і навіть кросовер із «Месниками» від Marvel. Українською серія почала виходити у 2025 році у видавництві ARTBOOKS у перекладі Юлії Саржан.

Успішність манґи визначається інакшими критеріями, ніж у звичних нам західних медіа. Справа в тому, що манґа за визначенням має серіальний формат, який початково видається розділами в щотижневих журналах. Ці розділи, залежно від успішності, згодом починають видаватися томами (танкобонами) — кишеньковим форматом у м’якій обкладинці, по 200 сторінок. Саме вони є основним форматом видання за межами Японії, зокрема й в Україні. І лише згодом — знов-таки, за фактом успіху серії — вона може бути перевипущена як масштабніші, дорожчі видання.

«Атака титанів» має загальний наклад у 140 мільйонів проданих копій, майже досягнувши десятки найпродаваніших манґа-тайтлів усіх часів. І хоча ця цифра звучить вражаюче, треба розуміти, що вона охоплює як цифрові продажі, так і наклади вже надруковані, але такі, що поки лишаються на складах. І найголовніше — це наклади всіх наявних видань, себто у випадку Атаки — 34 томи плюс кілька спінофів та додаткових видань. На кожен том це близько 4 мільйонів копій, усіма мовами з усіма різними виданнями. Не думайте, що це спроба применшити успіх і вплив «Атаки». Це дивовижна цифра, недосяжна для більшості манґак та коміксистів світу. Важливо, що серії, які опинилися вище за продажами, як правило, мають суттєво більшу кількість томів, таким чином маючи перевагу кількості. Я ж згадую це, щоб пояснити відмінність японського творчого підходу від європейського.

Для сучасної західної літератури (зокрема, графічної прози) притаманне очікування нового, радше ніж продовження старого. Навіть у часи довгих детективних серій, Артур Конан Дойл втомлювався від Шерлока Голмса, а Аґата Крісті мала кількох героїв-детективів. Так чи інак, ця серійність мала епізодичну, а не суцільну сюжетну структуру. Для японського ж автора створити історію, яка стане настільки успішною, що триватиме десятиліттями, — це фактично ціль-максимум, визнання його сталості й успішності як творця. Це суголосно з традиціями працевлаштування в Японії. Там, на відміну від США, де зміна місця роботи вважається прийнятною і навіть бажаною, намагаються лишатися в одного працедавця протягом усієї кар’єри, а зміна місця роботи вважається подією майже ганебною. Звісно, в останні роки ця традиція починає поволі відступати, але загалом різниця в ставленні все ще дуже наочна.

У такому підході до історій є світла і темна сторони. Сила довгої історії — у тому, що вона може з часом набрати якщо не глибини, то об’єму, а поступовість публікації дозволяє авторові еволюціонувати разом зі світом і героями. Судіть самі, який сюжетний поворот відчуватиметься потужнішим: той, що стається на сотій сторінці прочитання, чи той, який спіткає читача після п’яти років, проведених разом із серією? 

Темний же бік полягає в тому, що автори стають заручниками бажання продовжувати серію якомога довше і часто навмисно затягують події, не даючи сюжетові належного розвитку. І то вже не кажучи про небезпеку вигорання і творчого виснаження, які можуть перетворити історію на холодний попіл.

Утім, «Атака титанів» вирізняється саме продуманістю загальної лінії і планомірною розбудовою оповіді, де кожна різка зміна супроводжується чіткими «передвісниками», які роблять її в очах читача виправданою і логічною. Ну, принаймні намагаються. У більшості випадків.

