Rouge Мони Авад у світі літератури жахів

авторка Анастасія Кузьміна - 18.11.2025 в Книжки

Мабуть, коли натрапити десь на слово «горор», насамперед на думку спадає якась історія про страшне. З акцентом на страшному. Утім, згодом ми розуміємо, що відчуття справжнього жаху зʼявляється лише завдяки добре розказаній історії — і буде навіть краще, якщо ця розповідь нагадуватиме читачу щось із його дійсності. От і письменниця Мона Авад у романі Rouge лякає саме в такий спосіб.

Мона Авад — канадська письменниця, авторка пʼятьох романів та, за словами Маргарет Етвуд, її «літературна спадкоємиця». У передостанньому романі Rouge, що вийшов у 2023-му (українською в 2025 році у видавництві «Жорж»), авторка занурює читачів у моторошний світ, де питання стандартів краси наближається впритул — навіть ближче, ніж воно вже є у реальності.

«Це постмодерний текст, що оперує різноманітними символами, підтекстами та дискурсами (зокрема, рекламним, казковим), не обмежуючись елементами одного чи кількох жанрів. Авад використовує горорні образи (смерті, двійників, канібалізму), коли анатомізує фундаментальну “безвихідь”: нашу залежність від шкіри, її сприйняття, наше одвічне прагнення трансформуватися», — розповідає літературознавиця Серафима Біла.

За сюжетом головна героїня Бель, дізнавшись про смерть матері, повертається до Каліфорнії на похорони. У її валізі не знайшлося місця чорному вбранню, натомість усе заповнене доглядовими засобами — зокрема думки Бель. Під час перерахунку всієї косметики здається, що авторка використовує стилістичну фігуру градації і вдається до згадки безглуздих найменувань. Утім, найбезглуздішим зрештою виявляється справжність існування всього згаданого. У моменти, коли на обличчі героїні зʼявляються сльози, вона подумки стверджує, що це лише побічний ефект відновлювальної формули з діамантами для шкіри навколо очей. І це дійсно так. Важлива зустріч у цій історії стається на похороні — саме там Бель уперше зустрічає жінку в червоному, яка чомусь знала її маму. Вдруге дівчина бачить цю жінку в спа-салоні Rouge.

Як зазначає літературознавиця Серафима Біла, Rouge не можна цілком маркувати одним жанром, але все ж елементи горору є домінантними. Тож у цьому матеріалі міркуємо, у який спосіб можна досліджувати літературу жахів та роман Rouge зокрема.

Одвічний мотив одержимості

Якщо зводити сюжет книжки до чогось одного (що не так легко зробити з творчістю Мони Авад), то Rouge — історія про дівчину, одержиму своєю зовнішністю. Щось нагадує, так? У сюжеті, звісно, згадана казка про Білосніжку. У самому імені героїні знаходимо покликання й на «Красуню та Чудовисько» — тут також бачимо акцентування на красі; можливо, саме звідси запозичений образ троянд, яких у Rouge, здається, безліч. 

Утім, сама Бель — це Жасмін. Вона навіть колись грала арабську принцесу в парку розваг Disney. Померлий тато дівчини — єгиптянин, тому зовнішність Бель відрізняється від материної французької, тобто бажаної. В одному зі спогадів Бель черговий чоловік Ноель, мами героїні, дізнавшись про походження дівчинки, розповідає, що подорожував до Марокко — Ноель у відповідь каже, що вони з Бель теж там бували. Насправді ж вони їздили до Єгипту. Ноель розглядає дві країни як щось взаємозамінне. У відомій праці «Орієнталізм» Едварда Саїда є підхоже ословлення цієї ситуації: «…обмеженість орієнталізму полягає в тому, що він нехтує, зводить до примітивної суті, оголює людську природу іншої культури, людей або географічного реґіону».

Ще один показовий епізод стається, коли знайомий юрист у розмові плутає принцесу Жасмін з Мулан — бачимо, що текст цілком надається для дослідження зокрема з погляду постколоніальної критики. З постколоніальною критикою у цьому випадку тісно повʼязана феміністична, адже йдеться про стандарти зовнішності, які зазвичай накладаються на жінок. Хоч клієнтами Rouge також стають чоловіки, поряд із Бель наприкінці процедур стоять самі лише жінки. 

Світ Rouge зрештою видається химерним відбиттям реальності. Критику соціального ладу доволі часто можна відшукати серед сторінок горору, наприклад, у текстах «короля жахів» Стівена Кінга. Маргарет Етвуд на честь 50-річчя першого роману Кінга «Керрі» писала: «Так, він показує нам дивні речі, але в контексті дійсності. Годинник, диван, релігійні картини на стінах — усі повсякденні предмети, які Керрі підриває під час свого шаленства, — все це взято з життя, як і повсякденний садизм старшокласників, який робить “Керрі” такою жахливо актуальною». Доречно згадати, що покликання на «Керрі» можна знайти у попередній книжці Мони Авад «Зайчик».

Варто ще на трохи повернутися до мотиву одержимості зовнішністю, який видається дуже знайомим. Він зустрічається в уже згаданих казках й тягнеться донині. Прикладом є нещодавній фільм «Субстанція» Коралі Фаржи — бодигорор, проте сатиричний щодо безупинного потягу до вдосконалення своєї подоби. Звертаючись до давніших творів, згадаймо оповідання «Родимка» Натаніеля Готорна або ж «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайлда. У цих сюжетах здебільшого зовнішня ідеальність безпосередньо повʼязана із жертвуванням внутрішнього — душі та її складників (щось на кшталт угоди з дияволом). Подібне відбувається з відвідувачами спа-салону Rouge.

Спа-салон Фройда

Найбільш універсальною для дослідження літератури жахів зрештою може виявитися психоаналітична критика, якщо підходити до текстів більш компаративно, а не зосереджувати увагу лише на окремій книжці. Адже горор насамперед асоціюється з емоцією. Беручи до рук книжку цього жанру, ми вже знаємо, що герої будуть нажахані, а жахати кожного може відмінне. Якщо навіть жах викликаний лише інстинктом самозбереження, психічні реакції героїв завжди різнитимуться залежно від попереднього досвіду.

У процедурному кабінеті спа-салону Rouge незмінною художньою деталлю є масажний стіл, що чекає на відвідувачок, які дивитимуться на ньому фільми, зроблені з їхніх спогадів. Цікаво, що поза межами кабінету ці спогади недоступні. Важко не порівняти методи спа з психоаналізом Фройда. Найімовірніше, всі клієнти, які досягли «успіху» в покращенні свого зовнішнього вигляду, на процедурах переглядали саме травматичні події зі свого життя. Адже в книжці декілька разів нагадують про важливість «відпускання». Відпускання, але не осмислення, пропрацювання тощо.

Послуговуючись поняттями, що походять із теорії Фройда, можемо охарактеризувати дитячі спогади Бель придушеними. Із самого початку читачі розуміють, що стосунки мами та доньки були напружені, проте всі описані причини відчуття чужості між жінками здаються занадто абстрактними аж до останнього сеансу, де Бель нарешті згадує все, щоб остаточно забути. Події дитинства Бель видаються сатиричним обігруванням комплексу Електри Юнга, як протилежності до Едипового комплексу Фройда. Власне сатиричним воно є тому, що замість постаті батька, до якого має тягнутися дівчинка, з’являється Том Круз, який насправді навіть не є Томом Крузом. 

Також помітними є фройдівські обмовки, які зʼявляються у мовленні героїні, коли запускається процес забування. Ці похибки наче видають оточенню, що всередині зміненої дівчини досі присутня справжня Бель, яка потребує допомоги. До прикладу, замість шкіри дівчина каже офіра, плутає захват із жахом, маму з дамою й евкаліпт з апокаліпсисом.

Звідки походять персонажі горору?

Пригадуючи образи, в яких втілюється зло у відомих горор-історіях, можемо помітити, що багато з них є породженнями міфології чи фольклору, сконструйованими для світу окремого твору або ж знаними у позатекстовій дійсності, тобто нашій. Це навіює думку про жах як про щось незмінне, природне. Ростислав Семків зауважує, що жахливе супроводить літературу від початку: «…історії горору традиційно починають із грандіозних геноцидів “Іліади”, в якій і війна, і пошесть, та Старого Заповіту, де як не Всесвітній потоп, то Содом і Ґоморра». До новостворених міфологій відносимо, до прикладу, всесвіт Міфів Ктулху, вигаданий Говардом Лавкрафтом. А у «Вії» Миколи Гоголя знаходимо однойменного персонажа з довгими повіками, який має українське міфічне коріння, але здебільшого оприявнюється саме в згаданому тексті. Не обмежуючись літературою, пригадаймо фільм «Лабіринт Фавна» Ґільєрмо дель Торо, де персонаж римської міфології набуває химерного втілення і вплітається в іспанську історію 1944 року. Усіх привидів, вампірів та злих духів із текстів та кіно певною мірою можна зарахувати до фольклору, бо до початку розгортання подій вони зазвичай залишаються лише персонажами з легенд. 

Згадані твори і книжка Rouge, звісно, мають не так багато спільного. Утім, це намагання дослідити спільні витоки образів зла у доволі віддалених текстах. Зокрема віддалених часом та географією.

Тож у Rouge міфологія також закладена. Утім, якщо в усіх перелічених творах створіння постають у своїй подобі, хоч нерідко з додатковою інтерпретацією авторів, то в Rouge елементи давньогрецької міфології накладені на майже звичайних людей і радше натякають на сутність героїв.

Найбільш неприхованим натяком є відсилання до міфу про Деметру та Персефону, адже ім’я останньої згадане в книжці — так звати керівницю магазину, в якому працює головна героїня Бель. Проте історія про богиню родючості та її доньку ніяк не пов’язана з керівницею, а якраз стосується Бель та її Матері (саме з великої літери пише авторка). Тож у цей спосіб Авад хоче начебто завчасно попередити читачів про небезпеку — цей прийом, що називається антиципацією, доволі часто використовують у горорах, завдяки чому читачі передчувають щось лихе раніше за самих героїв твору.

У згаданому міфі Персефону викрадає до підземного царства Аїд, і через це Деметра разом з усією рослинністю перебуває в розпачі. У романі Бель дійсно заволодіває якийсь демон у вигляді Тома Круза, що виходить із дзеркала. Через подальший вплив «Тома Круза» Ноель залишає доньку з бабусею на чотири роки — тобто мотив розлуки також присутній. Зокрема характерним є те, що Бель описує проминання цих чотирьох років з погляду змін пір року: «Чотири рази мушки затемнюють вікно. Чотири рази світ стає кольору Матері і знову тане. А потім на гілках зʼявляються бруньки, що врешті розпускаються зеленим листям». На відміну від міфу, бачимо, що в реальності бруньки продовжують розпускатися, незалежно від почуттів матері чи доньки. Ще одним звертанням до образності царства мертвих є згадка про гранатові зернятка, адже саме їх Аїд дав проковтнути богині перед її поверненням до матері, щоб зв’язати себе й Персефону шлюбом, і саме з ними подають воду в кімнаті очікування спа-салону Rouge.

Спа концепцією відпускання-забуття нагадує країну лотофагів з «Одіссеї», але насправді можна посперечатися щодо того, на кого більше схожі працівники салону — на лотофагів чи сирен, які зваблюють лише собою без зайвих лотосів. Або ж можна дійти згоди, що сиренами радше стають відвідувачі після перших процедур. Цікаво, що в післягомерівських переказах сирен подеколи зображали також з риб’ячими хвостами, а не лише з пташиним тілом. Спа-салон якраз розташований просто біля океану. Наостанок варто згадати про річ, яка стає повноцінним персонажем — це такі собі сандалі Гермеса, які набувають форм червоних підборів з пір’їстими носаками і протягом сюжету ведуть Бель до завершення однієї довгої історії.

Отже, бачимо, що до роману Rouge можна підступитися з доволі різних сторін — згадані способи є лише кількома прикладами. Rouge не можна назвати класичним представником горору, проте й виносити його за межі жанру не варто. Радше назвімо цей роман горором, що може здивувати.

Ілюстрації і фото — suejleonard.com, unpash.com, інстаграм видавництва zhorzhclub

Боланьйо як поет у прозі

автор Ілона Шелешко - 18.11.2025 в Книжки

Роберто Боланьйо — чилійський письменник, поет і критик, який прожив частину життя в Мексиці та Іспанії. У його прозі поєднуються автобіографічні елементи, літературна історія й детективна оптика, гостра іронія й любов до поезії. Боланьйо вважають одним із найвпливовіших голосів сучасної іспаномовної літератури.

Ранні роки письменника

Народжений у Чилі 1953 року, Роберто Боланьйо переїхав із родиною до Мехіко у п’ятнадцятирічному віці, де згодом, у 1975 році, став співзасновником бунтівного поетичного руху — інфрареалізму. Його прихильники вважають, що реальність не є цілісною і що жодне явище не можна осягнути повністю. Цей рух кидав виклик літературному істеблішменту й навіть зривав читання таких авторитетів, як Октавіо Пас, який у 1990 році отримав Нобелівську премію з літератури за «письмо з широкими горизонтами, позначене чуттєвим інтелектом і гуманістичною цілісністю». 

Коли Боланьйо було 20 років, він повернувся до Чилі за кілька місяців до державного перевороту. Під час цієї подорожі він перетнув Латинську Америку з метою приєднатися до опору, а після восьми днів ув’язнення повернувся до Мексики. Але що з цього правда, а що вигадка — як і більшість «фактів» із життя Боланьйо, — залишається загадкою.

Лише в 1990-х він почав активно публікувати прозу, залишивши по собі значну літературну спадщину — романи, оповідання й есеї, які сформували його репутацію одного з найвпливовіших авторів іспаномовної літератури кінця ХХ століття. Серед його найвідоміших романів: «Дикі детективи» (1998) й «2666», опублікований посмертно у 2004, та повість «Чилійський ноктюрн» (2000).

Текст, який приніс автору славу

«Дикі детективи» змістили Роберто Боланьйо з позиції практично невідомого імені в літературі (адже до цього йому послідовно відмовляли і великі, і малі видавництва) на позицію автора, чия книжка отримала найбільшу літературну нагороду Латинської Америки. Роман, опублікований уперше іспанською мовою у 1998 році, здобув премію Ромуло Гальєгоса та увійшов до списку 100 найкращих книжок XXI століття за версією The New York Times у 2024.

Цей текст поєднує безліч структурних маневрів та оповідає про юних поетів, які мало читають, зате багато крадуть книжок, вступають у літературні товариства й щиро прагнуть зробити якомога більше помилок, поки ще молоді.

