Місяць: Травень 2024

До документалістики часто звертаються як до способу фіксувати важливе чітко і без вигадки, яку дозволяє чи навіть передбачає ігрове кіно. Для українських глядачів документальні свідчення нині стали необхідністю, адже є потреба задокументовувати всі воєнні злочини та жахи, щоб їх не забули, не знецінили, не переказали іншими, мʼякшими словами. З подібних причин до цього жанру звертаються кінематографісти й кінематографістки різних країн. Крім того, сьогодні документалістика стає способом розповісти ширшій аудиторії про важливе: про невідрефлексовані історичні події, злочини сучасності й проблеми, які потребують нагального вирішення. 

Які теми хвилюють закордонних режисерів та режисерок, у який спосіб вони про них говорять та чи знайшлося серед цих кінотекстів місце російсько-українській війні? Відповіді на ці запитання можна пошукати у стрічках документальної програми фестивалю американського кіно «Незалежність».

Фестиваль проходитиме з 9 до 15 травня у Києві та Львові, також кілька показів відбудуться пізніше у львівському Американському домі. У програмі документальних стрічок заявлено 11 робіт, створених у США чи в співпраці зі Сполученими Штатами протягом останніх двох років. Більшість фільмів так чи так торкаються соціальних проблем: расова сегрегація, колоніальна політика США, особистість у тоталітарному суспільстві, токсичність онлайн-середовища, гендерні стереотипи, проблеми з адаптацією ветеранів. Проте є й винятки: наприклад, стрічка «32 звуки» досліджує явище та природу звуку.

У матеріалі розповідаємо про 5 стрічок із документальної програми фестивалю «Незалежність». Кожен з цих фільмів високо оцінила західна критика та журі кінофестивалів. Тому пропонуємо і вам звернути на них увагу і скласти власну думку.

Багатьом знайома гора Рашмор, на якій висічені голови чотирьох президентів США, чия діяльність найбільше вплинула на розвиток країни: Джорджа Вашинґтона, Томаса Джефферсона, Теодора Рузвельта та Авраама Лінкольна. Цей національний меморіал у Південній Дакоті, США, щороку відвідують мільйони туристів. Натомість значно менше людей знають, що гірський хребет, на якому вирізьблені обличчя президентів, та земля довкола споконвіку належала народові Сіу. Ця священна для індіанців місцевість має назву The Black Hills (Чорні пагорби). У 1876 році США незаконно захопили цю територію, анулювавши договір, який американська влада підписала з індіанцями. З ХІХ століття і по сьогодні народ Сіу намагається повернути собі цю землю, але зробити це вповні їм поки не вдалося.

Народ Лакота, про який йдеться у фільмі Джессі Шорт Булла та Лори Томазеллі, є однією з трьох субкультур Сіу, чиї представники і сьогодні прагнуть виправити несправедливість минулого. І річ не лише у втраті сакральної для індіанців землі, але й в інтеграційній політиці американської влади щодо Лакота та інших корінних народів. Стрічка розпочинається із сучасних протестів і судових справ про повернення території її історичним власникам і простягається в глибини історії взаємодії індіанців із колонізаторами аж до початків «золотої лихоманки». Тоді золотошукачі вперше звернули увагу на багаті корисними копалинами землі, й тоді ж було укладено перший договір, який формував резервації, закріплені за кожним племенем тієї території. «Багатство» цієї місцевості показано у фільмі й візуально: у стрічці використано чимало кадрів неймовірних краєвидів тієї землі. 

Першу угоду, як і кілька наступних, порушили американці , які знайшли на тій території золото і не бажали його втрачати. Та не лише боротьба за землю тривалістю в понад століття стоїть між народом Лакота та Сполученими Штатами. Не меншою проблемою є політика асиміляції, яку провадила американська влада. Замість інкорпорувати індіанські традиції та культуру до загального культурного та історичного дискурсу країни уряд організував цілу систему стирання ідентичності у дітей індіанців. Для цього були створені школи-інтернати, вступаючи до яких, діти полишали батьків, а згодом поступово позбувалися і культурних особливостей, які відрізняли їх від білих американців.

Попри екскурс у важке і несправедливе минуле, стрічка все ж демонструє оптимістичний погляд на майбутнє. Спротив, який набув нових масштабів із рухом «Black lives matter», не припиняється, людей, які хочуть повернути собі своє, тільки більшає, а судові рішення поволі, та все ж наближаються до бажаних результатів. До того ж фільм не один у цій дискусії. Рік тому ігровий фільм Мартіна Скорсезе «Вбивці квіткової повні», який також торкається тем колоніальної політики Сполучених Штатів і вигнання корінного населення з їхніх власних земель, був номінований на «Оскар» у 10 категоріях. А у 2019 році дебютний роман Томмі Оранжа «There, there» про загубленість корінних американців у сучасній Америці отримав Пулітцерівську премію.

