Автор: sensor

Друковані журнали продовжують повертатися в культурні звички українських читачів та читачок. Часописи зараз дають простір для потрібного сповільнення: їх варто дочекатися і забрати з пошти, знайти місцину, щоб зручно було гортати глянцеві сторінки, та, врешті, чимало часу, щоб прочитати всі матеріали нового номера. На початку березня ми вже згадували журнали, що продовжують або ж навіть почали виходити друком під час війни, і оглядали їхні зимові випуски. А тепер взяли до рук літні видання трьох часописів: Марина Губіна почитала журнал «Кіно-Коло», який вийшов після 16-літньої паузи, Наталія Колегіна – «Український театр», що теж мав перерву з 2018 року, а Анастасія Євдокимова — Vogue Ukraine Edition Leaders. 

Наприкінці червня вперше з 2008 року вийшов друком новий номер часопису «Кіно-Коло». Після тривалої паузи журнал знову можна отримати поштою й потримати в руках. Випуск має назву «Україна у вогні» і присвячений способам осмислення воєн у кіно, але й не уникає нагоди згадати поточні проблеми кіноіндустрії, проговорити ті зміни в галузі, які сталися після повномасштабного вторгнення, і поділитися своєю візією українського кіно в майбутньому.

Розпочинається номер із фрагментів повісті Олександра Довженка «Україна у вогні» та статті кінокритика і кінознавця Сергія Тримбача про життєві та творчі вибори режисера. У ній кінокритик порушив тему, до якої так чи так повертатимуться в наступних матеріалах випуску: відповідальність творця перед аудиторією. Подібно до того як Довженко своїми ідеологічними стрічками (а окремі риси пропаганди зʼявлялися навіть у культових «Звенигорі» та «Арсеналі») співпричетний до формування радянського суспільства, відповідальність за образи та вчинки персонажів лягає й на акторів. Врешті, саме вони стають згодом обличчями тих подій, що зображені у фільмі. Про це пише Олег Шинкаренко у розвідці про акторські перформанси, які часом могли підігравати агітаційній машині, а могли й навпаки — створювати нові, щирі наративи.

Щирість також обʼєднує два воєнні (чи радше військові) фільми, яким присвячені окремі матеріали випуску. Перший із них «Кисневий голод» (1991) Андрія Дончика, сценарій до якого режисер створював разом із Юрієм Андруховичем за мотивами власних армійських спогадів. Стрічка відбиває масштаби ксенофобії та расизму в совєтській армії, яка була потужним механізмом вимивання національної ідентичності солдатів. Відвертий у зображенні реалій фільм став одним з небагатьох прикладів екстремально жорстокого українського кіно.

Другим проєктом став документальний серіал «Війна. Український рахунок» (2002) Сергія Буковського, в якому проговорюється складне багатоманіття досвідів українців та українок під час Другої світової війни. Це була спроба знайти точки порозуміння, зафіксувати корпус трагедій та жертв водночас німецького вторгнення та совєтської окупації, а заразом і звільнитися від пропаганди «Великої вітчизняної». Фільм складається із хронік війни, які доповнюються коментарями очевидців та їхніх родичів. Документальна форма, певне, найкраще надається до складних розмов про памʼять: що менше вигадки у свідченнях, то більше довіри до справжніх людей, а не акторів.

Документальність стає ще одною наскрізною темою номера, бо без неї розмова про сучасний український кінематограф буде дуже неповною. Так, у випуску є інтервʼю з Володимиром Тихим з «Вавилону’13» — обʼєднання кінематографістів, які спершу фіксували події Майдану, а згодом — перебіг російсько-української війни. Режисер розповів про їхню діяльність у перші дні повномасштабного вторгнення, масштабний проєкт із Суспільним Мовленням та принципи обʼєднання та плани на наступні проєкти. Крім цього, Алекс Малишенко поговорив також з Валентином Васяновичем — оператором «Племʼя» (2014) і режисером «Атлантиди» (2019) та «Відблиску» (2021) — про документальну складову його фільмів, авторський стиль, роботу з акторами та конструювання сюжетів. 

Ретроспективний погляд на власний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» (2020) пропонує Ірина Цілик. Родина, життя якої і зафіксувала стрічка, тепер, від 24 лютого 2022 року, не має того будинку, який глядачі бачили на екранах, проте має фільм, здатний немовби повернути їх додому. А режисерка має кінородину, з якою не лише створювали стрічку, а й переживали початок вторгнення.

Реалії кіноіндустрії в умовах війни стають зрозумілішими після двох панорамних матеріалів про роботу телебачення та кінотеатрів сьогодні. Представники та представниці девʼяти телеканалів поділилися своїм досвідом роботи та міжнародної співпраці в лютому — березні 2022 року, як робили вибір на користь знайомого або ж, навпаки, нового контенту та які місії собі визначили. Багато мовників сходяться на тому, що телебачення зараз говорить на дуже широку аудиторію, а тому має створювати матеріали про замовчувану раніше культуру, конструювати сучасний образ військового, розповідати історії перемог та травм. Проте телеканали наголошують, що розважальний контент також потрібен, він дозволяє глядачам трохи відволіктися та тримає довкола каналу сталу аудиторію, тому мовники продовжують старі проєкти на наступні сезони і розробляють нові. 