Пригоди, мандри й пошуки зниклого поета (і себе)

Насправді роман «Дикі детективи» про щирість, про те, що зрештою усі люди схожі, а ті, хто хочуть писати — й поготів. Та замість того, щоб обирати легші шляхи, герої часто обирають абсурдні, але такі, що можна буде згадати на старості. Це й буквально мандрівка: герої намагаються відшукати поетку Сесарею Тінахеро, яку вони ідеалізували в межах свого поетичного руху вісцеральних реалістів (йдеться про вигаданий поетичний рух, створений Роберто Боланьйо для його роману «Дикі детективи», натхненний інфрареалізмом, — авт.). Вони підсвідомо вірять, що знайомство з нею допоможе їм знайти себе як поетів та пояснить реальність і мистецтво. Хоча на перший погляд їхня двадцятирічна мандрівка світом здається низкою безкінечних розваг, зустрічей з митцями та безперервної пиятики.

Боланьйо не намагається когось навчити чи дати урок — він просто пригадує власну юність у цьому частково автобіографічному романі, вводячи як персонажа своє альтер-его Артуро Белано, яке з’являється і в його короткій прозі. Він пише про життя без підсумків і гучних висновків, зате з безмежною любов’ю до літератури й поезії.

«У Реєсі я б міг знайти собі прихисток. Від читання його самого або тих, кого він любив, можна відчути неосяжне щастя. Але це занадто просто».

Ритм і голос Боланьйо

Мова його текстів — повсякденна, але ритмічна, жива й сповнена іронії. Боланьйо зачіпає важливі й важкі теми, але відразу намагається повернути до реальності і приземлити читача:

«Чи то книжка, яку він читав, справляла на нього гнітюче враження, чи його мучив зубний біль».

Усі ці риси формують голос автора, а ще — продумана структура «Диких детективів». Перша частина роману подана у формі щоденника молодого поета Хуана Ґарсія Мадеро. Вона починається з його вступу до руху вісцеральних реалістів і поступово веде до другої частини, складеної з оповідей і сповідей численних персонажів, поки головні герої вирушають на пошуки зниклої поетки.

Друга частина охоплює понад двадцять років і кілька континентів. Через розповіді різних персонажів читач поступово складає мозаїку історії Артуро Белано й Улісеса Ліми — поетів, що з часом перетворюються на легенди й тіні власного минулого. Цей розділ звучить як багатоголосий спогад про молодість і про пошук сенсу у світі, де поезія й життя невпинно міняються місцями.

Третя частина повертає читачів до початку — у мексиканську пустелю, де перетинаються всі лінії сюжету. Вона завершує коло, але не дає остаточної розв’язки. Радше залишається відчуття дороги, що триває поза сторінками. Боланьйо ніби каже, що життя, як і література, не має фіналу — лише безкінечний рух у пошуках чогось, що постійно вислизає. І, мабуть, найкраще підсумовує це цитата з роману:

«Проблема літератури, як і всього життя, — каже дон Криспін, — полягає в тому, що врешті-решт ти перетворюєшся на йолопа».

Бунт, смуток, іронія й ніжність проходять у текстах Роберто Боланьйо водночас. Його проза нагадує довгу подорож, у якій головне не пункт призначення, а сам факт, що людина проходить крізь життя, літературу й власні помилки і шукає відповіді. Такі тексти йдуть поруч із прозою Джека Керуака, Генрі Міллера чи, якщо розглядати українську літературу, Сергія Жадана. Бо всі вони пишуть про молодість, втрати, пошук істини і про те, що література рятує не тому, що дає відповіді, а тому, що дозволяє ставити запитання.

Жити, а не відгороджуватись: біофільний дизайн як нова філософія простору

авторка Хануна-Неллі Амаш - 17.11.2025 в Есеї

Війна в Україні оголила крихкість архітектури та поставила під сумнів наше уявлення про стабільність і безпеку простору. Ми звикли будувати міста, відгороджуючись від природи — ховаючи життя за бетонними стінами, створюючи ізольовані мікросвіти. Та сьогодні стає очевидно, що справжня стійкість не в матеріалах, а взаємозв’язках: між людиною, природою та середовищем. Природа продовжує своє життя навіть серед руїн, демонструючи те, чого не вистачає сучасній архітектурі — здатність до відновлення, гнучкість і гармонію.

Біофільний підхід пропонує нове бачення архітектури — не як протиставлення людині природи, а як спільного творення середовища, де обидві сторони збагачують одна одну. Цей підхід дозволяє нам не просто відбудовувати зруйноване, а переосмислити саму ідею відбудови — зробити її природною, чутливою й живою.

У цьому есе ми розглянемо основні принципи біофільного дизайну, проаналізуємо, що таке біофільне мислення як спосіб сприйняття світу, а також дослідимо, як ці ідеї можуть бути впроваджені у відбудову України, щоб створити середовище, яке не лише захищає, а й зцілює.

Що таке біофільний дизайн

Urban farming office. Фото Hiroyuki Oki

Для більшості людей біофільний дизайн асоціюється з додаванням рослин у простір. Наприклад, в архітектурі — це зелені дахи, клумби в інтер’єрі, у графічному дизайні — рослинні патерни. Але насправді це лише поверхневий рівень, а суть біофільного дизайну набагато глибша. Можу посперечатися, що ви навіть не здогадуєтеся, яка саме. Біофільний дизайн — це про прийняття природи як рівноправного учасника, а не як ресурсу чи потенційної загрози. Це результат глибокого й щирого навчання у природи — того, як вона створює, адаптується й підтримує рівновагу.

З огляду на мій професійний — архітектурний — ухил і тему цього тексту, зосереджуся на тому, чим є біофільний дизайн саме в архітектурі. Одразу зазначу: біофільний дизайн такий же всеосяжний, як і сама природа. Тож те, чим я поділюся, — радше спроба зазирнути за лаштунки, ніж повноцінна екскурсія.

Щоб усвідомити складність біофільного дизайну, розглянемо його елементи та атрибути. 

  1. Природне середовище: елементи, через які людина сприймає природу навколо себе.
    Приклади: колір, стихії, флора та фауна, матеріали.
  2. Форми природи: використання форм, притаманних природі.
    Приклади: спіралі мушель, овальні лінії, хвилясті контури.
  3. Природні закономірності: відтворення принципів росту, циклів і взаємозв’язків, що існують у природі.
    Приклади: саморегуляція, відновлення, вмирання, адаптивність.
  4. Зв’язок із місцем: підкреслює невідривність від оточення і неповторність певного місця.
    Приклади: використання місцевих матеріалів, ландшафтна орієнтація.
  5. Взаємодія людини й природи: створює контакт між людиною та довкіллям через елементи, що викликають інтерес, спогади або залучення.
    Приклади: дослідження простору, зміни й метаморфози.

Отже, біофільний дизайн — це не про додавання зелені, а про створення середовища, яке працює за принципами природи та разом із ними.

Біофілія як спосіб мислення

Heatherwick Studio. Azabudai Hills. Фотографія від Raquel Diniz Kenji Masunaga

Створювати біофільні простори для людей і для природи — не одне й те саме. Коли ми міркуємо: «А як буде зручніше людині?» або «Ой, ця квітка тут негарно виглядає, перенесу її деінде», то часто забуваємо про потреби самих рослин, тварин, комах тощо. У такому випадку біофільний дизайн перетворюється лише на красиву картинку.

Проілюструю це прикладом. Зараз дуже популярно облаштовувати зелені сади всередині офісних будівель — нібито для кращого самопочуття працівників. Проте чи знаєте ви, що вони можуть стати смертельними пастками для птахів? Пташки мають особливості зору, через які вони не сприймають прозорі поверхні. Тож коли бачать сад чи будь-яку іншу рослинність за вікном, то не помічають скла й летять туди, де, як їм здається, можна відпочити або знайти їжу. На жаль, у більшості випадків це завершується їхньою загибеллю. Так, наприклад, у Варшаві біля Палацу культури щороку гинуть тисячі перелітних птахів.

Справжній біофільний дизайн має на меті створювати простори, у яких ні людина, ні природа не завдають шкоди одне одному.

Біофільний дизайн у контексті відбудови України

Війна в Україні принесла невимовне горе й втрати. Та водночас, я волію думати, що вона дала нам шанс зупинитися й замислитися: чи правильним є шлях, яким ми йдемо? чи справді хочемо й далі йти ним?

Відбудова, що триває просто зараз, здебільшого є спробою повернутися до того, «як було». Але чи справді ми цього хочемо? Можливо, настав час відкрити дискусію про інше — те, якою ми бачимо Україну після війни.

Війна показала, що природа для нас — не просто супутник чи ресурс, а щось значно глибше, майже невимовне. Згадайте фото домашніх улюбленців в укриттях — тих, кого в багатьох країнах заборонено брати туди на законодавчому рівні. Згадайте поля, які замість соняхів тепер укриті руїнами від бомбардувань. Згадайте Каховську ГЕС, руйнування якої знищило тисячі гектарів землі. Ці образи викликають у нас хвилю емоцій, болю й турботи.

Усі ці руйнування природи створені руками людини. Проте не лише війна нищить довкілля — ми самі продовжуємо це робити у мирному житті. Ми закатували площі в асфальт і бетон, вирізаємо дерева, щоб звести черговий дім, засипаємо озера й річки, бо так зручніше. Усе ХХ століття ми жили в парадигмі бетону й вседозволеності людини. Але чи справді це відповідає нашій сутності? Хіба українська культура, мистецтво, повсякдення не виростають із природи? Якщо так і серце й справді лежить до неї, то й наше майбутнє має бути не серед бетонних стін, а поруч із природою.

The Knoted House концепція дім-ткацька майстерня від Хануна-Неллі Амаш
The Knoted House скетчі до концепції дім-ткацька майстерня від Хануна-Неллі Амаш

Біофільний дизайн може стати основним принципом відбудови України — створенням середовища, яке більше відповідає нашій сутності й гармонійно підкреслює зв’язок людини з природою. Впровадження цього підходу, його принципів і атрибутів можливе на різних рівнях — від містобудування до архітектури, ландшафтного та інтер’єрного дизайну. Уявімо: на рівні міста це не просто озеленення вулиць, а створення простору, де природа має власне місце і значення. Зелені та блакитні коридори можуть повернути біорізноманіття в міста й зробити їхній мікроклімат комфортнішим. На рівні архітектури — це будівлі, що стають частиною природного циклу. Зелені фасади дають прихисток комахам і птахам, допомагають регулювати температуру всередині приміщень. А дощова вода, зібрана на зелених дахах, може використовуватися як для потреб мешканців, так і рослин та тварин, що співіснують поруч.

Ось кілька прикладів студій та архітекторів, які вдало працюють з біофільною архітектурою. Pablo Luna використовує принципи природних форм і матеріалів, а також орієнтацію будівель відповідно до природних умов місцевості. Heatherwick майстерно інтегрує сади й природні структури у сучасну архітектуру. Vo Trong Nghia зосереджується на вертикальних садах і використанні природних матеріалів. А Geoffrey Bawa у своїх проєктах спирався на природні закономірності та тісний зв’язок із ландшафтом і місцем. Кожна з цих студій чи архітекторів по-своєму працює з принципами біофільного дизайну, і я рекомендую надихатися ними. Проте не забуваймо, що біофільний дизайн — це передусім про особливість місця. Те, як вони використали його принципи, необовʼязково може спрацювати в нас, тому свідомо аналізуємо їхню діяльність та адаптуємо ці знання під український контекст.

Pablo Luna Studio. Shell Restaurant Intaaya

Нова етика простору

Біофільний дизайн — це не просто про красу зелені, а про глибоке усвідомлення нашої взаємозалежності з природою. Його мета — не прикрасити простір, а створити середовище, у якому людина, рослина, живність й інше існують у взаємоповазі та підтримці одне одного. Для України, що переживає процес відбудови, це можливість не лише відновити зруйноване, а й переосмислити сам принцип творення простору. Таке проєктування може стати основою нової культури архітектури — тієї, що не відгороджується від природи, а підсилює і живе разом з нею.

Ілюстрації і скетці до концепції The Knoted House надані авторкою Хануна-Неллі Амаш
Фото з відкритих джерел
Головне — проєкт Heritance Kandalama від Geoffrey Bawa

Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Екокритика: європейські контексти для української культури», який реалізовує Літературна платформа «Фронтера» за підтримки програми Британської Ради «Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії».

Тези лекції Наталки Ворожбит про драматургію і п’єсу

авторка Наталка Ворожбит - 17.11.2025 в Театр

У серпні в Івано-Франківську пройшов фестиваль-воркшоп для молодих авторів і авторок «Прописи», який організували Український ПЕН та програма промоції читання «Текстура» від інноваційної платформи «Тепле місто». У фокусі цьогорічного фестивалю, зокрема, й драматургія як спосіб оприявнити і підсвітити актуальні проблеми. 

У межах професійної програми для учасників фестивалю про театр своїми думками поділилася драматургиня й кураторка театрально-соціальних проєктів Наталка Ворожбит. Режисерка і сценаристка фільму «Погані дороги», який зняла за власною п’єсою; сценаристка стрічки «Кіборги» режисера Ахтема Сеітаблаєва, серіалу «Спіймати Кайдаша». Наталка Ворожбит також лауреатка премії Women in Arts, державної премії імені Олександра Довженка за внесок в кіномистецтво та Національної премії імені Тараса Шевченка. 

Спікерка поділилася особливостями драматичних текстів і порадами щодо їх написання. У матеріалі — ключові тези з події Наталки Ворожбит.

Особливості драматургії як жанру

П’єса дуже сконцентрована і обмежена в часі. Драматург не має можливості розлого описувати внутрішній стан героїв, природу, як у прозі. Тому за умовні півтори години нам потрібно розповісти головне. В літературі драма — це як хірургія в медицині, немає часу на роздуми і зайві рухи. Точність понад усе.

Головний інструмент драматургічного тексту — діалоги, вони рухають дію, розкривають персонажів. Ремарка носить технічний характер, коротко описує простір і дії.

Сучасні п’єси майже не видають у вигляді книжок, тому автори мають бути готовими до того, що їхні твори прочитають тільки актори і режисер; а режисер завжди трактує по-своєму — і мало хто дізнається, про що ви насправді написали. Водночас написання і втілення п’єс дає неймовірну можливість відсторонитися і побачити створений вами світ на сцені, що іноді має терапевтичний ефект. А також допомагає більш структуровано мислити і відсіювати зайве в реальному житті.

