18 травня виповнюється 80 років з часу депортації кримських татар — одного з наймасштабніших злочинів радянської влади. Саме у контексті цієї трагічної події — іноді ще приурочуючи до дат окупації або жахливих новин про долі політв’язнів-киримли — медіа пишуть про Крим. Утім приводів говорити про нього насправді є багато, оскільки над питанням реінтеграції півострова (тобто повернення і відбудови) надважливо працювати вже зараз.
Культурна реінтеграція Криму є важливою частиною цієї політики, адже російська окупація призвела до занепаду, зокрема, культурного життя півострова. День у день медіа повідомляють про значні порушення прав корінних народів, зокрема права на етнічну ідентичність, культурну та мовну самобутність. Йдеться також і про руйнування автентичного вигляду численних пам’яток архітектури, проведення незаконних розкопок, привласнення музейних та археологічних ціннностей фондами російських музеїв. Тож якою має бути політика культурної реінтеграції Криму і які кроки вже зараз допоможуть її втілити?
Культурна спадщина Криму: масштаби втрат
Після окупації Криму до рук росіян потрапило майже півтора мільйона культурних об’єктів, зокрема й тисячі музейних артефактів різних періодів. До окупації на півострові діяла 31 музейна установа, філія Національного заповідника «Софія Київська» — «Судацька фортеця», близько 350 громадських та відомчих музеїв, які функціонували на базі різних закладів. Крім того, на території Севастополя працював, з-поміж іншого, і національний заповідник «Херсонес Таврійський», військово-морський музейний комплекс «Балаклава» та «Військово-історичний музей Чорноморського флоту», який підпорядковувався Міноборони України. На жаль, як відзначають дослідники, наразі сповна оцінити масштаб втрат культурних цінностей у Криму, як і на решті окупованих територій, неможливо.
«Судацька фортеця» (Генуезька фортеця); національний заповідник «Херсонес Таврійський»; військово-морський музейний комплекс «Балаклава»
«Наша організація працює з цією темою з 2016 року, одним із перших випадків, які ми розглядали, був Ханський палац у Бахчисараї (зараз росіяни під приводом реставрації проводять там будівельні роботи, які мають численні негативні наслідки, — ред.), — зазначає кандидат історичних наук, голова моніторингової групи ГО «Кримський інститут стратегічних досліджень» Денис Яшний. — Уже тоді ми виділили кілька основних груп порушень, які здійснювала Росія щодо культурної спадщини Криму. По-перше, йдеться про незаконні розкопки. РФ одразу почала робити на півострові “вітрину” свого “руского міра”. Показовим випадком стала траса “Керч-Севастополь”, під час будівництва якої було знищено повністю або частково 114 об’єктів археології».
Друга група порушень — це незаконні ремонтні роботи, які стосуються пам’яток архітектури містобудування. Наприклад, йдеться про Ханський палац, палаци Південного берега Криму — Масандрівський, Лівадійський, Воронцовський в Алупці. Про Мітрідатські сходи в Керчі, які вже розвалюються після російського ремонту, та менш відомі пам’ятки, як, наприклад, Вежа святого Костянтина у Феодосії.
Окупанти знищують Ханський палац у Бахчисараї
Ще одна група порушень — це незаконне переміщення музейних предметів з території Криму до Росії. Показовою була історія з «Кримським золотом», яке експонувалося на виставці «Крим: золото і таємниці Чорного моря» з лютого по серпень 2014 року в Музеї Алларда Пірсона в Нідерландах. Предмети з колекцій Національного музею історії України та чотирьох музеїв Криму вдалося повернути до України тільки після 10 років судових процесів, оскільки музеї Криму, які де-факто контролює влада Росії, наполягали повернути предмети саме на півострів.
Денис Яшний
«Важливо розуміти відмінність між музейними предметами та предметами музейного значення, — пояснює Денис Яшний. — Перші з них на момент окупації зберігалися у кримських музеях і належали державній частині Музейного фонду України. А є ще предмети з незаконних розкопок, які до нього не належали, оскільки ще не були відомі. Їх передали російським юридичним особам, які привласнили кримські музеї та колекції. Станом на 2020 рік ми зафіксували 35 фактів такої передачі».
