Посеред тиші Полісся і в глибині людських секретів: рецензія на детектив Оксани Ковальчук «Залишена»

авторка Софія Чугунова - 16.12.2025 в Книжки

Оксана Ковальчук — українська авторка, яка народилася на Народиччині Житомирської області й виросла серед поліських лісів та фольклорних традицій, що природно увійшли в її творчість. За фахом журналістка, вона працює в жанрах трилеру і горору, досліджуючи теми страху, покинутості та взаємодії людини з дикою природою. «Залишена» — її дебютна книжка у великій прозі.

Детектив «Залишена» вийде у видавництві «Жорж» і зараз доступний до передзамовлення; друкований наклад очікується в січні 2026 року. У центрі сюжету молода жінка Оля, яка погоджується на нескладний підробіток: за невелику плату відвезти чужу дівчинку Настю до баби в поліське село Шаблища. Поїздка здається швидкою та безпечною, але в лісі біля села дівчата випадково знаходять тіло жінки з довгим золотавим волоссям. Намагаючись зрозуміти, що сталося, Оля знайомиться з життям майже порожнього села, де Настя живе без нагляду, а місцеві сторожко уникають розмов. Книжка працює як дослідження тяглості насильства в закритих спільнотах, де мовчанка стає звичною формою виживання і часто важча за сам злочин.

Село, яке мовчить голосніше за людей

Шаблища — це замкнений простір, де тиша працює як система безпеки. Село існує ніби поза часом: кілька хат, відсутність перспектив, втомлена спільнота, що давно не живе, а виживає. Відселена зона не просто наклала свій відбиток — вона стала способом мислення.

«Ліс безжально поглинав цю нитку, яка зв’язувала село Настиної баби з цивілізацією, затирав слід, яким до нього колись прийшли люди, нахабно привласнював все принесене ними — хати, дороги та й самих нечисленних людей. Вони проїхали кілька таких сіл, затулених від очей подорожніх молодим підліском, ніби зеленою кригою, що скувала залишки життя. Чорні кістяки хат щетинилися зогнилими балками, ніби здичавілі пси, застерігали наблизитися, оберігаючи своє усамітнення, свій відхід у небуття».

У Шаблищах кожен жест має подвійне дно, кожен погляд — попередження. Люди уникають теми смерті жінки, наче вона сама є частиною забороненої історії. Це село ховає не одну таємницю, і головна з них — навчена поколіннями мовчанка, яка перетворюється на спільну відповідальність. Саме завдяки цьому атмосферному тиску Шаблища оголюють ключову тему книжки: як невеликі спільноти можуть перетворитися на закриті системи, що охороняють не слабких, а винних.

Шаблища — це замкнений простір, де тиша працює як система контролю. Вона стала мовою, якою люди передають попередження, недовіру й пам’ять про те, про що воліють мовчати. Село опинилося серед територій, постраждалих від Чорнобильської катастрофи: не настільки забруднених, щоб людей виселяли примусово, але достатньо близьких до зони, щоб життя тут ставало дедалі важчим. Село увійшло до зони добровільного виселення. Мешканці виїхали самі — хто заради дітей, хто через страх, хто тому, що «краще почати спочатку». Ті ж, хто повернувся або залишився, опинилися в напівпорожньому селі без школи, магазину, транспорту й підтримки держави. Так Шаблища й перетворилися на зону, яку не закрили офіційно, від якої люди відмовилися самі. Природа поступово повертає собі ці края.

Атмосфера покинутості створює відчуття точки на мапі, яка стирається просто на очах. І попри це зникоме тло, село вперто тримається за своїх останніх жителів — тих, кого катастрофа не вигнала, але змінила назавжди. Чорнобиль сформував спосіб мислення всіх, хто лишився: вони зосереджені на виживанні.

У Шаблищах мовчанка — не слабкість, а стратегія. Смерть жінки вплітається в довгий ланцюг трагедій, який почався ще у 1986-му: з відселенням, утратами, хворобами, несправедливістю, втомою. Це село зберігає не одну таємницю, і головна з них — колективна домовленість нічого не називати прямо. Мовчання робить людей відповідальними за панування темряви.

Ліс, який ніколи нічого не пояснює

Ліс у «Залишеній» — це не романтизований простір і не містична пастка. Це нейтральна, байдужа сила, що сприймає людські трагедії так само природно, як дощ, падіння старої сосни чи тишу сірого ранку. Ліс не належить людині й не підлаштовується під її страхи. Він існує сам собою, а люди — лише тимчасові гості серед його коріння, тіней і вітру.

Саме тут Оля знаходить тіло жінки — абсолютно випадково, так, ніби ліс на мить розімкнув сховки, дозволивши побачити приховане, а вже наступної секунди прагне знову затягнути цю рану мохом, піском і мовчанням. Немає жодної містичної підказки: просто людська смерть у місці, яке не зупиняється перед тим, щоб її поглинути. Ліс не пояснює — він лише дає відчути свою байдужість, і ця байдужість виявляється сильнішим жахом, ніж будь-яке надприродне втручання.