Про що писати: тема й ідея

Маючи стільки обмежень, драма виграє за рахунок теми й ідеї. Перед написанням можна почати із запитання до себе: чому це потрібно мені і чому саме зараз? Потрібно «влучити» у глядача, а це неможливо, якщо вам ця тема не болить, не торкає вас по-справжньому. 

Не варто братися за глобальні драми, почніть із власних або з драм близького оточення. Навчившись писати про себе відверто, сміливо, небезпечно, ви навчитеся писати й про інших. Писати треба так, щоб боятися запросити на прем’єру своїх батьків. Писати треба про те, про що не наважуєтеся або не вмієте говорити в широкому колі. Відштовхуйтеся від реальності, бо вона драматичніша за будь-яку фантазію.

Персонажі

Шукайте героїв свого часу. Герой — це не людина, що чинить героїчні вчинки. Герой проявляє час, у якому живе, народжується з його конфліктів, він — як ген часу, як флешка з емоційною пам’яттю, яку будуть зчитувати глядачі або читачі через багато років. Він має бути не пласким, не однозначним, він може бути негідником, а його внутрішні й зовнішні конфлікти допоможуть нам розказати історію: що яскравішим і суперечливішим він буде — то кращою в межах сторітелінгу буде історія.

Для свого тексту візьміть одного або кількох прототипів, додайте і себе (ви теж герої цього часу) і додумайте те, чого, на ваш погляд, не вистачає. Усі теоретики радять робити паспорт персонажа, у якому описувати біографічні дані, також страхи, мрії, таємниці, мовні особливості, характер. Спробуйте також написати монолог персонажа, щоб намацати його природу.

Ви не можете бути на боці якогось персонажа, вони для вас, як для бога, всі рівні. Ви маєте також розуміти мотивацію найгірших вчинків, щоб персонаж міг себе переконливо виправдовувати, щоб навіть глядач засумнівався в своїй правоті — настільки, щоб протилежні правди героїв були однаково сильні й мали справжню битву, бо тільки переконливі протилежні правди здатні зробити конфлікт непримиримим або таким, що його складно вирішити.

Конфлікти

Конфлікт завжди в основі п’єси, без конфлікту не буде драми. Драматург має знатися на конфліктах не тільки теоретично, а бути і в житті ранимим скандалістом і маніпулятором. І в той же час великим емпатом.

Теоретики визначили, що існує чотири типи конфліктів:

  • внутрішній (іти чи не йти на війну, — мучиться герой);
  • міжособистісний (ми тебе не пустимо на війну, — плачуть батьки, а дружина каже — йди);
  • соціальний (чому він не йде на війну, — засуджує суспільство);
  • глобальний (я прийшла до тебе, — каже війна).

Що більше типів конфліктів у вашому тексті, то він драматичніший і об’ємніший.

Діалоги

Попри те, що на діалоги припадає найбільше навантаження, вони не повинні озвучувати зайвого. Читач-глядач не потребує розлогих пояснень: про більшість речей варто лише натякати, недоговорювати, щоб зберегти інтригу. Треба завжди пам’ятати як люди говорять в житті. Вони ніколи не розповідають усе, а багато чого приховують, навіть якщо дуже балакучі. 

Люди не говорять літературною мовою, якщо не йдеться про якогось професора. Колекціонуйте мовні особливості, слухайте уважно людей на вулиці. Спробуйте розшифрувати інтерв’ю з усіма обмовками, і ви побачите, як недосконало, але цікаво говорять люди.

Пригадайте ситуацію, коли вас образили, і ви не змогли вчасно влучно відповісти, а потім як довго уночі в думках відповідали опоненту — блискуче, вбивчо. Так можна писати діалоги, як пінг-понг. Продумуючи кожну репліку, хоча в житті так, як правило, не говорять. Або писати так, як це було в житті, з вашою недолугою відповіддю і довгою рефлексією на цю тему. І в тому і в іншому випадку глядачі отримають сатисфакцію — вони або впізнають себе, або переживуть досвід, який мріяли пережити, але стратили.

Сюжет і структура

За підрахунками теоретиків, існує від 4 до 36 сюжетів. І все. Ми не можемо створити нічого нового. То як уникнути кліше і що робить нашу історію не банальною, а відмінною, особливою, авторською, якщо сюжет не новий? Відповідь: час, у якому це відбувається, бо «тут і зараз» ніколи не повториться. Ще — деталі, якими ми описуємо цей час; авторський стиль, атмосфера. Враховуючи це, не робіть ставки на сюжет. Сюжет вторинний. Розповідаючи долю героїв, робіть ставку на емоцію.

Більшість шедеврів у переказі звучать доволі нудно, а, навпаки, гостросюжетні фільми класу Б або комедійні антрепризні п’єси можна переказувати під час блекаутів — стільки там усього накручено. Обирайте, що ваше.

Структура драми описана в багатьох підручниках і часто схожа на кардіограму. Найчастіше ви відчуваєте інтуїтивно, де має бути кульмінація, а де розв’язка. В реальному житті ці закони також працюють, просто ми не завжди розуміємо, в якій точці перебуваємо.

Загальні поради щодо написання п’єс

У п’єсі тягніть інтригу до кінця, і навіть в кінці не відповідайте на всі питання. Нехай буде простір для роздумів глядача, який ставитиме свої питання, дописуватиме свої фінали. Вашою метою не має бути пояснення, ви не маєте все в кінці розплутати, на все відповісти. Ви маєте правильно і гостро поставити питання, які торкають усіх, і ви разом над ними працюєте під час вистави.

Уникайте дидактизму і моралізаторства, не ставте за мету «дати надію». Мистецтво радше дзеркало, ніж уроки чи ліки. Якщо після вашої вистави хтось кине пити чи матюкатися, впізнавши себе в героєві, це добре, але це не основна задача.

Драматург — також ловець парадоксів. Колекціонуйте їх у житті й використовуйте у ваших історіях, вони своєю природою драматичні.

Ось приклад парадоксу, який змусить глядача відчути спектр протилежних емоцій: дворічна дівчинка в бомбосховищі на Донеччині під час обстрілів кричала «ура» і плескала в долоньки, бо батьки їй пояснили, що це салют, щоб їй не було страшно. Всі плескали разом з нею.

Драма — це гойдалки з комедії в трагедію і назад, туди-сюди, туди-сюди, і зупиняється десь посередині, або не зупиняється взагалі.

Дайджест культурних подій (з 17 по 23 листопада)

авторка Софія Богуславець - 17.11.2025 в Події

17 листопада, понеділок

Презентація книжки «Столик з видом на Кремль»

Луцьк, Мистецький простір «Ангар»
Початок о 18:30

Книжка польського журналіста та воєнного кореспондента Павела Решки «Столик з видом на Кремль» оповідає про сучасність через безліч голосів і досвідів. Це такий щоденник дорослішання і потрактування реальності. 

Подія проходитиме українською та польською мовами з перекладом. Автор та модератор Олександр Бойченко розкажуть про автобіографічні та репортажні елементи книжки, а також про досвід автора як кореспондента у Москві та на війнах. Під час події можна буде придбати книгу та отримати автограф автора.

Вхід за вільний донат. Більше в інстаграмі.

Перевідкриття культурного простору «ПІЧ»

Вінниця, культурний простір «ПІЧ»

Культурний простір «ПІЧ» після безстрокових канікул повертається до роботи до свого 5-річчя, яке відмічатимуть у грудні. Подія присвячена пам’яті Вовчика Подоляна («ПІЧ»), одного із засновників простору, який загинув під час виконання бойового завдання. 

Організатори, засновники громадської організації PLAI, обіцяють оновлення, комфортнішу та затишнішу атмосферу для відвідувачів. Запуск супроводжуватиметься збором коштів на покращення простору, а донат від 250 грн автоматично бере участь у розіграші цінних лотів.

Більше про простір в інстаграмі. Посилання на збір на перезапуск.

Можливості для спеціалістів сфери: Освітня програма CMYK Education

онлайн, дедлайн для заявок — до 24 листопада включно

До участі у восьмитижневій освітній програмі запрошують саундпродюсерів/-ок та електронні музикантів/-ок з будь-яким бекґраундом. Протягом курсу охочі дізнаються більше про будову традиційної музики, її жанрові та регіональні особливості і та долучаться до поєднання автентики з електронікою.

Куратори курсу мультиінструменталіст і саундпродюсер Symonenko, фольклористка, перша скрипка гурту «ДваТри» Марія Кононьчук. Проєкт реалізують у співпраці з Goethe-Institut в Україні.

Заповнити заявку за посиланням.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Можливості для спеціалістів сфери: фільми на 15-й Taiwan International Documentary Festival (TIDF)

онлайн, дедлайн для заявок — 4 грудня

Це можливість для документалістів подавати свої роботи на кінофестиваль, який пройде з 1 по 10 травня 2026 року в Тайбеї. До участі приймають документальні стрічки на будь‑яку тему, форму та тривалість, проєкти мають бути не старішими за 1 грудня 2023 року. Учасники, чиї фільми потраплять на фестиваль, отримають запрошення, а також підтримку з проживанням. Передбачено і грошові призи.

Більше на сайті.

Реліз дебютного треку «Єноти» виконавиці VIDANA

онлайн

З 17 листопада можна почути трек «Єноти», який розкриває емоційну силу залишатися собою після розставання. Пісня поєднує сучасний поп із ніжним вокалом та глибоким змістом, де навіть у самотності «є ноти» — музика та внутрішній голос допомагають відчути себе знову. Пісня стає дебютом для виконавиці VIDANA.

18 листопада, вівторок

Танцювальна вистава «ТУТ БУДЕ САД»

Харків, Some People
Початок о 19:00
Вхід за квитками

Вистава створена за мотивами текстів письменниці і культурної критикині Олівії Ленґ, а як мистецькі засоби діалогу в постановці використовують і танець, й українську жестову мову. Вистава досліджує теми утопії, втрати, повернення та побудови спільного простору. Вона поєднує танець, рух і музику, створюючи образ саду як символу стійкості, дбайливості та опору, навіть у складних умовах війни. У події присутні гучні звуки та вібрації.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Відкриття виставки творів Ігоря Гусєва

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей
Початок відкриття о 12:00
Графік роботи: з вівторка по неділю, 10:00–18:00

У межах музейного проєкту «Будьмо!» простір знайомить із творчістю художників-ювілярів. Так і цього разу представлять твори Ігоря Гусєва, який працює у живописі, графіці, об’єктах, інсталяціях, відеоарті, перформансах і гепенінгах. Також він куратор, письменник, організатор мистецьких акцій і лідер руху «Арт-рейдери». Відвідувачі зможуть ознайомитися з понад 40 персональними проєктами художника та його участю у великих виставкових подіях в Україні й за кордоном.

Більше в інстаграмі.

Виставка «Заграви Параски Плитки-Горицвіт»

Львів, Мистецька бібліотека
Графік роботи: з вівторка по неділю, 12:00–20:00
Виставка триває до 2 грудня

Виставка робіт легендарної гуцульської мисткині, письменниці та фотографки Параски Плитки-Горицвіт, експонати привезені з Криворівні, де й народилася мисткиня. Проєкт присвячений 55-річчю першого тому роману Параски «Індійські заграви». 

На виставці можна побачити оригінальні ілюстрації, фотографії, книжечки, витинанки та скульптури на індійську тематику, почути голос мисткині через аудіоінсталяцію, а також переглянути рідкісні відеоматеріали. Паралельно представлені роботи підлітків із Криворівні, створені під час першої фотографічної лабораторії ім. Параски Плитки-Горицвіт. 

Більше в інстаграмі.

19 листопада, середа

Лекції «Революція Гідності: осмислення та історичний контекст»

Київ, мілітарний простір «Гальт»
Початок о 18:30

Друга лекція відбудеться 20 листопада у мілітарному просторі «Гальт» о 18:30

19 листопада відвідувачі дізнаються про ключові події Майдану, персональні історії його учасників та значення Революції Гідності у національній пам’яті сьогодні. Лекцію проведуть дослідниця музею Наталія Дараган та учасниці Майдану Юлія Смірнова-Пішта і Катерина Чепура.

А 20 листопада буде лекція від Хорунжої служби 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», зокрема військовослужбовець, історик філософії та релігієзнавець Друг «Родріго» розкриє Революцію Гідності в контексті попередніх українських революцій та її роль у формуванні сильної української нації та держави.

Більше в інстаграмі.

Відкриття виставки «Те, що болить»

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Початок о 16:30
Графік роботи: щодня крім понеділка й четверга, 11:00–18:00, у вівторок, 11:00–19:00
Виставка триває до 7 грудня

Це документально-мистецький проєкт про людей, чиї життя назавжди змінила війна: дітей, для яких вибухи стали частиною буденності; дорослих, які стали воїнами; творців, що поєднують службу, волонтерство та мистецтво. Експозиція складається з трьох тематичних розділів: воєнне дитинство, історії захисників та мистецтво, що допомагає віднайти внутрішню рівновагу. Серед представлених робіт — фотографії Юрія Білака, скульптура «Тінь надії», фотоколажі про бійців 82-ї бригади та мистецькі твори ветеранів і волонтерів. У межах події-відкриття також відбудеться показ короткометражного фільму «По-людськи».

Більше в інстаграмі.

Відкриття виставки «Post Scriptum»

Львів, Палац Лозинського
Початок о 16:00
Графік роботи: щодня крім понеділка, 10:00–16:30, у вівторок, 10:00–15:30
Виставка триває до 11 січня

Виставка-ретроспектива творчості українського скульптора, графіка, медальєра, педагога та мислителя Юрія Дворника. Експозиція розкриває його мистецький шлях, що охоплює понад пів століття викладання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. На виставці представлені графічні роботи, об’ємно-просторова пластика. Йдеться про твори, які демонструють глибину роздумів автора про мистецтво як процес постійного пошуку й самопізнання. 

Більше в інстаграмі.

Виставка «Тендітна квітка Катерини Білокур»

Київ, Національний музей декоративного мистецтва України
Початок о 16:00
Виставка триває до 4 січня

Виставка присвячена 125-річчю від дня народження видатної української художниці Катерини Білокур. Експозиція презентує 11 авторських творів, серед яких ранні полотна, натюрморти 1950-х років та всесвітньо відомі картини, зокрема «Цар Колос» (1949). 

Вперше на виставці представлять тактильну копію твору для незрячих та слабозорих відвідувачів. Окрім цього, відвідувачі зможуть долучитись до VR-проєкту «Пізнай мистецтво через гру: віртуальний квест “Світ Катерини Білокур”», який створив eMuseume за підтримки Українського культурного фонду.