Шері Лінден у рецензії для The Holiday Reporter відзначає увагу творців фільму до мови та мовців, який нарешті дали право висловитися про їхній бік американської історії: 

Подивитися стрічку можна буде 10 та 13 травня у київському кінотеатрі «Жовтень».

Слава, Аня й Андрій — трійця українських художників-керамістів, які зустріли повномасштабне вторгнення у Харкові. У кожного з них свої випробування під час великої війни: Слава воює й тренує цивільних і військових, його дружина Аня лишається з ним у місті, яке обстрілюють і намагаються захопити росіяни, а Андрій змушений уже вдруге вивозити родину якомога далі від російської армії — на цей раз за кордон. Проте і в таких умовах лишається дещо спільне, що й обʼєднало друзів багато років тому, — мистецтво. Із нього, а не з війни, направду і розпочався цей фільм.

Ще до початку повномасштабного вторгнення американська частина знімальної групи дізналася про керамічні фігурки химерних тварин, які виготовляють Слава й Аня. Тож спершу це мав бути матеріал про цікавих митців та їхні витвори, але з початком нової фази війни стало зрозуміло, що потрібна інша історія. Тут доречно згадалася метафора порцеляни як крихкого, але вічного матеріалу. Вона витримує дуже високі температури, її легко розбити, але можна відновити навіть після тисячоліть у ґрунті. Подібним до порцеляни у фільми постає український спротив: людські життя й житлові будинки — крихкі проти сили авіаційних бомб та артобстрілів, проте руйнування не спиняють боротьбу. 

Співтворцями цієї історії стали американець Брендан Белломо та українець Слава Леонтьєв, який також був одним з трьох головних персонажів фільму. Інший герой стрічки, художник Андрій Стефанов, вперше спробував себе ще й у ролі режисера, а героїня Аня Стасенко стала також продюсеркою фільму.

І навпаки — мистецтво у фільмі постає важливою силою цієї війни, оскільки протистоїть стиранню ідентичностей, памʼяті міст і цілої країни. Так, оговтавшись від перших тижнів повномасштабного вторгнення, Аня знову починає створювати фігурки й ділиться ними зі Славою та іншими військовими, які не мають зараз часу й можливості займатися мистецтвом, але також прагнуть його бачити. 

Творення мистецтва у стрічці стає водночас актом спротиву проти бажання росіян залякати українців і змусити їх бездіяльно ховатися від обстрілів та зрозумілим містком до людяності у жорстокі часи війни. У Харкові поміж тривогами зʼявляються нові химерні фігурки тварин, люди гуляють містом і чекають на дозволи від саперів, щоб іти збирати гриби у лісах поряд, бо «ніхто не може заборонити їм жити». А на фронті, можливо, у найгарячішій на той момент його ділянці — у Бахмуті — військові ризикуючи власними життями, рятують своїх побратимів: накладають турнікети, заспокоюють від шоку після поранень, допомагають евакуюватися. Журі кінофестивалю Sundance присудило нагороду стрічці зокрема за «важливий голос зсередини жорстокої війни в Україні, який закликає піклуватися про тих, хто готовий віддати власне життя, щоб зберегти гуманність у собі та в інших». 

Кінокритик Гай Лодж у своїй рецензії для Variety виходить з метафори «України, подібної до порцеляни», проте акцентує також на іншій, реалістичній частині стрічки:

Подивитися фільм можна буде у Києві 9 та 11 травня в кінотеатрі «Жовтень» та у Львові 15 травня у «Планеті кіно».

У теперішньому світі навряд знайдеться закритіша й деспотичніша країна, ніж Північна Корея. Її сучасна історія починається після поразки Японії у Другій світовій війні, коли США та СРСР поділили територію Кореї на дві зони впливу. Після вторгнення Північної Кореї на територію Південної почалася трирічна війна, в якій сторону нападника підтримували КНДР та СРСР, а захисту — сили ООН. По її завершенню сфери впливу лишилися тими самими. Північ півострова політично та економічно підтримували Радянський Союз і Китай, а південь — Сполучені Штати. З 1950-х років і по сьогодні на території Північної Кореї триває комуністичний режим під тоталітарною спадковою диктатурою із національною ідеологією чучхе — корейським типом соціалізму.

До 1991 року економіку країни суттєво підтримував політично дружній СРСР, тому після його розпаду Північна Корея занепала настільки, що з 1994 по 1998 роки в країні тривав голод, а від населення було все важче приховати ідеологічну вигаданість добробуту.