Із кінотеатрами ситуація дещо важча, оскільки кінопрокат, який і так переживав нелегкі постковідні часи, тепер потерпає ще й від небезпеки під час тривог та фінансових збитків, оскільки ймовірність недодивитися фільм відвертає чимало глядачів. Проте кінотеатри шукають шляхи до розвʼязання цих проблем, наприклад ведуть перемовини щодо змін у розподілі прибутку, щоб дистрибʼютори забирали собі менше ніж 50% прибутку.

У матеріалах про сьогодення дається взнаки тривалість створення журналу — майже три роки. Часопис на 180 сторінках прагне охопити все те, що сталося за час повномасштабного вторгнення і навіть трохи раніше. Тому на сторінках є і розмова з керівницею Довженко-Центру Оленою Гончарук про роботу фонду попри всі конфлікти з Міністерством культури, і текст про загрозу засилля «байрактарщини», і есей Андрія Кокотюхи про образ пса Патрона як українського супергероя. Деякі тексти прочитуються вже дещо ретроспективно, особливо інтервʼю, в яких осмислюються воєнні реалії з позиції кінця 2022 року. Так, у матеріалі про кіноробів, що долучилися до ЗСУ,  вони діляться досвідом першого півріччя війни (вочевидь, тоді були записані розмови), що нині, з одного боку, дозволяє згадати той період, який дещо загубився у потоці інформації, а з іншого — створює  химерне відчуття загубленості у часі. 

Серію нелегких матеріалів про воєнний досвід та складнощі індустрії сьогодні завершують тексти про плани на майбутнє та те, яким шляхом має рухатися кінематограф і які кризи потрібно подолати, щоб українське кіно було впізнаваним та обговорюваним як у домашньому прокаті, так і у світі.

Анонсів щодо виходу наступного номера журналу «Кіно-Коло» поки немає.

У травні презентували перший випуск відродженого театрального журналу, який закрили у 2018-му. Йдеться про «Український театр» від «Медіахолдингу мистецької періодики». Ініціаторкою відновлення видання стала головна редакторка журналу «Антиквар» Ганна Шерман, а головним редактором — журналіст і театрознавець Віталій Жежера. Журнал вважають спадкоємцем «Театральних вістей» (1917) під керівництвом Леся Курбаса, а також інших театральних видань: «Театру», «Сільського театру», «Радянського театру», «Масового театру», які виходили у 1919—1941 роках. Розглядаємо перший випуск відновленого журналу.

Перший випуск журналу складається з трьох тематичних частин: розділ «Гра» з відгуками на вистави 2021—2022 років експертів однойменного V Міжнародного фестивалю-премії, «Будні» — з ретроспективою театрального життя, тенденціями та проблемами сучасного театру і «Війна» — зі статтями театрознавців, написаними на початку російського вторгнення. Якщо коротко, це зріз думок та ідей за час великої війни, а отже, деякі тези й теми здаються вже відомими або ж певною мірою проговореними в культурній сфері (але чи в театральній?).

У випуску є тексти від зрілих театрознавців/иць та театральних критиків. Дослідниця театрального авангарду Ганна Веселовська роздумує про феномен «Конотопської відьми» Івана Уривського, а театральний критик Олександр Саква вибудовує ретроспективу репертуару Національного театру імені Івана Франка: від постановок Сергія Данченка до повернення вистав у сучасних інтерпретаціях від молодих режисерів Івана Уривського та Давида Петросяна. Є тут і розмови за участі культових сучасних діячів — Богдана Бенюка в ролі театрального менеджера «Театру на Подолі» чи генерального директора та художнього керівника Національного театру імені Лесі Українки Кирила Кашлікова. Перший пророкує, що мандрівних акторів, які працюють водночас із різними театрами, буде з’являтися все більше, а другий не без пафосу каже, що театр нині — це місія. В інших текстах з’являються тези про театр як вічне мистецтво та звитягу учасників сфери — і то так, що здається, ніби ці люди водночас оспівують театр і кохаються в ньому.

Із редакторського вступу дізнаємося, що «Український театр» постав із попелу, щоб ілюструвати й аналізувати сучасне театральне життя в Україні, а також дати майданчик для розмови молодому поколінню українських театрознавців. То хто є читачем журналу? Професійна аудиторія, тобто усі театральні діячі й працівники театру, театрознавці, люди культури й мистецтва, а ще поціновувачі театру. Однак постає й інше питання: чи буде сучасна театральна критика чи фахова розмова про театр близькою широкій публіці? Скоріше так, ніж ні. Хоча у статтях журналу багато театрознавчої термінології та певних інтелектуальних завихрень, зрозуміти, про що йдеться, зможе й не дуже обізнаний читач або театральний глядач.

Зрештою, перший випуск «Українського театру» — такий собі архів театрального життя з початку вторгнення й дотепер. Та нам потрібна нова перспектива, яка врахує тривале існування в умовах активної війни з Росією — може, її отримаємо в наступному випуску журналу?