Більше в інстаграмі музею.

Показ фільму «Громадянин Гавел»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 18:30
Вхід за реєстрацією

У просторі покажуть документальну стрічку режисера Павела Коутецького про життя та діяльність Вацлава Гавела — чехословацького дисидента і першого президента Чехії. Фільм занурює глядача в особисті та політичні моменти Гавела, показуючи його щоденні виклики, переговори та непублічні ситуації. 

Після перегляду відбудеться модероване обговорення з кінокритикинею Катериною Сліпченко, а найактивніші учасники отримають у подарунок книгу Вацлава Гавела. Подію реалізовують у партнерстві з Чеським центром у Києві.

Щоб відвідати показ, потрібно зареєструватися.

Більше на сайті та в інстаграмі.

20 листопада, четвер

Соціокультурний проєкт «Антидот»

Запоріжжя
Вхід за реєстрацією
Подія триватиме 20 і 21 листопада

Це перший масштабний соціокультурний проєкт, спрямований на протидію фейкам та інформаційним маніпуляціям через мистецтво. Упродовж двох днів у прифронтовому Запоріжжі зберуться провідні українські митці, дослідники, культурні менеджери та представники міжнародних інституцій, аби разом із глядачами дослідити механізми пропаганди й виробити «імунітет» до дезінформації. Формат передбачає інтерактивний простір, у якому учасники на власному досвіді переживають маніпуляційні практики, отримують інструменти для розпізнавання фейків і формують власні навички критичного мислення. Серед спікерів — Владислав Троїцький, Ніка Селега, Алім Алієв, Рена Марутян, Дмитро Тіщенко.

Спеціальною подією стане кіноперформанс «Василина» — поєднання німого фільму 1928 року зі живою музикою гурту ДваТри та саундпродюсера Symonenko. Цей перформанс був створений у співпраці зі Довженко-Центром, а показ у Запоріжжі відкриє всеукраїнський тур проєкту.
Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

Кінопрем’єра «Ти — Космос»

у різних містах в кінотеатрах

Фільм «Ти — Космос» — це поєднання драми, комедії та наукової фантастики від режисера Павла Острікова. Історія розповідає про українського космічного далекобійника Андрія, який після вибуху Землі залишається останньою людиною у Всесвіті. Неочікувано на зв’язок виходить француженка Катрін і це стає для нього шансом урятувати іншу людину й зберегти надію.

Дивитися трейлер.

Більше в інстаграмі.

21 листопада, п'ятниця

Історично-мистецький діалог «Свічка памʼяті»

Київ, локація і вхід за реєстрацією
Початок о 18:00

Перформанс відбудеться також 23 листопада, неділя
Львів, Львівський академічний обласний театр ляльок, Нижній зал
Початок о 19:00

Заходи до Дня пам’яті жертв Голодомору. У програмі розмови про історію та мистецтво як спосіб пам’ятати, культуру і досвід українського спротиву. Організовують мистецька агенція «Територія А» спільно з Фундацією Пилипа Орлика. За підтримки Державної агенції промоції культури України (ДАПКУ) та Центру фольклору та етнографії ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка.

Щоб долучитися, потрібно зареєструватися.

Кіноперформанс «Василина»

Запоріжжя, Запоріжжя сіті
Початок о 18:00

Перформанс відбудеться також 23 листопада, неділя
Львів, Львівський академічний обласний театр ляльок, Нижній зал
Початок о 19:00

«Василина» — це німий фільм 1928 року, екранізація твору Івана Нечуя-Левицького «Бурлачка» зі зміненим фіналом. Ідеться про право жінки на професійну реалізацію.

А цього тижня всі охочі зможуть відвідати перформанс — фільм «Василина» супроводжуватиме живий музичний супровід від капели «ДваТри» та саундпродюсера Симоненко. Це звучання, що поєднує традиційну українську музику з електронним експериментом. Кіноперформанс створили громадська організація «Спільнота Мистецького Арсеналу» у співпраці з Довженко-Центром і струнно-смичковим рейвом «СМИК».

Більше за посиланням.

22 листопада, субота

Концерт «DA PACEM DOMINE»

Київ, Національна філармонія України
Початок о 18:00

Концерт у виконанні Національного академічного духового оркестру України присвячений Дню пам’яті жертв голодоморів. Програма об’єднує композиції композиторів різних країн, які відображають теми миру, духовності та сили людського духу. Це, зокрема, твори Гарді Мертенза, Девіда Хілінґхема, Еріка Вітакера, Вірка Балея, Девіда Масланки та Яна ван дер Руста. Ведучий і читець — заслужений артист України Олександр Рудько.

Більше на сайті та в інстаграмі.

7-й Всеукраїнський театральний фестиваль-премія GRA (Great Real Art)

Львів, Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької
Перші вистави відбудуться 22 і 23 листопада
Тривалість фестивалю з 22 листопада по 1 грудня

Стартує фінальний етап однієї з головних подій театрального року. Протягом дев’яти днів члени міжнародного журі у трьох містах України (Львів, Івано-Франківськ, Київ) переглядатимуть 14 вистав, щоб вибрати переможця фестивалю-премії GRA. Переможців визначатимуть у 7 загальних та 7 індивідуальних номінаціях, церемонія нагородження відбудеться 1 грудня.

Починають покази у Львові — на вихідних мешканці і гості міста зможуть побачити постановки «Червона рута» та «Я, “Побєда” і Берлін».

Більше на інстаграм-сторінці фестивалю-премії.

23 листопада, неділя

Прем’єра відеоопери «Індекс металів»

Київ, Український дім
Початок о 17:00

«Індекс металів» — культовий сучасний мультимедійний твір італійського композитора Фаусто Ромітеллі, що поєднує інструментальну музику, електроніку та естетику психоделічного року. У виставі немає традиційної сценографії чи персонажів — візуальний ряд створюється через відеоарт Паоло Пакіні, а музичну частину виконує Ансамбль 24 разом зі співачкою та диригенткою Вікторією Вітренко. 

Подія досліджує тему штучності, трансформації та сучасного сприйняття реальності, пропонуючи глядачам занурення у радикальний експериментальний звук. Перед прем’єрою відбудеться лекція композитора Олексія Шмурака, а після показу — обговорення з учасниками постановки.

Це другий захід, який відбудеться в межах циклу «Звуки» від Українського дому, українську прем’єру «Індекс металів» реалізовують за ініціативи Центру музики молодих.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Пошук сенсу і відповідей. Рецензія на дилогію «Монах і робот» Бекі Чемберс

авторка Аліна Колотеєва - 15.11.2025 в Книжки

Говорячи про асоціації до книги, де головними героями є людина і робот, читач, найімовірніше, використає слова «апокаліпсис», «повстання» або інші плоди наукової фантастики, яка малює похмурі антиутопії. Проте дилогія «Монах і робот» Бекі Чемберс — це свідоме і рішуче опонування цьому тренду.

Авторка створила яскравий приклад затишного соларпанку — піджанр наукової фантастики, що пропонує оптимістичний погляд на майбутнє: не чергову історію про загибель цивілізації, а тихе, споглядальне дослідження людського покликання та нелюдського інтелекту. Замість війни ми отримуємо чай, а замість хаосу — гармонію. Це жанр, у якому технології не руйнують, а лікують, де люди не тікають від природи, а зростають у ній. Це не утопія, а спроба уявити світ, де гармонія можлива, якщо ми її шукаємо.

Бекі Чемберс — американська авторка наукової фантастики, відома за серією «Мандрівники» (англ. Wayfarers) та номінаціями на премії Артура Кларка, «Локус», «Гʼюґо» і Жіночу літературну премію. Перша книга, «Псалом для дикостворених», вийшла у 2021 році та провістила появу другої — «Молитви за соромʼязливі крони», яка здобула премію «Гʼюґо» у 2022 році за найкращу повість та премію «Локус» 2023 року за найкращу новелу. Але за всіма нагородами письменниці стоїть дещо важливіше — її унікальний голос, який повертає жанру наукової фантастики тепло й довіру до майбутнього, вміння створювати персонажів, з якими хочеться поговорити за чашкою чаю, та світ, який хочеться пізнати.

Пошук себе, сенсів і відповідей

Події дилогії розгортаються в постіндустріальному суспільстві, яке пережило техногенну кризу, таке собі Пробудження — період, коли ро́боти, що працювали на заводах, «прокинулися», або, краще сказати, стали самосвідомими, адже вийшли за межі власної запрограмованої мети й вирушили в ліси, щоб не заважати, не воювати, а просто жити й залишити людям простір для власного самоусвідомлення.

«Усе, що ми знаємо про життя, — від наших тіл і роботи до будівель, в яких мешкаємо, — було задумано людиною. Ми вдячні за те, що ви не тримаєте нас тут проти волі, і не маємо наміру образити вас своєю відмовою, але хотіли б остаточно покинути ваші міста, щоб досліджувати те, що не мало задуму, — незайману дику природу».

Здавалося б, після цього мав би статися колапс, проте саме Пробудження навчило людство жити в гармонії з природою та дослухатися до неї.

Саме в цьому світі живуть сиблінг Декс (з англ. sibling — «брат» або «сестра», а в межах історії слово «сиблінг» вживають на позначення небінарних осіб). Декс належать до ордену чайних монахів. Їхнє покликання — подорожувати Пангою, вислуховувати людські історії та заварювати чай, допомагаючи кожному знайти душевний спокій. Проте іронія долі полягає в тому, що самі Декс цього спокою ще не відчувають. Їхнє життя, сповнене турботи про інших, не приносить внутрішнього задоволення.

Одного дня монах розуміє, що навіть бездоганно виконуючи свою місію, можна залишатися порожнім усередині. Тож прагнення Декс знайти себе стає рушійною силою сюжету, адже одного дня, відчувши незрозуміле виснаження, вони вирішили звернути на небезпечну дорогу та вирушити туди, куди не ходять люди, туди, де природа не знає меж і правил. Декс до останнього не хотіли цього робити, подумки ведучи запеклу дискусію, проте прагнення до пошуку сенсів, що прослідковується протягом усієї притчі, перемогло.

«Доклавши зусиль, вони розвернули фургон і попрямували невідомою дорогою.

“Що ти робиш? — подумали вони. — Що ти в біса робиш?”

“Не знаю, — відповіли вони собі, нервово усміхаючись. — Поняття зеленого не маю”».

Мета сиблінга Декс проста й поетична: вони хочуть почути цвіркунів і звуки природи, що давно втрачені у заселених людьми зонах. Насправді ж це пошук чогось більшого, спроба знайти відповідь на запитання, яке неможливо поставити за чашкою чаю у черговому селі.

Що потрібно людям?

Подорож чайного монаха сповнена радше тиші, спокою і самотності, аніж небезпеки. Вони припаркували велосипед із фургоном на галявині, облаштували стоянку, приготували поїсти та почали співати в душі, насолоджуючись самотністю й відсутністю забовʼязань. І саме у цю мить, коли Декс відчували, що належать лише собі, з лісу вийшов двометровий, обшитий металом робот Рікенелла.

«— Вітаю! — сказав робот.

Декс застигли: дупа випнута, з волосся капає вода, серце б’ється через раз, із голови все вилетіло. Робот підійшов до них упритул.

— Мене звати Рікенелла, — відрекомендувався він, простягаючи металеву руку. — Що вам потрібно, і чим я можу допомогти?»

Їхня зустріч — це тихе зіткнення двох полярностей. Сиблінг Декс обтяжені й виснажені втратою цілі та екзистенційною втомою, тоді як Рікенелла приходить із чіткою, майже дитячою допитливістю та одним конкретним запитанням від своєї спільноти: «Що потрібно людям?». Тепер їхні життя — це постійна подорож-пошук відповіді на це просте й водночас заплутане запитання.

Роздуми на противагу точним відповідям

Бекі Чемберс не дає точних відповідей, натомість вона запрошує до філософських роздумів про сенс буття, відчуття власного призначення й роль мети у житті кожної з істот. Діалоги головних героїв майстерно розкривають головну думку авторки: можливо, сенс полягає не у відчайдушному пошуку однієї-єдиної «мети», а у самому процесі існування, у спілкуванні, у вмінні зупинитися і просто бути. Дилогія «Монах і робот» — це твір, який доводить, що справжня драма криється не у війнах з роботами, а у внутрішній боротьбі за право на спокій, відпочинок і прийняття власної недосконалості.

«— Ви — тварина, сиблінгу Декс. Ви не особливі чи інакші. Ви — тварина. А у тварин немає мети. Ні в чого немає мети. Світ просто існує. Якщо вам хочеться робити значущі речі для інших, добре! Чудово! І мені хочеться! Але якщо б я захотів заповзти до печери й разом із Чорною Мармуровою Жабою спостерігати за сталагмітами до кінця своїх днів, це так само було б чудово. Ви все перепитуєте, чому вашої роботи недостатньо, і я не знаю, як на це відповісти, адже достатньо існувати у світі й насолоджуватися ним».

Бекі Чемберс говорить про втому цивілізації, яка завжди прагне більшого, і про необхідність зупинитися, щоб знову почути цвіркунів — навіть якщо це лише символ внутрішнього спокою, тож Рікенелла стає каталізатором для кризи Декс. Робот, зі своєю чіткою логікою, просто не розуміє людських концепцій «мети» чи «вигорання». Навіщо людям щось більше, ніж просто існувати? Навіщо їм «покликання»? Навіщо вони ускладнюють власне життя, коли можна просто насолоджуватися сонцем і спостерігати за ростом моху? 

Спілкування героїв — це приклад того, як погляд абсолютно «іншого» допомагає побачити абсурдність власних ментальних пасток. Рікенелла, що прийшов шукати відповідь на глобальне питання, натомість допомагає монаху розібратися у власному «Я».

Також цікаво, що створюючи такого героя, як Рікенелла, письменниця знімає людину з п’єдесталу «вищої істоти». У світі, де роботи й люди співіснують на рівних, межа між штучним і природним стирається. І саме очима робота читач бачить людство не як вершину еволюції, а як частину живої системи, що шукає гармонію.

Рікенелла не прагне підкорити або зрозуміти людей до кінця. Він спостерігає, вчиться, ставить запитання — і в цьому його мудрість. Це втілення образу інтелекту, який не протиставляє себе людині, а співчуває їй.

