Одні звуки, різне чуття: підсумки українсько-британського фестивалю експериментальної музики Time Based

авторка Анастасія Клименко - 21.10.2025 в Музика

Створення нового музичного твору — це не тільки синтез звуку, а й перетворення його на зовсім іншу, ще пластичнішу матерію, з якої виростає щось нове. Якщо звук може трансформуватися в межах рефлексії одного митця, то в разі створення музики разом з іншими композиторами цей звук набуває ще більш неповторного звучання. 

За таким принципом працює будь-яка колаборація: коли відбувається симбіоз двох різних підходів, це завжди породжує унікальний продукт. На сьогодні, якщо казати не про інтермедіальні зв’язки, а про співпрацю в межах одного виду мистецтва, саме музичні колаборації найпоширеніші. В українській сучасній музиці через колаборації можна сказати набагато більше не тільки через буквально більшу кількість голосів, а й через залучення різних авдиторій, а відповідно, й різних сприйняттів.

Така співпраця відбувається і в межах різних жанрів (взяти хоча б співпрацю попвиконавця Володимира Дантеса та рок-гурту «Діти інженерів» для треку «++»), і в межах різних поколінь (одна з найбільш помітних колаборацій минулого року — «Під весняним дощем» рок-гуртів «Крихітка» та «Хейтспіч»), чи в межах одного великого експериментального простору, коли відбувається радше не поєднання двох різних підходів, де кожен зберігає свою унікальність, а злиття їх задля абсолютного нового звучання (взяти хоча б альбом колаборацій «Гурма» гурту Nazva чи альбом саундтреків до фільму «Стоп-земля» Мар’яни Клочко).

Особливо варто звернути увагу на те поле співпраці, яке наразі не настільки поширене серед українських музикантів, як би хотілося. А саме — міжнародні колаборації. В замкненому просторі однієї країни певні ідеї капсулюються і перетворюються на аксіоми — ті чи ті музичні та сенсові рішення стають передбачуваними та зрозумілими кожному українському слухачеві. Водночас, виходячи за межі одного контексту та заглиблюючись у зовсім інший, можна побачити звук в абсолютно іншій парадигмі.

Time Based — платформа, що досліджує музику й мистецькі практики, заснована кураторкою та продюсеркою Ольгою Бекенштейн, — працює саме з цією міжкультурною колаборацією, аналізуючи звук як головний медіум між різними світами. У партнерстві з британською організацією Arts & Parts та її креативною продюсеркою Мартел Оллерншоу презентували у Глазго фестиваль Time Based: Sonic Interventions — про буденність звуків, які ми здебільшого навіть не помічаємо, але які стають фундаментом нашого світосприйняття. Різні композитори з України та Британії об’єдналися заради того, щоб створити експериментальні треки і поєднати різне бачення того самого: симбіоз української та британської рецепції.

Genevieve Murphy & Alice Haspyd

У сорокахвилинній композиції шотландської композиторки та перформерки Дженевів Мерфі й української експериментальної композиторки alice haspyd звуки щільно переплітаються в один величезний спектр досвіду та відчуттів. У треці присутній як монотонний і моторошний монолог Мерфі про ілюзію безпеки, так і максимально контраверсійне поєднання звуків природи та звуків людськості. На початку чуємо спів пташок, який ніби дає надію на життя, але згодом об’ємність та масштабність прорізає звук повітряної тривоги, який точно ні з чим не сплутаєш. Звуки крику, які більше схожі на розладнану скрипку. Та звуки невпинного мотору, які слухачі сприймуть по-різному: для когось це — про невпинне місто, мотоцикли і машини, які мчать по магістралях; для когось — про звуки шахедів та ракет, які стрімко летять, щоб зруйнувати ще одне життя (житті).

Емоційного ефекту додає використання волинки — інструмента, який спрадавна супроводжував військові походи і збройні битви. 

Ця колаборація є прикладом того самого поєднання різних сприйняттів — ми всі дивимось на світ та музику по-різному, але маємо таки спільний національний досвід, який важливо доносити і трансформувати в різні форми, чи то тексти чи музичні композиції.

Yuriy Seredin & Raymond MacDonald with Improvised Chamber Ensemble

Музика, створена для камерного ансамблю українським піаністом Юрієм Середіним і шотландським саксофоністом Реймондом Макдональдом. На початку композиції звучить український фольклорний спів, який згодом перетворюється на масштабну оркестрову оду — фортепіанна партія Середіна ніби створює прелюдію до великого хору, який занурює навіть не у відчуття буденності та екзистенційного жаху, а у простір позаземний — там є тільки музика і доріжки, якими ця музика веде. Окремим важливим елементом цієї композиції є польовий запис, зроблений музикантом і військовим Андрієм Коханом, — він не вибивається із загальної структури, а гармонійно вплітається в мереживо звуків.

Під час створення композиції була важливою абсолютна синергія та обмін досвідом. Про роботу з шотландським музикантом Юрій Середін каже:

«Оскільки ми працюємо в жанрах імпровізаційної музики, опора саме на учасників. Десь десять відсотків композиції — це вже готові схеми для імпровізації, які включали різні імпровізаційні секції: інколи соло когось одного, інколи різних груп — тутті, ритм-секція, духові. Водночас кожен із музикантів впливає на музику, а непередбачуваність процесу і є суттю музики: взаємодія в реальному часі на основі всього попереднього музичного досвіду».

Така співпраця веде не тільки до обміну, а до віднайдення спільних канонів — як для українських, так і британських мультиінструменталістів.

«Це одна з моїх улюблених і найбільш натхненних співпраць із багатьох причин. Особливо важливим було знайомство й робота з Юрієм. Ми змогли спрацюватися і створювати нові роботи разом. Мене дуже надихала його гра. Надзвичайно приємно було познайомити його з іншими учасниками гурту. Я повернувся з цієї співпраці переповнений новими ідеями», — каже Реймонд Макдональд про співпрацю з українським піаністом.

Така міжнародна колаборація — це не тільки про поширення окремих індивідуальних ідей, а й про творення зовсім нових, спільних. Це змога вивести українську музику та культурний простір у світовий дискурс і синтезувати звук як позачасову та позапросторову матерію — ніби і досить знайому та зрозумілу, але насправді дуже різну й багатошарову.

Фото надані проєктом Time Based. Фотографка — Софі Стюарт.

Дискусія про ідентичність у світі ШІ: як змінюємось ми та наше суспільство

авторка Людмила Шкурак - 21.10.2025 в Культура

3–5 жовтня у Львові відбувся 32 Міжнародний BookForum 2025 — найбільший літературний фестиваль у Східній Європі, який проходить щоосені. Цьогоріч фестиваль повертається до свого традиційного формату з масштабним книжковим ярмарком у Палаці мистецтв та різноманітною програмою, що була частково призупинена в попередні роки.

Фокус-тема 32 BookForum — «Тривкість і тривалість», яку розкрили через три кластери. У межах тематичного кластера «Вивих часу» відбулась дискусія «Ідентичність у добу штучного інтелекту: як змінюється суспільство, мислення і межі контролю», в якій взяли участь історик та мистецтвознавець Богдан Шумилович, науковець Ігор Колесник та журналіст Вадим Карп’як. 

Як глобальні алгоритми змінюють питання ідентичності, колективної довіри й влади? Яку роль відіграє ШІ у формуванні нових способів мислення, письма, творчості, культурних бар’єрів та експансії? Чи зможе суспільство адаптуватися і знайти баланс між інноваціями, безпекою та людським виміром?

Далі — основні тези та висновки події.

ШІ як загроза людству

Вадим Карп’як розпочав дискусію з констатації того, що ШІ першочергово сприймається як загроза, оскільки він зводить уявлення про людину до набору алгоритмів, аналізуючи її цифровий слід. Спікер навів приклад судового прецеденту в Нью-Йорку у 2011 році, коли ШІ в сучасному його вигляді ще не існувало. Тоді шкільну вчительку з ідеальною репутацією звільнили за рекомендацією комп’ютерного алгоритму, чию логіку вона не змогла оскаржити, але й водночас не змогла дослідити.

Цей неконтрольований вплив алгоритмів, а також здатність ШІ виконувати роботу більшості інтелектуалів, породжує страх у суспільстві:

«Штучний інтелект зводить людину до алгоритмів. Нам це дуже, як людям, неприємно усвідомлювати. Кожен мислить себе індивідуальністю, а то й глибше — особистістю».

Вадим наголосив, що страх перед ШІ — це передовсім страх втрати суб’єктності та контролю над власним життям.

Водночас журналіст запропонував змінити фокус і подивитися на ШІ як на шанс перезапустити гуманізм:

«Я б хотів подумати про те, чи можемо ми використати цей момент на користь, тому що ми будемо переглядати зараз, очевидно, поняття гідності людини… І це ставить питання: а де тоді людина за цими алгоритмами? Що ми тоді, якщо не набір алгоритмів?»

Він запевнив, що якщо ШІ бере на себе раціональне та акумулятивне, то людство мусить звернутися до своєї унікальності, яка полягає у неалгоритмічних якостях — емоціях, емпатії, переживаннях. 

Ігор Колесник розвинув цю філософську тезу, назвавши ШІ «певним копняком під зад нам всім, як людям». На його думку, проблема полягає в тому, що суспільство вже давно працює над перетворенням людини на алгоритм:

«Кожен з нас до певної міри є алгоритмом. Ми йдемо в школу, з нас роблять якусь модель, потім ми йдемо в університет на якусь спеціальність, нас теж підштовхують до перетворення до алгоритмічної моделі, яка має постійно відтворювати та акумулювати».

Ігор додав: що досконалішим стає ШІ,  то більше він демонструє нам, що багато речей, які ми вважали суто людськими, були лише процедурними історіями. Це ставить перед нами вимогу: «зрозуміти нарешті, ким ми є» і усвідомити, що таке гідність та співчуття поза рамками акумулятивних функцій.

Візуалізація снів та протезування творчості

Богдан Шумилович, хоч і не вважає себе спеціалістом із ШІ, поділився особистим досвідом використання генеративних моделей. Для нього ШІ став інструментом, що допомагає «повернутися назад до картинки» від текстової оповіді. Він використовував детальний опис снів зі щоденника жінки кінця 80-их, наданий Центром міської історії, як промпт, щоб ШІ «уявив, наснив цей сон візуально».

Він порівняв цей процес із неконтрольованою роботою мозку під час сну.

«Ця бездуховна штука, яку я не можу запідозрити в якійсь там упередженості, насправді алгоритмічна. Вона нагадує роботу мозку під час сну, тому що він неконтрольований».

Таким чином, ШІ виступає як засіб для повернення від текстового наративу (оповіді про сон) до візуального образу.

Ігор Колесник долучився до обговорення, додаючи, що ШІ має інструментальний характер та може слугувати як протез для реалізації творчих ідей, незалежно від наявності технічних навичок. Наприклад, деякі художники, які не мають фахової чи професійної освіти, не навчалися в академії мистецтв, за допомогою ШІ можуть візуалізувати свої задуми, і це теж цікаво.

Під час цієї частини дискусії помічники із зали несподівано винесли учасникам мікрофони (до цього розмова велася без них), — те, до чого, за словами спікерів, «штучний інтелект би не здогадався».

Алгоритмізація пам’яті та історична перспектива

В наступній секції Вадим перейшов до теми пам’яті, наголошуючи, що алгоритми контролюють тепер не лише інформацію, а й порядок її подачі:

«Раніше контроль над владою — це був контроль над інформацією. Зараз влада полягає в тому, в якій послідовності її видавати і кому що показувати».

На це питання Богдан Шумилович зазначив, що в минулому завданням історика було розкопувати, вичитувати, аналізувати ті нечисленні джерела, які були доступними, і це було пов’язано з тим, що англійською називають scarcity of sources (дослівно з англійської «нестача ресурсів»: ситуація, коли не вдається задовольнити потребу в пошуку інформації, адже для цього не вистачає необхідних джерел). Далі він роз’яснив, що тепер історики мають адаптуватися до цифрових джерел:

«Історик майбутнього — це історик, який вміє кодувати, не просто працювати з джерелами, а вміє працювати з алгоритмами».

Він пояснив, що надлишок джерел у цифровій добі (Facebook, Twitter, Instagram) унеможливлює традиційне герменевтичне читання і потребує нових підходів:

«Мені багато читали всяких курсів по історіографії про те, як історики раніше шукали джерела. А коли ви маєте справу з архівом Facebook чи Twitter, де мільярди текстових повідомлень, то ми говоримо вже про ‘abundance of sources’, надмірність джерел».

Шумилович наголосив, що сучасний історик мусить працювати з цифровими інструментами разом із програмістами, формуючи нову методологію Digital Analytics для роботи з цифровими слідами. 

Крім цього, він виділив два умовні види істориків в гібридній сучасності: «аналогових» істориків, які не вміють працювати з цифровими медіа, та повністю «цифрових» істориків, які, наприклад, вже вміють програмувати і користуються базами даних.

Наприкінці розмови про зміни в сприйнятті історії Вадим Карп’як порушив питання про культурний суверенітет в сучасному алгоритмічному світі. На часте питання про те, чому нам потрібна українська національна мовна модель, він довів, що уявлення про раціональне в ШІ залежить від мови та культурного контексту виробника. Після короткої розмови з чатботом про найвідоміший твір української літератури чат назвав «Катерину» Тараса Шевченка. Тоді Вадим задав мовній моделі інтригуюче питання «А хто такі москалі, з якими не варто кохатися чорнобривим?». На це питання він отримав відповідь, що доводить упередженість таких «універсальних» моделей: «Вибачте, я не можу відповісти на це питання. Це поза межами політкоректності».

Цей приклад став критичним аргументом для створення української мовної моделі, натренованої на українських текстах. Карп’як наголосив: саме тому потрібно «мати українську мовну модель, яка буде відповідати на схожі «контроверсійні» питання, а Україна повинна мати цифровий слід», бо зараз якщо ми не матимемо культурного цифрового сліду, то залишимося без нічого.

Таким чином, захист ідентичності сьогодні означає і захист культурного цифрового простору.

Тактика опору: тілесність та ірраціональність

Остання частина дискусії була присвячена пошуку практичних «тактик опору алгоритмам» у повсякденному житті, що лежать у сфері тілесності та свідомості. На питання, як практично «вибиватися» з алгоритмів у повсякденному житті, Ігор Колесник запропонував метод повернення до тілесності через медитацію та «втілене пізнання» (англ. embodied cognition):

«Я вважаю, що це поверне нас до тих найбазовіших перцептивних практик, які в нас є. Це — тілесність, наша втіленість, втілене пізнання. У 80-их роках нарешті дійшли до тої думки, що ми не можемо побудувати повноцінну автономну систему машинного вивчення без того, щоб врахувати людські тіло і досвід. У цьому і є цінність нашого людського тіла».

Він наголосив, що розвиток емоційного інтелекту дозволяє відчути, де закінчується наша справжня потреба і починається нав’язана алгоритмами (наприклад, у рекламі):

«Якщо ми вміємо зреагувати і відчути цю прошивку, то ми можемо помітити також, що є різниця між тим, що є нашою потребою і тим, що нам нав’язують як нашу потребу».