Що сильніше падав рівень життя в країні, то важче було вибратися за її межі. Найгіршою ситуація стала під час епідемії COVID-19, коли навіть досвідчені провідники з Південної Кореї не могли допомогти охочим перетнути кордон. Фільм Мадлен Гевін розповідає історію двох родин, які намагалися возз’єднатися напередодні глобальних локдаунів у на той час останній момент, коли це ще можна було зробити. В одному випадку тікати довелося цілій родині з двома дітьми та 80-літньою бабусею, в іншому вийти за межу мав 17-річний хлопець. Здавалося б, одній людині з допомогою досвідченого провідника буде простіше пройти довгий шлях від кордону з Китаєм через Вʼєтнам та Лаос до Таїланду, проте стрічка, яка часом нагадує радше трилер, ніж документальний фільм, до останнього тримає інтригу. 

Окрім двох родин, фільм розповідає також історію пастора Кіма Сонгуна — південнокорейського громадського активіста й очільника християнської організації «Місія Калеба», який за 24 роки діяльності допоміг втекти з Північної Кореї понад 1000 людей. А своїм досвідом втечі з тоталітарної країни та реаліями інформаційної пустки, в якій живуть жителі Північної Кореї, ділиться авторка бестселера «The Girl with Seven Names» (англ. «Дівчина з сімома іменами») Лі Хьон Со. 

За 70 років розділеності Кореї між півднем та північчю пролягла досвідова прірва. Поки одна країна розвивалася і поволі ставала одним з центрів технологій, попкультури й доглядової індустрії, інша все більше потопала в пропаганді ідеології, яка не гребує жертвувати і благоустроєм, і людськими життями задля досягнення своїх цілей. За цей час у головах людей сформувалося чимало стереотипів, аж до банально прикрих «виглядати як південнокореєць» та «всі повнотілі корейці схожі на Кім Чен Ина», бо переважна більшість жителів Північної Кореї худі й слабкі через недоїдання й одягаються за визначеною партією модою. А позбавлятися цих стереотипів, як і глобальніших настанов тоталітарної системи, не так просто, якщо роками і десятиліттями до того всі джерела інформації говорили одне і те саме.

Деніел Файнберґ для The Holiday Reporter також пише про те, що, крім, власне, фізичної втечі з Північної Кореї, фільм показав ще й необхідність ментального звільнення від ідеологічних настанов як старшим людям, так і зовсім маленьким дітям:

Подивитися стрічку можна буде у кінотеатрі «Жовтень» у Києві 12 травня. 

Напевно, технологія діпфейків викликає найбільше хвилювань серед усіх інновацій, дотичних до штучного інтелекту. І повʼязано це з багатовекторністю її використання та наслідками, до яких воно може призвести. Зазвичай про діпфейки, або ж технологію накладання чи поєднання зображень за допомогою ШІ, говорять у контексті політики: за їхньою допомогою можна маніпулювати думкою аудиторії, розхитувати позиції електорату певних партій, фабрикувати заяви голів держав тощо. Таке використання технології найнебезпечніше тим, що впливає на широкі маси суспільства й потребує швидкого спростування.  

Проте, попри значну шкоду, найбільше діпфейків створюються не в політичній сфері, а для порнографічних відео. Обличчя відомих акторок, співачок, блогерок накладають на чужі тіла й поширюють в інтернеті. Також це відбувається через особисті конфлікти, коли ідентичність конкретної непублічної людини використовують з метою помсти. Саме про такий особистісний вимір цієї проблеми йдеться у стрічці Софі Комптон і Рубена Гемліна.

Тейлор — студентка коледжу на інженерній спеціальності, а отже, перебуває в спільноті, яка переважно складається з чоловіків. Одного дня вона бачить, як інтернетом шириться діпфейкове порно, для якого використали її ідентичність: обличчя, імʼя, навіть місто, в якому вона живе. Після першого шоку та страху, що її переслідуватимуть у реальному світі, Тейлор вирішує притягнути винуватця до відповідальності. От тільки зʼясовується, що навіть якщо поліція знайде цю людину, американська судова система не зможе висунути їй обвинувачення, бо за чинними наразі законами, якщо не було вчинено фізичного насильства — злочину не було. І це не лише проблема США: до прикладу, у Великій Британії в такій ситуації можуть притягти до відповідальності за переслідування, але не за власне використання технології діпфейку. 

Не знайшовши допомоги в офіційних органах правопорядку, Тейлор самотужки розпочинає пошук можливих винних. Дівчина дізнається, що не лише вона стала жертвою викраденої ідентичності, а ще і її однокурсниця, відео з обличчям та іменем якої також шириться інтернетом. Продовживши пошуки, разом вони зʼясовують, що фото багатьох їхніх знайомих і їхні справжні імена потроху викладають в інтернет, щоб пізніше використати у діпфейк-відео. Оскільки більшість дівчат — не публічні люди, то і винуватців варто шукати серед знайомих, які мають доступ до фото. Так Тейлор дізналась, що існують цілі спільноти й платформи, на яких чоловіки зумисно нівечать ідентичність як відомих зірок та інфлюенсерок, так і своїх знайомих, однокласниць і сусідок. Так сталося й із Тейлор та її одногрупницею.