Вихід наступного випуску журналу «Український театр» заплановано на серпень.

Український Vogue відрізняється від видання у будь-якій іншій країні, однак, як і всі, він не фокусується на моді, його територія — культура. Догляд за тілом, одяг, прикраси, книжки та історії успіху — це ж про культуру. Серед героїв та героїнь номерів — фахівці й фахівчині музейної сфери, музики, архітектури, у центрі уваги завжди актуальне й нове з мистецького життя. У нового, переродженого у 2023-му Vogue Ukraine позаду шість номерів, книга «Сучасна українська поезія і проза» та новий спеціальний випуск — Leaders, який презентували у липні. 

Помітно, що перероджений український Vogue фокусується на розповіданні історій яскравих, успішних, непересічних українців й українок, лідерів своєї сфери. Також помітно, що цей фокус підсвічує не «успішний успіх», а труднощі й життєві перипетії на шляху до добробуту, успіху, щастя чи тієї вершини, якої досягають герої. Це розуміють й артикулюють і творці журналу. Так, головний редактор Веня Брикалін пише, що герої й героїні спеціалізованого номера готові відкрито говорити про свої страхи, невдачі й травми — тобто про нефасадний бік життя, який зазвичай залишається за кадром. Нова щирість сьогодні — підсвічування власної неідеальності. 

Лідери й лідерки, яких вибрали для випуску 2024, обʼєднавши їх у «клас», але не 8-А чи 10-Б, а «Клас 2024» — візіонери, активісти і фахівці з різних галузей креативних індустрій: режисер Мстислав Чернов, художники Стас Туріна та Катерина Лібкінд, медійник Тарас Прокопишин, парамедикиня Катерина Приймак, музична кураторка Саша Андрусик та багато інших. 

Теза, яка проходить наскрізно через кожну з історій: щоб досягнути результату — потрібно багато працювати. Так, кінопродюсерка Дарʼя Басель називає себе «воркоголіком» і нагадує, що кожен успіх має свою ціну, найчастіше ця ціна — вільний час і здоровʼя. Цю тезу підтверджує й історія комунікаційниці Ярослави Гресь: після завершення виснажливої співпраці з платформою UNITED24 вона заново навчається базових речей: недільних сніданків із родиною, прогулянок, читання. Інша лідерка — заступниця міністра цифрової трансформації Валерія Іонан — не вірить у «ворк-лайф беленс», бо якщо досягаєш успіху у професії, то десь недопрацьовуєш удома. Однак балансування між життям і роботою Валерія називає пріоритетами і графіком. Міркує про свою продуктивність і телеведуча Маша Єфросиніна. Її секрет — у дисципліні: режим харчування та тренувань, зустрічі з психотерапевтом, щоденна медитація і усамітнення раз на два місяці. 

Однак поруч із досягненнями лідерів і лідерок завжди є й провали. Еліна Світоліна про поразки й перемоги каже так: все минає, буде новий день і нові можливості, а поки треба вчити свої уроки і йти далі. Спортсменка ніколи не задоволена своїм результатом і завжди хоче більшого, тож кожен промах потрібно перед собою відпрацювати — у залі, у психотерапії, у самоосвіті. Театральний режисер Іван Уривський міркує про те, що не відчуває себе зіркою. Він розуміє, що увага медіа та глядачів рано чи пізно закінчиться, тож значно цінніше працювати якісно (для розвитку сфери) і чесно (аби учасники процесу отримували від нього задоволення). 

Одна з особливостей журналу Vogue — він завжди відповідає очікуванням. Рубрики, експертні поради, намагання від випуску до випуску зрозуміти, про що важливо говорити саме сьогодні, як формулювати запитання і де шукати відповіді. Так, у цьогорічному п’ятому номері журналу міркували про людей, які надихають, а в шостому номері — про феномен сучасної жіночності. 

Формат спеціального номера не виключає інших текстів, які підсвічують різні грані цього разу професійного життя. Те, завдяки чому рука тягнеться до паперової версії видання попри цифровий варіант в інтернеті, — численні розгортки з фотографіями, які підсилюють тексти, пропонують нові акценти. Бо в розмові з Машею Єфросиніною важливий не лише текст, а й нетипові для телеведучої образи, зокрема посеред поля у Dior.

Не лідерські, на перший погляд, історії про успіх розповідають і дві Марії. Кураторка Vogue Ukraine Conference Марія Жданова розповідає про залежність від соцмереж і про цифровий детокс, який повертає до життя поза цифровим світом. Секрет успішного подолання будь-якої залежності — різка відмова. В одну мить відмовилися від алкоголю, тістечок чи телефона — побачили рівень своєї залежності, знайшли новий «допінг» і перелаштували звички. Про те, як пройти шлях від успішної карʼєри через вигорання до пошуку себе у психотерапії, міркує інша Марія — перша головна редакторка Vogue Марія Цуканова. Як в один день перестати бути успішною журналісткою й стати на шлях навчання, планування, узалежнення себе від графіку. 

Вихід осіннього випуску журналу Vogue Ukraine заплановано на жовтень.