У детективі ліс виникає щоразу, коли Оля підходить до емоційної чи моральної межі. Коли їй страшно. Коли вона губиться. Коли вона намагається згадати, як саме стояла Настя між дерев, щоб побачити місце, де лежало тіло. Коли вони з чоловіками марно кружляють у хащах, намагаючись знайти орієнтири, які «ліс з’їдає» швидше, ніж людська пам’ять встигає їх зафіксувати. Ліс не лякає ефектними видіннями, примарами чи тріском гілля — він тисне своєю байдужістю. Йому однаково, чи шукатимуть тут дитину, чи тікатимуть, чи сваритимуться люди між собою.

У цьому й полягає його головна сила: людське горе в ньому не має величі й не перетворюється на міф — воно просто стається. Ліс не підтримує жодну версію, не підморгує читачеві, не натякає на містичний підтекст. І в цій нейтральності він стає ідеальним контрапунктом до людських драм. Люди приховують, плутаються в брехні, стискають правду в кулаках, мовчать одне перед одним цілими поколіннями. А ліс — ні. Він нічого не драматизує, нічого не пам’ятає.

«Порожнеча, як та прозора вода озерця, наповнила ліс. Він став іншим, переродився у щось інше, таке, чого Оля не осмислювала, чого підсвідомо боялася. Бо раптом зрозуміла, що ліс надійно береже своїх мерців, та ще надійніше ховає своїх живих».

Саме через це ліс стає моральним вектором історії: він повертає читачів до тверезої думки, що зло тут не має надприродного походження. Воно не приходить із темряви, не народжується з легенд, не виповзає з коріння. Воно — абсолютно земне, людське, просте і буденне. Ліс лише свідчить. І це байдуже свідчення робить його найчеснішим голосом.

Чужинка, що бачить те, до чого місцеві давно осліпли

Оля приїжджає до Шаблищ із простим наміром підзаробити і трохи змінити обстановку. Її чужість робить її уважнішою, ніж місцеві собі дозволяють бути. Те, що давно стало для жителів частиною буденної картини, одразу вражає Олю. Самотні діти, неприхована агресія дорослих, відсутність будь-якого контролю, жорстокість, яку ніхто вже не називає проблемою, — усе це для неї не зливається з ландшафтом, а викликає запитання.

«Що далі відходили від галявини, то міцнішало відчуття, що вона робить щось злочинне, ганебне. Оля пришвидшувала крок, відчуваючи на собі фантомний погляд, наче залишила в лісі не мертве тіло, а людину в скруті».

Її перебування в Шаблищах не схоже на пригодницьку історію. Це радше низка відкриттів, які крок за кроком руйнують ілюзію про тихе забуте село. Спершу вона намагається знайти раціональні пояснення: чому Настя так напружено мовчить, чому Павлина насторожено стежить за гостею, чому місцеві уникають навіть простих розмов. Згодом стає зрозуміло, що пояснення тут не вітають. На них не відповідають, їх уникають, до них ставляться з підозрою, наче сам факт запитання є вторгненням у чужий простір.

Оля спостерігає за Настею і швидко розуміє, що дівчинка не вигадує своїх страхів і не перебільшує. Візит до Павлини відкриває іншу деталь: у поведінці жінки відчувається давній прихований тягар, який формують роки життя серед мовчазного осуду і неможливості втекти. Розмови з селянами підтверджують її здогад: у Шаблищах кожен давно навчився дивитися вбік. Не через байдужість, а через страх порушити крихку рівновагу мовчання.

Оля починає діяти як детектив не з професійного інтересу, а з внутрішньої нездатності прийняти місцеву норму. Вона не вміє жити за негласним правилом «не втручайся» і не може відмовитися від природної реакції на несправедливість чи небезпеку. Її внутрішній спротив робить її єдиною, хто здатен побачити те, на що інші перестали звертати увагу. У цьому і проявляється її сила. Чужість не віддаляє її від людей, а допомагає зберегти чутливість, яку Шаблища давно придушили у своїх мешканцях.

Дитина, що вміє мовчати страшніше за дорослих

Настя постає наймоторошнішим і водночас найтрагічнішим образом у «Залишеній». Вона не демон і не символ. Настя лишається дитиною, яка живе в умовах майже повної самотності. Поруч немає дорослого, здатного піклуватися, підтримати чи бодай помітити небезпеку. Її повсякдення складається з напівпорожнього дому, підозрілих дорослих і лісу, який часто стає єдиним супутником. Тому її мовчання і дивні реакції не мають нічого спільного з містикою. 