Проте технологію діпфейку в цьому фільмі використали й у зворотний спосіб. На обличчя героїнь фільму були накладені ШІ-фільтри, щоб захистити їхню справжню ідентичність і зберегти їх від ретравматизації. Такий підхід дає змогу зрозуміти, що хоча, на перший погляд, технологія має лише мінуси, проблема полягає не в ній самій, а в способах її використання. Анонімна токсичність онлайн-середовища, де панує вседозволеність, дозволяє використовувати чужу персональну інформацію у будь-який спосіб, а нові технології, застосовані не за призначенням, тільки масштабують негативні наслідки.

Оуен Глейберман у рецензії для Variety теж звертає увагу на відкриття третього акту фільму, в якому глядачі розуміють, що обличчя Тейлор та її одногрупниці насправді також оброблені діпфейком:

Фільм можна буде подивитися в київському кінотеатрі «Жовтень» 11 та 15 травня, а також 30 травня в Американському домі у Львові.

Організація World Central Kitchen (WCK), яка забезпечує харчуванням людей, постраждалих від надзвичайних ситуацій, в умовах цієї фази російсько-української війни справляє враження найдієвішої міжнародної установи, покликаної допомагати людям під час катастрофи. WCK розгорнула свою діяльність майже з самого початку повномасштабного вторгнення, і з цього моменту їхню команду можна було зустріти зокрема на кордонах, на вокзалах у містах, куди евакуювалися люди, біля будинків, знищених обстрілами, у Херсонській області після підриву росіянами Каховської ГЕС. Завдяки їхній ефективності чимало постраждалих отримали бодай малу втіху від смачної й гарячої їжі, саме так, як це задумував засновник організації Хосе Андрес.

Хосе Андрес — американський шеф-кухар іспанського походження, власник багатьох ресторанів у США, зірка власного іспанського кулінарного шоу «Vamos a Cocinar» (ісп. «Ходімо готувати»). А у 2010 році, після землетрусу на Гаїті, Хосе Андрес заснував організацію World Central Kitchen. Основні принципи організації — швидке реагування й співпраця з місцевими кухарями та бізнесами для оперативного розвʼязання проблеми відсутності їжі. WCK допомагає в такий спосіб, щоб згодом, коли основна команда поїде, місцеві жителі могли допомогти собі самотужки. І, схоже, ця система працює. До прикладу, після урагану Марія в Пуерто-Рико WCK нагодувала більше людей, ніж Армія порятунку або Міжнародний Червоний хрест, які мають значно тривалішу історію допомоги постраждалим.

У документальному фільмі Рона Говарда, відомого за фільмами «Гонка» (2013) та «Ігри розуму» (2001), Хосе Андрес ділиться, чому вирішив піти на смертельний ризик і приділяти стільки часу проблемам голоду після надзвичайних ситуацій. Для нього це частина його місії як кухаря, який прагне не лише готувати смачні й вишукані страви у своєму ресторані у Вашинґтоні, але й нагодувати якомога більшу кількість людей у світі. Особливо тих, хто щойно пережив природне або й рукотворне лихо. Стрічка фіксує діяльність шеф-кухаря та всієї організації від початку, коли це була лише група волонтерів, і до часів ковіду включно. Фільм показує, як команда організовує роботу на місцях, а місцеві бізнеси та окремі люди беруться допомагати готувати, коли у їхнє зруйноване життя приходить установа, готова дати їм алгоритм дій, системність, а головне — їжу. 

За майже 12 років існування організації, які охоплює стрічка, WCK встигла допомогти у понад 10 гарячих точках. Члени організації забезпечили їжею майже 100 000 медичних робітників у затоці Сан-Франциско під час епідемії COVID-19 та були залучені до співпраці з іншими організаціями для допомоги хворим і постраждалим. За останні кілька років її діяльність розширилася ще більше. Окрім місії в Україні, WCK також розгортала мобільні кухні в Туреччині після землетрусу та організовувала доставку їжі до сектора Газа.

Критик Джо Лейдон у рецензії для Variety говорить про вдалу оповідну структуру фільму, а також про те, як Рон Говард за допомогою різних джерел інформації знайомить глядачів із принципами Хосе Андреса від найпершої місії організації:

Фільм можна буде подивитися 14 травня в київському кінотеатрі «Жовтень» та 16 травня в Американському домі у Львові.