«Атака титанів» розповідає про світ, у якому майже знищене людство змушене переховуватися за трьома кільцями п’ятдесятиметрових стін. Циклопічні споруди слугують водночас захистом і обмеженням, позбавляючи можливості досліджувати зовнішній світ. І недарма — бо той захоплений титанами, гротескними велетнями з інтелектом на рівні в кращому випадку рептилії (або стандартного кіношного зомбі) і єдиним чітко вираженим бажанням — зжерти будь-яку людину, що опиниться в полі зору. Невтомні, невблаганні, гротескно-комічні і жахливі водночас, титани — це постійна й непозбувна загроза. На зріст вони сягають від трьох до десяти метрів, а також мають здатність до неймовірно швидкої регенерації, що робить їх майже невразливими для традиційної зброї, навіть потужної артилерії. Для вбивства титанів людство розробило спеціальні прилади та зброю, вивчило їхні вразливості та вимагає жорстокого вишколу від тих, кому випаде протистояти нападу цих чудовиськ. Але основний захист забезпечують саме стіни.

Забезпечували, якщо бути чеснішим.

Досить швидко виявляється, що, крім звичайних титанів, існують ще особливі (абнормальні), кожен зі своїми унікальними і часто надпотужними силами та властивостями. І, що важливіше, такі особливі титани — це насправді люди, здатні набувати подоби титанів на певний час.

Хто вони, як набувається здатність перетворення на титана, на чиїй стороні абнормальні титани і звідки беруться титани звичайні — саме ці питання визначають сюжет серії та арки персонажів. Історія розкриває свої таємниці поступово, майстерно переплітаючи їх між собою, вибудовуючи взаємозв’язки і розкриваючи світ з різних точок зору. Кожен том тут додає нові, неочікувані аспекти, у певні моменти буквально перевертаючи все з ніг на голову і змушуючи повністю переоцінювати попередні події.

Титани як зброя визначають екшн-складову серії, а саме вона чималою мірою створює атмосферу і настрій, градус сприйняття читачем. Абсолютну більшість розділів, принаймні в перших 20 томах, становитимуть саме епічні бойові зіткнення, ставки в яких будуть завжди високими, емоційна напруженість — максимальною, а хореографія — потужною і вишуканою. Утім, було б несправедливим вважати, що основним сенсом існування титанів у цій манзі є саме потреба сходитися в захопливих баталіях. Символізм «Атаки» набагато глибший, і рефлексія, яка зрештою розкривається та стає зрозумілою читачеві, справді вражає. Утім, навіть у перших томах стає зрозуміло, що титани — це певна алегорія. Вони — це зброя, і то потужна зброя, застосування якої може якщо не знищити людство цілком, то принаймні завдати масштабної шкоди.

Багато хто, аналізуючи серію, знаходить у ній відгомони колективної травми масованих бомбардувань Японії наприкінці Другої світової, ядерних та конвенційних, а також наслідків поразки, які привели країну в жахливі злидні. Мегазброя як жаданий приз і водночас як страшне прокляття — це одна з центральних тем «Атаки титанів».

А інша тема — вибір і відповідальність за цей вибір.

Ще одною виразною рисою серії є досить велика кількість героїв першого плану, таких, що матимуть не тільки власну сюжетну лінію, але й відіграють вагому роль в основному сюжеті. З якимись із них нас знайомлять із перших сторінок, якісь з’являються пізніше, утім, більшість матиме свої таємниці, мотиви, травми та шлях, який вестиме їх крізь перипетії основного сюжету. Здебільшого це бійці 104 тренувального корпусу: Ерен Єгер, Мікаса Аккерман, Армін Арлет, Райнер Браун, Бертольд Гувер, Ані Леонгарт, Кріста Ленц та Імір. Якщо цей список уже видається вам задовгим, то, по-перше, він не повний, а по-друге, ключові персонажі манґи не обмежені 104 корпусом. Командувач Підрозділу Спеціальних операцій Левій Акерман, командувач Розвідки Ервін Сміт, командир Четвертого підрозділу Зої Ганс. Попри позірно надмірну кількість, усі вони (а також ті, хто тут не згаданий), своїми діями, мотивами та позицією визначатимуть хід історії, а також, що не менш важливо, занурюватимуться в минуле їхнього світу, поступово розвіюючи морок, який вкриває його — для себе і для читача.