У кожній появі Насті в романі відчувається накопичений досвід болю і приниження. Вона живе у спільноті, що давно втратила чутливість. Тут дитячі синці не викликають питань, прохання про допомогу зустрічає мовчанка, а порада «не втручайся» стала універсальним способом виживання. Навіть ті, хто бачить, уникають погляду, бо знають: варто запитати зайве, і тиша села перетвориться на засудження.

У таких умовах Настя здається дивною. Проте її дивність — це лише зовнішній прояв занедбаності. Вона не має нормального дитинства, не відчуває безпеки, не вміє довіряти людям. Її поведінка нагадує інстинкти дикої тварини: пильнування небезпек, готовність зникати, коли наближається дорослий, і постійний страх, захований за мовчанням.

Настя стає центром морального нерву «Залишеної». Через неї стає очевидно, що детектив не обмежується загадкою смерті. Це історія про дорослих, які роками дивилися вбік. Про суспільство, яке не вміє реагувати на чужий біль. Про громаду, що навчилася ховати свої провини так само ревно, як і село ховає свої таємниці. Настя не створює жах, вона лише виявляє той, який давно існував навколо неї.

Насильство як побут, а не подія

Одне з найсильніших рішень авторки полягає в тому, що насильство не подається як одноразовий злочин чи щось виняткове. Воно існує в структурі сільського життя і переходить у фоновий шум. Це не історія про маніяка, який раптово з’явився в глибині лісу, і не містична легенда про прокляття. Це історія про те, що відбувається, коли громада втрачає здатність реагувати на кривду, яка відбувається поруч.

У Шаблищах насильство існує не як подія, а як середовище. Його непомітно формують алкоголь, бідність, відсутність інституцій, пригніченість і замкнутість. Коли немає школи, лікаря, соціальних служб чи бодай місця, де можна висловити страх, агресія поселяється у щоденних стосунках. Вона стає такою ж буденною, як сварки між сусідами чи тиша вночі. Жертви в цьому середовищі не зникають раптово, вони просто перестають бути видимими.

«Настя підійшла до ліжка, взялася за край ковдри й завмерла, втупившись на пухкий кутик у власній долоні. Кілька митей баба мовчки спостерігала, потім у два кроки перетнула кімнату, тузнула дівчину за плече, відсуваючи від ліжка, і взялася сама прикривати постіль».

Оля помічає це відразу, тому що не виросла в цій реальності. Для неї синці на дитячих руках, крики за стіною або жорсткі слова в бік дитини не зливаються з ландшафтом. Вона реагує на це як на ненормальність. Для місцевих це давно стало частиною рутини, і саме тому вони дивляться на Олю з подивом: чому вона робить проблему з того, що тут давно сприймають як неминуче.

Саме ця буденність найтривожніша в книжці. Це тиша, яка звикла до насильства, а не туман, у якому ховається чудовисько. У сюжеті немає нелюдських сил — лише людська байдужість. І немає злочину страшнішого за той, який усі бачили, але ніхто не визнав достатньо небезпечним, щоби втрутитися.

Інтрига «Залишеної» тримається на поступовому викривленні перспективи, коли Оля збирає розрізнені фрагменти: тіло в лісі, уривки розмов, дивні дрібниці з життя Насті, суперечливі коментарі місцевих. Із кожним новим знанням не з’являється ясність. Навпаки, що більше фактів відкривається, то менше вони складаються у просту відповідь.

У центрі цієї загадки стоїть не питання, хто вбив, а зовсім інакше: чому це могло статися саме тут? Детектив працює як моральний механізм, який змушує читача рухатися між сірими зонами. У Насті є власні причини для страху. У селян — власні мовчанка й обережність. У кожного — якась частка правди і ще більша частка відповідальності, хоч би як вони намагалися цього не визнавати.

Фактичний виконавець злочину в історії є, але він не головна загадка. Він радше симптом, ніж причина. Під ним лежить значно більший масив — десятиліття байдужості та мовчазної згоди. Саме ці умови дозволили трагедії визріти. Саме вони зробили смерть можливою і навіть передбачуваною.

У Шаблищах давно створено світ, у якому злочин стає не винятком, а кульмінацією занепаду. Винним виявляється не лише злочинець, а й середовище, що більше не захищає слабких. І саме це робить фінальний ефект книжки таким гірким: трагедія була не випадковою, а майже неминучою.

«А я не знаю. Не знаю. Що буде, як скінчаться люде, що жили на цій землі? Чи лихо зникне, бо загубило кореня, а чи піде по той крові, що від цієї землі брала початок, і ніколи це не скінчиться?»

Ілюстрації та фото — divoche.media, st4.depositphotos.com, pikwizard.com

Про що розповідає видання «Де кураторство»?

авторка Олеся Василюк - 15.12.2025 в Книжки

Чим є мистецьке курування в Україні з часів незалежності і як ця практика співдіє із творенням самих художників? Книга «Де кураторство», що вперше вийшла друком у 2017 році і стала дебютним проєктом видавництва ist publishing, досліджує можливі відповіді на це питання. Катерина Носко і Валерія Лукʼянець, авторки-упорядниці, зібрали під обкладинкою понад 15 есеїв та інтервʼю із представниками української мистецької сфери 1980-х — 2010-х, аби висвітлити взаємодію куратора і художника.

