У Києві з 19 до 26 квітня відбувся вдруге міжнародний ЛҐБТКІА+ кінофестиваль SUNNY BUNNY, що народився як окремий незалежний кінофестиваль завдяки «материнському» кінофестивалю «Молодість» та існував спершу, з 2001 року, однойменною програмою «Сонячний зайчик».
Абревіатура ЛҐБТКІА+ розшифровується як лесбійки, ґеї, бісексуали, трансгендерні особи, квір, інтерсекс-особи, асексуали, та + означає, що існує ще більше різноманіття статевих чи гендерних ідентичностей.
Ми взяли інтерв’ю в директора та програмера Богдана Жука. У розмові звернули увагу на особливості організації фестивалю, різноманітність квір-кіно та його вплив на суспільство.
Директор Богдан Жук
Наскільки важливою ти бачиш культуру репрезентації ЛҐБТКІА+ людей у воєнний час?
Я думаю, що це дуже суттєво робити зараз, тому SUNNY BUNNY запустився окремою подією саме в такий час. Навіть в умовах повномасштабної війни фестиваль варто проводити. Питання репрезентації, озвучення правозахисної тематики, зокрема, прав ЛҐБТКІА+ спільноти важливі як для самої спільноти, так і для досягнення рівності.
Ми переконані, що працюємо на кращу державу, краще українське суспільство, в якому мусить бути місце для репрезентації усіх без упереджень і стереотипів. Це одна з наших головних місій.
Закриття фестивалю, ведуча церемонії закриття Інна Гордєєва
Як ти дивишся на те, що за новим дослідженням Національного демократичного інституту «НДІ», 72% людей в Україні підтримують та погоджуються з тим, що ЛҐБТКІА+ люди повинні мати такі ж права, як інші. І не дивлячись на те, що в перший тиждень квітня були чотири напади на ґрунті ненависті й один з них був до вашого волонтера.
Так, був напад на нашого волонтера — такі напади гомофобні і трансфобні.
Щодо результатів дослідження, то я схильний розглядати це як позитивну динаміку загалом. Прогрес — дуже швидкий, бо ще у 2021 році було 40% підтримки, наприкінці 2022-го — близько 60%, а вже за рік — 72%. Надзвичайно швидкий прогрес.
Загалом українське суспільство дуже швидко прогресує не тільки в цьому і не тільки в плані прийняття, а й узагалі за різними параметрами: ми дуже стрімко розвиваємось. Можливо, заповнюємо деякі прогалини, чого ми були позбавлені через Совєтский союз, диктаторський режим, цензуру.
Я не думаю, що це слід розглядати окремішньо: розвиток радикальних поглядів і позитивну динаміку прийняття в українському суспільстві ЛҐБТКІА+ спільноти та інших. Це просто наслідок війни, ми його бачили і раніше: є певна радикалізація якихось осіб у суспільстві. Я схильний вважати, що це окремі люди, їх можна об’єднати умовно в якусь групу, але я впевнений на 100%, що вони аж ніяк не репрезентують українське суспільство. У ньому немає місця для агресії, дуже сподіваюсь, що такі напади будуть покарані належним чином. Важко думати, що цього насильства не стане, але загалом сподіваюсь, що буде небагато проявів.
Волонтери фестивалю
Наскільки квір-спільнота була інтегрованою в організацію самого фестивалю?
Як на мене, то значною мірою. По-перше, команди — це частково представниці_ки квір-спільноти, по-друге, чимала кількість волонтерів у нас також квірна, або, я думаю, відносить себе до спільноти. Звичайно, ми все це не моніторимо чи встановлюємо правила навмисне, скоріше, що зацікавлені попрацювати, поволонтерити саме квірні люди.
Крім того, ми співпрацюємо з багатьма партнерами, які є квірними бізнесами: їх можуть представляти квірні люди, які працюють у цих бізнесах, чи саме спрямування стилістик окремих бізнесів може певною мірою співвідноситися з квір-спільнотою. Наприклад, Ponchyk boy, бренди Omellia та Frolov, які висловлюють підтримку квір-спільноті вже тривалий час.
Яким ти бачиш майбутнє SUNNY BUNNY, можливо, зробити його мандрівним?
Я про це думаю, звичайно. Урок, що закріпився після першого SUNNY BUNNY як окремого фестивалю минулого року – треба співвідносити амбіції з ресурсами. Планів, ідей у мене та колег багато. Але нам потрібно поступово будувати цей розвиток, не намагатися все встигнути за один раз, в один рік.