Персонажі, поза сумнівом, є важливим аспектом цієї історії, її важливою перевагою, але в чомусь також і недоліком. Їхньому розкриттю, розвитку і змінам приділена колосальна увага, і саме вони створюють ті лінзи, крізь які ми бачимо сюжет. Утім, основним інструментом роботи з ними автор вибрав внутрішні монологи та рефлексії. Кожна бойова сцена обов’язково супроводжується докладною передачею думок героя, його страхів, провин, фрустрації та сумнівів, які згодом переростають у мотивацію і дозволяють йому чи їй зібрати достатньо сил, щоб зрештою перемогти (або хоча б не померти). І, якщо відверто, іноді це дуже втомлює, до того ж сповільнюючи сюжет до равликових швидкостей, коли загальний опис подій цілого тому можна вкласти в два-три речення, і то досить деталізовано.

Але якщо ви звикаєте до такого темпоритму оповіді, то загалом отримуєте цілу плеяду різнобарвних персонажів, кожен з яких із часом набуває форми та глибини, має зрозумілий модус операнді й дуже чітко вписується в загальне полотно оповіді, через свою історію збагачуючи і пояснюючи світ.

До речі, у манзі така подача сприймається краще, ніж в аніме. У манзі читач сам визначає темп оповіді й може опрацьовувати графічну і текстову складові певною мірою незалежно, охоплюючи малюнок не окремими панелями, а цілою сторінкою чи розгортом, а текст читати з комфортною швидкістю. Аніме ж, як і будь-який подібний медіум, передає події послідовно, задаючи власний темп, під який глядач мусить підлаштуватися. І тут довгі монологи можуть обтяжувати розповідь, бо часто, через потребу закцентувати на них увагу, відтіняють все решту. У результаті, ми не бачимо бій та рефлексію одночасно, як у манзі, а отримуємо трохи дивний калейдоскоп, де одне змінюється іншим.

Ну, якщо бути зовсім точним, то «Атака титанів» розрахована не на підліткову, а на юнацьку авдиторію, себто це не шьонен (твір для хлопців 14–18 років), а сейнен (для юнаків 18–24). Та менше з тим, твори для такого вікового діапазону (що на Заході підпадає під категорію янгедалт) зазвичай намагаються бути якщо не аполітичними, то досить обмеженими у своїх меседжах.

Можна довго розбиратися в причинах популярності «Атаки титанів», і така причина, вочевидь, не одна. Але серед інших не можна не відзначити те, як (свідомо чи несвідомо) Хаджіме Ісаяма відтворює і осмислює важливі віхи історії своєї країни. Іноді це подається просто «в лоба», іноді ця рефлексія обережно вплетена в основні сюжетні події. Зброя масового знищення, націоналізм, державна пропаганда та її вплив, викривлення дійсності на потреби політичних сил, місце людини у війні — усе це і набагато більше поступово розкривається читачеві, змушуючи переосмислювати світ і місця героїв у ньому. Часом це може відчуватися наївним, але масштаб зрештою бере своє. Мірою прочитання мозок починає відкидати спогади про кострубаті й не надто вдалі моменти, залишаючи концентрований спогад про попередні епізоди, у якому не лишається неважливого. Небагато західних авторів можуть видати серію подібного масштабу. Навіть серед японських авторів довгі серії часто втрачають задану на початку генеральну лінію і завертають деінде або взагалі перетворюються на калейдоскоп епізодів, у якому загального прогресу майже не відчувається. «Атака» сприймається цілісною від самого початку і залишається такою до кінця, попри всі непередбачувані повороти. І це, поза сумнівом, ще один аспект її крутості.