У 2025 році ist publishing перевидає книгу вдруге, адже цікавість до сучасного українського мистецтва тільки росте. Різноманіття голосів книги дає часто відмінні погляди й уявлення про становище кураторської практики в тогочасній Україні. Та саме завдяки реальній експертизі кожного митця чи мисткині книга створює максимально реалістичний простір знань, який повертає читача на 10—20 років назад, відкриваючи новий-старий світ українського мистецтва, про який ми могли навіть не здогадуватися.

У матеріалі більше про те, як книга розкриває тему кураторства.

Кураторство й український контекст

За 8 років після першого накладу (500 примірників) книги «Де кураторство» стали рідкісними, вони цікаві читачам та читачкам, адже досліджують тему, про яку говорять порівняно мало. Видання складається з текстів, заснованих на розмовах із «Відкритою групою» (Юрієм Білеєм, Антоном Варгою, Павлом Ковачем, Станіславом Туріною), Фондом Мазоха (Ігорем Дюричем, Ігорем Подольчаком) і окремими митцями: Юрієм Лейдерманом, Лесею Заяць, Ксенією Гнилицькою.

Курування українського мистецтва в 90-х починалося за відсутності терміну «куратор». Звідси й назва книги, яка відсилає до постійних видозмін постаті куратора: її поява як своєрідного альтер-его художників, або ж продовження їхньої діяльності, коли твори мистецтва потрібно представити ширшому колу людей. Десятки художників і художниць андеграунду демонстрували власне мистецтво на квартирниках своїх та своїх друзів. Коли свободи побільшало, постало питання про те, як організовувати виставки на загал, аби їх відвідували й ті, кому цікаво спостерігати за новою, вільною творчістю.

Самоорганізація та самопредставлення, а, як наслідок, і самокурування були частиною діяльності українських митців у ті роки. Проте це не були відокремлені сфери — навпаки, «…ми побачили феномен у формуванні сучасного мистецтва в Україні завдяки груповій роботі та самоорганізації художників і виявили його через репрезентацію», — розповідає Лада Наконечна, учасниця спільноти «Р.Е.П».

Постать куратора

Куратори за визначенням почали зʼявлятися в українському мистецькому просторі повільно й осібно. Як правило, ними ставали художники, що намагалися допомогти собі та колегам, яких вважали талановитими. Єдиного розуміння, ким є куратор у мистецькій спільноті, тоді не існувало: хтось говорив про цю постать як про організатора, а хтось — як про співтворця виставки поряд із художником.

Проте майже всі художники й художниці погоджувалися в тому, що має стати основою таких стосунків. «Ця лінія взаємного становлення, трансформації, коли немає відчуття, що хтось на когось тисне, а радше ви разом відчуваєте, ніби вас підштовхує щось несподіване, і мчите вперед, охоплені спільним інтересом, є найкращою основою побудови співпраці куратора та митця», — Юрій Лейдерман.

Взаємини Художник — Куратор

Спільне курування виставок стало логічним продовженням діяльності художників, обʼєднаних у творчі спільноти. Наприклад, «Відкрита група» курувала проєкт «Ступінь залежності» у 2016 році у Вроцлаві, головною ідеєю було показати взаємодію і колективність українського сучасного мистецтва з початку 2000-х до 2016 року. «Група» робила все: шукала головну ідею, яка б обʼєднала і вдало репрезентувала українських митців, добирала учасників, планувала логіку зустрічі глядача з обʼєктами виставки.

Іншим прикладом є «Р.Е.П.», який утворився під час Помаранчевої революції і складався з кількох десятків учасників. Це була територія практичної самоосвіти учасників та учасниць, де не існувало обмежень для творення. Їхній «Проєкт спільнот» зібрав інші групи молодих художників, подібних до «Р.Е.П.» за своєю суттю (SOSka в Харкові, художня спільнота в Херсоні). Курування в такому вимірі стає продовженням художньої діяльності груп, спробою сформувати новий погляд на власне мистецтво через його репрезентацію для публіки.

«Де кураторство» може стати чи не ідеальною першою спробою зануритися в холодну воду українського мистецтва, кураторства та поєднань цих двох понять і відмінностей між ними. Книга показує, яким було середовище розвитку виставкових просторів, імпровізованих галерей та спільнот художників десятиліття тому і ставить десятки нових запитань для дослідження цього відрізку української історії.