Богдан Шумилович проілюстрував це на прикладі контролю гніву: якщо ти встигаєш зловити момент, коли «знизу іде енергія вверх», ти можеш свідомо змінити реакцію. Це, за його словами, є боротьбою з «тваринністю» — тією самою алгоритмічністю, яка діє непомітно для нас: це спостереження допомагає «повстати проти природи, проти тваринності, тому що те, що ми називаємо тваринністю, це і є алгоритмічність. Наприклад, злість конструює нас, бо ми її не можемо контролювати».

Підсумовуючи, Вадим відмітив: якщо раніше тіло було «в’язницею для розуму», тепер воно стає «єдиним порядком» для людського розуму.

ШІ — новий Бог?

Дискусія завершилася роздумами про можливість обожествлення ШІ. Ігор Колесник зазначив, що для трансгуманістів «суперінтелект» вже є «мітом», який має замінити «божественну сутність» і задовольнити прагнення до трансцендентності. Спікери разом дійшли висновку, що ШІ ніколи не замінить Бога чи людську сутність, оскільки він оперує у сфері раціональності.

Богдан же фіналізував розмову тезою про те, що саме ірраціональність є кінцевою межею людини:

«Людина має дуже класну штуку. Вона — дуже нераціональна й одночасно раціональна. Людина — парадоксальна істота».

Він зазначив, що найвищий прояв людяності — любов — є абсолютно ірраціональним. Саме ця ірраціональна глибина, на думку спікерів, є остаточним доказом того, що людство, попри алгоритмічні виклики, завжди залишатиметься чимось більшим, ніж просто набір інструкцій. І це те усвідомлення, за яке варто дякувати штучному інтелекту.

Фото надані організаторами

32 Львівський міжнародний BookForum відбувається за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Польського Інституту у Києві, Центр Мерошевського, канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», Goethe-Institut в Україні. Тематичний кластер «Бути поруч» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Digital партнер HAY Festival.

Дайджест культурних подій (з 20 по 26 жовтня)

авторка Софія Богуславець - 20.10.2025 в Події

20 жовтня, понеділок

Open Call для культурних і соціальних ініціатив

Київ, Культурний Центр Спаська 13
Долучитися до відкритого набору можна онлайн до 22 жовтня включно

Це нагода для тих, хто потребує простір для проведення регулярних подій. До участі запрошують спільноти і формації, що працюють з візуальним мистецтвом, кіно, етнографією, літературою, експериментальною і мультижанровою музикою, перформансом, а також темами демократії, урбанізму і громадянської освіти. 

В основі пропозиції — підтримка сміливих, незалежних мистецьких проєктів, які часто не мають можливості працювати в традиційних інституціях. Учасники отримають можливість реалізувати свої події у просторі Культурного Центру, отримають підтримку з медіа, менеджменту та технічне забезпечення. Ініціативи отримуватимуть 50% прибутку від заходів.

Ознайомитися можна за посиланням.

Простір «Терапевтичний сад»

Київ, ВДНГ

Це перший в Україні публічний простір, що створений спеціально для емоційної підтримки та реабілітації ветеранів, військових, а також усіх, хто пережив травматичний досвід. Простір включає зони садівництва, тілесних практик, адаптивний спортмайданчик, дитячу територію та місця для спокійного відпочинку. 

Унікальність проєкту — в системі освітлення від митця Миколи Каблуки, що відтворює ефекти природного заходу сонця, підтримуючи емоційне відновлення через зорове сприйняття. Сад безбар’єрний і враховує потреби людей з інвалідністю. Ідея та реалізація відповідають міжнародній практиці створення терапевтичних ландшафтів і є частиною Національної стратегії безбар’єрності.

Більше в інстаграмі.

Вистава «Калинова сопілка»

онлайн, онлайн-театр DRAMOX
Також відбудеться показ 2 листопада у Харкові, Art Area ДК

Містична вистава Харківського театру ляльок імені В. Афанасьєва за мотивами повісті Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку». Керівниця проєкту — режисерка Оксана Дмітрієва. 

У центрі оповіді дорослішання і стосунки двох сестер, через які втілюється історія про Каїна та Авеля. Постановка поєднує український горор, театр ляльок для дорослих і гіпнотичні пісні та переосмислює народні вірування у контексті сучасної війни, створюючи атмосферу загадковості та містики. Музику до постановки створили Вікторія Міщенко і Лілія Осєйчук, а за лірику відповідає Діна Чмуж.

Побачити трейлер.

Побачити виставу онлайн на сайті.

Вистава «Ти мене чуєш…?»

онлайн, онлайн-театр DRAMOX

Вистава-рефлексія від Театру Драматургів за п’єсою Анни Галас «Хроніки евакуйованого тіла і загубленої душі». Режисерка Альона Аль Юсеф створила багатошарову сценічну інтерпретацію, що стала результатом конкурсу «Шоукейс української драматургії». В основі історії — поєднання військової прози й романтичної лірики, які занурюють глядачів у глибокі переживання й роздуми про війну, тіло та душу.

Подивитися трейлер.

Більше на сайті.

Фільм «Медовий місяць»

онлайн, онлайн-платформа Київстар ТБ

Драматична стрічка режисерки Жанни Озірної розповідає історію випробувань подружжя Тараса і Олі, які опинилися в пастці у квартирі під час воєнного вторгнення. Фільм зосереджується на людських почуттях, страхах і надіях у кризовій ситуації. У головних ролях — відомі українські актори Ірина Нірша, Роман Луцький та Олександр Рудинський.

Більше на сайті.

Проєкт «Подушка за ескізом Казимир Малевич» на виставці Ukraine WOW

Київ, Центральний залізничний вокзал
Виставка триває до 9 листопада

На виставці Ukraine WOW показали новий експонат — подушку, на якій вишита одна з перших супрематичних робіт Казимира Малевича. Її відтворили громадська організація Ukraine WOW разом із брендом Etnodim за участі дослідниці творчості Малевича Тетяни Філевської, мистецтвознавці Тетяни Кари‑Васильєвої та майстрині художньої вишивки Валентини Костюкової. Оригінал подушки 1915 року не зберігся, тому її відтворили за фотознімком американського фотографа Олівера Сейла.

Це про те, як важливо говорити про зв’язок Малевича з Україною та вплив українського народного мистецтва на його творчість.

Більше на сайті.

Реліз першого випуску мальопису «Кіборчук»

можна придбати у видавництві UA Comix

Новий український мальопис від художника Сашка Даниленка та видавництва UA Comix міститиме 12 випусків, у жовтні презентують перший. Це емоційна й іронічна історія про стрільця Борчука, який іде на війну і після важких поранень стає кіборгом — але зберігає людяність. Порушуючи теми тілесних трансформацій, протезування та ментальної реабілітації, проєкт відкрито говорить про травми українських воїнів та силу підтримки.

Мальопис став частиною масштабного соціального і мистецького проєкту, що включає також анімаційний фільм, мерч, медіаконтент і співпрацю з реабілітаційним центром UNBROKEN, куди передаються 10% прибутку від продажів.

Більше на сайті та в інстаграмі.

21 жовтня, вівторок

Виставка сучасного мистецтва «Покажіть свої документи…»

Харків, ЄрміловЦентр
Графік роботи: з вівторка по неділю, 12:00–19:00
Виставка триває 7 грудня

Перший кураторський проєкт Петра Чекаля та Юрія Рассохи, що досліджує документ не як формальність, а культурний і символічний артефакт. Документація стає сучасним ритуалом, у якому приховано особистісне, емоційне, навіть сакральне. Через фотографію, живопис, колаж, текст і перформанс митці демонструють, як бюрократичні форми можуть ставати засобом самовираження, актом пам’яті та способом залишити слід у часі.

Проєкт реалізовують спільно ЄрміловЦентр та Харківський національний університет імені В.Каразіна, громадська організація «Символ». 

Більше в інстаграмі.

22 жовтня, середа

Виставка «Іспанський Львів»

Львів, «Палац Потоцьких», перший поверх
Графік роботи: з середи по неділю, 10:00–17:00
Виставка триває до 28 грудня

Це про культурні зв’язки між Україною та Іспанією через сакральні й світські твори мистецтва XVI–XX століть із колекцій Львівської національної галереї мистецтв, зокрема спадщину галереї князів Любомирських і Леона Пінінського. Відвідувачі зможуть відчути іспанський дух у художніх формах і темах, представлених у розділах «Sacrum» та «Profanum».

Більше в інстаграмі.

Запис перших епізодів шоу «Протагоністи»

Київ, ORIGIN STAGE
Початок о 16:30 та 19:30

Ведучий, актор, інфлюенсер Євген Янович і режисер-текстовик, засновник

МУР Олександр Хоменко запускають ютуб-проєкт, який поєднує гумор, історичні факти та творчі батли. Формат шоу інтелектуально-розважальний, і знайомить з історією України та її видатними особистостями. Випуски відбуватимуться з секретними зірковими гостями. Відвідувачі зможуть долучитися як глядачі у залі та взяти участь у записі перших епізодів.

Більше на сайті.

23 жовтня, четвер

Книжковий фестиваль «Фундамент: історії про культуру»

Київ, Український дім
Відбудеться з 23 по 26 жовтня

Фестиваль відбувається другий рік і цього разу також об’єднає всіх, хто дотичний до українського книжкового ринку: видавців і видавчинь, авторів й авторок, читачів і читачок. Це подія, щоб завдяки літературі вибудовувати діалог про культуру, спадщину і їх вплив на формування майбутнього.

У центрі заходів книжка як дороговказ в інтелектуальній подорожі. Це про маршрути реальними місцями України, які описані в історіях, та метафоричні стежки — мандрівки до самих себе.

Про програму в інстаграмі.

Відкриття виставки «Все для всіх»

Дніпро, Центр сучасної культури (DCCC)
Початок о 18:30
Графік роботи: з вівторка по суботу, 12:00–19:00
Виставка триває до 7 лютого

Проєкт досліджує, як архіви формуються, зберігаються та впливають на колективну пам’ять — особливо у контексті війни, втрат і міграції. У центрі — роботи фотографки Френкі Раффлз та фотокореспондента Миколи Білоконя, переплетені з роботами сучасних митців і мисткинь, які працюють із дотичними темами. Виставка створює простір для рефлексії над тим, хто має право зберігати та розповідати історії — і для кого вони створюються. 

Проєкт відбудеться в рамках Київської бієнале 2025. 

Більше на сайті та в інстаграмі.

Прем’єра фільму «Сірі бджоли»

у різних містах України в кінотеатрах

Це екранізація однойменного бестселера Андрія Куркова: історія про двох чоловіків, які залишились жити в «сірій зоні» Донеччини під час війни. Віддалені від цивілізації, без електрики і в постійній небезпеці, герої намагаються зберегти людяність, побут і зв’язок з рідною землею. 

Світова прем’єра фільму режисера Дмитра Мойсєєва відбулася на престижному кінофестивалі в Роттердамі, а в Україні його вже відзначено нагородами «Золотий Дюк» на цьогорічному Одеському кінофестивалі і спеціальною відзнакою «Молодості» та премією кінокритиків «Кіноколо».

Дивитися трейлер.

Старт прокату фільму «Маска»

у різних містах України в кінотеатрах

Це горор-трилер з елементами чорної комедії від режисера Макса Мінґелли. Історія досліджує темну сторону нав’язаної гонитви за молодістю та ідеалом. У недалекому майбутньому технології дозволяють відновити молодість через наукові методи і пластичну хірургію. Колись зіркова акторка Саманта Лейк намагається повернути кар’єру, погоджуючись на інноваційну процедуру. Проте цікаво, що інші жінки, які пройшли ту ж трансформацію, починають зникати.

Дивитися трейлер.

Другий сезон подкасту «Деколонізаторки»

онлайн, ютуб-канал «Суспільне Культура» та подкаст-платформи
Вихід нових епізодів — що два тижні у четвер
Старт із 9 жовтня

У другому сезоні подкасту «Деколонізаторки» ведучі — літературознавиця Валентина Сотникова й культурологиня Маріам Найем — досліджують, як популярна культура (фільми, серіали, книги, відеоігри) формує наше мислення, світогляд і уявлення про процес деколонізації: від впливу античної міфології в сучасному кіно до критики образів монархії у серіалах. Авторки розбирають глибокі й складні теми у зрозумілому та доступному форматі, що робить подкаст актуальним як для гуманітаріїв, так і для широкої аудиторії, яка цікавиться культурою, історією та медіаграмотністю.

Більше на сайті та на ютуб-каналі.

24 жовтня, п’ятниця

Лекція «Олександр Мурашко та його учні — засновники художньої секції Культур-Ліги»

Київ, Національний художній музей України
Початок о 17:00
Графік роботи простору: з п’ятниці по неділю, 12:00–18:00
Виставка триває до 25 січня

На події спікерка Ольга Гаян поділиться про творчі здобутки учнів відомого художника, серед яких: Борис Аронсон, Ісак Рабинович, Нісон Шифрін. Їхня діяльність також ґрунтується довкола художньої секції Культур-Ліги — організації всебічного розвитку культури єврейського народу мовою їдиш.

Лекція відбудеться в межах виставки «Олександр Мурашко. Кольорові модуляції». Проєкт відкритий до 150-річчя від дня народження видатного українського художника, а в експозиції — понад 50 живописних і графічних творів зі збірки NAMU, які охоплюють усі етапи творчості Олександра Мурашка. Виставка має на меті продемонструвати еволюцію колористичних рішень митця — від стриманих тонів ранніх робіт до експресивної палітри пізнього періоду. Особливу увагу приділено маловідомим творам, що допомагають по-новому осмислити творчість Мурашка.

Більше в інстаграмі.

Танцювальний перформанс «В полі зору»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 19:00
Показ також відбудеться 25 жовтня

Проєкт режисерки Ніни Хижної досліджує властивості колективного тіла суспільства в турбулентні часи через танець і гру п’яти мисткинь. Вони розкривають, як погляд формує образ того, на кого дивляться, роблячи його реальним. Йдеться і про потребу визнання та свідчення досвідів один одного, а також на важливості спільного проживання. Унікальна музика з використанням звуків тіл, чуттєвий відеоряд і сценографія доповнюють містичну атмосферу перформансу.

Цей проєкт є результатом роботи українсько-фінської лабораторії Lab for Ukraine за підтримки Українського культурного фонду.

Більше на сайті.

Виставка «У грандіознім сонцетанці, в космічнім клекоті тортур»

Київ, Довженко-Центр
Початок о 12:00
Графік роботи: з середи по неділю, 12:00–19:00
Виставка триває до 28 грудня

Виставка відбувається в межах шостої Київської бієнале і присвячена феномену українського поетичного кіно. Проєкт у незвичному для кіноархіву форматі танцювального дослідження відкриває чуттєвий і тілесний вимір цієї кіномови, де танець виступає метафорою пам’яті, травми, свободи й національної ідентичності. Виставка включає відеофрагменти, афіші, світлини, музику Мар’яни Клочко, радіовиставу та спеціальний артоб’єкт художника Максима Ходака.

Цікаво, що назва виставки відсилає до вірша «Протуберанці серця» Івана Драча, митця і дисидента, який долучився до створення фільмів-представників українського поетичного кіно: він сценарист стрічок «Криниця для спраглих» режисера Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Пропала грамота» Бориса Івченка.

Більше на сайті.