Не знаю, чи очікує нас нова робота пана Хаждіме. Не можу уявити, якою вона буде, але можу уявити, яка вага відповідальності покладена на нього попереднім творінням. Історії довжиною в життя (чи навіть довші) — це щось, що не так легко усвідомити, вмістити в голову. Тому думка про наступну історію Хаджіме Ісаями після «Атаки титанів» чимось нагадує теоретизування про життя після смерті або теорію реінкарнації. 

Насправді навіть трохи більше турбує, чи матимемо ми повне українське видання. Звісно, існує аніме-адаптація, утім, як уже було зазначено, манґа та аніме сприймаються досить по-різному. Біда в тому, що ми не звикли до такої тяглості у паперових виданнях — навпаки, ми радше очікуємо, що через погані продажі серія буде покинута десь на середині, щоб ніколи вже не відновитися. І це теж нагадує, наскільки важливою для авторів та авторок є можливість творити у своєму культурному середовищі, маючи певність, що зможеш продовжувати робити це й через двадцять років і що будеш відчувати тяглість та спадковість, а для читачів та читачок — відчувати сенси і усвідомлювати, як відносно них еволюціонував світ навколо.

1. Ерен Єґер — герой чи антигерой?
2. Чому чисті титани, попри незграбну комічність, так жахають?
3. Мікаса Акерман — хто вона насправді: сліпа послідовниця чи свідома і самостійна особистість?
4. Гарнізон, Розвідка чи Військова поліція — з якого ви підрозділу?
5. Коли людину перетворюють на зброю — чи може вона залишитися людиною?
6. Де межа між особистою амбіцією і служінням суспільству?
7. Манґа vs Аніме vs Кіно. Що подобається і що не подобається в кожному з медіа?
8. У кожній манзі мусить бути персонаж, що бісить. Хто в «Атаці» бісить вас найбільше і чому?
9. Як гадаєте, чи є серед героїв-випускників зрадники? Кого підозрюєте і чому?
10. Як досвід повномасштабної війни змінив наше сприйняття «Атаки титанів»?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Ось видатний британський роман із подвійним життям. Навіть потрійним.

Уперше виданий понад двадцять років тому (у 2004 році це був третій роман 35-річного Девіда Мітчелла), до сьогодні він розійшовся різними мовами накладом понад пів мільйона примірників та отримав премії, номінації та схвальні відгуки як у спільноті шанувальників фантастики, так і у широкій літературній спільноті. Це і є ота подвійність, про яку мені йдеться: і читачі фантастики, і шанувальники «високої полиці» мають усі шанси бути задоволеними цим текстом.

Ну а третього виміру — кінематографічного — роман набув після своєї екранізації у 2012 році під керівництвом Тома Тиквера та сестер Вачовські. Можна припустити, що саме кіно підігріло читацький інтерес до роману настільки, що він має дуже помітний фандом, тож якщо під час читання у вас виникають до тексту якісь запитання та уточнення — з великою імовірністю хтось уже їх поставив, а хтось інший уже відповів. І це дуже зручно.

Надзвичайно цікава оригінальна структура, висока майстерність на рівні мови та стилізації, динамічний сюжет та гостро поставлені питання індивідуального вибору особистості та його зв’язку з долею цивілізації — це, напевно, навіть не повний перелік тих причин, чому цю книжку називають «сучасною класикою». Українською ж цей складний багатоголосий твір зазвучав у перекладі Катерини Дудки та Остапа Українця, який вийшов друком 2025 року у видавництві «Жорж».

Один із ключових прийомів, що їх використовує автор, — це перервана оповідь. Власне, роман спершу і розгортається як послідовність із п’яти перерваних оповідей, що поєднують минуле, сучасне та майбутнє: переносять нас, читачів, у часі від середини XIX століття, через XX-те та XXI-ше — у далеке технократичне майбутнє нашої цивілізації. Шоста ж частина показує картину постапокаліпсису і прописана повністю, без обривання на найцікавішому (як п’ять попередніх). Після цієї «цілої серцевини» стається несподіване: усі п’ять перерваних оповідей послідовно підхоплюються на «обірваній ноті» та завершуються, однак у зворотному порядку. Тож тепер (від середини роману до його фіналу) ми мандруємо із майбутнього назад у минуле. І цей масштабний незвичний задум цілком виправдовує себе. Хоч для багатьох це здаватиметься, певно, контрінтуїтивним, але така структура роману затягує, хвилює, інтригує емоційно та інтелектуально, змушує навіжено гортати сторінки.