Ілюстрації і фото надані видавництвом ist pubpishing

авторка
Олеся Василюк

Дайджест культурних подій (з 15 по 21 грудня)

авторка Софія Богуславець - 15.12.2025 в Події

15 грудня, понеділок

Виставка «Мистецтво Всюди»

Київ, ЦУМ
Графік роботи: щодня, 10:00–22:00
Триває до 12 січня

Проєкт пропонує долучитися до нового формату знайомства з мистецтвом, коли звичні локації стають простором, що наближає до культури, а твори можна не лише побачити, а й обрати для себе чи тих, із ким хочеться розділити культурний досвід. частину цієї історії для себе чи тих, з ким хочеться розділити цей досвід. В експозиції — артпринти робіт понад 20 українських художників минулого та сучасності.

Більше на сайті та в інстаграмі. Ознайомитися з представленими роботами — в каталозі.

Виставка «До/Нації»

Київ, Національний заповідник «Софія Київська», Галерея «Хлібня»
Графік роботи: щодня, 10:00–18:00
Виставка триває до 15 грудня

Проєкт присвячений українським меценатам і філантропам, які своїми діями впливали на розвиток культури, освіти та суспільства. Виставка представляє історії людей, завдяки яким формувалася українська нація й порушує питання ролі особистості в історії. Це про те, як навіть один вчинок — стипендія, школа чи видання — може змінювати майбутнє.

Проєкт організовують Фонд Федора Шпига, Національний заповідник «Софія Київська», Куншт, ДУКАТ.

Більше в інстаграмі та фейсбуці.

Музичний проєкт «Лінії»

онлайн

Проєкт формації Nova Opera осмислює досвід війни в Україні через поєднання поезії та сучасної вокально-симфонічної музики. В основі — твори Мирослава Лаюка, написані у 2014–2025 роках. Особливістю проєкту є концепція паралельних музичних ліній: виконавці працюють у групах, кожна з яких розвиває власну звукову історію, що співіснує з іншими. А тексти трансформуються в багатошарові музичні композиції. 

Результати проєкту можна почути на сайті.

Фільм «Блакитна стежка»

онлайн, платформа Київстар ТБ

«Блакитна стежка» — зворушлива кінодрама про свободу вибору, гідність і сміливість іти за власним покликом. Події фільму розгортаються у недалекому майбутньому в Бразилії, де літніх людей ізолюють у спеціальних колоніях. Майже 80-річна героїня Тереза не приймає нав’язаних правил і вирушає у небезпечну подорож через Амазонію, щоб здійснити своє останнє бажання. Українську версію озвучення створено завдяки ініціативі Василя Байдака.

Більше на сайті.

Дроп «Різдвяні вінки»

онлайн
Київ, корнери Дикої квіткарні в Avangarden та BEEF

Агенція ahentsiia та Дика квіткарня презентували різдвяну колаборацію — дроп святкових вінків, створених як стильний сезонний подарунок. Вінки поєднують природну, асиметричну естетику Дикої квіткарні з яскравою кольоровою айдентикою ahentsiia. Композиції виготовлені з кількох видів хвої — кипарису, туї, нобілісу, ялівцю та сосни — і доповнені стрічками, кульками, святковим пакуванням і листівкою.

Більше в інстаграмі.

16 грудня, вівторок

Відкриття візуального театру «Вертеп»

Київ, Національна академія мистецтв України, Велика зала
Початок о 16:00

Цей виставковий проєкт осмислює одну з найдавніших форм українського різдвяного театру через сучасну художню мову. Експозиція поєднує живопис, скульптуру, театральні декорації, костюми, авторські інсталяції та традиційний народний вертеп, створюючи цілісну оповідь про духовний зміст народної драми та її символіку. Упродовж роботи виставки відвідувачі зможуть побачити живі вертепні дійства, театральні перформанси та лялькові постановки, які «оживляють» представлені артефакти й розкривають їх у дії.

17 грудня, середа

Шоу-вистава «Скрудж: Різдвяна історія»

Київ, МЦКМ
Початок о 18:30

Сучасна театрально-музична інтерпретація класичної повісті Чарльза Дікенса, яку створив незалежний театр SHERLIZ у співпраці з Національним академічним оркестром народних інструментів України (НАОНІ). Вистава поєднує драматичний театр, живу музику та емоційну візуальну мову, зосереджуючись на психологічному шляху героя та можливості внутрішніх змін. Понад 40 народних інструментів формують унікальну атмосферу справжнього Різдва. Подія розрахована на дорослих і дітей від 8 років та буде цікава для всієї родини.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Зустріч-лекція «Документ на сцені: виклики, етика, відповідальність»

Харків, театр «Нафта»
Початок о 18:30
Вхід за реєстрацією

Подія присвячена роботі з документальними історіями в театрі, особливо коли героями стають люди у вразливих життєвих обставинах. Українська драматургиня та режисерка Анастасія Косодій поділиться досвідом збору документального матеріалу, побудови безпечної комунікації з героями та роботи з їхніми історіями в репетиційному процесі й на сцені. Разом із відвідувачами на події розглянуть практичні кейси, ризики та ефективні підходи, щоб створювати документальний театр відповідально та професійно.