25 жовтня, субота

Презентація книги «Шляхетна традиція: наскрізні сюжети української культури»

Київ, Український Дім
Початок о 18:00

Книгу літературознавиці та есеїстки Ольги Петренко-Цеунової поєднує літературу, мистецтво, історію та політику, досліджуючи ідентичність української нації. Авторка пише про безперервність української культури від козацької спадщини і барокової доби до ідей Української революції, випробувань ХХ століття та сучасної війни. Книга поєднує літературу, мистецтво, історію та політику, досліджуючи ідентичність української нації.

Презентація відбудеться в межах фестивалю «Фундамент» і є чудовою нагодою познайомитися з авторкою та її творчістю.

Презентація книжки «По кишені» Джона Берджера

Київ, Український Дім
Початок о 14:00

Книжка «По кишені» Джона Берджера продовжує теми, які автор порушив у попередніх своїх текстах, а саме: розмову про мистецтво й політику. У виданні йтиметься про твори Босха, Рембрандта, Деґа, Кало, фаюмський портрет і наскельні малюнки, завдяки яким можна відрефлексувати сьогодення: економічну нерівність та клаустрофобію глобалізованого світу.

Презентація відбудеться в межах фестивалю «Фундамент» і є чудовою нагодою познайомитися з авторкою та її творчістю.

Читання «Фестиваль перших п’єс»

Харків, культурний простір Some People
Початок з 18:00
Читання відбудуться також 26 жовтня
Вхід за реєстрацією

Це проєкт харківського незалежного альтернативного театру «Нафта» й ініціативи підтримки та творчої реабілітації «Театру Ветеранів» і є учасником когорти «Культура і права людини» в межах програмиʼ UNESCO Art-Lab for Human Rights and Dialogue. На події у форматі театральних читок представлять пʼєси ветеранів та ветеранок. Це розмова про війну і мистецтво, про творчість тих, хто побував у вирі подій і має що розповісти.

У програмі: 4 твори, створені учасників та учасниць двох покликів Театру Ветеранів: так у суботу представлять п’єси Аліни Сарнацької «Баланс» у прочитанні Артема Вусика та Геннадія Удовенка «Удар дракона» в прочитанні Софії Оніщенко, а в неділю — тексти Ольги Мурашко «21» у прочитанні Ніни Хижної та Юрія Мацарського «Ахмед» в прочитанні Театру Ветеранів. Опісля читань відбуваються обговорення з творчими командами.

Щоб відвідати подію, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

Музично-поетичний вечір «Скажи ці слова»

Київ, Культмотив
Початок о 18:00

Подія, в якій беруть участь і музиканти, і поети та поетки. Виступатимуть гурт українських художників «KIMNATA222», Олександр Дудченко, Лілія Пантазі й Данило Смирнов. Спеціальною гостею вечора стане інді-виконавиця Анастимоза, яка вперше презентує свої вірші.

«Скажи ці слова» — це про чесність із собою і про те, як усе набуває своїх неповторних сенсів.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Музична подія проєкту Songlines of Ukraine

Кельн (Німеччина)

Подія відбудеться в межах фестивалю Immer Wieder Aufbruch. Songlines of Ukraine — це проєкт команди Культура Медіальна, який зосереджується на дослідженні й документуванні традиційних музичних практик національних спільнот Буджака. На заході в суботу презентуватимуть результати експедиції селами Бессарабії на півдні України, щоб познайомити слухачів із музичними традиціями.

У програмі також інтерактивна звукова інсталяція саундартиста Марка Медведєва, відеодокументація експедицій Олени Місюри та виступи Мар’яни Садовської спільно з музикантами Буджака.

Конспект дискусії про літературу як безпечне місце пам‘яті та травми

авторка Аліна Колотеєва - 18.10.2025 в Книжки

У жовтні 2025 року пройшов 32 Львівський міжнародний BookForum. Це фестиваль, що сприяє популяризації культури читання та обʼєднує письменників, видавців і тисячі книголюбів разом. У межах події гості мали змогу завітати на книжковий ярмарок «Форум видавців у Львові» та літературний фестиваль, де відбувалися презентації, дискусії, лекції та зустрічі з авторами. Цьогоріч фокусна тема — «Тривкість і тривалість». Вона наголошує на тому, що література стає нашою опорою, очолює рух опору та допомагає прожити сьогодення, зберігаючи пам’ять про нього через тисячі людських історій. Адже книга — це серцевинна нації, вона написана людьми, про людей і для людей.  

Осмислити головну ідею фестивалю допомогли три тематичні кластери: «Жива пам’ять», «Бути поруч» та «Вивих часу». У межах блоку «Бути поруч» у Львівському муніципальному мистецькому центрі відбулася дискусія  з німецьким україністом і літературознавцем Александром Кратохвілом та українським письменником Богданом Коломійчуком на тему «Література як безпечне місце пам‘яті та травми». Модератор зустрічі — український літературознавець, психоаналітик та публіцист Юрко Прохасько. Спікери розмірковували про літературу як простір для рефлексії та прожиття травматичного досвіду. 

Далі — конспект події.

Література як безпечний простір для проговорення травми

Юрко Прохасько розпочинає дискусію з роздумів про те, до чого тяжіє мова та література, яка є її породженням. За словами модератора вони не лише «долають дійсність», рухаючись всупереч встановленим нормам та правилам, а й створюють іншу реальність, наближену до первинного уявлення про рай — простору безпеки:

«Мова вміє не лише ігнорувати дійсність, а й творити простір без загрози — уявний рай безумовної любові».

Богдан Коломійчук своєю чергою пропонує розглянути літературу не як мистецтво, а як простір. Саме формулювання «простір» щодо літератури — мовна умовність, але воно допомагає розмірковувати про психологічний притулок у тексті. 

Література, за письменником — це площина, де автор і читач поділяють спільні цінності, задуми та інтереси. Вона може бути безпечним місцем як для тих, хто пише, так і для тих, хто читає. Це прихисток для проговорення травми. Для пояснення концепції безпеки Богдан Коломійчук обирає історичну літературу.

«Є роки болючі, є надболючі, а є навіть нестерпно болючі, які й далі будуть боліти й впливати і на теперішнє, і на майбутнє, якщо залишити їх непроговореними. Отримавши запрошення на цю подію, я одразу відчув асоціацію з історичною літературою, адже, на мою думку, саме вона може слугувати певним прихистком. Але не тому, що у ній хочеться сховатися від дійсності, а тому, що вона дає можливість висловити біль, доторкнутися до нього і водночас не зруйнувати себе».

На прикладі досвіду української держави в період Першої світової війни, письменник пояснює, що література допомагає безпечно проговорити травми, які вже на достатній відстані від реального часу. Сьогодні немає цензури, яка б забороняла писати правдиву історію періоду Першої світової війни, тож література слугує прихистком для «прожиття» та «вивільнення» як читачів, так і авторів.

«Мені хочеться наситити цей період емоціями, бо ми часто уявляємо його лише як низку дат і болю. А література дозволяє зробити це — виговоритися у просторі слова, в умовно безпечній площині», — зазначає Богдан Коломійчук.

Чи може література бути безпечною?

Під час розмови Юрко Прохасько згадав видатного філософа Іммануїла Канта, а саме його бачення «прекрасного» і «величного». Мислитель писав, що ці поняття — це такий феномен, коли катастрофу можна споглядати з недосяжного до цієї катастрофи місця. Наприклад, дивитися на розбурхану морську стихію і бути переконаним у своїй безпеці, або переховуватися під дахом з громовідводом під час блискавки. Проте, модератор зазначає, у цьому є певна загроза, як і в літературі, яку ми називаємо тривіальною або ескапістською, адже вона не просто обіцяє відчуття безпеки, а зваблює.

«Література — це радше місце небезпеки та непередбачуваності, адже вона створена так, що коли ти берешся за читання, ти входиш в терена небезпечні. Ти не знаєш, що переживеш та як вона на тебе вплине».

На прикладі модерністської та авангардиської літератури Юрко підтверджує свою думку: автори текстів цього напряму завжди попереджають, що відповідальність за прочитання лише на читачеві. Вони створювали твори не просто як «небезпечне» місце, а як простір, що може калічити, травмувати і назавжди лікувати від ілюзії, ніби мистецтво — безпечна площина.

Література як система символів і форма дистанції

Літературознавець Александр Кратохвіл зазначає, що література складається із системи символів, які створюють певну дистанцію від реальності. Саме ця дистанція дає змогу говорити про жахливі чи травматичні речі — адже вони подані не безпосередньо, а опосередковано, через художні образи. У такий спосіб література може торкатися небезпечних тем, залишаючись водночас у межах безпеки, бо її світ — умовний, символічний і нереальний.

«Література — це лише спосіб мистецького зауваження. Тож історична література про Першу світову війну може передавати знання, критикувати публічні наративи та навіть створювати нові інтерпретації».

Після цих слів Юрко Прохасько згадав письменника, який воював у Другій світовій війні й після її завершення згадував, що у найстрашніші моменти, коли снаряди свистіли над головою, йому раптом ставало добре, бо він думав — як він потім про це напише. Саме це відчуття дистанції між пережитим і його майбутнім описом рятувало від жаху. Модератор зауважує, що нинішня війна ще не має такої дистанції, тому подібні переживання нам поки що недоступні. На що Богдан Коломійчук відповів, що коли людина потрапляє у зону небезпеки, то найбільше гнітить відсутність орієнтирів. Подолати цю невизначеність допомагає література.

«Колись мав юнацьке захоплення читати Ремарка. І саме спогади про твори фронтового письменника допомагають мені знайти орієнтир у “зоні смерті” — на фронті, адже я памʼятаю, що хтось таке вже переживав, тепер просто це відбувається зі мною. І на диво, коли я згадую, що всі герої померли, мені не стає гірше, а навпаки — тепер у мене є хоч якась визначеність і орієнтир».

Також письменник описав те, наскільки змінюється уявлення про «безпечне» місце для військових. Богдан зазначив, що коли солдат перебуває в тилу, йому здається, що потрібно мати з собою все — великий наплічник, їжу, додаткові речі до зброї. Проте з часом він залишає лише все менше і менше. Світ, який здавався безпечним, поступово зменшується: спочатку це квартира або військова частина, потім — автобус, який везе на фронт, далі — тимчасове розташування, а згодом — бліндаж три на два метри. Після обстрілу безпечним простором стає лише рюкзак, а коли зникає і він, — залишається лише кишеня, у якій лежать вцілілі документи.

«Так світ стискається до мінімуму, до есенції. Можливо, саме тому сучасна фронтова література стає короткою, лаконічною. Як і простір, вона вміщується у кишеню — маленьку зону безпеки, де ще є місце для слова».

Користь і небезпека слова

Якщо говорити про літературу як місце безпеки, варто згадати не лише сучасні приклади, а й ті, що виникли після великих історичних катастроф. Александр Кратохвіл говорить за Миколу Хвильового та його твір «Я (Романтика)». Це є гарний приклад того, як література може бути безпечним простором для передачі жаху: у творі відстежується особистий досвід, переосмислений через художню форму. На думку спікера, це означає, що існують певні форми, завдяки яким можна не просто розповісти про травму, а й інтегрувати її у колективну пам’ять. У випадку «Я (Романтика)» ідеться про осмислення внутрішнього роздвоєння людини, яка змушена вибирати між ідеєю та людяністю.

Юрко зазначає, що неможливо розглядати літературу в аспекті читання, оминувши її вплив на психіку. Бували випадки, коли читання призводило до самогубства або божевілля. Наприклад, твір Йоганна Ґете «Страждання юного Вертера» став тригером для хвилі самогубств. Історія знає й інші приклади: скільки людей збожеволіло, читаючи твори Фрідріха Ніцше?

«Звісно, література — не єдина причина ні божевілля, ні самогубства. Причини завжди складніші, багатофакторні. Але заперечувати, що література може спричинитися до психічного зламу, немає сенсу. Її вплив реальний».

З іншого боку, навіть якщо ми розглядаємо літературу як форму життя — вона не захищає від смерті. Життя в літературі не рятує від знищення в реальності. Письменники та поети — смертні, вразливі. Вони гинуть, як і всі інші. Бути літератором — не означає мати захисну ауру чи імунітет. Це не професія безпечності, а навпаки — часто це шлях у саме серце травми.

Література може бути терапією, але в кінцевому результаті: «Помирають в літературі, вмирають для літератури, вмирають від літератури і вмирають за літературу», — зазначає Юрко.

Фото надані організаторами

32 Львівський міжнародний BookForum відбувається за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Польського Інституту у Києві, Центр Мерошевського, канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», Goethe-Institut в Україні. Тематичний кластер «Бути поруч» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Digital партнер HAY Festival.

Дівчина, що танцює надію: шлях Обраної в романі Аліси Корж «Промені Аласі»

авторка Ірина Пасько - 17.10.2025 в Книжки

«Промені Аласі» вийшли 2025 року у видавництві «Уроборос». Це перша частина запланованої дилогії (хоч усі ми знаємо: дилогії часто перетворюються на трилогії, а ті — на цикли). Над другою частиною авторка, за словами видавчині, наразі завершує роботу. На суперобкладинці книжки зазначено, що на створення світу «Променів Аласі» Алісу Корж надихнули мандри, а написання цієї історії зайняло загалом понад чотири роки, що й не дивно: обсяг першої частини — близько 500 сторінок.

На позір «Промені» — фентезі, та магії в цьому всесвіті немає (або ж вона поки себе не оприявнила). Власне, за певними ознаками роман схожий на космооперу, хіба що без власне космічних пригод. Скажімо, розвиток окремих галузей науки, особливо генетики, тут поєднаний із ледь не рабовласницьким світоустроєм — йому відповідають і мода, і розваги, і естетика побуту. З іншого боку, «Промені Аласі» можна читати і як молодіжну антиутопію, і як «темну академію»: попри світлі тони оздоби, Артійську Академію не назвеш приємним місцем. Навіть якщо залишити за дужками, що тут одна студентка може завиграшки отруїти іншу, це заклад, де людей фактично навчають бути окупантами.

Тричаклунський турнір на Арракісі, або Переспівниця і кріпаччина

«Промені Аласі» ідеально вписуються в схему «таке саме, але інше», пропонуючи читачам і читачкам оповідь, зібрану зі знайомих елементів. Ми точно десь бачили і цивілізацію в пустелі (де можна отруїтися загадковою речовиною), і міста під прозорими куполами, і суперництво в елітній академії, і турнір за першість між найкращими учнями (під час якого всі будуть передавати по ланцюжку супертаємну інформацію), і грандіозну різанину під час родинного святкування. Зрештою, головна героїня — умовна кріпачка, яку з нез’ясованої причини виховано як панянку, — теж нам знайома. Дуже скоро вона вбереться в чорні шати від найталановитішого модельєра свого часу й стане надією для своїх людей. Утім, здається, хтось її використовує.

«Святі піски! Такого я не очікувала. На всю ширину розташованої над аркою стіни хтось наніс вугільний малюнок. Напис хардійською: “Аласі кхадемісі каран вірас ара кхардас (Промені Аласі знову засвітять на хардіїв)”. … 

— Що це? — запитую, не в змозі відвести погляду від малюнка. 

— Це надія, — каже Ролмак».