Метафоричність книги

Сором’язливість крон — це явище, коли верхівки дерев ростуть, не торкаючись одна одної, утворюючи проміжки, що нагадують мереживо, замість того щоб заплестися в одне ціле. Тож друга частина дилогії — «Молитва за соромʼязливі крони» — використовує цей природний феномен як метафору для внутрішнього світу героїв і унаочнення соціальних кордонів.

Друга книга — не про ворожість, а про взаємну повагу до індивідуального простору. Дерева не борються за сонячне світло, вони свідомо залишають проміжок, аби уникнути пошкоджень під час вітру та дозволити одне одному дихати. Рікенелла — це дерево, якому потрібен простір, щоб дихати, а Декс, які самі щойно втекли від вигорання, тепер мусить вчитися захищати не лише свій спокій, а й спокій свого нового друга.

Після повернення до людської цивілізації Рікенелла, що звик до спокою дикої природи, миттєво стає сенсацією.

«На гілках висів великий банер із написом “ЛАСКАВО ПРОСИМО, РОБОТЕ!”, літери якого виготовили з різнокольорових клаптиків тканини. Стовбури дерев були обплетені гірляндами квітів і сонячними ліхтариками, що сяяли, мов коштовне каміння».

Для людей робот був не просто машиною, а живим втіленням століттями забутої історії Пробудження. Рікенелла став символом примирення між розумом і природою, між минулим і майбутнім. Його повернення виглядало як свято, але за цим яскравим фасадом відчувалася давня туга за сенсом. Усі прагнули запитати, але ніхто не знав, як слухати. І саме це — найболісніше відкриття для Декс: навіть маючи поруч істоту, здатну бачити світ без его, без страху і без потреби володіти, люди все одно залишаються полоненими власних запитань.

Дилогія пропонує тишу між словами, у якій можна нарешті видихнути. У цій тиші немає відповіді, але є спокій, є прийняття, є життя. Мандрівка, яка починалася як спроба знайти відповідь на одне-єдине запитання — «Що потрібно людям?», — поступово перетворюється на усвідомлення, що, можливо, відповіді просто немає. Або, точніше, що вона постійно змінюється.

«— …коли люди трактують моє запитання ширше, ніж їм потрібно для виживання та здоров’я, воно стає…

— Занадто складним?

Рікенелла втомлено кивнув».

Сором’язливість крон також символізує природу пізнання: між гілками — проміжки, крізь які проходить світло, а між істотами — тиша, у якій народжується розуміння. Декс починають розуміти, що сенс не у досягненні мети, а у спостереженні за процесом росту. Як дерева, що не торкаються одне одного, люди мають право не знати, не мати остаточної відповіді.

Рікенелла своєю чергою не знаходить магічної істини — чого ж потрібно людям. І це — найчистіша перемога. Бо спокій приходить не від знання, а від прийняття. Прийняття того, що життя не зобов’язане давати відповіді, як і не зобов’язане бути бездоганним.

Декс і Рікенелла залишаються двома деревами під одним небом — близькими, але не злитими, різними, але взаємно необхідними. Вони не досягають кінця, бо кожен кінець — це лише новий старт.

Запитання для обговорення книжки

  1. Які елементи жанру соларпанку вам здалися найбільш переконливими чи, навпаки, найменш реалістичними?
  2. Люди Панги свідомо відмовилися від багатьох здобутків старої цивілізації. На вашу думку, це прогрес чи навпаки? 
  3. Декс вирушає у подорож, щоб знайти своє місце і знаходить його лише після зустрічі з істотою, яка абсолютно на них не схожа. Чи потрібно нам зустріти радикально «іншого», аби зрозуміти себе?
  4. Що було справжньою рушійною силою Рікенелли — запитання «Що потрібно людям?» чи потреба у спілкуванні?
  5. Якою була найнесподіваніша зміна у світогляді Декс після зустрічі з Рікенеллою?
  6. Як Чемберс вдається підтримувати напругу та філософську глибину, коли більшість подій — це діалоги, а не активні дії?
  7. Як у світі Панги поєднуються духовність і технології? Чи може гармонійне співіснування цих сфер бути реальним і для нашого світу?
  8. Чи можна вважати подорож Декс метафорою пошуку сенсу життя сучасною людиною? Які етапи цього пошуку вам найближчі?
  9. Якби це була трилогія, яке наступне питання мали б досліджувати головні герої?
  10. Що, на вашу думку, відбудеться після подій другої книги? Чи стане Рікенелла мостом між людським і робототехнічним суспільством, чи це буде лише коротким, але важливим епізодом в історії двох цивілізацій?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: SpotifyApple PodcastsYouTubeSoundcloud.

Ілюстрації і фото — otherscribbles.com, unplash.com

Підготовлено за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися з офіційною позицією державної установи «Український інститут книги».

Найскандальніша сестра чи вправна відьма: чого ми не знали про Лідію Беннет? Рецензія на фентезі «Скандальні зізнання міс Лідії Беннет, відьми» Мелінди Тауб

авторка книжкова блогерка Анна Полегенько - 15.11.2025 в Книжки

«Скандальні зізнання міс Лідії Беннет, відьми»» — не перша книга Мелінди Тауб, у якій авторка звертається до жанру історичного фентезі з переосмисленням уже відомої нам історії. В американської письменниці кількома роками раніше вийшла книжка «Народженні під нещасливою зіркою» (Still Star-Crossed), де Тауб переосмислила п’єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Зовсім нещодавно друком вийшла нова історія авторки — «Шокуючі експерименти міс Мері Беннет» (The Shocking Experiment of Miss Mary Bennet), де також ідеться про переосмислення роману «Гордість і упередження», проте цього разу у фокусі опиняється  середня донька, яка так часто випадає з уваги читачів. Авторка зазначає, що «Скандальні зізнання» і новинка між собою не пов’язані, а читати їх можна окремо. 

Українською «Скандальні зізнання міс Лідії Беннет, відьми» вийшли у видавництві «Ще одну сторінку» в перекладі Альони Вітязь.

Захована серед чар історія

«Скандальні зізнання міс Лідії Беннет, відьми», як можна здогадатися з назви, є несподіваним розкриттям усіх таємниць молодшої сестри Ліззі Беннет — Лідії. Уявіть собі, що все сказане головною героїнею «Гордості і упередження» про пригоди своєї молодшої сестри — неправда. Власне, Мелінда Тауб пропонує абсолютно новий погляд на цю історію, згідно з яким Лідія як сьома донька сьомої доньки народжується відьмою, а її сестра Кітті насправді зовсім не дівчинка, а кішка, і до всього — фамільяр Лідії, себто її дух-помічниця. Світ Англії початку XIX століття починає грати іншими, чарівними барвами серед яких причаїлися відьми, а кожне їхнє заклинання має свою ціну. І Лідія Беннет понад усе хоче врятувати Кітті від древніх магічних створінь та за можливості запобігти руйнуванню світу. Навіть якщо заради цього доведеться приховувати свої здібності від родини і дозволити вважати, що вона справді легковажно втекла з горезвісним Джорджем Вікгемом.

Цю книгу можна вважати веселим відьомським побічним квестом із Лідією Беннет у головній ролі. Адже юна леді відхиляє для нас завісу магічної Англії та показує світ жінок, у якому чоловіки відіграють, може, й на позір важливі, але направду цілком другорядні ролі, відступаючи під силою магії. Тут є місце шабашам, де відьми під світлом місяця збираються разом, щоб поділитися секретами та порадами. Це дійство доступне лише жінкам, там не діють звичні формальності та правила, там жінок не оцінюють за критеріями вищого світу, яким вчили Лідію: «Удома потрібно було знати три речі, щоб визначити становище жінки відносно мого: чия вона донька, хто її чоловік, якщо вона одружена, і якими статками її забезпечують». Можливо, на ранок усі ці жінки й повертаються до звичних ролей «матері», «дружини», «сестри», на якийсь час знов залишаючись у залежності від чоловіків, але ніч, вогнище і чаклунство залишаються виключно їм.

Власне, у цих надмірностях то й проявляється особистість Лідії Беннет: занадто сильна для відьом, занадто безтурботна для аристократії. Головна героїня не хоче і не вміє ділити себе на дві особистості, а впевнено змішує магію та танці, тим самим дивуючи оточення. Чим і накликає на себе біду — через одну випадково дану в дитинстві клятву Лідія будить від столітнього сну низку магічних лордів, які хочуть крові, магії та міфічного Гожого скарбу. Так і починаються поневіряння (читайте «пригоди») міс Лідії Беннет, яка просто хотіла захистити сестру.

Пересічний читач, дивлячись на назву книги у книгарні може поставити резонне запитання: «А як же вона повʼязана з “Гордістю і упередженням” Джейн Остін?». Справа в тому, що час подій (початок ХІХ століття), місце подій (маленьке містечко Меритон) і персонажі (родина Беннетів, містер Дарсі, містер Бінґлі та Вікгем) повністю збігаються. Але хронологія та виклад подій суттєво відрізняються від першоджерела, і головною причиною цього є те, що тепер ми читаємо історію крізь оптику Лідії, у якої, повірте, на все є своя думка і гостре слівце. Насправді існування такого собі ретелінгу цього класичного роману дуже цінне, адже, як неодноразово зазначали прихильники Джейн Остін у соцмережах, у сюжеті є білі плями. Серед них — чому хоча б якусь цікаву характеристику отримує кожна із сестер Беннет, окрім Кітті? Чому містер Коллінз одружився з Шарлоттою Лукас, якщо Мері була б набагато кращою парою, зважаючи на сімейні обовʼязки та інтереси? Чому Джорджіана Дарсі така дивна, а Мері Кінґ зʼявляється у сюжеті й одразу зникає? На всі ці запитання Мелінда Тауб знаходить відповідь і пояснює їх у книзі кумедним та їдким голосом Лідії. Комусь може здатися, що існування «Скандальних зізнань» — це несправедливе наживання на славі класичного роману, але навіть любителям «Гордості і упередження» ця книга може бути цікавою — як мінімум через збережену атмосферу та схожий повільний темп розвитку подій.

А у чому ж відмінності? Найбільшою зміною оригінальної історії є, звісно ж, додавання фентезійного елементу. Завдяки йому Лідія стає не просто юною леді, а відьмою з великим магічним потенціалом, а її старша сестра Кітті — кішкою, яку бажання Лідії у дитинстві перетворило на дівчинку.

«Я собі вирішила, що кицька — се моя сестра, і назвала її Кітті. Батьки із сестрами підігравали мені…Кітті те, Кітті се — всі так звикли до цієї думки, що й незчулися, як перестали просто підігравати і побачили її».

Ще одна суттєва відмінність від оригіналу — це розкриття образу Джорджа Вікгема. Він нам добре відомий як бідний та підступний солдат із поганою репутацією, однак у ретелінгу він постає демоном, що вселився у тіло, що належало Вікгему, і веде свою гру. Усі ці зміни, на перший погляд, можуть мати руйнівний ефект для сюжету, однак насправді з ними сама історія не так змінюється, як розкривається в інших барвах.

Територія, де панує сестринство

То якою ж постає персонажка Лідії у «Скандальних зізнаннях»: легковажною леді, яка не втрачає можливості перехопити танець на балу, чи хитромудрою відьмою, здатною відшукати міфічний скарб і врятувати найдорожчих людей? Мелінда Тауб обирає не зупинятися на одній характеристиці, а поєднати протилежні риси в Лідії Беннет, що без сумніву додає їй багатогранності. Читаючи «Гордість і упередження», ми звикли засуджувати дівчину за безглузду втечу та шлюб із містером Вікгемом, але найчастіше забуваємо про те, що на час подій роману Лідії було лише 15 років. Це підлітка, чиїми почуттями керують імпульси та гормони, а якщо додати сюди ще й вагу магічної обіцянки, яку Лідія, як відьма, має виконати, — отримуємо вибухову суміш юнацької відчайдушності та величезної відповідальності. Головна героїня цього фентезі намагається здаватися старшою та легко піддається дорослим пристрастям. А занурюючись усе далі у сторінки книги, ми можемо побачити юну дівчинку, яка насправді не знає, що робити, і просто хоче знайти вихід зі своїх халеп.

Через магічну обдарованість Лідії читачі отримують змогу побачити чарівний світ і вищі його кола зблизька, адже саме сила і її обсяг протягом усієї книги приваблювали до дівчини небезпечних союзників та ворогів, а інколи — усіх одразу.  З кожною відьмою, що володіла магічним даром і прагнула передати свої знання Лідії, потрошку відкривалися і сам магічний світ та його масштаби. Першою наставницею дівчини стала тітка Філіпс: «Як типова відьма-самоучка, вона мала крихту таланту, а де його бракувало, брала хитрістю та винахідливістю». Саме вона вчить Лідію першим заклинанням, побутовим замовлянням та головному правилу відьомства: за чари завжди потрібно платити, і що складніші вони, то більшої жертви вимагають. Підношенням магії можуть стати і кілька крапель власної крові, і зарізане ягня, але жертва завжди має бути — це основа світу, який ми маємо у цій книжці. Тітонька Філіпс також знайомить Лідію із шабашем відьом, тим самим «виводячи дівчину у світ», проте на цьому її повноваження та сили закінчуються.

Наступною наставницею у відьомській освіті дівчини стає молода дружина полковника Гаррієт Форстер, що ніби є старшою і досконалішою версією самої Лідії: вона так само любить пишні бали, красиві сукні та цікаві плітки. Беручи юну подругу в подорож на літо в Брайтон, вона навчає головну героїню серйозним та важким заклинанням, що можуть мати серйозні наслідки для самої Лідії та всіх, хто її оточує. Саме завдяки Гаррієт дівчина стає частиною не просто шабашу, а Ордену Троянд — зібрання найсильніших відьом регіону. Проте і вони не можуть до кінця осягнути сили Лідії, і тому наступною її наставницею стає екзотична красуня міс Марія Лем, що приїхала до Англії з колоній задля вдалого одруження. Марія — також відьма, і на відміну від попередніх наставниць, вона єдина не підпадає під вплив харизми Лідії та навіть відчуває до неї неприязнь, що змушує міс Беннет добряче попрацювати, щоб подружитися з дівчиною та отримати її поради. Власне, кожна зі старших відьом приносить щось своє у характер головної героїні, кожен етап — це виклик, який Лідії потрібно прийняти та подолати.

Магічна Англія — це місце, де правлять жінки, але навіть тут є своя ієрархія. Лідія Беннет, незважаючи на обдарованість, на початку опиняється внизу, і навіть дочитавши книгу та знаючи чим усе закінчиться, складно сказати, чи потрапить відьма на найвищі щаблі суспільства. Головна героїня радше обирає не стандартний підйом сходинками, а стрибок на батуті, де в один момент вона на висоті, а в інший — у самому низу. Проте вона ніколи не йде за системою, а обирає змінювати та адаптовувати її під свої потреби, що викликає як захват, так і гнів деяких персонажів.