Крім цього, за словами експерта, відбулося ще близько десяти переміщень предметів — від мечів до монет — на реставраційні роботи до російських музеїв.
За словами Дениса Яшного, Міністерство культури та інформаційної політики після початку великої війни теж почало вести свій реєстр, утім він зосереджений здебільшого на тому, що висвітлюється у ЗМІ. Споруди, які мають статус пам’ятки або щойно виявленого об’єкту культурної спадщини, є на виду, про них знімають сюжети. Наприклад, поблизу Херсонеса окупанти просто зараз знищують некрополь святих у Карантинній балці, який є археологічною пам’яткою II століття. Під приводом «робіт з прокладання каналізації» 10 квітня цього року будівельна техніка зруйнувала стародавню кладку та скельну поверхню некрополя. Як зазначають фахівці, на цьому місці може бути чимало археологічних об’єктів, зокрема, саркофаг, гончарна піч, урни для поховання останків, кістяки й предмети, які супроводжували поховання.
Розкопки некрополя святих у Карантинній балці
Водночас є й об’єкти, про які мало хто говорить. Наприклад, кургани, які розташовані у полі далеко від населеного пункту і не є на видноті. Саме тому, знайшовши кваліфікованих фахівців, Кримський інститут стратегічних досліджень з 2023 року почав моніторити ситуацію, залучивши супутникові знімки.
Назвати наймасштабніші втрати вкрай складно, оскільки росіяни не лише захоплюють пам’ятки чи вивозять артефакти, а й займаються незаконними розкопками. Наприклад, окупанти публікують у мережі знакові речі з коштовних металів, знайдених саме у такий спосіб.
«Найбільш показовий — випадок могильника “Фронтове 3”, який був знищений під час будівництва траси “Керч-Севастополь”. Могильників такого рівня, з такою збереженістю поховань та інвентарю в Криму, мабуть, вже ніколи більше не буде, — каже експерт. — Масштабним є і знищення Південного передмістя Херсонеса Таврійського в Севастополі. Втім втрата навіть одного кургану може стати катастрофічною за своїм значенням».
Могильник "Фронтове 3"; «Мапа культурних втрат» Українського культурного фонду
Також в археології (така система діє і в Україні, і в Росії) є відмінність між польовим описом, коли описують всі знахідки, і колекційним, під час якого зазначають, що передають до музейних установ. Відомості між ними можуть дуже відрізнятися, бо ніхто, наприклад, не буде передавати в музей тонни будівельної кераміки, яка є на деяких об’єктах в Криму. Адже таких обсягів жоден із закладів не прийме.
Тому побачити повну картину культурних втрат ми зможемо тільки після деокупації Криму. Проте у контексті реінтеграції півострова вже сьогодні важливо фіксувати пошкоджені історичні та архітектурні памʼятки, документувати руйнування та збитки, напрацьовувати законодавчі ініціативи та залучати у ці процеси міжнародні організації та закордонних партнерів.
Детальніше з верифікованою інформацією про культурні об’єкти, які постраждали через Росію, можна ознайомитися на мапі Кримського інституту стратегічних досліджень та на інтерактивній «Мапі культурних втрат» Українського культурного фонду.
Хто мав би опікуватися культурною спадщиною?
Питання інституційності — одне з найважливіших у контексті культурної спадщини. Проблема полягає у тому, що органи охорони культурної спадщини місцевих адміністрацій, які відіграють визначальну роль у цьому питанні, закуті нормами законодавства. Адже, як зазначає Денис Яшний, лише культурне обстеження пам’ятки є підставою для заяви, що вона зруйнована. А це, зрозуміло, на окупованих територіях зараз неможливо зробити.
«Крім того, не було створено органів охорони культурної спадщини Криму та Севастополя в екзилі (до окупації питанням займався Республіканський комітет АР Крим з охорони культурної спадщини, — ред.). Це було пов’язано зі статусом автономії, згідно з яким вони можуть бути створені тільки органами місцевого самоврядування», — каже фахівець.