Насправді це впізнавання приємне: саме так і працює формульна література, апелюючи до широких читацьких кіл. Динаміка оповіді та образи героїв роблять історію цікавою, а постколоніальний контекст — проблемно глибшою, ніж здається на перший погляд. А ще тут чимало видовищних сцен із вайбами чи то «Гри в кальмара», чи то «Пили», в асортименті страхітливі тварини й моторошні легенди про пташок, що співають від болю.

Головна героїня роману — Касія Махі, вихованка могутнього співправителя Сифізу (так зветься держава, у якій відбуваються події), — розповідає свою історію від першої особи. Така наративна модель дає авторці змогу більш-менш плавно вводити читачів і читачок у світ Сифізу. Побутове оточення звичне для Касії, тож вона не пояснює очевидних для себе речей — до них доведеться звикати поступово, з’ясовуючи з контексту суть тих чи тих реалій. Але й темп оповіді на початку доволі плавний, тож відчуття інфодампу, тобто механічного «накачування інформацією», не виникає. Натомість уявлення Касії про зовнішній світ переважно книжні, тож пізнавати його «намацально» читачам доведеться разом із персонажкою, у рівних умовах.

Деталі світобудови розкриваються мірою того, як Касія дедалі глибше занурюється в небезпечні пригоди. Сифіз розташований у пустелі, де пісок під дією температури виділяє нейротоксин, тож жити просто неба тут не можна. Люди побудували куполи, усередині яких повітря відфільтроване й безпечне, а для подорожей пустелею використовують маски з граноловими фільтрами (гранол добувають на заході країни, про що свідчить уміщена в книзі мапа). Сифізом по черзі правлять два панівні аристократичні роди — Торгони та Бріарії, однак існує ще чимало шляхетних сімей. Усі вони — артії, генетично покращені люди: сильніші, вищі, спритніші, менше схильні до хвороб. Генетична корекція дозволяє їм довго не старіти. Артії живуть у верхніх частина міст, у розкоші й комфорті.

А в Нижніх містах тим часом у жахливих умовах животіють свартії. Вони не мають представництва у владі, виконують брудну й важку роботу, зловживають алкоголем і наркотиками, тож рано вмирають. Касія поступово відкриває для себе цей вимір болю, знайомий їй тільки з підручників. Перед нею дилема: допомогти цим людям (і ризикнути власним майбутнім) — чи йти до мети, не зважаючи на чужі страждання? Складність вибору в тому, що Касія — свартійка.

«Хоч я й була тут десятки разів, та все ще не можу звикнути до цього. До суміші запахів гару, пилу і цвілі, до вигляду наскрізь прогнилих однакових будівель, що завалюються одна на одну, до очей людей, у яких згасла навіть надія.

Але ж я могла бути однією з них».

Родину Касії «зачистили», коли дівчина була зовсім маленькою. Саме народження Касії — злочин, адже батьки зачали її природним шляхом, тоді як абсолютна більшість людей у Сифізі з’являється «з пробірки». Причини, з яких Кім Торгон, голова роду, узяв Касію під опіку, до кінця не прояснені, хоч про них можна робити чимало припущень — і в сентиментальній площині, і в політичній. Для нього дуже важливо, щоб дівчина довела свою спроможність вести артійський спосіб життя, тож Касія посилено тренується фізично й увесь вільний час присвячує навчанню. І її успіхи у світі артіїв надихають свартійську спільноту на боротьбу.

Касія, цілком очевидно, — Обрана, але, на відміну від багатьох героїв та героїнь, що опинилися в схожій ролі, не надто щодо цього побивається (концентровано рефлексує приблизно дві сторінки, ухвалює рішення й більше його не змінює). Дівчині з дитинства не давали засиджуватися, тож, імовірно, вона звикла в будь-якій незрозумілій ситуації розвивати бурхливу діяльність. 

Касія усвідомлює — чи принаймні здогадується, — коли нею намагаються маніпулювати, коли їй недоговорюють важливі речі тощо. Що ж, у людей навколо чимало секретів. Хіба це причина впадати в депресію та пропускати щоденну пробіжку? Навіть коли щойно оклигала від хвороби й ран. Особливо тоді. Цим Касія викликає симпатію: вона людина дії, а на тлі свого артійського оточення просто-таки виблискує порядністю та емпатією (і, на щастя, не носиться з любовною драмою всі 500 сторінок — свіже рішення для жанру). Утім, трохи гальмує, коли йдеться про прихильність інших людей до неї самої, — воно, мабуть, і не дивно у сімнадцять років.

«Промені Аласі» — історія про тривалу окупацію

Осмислення колоніалізму та імперіалізму вже стало трендом у сучасному фентезі, згадаймо хоч би «Вавилон» Ребекки Кван чи «Залізну вдову» Сіжань Джей Джао. У «Променях Аласі» Аліса Корж виводить типову ситуацію: загарбники не лише забирають в автохтонного населення землю, не лише роблять умови життя пригнобленої нації нестерпними, а й стверджують, буцімто такий стан справ природний і єдино можливий.

«На прикрашеному рослинними орнаментами фронтоні Академії хитромудрими золоченими літерами старопрунійською виведено єдину відому артіям істину — “Арта марат аз сварта ком арат ве солі марат аз аард” (“Вищі над нижчими як сонце і місяць над землею”)».

Та ця несправедливість світоустрою унеможливлює справжнє щастя навіть для привілейованого народу. Жінки формально рівні в правах із чоловіками, але фактично артії рідше замовляють у генетиків дівчаток, ніж хлопчиків, і жодного разу жінка не ставала правителькою Сифізу. Дітям артіїв бракує емоційного зв’язку з батьками — зате вони постійно мають доводити, що варті їх, і розплачуватися за батьківські помилки. Голова роду наділений майже необмеженою владою над родиною: Кім Торгон регулярно б’є свого біологічного сина Трея і зневажає його (причини цього в першій книзі не розкриті), тож навіть повноліття не рятує юнака від цих знущань. Але й сам Кім не справляє враження людини, задоволеної своїм ситим життям та високим становищем.  

Доволі важливе місце у світі «Променів Аласі» посідає тема мови. Хардійську — давню мову царства, яке завоювали артії, — почасти використовують у повсякденному спілкуванні свартії. Але це не мова освіти, мистецтва чи науки — діти вивчають її за казками й переказами (такими історіями розпочинається кожен розділ роману, крім першого), а не за букварями. Хардійською, імовірно, взагалі не пишуть книжок: пригноблені не мають ресурсів на творення культури рідною мовою.

Та й слово «свартії» — навряд чи самоназва, це радше місцевий аналог «малоросів», яких «великороси» охрестили так, аби певніше стерти національну ідентичність завойованих. Навіть ім’я Касії — перекручене на артійський манер «Кхасі» (знайома ситуація для українців, чиї прізвища систематично зросійщувала імперська влада). В орвеллівських традиціях артії не називають речей своїми іменами. Наприклад, для страти використовують слово «утилізація», яке одночасно ретушує суть дії та позбавляє суб’єктності того, кого «утилізують», — свартіїв. А назви міст, утворені одним-єдиним способом (Торгоніум, Артіум, Ліваніум тощо), здаються ще одним інструментом імперської культурної уніфікації.

Розподіл благ у цьому суспільстві настільки нерівномірний, що здається майже гротескним: наприклад, коли у Верхньому місті водою миють бруківку, у Нижньому її видають «за талонами», причому в мізерному об’ємі. Для свартіїв шанс вирватися зі злиднів лише один — стати прислугою в родині аристократів. Така нагода випадає одиницям із маси населення Нижніх міст, тож не дивно, що з посиленням утисків свартії дедалі частіше піднімають повстання. І не дивно, що шанс стати членкинею родини Торгонів (якщо Кім удочерить її) для свартійки Касії такий цінний.

Під час читання, однак, неможливо забути й про те, що Касія намагається побудувати своє життя, стаючи частиною окупаційної влади. Це одна зі стратегій представника поневоленої нації, на жаль, відома українцям: стань взірцевим колонізатором, щоб тебе прийняли за свого. На рівні особистої взаємодії Касія не кривдить свартійців — навпаки, вона, наприклад, намагається захистити свою служницю Ранді від повернення до Нижнього міста. Але в основі добробуту, яким користується Касія, — рабська праця та безправне існування її нації. І те, як дівчина поступово усвідомлює своє лімінальне становище, лише увиразнює бездумність (і бездушність), із якою молоді артії з її оточення приймають свої привілеї як належне.

Попри те що історія Касії Махі, немов замок із «Лего», сконструйована з упізнаваних детальок популярних сюжетів, є спокуса читати її як шлях цілком конкретного героя. Ось віхи цього шляху: талановитого раба / рабиню виховує окупант. Завдяки окупаційній еліті він / вона здобуває свободу — і показує шлях до неї своєму народові. Щось знайоме? Фоном відлунює Франкове: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури».

Тільки Касія Махі ще й майстерно б’ється. І навряд чи окупаційний режим встоїть під її ударами.

Запитання для обговорення книжки «Промені Аласі»:

  1. Чому й навіщо, на вашу думку, Кім Торгон, зробив Касію своєю підопічною? Як ця історія пов’язана з його померлою дружиною? 
  2. Чому, на ваш погляд, стосунки Кіма із сином такі складні? Чи справді Кім Торгон ненавидить сина?
  3. Як би склалася доля Касії в Академії, якби вона не сподобалася Уні? Чи змогла б дівчина завести друзів серед інших студентів? Чи впоралася б з усіма викликами самотужки?
  4. Чому Шимар запропонувала кандидатуру Касії на роль переможниці Турніру? Які спільні цілі, на вашу думку, могли бути в Кіма Торгона й Рамо Ліда — батька Шимар?
  5. Якими можуть бути цілі Орана Бріарія, який дедалі більше утискає свартіїв? Які наслідки це може мати в довгостроковій перспективі?
  6. Як Шимар пояснює прагнення жінок до знань? Як це пов’язано зі способами розв’язання складних соціальних конфліктів?
  7. Чи можливе мирне врегулювання взаємин між артіями та свартіями? Чи реалістичне прагнення Свартарасту реформувати систему, побудовану на пригнобленні та визискуванні свартіїв? Які дії з обох боків потрібні, щоб успішно втілити цю стратегію?
  8. Як легенди й міфи, наведені на початку кожного розділу роману, перегукуються зі змістом розділів, які теми й проблеми увиразнюють? (Розділ 2 — історія про царя Мурії Кхала і звіра; розділ 3 — легенда про Рахіма і Рані; розділ 4 — про змагання бога Зота зі смертним чоловіком, на ім’я Кхарда, і хитрість смертного; розділ 5 — про Мамука, серце матері та чудовисько; розділ 6 — про богиню Лаккафі та людську дівчинку; розділ 7 — про напівбога Зуфіда, сина богині сонця Аласі.) 
  9. Спробуйте з’ясувати, які міфи й легенди стали основою для вступних легенд у романі? (Наприклад, в оповіді про царя Кхала відлунює легенда про князя Олега, його коня і змію, а в міфі про Зуфіда — історія Фаетона, сина грецького бога сонця Геліоса.)
  10. Якою може бути роль Тано, брата Касії, у другій книжці?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: SpotifyApple PodcastsYouTubeSoundcloud.

Ілюстрації і фото — ouroborosbooks.com.ua, unplash.com

Підготовлено за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися з офіційною позицією державної установи «Український інститут книги».

авторка
Ірина Пасько

Знаходження сили одне в одному. Репортаж із 32 Львівського міжнародного BookForum

авторка Олеся Василюк - 17.10.2025 в Книжки

Здатність українців тривати, знаходити стійкість у повсякденних досвідах сприймається як звичка, якої уже неможливо позбутися. Звичка прокидатися вранці після нічних обстрілів, планувати спільні сніданки та купівлі книг на фестивалях, участь у панельних дискусіях, нові знайомства — усе заради того, аби підтримувати українську культуру, підсилювати її видимість як одне для одного, так і на світовий загал. Саме цю властивість української культури й обрали як центральну ідею 32 BookForum. 

«Тривкість і тривалість» — фокусна тема, навколо якої розгорнули понад 350 подій цьогорічного форуму, що проходив у Львові 3–5 жовтня. Літературна програма складалася з трьох тематичних кластерів: «Бути поруч» із кураторами Катериною Міхаліциною та Остапом Сливинським, «Жива памʼять» з Олесею Яремчук та Олександрою Довжик, а також «Вивих часу» з Ольгою Мухою та Юрком Прохаськом. Фізичним простором фестивалю було місто як таке — дискусії, презентації, спільні читання та виставки відбувалися в музеях, культурних хабах, мистецьких центрах та бібліотеках Львова, який на кілька днів став декорацією зустрічі читачів та видавців з України, Хорватії, Німеччини, Польщі та інших країн.

Куратори тематичних кластерів «Бути поруч», «Жива памʼять» та «Вивих часу» створили десятки точок тяжіння через пропоновані культурні події: комбатантська література, переклад українських творів іноземними мовами, розвиток жанрових текстів, документування реальності, діджиталізація. Єднальним елементом цього різноманіття залишалася відповідальність будувати порозуміння, як зазначали на фінальній дискусії Форуму «Тривкість і тривалість: література як свідчення і форма памʼяті» Юрко Прохасько та Олександра Довжик. Попри те, наскільки відмінними або подібними були розмови в межах подій, усі вони були спрямовані на означення спільності, закладеної культурою, навіть тоді, коли досвіди, повʼязані з нею, можуть не збігатися.

«Що б перекладач не робив, він завжди залишається перекладачем» Марцін Ґачковський

Однією із перших подій фестивалю всередині кластера «Бути поруч» стала розмова про переклад українських книг іноземними мовами: «Переклад, емпатія, солідарність. Розмова про роль перекладу і перекладача у непрості часи». Остап Сливинський, Александр Кратовіц, Марцін Ґачковський та Дарія Павлешен досліджували зміни, які відбулися всередині їхніх професій з початку повномасштабного вторгнення. 

Куратор тематичного кластера «Бути поруч» Остап Сливинський

«Я вважаю, що культура —– це насамперед комунікація. Цей кластер про те, як ми спілкуємося одне з одним. Бути поруч — це не просто бути фізично, це знаходити спільну мову. Тому тут події про переклад, тому тут події про взаємодію фронту і тилу, наприклад, у літературі. І про те — як культура спроможна скріплювати наше суспільство, яке неминуче десь тріскається. 

Це також про нашу взаємодію з зовнішнім світом, щоб ми з нашої української бульбашки постійно виходили. Бути поруч — це бути поруч одне з одним і бути поруч з тими, хто не має такого досвіду, як ми. Але ми все одно мусимо бути поруч, тому що майбутнє, воно для нас всіх насправді однакове», — Остап Сливинський, куратор тематичного кластера «Бути поруч».

Протягом події поверталися до переконання про те, що переклад українських сучасних («Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Амадока» Софії Андрухович) чи класичних творів («Місто» Валер’яна Підмогильного) виходить за межі виключно роботи з текстом. Тепер переклад стає дією, про що зауважила Дарія Павлешен —  перекладачка українських текстів хорватською. Ця дія активує формування колективної памʼяті народів — українського, частина якого зараз рятується від війни, та, з її власного досвіду, — хорватського, який робив це кілька десятиліть тому. Містками стають звичайні речі, наприклад, парасолька, яку хорватка принесла для українських переселенців, бо памʼятала, як сильно промокла під зливою, коли роками раніше змушена була тікати від війни. З таких «парасольок» і формується спільний простір порозуміння між націями. А перекладачам поза межами України випадає бути присутніми та допомагати з їх творенням.