SUNNY BUNNY розвиватиметься. Звичайно, сьогодні через війну ми не можемо бути певні, що все відбудеться на 100%, але можна принаймні думати і планувати, щось намагатися. У нас цього року було нововведення: це короткометражний конкурс, якого не було торік. Я сподіваюся, в майбутньому наша документальна програма також буде конкурсною.
Крім того, ми запровадили пітчинг для короткометражних фільмів ЛҐБТКІА+ тематики. Я дуже хотів би, щоб він надалі закріпився і розвивався також для повнометражних фільмів та, можливо, для фільмів нашого умовного регіону центрально-східної Європи.
Я думаю, тут дуже багато можливостей і варіацій для різних співпраць, хоча ми вже, в принципі, це робимо.
За два попередні роки ми представляли в Празі й Брно українську програму квір-кіно у співпраці з кінофестивалем Mezipatra. А цього року на SUNNY BUNNY в Києві показали добірку чеського молодого квірного кіно, яку представив директор Mezipatra Павел Бічек. І також ми співпрацюємо з польським квірним кінофестивалем у Познані, у нас була своя програма і в Братиславі. Це окремі приклади такої співпраці, які можуть бути більш системними.
Торік ми співпрацювали з кінофестивалями Docudays UA у Києві та «Миколайчук OPEN» у Чернівцях, щоби зробити певне представлення теми. Були також розмови про покази у Львові та Одесі, які, сподіваюся, розвинуться, і, можливо, у нас вийде організувати там покази надалі.
Мандрівний фестиваль може бути. Я думаю, рано чи пізно він відбудеться. Ще б хотілося впровадити програму співпраці із навчальними закладами, щоби влаштовувати покази у школах чи університетах, бо тут теж є простір для різної роботи.
Наскільки велике різноманіття спектрів у представлених програмах, враховуючи асексуальність та інше? Стефані Брілл визначає виміри у трьох похідних загальних спектрах: статевий (тобто тілесний), ідентичний та соціальний, і кожен з цих спектрів є різноманітним та безкінечним для визначення людини.
На жаль, щороку такої різноманітності бракує в репрезентації у кінематографі. Точніше, вона дуже непропорційна: загалом гомосексуальні чоловіки чи квір-чоловіки представлені найбільше, а ось інші літери в абревіатурі ЛҐБТКІА+ чи різні групи, які з усього спектру квір-спільноти, недостатньо представлені.
Але мені здається, що в нас цього року була досить непогано представлена тема асексуальних людей у фільмі «Повільно» (реж. Марія Кавтерадзе). Ми вже показували стрічку на «Молодості», але я дуже хотів цей фільм бачити і в нашій програмі саме через цю тему і через те, що це абсолютно чудове кіно.
Це залежить від дуже багатьох чинників. За програмою можна побачити, що так чи інакше у нас домінує європейське та північноамериканське кіно, але ми також намагаємося репрезентувати інші континенти, регіони, — знов-таки, це залежить від того, що ми можемо отримати, що вважаємо вартісним для того, щоб показувати, що вважаємо цікавим, що потенційно може бути цінним нашій авдиторії.
У цьому програмуванні багато різних факторів, і, зрештою, ми намагаємося досягти певного балансу репрезентації різних груп, ідентичностей. Якщо брати, наприклад, трансгендерних людей, то цю умовну категорію можна розбивати на інші категорії: трансчоловіків чи трансмаскулінних людей, трансжінок, трансфемінних, небінарних можна також якось вписати. В плані прояву у фільмах нестандартних, негетеронормативних, небінарних, гендерних ідентичностей — це в нас теж присутнє, але з обмеженнями, на жаль.
Як фестиваль посприяв запрошенню не квір-людей відвідувати фестиваль?
Ми намагаємося використовувати наших амбасадорів та амбасадорок для того, щоб залучати глядачів, які не є безпосередньо нашою авдиторією, але відстежують наші оновлення і точно прийдуть на фестиваль. Також це промоція в медіа та реклама.