Вигадливість і майстерність автора сягнула такої межі, що кожна із шести частин не тільки має власного головного героя та оповідача (найчастіше це одна й та сама особа), але й — свій жанр і свою форму оповіді. Ну і, звісно ж, свій історичний період.

Отже, за порядком. Спершу — у 1850-х — ми зустрічаємо американського правника Адама Юїнґа, який веде свою оповідь у формі щоденника мандрів островами Тихого океану. Це стилізація під пригодницький роман ХІХ століття, у центрі уваги якого — взаємини європейських колонізаторів та острівних тубільців, і ширше — поведінка «цивілізованих» та «нецивілізованих» людей, колонізація та її справжнє обличчя. Питання ці проговорені голосом дещо наївного ідеаліста — таким чином автор дає нам змогу зрозуміти дещо більше, ніж сам Адам.

Далі — початок XX століття, Бельгія. Наступний наш герой-оповідач — молодий музикант та композитор із Англії Роберт Фробішер, який через фінансову кризу та погані стосунки з батьком був змушений стати особистим асистентом колись відомого, але напівзабутого композитора Вів’єна Ейрса. Оповідь Фробішера подана у формі листів до його друга та коханого Руфуса Сіксміта. Жанр цієї частини можна окреслити як епістолярний роман, головні теми якого — музика, вірність собі та своєму творчому єству, міжвоєнна Європа та її настрої (зокрема, ніцшеанські), а також, звісно ж, — кохання.

У 1970-х нас чекає гостросюжетний детективний роман-розслідування про журналістку Луїзу Рей. Це єдиний текст, написаний не від імені головного героя: історію боротьби Луїзи за справедливість та проти великої компанії, яка будує небезпечні ядерні реактори, нам оповідають з точки зору «усевідного наратора» (хоч у наступному розділі є підказка, хто саме з героїв написав цей текст). Руфус Сіксміт, адресат листів із попередньої частини, тут також присутній, але уже як літній науковець, який має передати важливу таємницю. Атомна енергетика, загроза Землі та людству, чесна журналістика проти капіталістичних гігантів — ось важливі питання цієї частини роману.

У нашому столітті нас зустрічає літній видавець (і, судячи з його тексту, — чудовий письменник) Тімоті Кавендіш, який розповідає свою історію поневірянь у формі мемуарів — у жанрі крутійського роману. Це дуже весела частина, зворушлива і тепла, хоч і починається з того, як письменник-гангстер убиває літературного критика (жах який, якщо чесно!) після чого продажі його роману стрімко злітають. Важливе моральне питання цієї частини — особиста свобода людини. І воля до свободи. Болісне ж питання — ставлення до літніх людей у нашому суспільстві.

Майбутнє в романі відкриває частина «Заклин Сонмі-451». Це чи не найстрашніший розділ — моторошна антиутопія про те, як капіталізм великих корпорацій поєднується з ідеологією Чучхе та втілюється у високотехнологічний світ, у якому люди не усвідомлюють обмеженості свого існування, а клоновані працівники живуть у справжньому пеклі. За формою цей текст — інтерв’ю клонованої Сонмі-451, яка змогла ментально і фізично вирватися із фастфуду «Папа Сонґ», де у трудовому рабстві мала б провести все своє життя. Уся розмова (чи таки допит) заарештованої Сонмі записується на сірий сріблястий яйцевидний пристрій — заклин. Свобода і рабство, а також можливість чи неможливість вирватися з найгірших форм поневолення — ось тема «Заклину Сонмі-451».