Якщо у Хорватії комунікувати та пояснювати важливість українських текстів простіше через подібний досвід боротьби, то у Польщі переклад українських творів має іншу мету — показати, наскільки близьким є розташування цих країн як географічно, так і в суспільному контексті, зазначає Марцін Ґачковський. Він відверто говорить про те, що не здатен перекласти український досвід для поляків, для нього суть емпатії саме у цьому — визнанні неможливості дублювання українського пережиття для іноземців. Проте він може наголосити на необхідності стояти поруч, коли триває війна — як за допомогою роботи перекладачем, так і за допомогою власного прикладу підтримки України в боротьбі.  

Завдання перекладачів більше не має рамки обмеження — окрім безпосередньої роботи з літературними творами, перекладач має постійно брати на себе відповідальність залишатися залученим у поширення українського за кордоном. З 2022 року ця професія полягає не лише у вмінні дошукувати правильних слів, але й зберігати баланс поміж стійкістю у бажанні просувати українське та пристосованості комунікувати це так, аби його помічали.

Спікери події «Переклад, емпатія, солідарність. Розмова про роль перекладу і перекладача у непрості часи» Александр Кратовіц, Дарія Павлешен, Марцін Ґачковський Остап Сливинський та гість проєкту

Передати правду так, аби в неї можна було потрапити ззовні

Документування української реальності не обмежувалося короткими публікаціями на новинних ресурсах з початку війни у 2014 році. Уже тоді художній репортаж ставав центральною формою та способом передання дійсності, відтворюючи почуттєву глибину подій без втрати фактів. Власні спостереження про те, наскільки змінилися якісні вимоги до художньої репортажистики, обговорювали Марічка Паплаускайте та Ігор Балинський із модераторкою Олександрою Довжик на панельній дискусії «Літературний репортаж: десятиліття зростання» кластера «Жива памʼять».

«Наш кластер, працює зі збереженням історій, часом нелінійних, з процесами деколонізації нашого досвіду і з формами правдивої фіксації цих досвідів. Ми зараз живемо в історичний час, який документуємо зсередини, а тому мусимо мати повагу до власної оптики, відстоювати її цінність. Відстоювати те, що саме ми маємо фіксувати власні досвіди, і те, що саме ми маємо думати, рефлексувати з приводу інтерпретаційних рамок, які не в майбутньому, а вже сьогодні на них накидаються. Бо ми все ще тут, все ще триваємо і працюємо над тим, щоб тривала наша пам’ять, щоб голоси тих, кого ми втратили в цій війні, продовжували резонувати, щоб справи тих людей продовжувалися. В цьому і є наша сила»,  — Олександра Довжик, кураторка кластера «Бути поруч».

Спікери події «Літературний репортаж: десятиліття зростання» Ігор Балинський, Марічка Паплаускайте із модераторкою й кураторкою кластера «Жива памʼять» Олександрою Довжик

Зміни у тому, як ми пишемо про війну, зокрема у репортажистиці, тісно повʼязані з мірою усвідомлення відповідальності перед читачами. Хороший репортаж стає результатом пошуку автора чи авторки, про що говорить Марічка Паплаускайте — головна редакторка журналу художніх репортажів Reporters. Тут ідеться про пошук форми, стилістичних прийомів, цікавої історії чи героя, бо саме з цього будується кінематографічність тексту, який спрацює при читанні з погляду драматургії. І читачам потрібно саме це — чути правду таким чином, аби вона не губилася у потоці сухих фактів, а була такою ж щемкою й вартою довіри, як досвіди, що переживають вони самі. 

Ігор Балинський, співзасновник видавництва «Човен», додає, що для нього певна міра субʼєктивного зображення дійсності, яка виникає через глибше занурення в історію героя, є перевагою. Адже навіть подібні досвіди двох людей ніколи не збігатимуться повністю, а можливість розглядати реальність під унікальною оптикою — це завжди про отримання чогось ще — більшої емпатійності, більшого розуміння, більшого відгуку. І навіть ця оптика не є сталою через зміни, що відбуваються навколо авторів, авторок та їхніх читачів. Текст, написаний та прочитаний два роки тому, переглянутий зараз, може залишити кардинально інші враження. Саме тому важливим є відтворення не лише фактажу, а й емоційна рефлексія над текстом у момент його написання.

За останнє десятиліття рамки визначення того, що може вважатися репортажем, а що ні, стали набагато більш гнучкими. Про таку транскордонність жанру свідчить і те, що дедалі частіше у текстах зустрічаємо есеїстику чи навіть шматки інтервʼю з героями, які органічно входять в оповідь, роблячи її багатшою та різноманітнішою, говорять Ігор Балинський та Марічка Паплаускайте. Формальна трансформація жанру стала наступним кроком його розвитку в Україні, адже ціль репортажистики насамперед у тому, аби оприявнювати голоси, які варто чути, та робити це таким способом, що найкраще та найчесніше працює у певний момент часу. 

Новий український канон, як руйнування зони комфорту

Формування літературного канону — це спроба дійти згоди та обрати тексти, які якісно відображають реальність та культуру певної національної або ж наднаціональної групи людей. Чи має він залишатися сталим постійно, за якими принципами та хто може чи повинен обирати тексти, які буде «канонізовано» — ці та багато інших питань виникали в Остапа Українця, Тараса Пастуха та Ірини Білоцерковської під час панельної дискусії «Кілька слів про новий канон», яка відбулася в межах тематичного кластера «Вивих часу».

«В мене було дуже-дуже виразне відчуття того, що про це не можна не говорити й не думати. Але про що це? А про те, що часи якось разюче змінилися. Змінилися в той спосіб, що більшість парадигм, у яких ми жили, більшість дискурсів, які нам здавалися самоочевидними, які упорядковували наш світ, які давали нам орієнтири, які давали нам референції — вони розчиняються останніми роками просто у нас на очах.

Питання щодо часу, який ми згаяли, часу, який в нас є, часу, якого в нас немає, часу, який нам, можливо, залишився. І це переводить питання до того, що з часом нерозривно з’єднано, — простір. Простір також змінився. І тоді, власне, до мене прийшла згадка про цей крилатий вислів Шекспіра: «Time is out of joint», — і це означає, що таке переживання далеко не вперше у людей. І, власне, подивитися на те, що ми переживаємо, також не тільки як на таку нечувану сингулярність, яка такою безумовно є, але також на кризовість як модус тривання модерності. Це було важливо», — Юрко Прохасько про створення тематичного кластера «Вивих часу».

Куратор тематичного кластера «Вивих часу» Юрко Прохасько

Питання канону — це завжди питання культурного впливу, зазначає на початку дискусії Тарас Пастух, викладач української літератури у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Бо говорячи про канон, спрощено кажучи про звичайну підбірку книжок, ми завжди говоримо про естетичні вподобання певної групи людей. Саме чисельністю, впливовістю та здатністю адвокувати власні літературні смаки й визначається популярність їх бачення канону в суспільстві. 

Зараз головним критерієм формування канону, на думку Остапа Українця, має стати актуальність тексту конкретно у тому часі та тих обставинах, коли його читають — незалежно від того, коли він був написаний. Адже з часом саме ці твори залишаться основою першого, або принаймні найбільш повного літературного досвіду дітей та підлітків, які у майбутньому формуватимуть суспільство.

Для України, яка активно намагається комунікувати власну культуру на міжнародному рівні, вагомим є питання про єдність цього канону в межах держави та за кордоном. Чи можливо сформувати канон, який однаково добре віддзеркалюватиме внутрішні процеси та переживання нації, а разом із тим ефективно репрезентуватиме її серед іноземців, створюючи привабливий, а головне зрозумілий образ української культури? Тарас Пастух вважає, що однозначної відповіді на це питання не існує. Ми маємо послідовно наголошувати на тому, що вся українська літературна традиція у своїй суті — це розповідь про свободу та діяльні прояви людської гідності, що і може стати основою універсальних цінностей принаймні частини світової спільноти.

Спікери події «Кілька слів про новий канон» Остап Українець і Тарас Пастух

***

32 BookForum став майданчиком комфортної зустрічі та мережування людей, які люблять створювати, купувати та читати книги. Досвід минулого, теперішнього та прогнози того, що станеться далі, які спостерігаємо в літературі чи навкололітературних дискусіях на фестивалі, знаходять поле для того, аби бути озвученими та почутими.

«Ми повинні вже прийняти, що ця війна є. Ми є в цій війні і ми є для цієї війни. Нам треба навчитися жити, бути ефективними в умовах звихнутого часу. І, відповідно, ми намагаємося підійти до цього дуже практично. Ми хочемо, щоб з кожної цієї нашої розмови люди вийшли з якимось набором інструментарію, як жити у вивихнутому часі і залишатися собою», — Ольга Муха, кураторка тематичного кластера «Вивих часу».

Кураторка тематичного кластера «Вивих часу» Ольга Муха

Фото надані організаторами

32 Львівський міжнародний BookForum відбувається за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Польського Інституту у Києві, Центр Мерошевського, канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», Goethe-Institut в Україні. Тематичний кластер «Бути поруч» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Digital партнер HAY Festival.

авторка
Олеся Василюк

Культура Кривого Рогу: яким буде фестиваль «КривБаз»

авторка Катерина Куслива - 16.10.2025 в Книжки, Культура

З 31 жовтня по 2 листопада в Кривому Розі відбудеться літературний фестиваль «КривБаз» («Криворізький Базар»). Ініціатива покликана промотувати читання, а також залучити жителів і гостей Кривого Рогу до активної участі в культурному житті міста. У межах програми фестивалю — безкоштовні літературні воркшопи, лекції, публічні дискусії, виставка артбуків від школи фотографії MYPH, кінопоказ фільму «Малевич» (2025), музичні виступи співачки Жені Кудрик і гурту BAHROMA. Усі заходи проходитимуть у Палаці культури металургів.

«КривБаз» організовує Криворізький Центр Сучасної Культури (KRCC). В інтерв’ю з його СЕО та засновницею Катериною Левченко говоримо про те, яким буде майбутній фестиваль.

Катерино, розкажіть про «КривБаз». Чого варто від нього очікувати?

Ми започаткували «КривБаз» минулого року. Тоді він присвячувався різним секторам міської культури. Цього разу у фокусі саме література, адже вона, особливо в період війни, великою мірою допомагає населенню України, а надто прифронтового міста, трохи розвантажитись. Бажано, щоб із часом фестиваль перетворився на флагманський проєкт, який би відзначав Кривий Ріг на культурній мапі України як подія, з якою місто прямо асоціюється. Ми сподіваємося, що «КривБаз» пройде успішно, набиратиме обертів і згодом стане щорічним.

Головна мета фестивалю — промоція читання. Цікавий факт, про який мало хто знає: перші «Книгарня Є» і «КСД» у Кривому Розі відкрились лише в 2024 році. До цього в місті була книгарня «Буквиця», яка продавала переважно літературу російських видавництв (наразі вона закрилась), і книгарня «Букініст» із комісійною літературою, переважно виданою ще за радянських часів. Тому насамперед ми б хотіли, аби наші гості поринули в сучасну українську літературу й отримали можливість придбати бажані книжки на «КривБазі».

Фестиваль присвячений різним видам мистецтва: образотворчому, музичному, мистецтву фотографії — тобто не тільки літературі.

Усе правильно. Загалом структура фестивалю така: будуть презентації книжок від авторів, читання поезії, панельні дискусії. Концепція «КривБазу» передбачає залучення різних вікових категорій — інакше кажучи, родинне дозвілля. Тому в програмі також будуть події для підлітків, зокрема воркшопи з креативного письма. У межах «Кривбазу» також відбудеться ярмарок видавництв: уже підтверджено, що будуть «Видавництво Старого Лева» і Meridian Czernowitz, ще, ймовірно, буде Projector Publishing.

Учасники освітньої подорожі від KRCC, Львів, січень 2024

Окрім цього, ми пропонуватимемо гостям відвідати виставку артбуків від Миколаївської школи фотографії і від відомої й у нашій країні, й у світі криворізької фотомисткині Ганни Грабарської. Окрему увагу ми приділили музичній програмі: на «КривБазі» виступлять гурт BAHROMA та співачка й продюсерка з Криму Женя Кудрик. Також у межах фестивалю відбудеться показ фільму «Малевич», після цього відвідувачі зможуть поставити запитання його режисерці Дар’ї Онищенко, яка теж завітає до нас.

Фестиваль покликаний зокрема показати «культурне обличчя» Кривого Рогу. То як саме «КривБаз» відображатиме зв’язок міста й мистецтва?

Для нас дуже важливо популяризувати Кривий Ріг і його креативні індустрії. У своїх проєктах KRCC намагається запрошувати відомих спікерів з інших міст України виступати разом з криворізькими культурними діячами й діячками. Ми маємо дуже потужні місцеві таланти, проте не завжди вони вже широко відомі в Україні. Тому окремий аспект фестивалю — промоція локальних митців і мисткинь.

Із криворізьких діячів і діячок літератури ми запросили поеток Ірину Божко й Ірину Новіцьку, засновницю криворізького літературного фестивалю «Руді тексти», журналістку й поетку Ольгу Гончар. І, звісно, «КривБаз» не зміг би відбутися без журналіста, засновника й редактора часопису «Кур’єр Кривбасу» Григорія Гусейнова.

Як би ви охарактеризували роль фестивалю в децентралізації культурних процесів в Україні?

Можна сказати, що культурні події в Дніпропетровській області проходять здебільшого в Дніпрі, адже це обласний центр. Водночас у Кривому Розі велика кількість населення. І для того, щоб відвідати якусь велику подію, місцевим жителям доводилося їхати 2,5—3 години до Дніпра, а повномасштабна війна все тільки ускладнила.

Ми вважаємо, що мешканці Кривого Рогу повинні мати доступ до сучасних культурних подій, не витрачаючи додаткові час і гроші на поїздку в Київ, Львів, Дніпро. Завдання «КривБазу» — локалізувати культурні процеси, знайомити криворіжців з українським мистецтвом без потреби виїжджати в інше місто.

Цього року нас дуже підтримали Український інститут книги, а також локальні партнери: «Фольксваген Центр Кривий Ріг», «АрселорМіттал Кривий Ріг» і фонд «Жіночі можливості в Україні». Зокрема, такою співпрацею ми ніби демонструємо і взаємозв’язок різних інституцій: державної установи, громадського сектора й бізнесу.

Ви сказали, що KRCC активно підтримує локальні таланти. Як саме ви відбирали учасників та учасниць фестивалю «КривБаз»? Як надали їм змогу проявитися?

Ми завжди відкриті до ідей і пропозицій. Щодо фестивалю, то запрошення взяти в ньому участь криворізькі митці й мисткині отримали особисто, тобто в нас не було опенколу.