Зараз у нас діє дві інституції, які займаються культурною спадщиною: у сфері реінтеграції — Представництво президента в АР Крим, в сфері культури — Міністерство культури та інформаційної політики. Утім їхні повноваження ну дуже обмежені.
Тому, на думку Дениса Яшного, найкращим варіантом було би створити військову адміністрацію в Криму. На її базі діяло б управління, яке б займалося культурною спадщиною. Крім того, у контексті реінтеграції потрібні кваліфіковані спеціалісти: співпрацювати з археологами, які брали дозволи у Міністерства культури РФ держава не зможе, а фахівців, які займалися Кримом і перебувають зараз на підконтрольній Україні території можна перелічити на пальцях однієї руки.
Ще один важливий аспект для реінтеграції — законодавча база, адже для вирішення всіх спорів не вистачає статей Кримінального кодексу. Наприклад, стаття 438 ККУ «Порушення законів та звичаїв війни» не передбачає захисту культурних цінностей, а стаття 298 ККУ «Незаконне проведення пошукових робіт на об’єкті археологічної спадщини, знищення, руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини» класифікує незаконні археологічні розкопки як правопорушення, а не як кримінальний злочин.
Крім того, в Україні досі до кінця не ратифіковані та не імплементовані Гаазька конвенція про захист культурних цінностей під час збройного конфлікту та Рамкова угода Ради Європи щодо захисту культурних цінностей.
Мистецтво Криму: хто його творить?
Сучасне мистецтво Криму є не менш важливою частиною культурного життя півострова, хоча чимало митців зараз змушені творити в екзилі. Адже воно дає змогу не лише заглибитися в історію чи пізнати культуру та традиції народів, які проживали у Криму, а й побачити відображення нинішньої окупації в мистецтві. Йдеться про кіно, музику, книжки, кухню та інші сфери культури.
Коли ми говоримо про мистецтво Криму, то маємо пам’ятати, що кримські татари, караїми та кримчаки вважаються корінними народами України, які історично сформувалися в Криму та не мають іншої Батьківщини, крім України. Зокрема, офіційно на півострові проживає понад 300 тисяч кримських татар, близько 50 тисяч — на материковій частині України, ще сотні тисяч живуть за кордоном. Тому вони є важливими творцями культури Криму, зокрема і мистецтва, разом з українцями, які працювали чи працюють з темою півострова.
Часто зі слів кримських татар можна почути про те, що майже завжди їхню історію писали інші, а не вони самі. Тому для того, щоб реінтеграція Криму була якомога ефективнішою та спиралася на мультикультуралізм, притаманний для півострова, важливо дати змогу кримським татарам утвердитися в українському культурному просторі та творити свої мистецькі проєкти. Ось лише кілька з них.
Кримськотатарська кераміка і проєкт «Qalqan/Щит»
Рустем Скибін
Художник, заслужений майстер народної творчості Рустем Скибін уже кілька десятиліть займається унікальною кримськотатарською керамікою, зразки якої після депортації кримських татар довелося збирати по крихтах. Він навіть розробив ексклюзивний стиль розпису, який нещодавно представив, зокрема, на виставці військових артефактів від VII до XIX століття під назвою «Qalqan/Щит».
«Усі мої проєкти покликані ознайомити глядачів з культурою Криму, кримських татар, показати спільні явища, які відбувались з нашими народами, та вплив одне на одного. А також змінити образ ворога, який роками нав’язувала Росія», — розповідає художник.
Твори Рустема Скибіна представлені у колекціях Білого дому, Вестмінстерського палацу, залі ПАРЄ, Українському культурному центрі в Торонто, Музеї образотворчого мистецтва Гранади, Палаці всіх правителів у Вільнюсі, Національному музеї Індонезії, Центрі сучасного мистецтва CerModern в Анкарі, Музеї сучасного мистецтва Ghalya’s в Омані.
«Qalqan/Щит»; кримськотатарська кераміка
«Зацікавленість за кордоном дуже висока, тому що історично Крим у часи Кримського ханства був в русі світової політики, з ним кожна європейська країна була тоді у тісних взаєминах. І люди цікавляться крізь призму своїх держав, — каже Рустем Скибін. — Зацікавлення зросло і в Україні: зараз є співпраця майже з усіма інституціями — від музеїв до освітніх закладів. Ми більше не стукаємо всюди у двері, а навпаки — до нас приходять і запрошують розповісти про нашу культуру».