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

Показ анімаційного фільму «Потік. Останній кіт на землі»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 18:30

Стрічка режисера оповідає постапокаліптичний світ, у якому людська цивілізація зникла, а на землі продовжують мешкати тварини. Головний герой — кіт, що вирушає у небезпечну подорож на маленькому вітрильному човні разом із різношерстою компанією інших тварин. Без слів, лише через музику та звуки, фільм створює медитативну й водночас пригодницьку атмосферу, торкаючись тем дружби, сміливості, взаємодопомоги та пошуку дому. Після показу відбудеться коротке обговорення з модерацією директорки фестивалю актуальної анімації та медіамистецтва LINOLEUM Анастасії Верлінської. 

Більше на сайті та в інстаграмі.

Виставка «Це всього лише кінець світу»

Київ, PinchukArtCentre
Графік роботи: з середи по неділю, 12:00–21:00
Виставка триває до 4 січня

Проєкт досліджує трансформації людини та суспільства в умовах життя поруч із катастрофою. Через роботи сучасних українських художників — представлені Ольга Штейн, Владислав Плісецький, Женя Степаненко, Катерина Лисовенко, Анна Никитюк, Федір Тетянич, Ілля Тодуркін — виставка говорить про нове гібридне тіло, адаптацію, виживання та співіснування зі смертю. В експозиції представлені інсталяції, відео, об’єкти та концептуальні практики, що осмислюють війну, технології, мутації та межі людського досвіду.

Більше на сайті та в інстаграмі. Про події, які відбудуться в межах виставки — за посиланням.

18 грудня, четвер

Лекція «Як говорити про індустріальну спадщину мовою сучасного мистецтва?»

онлайн
Початок о 18:30
Вхід за реєстрацією

Лекція мисткині та дослідниці Олександри Клод присвячена тому, як сучасне мистецтво може працювати з індустріальною спадщиною — заводами, кар’єрами, цехами та індустріальними руїнами. На прикладах європейських художніх практик спікерка покаже, як такі простори стають носіями нових сенсів й інструментами переосмислення пам’яті. 

Подія відбудеться в межах проєкту Post-Industrial Memory Lab: Деколонізація Кривого Рогу. Щоб долучитися, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

Виставка «Нормальні коливання»

Львів, ДІМ42 ЛКП «Львівське радіо»
Початок о 18:00
Графік роботи: будні, 15:00–19:00, вихідні, 12:00–19:00
Виставка триває до 25 грудня

Виставковий проєкт сучасного мистецтва, присвячений темам внутрішньої рівноваги, чутливості та сприйняття людини у взаємодії з навколишнім середовищем. «Нормальні коливання» тут як стан динамічної рівноваги, в якому відхилення є природною частиною існування — між спокоєм і напругою, пам’яттю і теперішністю, стабільністю та невизначеністю. У проєкті представлені магістерські дипломні роботи студентів кафедри актуальних мистецьких практик ЛНАМ.

Організатором події є простір ДІМ42 ЛКП «Львівське радіо» у співпраці з кафедрою актуальних мистецьких практик Львівської національної академії мистецтв.

Більше в інстаграмі.

Родинні читання «Абетка Кота Інжира»

Київ, bookua.space на ВДНГ
Початок о 19:00

Кіт Інжир — відомий український комікс-персонаж, який вигадала мисткиня Олена Павлова. Сьогодні він став і символом любові до читання, а вже скоро відбудеться зустріч, на якій учасники разом читатимуть «Абетку Кота Інжира», дізнаються від авторки історію її створення, говоритимуть про улюблені книжки і власні читацькі ритуали.

Мета події — підтримка сільських бібліотек: Кіт Інжир є амбасадором ініціативи «Будинок Української Книги» (БУК), що поповнює бібліотечні фонди сучасною україномовною літературою.

Більше в інстаграмі.

19 грудня, п’ятниця

Історичний діалог «Іван Мазепа та Пилип Орлик: діалог історії й сучасності»

Київ, локацію повідомлять зареєстрованим учасникам
Початок о 18:00
Вхід за реєстрацією

Подія присвячена осмисленню спадщини Івана Мазепи та Пилипа Орлика в контексті формування української державності, дипломатичних традицій і сучасного європейського виміру України. Це публічна розмова про те, як історичний досвід і політичні ідеї минулого впливають на сучасну українську ідентичність і зовнішню політику.

У діалозі візьмуть участь український дипломат і науковець Ігор Осташ та історик, професор Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка Микола Дорошко. Модеруватиме зустріч Надзвичайний і Повноважний Посол України Ігор Харченко. Організатором події є Фундація Пилипа Орлика, яка реалізує серію публічних заходів для поширення знань про українську історію, дипломатію та роль України у світі.