Фото у просторі KRCC

Водночас у рамках «КривБазу» відбудуться два відкриті конкурси. Перший — «Голоси нового покоління» для молодих поетів і поеток. Найкращі твори, відібрані нашим експертним журі, представлять на фестивалі. Другий — «Голоси ВПО», який запрошує поділитися своїми історіями, досвідом, можливо, есеями, щоденниками тощо. Згодом усі ці тексти опублікують на сайті KRCC. Якщо будуть тексти прямо літературного характеру, ми залюбки спробуємо розповсюдити їх в українських медіа національного масштабу — центр час від часу практикує таке з молодими культурологами чи мистецтвознавцями. Прийом заявок на участь у конкурсах триватиме до 22 жовтня.

Фестиваль має сильний соціальний аспект. «КривБаз» пропонуватиме підтримку через культурні заходи внутрішньо переміщеним особам, про яких ми вже трохи згадали, ветеранам, людям з інвалідністю й іншим вразливим групам населення. Як саме ви плануєте залучати їх до участі?

По-перше, фестиваль відбудеться в  інклюзивному просторі, адаптованому для людей на кріслах колісних. До слова, серед спікерів фестивалю теж будуть люди з інвалідністю. По-друге, усі події «КривБазу» будуть безкоштовними й не потребуватимуть попередньої реєстрації. Єдиний виняток — концерт BAHROMA. Водночас певну частину квитків ми безкоштовно передамо криворізькій ГО «Рух без меж» (людям, які пересуваються на кріслах колісних), студентській організації й ветеранам і їхнім родинам.

Подія у просторі KRCC

На які події фестивалю особисто ви, Катерино, порадили б звернути увагу?

Я б радила звернути увагу загалом на фестиваль. Особливо я рекомендувала б відвідати події тих спікерів, яких ви не послухаєте на інших майданчиках. Зокрема, Григорія Гусейнова, чий «Кур’єр Кривбасу» свого часу став знаним літературним альманахом на території всієї України. 

Також раджу послухати запрошених спікерів: письменників, поетів, журналістів Мирослава Лаюка, Андрія Любку, Анну Лодигіну, Юрка Прохаська, Ростислава Кузика, Олену Павлову, Ольгу Петришин. На «КривБазі» можна буде купити книжки цих авторів і отримати автографи.

***

Більше інформації про фестиваль можна знайти на сайті Криворізького Центру Сучасної Культури й у його соцмережах.

Корона з крові та тіней: рецензія на фентезійний роман Ави Рід «Леді Макбет»

авторка Софія Чугунова - 15.10.2025 в Книжки

Ава Рід — американська письменниця, що виросла в Гобокені, штат Нью-Джерсі. Закінчила Барнард-коледж зі ступенем у політичних науках і спеціалізується на релігії та етнонаціоналізмі. Авторка відома своїми готичними фентезійними творами. Її роман The Wolf and the Woodsman був номінований на Goodreads Awards серед найкращого фентезі в 2021 році. Авторка також написала серію «Дослідження утоплення», яка принесла їй міжнародне визнання. У 2024 році ця серія була опублікована українською мовою видавництвом Vivat у перекладі Анни Шевченко.

«Леді Макбет» — феміністичний роман-переосмислення, що розкриває долю однієї з найвідоміших персонажок Шекспіра. Українською він вийшов у 2025 році у видавництві Vivat  в перекладі Софії Хорощак. Роман став бестселером New York Times та отримав схвальні відгуки критиків як «майстерне переосмислення». Цей твір вписується у сучасний тренд інтерпретацій класичних літературних образів, особливо жіночих персонажів, які в оригінальних творах часто залишалися на другому плані або були лише каталізаторами чоловічих амбіцій.

Від Шекспіра до сучасності

Шекспірівський «Макбет» дав нам одну з найзагадковіших антагоністок у світовій літературі. Жінка, що стоїть за троном і штовхає чоловіка до вбивства заради корони. Але що, якби ця історія була розказана не з чоловічої перспективи? Що, якби ми побачили не маніпулятивну спокусницю, а людину з власними мотивами, страхами і болем?

Ава Рід бере знайоме ім’я і абсолютно по-новому розкриває його власницю. Тут Росциль не холоднокровна інтриганка, що жадає влади заради влади. Це молода французька аристократка, кинута долею до шотландських горців як політична розмінна монета. Там, де Шекспір показував амбіцію як рушійну силу, Ава Рід показує виживання як мистецтво.

Письменниця свідомо відходить від оригінального тексту, і це не недолік, а творчий вибір. Замість того щоб копіювати класичний сюжет, вона ставить собі запитання: ким була ця жінка до того, як стала символом зла? Які обставини сформували її? І чи справді амбіція — це жадоба влади, чи просто відчайдушне прагнення мати хоч якийсь контроль над власним життям у світі, де жінки є лише пішаками в чужих іграх?

Ава Рід не просто реабілітує леді Макбет. Вона дає їй власний голос і власну історію, де кожен вчинок має логіку виживання, а не сліпої жорстокості.

Жінка у світі мечів та корон

Події роману розгортаються довкола шлюбу Росциль із Макбетом — союзу, який має зміцнити політичні позиції шотландського тана перед загрозою з боку короля Дункана та інших претендентів на владу. Французька наречена прибуває до замку Гламіс як живий символ дипломатичного альянсу.

Росциль є водночас жертвою і бунтаркою проти патріархальної системи. Її статус незаконнонародженої французької аристократки робить її ідеальним символом жіночого безправ’я — вона позбавлена і легітимності, і захисту, і національної належності. Цей маргінальний статус дає їй унікальну перспективу на механізми влади.

Вона поступово вчиться маніпулювати системою, яка спочатку її пригнічувала. Коли Макбет виявляється слабшим лідером, ніж очікувалося, а загрози з боку ворожих кланів наростають, Росциль змушена взяти ініціативу у свої руки. Додаткова складність полягає у тому, що Макбет приховує власні окультні секрети — він тримає трьох закутих відьом, які пророкують його піднесення до влади. 

Особливістю Росциль є її дивні зеленуваті очі, які мають магічну силу над чоловіками. Будь-який чоловік, який дивиться їй в очі занадто довго, починає їй безумовно підкорюватись, тоді як на жінок цей ефект не поширюється. Саме тому Росциль постійно носить вуаль — це не лише данина моді чи релігійним традиціям, а необхідний захист від небезпечної здатності. Цей фізичний дар стає одночасно джерелом її сили та прокляттям, що ізолює її від нормального спілкування.

«Ваша донька буде найвродливішою дівицею, лорде Вервеку, але один-єдиний погляд у її очі доведе смертного чоловіка до божевілля».

Чаклунство Росциль функціонує не як надприродний засіб легкого розв’язання проблем, а як метафора прихованого знання, яке жінки змушені накопичувати для виживання. Магія стає формою контрдискурсу, альтернативною системою знань, яка дозволяє жінкам впливати на світ, навіть будучи формально безправними.

«Він (батько) відіслав її до Гламісу як наречену, мляве тіло у весільній сукні. Та можливо, під покровом вуалі він таємно проніс досередини горностая. Розумне створіння, можливо. А ще ж створіння із безжалісними гострими зубами».

Цей образ горностая є ключовим для розуміння авторської стратегії. Росциль одночасно вразлива (її мляве тіло) і небезпечна (її безжалісні гострі зуби). Ава Рід відмовляється від бінарної опозиції «сила / слабкість», натомість створюючи складний портрет жінки, яка знаходить способи втілення агентності навіть у найбільш обмежених обставинах.

Трансформація Росциль не є простим переходом від жертви до героїні. Це складний процес навчання: вона опановує здатність читати систему влади й маніпулювати нею, не втративши при цьому власної людяності. Авторка майстерно балансує між співчуттям до героїні та критикою її вчинків, створюючи морально неоднозначний портрет.

Політика та інтриги шотландських кланів

Середньовічна Шотландія у романі функціонує як ідеальна модель патріархальної влади, де кожна соціальна інституція відтворює логіку домінування. Клановий устрій є тотальною структурою контролю, яка регулює все — від шлюбних стосунків до релігійних практик.

Ава Рід демонструє взаємозв’язок між приватним і публічним насильством. Макбет не залишає воїнських звичок у шлюбному ложі не через особисту жорстокість, а тому, що вся система побудована на принципі завоювання. Шлюб, війна, політика — все це різні форми однієї базової логіки: сильний підкорює слабкого.

«Вона (Росциль) розуміє, що це два фундаментальні аспекти особи дружини: розсунь ноги для лорда-чоловіка й виноси дитя, яке матиме змішану кров Альби й Бретані».

Політичні альянси формуються через обмін жінками, що перетворює їх на живий товар у чоловічих торгах. Росциль розуміє цю логіку і поступово вчиться використовувати її для власних цілей. Її політична освіта полягає не в засвоєнні абстрактних принципів, а в розумінні конкретних механізмів влади.

Релігія в цьому контексті виконує функцію ідеологічного обґрунтування нерівності. Догмат церкви використовуються для легітимації жіночого підкорення, а звинувачення в чаклунстві стають інструментом контролю над жінками, які демонструють занадто багато незалежності.

Психологія влади та її спокуси

Центральною дилемою роману є подвійна природа влади. Для Росциль вона одночасно є засобом звільнення від пригнічення та джерелом морального розкладання. Ава Рід уникає спрощених оцінок, натомість досліджує, як влада змінює тих, хто її здобуває.

Найсильнішими є епізоди внутрішньої боротьби героїні, коли вона усвідомлює, що стає подібною до своїх гнобителів. Влада виявляється не так корупцією характеру, як адаптацією до корумпованої системи. Росциль не втрачає моральності — вона вчиться виживати в аморальному світі.

«Проте лише тріщина у фундаменті світу може зруйнувати ретельно продуману структуру, міцну протягом століть. Невеликий клинок розсікає воду, брижі розходяться назовні, як відлуння. І тоді світ під ним показує себе, спершу зеленими пагінцями у багнюці. А потім з’являється жінка, відьма, що прогризає собі шлях крізь зелень».

Психологічний портрет Макбета також заслуговує на увагу. Він не є простою жертвою жіночої маніпуляції, як у Шекспіра, але й не стає повноцінним протагоністом. Ава Рід балансує, робить його водночас співучасником і продуктом системи, яка культивує чоловічу агресію як форму соціального капіталу.

Авторка досліджує взаємозалежність між Росциль і Макбетом. Їхні стосунки не є простою грою з нульовою сумою, де виграш одного означає програш іншого. Натомість це складна симбіотична система, де кожен використовує іншого, але водночас залежить від партнера.

Між наказом і власним вибором

Каталізатором, який пришвидшує трансформацію Росциль, стає вбивство короля Дункана та натяки на її стосунки з Лісандром, старшим сином короля. Пророцтво відьом про те, що Макбет стане «Королем Майбуття», штовхає його до рішучих дій, але саме Росциль стає виконавицею цього політичного вбивства.

Використовуючи магічну силу своїх очей, Росциль змушує двох вартових убити короля, а потім і одне одного, таким чином вона убезпечить себе від викриття. Її здатність контролювати чоловічі розуми через прямий погляд стає ключовим інструментом виконання цього політичного замовлення. Цей епізод розкриває складну природу жіночої агентності в патріархальній системі.

Ава Рід показує Росциль як маріонетку в чужій грі та як особистість, яка навіть у найбільш обмежених обставинах зберігає частку власної волі. Письменниця подає це вбивство не як героїчний акт звільнення, а як трагічний момент, коли жінка змушена стати співучасницею системи, яка її пригнічує.

Росциль убиває не з власних амбіцій, а тому, що система не залишає їй іншого вибору для виживання. Це парадокс жіночого опору: щоб отримати владу, треба стати частиною механізму, який цю владу забезпечує.

Готичне фентезі як засіб соціальної критики

Ава Рід майстерно використовує конвенції готичного жанру для створення соціальної критики. Магічні елементи не є декоративними додатками — вони функціонують як засоби концептуалізації реальних форм жіночого спротиву. Чаклунство стає метафорою для всіх тих способів впливу, які жінки розробляли в умовах формального безправ’я.

Атмосфера постійної загрози, характерна для готичного роману, відображає реальний стан жінок у патріархальному суспільстві. Росциль живе в умовах перманентного страху не через надприродні сили, а через цілком реальну загрозу соціального знищення.

Символіка роману — кров, корони, тіні — працює на кількох рівнях одночасно. На поверховому рівні це традиційні готичні образи, але глибше вони функціонують як символи різних форм влади: біологічної (кров), політичної (корона), прихованої (тіні).

Мова роману поєднує історичну стилізацію із сучасною психологічною проникливістю. Рід уникає як повної архаїзації, так і анахронічної модернізації, створюючи стиль, який одночасно відчувається автентичним і доступним сучасному читачеві.

«Леді Макбет» Ави Рід є амбітною спробою деконструкції класичного канону, яка демонструє, як зміна наративної перспективи може переосмислити знайому історію. Роман функціонує водночас як психологічна студія жіночого опору та як системна критика патріархальних структур влади. Авторка створює складний моральний простір, де читачі та читачки співпереживають героїні, навіть коли не погоджуються з її вчинками. Це твір, який залишається актуальним не лише як літературний експеримент, але й як дослідження того, як механізми пригнічення працюють у будь-якому суспільстві, незалежно від епохи.

Запитання для обговорення книжки

  1. Як змінюється ваше сприйняття шекспірівської леді Макбет після прочитання версії Ави Рід і чи вважаєте ви виправданим кардинальне переписування класичного персонажа?
  2. Як ви інтерпретуєте чаклунство Росциль — чи є воно справді надприродним явищем, чи радше символом жіночої агентності в патріархальному світі?
  3. У який момент Росциль перестає бути жертвою і стає агресоркою, і чи можна виправдати її вчинки контекстом епохи та особистими травмами?
  4. Хто більше винен у трагедії — окремі персонажі чи система, яка їх формує, і чи могла Росциль знайти інший шлях до свободи?
  5. Як ви оцінюєте динаміку між Росциль і Макбетом — хто з них має більше влади в стосунках і як це змінюється протягом роману?
  6. Яку роль відіграє християнство в романі і як релігійні мотиви використовуються для контролю над жінками?
  7. Чи варто було Росциль платити таку ціну за владу і які альтернативи мала жінка її становища в тому історичному контексті?
  8. Наскільки переконливо авторка відтворює середньовічні реалії і чи не надто сучасними здаються деякі ідеї та мотивації персонажів?
  9. Як атмосфера готичного роману служить розкриттю основних тем і чи ефективно поєднуються реалістичні та фантастичні елементи?
  10. Які паралелі між світом роману та сучасністю ви бачите і чи втратили актуальність проблеми, які порушує авторка?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: SpotifyApple PodcastsYouTubeSoundcloud.

Ілюстрації і фото — unplash.com, wikipedia.org

Підготовлено за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися з офіційною позицією державної установи «Український інститут книги».

Сьогодні в ефірі без музики. Рецензія на «Радіо “Афродіта”» Олега Криштопи

Ілля Рудійко - 13.10.2025 в Книжки

За деякими давньогрецькими, а пізніше — давньоримськими міфами, Афродіта (вона ж Венера), богиня весни, краси і любові, народилася з морської піни, буквально вийшла з морських хвиль. Натомість українська Афродіта є дещо оберненим образом: це не вона народилася з хвиль, а хвилі народилися з неї. І йдеться не про довгі побережні хвилі з давніх міфів, а про короткі хвилі радіоетеру з ХХ століття — хвилі, на яких звучали слова: «Увага! Увага! Ви чуєте голос “Вільної України”!». Адже в цьому контексті «Афродіта» — це вже не ім’я богині, а кодова назва підпільної радіостанції УПА, яка працювала в період з жовтня 1943 по квітень 1945 року.