Шоста, цілісна частина — далеке постапокаліптичне майбутнє, подане у формі усної оповіді малограмотного чоловіка, на ім’я Закрі. Людство повернулося до примітивних форм соціального життя та господарювання. Але не всі племена живуть однаково. Екологічна катастрофа спричинила мутації. Утім, лишилася невелика група людей, що зберегли високі технології та знання… Ця частина роману, напевно, найбільш біблійна, архетипова, правдива та неприкрашена. Вона ніби стає ключем до розуміння усіх попередніх. І коли після неї ми знову повертаємося до перших п’яти історій — починаємо бачити уже більше та чіткіше.

Так, це роман, який пропонує замислитися над питанням історії та людської природи, закону та цивілізації, свободи та рабства, причин, чому люди чи суспільства схильні забирати у когось свободу. Саме тому це історії про історію.

Але ж це і оповідання про оповідання. Бо постійно ставить на сцену саме поняття оповідача, історії, того, як вона передається, як впливає на свого реципієнта, на майбутнє, на себе саму. Важлива річ: головний герой кожної наступної частини є читачем, слухачем чи глядачем історії попередньої.

Утім, герої поєднані не лише таким чином: члени традиційних суспільств (Аутуа та його плем’я моріорі, а також Закрі та всі інші Долиняни) вірять у переселення душ. За допомогою численних натяків (зокрема, родимок у формі комети) автор натякає нам, що у системі роману це правило працює — душі перевтілюються: герої діють різні, але душа в них одна.

Українською роман переклали Катерина Дудка та Остап Українець, саме вони — автори передмови до українського видання, у якій пояснюють свої перекладацькі рішення. Адже роман Мітчелла складний не лише за будовою, а й мовно та стилістично. Кожна із шести частин написана у різний спосіб. Ще й майже всі історії розказано від першої особи, й усі оповідачі, як ми вже зрозуміли, — непересічні особистості з талантом оповідання, мало того — усі вони певним чином самовиражаються через оповідь. І майже всі (окрім Тімоті Кавендіша) — ще й із інших історичних епох. Для автора це робить мовну побудову таких оповідей складною творчою задачею, а для перекладачів — надскладною. Адже Катерині Дудці та Остапові Українцеві потрібно було знайти в нашій мові відповідники мовленням та стилям минулого і — що ще цікавіше — майбутнього. 

Як би звучала українська, якби це була мова технологічного кіберсвіту великих корпорацій? А як українською говорив би пастух із постапокаліптичного світу, у якому співіснують дикуни-рабовласники й уламки колишнього техносвіту? Відповідь на ці запитання було дано у теоретизуванні та на практиці. Теоретичну відповідь — у «Передмові для перекладачів» — рекомендую всім зацікавленим питаннями мови та перекладу. Для ширшої ж аудиторії наголошу тільки такий красномовний факт: при перекладі «Заклину Сонмі-451» перекладачі «опиралися на динаміку української мови та перспективи її глобалізації», іншими словами — спробували передбачити майбутнє мови. Це надзвичайно цікаво, адже таким чином вони дали нам можливість в історії Сонмі відчути частинку нашого можливого майбутнього на дуже тонкому — мовному — рівні.

Що ж до занурення у минуле мови, то це, звісно ж, чудова авторська стилізація під тексти попередніх епох, відтворена перекладачами за допомогою історичних правописів та словників. Особливо хочеться відзначити роботу з «Тихоокеанським щоденником Адама Юїнґа», для відтворення якого у нашій мові було створено спеціальну мовну модель на основі правописів Євгена Желехівського та Пантелеймона Куліша. Щоденником Юїнґа роман починається, і він досить складний для читання — і в оригіналі, і в перекладі (як був би нам складним для читання будь-який літературний неадаптований щоденник-тревелог того часу). Утім, за кілька сторінок читач втягується і в динамічний сюжет, і у саму тканину оповіді.