А загалом запрошення людей — це проблема всіх кінофестивалів, більшу її специфічність можна зрозуміти у випадку SUNNY BUNNY. По-перше, зараз дуже багато умовного контенту, не тільки кіно, але й серіалів та інших видів медіа, через які складно вибрати взагалі те, що будь-хто дивиться. По-друге, складно поширювати інформацію про ці фільми. Хоча, наприклад, такі гучні прем’єри як «Усі ми незнайомці» (реж. Ендрю Гейґ), «LIL NAS X: Нехай живе Монтеро» (реж. Карлос Лопес Естрада та Зак Мануель) чи фільми, які у нас на відкритті та закритті — «Проблеміста» (реж. Хуліо Торрес) і «Лялі їдуть далі» (реж. Ітан Гоук і Триша Кук), — усі вони посприяли приверненню уваги авдиторії до інших кінострічок у нашій програмі. І гетеролюдей це також частково спонукає прийти на подію.
Ми ще шукаємо варіанти, як запрошувати не квірних людей. Більшість гетеролюдей говорить про те, наскільки класно ми робимо фестиваль, — «це суперкруто, ви молодці», — але самі вони не приходять на подію тому що, очевидно, вони не бачать, що їх там зацікавить.
З другого боку, це упередження таких людей щодо квірної тематики, яка, на їхню думку, стосується тільки квірних людей. Так само, як квірні люди звикли, що їм пхають у голови з самого малку гетеронормативність, котра й переважає у кіно, серіалах і медіа.
На фестивалі після показів не вистачало якогось обговорення з представниками організацій та активістами для сприяння різносторонніх поглядів, щоб краще розкрити побачене. Чи ти плануєш у майбутньому вирішити це?
Цікава думка, я не знав, що обговорення з організаціями суттєве взагалі. Я не бачив у цьому потреби, хоча розумію, що це має сенс.
З другого боку, є складний аспект планування таких речей, але якщо говорити про ЛҐБТКІА+ організації в Україні, то вони здебільшого займаються правозахисною діяльністю і лобіюванням, тож потрібно знаходити ці точки перетину використання культурних засобів і діяльності для поширення ідей та порозуміння на різних рівнях.
Паралельна подія фестивалю — лекція та обговорення в арт-просторі «Сюр»
Розкажи про цьогорічну айдентику фестивалю, створену брендом Hexagon: це фрагментарні зображення різних частин тіла. Її відвертість та тілесність відчуваються справді дуже сміливими і можуть так чи інак викликати непорозуміння у суспільному середовищі. Що стояло за цією ідеєю форми?
По-перше, одна з ключових ідей, яка була у нас торік і цьогоріч у співпраці з агенцією Hexagon, — залучати місцеву квір-спільноту до участі у створенні цієї айдентики та інших наших віжуалів. Не тільки у креативному плані, але й модельному. Торік ми знімали наш кампейн у кінотеатрі KINO42 із квір-людьми й у цьому році теж.
Ми робили це з ідеєю демонстрації зближення і взагалі близькості, Hexagon вигадав гасло: «Більшість ближче». Я думаю, що все це спрацювало на багатьох рівнях.
Ця айдентика спрямована на те, щоби зближувати людей: показувати, що нічого немає страшного чи провокативного у такій демонстрації близькості тут, у цьому кампейні, де всі фото — різні частини тіла: волосся, очі, груди, шкіра.
Як добре зазначив Hexagon, це хороше питання, що зображення оголеного тіла, точніше його частин, які умовно прийнятні у нашому суспільстві, може спровокувати, коли ми всі — це такі тіла. Ми всі знаємо себе, бачимо себе в дзеркалах, тоді чому зображення оголеної шкіри чи волосся яскравого кольору має провокувати або може вважатися сміливим взагалі. Це лише один із різних аспектів будь-якої ідентичності, і мені здається, що наш кампейн привертає увагу до такого розуміння — ми всі певною мірою однакові, схожі принаймні, але наша цінність якраз у відмінності і проявах наших ідентичностей.
Зображення: Hexagon
Зазвичай багато популярних фільмів створюють псевдо квір-тематику, але їхня головна проблема у тому, що вони не можуть розкрити чесний досвід ідентичності і лише фетишизують та експлуатують квір-теми.
Чи вважаєш ти, що квір-фільми можуть знімати лише представники квір-спільноти, бо лише вони можуть передати чесний кінематографічний досвід?
Я вважаю, що ні.
Це насправді така дискусія, яка вже відбулася в квір-спільноті, хоча обговорюється і досі. Принаймні йшлося про те, чи можуть гетероактор(ки)и виконувати квірні ролі, чи можуть цисактор(ки)и виконувати трансролі і грати транслюдей. Я думаю, що в плані трансролей це єдиний виняток: виконання ролей транслюдей і трансідентичностей допустиме тільки транслюдьми.