Крім того, у 2021 році митець реалізував проєкт «Шлях/Yol», у межах якого було створено понад 500 мистецьких продуктів (кіно, музика, артефакти, виставки, туристичні маршрути) та сформовано колекцію з понад 250 предметів кримськотатарського мистецтва. Наприклад, протягом семи днів 30 відомих кримськотатарських і українських діячів культури, журналістів, блогерів пройшли за маршрутом однієї з гілок колишнього Чумацького шляху від Києва до Криму.
«Кримський інжир»
У сфері літератури успішним прикладом є українсько-кримськотатарський літературний проєкт «Кримський інжир». У його межах з 2018 року відбувається конкурс, а твори переможців об’єднують в антології. Як зазначає засновник проєкту, заступник директора Українського інституту Алім Алієв, «Кримський інжир» не лише розвиває кримськотатарську мову та літературу (бо автори пишуть з різних куточків Криму), а й інтегрує кримськотатарський інтелектуальний дискурс в український.
«Перше, з чим ми зіштовхнулися, — кримськотатарські автори не дуже вірили, що їхня поезія чи проза буде цікавою ширшому колу читачів. Проте виявилося, що таки цікава, — каже Алім Алієв. — Також у нас є напрям взаємних перекладів — з української на кримськотатарську і навпаки. Це і про взаємопізнання, і про розвиток перекладацької школи, якої в нас раніше не існувало. Крім того, через видання текстів ми стимулюємо перехід кримських татар з кирилиці на латиницю».
На «Кримський інжир» також надходять роботи політв’язнів з Криму. Наприклад, в антології під назвою «Куреш», яка вийшла минулоріч, є роботи Нарімана Джеляла, Сервера Мустафаєва та Асана Ахтемова, які, перебуваючи у російських тюрмах, не бояться писати та ділитися своїми текстами. Як зазначає Алім Алієв, це відродження забутого жанру — літератури з-за ґрат.
Зараз журі працює над прочитанням текстів цьогорічного, вже п’ятого, конкурсу. Надходять різні тексти — зокрема і дружин політв’язнів, і військовослужбовців.
ЗСУ і кримськотатарська культура
Громадський діяч, соліст ансамблю пісні та танцю ЗСУ Ісмаїл Курт-Умер створює відеопроєкти, через які, зокрема, популяризує кримськотатарську культуру. Їх він публікує на своєму каналі в YouTube. Наприклад, до Дня спротиву окупації Криму за його ініціативи вісім військових колективів з усієї України грали кримськотатарські народні мелодії.
«За час повномасштабного вторгнення створив уже близько 10-12 проєктів. Кожен із них мав свій внесок: від слів подяки від військових до матеріальної допомоги, — каже Ісмаїл Курт-Умер. — Троє з цих проєктів були присвячені мусульманам. Наприклад, ми разом з Генштабом робили музичний кліп, у якому ЗСУ вітали зі святом Рамазан-байрам. Такі відео отримують безліч відгуків, особливо від мусульманських країн. Мені писали, що вони не знали, що в Україні і в ЗСУ є так багато мусульман, зізнавалися, що жодна країна для них такого не робила. А ось ви, військові, мовляв, на державному рівні робите такий жест, це дуже цінно».
Крім того, за словами Ісмаїла Курт-Умера, такі відео розвінчують російські наративи.
«Чимало людей писало, що після цих проєктів зрозуміли, що все не так, як розказує Росія. Що їх переконують у тому, що ми — фашисти-націоналісти, а ми робимо такі речі, співаємо мусульманських пісень. Писали, що тепер обов’язково приїдуть до України. Тобто ці проєкти навіть почали змінювати ставлення людей до нашої країни».
Одним із аспектів проєктів є і об’єднання українського та кримськотатарського. Наприклад, до Дня Збройних Сил України Ісмаїл Курт-Умер разом із мультиінструменталістом Гордієм Старухом презентував кліп «Не біда» — сучасну козацьку пісню, в якій йдеться про те, що кримські татари та українці з часів Кримського ханства донині постійно борються з одним і тим самим ворогом.