Однією з ключових тем «Скандальних зізнань», що прослідковується на всіх етапах розповіді, є сестринство. Як ми знаємо, родина Беннетів має пʼятьох доньок, і з усіма у Лідії різні стосунки. Вона обожнює доброту Джейн, поважає розум Ліззі, кпинить із серйозності Мері та всім серцем піклується про Кітті. Саме стосункам Лідії та Кітті відведено найбільше уваги, адже сестри постійно проводять час разом і у повсякденному житті, і магічному — як відьма та фамільярка. Вони не мають секретів одна від одної і настільки близькі, що в неприємності головна героїня потрапляє якраз-таки через прагнення захистити Кітті. Звʼязок Кітті та Лідії представлений як приклад складних сестринських стосунків з абсолютною відданістю, що може стати як розрадою, так і проблемою. На противагу кровним звʼязкам, знаходимо на сторінках книги і обрану родину, що представлена відьомською спільнотою. Ці жінки хоча і різні за віком, походженням та класовим становищем — у момент небезпеки готові переступити через принципи та битися одна за одну. Усі вони повʼязані силою та почуттям належності до однієї спільноти, що є таким цінним явищем для жінок.

Ще однією особливістю книжки є її форма — адже це роман у листах. Усе починається з того, що Лідія Беннет пише лист невідомому адресату, в якому пояснює, що нарешті настав час розповісти свою історію від початку і до кінця. Так і народжується ця книжка: занурюючись у минуле, головна героїня додає трішки і про своє теперішнє становище — вона виявилася вигнанкою, яку всі вважають місис Вікгем. Поступово читачі все більше дізнаються про справжні події, які пережила Лідія і які пропустила або неправильно зрозуміла Елізабет Беннет. І лише наприкінці, ближче до кульмінації сюжету, усі ниточки складаються в один клубочок і ми розуміємо хто є отримувачем цього довгого листа та для чого він узагалі був написаний. Ця концепція, хоча і не є новою в контексті сучасної літератури, без сумніву, цікава та прекрасно відповідає характеру головної героїні: пробираючись крізь ці сумбурні записи та численні відступи, читачі легко впізнають міс Беннет та її звички.

Наостанок варто сказати про українське видання «Скандальних зізнань міс Лідії Беннет, відьми». Дизайн обкладинки, зроблений Ксенією Степась, ідеально підходить під настрій книги: фіолетовий «магічний» колір, рельєфний вінтажний орнамент. А також символічні елементи, які читачі можуть з легкістю впізнати та проаналізувати: обручка на правій руці, плетіння зі стрічок, до яких привʼязані предмети, що мають своє значення в цій історії. Проте найцікавіша деталь видання — це невеличке зображення киці у нижньому правому куті сторінок, що при швидкому гортанні створює ілюзію руху. Такі фліпбукові елементи можна зустріти в українських виданнях нечасто, але така креативність з боку видавців тішить.

Без сумніву, таке переосмислення «Гордості і упередження», як «Скандальні зізнання міс Лідії Беннет, відьми», цінне. Але читати цю книжку можна і як окрему історію, не озираючись постійно на класичний роман та відмінності між книжками. Своєю роботою Мелінда Тауб прагнула показати зовсім інший образ Лідії Беннет, і їй це вдалося. Проте вибір, дати шанс цьому сучасному фентезі чи ні, залишається за читачами.

Запитання для обговорення книжки

  1. Наскільки цей роман переконує, що Лідія не просто легковажна персонажка, а людина, здатна змінюватися та дорослішати?
  2. Як авторка переосмислює події з «Гордості та упередження»? Чи здаються вам ці переосмислення правдоподібними?
  3. Чи можна вважати Лідію жертвою обставин і виховання, чи вона сама відповідальна за свої рішення?
  4. Як змінилося ваше ставлення до Вікгема після прочитання? І чи змінилося взагалі?
  5. Чи вважаєте ви, що Тауб пише в дусі Остін, чи радше пропонує сучасну інтерпретацію? Який підхід вам ближчий?
  6. Що ви думаєте про відьомську магію у книзі? Наскільки вона унікальна в контексті сучасного розмаїття фентезі?
  7. Яку роль відіграють сестринські зв’язки у розвитку Лідії як особистості?
  8. Як у романі зображена межа між наївністю й особистою відповідальністю?
  9. Які нові грані характерів Дарсі та Елізабет відкриває цей роман через погляд Лідії?
  10. Чи здогадалися ви, кому весь цей час писала лист Лідія?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: SpotifyApple PodcastsYouTubeSoundcloud.

Ілюстрації і фото — unplash.com, m.media-amazon.com

Підготовлено за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися з офіційною позицією державної установи «Український інститут книги».

авторка книжкова блогерка
Анна Полегенько

Споглядаючи апокаліпсис: Київ 2030-х у альтернативній реальності. Рецензія на роман Валентина Поспєлова «Стокгольм»

авторка Анастасія Придачук - 14.11.2025 в Книжки

«Стокгольм» — перша частина трилогії про північні міста, що вийшла друком у 2022 році у видавництві «Темпора». Це другий роман Валентина Поспєлова, у якому автор докручує ідеї, закладені у своєму нещодавно перевиданому дебюті — романі «Різанина»: дослідження людської природи та моралі на тлі політичних заворушень і протистоянь.

Відчувається, що до того, як стати на шлях письменництва, Валентин Поспєлов навчався на політолога. Хоч автор і покинув навчання заради кар’єри письменника,  інтерес до суспільних процесів і політичної тематики в його текстах нікуди не зник. І «Стокгольм» тому підтвердження: це політичне фентезі, якого доти не бачили читачі сучасної української літератури.

Стокгольмський синдром як модель стосунків

Перше, що привертає увагу при знайомстві з романом, — його назва. До чого тут Стокгольм і як це пов’язано з подіями, що розгортаються у Києві? Найочевидніша асоціація — стокгольмський синдром, і це припущення цілком слушне.

Стокгольмський синдром — це захисний стан, який характеризується прив’язаністю жертви до кривдника. Його проявами можуть бути прихильність до кривдника, виправдання його дій і перекладання відповідальності за кривду на себе.

У своїх інтерв’ю Валентин Поспєлов зазначає, що прагнув показати, як функціонують взаємини між кривдником і залежною від нього жертвою. Ідеться не лише про головну героїню Мирославу та керманича сектантської організації Ло — ця модель проявляється на різних рівнях.

Вона простежується у побутових стосунках — наприклад, у зв’язку Йосипа, бойфренда Мирослави, із його впливовим батьком, або у Михайла Попела, який стає заручником статусу свого загиблого батька, знаного військового. Але аналогічна динаміка працює і в ширшому контексті — на рівні взаємин між країнами Східної та Західної Європи, де перші часто виявляються залежними від других. Так автор проводить паралель між індивідуальною психологічною залежністю та колоніальними міждержавними відносинами.

Поспєлов переводить розмову в глобальніший вимір: досліджуючи співзалежність у приватних зв’язках, він показує, як такий тип мислення відтворюється на рівні суспільств і держав. І зрештою — як наша готовність підкорятися впливає на структуру світу, у якому ми живемо.

Київ 2030-х: яке майбутнє нас чекає?

Автор роману зображує Київ майбутнього — повоєнну столицю 2030-х років, у якій розгортається боротьба за владу. У протистоянні — секта, що займає офісну будівлю «Прометей», військова адміністрація, а також приватні найманці, які виконують роль допоміжної сили. І, звісно ж, не обходиться без зради.

Жанр роману, в якому поєднуються фантастичні елементи з політичними інтригами, Валентин Поспєлов вибрав недаремно — це інструмент у руках автора, яким він вправно користується для того, щоб порозмислювати над майбутнім і мати можливість розглянути альтернативний сценарій розвитку подій. Приміром, президентом в Україні став чоловік, ім’я якого — Олесь Гончар. Цікавий збіг, що вказує на шлях, яким рухається держава, віддалена від нас на десятиліття. 

Елементи фентезі, які проявляються у містифікації того світу, розширюють межі реального. Сам автор під час презентації книги зазначав, що, окрім політичної лінії, йому хотілося б додати у текст і класичні фентезійні мотиви — монстрів, яких рубають мечем, чи надлюдей із надзвичайними здібностями, щоб надати сценам більшої динаміки.

Також автор використовує нові назви станцій метро, як-от «Михайла Коцюбинського», «Василя Стуса», «В’ячеслава Липинського». Як зазначав сам автор у одному з інтерв’ю, цікавим залишається той факт, що працюючи над текстом, письменник спочатку використовував справжні тогочасні назви станцій, але на етапі редагування вирішив їх замінити, адже важко уявити, що в повоєнному Києві, наприклад, станція «Мінська» досі буде існувати. І він мав рацію: уже у 2022–2023 роках місто пережило масштабну хвилю перейменувань, коли чимало вулиць, скверів і станцій метро отримали нові, символічно важливі для України назви.

Київ у романі — сірий, злиденний, похмурий. Цей ефект підсилюється сніговою бурею, що от-от накриє місто і змусить його спинитися. На околицях міста мешканці не звертають уваги на те, що відбувається в центрі, їх мало турбує політичний та економічний стан справ. Ті, що перебувають ближче до епіцентру подій, проявляють більше активності. Але це все ще маса, маріонетки, якими вправною рукою може керувати будь-хто, якщо виголосить гарну промову та зачарує аудиторію своєю харизмою і правильно підібраними словами.

Суспільство спектаклю

Роман охоплює чималу кількість питань, що стосуються сучасного суспільства: від політичних конфліктів до екологічних катастроф. Одним із наскрізних образів, який допомагає осмислити ці явища, стає спектакль — метафора світу, перенасиченого товарами, інформацією та видовищами. Цей світ формує особливий тип людини, яка живе не за власними переконаннями, а за логікою постійного споживання — образів, емоцій, подій. Людина кружляє в нескінченному потоці інформації, свідомо не обираючи, з чого складається її життя, бо вибір підмінено нав’язаними моделями поведінки.

Таке тлумачення добре узгоджується з ідеями Ґі Дебора про «суспільство спектаклю», у якому все — від політики до мистецтва — перетворюється на видовище. Поспєлов ніби переносить цю теорію в сучасний контекст: його герої живуть у реальності, де зображення і подія стають нероздільними, а реальність сприймається лише тоді, коли вона відображена в медіа.

Найяскравішим утіленням цієї ідеї стає шоу «Королівська битва» — телевізійний проєкт, фінал якого приковує мільйони глядачів до екранів. Формат нагадує поєднання «Голодних ігор» і «Зважених та щасливих»: люди з надмірною вагою змагаються за перемогу, повзучи по горі, долаючи смертельно небезпечні перешкоди. Винагородою стають гроші й слава — тобто ті самі цінності, які визначають координати сучасного світу. Поспєлов демонструє, як суспільство споживає брейнрот-контент, споглядаючи задля розваги за тим, як страждають і гинуть люди в прямому етері.

Брейнрот (англ. brain rot, буквально «гниття мозку») — розмовний термін, який означає контент низької якості або нульової інтелектуальної цінності, що поступово притуплює мислення та викликає залежність. Цей термін напрочуд точно описує інформаційне середовище роману, в якому люди втрачають здатність до критичного сприйняття реальності, перетворюючись на пасивних спостерігачів.

Попри те що роман багато уваги приділяє політичній проблематиці, мотив спектаклю є наскрізним, що допомагає зрозуміти, як ці проблеми стають частиною культури видовища. Поспєлов показує, що світ, у якому все подається як шоу — від політики до війни, — приречений втратити чутливість до справжнього болю. У цьому сенсі його роман перегукується з антиутопійними візіями Дона Делілло, який досліджує, як медіа перетворюють трагедію на елемент масового споживання, і з дистопією Сюзанни Коллінз, де влада перетворює людські страждання на головне видовище епохи. Як і в науково-фантастичних моделях Айзека Азімова, тут постає питання межі людського контролю над створеними системами — коли технології, медіа та політика починають керувати самі собою, позбавляючи людину автономії та співчуття.

Присутність автора у романі

Окрім того, що автор присутній у романі як наратор, він з’являється ще й у вигляді персонажа — письменника Валентина Пристайка. Уже саме ім’я цього героя є прозорою алюзією на самого Валентина Поспєлова. Створюючи свого двійника-письменника в романі, автор вписує себе у художній світ і набуває можливості діяти на рівні з іншими персонажами.

Персонажа Валентина Пристайка, за юнґіанською типологією, можна віднести до архетипу Мага. Маг володіє таємними знаннями, з’являється у вирішальний момент, аби допомогти головному герою пройти випробування, і часто постає як наставник чи порадник. Він знає все про структуру й закономірності цього загадкового світу — і тому має особливу владу над ним.

Пристайко — це голос Поспєлова, але не прямий, а дещо «зсунутий»: через нього автор може дозволити собі іронію, сумнів, спостереження зсередини — те, що важко висловити безпосередньо від власного імені. Такий прийом автофікції — коли автор створює власного двійника в межах тексту — розмиває межу між вигаданим і реальним. Поспєлов ніби виводить самого себе на сцену, щоб спостерігати за світом, який створив, і водночас — бути втягнутим у нього. Сам автор, створюючи світ роману, стає його свідком і водночас потрапляє у власну пастку — адже, вписавши себе в текст, він теж стає персонажем.

Автор намагається реалізувати себе в тексті також у ролі жінки, створюючи головну героїню роману — журналістку Мирославу. На презентації книжки в книгарні «Є» у 2022 році він зізнається, що саме жіночі персонажі викликають у нього більший інтерес, адже це — можливість поглянути на світ з абсолютно нового, незвичного для себе ракурсу.

У романі не обходиться без теми фемінізму та проявів сексизму, з якими Мирослава стикається, долаючи перешкоди на шляху до розкриття головної таємниці сюжету. Особливо показовою є сцена зґвалтування, де на Мирославу нападає поліцейський Фесенко — невпевнений у собі чоловік, що намагається взяти жінку силою, аби принизити її і таким чином заперечити власну нікчемність. Враження справляє те, як у цій ситуації реагують очевидці й сама постраждала. Це питання залишається болісним і сьогодні — у суспільстві, де жінка часто змушена мовчати, бо правда може завдати шкоди її репутації або втягнути у «черговий непотрібний скандал». Оточення ж нерідко намагається виправдати кривдника, перекладаючи провину на обставини чи навіть на саму постраждалу. У романі це звучить через цинічні репліки на кшталт: «У нього просто дах зірвало, у горах таке подекуди трапляється».