Це дуже специфічний досвід, і тільки квірна особа, небінарна, яка не обов’язково здійснювала перехід, але яка добре розуміє цей аспект гендерної ідентичності може це зобразити правдиво. Бо всі ми знаємо випадки «Далласького клубу покупців» (реж. Жан-Марк Валле) та аналогічних ролей, які виконані цисакторами, і часто є… карикатурними, не дуже влучними чи взагалі шаблонними, стереотипними.
Я не хотів би обмежувати будь-кого і сказати, що тільки квірні люди мають знімати квір-кіно. Відомо дуже багато випадків, коли квірні люди знімають абсолютно гетеронормативне кіно, яке важко назвати квірним, і навпаки — відомо багато випадків, коли гетеро чи цисгендерні режисер(ки)и знімають щось квірне.
Коли я дивлюся якесь кіно, то не маю упередження і не перевіряю, чи це гетеро-режисер(ка), чи цисгендерний. Я дивлюся кіно, а потім, якщо у мене виникають питання, можу перевірити, щоб осягнути розуміння тематики цієї людини чи людей, які створили цей фільм. А якщо я маю питання, що для мене тут репрезентація чи усвідомлення теми є не зовсім коректним, то, знов-таки, це лише моє сприйняття — суб’єктивно однієї людини.
Я загалом за довіру і за віру в те, що творці та творчині будь-якого мистецтва, і зокрема, кіно, беручись за якусь тему, намагаються принаймні її розібрати для себе та зрозуміти.
Міжнародне журі: Оксана Черкашина, Павел Бічек та Ромас Забараускас
Зазвичай не квіри мають претензії, що квірне кіно занадто марґінальне та перенасичене провокативністю.
Наприклад, про це висловилася Вера Дрю, трансрежисерка (SHEIT), відома завдяки фільму «Народний джокер», що вийшов у прокат минулого місяця. В одному інтерв’ю вона каже, що здебільшого квір-мистецтво фокусується на травматичному порно, тоді як обговорення важливості та вплив травматичних стосунків на формування ідентичності зазвичай відсутні. Вона підкреслює, що для цисгендерних людей важливо відчувати інакшість та дивакуватість, щоби краще розуміти та сприймати теми трансгендерності.
Які шляхи можуть бути використані для поглиблення обговорення різноманітності та складнощів транстем у кіно, щоб сприяти більшому розумінню та емпатії серед цисглядачів?
По-перше, я думаю, що тут проблема серед цисгендерних чи гетероглядачів в їхньому власному упереджені. Якщо говорити про марґінальність квір-кіно в очах цих людей, то саме вони роблять його марґінальним, вони його марґіналізують, категоризуючи у щось марґінальне чи стороннє, чи щось інакше.
Для мене квір-кіно — органічна частина кінематографа, яка завжди на нього впливає: як квірні естетики на суспільство, чи власне естетика, що твориться квірними людьми. Такий уплив постійно відбувається, тому що бачення квірних людей є природним, його взагалі не слід розглядати, як погане чи добре.
Якщо говорити про кіноіндустрію, то вона глибоко гомофобна, трансфобна — дуже сильно, шалено просто. Хоча ми схильні вважати, що більшість бізнесів, які часто базуються десь в Західній Європі чи Америці, умовно прогресивних країнах, то вони теж прогресивні. Проте насправді вони дуже зашкарублі, закостенілі ці всі патерни їхньої діяльності, від яких вони не хочуть відходити, і серед одних таких патернів є категоризація квір-кіно чи ЛҐБТКІА+ кіно як окремого жанру, саме жанру, а не аспекту тематичного чи стилістичного. Категоризація — це упередження щодо ЛҐБТКІА+ кінофестивалів. Я, наприклад, зараз бачу, що ми декілька фільмів не отримали і можемо далі не отримувати через те, що SUNNY BUNNY тепер окрема подія, а не частина кінофестивалю «Молодість», бо до гетерофестивалю начебто пошана більша.
Тому тут можна довго говорити про те, як застаріла світова кіноіндустрія, але слід ще раз наголосити, що ця марґіналізація відбувається цисгендерними чи гетеролюдьми чи квірними кінематографістами. Узагалі квірна спільнота мусить пробиватися через усе це й доводити свою вартість і цінність у суспільстві. Квірна спільнота взагалі змінює світ і вона його змінить в майбутньому, саме вона веде за собою дуже багато змін зараз. Така ноша лежить на нас, на жаль, тяжка, але це те, що було деякий час, мені здається, і буде.