За сюжетом спершу у кліпі український козак зустрічається з кримським татарином і з їхньої взаємодії глядач бачить, що вони розуміють одне одного. Далі з’являється сцена з часів радянського режиму — представники обох народів потрапляють на допит, у підвалі над ними однаково знущаються. Наприкінці пісні відображена наша реальність — кримські татари у складі ЗСУ захищають Батьківщину від окупантів. Протягом усього кліпу відстежується важливий елемент — погляд кожного з учасників, який свідчить про єдність, згуртованість, є відчуття єдиного цілого.
Кримськотатарська культура: крізь яку призму її розглядати?
Українська та кримськотатарська культури перепліталися впродовж багатьох століть, мають чимало спільного, попри те, що Росія системно намагалася знищити історичну правду та зв’язок материкової України і Криму. Серед дослідників та суспільства існують різні погляди, як ці культури варто розглядати: окремішно, разом в об’єднанні проти спільного ворога чи цілком окремо?
Найбільш прийнятним є сприйняття кримськотатарської культури у спайці з українською. Воно стосується насамперед українців у ширшому розумінні, зокрема науковців, дослідників, журналістів та громадських діячів, які працюють з темою Криму.
Алім Алієв радить українцям розглядати кримськотатарську культуру як свою іншу, а не як чужу.
Алім Алієв
«До 2014 року вона була капсулізована, розвивалася всередині. Сьогодні вже існує чимало українсько-кримськотатарських проєктів, які всіляко треба підтримувати, — каже Алієв. — Крім того, важливо, щоб кримськотатарська культура мала свою суб’єктність, а кримські татари — свою ідентичність. Ми повинні вирощувати таланти та їхню спроможність добре представляти свою культуру».
Ісмаїл Курт-Умер також підтримує ідею, що українська та кримськотатарська культура повинні розвиватися пліч-о-пліч.
«Уже 250 років ми живемо без релігійних чи національних конфліктів між собою. І навіть коли кримські татари та українці сварилися, то ніколи не прагнули знищити один одного, чиюсь культуру. Не робили один одному депортації чи голодомори. Саме це дуже сильно відрізняє наші стосунки від тих, що були і є з Росією, — каже він. — Я маю друзів — етнічних українців, і вони для мене, як двоюрідні брати. Ми маємо однакові цілі, але з повагою ставимося до розбіжностей у культурі. Те саме відчувається і серед військових, адже у кожному п’ятому батальйоні зараз воюють кримські татари. Вони борються разом із українцями, на жаль, також гинуть. Та ми маємо одну ціль і спільного ворога».
Така співпраця обох культур важлива і для реінтеграції Криму, оскільки їхня взаємодія допоможе Криму стати частиною українського культурного простору, висвітлювати його вже через сучасні, незаангажовані наративи.
Що стосується культурної спадщини Криму, то, за словами Дениса Яшного, вона є насамперед українською, а вже тоді, наприклад, кримськотатарською. Адже у цьому контексті ми говоримо про надбання політичної нації, до якої належать і кримські татари, і кримчаки, і караїми, і роми, і етнічні білоруси та росіяни, які проживали чи проживають на території України.
Кримськотатарська мова та освіта — основа реінтеграції Криму
Існування народу — і, зрозуміло, культури — неможливе без знання мови, яке сповна може забезпечити структурований освітній процес. Зараз можливість навчатися мають лише 5% кримських татар, а кримськотатарська мова перебуває на межі знищення за класифікацією ЮНЕСКО. Водночас трапляються сплески зацікавлення кримськотатарською, як, приміром, після перемоги Джамали на Євробаченні. Тоді чимало людей шукало курси, кількість яких зросла лише після повномасштабного вторгнення. Зараз вивчити мову можна у закладах вищої освіти (за спеціальностями кримськотатарська мова і література у КНУ ім. Шевченка та ТНУ ім. Вернадського) або ж на курсах для початківців у ТНУ, Українському католицькому університеті у Києві чи у Кримському домі в Києві. Також для дітей на Київщині є кримськотатарська школа-ліцей Birlik. Онлайн діє освітня мультимедійна платформа BÜLBÜL для дітей до 5 років.