Шок і жах, спричинені травматичним досвідом, Мирослава намагається придушити, забути або повністю знівелювати, наче нічого не сталося. Вона продовжує поводитися так, ніби її життя не змінилося, і не розповідає про подію нікому — особливо поліції. Це мовчання стає своєрідним механізмом виживання, але водночас і свідченням безсилля перед системою, у якій навіть правда може обернутися проти жертви.

Перед автором стоїть надзвичайно складне завдання — показати реакцію жертви після зґвалтування. Звісно, у кожного вона різна, але у випадку Мирослави агресії чи прагнення помсти немає. Натомість у ній поєднуються страх, сором і небажання говорити про пережите.

Втрачений образ Бога і спроба його пошуків

Образ Бога у романі Валентина Поспєлова набуває парадоксальної форми. Він розкривається через постать Ло — відлюдькуватого блідолицого ватажка секти, яка оселилася посеред Голосіївського лісу в офісному центрі під назвою «Прометей». Уже сама назва цього місця символічна: Прометей — міфічний герой, що подарував людям вогонь і за це був покараний богами. Поспєлов ніби продовжує цей міф у сучасному світі: сектанти, які захопили «Прометей», прагнуть донести свій «вогонь» — власну істину — людству. Вони щиро вірять у свою місію: звільнити людину від системи та повернути їй право на свободу вибору.

Ло проголошує себе посланцем Бога. Йому 31 рік — символічний вік активних діянь Христа, проте, на відміну від Спасителя, Ло не несе спасіння іншим, а сам прагне бути врятованим. Поспєлов створює псевдопрототип Христа — сучасного пророка у світі, де божественне втратило свій первісний сенс.

Особливе значення має його ім’я. Коли Ло запитують, звідки воно, він відповідає: «Я народився з ним». Згодом герой пояснює: «Ло — це перше слово, яке вимовила людина». Таким чином, ім’я Ло стає прототипом первісного слова, відлунням «логосу» — Божого Слова, через яке, за Євангелієм, було створено світ. Однак у Ло цей логос спотворений і зруйнований: замість творення — порожнеча, замість любові — розпач.

Ло — це спроба людини повернути Бога, який зник, і водночас — свідчення того, що віра без істини перетворюється на фанатизм і божевілля.

Цю ідею підсилюють епізоди, що розкривають духовне падіння людства. Особливо промовистою є історія про батька головної героїні — священника, який у дитячих спогадах постає люблячим і добрим, але наприкінці виявляється абсолютно аморальним. 

Фатальності оповіді додає і те, що події роману відбуваються напередодні Різдва — 23–24 грудня. Свято, яке традиційно символізує оновлення, любов і тепло родинного кола, у романі Поспєлова обертається хаосом, сніговою бурею, революцією та смертю.

Роман «Стокгольм» Валентина Поспєлова — один із небагатьох творів сучасної української літератури, що поєднує соціальну фантастику, політичну сатиру й психологічну драму. Для тих, хто цікавиться політичними процесами та не боїться гострих соціальних тем, цей текст стане справжнім відкриттям. Видавництво «Темпора» вже випустило другу частину трилогії — роман «Осло», який розвиває ідеї «Стокгольма», але не повторює його сюжет. Поспєлов веде читача тією ж стежиною, лише розширюючи межі створеного ним світу — вигаданого, а може, й цілком можливого.

Запитання для обговорення книги

  1. На які ще думки наштовхує назва роману?
  2. Чому Валентин Поспєлов обирає головною персонажкою жінку, а не чоловіка? Що це йому дає, що він хотів цим донести, яку проблематику висвітлює?
  3. Опишіть види взаємин у романі: між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, босом і підлеглим, колонізатором і колонізованим, жертвою і злочинцем. 
  4. На вашу думку, що таке політичне фентезі? Чому автор обирає цей жанр для написання роману?
  5. Як автор бачить Україну майбутнього? Які виклики перед нею постають? Що змінилося? 
  6. Чи є цей роман альтернативним сценарієм розвитку суспільства, чи це лише фентезійне чтиво? 
  7. Образ автора у тексті: як він проявляє себе і веде діалог з читачем? 
  8. Яким чином снігова буря впливає на перебіг подій? Чи є це метафорою?
  9. Як автор говорить про релігію та віру в романі?  
  10. «Королівська битва» як прояв людської безнадійності. Як автор бачить і говорить про сучасне суспільство, його проблеми та виклики? 
  11. На що ще нам натякає назва офісного центру «Прометей»? 

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: SpotifyApple PodcastsYouTubeSoundcloud.

Ілюстрації і фото книжки — unplash.com, фейсбук-сторінка Валентина Поспєлова

Підготовлено за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися з офіційною позицією державної установи «Український інститут книги».

Магія реальності: «Відьомська кров» Олександра Ірванця як роман про сучасну війну

авторка Олександра Пшенична - 14.11.2025 в Книжки

«Відьомська кров» — роман Олександра Ірванця, написаний після початку повномасштабного вторгнення, що вийшов друком у видавництві Vivat у 2025 році. Сюжет твору рефлексує на знайомі та болісні для українців сюжети: події розгортаються в часи повномасштабної війни, коли багато людей стають біженцями в інших країнах, зокрема й Німеччині. Власне з неї, а саме з Берлінського «Гауптбанхофа», себто головного вокзалу, і починається оповідь.

Таїсію, українську відьму, відправили в Берлін із Києва, аби надавати допомогу українським біженцям. Одного разу на головному вокзалі вона відчуває присутність іншої чаклунки — нею виявляється російська оперна співачка Римма Корсакова, що приїхала виступати в Німеччині. Та прибула вона не сама, а з дівчинкою з України Катею, аби «воспітать в нєй любовь к родной зємлє, родной странє».

Фольклор, магія та бюрократія

Магічний елемент у «Відьомській крові» створюють два світи: один із них — «звичайний», контекст якого відомий усім українцям, а інший — прихований від звичайного люду світ магії. Попри те що відьомство може асоціюватися з усе ж більш індивідуальною, самостійною практикою, із самого початку роману стає зрозуміло, що в цьому чаклунському світі є внутрішня організація та порядки. А що далі рухаємося сюжетом, то зрозумілішим стає той факт, що той світ багато в чому схожий на вимір людей (та про це згодом).

У цій історії фольклор вплітається у сучасний контекст: так, наприклад, у шпиталях тут ставлять крапельниці з живою та мертвою водою; магія тут представлена більш «побутово», вплетеною у відьомське життя. Образ відьми не наділений суто негативними рисами, радше певним магічним знанням та свободою. Як зазначає сама Таїсія у творі (бо саме від її особи і ведеться оповідь):

«Про те, що відьма — жінка найвільніша, я знала з раннього дитинства».

І дійсно, головна персонажка видається дуже рішучою, відтворюючи архетип відьми як незалежної, розумної жінки. Окрім цього, вона ще й доволі сильна — принаймні саме вона разом із поляком Миколою Скшетуським виявляється здатною зупинити Корсакову та врятувати дівчинку Катерину.

Та все ж відьми та відьмаки, хоч і наділені надзвичайними силами, далеко не всемогутні. Окрім очевидної різниці в чаклунських здібностях, виявляється, що магія дуже виснажлива — тож протидія росіянці стає важкою задачею для Таїсії і на фізичному рівні.

Внутрішня ж організація дуже бюрократична: навіть не доходячи до першої частини, у невеликій довідці на початку, уже натрапляємо на уривок із підручника «Чарівницьке право, судочинство та юриспруденція» (між іншим, виданого в Конотопі!), який поділяє чаклунів на три види — залежно від їхньої сили. Надалі ж сюжет тільки більше розкриває усі чаклунські структури: тут є і Рада Відьом, і Чаклунська спілка, і Відьомський статут, і Чарівницький кодекс.

Проте вже на міжнародній конференції, під час якої мали б вирішити, як зупинити Римму Корсакову, усі присутні виявляються зачарованими оперною співачкою, окрім Таїсії та Скшетуського, тож вони вимушені діяти самостійно. Створені ж чаклунські органи влади здаються як мінімум не здатними відповісти на безпекові запити, а як максимум — трохи абсурдними у світі, у якому панує магія.

Проте звʼязок держави та чарів у «Відьомській крові» дуже міцний: наприклад, за часів Радянського Союзу магічні інституції діяли підпільно, відновивши свою діяльність уже за часів незалежності, із чим допомагали західні організації. Та й узагалі, як виявляється, відьомська наука вчить тому, що «сумарна чаклунська потуга держави прямо пропорційна потузі економічній». Це, власне, і дає зрозуміти, що все ж магія і держава не просто дотичні — вони взаємозалежні.

Головна російська відьма

Персонажка Римми Корсакової як «головна» російська відьма, вочевидь, не випадкова: вона відома оперна співачка, що приїхала виступити за кордоном. Її дотичність до «великої» культури надає їй голос на міжнародній арені (як виявляється, голос — це взагалі її сила). Ще на початку твору стає зрозуміло, що вона потужна відьма, яка хоче виконати складний ритуал, використовуючи кров дівчинки Катерини для оживлення памʼятника.

Утім, її надзвичайна сила пояснюється не самими чаклунськими здібностями, а тим, що всі інші російські маги віддали їй свої сили після того, як Росію виключили з однієї з міжнародних організацій (хоча, вочевидь, «ліберальні та дисидентські» погляди співачки все ж проклали їй шлях до політичних інституцій). Тому Римма Корсакова у «Відьомській крові» — про колективне та як воно свідомо чи несвідомо наділяє силою і владою інших в різних площинах.

Дорослішання Катерини з Луганщини

Дівчинка Катерина, яку привезла до Берліна Корсакова, виявляється цілковито нею зачарована — настільки, що навіть відомій німецькій цілительці важко дається її лікування.

Катерина здається українською дівчинкою без надзвичайних сил, та раптово виявляється, що вона здатна перетворювати мертву воду на живу, навіть перебуваючи під крапельницею. Інші персонажі презюмують, що вона може бути «сплячою» відьмою — тобто такою, яка не проявлялася в декількох поколіннях і тепер має всю цю накопичену силу. Зазвичай це відбувається у межах трьох поколінь, та Катерина, схоже, стала винятком і пробудилася значно пізніше.

У шпиталі ж вирішують, що найкращим рішенням лікування Катерини буде застосувати не найтиповішу річ у таких випадках — еліксир дорослішання. Адже саме він має ще більше пробудити її магічні здібності й надати сили для боротьби з росіянкою.

Сама сцена дорослішання дівчинки викликає суперечливі почуття: вона здається втручанням не тільки у її тіло, а й безпосередньо в її життя, досвіди та час; водночас відчувається прикро неминучою у їхніх обставинах — адже цей план лікування дійсно спрацьовує, і вона оговтується від зачарованого сну. Окрім того, що це нагадує нам про безпосередньо вимушене й пришвидшене дорослішання дітей, чиє дитинство випало на період війни, ця подія з сюжету також натякає загалом на зміни українців (не дарма ж імʼя дівчини збігається з назвою відомої Шевченкової поеми, про яку часто говорять як символічне представлення України). Саме повномасштабна війна багато в чому стала каталізатором суспільних змін: дорослішання тут стає певною ініціацією, вимушеною але й ефективною водночас.

Письменник(и) роману

Особливий інтерес викликає персонаж Письменника, у якого живе Таїсія і який протягом усього сюжету пише книжку про… відьом у Німеччині. До речі, живе вона не просто в його помешканні, а в чотиривимірній кімнаті, яка ніяк не впливає на планування будинку і яку вона отримала як гонорар за «завороження від митного огляду великої партії мозамбікського приворотного напою з тестикул білого носорога». Проте коли Письменник пропонує їй ознайомитися з його текстом, вона не виявляє інтересу. Пізніше, уже в другій частині, вона починає сама про це розпитувати, і між ними трапляється діалог:

« — Хіба ти не знаєш? Це ж ти пишеш ту свою повість про відьомство! Що там у тебе далі? Чи скоро вже закінчиться? І який кінець? Персонажі цікавляться, авторе!
— А-а-а… — Письменник знову затягується вже майже закінченою сигаретою. — Там, у повісті, уже й справді заходить на коду, як кажуть музиканти. Але ще трохи крові проллється. 

— Трохи крові проллється? Зрозуміла. Тобто нічого я не зрозуміла. Якої крові? Чиєї крові? Поясни!

— Не зрозуміла? Тоді просто чекай. Розуміння прийде».

Цим вони ніби трохи притуляються до так званої «четвертої стіни»: персонажка не говорить із читачами напряму, а проте починає осмислювати свою присутність у книзі. Окрім цього, через те, що контекст книги вочевидь рефлексує сучасні події, то це створює ще цікавішу картину: адже звернення видається актуальним і для сучасних читачів.

Та це не єдиний письменник, який фігурує у творі: вулицями міста тут також ходить і Гофман: точніше, їх тут три — Ернст, Теодор та Амадей (хоча наприкінці Письменник згадує і четвертого — відкривача ЛСД). Вочевидь, згадка саме цього автора — не випадкова, адже він ідеально вписується в цю історію і доповнює її: його тексти фантастичні й сатиричні, часто зосереджені на роздвоєності та різноплановості, зіткненні двох світів.

Застиглість часу

Час у цьому романі — доволі химерний. Хоча й сам сюжет дуже динамічний, і час у ньому рухається швидко (настільки, що іноді навіть не встигаєш за виром подій), усе ж його лінійне сприйняття дещо порушене.

Однією із найвизначніших магічних здібностей для сюжету стає здатність зупиняти час, для якої треба настільки багато енергії, що опісля чаклуни можуть навіть померти (така доля спіткає чарівників Вагнера та Вільшаного Короля). Зупинка часу двічі надає Таїсії та Скшетуському потрібне «вікно»: спершу — аби завадити ритуалові Корсакової, а потім — аби зустрітися з іншими чарівниками та вирішити, куди рухатися далі. 

На противагу зупинці швидкоплинного часу, тут присутнє і явище абсолютно протилежне — оживлення застиглого у часі. Адже фінальна битва відбувається не безпосередньо між відьмами, а між памʼятниками, яким відьомська кров здатна надати життя.