Епізод короткий, але захопливий: ціла мережа криївок у глухих Карпатах півтора року функціонувала як радіостанція для підняття духу українських партизанів, в оточенні німецьких, а потім радянських військ, з постійними конспіраціями, переховуваннями та втечами, з любовними інтригами та зрадами; так ще й трансляція відбувалася одразу кількома мовами: українською, англійською, німецькою і французькою, оскільки за одного із постійних ведучих там був мультилінгвальний бельгієць… Хай який фантастичний, сам факт існування «Афродіти» сьогодні все ж досить відомий, чого не скажеш щодо конкретних деталей історії, необхідних для повноцінного уявлення, як саме звучало це радіо. 

Українська Афродіта, на відміну від своєї давньогрецької тезки, не аж настільки про любов і красу. Утім її історія таки заповідається на красиву — хай навіть опріч того трагічну. Власне, саме цю історію Олег Криштопа амбітно пробує оповісти у своїй книзі «Радіо “Афродіта”», що вийшла цьогоріч у видавництві «Вавилонська бібліотека».

Між історією та Історією

У чому ж амбітність наміру? Та щонайменше в тому, що Олег Криштопа береться за зведення під однією обкладинкою великої кількості різних матеріалів про «Афродіту» та її творців. Перед нами — не програма радіоефіру на півтора року, а панорамний погляд на шлях самої ідеї такого радіо, що виходить далеко за межі періоду його безпосередньої роботи. Тож у книзі натрапимо на багато різних пасажів: це і доля бельгійського ведучого «Афродіти» Альберта Газенбрукса (починаючи від того, як же він опинився в Україні, й закінчуючи тим, як йому вдалося повернутися із ГУЛАГу); і стосунки керівника та натхненника радіо Ярослава Старуха із машиністкою Веселкою, яка завагітніла просто в підпіллі; і спогади редакторки Галі Чуйко про те, як вона вперше побачила Степана Бандеру, коли той, стоячи на столі, вкручував нову лампочку. Так, історичний наратив цієї книги витворюється із великої кількості менших історій.

Утім, якщо вже йдеться про історичні сюжети, то передусім варто з’ясувати, яку ж саме історію автор намагається нам розказати: Історію (Historia), яка має більше спільного з наукою та фактом, чи історію (Fabula), де важить натомість особистий досвід та індивідуальне бачення оповідача? Книга Олега Криштопи пропонує, здається, змішаний підхід. З одного боку, сам автор має значний інтерес до історії (себто Historia), ви ж бо можете знати його як колись ведучого історичної телепрограми «Машина часу» або нині автора ютуб-каналу «Історія для дорослих»; та й у самій «Радіо “Афродіті”» вчувається попередній досвід історичних чи принаймні натхненних історією досліджень. (Наприкінці книги навіть вміщено архівні й документальні фотографії! Чим не історичність?)

З іншого ж боку, вся книга Олега Криштопи не так про історію радіо «Афродіта», як про історію зародження свого ж інтересу до дослідження теми, його тривання і зрештою — результати цього самого інтересу. А живився інтерес, ясна річ, не суто із сухих історичних фактів і довідок — тут ще й важать усі ті життєві перипетії, які трапилися з автором паралельно із зануренням у матеріал, а отже, вплинули на саму рамку дослідження і те, як історія «Афродіти» сприймалася надалі, в контексті нашого часу. Тобто, окрім біографій Газенбрукса, Старуха тощо, тут є ще й окремі замальовки із біографії самого Олега Криштопи. І це, звісно, вже більше про Fabula, аніж про Historia.

Наприклад, коли автор викладає епізод про виявлення і знищення енкаведистами криївки із радіостанцією в 1945 році та про подальший полон і сибірське заслання Альберта Газенбрукса, то опис його тортур і ув’язнення в ГУЛАГу супроводжується порівнянням зі схожим досвідом. І цей досвід — не «Сад Гетсиманський» Івана Багряного і тим паче не «Колимські оповідання» Варлама Шаламова, і навіть не «Світлий шлях» Станіслава Асєєва. Це свідчення українського військового, котрого взяли в полон вже після початку повномасштабної війни. Чому ж автор звертається саме до цієї історії? Все просто: автор (чи герой, а чи наратор, як вам завгодно) якраз у час роботи над книгою працював у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, про що сам зізнається на сторінках; а отже, якраз у період роботи над книгою, де йдеться зокрема про долю Газенбрукса, автор мав доступ до подібних історій полону вже в ХХІ столітті, і це зрештою спричинилося до виникнення паралелі з досвідом бельгійця та до її викладу в тексті.

Або ще такий епізод: роздуми про вимушену підпільність роботи «Афродіти» та її контрпропагандистську діяльність в окупованій ворогом Україні, здається, провокують у книзі суміжні роздуми наратора про «підпільність» проукраїнських медіапроєктів уже в часи Януковича — адже сам автор в часи Януковича працював у медіа, отже, на власній шкурі знає, яких утисків зазнала ця сфера в той період, змушуючи почуватися своїх адептів заледве партизанами. Знову ж, паралель — можливо, натягнута, та все ж паралель — напрошується сама. А оповідь про те, як бельгієць Газенбрукс — людина майже з іншого кінця Європи — переймається ідеями боротьби за Україну та стає до лав УПА, перетікає в розповідь Мусліма Чеберлоєвського про те, як він вважає російсько-українську війну продовженням своєї, російсько-чеченської війни, а тому відчуває відповідальність за свою присутність тут-і-зараз та за власну боротьбу в складі Сил оборони України.

Чи має Чеберлоєвський бодай опосередкований зв’язок із «Афродітою»? Питання, звісно, риторичне. Але саме це становить ключовий елемент книги «Радіо “Афродіта”»: ось такі постійні римування досліджуваної історії та особистого досвіду — перегуки між Historia та Fabula. Себто це не так про реальну історію підпільної станції УПА, як про те, у який спосіб ця реальна історія перегукується із нашою дійсністю, про те, яку оптику ми накладаємо на цю реальну історію в обставинах сучасного контексту і які спільні знаменники ми в них віднаходимо. 

Мабуть, найліпше описав це співвідношення сам Олег Криштопа у розділі, який він вмістив замість передмови; тут ідеться про російську ракету, яка вдарила поблизу його будинку. Сам автор так пише про цей досвід: «Я вловив лише її вібрацію, легкий дотик на невеликій відстані»; це було «якесь відчуття її фізичної присутності у просторі». Вочевидь, десь так само ми можемо сприймати радіоефіри «Афродіти» — ми вже не здатні їх почути, бо нас розділяє надто велика часова дистанція; утім, ми дослухаємося до його відлуння, до вібрацій, до спорадичних звуків у білому шумі ефіру, ми їх відчуваємо, і вже це прислуховування говорить нам щось про нас самих.

Між «очевидно» і «мабуть»

У стосунку до «Радіо “Афродіта”» легше сказати не те, чим ця книга є, а те, чим ця книга не є. А вона не є ані повноцінним історичним дослідженням (щонайменше тому, що посилань на джерела ви тут не знайдете), ані повноцінним історичним романом, як це стверджує технічна сторінка книги. Натомість книга постає радше як колаж із багатьох різнорідних матеріалів, які Олег Криштопа збирає та синхронізує відповідно до лінії своєї історії: тут є і мемуари, і перекази бельгійських газетних вирізок, і літературні репортажі, й інтерв’ю, ба навіть щось подібне до некрологу. 

Та найцікавішими, либонь, тут є елементи автофікшену — замальовки з життя самого Олега Криштопи, які (опосередковано чи безпосередньо) пригадуються йому в контексті історії «Афродіти» та лягають у канву книги. По-перше, це авантюри, які просто цікаво читати. А по-друге, той факт, що в книзі, титульною темою якої є радіо «Афродіта», найцікавіші (суб’єктивно, звісно) частини стосуються не самого радіо «Афродіта», а радше автора, — ну, це іронічно, але й симптоматично водночас. Симптоматично — бо саме в цих частинах найбільше увиразнюється зустріч Historia та Fabula, їхня повсякчасна конфронтація й, відповідно, нараторські сумніви у власній надійності.

З одного боку, це проявляється у зловживанні вставним словом «очевидно» в тих історіях, які є абсолютно не очевидними, — адже вони, зрештою, є не так історіями, як припущеннями, гіпотезами автора про перебіг подій. Наратор частенько приписуватиме тут певні думки, вчинки чи факти самому Газенбруксу. Ось тільки Газенбрукса ми вже не можемо про це запитати — він помер 1979-го. З іншого ж боку, наратор майже одразу заявить: «Наша пам’ять — це суцільний обман». Отже, вірити не можна ні в що. Принаймні доконечно вірити.

Вустами своїх героїв — або й свого наратора — Олег Криштопа постійно підважує істинність тих історій, які він розповідає на своїх сторінках. Наприклад, після викладу однієї із версій, як же Газенбрукс опинився в Україні, співрозмовник наратора, Джон Стінен, «після чергового пива поблажливо всміхається» і каже: «Це не зовсім схоже на правду». Або, розповідаючи про те, як Ярослав Старух втік із в’язниці, наратор уже сам пропонує альтернативну версію, а потім ще й доповнює: ця версія «має один нюанс». А вже в останній частині книги місцевий мешканець села Ямельниця, котрий повів героїв до місць колишніх криївок «Афродіти», на питання наратора про любовний інтерес Газенбрукса відповідає: «Та то таке. Усе чутки». Прикметно, що це одна з останніх реплік книги загалом.

Це нагадує осмикування руки від чайника, бо за клопотами повсякчас забуваєш, що він взагалі-то гарячий. Там, де історія лишає нам сліпі зони, виникає спокуса «домалювати» картинку, доуявити, як же воно могло бути. Олег Криштопа піддається цій спокусі — але одразу ж починає їй опиратися. Він не змішує Historia та Fabula, а натомість тримає їх на поважній відстані й час від часу зіштовхує їх разом, даючи можливість вести між собою діалог. А діалог цей так чи так вертається до однієї теми.

Між білим шумом та idée fixe

Можливо, найбільш показовий епізод книги: герой заходить у стару покинути сільську хату і знаходить на столі радіо. Вмикає його і налаштовує на частоту станції «Афродіта». Звісно ж, там тільки білий шум — останній ефір «Афродіти» відбувся більш ніж пів століття тому. І герой це прекрасно знає, він знає, що нічого там не почує. А втім, все одно вмикає радіо й налаштовує на прийом хвиль «Афродіти», ніби ті хвилі ще можуть донести якісь слова. Герой іде геть з будинку, але радіо все одно лишає увімкненим.

Для героя/наратора/автора цієї книги «Афродіта» стала idée fixe — вона набридливо вертатиметься йому у вигляді асоціацій та випадкових міркувань. Щойно згадає про фламандське повстання в Брюґґе 1302 року — одразу ж спаде на думку: «Очевидно, що Газенбрукс був фламандець». Щойно побачить у барі п’яного, «страшенно самотнього» і сивого шотландця у кілті — неодмінно виснує: «Може, десь тут так само самотньо пив пиво і наш Альберт…». Додивиться фільм «Залягти на дно в Брюґґе» й пригадає картину Босха — моментально: «Думаю про те, що, повернувшись з ҐУЛАҐу, Газенбрукс прожив тут свою вічність…». Так само спрацює й зі свідченнями звільненого військовополоненого, зі спогадами про роботу в медіа за часів Януковича чи з розповідями Чеберлоєвського. Fabula постійно вертає нас до Historia, і годі цьому опиратися.

У 2011 році гурт «Мертвий Півень» випустив альбом із промовистою і вже знайомою нам назвою «Радіо Афродита». Там не було жодного авторського чи нового треку — тільки переспіви композицій із ХХ століття. Така собі ретроспектива з елементом реінтерпретації. «Радіо “Афродіта”» Олега Криштопи — подібна за суттю ретроспектива: погляд, який настирливо спрямовується назад, у час, коли відповідний радіоефір ще звучав, але водночас це погляд, заломлений лінзою сучасності. Звісно, ця книга може слугувати і просто хорошим лікнепом на тему радіостанції УПА для тих, хто мало про це знає. Але значно цікавіше дивитися на цей текст як на спробу зафіксувати сприйняття такої, здавалося б, фантастичної історії в контексті нашого часу, прослідкувати за самою природою цієї idée fixe.

Читання книги Олега Криштопи чимось подібне на слухання радіо: сигнал теж може бути нестабільний і час від часу зникати, гучність місцями падає, а подекуди в ефір пробиваються трансляції з інших радіостанцій. Але ми це радіо все одно уважно слухаємо. І не вимикаємо, виходячи з дому.

Фото видання — надані видавництвом.

Дайджест культурних подій (з 13 по 19 жовтня)

авторка Софія Богуславець - 13.10.2025 в Події

13 жовтня, понеділок

Виставка «І мета, і дорога… “Мойсей” Івана Франка на перехресті думок»

Львів, Дім Франка
Графік роботи: щодня крім вівторка, 10:00–17:00
Виставка триває до 12 листопада

Виставково-просвітницький проєкт до ювілею з часу створення і виходу поеми «Мойсей» Івана Франка. У центрі експозиції — ілюстрації до тексту і презентація прижиттєвих видань. Так відвідувачі зможуть побачити графічні роботи Євгена Безніска — за цей цикл митець отримав Шевченківську премію у 2006. Також представлені вісім митців, серед яких Олена Кульчицька, Іван Крислач, Йосипа Кузишин, Теодозій Салій. А серед видань — два примірники з особистими дедикаціями Івана Франка: присвятами Євгенові Чикаленку та Володимиру Перетцу.

Більше у фейсбуці.

Переглянути відео про реставрацію й оцифрування від Дому.

Можливості для фахівців: Премія модерної есеїстики імені Юрія Шевельова

онлайн
Заявки приймають до 15 жовтня

Премію заснували Український ПЕН, Києво-Могилянська Бізнес-Школа, Видавництво «Дух і Літера», Центр юдаїки та Український науковий інститут Гарвардського університету, щоб відзначити українського автора чи авторку за художню й наукову есеїстику. Відзнака відсилає до засновника модерної есеїстики Юрія Шевельова — це про те, як текст стає втіленням думки і самої манери її вираження.

1 листопада оголосять довгий список учасників, 10 грудня — короткий, а церемонія вручення цьогорічної премії лауреату відбудеться 17 грудня у день народження Юрія Шевельова.

Щоб узяти участь, потрібно заповнити анкету й надіслати два паперові примірники з авторським есеєм.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Можливості для фахівців: «SWEET.TV Originals: Пітчинг сценарних ідей»

онлайн
Заявки приймають до 28 жовтня

Це всеукраїнський конкурс від платформи SWEET.TV, на який можуть податися професійні сценаристи, письменники і всі, хто має досвід та ідеї для створення сценаріїв. Можна взяти участь у шести категоріях: повнометражний фільм, серіал, процедурний серіал (серіал, у якому кожен епізод — самостійна історія), ситком, романтична комедія й екшн. 