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Музичний реліз синглу «Іду сама»

онлайн, стримінгові платформи

«Іду сама» рок-гурту «даніо-реріо» — ліричний сингл про Київ та відчуття самотності у великому місті. Пісня розповідає про внутрішню сповідь героїні, яка губиться серед міських кварталів у пошуках тиші й простору без зайвих голосів та очікувань.

Про гурт в інстаграмі.

Музичний реліз дебютного синглу «Щедрик» та спільне шоу гурту МОВА й Альберта Цукренка «Джаз 60-х у зимовій програмі»

онлайн, стримінгові платформи

Виступ відбудеться 21 грудня, неділя
Київ, Caribbean Club
Початок о 18:00

Колектив МОВА досліджує та виконує українську ретромузику 1960–80-х років і вже скоро представляє легендарну різдвяну композицію Миколи Леонтовича у джазовій та поп-джазовій стилістиці. Гурт зберіг гармонію, структуру та обрядовий сенс оригіналу. Реліз є не лише музичним експериментом, а й культурною заявою — спробою повернути український «Щедрик» до його глибинного змісту як частини традиції щедрування та закликання весни.

А в неділю відбудеться подія з музичним журналістом, дослідником української естради Альбертом Цукренком. Він розповість про історичний контекст формування української джазової сцена та про найвідоміші тогочасні гурти. А МОВА наживо виконає ключові композиції 60-х та тематичні зимові пісні.

Про концерт на сайті.

20 грудня, субота

Прем’єра вистави «SERENDIPITY»

Київ, Малий театр
Початок о 18:00
Показ відбудеться також 21 грудня

Комедія про мистецтво, дружбу та різність поглядів на цінність речей і стосунків. У центрі сюжету — історія трьох подруг, між якими спалахує конфлікт через надзвичайно дорогу білу картину. Вистава досліджує, що ми насправді бачимо, а що боїмося побачити, де проходить межа між мистецтвом і проєкціями, та чи може багаторічна дружба бути ціннішою за об’єкти contemporary art. Власне і сама назва, Serendipity, промовиста — слово позначає момент, коли в пошуках чогось одного знаходиш зовсім інше, цінне.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Прем’єра вистави «Чорна шаль»

Київ, Київський академічний театр «Золоті ворота»

«Чорна шаль» — режисерський дебют акторки Христі Любої за творами Луїджі Піранделло. Це химерна, психологічно гостра історія про людей, яких суспільство часто не помічає: тих, хто живе поруч, але поступово зникає у страхах, руйнівних стосунках чи внутрішній тиші. Вистава порушує тему замовчуваного болю, аб’юзивних стосунків, рутини, емоційного виснаження та втрати здатності відчувати життя.

Більше на сайті.

Показ анімаційної добірки «Операція “Анімація”»

Дніпро, кінотеатр DCCC
Початок о 17:00
Вхід за реєстрацією

У добірку «Операція “Анімація”» ввійшло сім новітніх анімаційних фільмів сучасних українських авторів, які створені після початку повномасштабного вторгнення. Програма демонструє, як анімація руйнує звичну реальність і дозволяє говорити про війну, страх, абсурд, пам’ять і внутрішній досвід мовою метафор, сюрреалізму та гротеску. 

Зокрема, можна буде побачити фільм-претендента на «Оскар» «Я померла в Ірпені» Анастасії Фалеліеєвої, «Київський торт» майстра урбаністичного сюрреалізму Микити Лиськова, «Сагу про корову-русалку», що втекла від смерті Сашка Даниленка, антистрес-одіссею «Поза часом» Нати Мельтух, гротескний фільм жахів «Спукі лупс» Стаса Сантімова. Ще в добірці — етюд-спостереження з вікна поїзда та саморефлексія Ірини Литвинової «Життя десь поміж» про мистецтво в часи війни. 

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

Прем’єра міжнародної музично-драматичної вистави «Кавказьке крейдяне коло»

Київ, Театр на Лівому березі
Початок о 18:00

Сучасне сценічне прочитання класичної притчі Бертольта Брехта у постановці одного з найвідоміших режисерів Сакартвело Дати Тавадзе. Вистава поєднує епічну драму, живу музику, спів і потужну акторську гру, розмірковуючи про війну, вибір, людяність і свободу в часи руйнування звичного світу. У центрі сюжету — героїня, чий особистий вибір змінює не лише її долю, а й простір довкола.

Прем’єра в Києві має особливу культурну й політичну вагу, адже вистава звучить у воєнному контексті та стає діалогом між Україною та Сакартвело — країнами, що протистоять імперському тиску. Київська версія відрізняється гострим сучасним резонансом, живою іронією та особливою емоційною інтонацією.

Більше на сайті.