Щодо травматичного, тобто саме цієї цитати Вері Дрю і пропрацювання травми… Дуже багато того, що вона каже, і справді так. Можливо, ще залежить від того, розглядати це як «травматичне порно» чи пропрацювання травми. Бо, знов-таки, це не констатація факту, це усвідомлення чи бачення якогось обмеженого квірного кіна, яке саме ця конкретна режисерка побачила за певний період чи усе своє життя.
Тому би так не узагальнював, я не бачу це «травматичним порно». Іноді буває таке, що ти дивишся на мізері-порно якесь чи щось аналогічне просто квірної тематики. Але я думаю, що відбувається пропрацювання травм, а з другого боку, відбувається і вивільнення від цих травм у квір-кіно. І деякі фільми, що ми показуємо на SUNNY BUNNY, можуть бути прикладами такого квір-кіно, яке не має фіксації на травмі чи травмах.
Переможці пітчингу коротких метрів: Юра Катинський, продюсер_ки Катерина Граднова-Савицька та Олександр Чубко. Режисер Вадим Молчанов, ведуча Інна Гордєєва та бренд-менеджер Jägermeister Алекс Перера
Як ти оцінюєш висловлення Хуліо Торреса (HEHIS), режисера «Проблемісти», що «квір-режисери навмисно вдаються до порожніх жестів [стереотипів] репрезентації у сучасному квір-кінематографі»? Він також не заперечує, що і сам вдається до цього у своєму дебюті.
Принаймні з того, що я побачив у його фільмі «Проблеміста», він вдається до цього, аби показати ворожність таких жестів чи стереотипність. Тобто піддає їх критичному погляду.
Це не заперечує, що хтось може не мати критичного погляду на такі стереотипи і що є квір-кіно чи якась умовно квірна тематика, що використовує ці стереотипи без критичного осмислення. Це те, що природно існує і теж має право на існування, скажімо так: якщо у такого кіно є своя авдиторія, то чому ні?
А ще саме ця авдиторія може все одно осмислювати щось критично.
Ґрейсон Горст режисер «Троє» фільм представлений на кінофестивалі
Трансрежисер Джейн Шенбрунн (THEYTHEM) санденського гіта I saw the TV glow розповідає, що зображення внутрішнього має превалювати над зовнішнім у сучасних формах кіно для більш чутливої репрезентації трансперехідних осіб або для кращого ознайомлення цисгендерним людям. Як думаєш, ці терміни виразно різняться в плані сприйняття переходу?
Думаю, можливо вони мають рацію. Якщо режисер_ки, творчині_ці, знімають кіно, то краще робити про те, що їх цікавить. Часто репрезентація транслюдей у медіа та кінематографі фіксується саме на зовнішньому аспекті переходу. Ми часто бачимо в кіно, що головна ціль трансособи, головного героя чи героїні, — зробити операцію. Навіть фільм Лукаса Донта «Дівчина» дуже проблемний: хоча він достатньо добре розкриває внутрішній світ, розвиває цю історію, але врешті фільм скочується тільки до цього аспекту — зміни фізичного тіла. Наприкінці відбувається жахлива сцена в плані репрезентації і в плані того, що вона показує. Я думаю, що Лукас і так це багато разів почув, але треба мати совість, аби таке зображувати.
Тому я значною мірою згоден із тезою, що потрібно зосереджуватися на аспектах внутрішнього переходу, умовного переходу внутрішнього стану, і мені цікавіше саме таке кіно. Наприклад, у нас у програмі був фільм «Стежки бажань» (реж. Джульс Роскем), який говорить про трансмаскулінних людей і про сексуальність трансмаскулінних людей. Це передусім не тільки про внутрішній світ транслюдей у плані переходу, тут ідеться про сексуальність. І ця тема саме в контексті транслюдей, їхня сексуальність дуже мало висвітлена в кінематографі.
Я би рекомендував звертати увагу на широкий спектр тематики, пов’язаної з трансідентичностями.
Зокрема, за ці 10 років, які я працюю на кінофестивалі «Молодість» і займаюся SUNNY BUNNY, передивився дуже багато квірних фільмів: щось могло бути нудним, але це все одно матиме цінність для інших людей, які можуть саме в такому кіно побачити себе на екрані, якесь своє відображення і репрезентацію.