Конкурс має на меті відкрити нові обличчя та поповнити обсяг якісного українського контенту. Серед журі — провідні спеціалісти сфери: режисери, директори кіноплатформ, сценаристи. Учасники можуть подати не більше однієї заявки. Також приймають історії, створені на основі реальних подій. Переможці отримають грошовий приз і можливість реалізувати свою ідею у співпраці зі SWEET.TV Originals.

Подати заявку за посиланням.

Також більше в інстаграмі.

Можливості для фахівців: Стипендійна програма «ВІЛЬНО/VILNO»

онлайн
Заявки приймають до 26 жовтня

ВІЛЬНО/VILNO — це стипендійна програма для ветеранок, ветеранів, а також чинних військовослужбовців і військовослужбовиць, які до служби були залучені до культурної, мистецької або освітньої діяльності — і хочуть повернутися до неї або продовжити в умовах служби. За два кола програми стипрендіатами стали 30 ветеранок та ветеранів, зокрема фотограф Дмитро Козацький,  книжкова кураторка та власниця книгарні «Збірка» Наталія Кузьменко, драматургиня Аліна Сарнацька. У рамках третього кола програми передбачено 20 стипендій, 3 мікрогранти для підтримки проєктів, 5 внутрішніх мобільностей для посилення спільноти та психологічна й юридична підтримка.

Більше на сайті.

Можливості для фахівців: Дослідницько-видавничий проєкт «Есеї з історії української фотографії»

онлайн
Заявки приймають до 26 жовтня

Міжнародний фестиваль Odesa Photo Days запускає серію досліджень у рамках проєкту «Есеї з історії української фотографії», що стане основою майбутніх публікацій. Це можливість для всіх охочих долучитися до створення глибокого та регіонально різноманітного огляду історії української фотографії XIX—XX століть. У фокусі — документальна, вернакулярна, оперативна фотографія, вивчення ролі фотографії в історичному контексті та регіональні особливості розвитку цього медіа.

До участі запрошують дослідників фотографії, мистецтвознавців, журналістів, фотографів, викладачів, аспірантів і студентів мистецьких спеціальностей. 10 листопада оголосять результат набору, і протягом наступних двох місяців учасники працюватимуть з есеями.

Кураторка проєкту — Катерина Радченко, засновниця фестивалю Odesa Photo Days.

Проєкт реалізують у партнерстві з Українським домом фотографії та за підтримки Посольства Королівства Нідерландів в Україні.

Щоб узяти участь, потрібно заповнити анкету.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Можливості для фахівців: набір експертів для оцінки проектів у межах програми ZMINA:Стійкість

онлайн
Заявки приймають до 30 жовтня
Тривалість проєкту — в різні періоди з грудня по листопад 2027 року

ZMINA:Стійкість — трирічний проєкт, у межах якого передбачено виділення €1,4 млн на реалізацію щонайменше 49 культурних ініціатив в Україні, з фокусом на міжнародну співпрацю, презентацію творчих проєктів за кордоном та розбудову потенціалу українських організацій. Фонд ІЗОЛЯЦІЯ запрошує експертів та експерток у сфері культури й мистецтва для оцінки можливих заявок-проєктів. ZMINA:Стійкість реалізується за підтримки програми Креативна Європа та покликаний сприяти інтеграції українського культурного сектору в європейський простір. Експерти долучатимуться до відбору проєктних заявок у 4 конкурсах, серед яких — початкове фінансування, підтримка міжнародної співпраці та поширення культурних продуктів.

Ознайомитися з особливостями подачі заявки можна за посиланням.

Більше про проєкт на сайті.

Реліз аудіовізуального перформансу «ВЦІЛІЛО»

онлайн на ютубі

Культурно-мистецький перформанс присвячує кобзарю з села Мурафа Івану Кучугурі-Кучеренку. Проєкт поєднує також звуки природи, побуту Краснокутщини з автентичними думами. Це також спосіб передати таку собі аудіовізуальну мапу регіону й переплести сучасне з минулим завдяки зверненню до культури.

Переглянути перформанс можна за посиланням. Проєкт вийшов завдяки громадській організації «Грін Арт Тур» за підтримки Українського культурного фонду.

Більше в інстаграмі.

Реліз фільму «Історія» на Takflix

онлайн-кінотеатр Takflix

Доступний до перегляду короткометражний ігровий фільм Вадима Мочалова. «Історія» — стрічка про двох київських студентів-режисерів Льоню й Андрія, які разом працюють над проєктом. Під час взаємодії вони усвідомлюють, що мають почуття один до одного. 

Світова прем’єра «Історії» відбулась на Київському кінофестивалі ЛҐБТКІА+ Sunny Bunny. Стрічка доступна у всьому світі з англійськими субтитрами.

Фільм на сайті.

Проєкт «Читальня однієї книги»

Київ, Центральний залізничний вокзал, Зал очікування №2

Це експозиційний простір, присвячений виданню «Люди на своєму місці», що об’єднує 60 історій про українців і українок, які щодня демонструють людяність, підтримку та стійкість у складних обставинах війни. У книзі представлені історії вчителів, лікарів, волонтерів, ветеранів, рятувальників, підприємців, місцевих лідерів. Кожен охочий може прийти до читальні, сісти, переглянути збірку або взяти її із собою в дорогу. Видання доступне також онлайн.

Простір створено у співпраці Програми розвитку ООН (ПРООН) в Україні та The Ukrainians Media за підтримки Європейського Союзу, урядів Данії, Німеччини та Швеції. А відвідати можна до 15 жовтня включно.

Більше в інстаграмі.

14 жовтня, вівторок

Спеціальний показ й обговорення фільму «Санаторій»

Одеса, Палац культури Клінічного санаторію ім. Пирогова (курорт «Куяльник»)
Початок о 14:00

У межах 22-го Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Одещині відбудеться особлива подія — показ фільму «Санаторій» у стінах самого «Куяльника», легендарного лікувального курорту. Це дебютна повнометражна стрічка ірландського режисера Ґара О’Рурка, що вже здобула міжнародне визнання та представляє Україну на світових кінофестивалях.

«Санаторій» — це не просто портрет місця, а ніжна, уважна історія про витривалість, турботу і надію. Після показу відбудеться Q&A-дискусія за участі представників творчої команди: кастинг-продюсерки Ірини Кипоренко, кастинг-режисера та фіксера Сергія Солодька, а також героїв та героїнь фільму — працівників і гостей «Куяльника». Розмову модеруватиме регіональний координатор Мандрівного Docudays UA на Одещині Олег Охредько.

Більше на сайті.

Виставка «Він і Вона»

Київ, художня галерея «Митець»
Графік роботи: щодня, 10:00–19:00
Виставка триває до 23 жовтня

В експозиції — графіка Алли Горської та Віктора Зарецького, одного з найвідоміших мистецьких подруж українського мистецтва ХХ століття. Виставка цікава передусім тим, що це вперше зібрано 50 творів із приватних колекцій, з яких 20 будуть представлені публічно.

Центральна тема виставки — «Він і Вона» — досліджує діалог між чоловічим і жіночим художнім баченням. Це не лише демонстрація майстерності митців, а й візуальна розповідь про їхні особисті й творчі стосунки. Особливу увагу варто звернути на легендарний твір Віктора Зарецького «Квіти благородства», створений у стилі неосецесії. Витончені еротичні мотиви й символізм роблять цю графіку одним із головних акцентів експозиції.

Більше на сайті й у фейсбуці.

Виставка «Не зупинятись»

Харків, Художня галерея імені Генріха Семирадського
Графік роботи: з вівторка по суботу, 12:00–18:00
Виставка триває до 29 листопада

Це новий проєкт заслуженої художниці України Жаннети Соловйової, відомої керамістки з Харкова. Через керамічні об’єкти, скульптури та форми, що поєднують архаїку й сучасність, декоративність і функціональність, мисткиня говорить про буття, стійкість і щоденний вибір — продовжувати рух, творити попри все. Глина в її руках перетворюється на мову, якою можна передати настрій, емоцію, дотик. Кожен об’єкт — це не лише витвір мистецтва, а й зафіксований момент життя, що дихає ритмом часу. 

Більше в інстаграмі.

Зустріч «Виставкова діяльність. Виклики воєнного часу»

онлайн
Початок об 11:00
Вхід за реєстрацією

Подія від Державного агентства України з питань мистецтв та мистецької освіти і Центру сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр» Каразінського університету. Зустріч стане платформою для обміну досвідом між представниками закладів культури з прифронтових територій і фахівцями виставкової сфери.

Спікерка — Наталія Іванова, директорка Центру сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр» — поділиться про те, як адаптувати виставкову діяльність до реалій воєнного часу. А також про те, як забезпечити захист культурної спадщини, зберігати комунікацію між установами в екстремальних умовах і як залучати ресурси та підтримку для реалізації культурних проєктів.

Щоб долучитися, потрібно зареєструватися.

Більше на сайті, в інстаграмі і фейсбуці.

15 жовтня, середа

Виставка «Порцелянова симфонія»

Золочів, Музей східного мистецтва (відділ «Музей-заповідник “Золочівський замок”»)
Графік роботи: з середи по неділю, 10:00–18:00
Виставка триває до 31 грудня

Це експозиція приватної колекції порцеляни меценатки українського походження з Канади Олени Берикул-Криворучко. У центрі — витончені зразки китайської, японської та європейської порцеляни, які демонструють культурний обмін і мистецький діалог між Заходом і Сходом. Тут можна побачити рідкісні експонати: китайську порцеляну з міста Цзіндечжень, порцеляну Nippon і Noritake, післявоєнну японську порцеляну, витвори у техніках моріаж (тобто рельєфний візерунок на виробі), чокін (індонезійська техніка нанесення малюнку) і літофанії (при цій техніці зображення, які традиційно роблять на тонких пластинах із напівпрозорого матеріалу, просвічуються).

Більше в інстаграмі.

Виставка Through Their Eyes

Київ, інноваційний парк UNIT.City
Виставка триває до 19 жовтня

Це мистецький фотопроєкт-дослідження того, які зміни відбуваються з військовими сьогодні. Йдеться про портрети та рефлексії учасників — військових лікарів і медиків — які зафіксовані через особисті фото. Там мистецтво стає мовою дослідження внутрішніх змін, які залишає війна. Водночас це про невидимі шрами і спосіб їх проявити й так знайти шлях до відновлення. Організовує проєкт благодійний фонд Repower.

16 жовтня, четвер

Фестиваль «9 Київський тиждень критики»

Київ, кінотеатр «Жовтень»
Триває з 16 по 22 жовтня

«Київський тиждень критики» — це міжнародний фестиваль арткіно, а кураторами виступають українськими кінокритики й кінокритикинями. Під час події відвідувачі зможуть побувати на показах і тематичних обговореннях опісля перегляду стрічок. У 2025 році фестиваль презентує програму, яка включає світові прем’єри й хіти міжнародних кінофорумів, а також українські ретроспективні й тематичні добірки.

Зокрема у програмі «Незалежне. Поетичне» покажуть класичні й сучасні українські фільми, серед них: «Мамай» Олеся Саніна, «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, «Голод 33» Олеся Янчука, «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Вулкан» Романа Бондарчука, «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк.

Більше на сайті та на інстаграм-сторінці проєкту.

Відкриття виставки «I am a problem here.?»

Київ, Центр сучасного мистецтва M17
Початок о 18:00
Графік роботи: з вівторка по неділю, 11:00–20:00
Вхід на відкриття вільний за попередньою реєстрацією

Виставковий проєкт об’єднує роботи 40 художниць з різних поколінь і регіонів України. Це про жінок у реаліях війни, а також їхню видимість, тишу, спротив і присутність у культурному та соціальному просторі. Кожна з них залишається і створює мистецтво попри все, кожна має власний художній голос — і всі разом вони ставлять складні запитання до системи, історії, культури.

У день відкриття на 17:00 кураторка проєкту Марія Куліковська й директорка М17 Наталія Шпитковська дадуть пресконференцію. Виставка створена за підтримки Adamovskiy Foundation.

Щоб відвідати виставку в день відкриття, потрібно зареєструватися.

Більше на сайті, в інстаграмі і фейсбуці.

Прем’єра балету «Травіата»

Київ, МЦКМ (Міжнародний центр культури і мистецтв)
Початок о 18:00
Показ відбудеться також 17 жовтня

Постановка Раду Поклітару стає сучасним хореографічним прочитанням легендарної опери Джузеппе Верді, а класичний сюжет перетворюється на глибоку драму. У центрі оповіді: героїня Віолетта — жінка, яка протистоїть лицемірному суспільству, ведучи свій корабель буття крізь шторм до трагічного, але величного фіналу.

Прем’єра є частиною проєкту «20 сезонів сталості та інновацій» від Академічного театру «Київ Модерн-балет», що реалізується за підтримки Українського культурного фонду та бюджету міста Києва.

Побачити тизер постановки.

Детальніше на сайті.

Показ «Дівчинка, що стрибала крізь час»

у різних містах України в кінотеатрах

В український прокат виходить 4К-реставрація культового японського аніме «Дівчинка, що стрибала крізь час» від Мамору Хосоди — одного з найвпливовіших режисерів сучасної анімації. Це історія про старшокласницю Макото, яка отримує здатність подорожувати в часі. І якщо спершу нові можливості здаються ідеальними, далі дівчина починає помічати, що будь-яке втручання у минуле має свої наслідки.

Більше на сайті, а про стрічку — в інстаграмі.

18 жовтня, субота

Культурна подія «День відкритих майстерень»

Київ, Київський інститут автоматики, вулиця Нагірна, 22
Початок о 13:00

Відбудеться 31-й захід «День відкритих майстерень», під час якого відвідувачі зможуть познайомитися ближче з мистецькою спільнотою та побачити місце роботи різних художників. Серед них, наприклад, KNOBLACH atelier, Соня Яровенко, Максим Мазур, Рената Асанова, Богдан Постернак.

Більше в інстаграмі.

Культурно-музична подія Afterburn Kyiv 2025

Київ, Артпростір «Курені»
Початок о 16:00

Подія, яка представить підсумки участі України у фестивалі Burning Man цього року. Відвідувачі зможуть дізнатися більше про українські артпроєкти, серед яких The Point of Unity, The Blue Bull,Black Cloud, а після цього побачити музичні перформанси. У програмі: Mamay, Goku, Severyn.

19 жовтня, неділя

Концерт гурту «Carlo Muscat Quartet»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 19:00

Відомий мальтійський саксофоніст, композитор і бендлідер Карло Мускат, який увійшов до списку Best Albums of 2023 за версією Downbeat Magazine, представить свіжі аранжування та нові композиції. У програмі, зокрема — твори з його останнього альбому The Body Is Only Light, записаного у Києві. Музикант виступить разом з українськими виконавцями: Мар’яном Карпінським (гітара), Єгором Абрамовим (бас) та Андрієм Юскевичем (барабани). 

Більше на сайті.

Ukrainian Woman Forum

Київ, Pochayna Event Hall

Подія, на якій зберуться провідні лідерки думок, щоб разом дослідити теми кар’єри, здоров’я, жіночності. Форум має на меті стати простором для розвитку, натхнення і підтримки жінок.

Більше в інстаграмі.