За словами Аліма Алієва, важливим елементом, без якого не відбудеться реінтеграція Криму, є зміцнення кримськотатарської ідентичності. Йдеться передусім про відчуття належності до певної спільноти.
«Кримськотатарська мова зникає, нею говорить все менше і менше людей. Тому нам важливо дати поштовх для її розвитку і поширення. Щоб її вживали не лише кримські татари, а загалом українці в широкому сенсі, — каже він. — Для цього нам потрібна освітня інфраструктура, бо питання розвитку і виживання кримськотатарської мови не вирішиться відкриттям однієї школи в Києві. Мають бути вчителі, підручники, інтегровані в навчальні системи української середньої школи. Тут насамперед лідерство має проявити держава».
Водночас важливо наголосити, що загалом ситуація з мовами інших національних спільнот України є непростою і потребує багатьох напрацювань. Хоча такі помалу з’являються — наприклад, у лютому Кабмін затвердив методологію використання мов нацменшин, яка встановлює єдині умови в тих населених пунктах, в яких нацменшини традиційно проживають чи становлять понад 15% населення. У документі йдеться про більшість сфер суспільного життя.
Наразі в Україні існує Стратегія розвитку кримськотатарської мови до 2032 року.
«Вона передбачає розвиток кримськотатарських медіа, зокрема і тих, які були релоковані. Також є освітній компонент, — зазначає заступниця постійної представниці президента України в Криму Ольга Куришко. — Відомо, що МОН вже внесло в підручники для 4-5 класу компоненти для вивчення кримськотатарської мови, зараз на етапі погодження підручники для 9-10 класу. Наше відомство теж надавало свої пропозиції. Наприклад, ми пропонували передбачити вивчення біографій та кількох творів кримських татар у межах української літератури. Бо це б популяризувало кримськотатарську на рівні освіти».
Дорослі ж можуть вивчати мову або на курсах, або вступивши на відповідну освітню програму в кількох українських університетах.
Хто мав би опікуватися культурною реінтеграцією Криму?
За словами Аліма Алієва, однією зі стратегій реінтеграції має бути перезапуск або створення нових культурних інституцій у Криму, які будуть синхронізовані з тими, що діють на материковій території України.
«Вони б мали стати хабами для нових сенсів далеко за межами країни, такий потенціал є. Приміром, я зараз працюю з країнами Латинської Америки, Азії, арабськими державами і бачу, що мультикультуралізм, який є в Криму, дуже зрозумілий і цікавий для них, — каже він. — У контексті інституцій ідеться і про виховання спроможності. Наприклад, Україні потрібні будуть кримськотатарські куратори, які зможуть розповісти про культуру мовою мистецтва, кримськотатарські видавництва тощо».
Одним із основних напрямків діяльності таких інституцій має бути і деколонізація (процес звільнення від колоніальної спадщини) знань про кримських татар та Крим загалом. Наприклад, важливо розвінчувати радянські та російські міфи про півострів, повернути автохтонні кримськотатарські назви населених пунктів.
«Cподіваюся, що я доживу до тих часів, коли Ластівчине гніздо більше не буде головним символом, адже воно було побудоване як протиставлення до кримськотатарськості півострова», — каже Алім Алієв.
Кримськотатарські назви населених пунктів; Ластівчине гніздо
Замість підсумків
Отже, реінтеграція Криму, зокрема її культурна складова, — це непросте завдання для української влади, адже на відновлення культурних зв’язків Криму з Україною та подолання наслідків російської окупації знадобиться не один рік. Тому важливо, що у нас уже триває діалог і є перші напрацювання потенційних кроків після деокупації півострова. Наприклад, вже існують мапи культурних втрат Криму та низка кримськотатарських проєктів, починається впровадження кримськотатарської мови в навчальні програми або ж окремі курси. Водночас цих дій наразі недостатньо: у нас досі слабка законодавча база, немає державних інституцій, які б усеохопно та прицільно опікувалися темою Криму, не вистачає фахівців, зокрема і серед представників кримських татар.