Та хоч у цьому творі і є магічний світ, здатність керувати часом, літати, однак все ж є константа, від якої він не відходить, — це безпосередньо наш сучасний контекст. Цей роман — не про баланс одного та іншого, а про повне поглинання реальністю магічного. Здається, ніби він «заграє» із сучасністю, використовуючи магію, — та не лишає по собі радості від процесу гри, а підважує, іронічно запитує читачів про політичні інституції, жертви, пробудження колективної памʼяті. Та саме на іронічні запитання іноді найважче знайти відповідь.

Цей роман показує, як фентезі може функціонувати в часи повномасштабного вторгнення: фантастичні елементи та нові світи не віддаляють від контексту, а балансують між відчуттям «реального» та «нереального», підсвічуючи фронтир, утворений війною. Наприклад, у романі «Діти вогненного часу» Мії Марченко та Катерини Пекур, у якому героїня потрапляє в інший вимір Києва, події також починаються на вокзалі — у місці, яке тільки є певним етапом подорожі, у якому стикається багато різних світів. Жанр фентезі стає не тільки творенням уявного, але й підсвіченням реального, надаючи йому символізму, — і крізь цю призму ми читаємо про втрату, памʼять і зміни в суспільстві.

Запитання для обговорення книги

  1. «Відьомська кров» — іронічний роман. На вашу думку, що саме в ньому висміюється і яким чином? Чи присутня в ньому сатира?
  2. На відміну від багатьох інших фентезі, цей роман не створює окремого всесвіту, а «вписує» магічні елементи в сучасний контекст. На вашу думку, як ця особливість впливає на сприйняття книги? Що вона додає сюжетові?
  3. Кров здавна відображала багато різних уявлень людей: уособлювала звʼязок та передачу памʼяті між поколіннями, виконувала ритуальну функцію у різних обрядах, символізувала жертву, братерство тощо. На вашу думку, яку роль відіграє кров у цьому романі?
  4. У романі вказується, що за радянської доби чарівництво було заборонене, тож усі чарівники фактично діяли підпільно. Відродження відьомства відбулося вже після розпаду СРСР. Чому, на вашу думку, воно було під забороною? Як це вказує на звʼязки чаклунства з державною владою?
  5. Однією з яскравих постатей роману є Письменник. З тексту ми дізнаємося, що він пише роман про відьомство в Німеччині. На вашу думку, які подробиці з роману характеризують його як персонажа? 
  6. Імена персонажів у «Відьомській крові» дуже часто мають символічне значення. Які імена вам пригадуються? Яке значення для роману, на вашу думку, вони мають?
  7. У книзі часто зазначається, що серед відьом сили здебільшого передаються у спадок. Обговоріть роль поколінь у цьому романі й те, як вона перетинається з його історичним аспектом.
  8. Обговоріть образ дівчинки Катерини. Які її риси? Що означає її дорослішання?
  9. На вашу думку, чому в цьому творі стільки алегорій та інтертексту? Яке враження створює авторський стиль?
  10. Попри присутність очевидної антагоністки твору Корсакової, не тільки її сила заважає зупинити її наміри. Обговоріть ці фактори. Як це впливає на ідею зла та добра в романі?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: SpotifyApple PodcastsYouTubeSoundcloud.

Ілюстрації — vivat.com.ua, unplash.com

Підготовлено за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися з офіційною позицією державної установи «Український інститут книги».

Внутрішній герой зовнішньої пам’яті. Рецензія на роман «Квантовий злодій» Ганну Раяніемі

авторка Яна Опалєва - 14.11.2025 в Книжки

Фінський письменник-фантаст Ганну Раяніемі, який з десяток років працював здебільшого над короткою формою — оповіданнями й новелами, — свій дебютний роман «Квантовий злодій» видав у 2010 році. Письменник створює свої тексти англійською, тож і його перший роман був виданий рідною для автора мовою лише через рік. «Квантовий злодій» — текст-химера, виплеканий не так митцем, як математиком, що стає по-особливому відчутним у найбільш яскраво й прискіпливо випрацюваних елементах роману. Зупинившись на фантастиці, автор насправді  грається з читачем: нібито дотримуючись правил жанру і вплітаючи технології та винаходи для побудови нового світу в межах космічного простору, випотрошуючи мізки всім, хто не звик до подібного техноентузіазму, фантаст розгортає чергову альтернативну історію одного з найвідоміших детективних героїв нашого літературного світу — Арсена Люпена. Подібно до свого прототипу герой «Квантового злодія» — такий собі елегантний злочинець, чию ув’язнену свідомість витягують задля пропозиції нетипової крадіжки, що надійшла від чарівної дами.

Роман «Квантовий злодій» опісля видання фінською зібрав низку нагород, серед яких, зокрема, «Найкращий дебют» у межах «Єврокону» (щорічний фестиваль фантастики серед країн Європи) 2011 року та премія Tähväeltaja від Гельсінського товариства наукової фантастики (яку вручають за найкращу фантастику, видану фінською мовою) 2012 року. Крім того, ця дебютна великоформатна робота Ганну Раяніемі була номінована на премію американського журналу фантастики «Локус» та стала призером Меморіальної премії імені Джона Кемпбелла.

Після досить успішного старту роман було розширено до трилогії: другою частиною став «Фрактальний принц» 2012 року, а заключною — «Причинний янгол» 2014 року. Наразі українському читачеві доступна лише перша частина серії у перекладі Євгена Пілецького від «Видавництва Жупанського».

Сам у себе злодій, сам собі тюремний наглядач

Головний герой роману, Жан ле Фламбер, на початку своєї появи перед читачем перебуває у прозорій скляній в’язниці, у межах якої переживає регулярні сутички з умовним наглядачем — варіативним образом себе самого. Мов у вестерні, конфлікт вирішується револьвером, хоча всіх одразу попереджають: щоб перебування не було довгим і травматичним, достатньо «співпрацювати» зі своїм наглядачем (щоправда, така умова не передбачає відповідного бажання у двійника, який слугує тобі покаранням).

Архітектурні рішення місцевого світу (та й самі персонажі) видаються складними механізмами, машинами, зовнішні корпуси яких ніби ніколи й не передбачали дверцят чи пластин, що приховали б їхню суть, сильні сторони чи слабкості, їхні наміри чи спогади. Така раптова відвертість специфічно посилює прямоту імен персонажів, які одразу ж постають не окремими персонами, а загальною сутністю, яку вони могли б уособити. Подібно до байки, де Сила і Справедливість стають дійовими особами, у цьому романі є героїня Міелі (з фінської — розум), а герої рухаються містом Ублієтт (з французької — забуття). Утім, зауважимо, що текст не аж так поривається розвінчати загадки ще до їхнього повного висловлення. Більшість ймень та найменувань насправді зашифровані завдяки звичному для фантастичних світів прийому — уявленню майбутнього як простору змішаних культур, а відповідно — і мов. Тому повсякчас на сторінках з’являються англійські, французькі, фінські, японські та інші слова, які не лише підкреслюють мультикультурність світу, а й водночас утримують зв’язок із жанровими попередниками та вступають у діалог з іншими, близькими для цього роману текстами.

Дилема в’язня та інші трагедії Сонячної системи

Назвою першого розділу роману є «Дилема в’язня» — таким чином через відому модель з теорії ігор автор анонсує нам фактичну схему симуляції, яка слугує методом покарання у в’язниці, у якій і поневолений головний герой. Окрім фрагментів, тісно пов’язаних з теорією ігор, на читача чатують факти про рельєфи небесних тіл та космос загалом, однак саме в криптографію автор примусово занурить кожного, хто забажає знайти відповідь на головне запитання — «Що ж тут таки відбувається?». Сама ж криптографія (наука про шифри) в межах цього роману існує на різних рівнях: від конкретного існування її як науки, зокрема в контексті інформаційних технологій, до сюжету, побудованого на інтертекстуальних символах.

Лабораторія пам’яті

У романі автор уникає образу глобалістичного злодія (штучного інтелекту), а втім, знаходить його більш «людяного» вже давно відомого, а тому почасти страшнішого близнюка — симуляції та копії свідомості. Фантазія ж про завантаження свідомості на інші носії, скопійовані «мертві душі», які недарма в романі звуться «гоголями», у межах такого розпанаханого світу з вивернутими назовні жителями підштовхує до логічного розвитку подій. У місці, де свідомість є чи не єдиною інформацією, саме її убезпечення стає головною проблемою. Завдання, яке отримує наш азартний злодій, — відновити власні спогади, з’ясовуючи, у кого вони зберігаються, як саме їх можна здобути та в якому порядку вони повинні бути відновлені. Що в межах історії стає надскладною задачею, адже тут уже існують інші гоголі, копії його свідомості, що теж зацікавлені в здобутті пам’яті головного героя, але виконують абсолютно інші ролі в соціальній системі цього світу. 

Попри те що роман рясніє математичними термінами та концепціями, сюжет дає можливість розібратися в усьому інтуїтивно, відклавши розшаровування цієї цибулини на майбутнє.

Арсене Люпене, здавайтесь!

Епіграфом до роману «Квантовий злодій» стала цитата зі «Втечі Арсена Люпена» Моріса Леблана. Арсен Люпен — один з культових детективних героїв літературних світів, і саме він стає прообразом головного персонажа роману Ганну Раяніемі. Читачі, що вже знайомі з цим детективним всесвітом, упізнають не лише його головного героя, а й історії, які він проживає. Сам Ганну Раяніемі відкрито говорив про те, що його надихнула і зацікавила криза, яку пережив  персонаж Моріса Леблана. Найбільший інтерес у фантаста викликав шлях спокути Арсена Люпена і його спроби жити незлочинно. Це суттєво вплинуло на світ, у який Ганну Раяніемі поселяє вже свого персонажа. 

Автор відмовляється йти типовим для похмурих фантазій про майбутнє шляхом, де приватність ідентичності постає загроженою, беззахисною перед тоталітарною або іншою політичною системою, хоча й зберігає натяки на можливість подібного розвитку сюжет (наприклад, у романі з’являються шпигуни російського походження та сюжети з поваленням монархії). Натомість герой Ганну Раяніемі протистоїть власним тіням, чи то тіні самого себе, яка водночас може стати будь-якою особою чи машиною у межах цього світу. І навіть ці перевтілення, народжені з ідеї копіювання свідомості, суголосні образу Арсена Люпена як майстра перевтілень. Серед інших легко вгадуваних відсилань у романі з’являються образи, а подекуди й дослівні цитати з історій про Шерлока Голмса — ще одного культового героя детективного жанру, який допоміг сформувати легендарний поважний і елегантний образ високофункціональної свідомості, здатної помітити більше, ніж доступно звичайній людині. 

Цей текст постає як хаотична система явищ і подій не через свою фрагментарність, а через надмір зв’язків, які можна між ними встановити, що водночас робить його найцікавішою текстуальною мозаїкою і найтовстішою крапкою, яку можна поставити в кінці розповіді, навіть попри те, що це перша частина трилогії.

Цербер на воротах спокою: нарцисизм, система, забуття

«Квантовий злодій» — це насамперед чоловіча фантазія, і є певна іронія в тому, скільки персонажів роману — скопійована душа одного й того ж чоловіка, який водночас і бог, і король, і злодій, і герой. Попри сюжетну обумовленість, варто лише на секунду відвести погляд від азартного пана — і його починають оточувати доволі посередні люди, амбіції і наміри яких є лише відлунням його персони. 

Що ж до людини як інструмента, то тут роман, який насправді важко дається до класифікації його як антиутопії, раптово робить серйозний крок у цей бік. Річ у тім, що попри можливість нескінченного копіювання свідомості, якою користуються політичні сили, що ворогують у цьому світі, у конкретної свідомості є свій обмежений час. Саме час є мірилом окремої ідентичності, і після втрати відведених хвилин гоголь, що залишився, стає фактичною машиною, мовчазною робочою силою, яка працює задля підтримки існування відповідного простору.

Чому ж ідеться про час, а не про пам’ять, якщо місто Ублієтт чітко утверджує забуття як причину сполоху спільноти? Час — це фактична валюта, ним можна оплатити чимало послуг, жебраки прагнуть отримати в дар хвилину. Пам’ять натомість, хоч і є ключовою для існування, — надто «розгорнута», через це не відчутна у своїй вазі, помітна лише тоді, коли вже зникає. А тому й постає самоціллю цього світу, його буттям, його страхом. Штучна пам’ять деформує світ, а вкрадений час робить можливим крадіжку свідомості. Тож варто повернутись до початку роману й поміркувати: а як вдалося звільнити Жана ле Фламбера?

Запитання для обговорення книжки

  1. Спробуйте поміркувати, чому світ, у якому живуть герої цього роману, зрозумілий: яку країну ви уявляєте, коли його читаєте, хто живе у цьому світі, якою вірою, мовою і технологіями користуються жителі фантастичних міст, хто ці міста населяє, окрім людей?
  2. Багатомовність лексики не єдиний елемент мультикультурності фантастичного світу. Зверніть увагу на міфологію: чи належить вона одній країні, які релігійні течії з’являються на сторінках роману? Чи свідчать вони про багатонаціональність, чи про повну взаємоінтеграцію народів?
  3. Чимало фантастичних текстів послуговується казковими сюжетами — спробуйте віднайти казку, яку автор приховав на сторінках свого роману.
  4. Попри знані детективні історії, які продовжують своє життя у цьому романі, тут з’являються відсилання до текстів і інших культових письменників. Спробуйте, наприклад, відшукати тут Марселя Пруста.
  5. Хоча автор оминає популярну тему штучного інтелекту, він усе ж зберігає використання багатокористувацьких онлайн ігор у межах свого світу. Яка у них функція в межах формування цього фантастичного світу?
  6. Спробуйте відтворити схему того, як головний герой заховав свої спогади: які методи він використовував?
  7. Не тільки у головного героя дещо деформовані стосунки з власною памʼяттю і, відповідно, єством. Поверніться до окремих героїв роману і спробуйте відстежити, що стається зі спогадами інших персонажів та як це впливає на їхнє життя.
  8. Яку роль у цьому романі відіграє поезія? Як і чому вона зʼявляється в окремих епізодах історії та як ритмічність окремих прозових рядків повʼязана з темами роману?
  9. Надмір технологій якісно вплинув на уявлення про дружбу, романтичні й еротичні стосунки, сімʼю. Спробуйте відстежити, якими постають дитячі роки та старість, порівняйте з їхніми зображеннями в інших науково-фантастичних текстах.
  10. Які референси ви впізнали одразу, а на які знадобився якийсь час?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: SpotifyApple PodcastsYouTubeSoundcloud.

Ілюстрації — unplash.com

Підготовлено за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися з офіційною позицією державної установи «Український інститут книги».

авторка
Яна Опалєва