Тому важливо, навіть якщо для когось це здається шаблонним, показувати різні приклади тем. Я згадую розмову років 4–5 назад із однією колегою з закордонного фестивалю. Вона говорила, що вже набридли фільми про камінг-аути, тобто що їх дуже багато і безліч квір-кіно зосереджується саме на цій тематиці: камінг-аути або прийняття себе, або прийняття квір-людини середовищем чи спільнотою, чи родиною, чи суспільством — ось цей конфлікт. Але це теж нормально, оскільки це конфлікт, який відчуває, напевно, більшість квір-людей, тому важливо про це говорити.
Під час фестивалю у прокат вийшли фільми «Любов, брехня та кровопролиття» режисерки Роуз Ґласс із Крістен Стюарт і Кеті О’Браєн, а пізніше — «Суперники» режисера Луки Ґуаданьїно. Хоча лише у лютому цього року ультраправі погрожували зірвати прокат українського «умовного» квір-фільму «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка. Чи ти пам’ятаєш, коли в Україні міжнародні квір-фільми почали спокійно приймати в прокаті?
Ні, адже такого не було, мені здається. У певний момент квір-фільми почали в нас виходити більш-менш регулярно. Загалом квір-кіно — це велика рідкість в українському прокаті, а те, що майже одночасно виходять і «Любов…» і «Суперники», — це приємний збіг. Хоча все-таки квірні фільми були менш помітні, більше в артхаусних умовах виходили також і раніше.
Наприклад, «Дівчина з Данії» режисера Тома Гупера стала прикладом одного з перших фільмів на квір-тематику, що вийшов в українському широкому прокаті. З другого боку, він досить провалився, і тому компанія вирішила не випускати такі гіти, як «Назви мене своїм ім’ям» (реж. Луки Гуаданьїно) чи «Усі ми незнайомці» (реж. Ендрю Гейґ), котрий ми показували в межах нашого фестивалю і котрий, думаю, усе ж зібрав би пристойну касу в кінотеатрах. Проте останній не вийшов у широкий прокат через певне упередження до квір-кіно на нашому місцевому рівні дистриб’юторської компанії чи на більш загальному. Але певні зрушення у цьому плані все ж є.
Наостанок я хотів би запитати, які 4 квір-фільми вплинули на тебе найбільше та допомогли, можливо, краще зрозуміти свою ідентичність?
Так, є фільми, що вплинули на мене, але конкретні приклади мені складно назвати. Мабуть, перегляди кінострічок відбувалися так, що я не усвідомлював цього впливу, хоча він і був.
Ну, наприклад, для мене вагомим став фільм «Назви мене своїм ім’ям» уже згаданого Луки Ґуаданьїно. Після перегляду сильно відчув, як і багато інших людей, що потребую приймання, яке ми бачимо в прийнятті головного героя його батьками. Щось аналогічне є у фільмі «Усі ми незнайомці» Ендрю Гейґа. Це взагалі супертерапевтичне кіно, завдяки йому можна відчути певний катарсис. Я бачив його кілька місяців тому, і думаю, що він закріпиться у моїй пам’яті надовго.
Взагалі Ендрю Гейґ, як на мене, видатний режисер, і його фільм «Вікенд» також добряче вплинув на мене — ну, точно залишив глибоке враження. Його ж серіал «У пошуках» (англ. Looking) — теж вагома річ у плані репрезентації відчуття себе, відображення себе на екрані.
Свого часу вплинули фільми Франсуа Озона чи Ксав’є Долана. Одним із моїх улюблених є «Любовний настрій» режисера Вонг Кар Вая, і для мене це дуже квірне кіно. Хоча йдеться начебто про дві гетеропари й загалом про гетеролюдей. Але для мене сам Вонг Кар Вай квірний і не тільки у «Щасливі разом», який теж на мене справив досить велике враження.
Мабуть, не менш вирішальним у цьому плані для мене стали і стрічки кінофестивалю «Молодість». Так, це гетеро-фестиваль, але він показує дуже багато квірного кіно, це такий «таємно» квірний кінофестиваль. Дехто так і вважає насправді. Поки що можу згадати окремі випадки чогось, що я дивився на фестивалі, наприклад, «Незнайомець біля озера» (реж. Ален Ґіроді) чи «Не вимикай Світло» (реж. Айра Сакс). Тож багато цих та інших фільмів справді на мене вплинули і продовжують впливати досі.