Як на мене, ця книжка ідеально підходить для обговорення у читацькому клубі, у класі, у родині — у будь-якій зацікавленій компанії. Навіть більше, прочитавши цей роман, дуже хочеться знайти ще когось глибоко знайомого з текстом, щоб обговорити певні свої міркування і — що дуже важливо — здогадки. Адже текст складається з багатьох досить різних частин, поєднаних між собою багатьма ниточками, деякі з яких досить неочевидні — на рівні подій і мотивів, образів і героїв, символів і значень. Такий тип організації роману передбачає величезну читацьку роботу. Утім, написавши слово «робота», я відразу відчула непереборне бажання виправити його на «насолода». Цей текст буквально витворяє із читачем так багато усього, що цю пригоду хочеться розділити з кимось важливим. Можна сказати, що сам текст ставить запитання читачеві, кілька з яких я спробую далі сформулювати.

1. Як вас «обдурював» цей текст? Згадайте, якими були ваші очікування, коли ви лиш починали його читати? Як, за вашими відчуттями, мав би розгортатися роман? А коли оповідь уперше перервалася і зненацька з’явився наступний оповідач?
2. Чому ж така назва? «Атлас хмар» як музичний твір (секстет!) з’являється у «Листах із  Зедельгема» та в розділі  «Піврозпади / Півжиття. Перша таємниця Луїзи Рей». Утім, натяки на різні аспекти значення назви пливуть крізь увесь текст, мов легкі швидкі хмаринки — небом. Чи пригадаєте ви ще кілька фрагментів із тексту, які додають пояснення назві?
3. Кожну з перших п’яти частин перервано у дуже важливому моменті. Але чи є він кульмінаційним? Які сцени ви визначили б як кульмінації кожної із шести історій роману?
4. Перевтілення явні та приховані. Про те, як мандрують душі, автор дає нам відповідь за допомогою родимки у формі комети та інших підказок. Якщо спиратися на них, а також на власну інтуїцію у цих історіях, які реінкарнації головних та другорядних героїв спадають вам на думку?
5. Майже всі частини роману написані від першої особи. Окрім одного — «Піврозпади / Півжиття. Перша таємниця Луїзи Рей». Однак у романі (а саме у «Страхітних поневіряннях Тімоті Кавендіша») є натяк на те, хто з другорядних героїв може бути автором цього тексту. То хто ж, ваші версії?
6. У романі чимало біблійних алюзій. Які образи, мотиви, фрази з Біблії ви впізнали у тексті? Можна почати з образу Сонмі, у якій так очевидно багато від месії.
7. Читаючи роман, ми прикипаємо серцем не тільки до його героїв, а до їхнього стилю оповіді. Пропозиція: хай кожен учасник клубу подумки обере для себе одного з героїв-оповідачів, а потім спробує, копіюючи цю манеру оповіді, одним-двома реченнями сформулювати своє загальне враження від тексту. Усі інші учасники клубу мають здогадатися, «хто це говорить».
8. Робет Фробішер у листах кілька разів викладає ніцшеанські ідеї про вічне повернення: «Грамофонна платівка Ніцше. Коли вона закінчується, Древній ставить її знову, цілу вічність вічностей». Описане в романі життя тихоокеанських тубільців у ХІХ столітті нагадує життя Долинян та Куну у постапокаліптичному майбутньому. То як могло би бути далі у світі «Атласу хмар»: усе повториться? Чи герої розірвали коло вічного повернення?
9. Герої роману (особливо ті, хто опинився на вигідній позиції оповідача) люблять філософувати, являючи нам свої міркування про історію та природу людини. Хто з них ваш улюблений «філософ»?
10. «Атлас хмар» — дуже важка річ для екранізації. Творці фільму, звісно ж, мали багато чого скоротити, спростити, зробити більш лаконічним. Однак що, на вашу думку, найвагомішого додалося у фільмі до світу «Атласу хмар»?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.