21 грудня, неділя

Театралізована екскурсія «Традиції дому Франків»

Львів, Дім Франка
Початок о 15:30
Вхід за донат та за реєстрацією

На події відвідувачі дізнаються більше про повсякденне життя родини Івана Франка наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. У форматі живої взаємодії учасники зустрінуть самого письменника, його дружину Ольгу та дітей, які розкажуть про родинні ритуали, щоденні турботи та атмосферу інтелігентного українського дому того часу. Окремим важливим складником є благодійна мета — зібрані кошти підуть на закупівлю детекторів дронів «Чуйка» для українських військових.

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі і фейсбуці.

Зустріч «Різдвяна кухня»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 13:00
Вхід за реєстрацією

Спільна зустріч у межах виставки «Земля, яку ми несемо», присвячена традиціям, памʼяті та спільності через приготування їжі. Учасники та учасниці разом готуватимуть кілька різдвяних страв, ділитимуться власними історіями й родинними рецептами та братимуть участь у відкритих розмовах про дім, культуру й досвід спільного буття.

Зустріч розрахована на людей віком від 18 років, які проживають у Львові. Спеціальні кулінарні навички не потрібні — важливими є зацікавленість темою їжі, відкритість до спілкування та готовність бути частиною групового процесу. Щоб долучитися, потрібно зареєструватися.

Музичний фестиваль «Вишневий Вернісаж»

Київ, бар «Хвильовий», Поділ (вул. Верхній Вал, 18)
Початок о 17:00

Благодійний музичний фестиваль відкриває нові імена сучасної української сцени та поєднує на одній сцені відомих артистів і музикантів-початківців. Цього разу подія стане особливою, адже організатори анонсують її як останню зустріч проєкту у нинішньому форматі та в цьому році. Увесь прибуток з події буде передано на спільний збір «На її основі × Повернись живим» на 200 000 грн у межах проєкту «Дронопад».

На гостей також чекає тепла, камерна атмосфера, жива українська музика. У лайнапі фестивалю — Alice Change, Slukhay Sashu, VikaVishnya, Vakyolia, Mariia Tkachuk та Liyaa.

Більше на інстаграм-сторінці.

Перевідкрити себе та простір: у Києві відкрилася виставка «Мистецтво Всюди»

авторка Софія Богуславець - 12.12.2025 в Мистецтво

З 12 грудня по 12 січня у Києві на сьомому поверсі у ЦУМі на Хрещатику можна відвідати виставковий проєкт «Мистецтво Всюди», який організовує культурний бренд Vivid Fusion спільно з ЦУМ. В експозиції — артпринти робіт українських художників минулого та сучасності. Проєкт показує, як речі, що нас оточують кожного дня, можуть набувати глибинного змісту й доступно розповідати про нашу культурну спадщину.

Простір культури

«Мистецтво Всюди» — це про спільне витворення простору, в якому мистецтво доступне кожному: не за скляними музейними вітринами, а в повсякденних речах чи оточенні. Звична локація, ЦУМ, стає способом перевідкрити українських художників і художниць та вплести їх у сучасний культурний світ. У межах виставки представлять дизайнерські об’єкти — меблі, одяг та аксесуари, створені за мотивами робіт українських митців. 

Проєкт пропонує долучитися до нового формату знайомства з мистецтвом: не лише побачити, а й обрати частину цієї історії для себе чи тих, з ким хочеться розділити цей досвід.

Іван Айвазовський. Москва в огні
Матвій Вайсберг. Янгол

Серед експонатів

Відвідувачі зможуть ознайомитися з творами 23 митців і мисткинь. Серед класиків: Іван Айвазовський, Марія Примаченко, Алла Горська й Віктор Зарецький, Михайло Козик, Григорій Світлицький, Микола Пимоненко, Олександра Екстер, Архип Куїнджі, Ілля Рєпін, Казимир Малевича. А в сучасній серії проєкту — твори Ганни Криволап, Данила Мовчана, Олександри й Іллі Чичкан, Володимира Богуславського, Романа Жука, Матвія Вайсберга, Максима Вітика, Ігоря Гайдая, Богдана Сороки, Арсена Савадова, Олега Тістола. Їхні роботи представлені у форматі інтер’єрних артпринтів та артмініатюр, частина з них у відкритому тиражі, а частина — в лімітованих випусках, до яких надається сертифікат автентичності.

Окрема серія — постери, створені художниками Vivid Fusion за мотивами творчості Макса Вітика, Зинаїди Васіної й Дар’ї Сенчихиної.

«Багатоголосий зимовий світ»

Ще одна особливість виставки — Зимова колекція Vivid Fusion 2025–2026. Це відібрані двадцять мистецьких робіт, які присвячені темі свята. У центрі представлених творів — Різдво, зимові краєвиди, гуцульські ікони, сюжети святкувань, а також затишку і світлих емоцій. 

Водночас це і спроба діалогу: у колекції поєдналися роботи класиків і сучасників і всі вони пропонують власну інтерпретацію та бачення передсвяткової миті. Так, наприклад, Ганна Криволап зображує різноманіття емоцій через власну кольорову систему й вибраний сюжет, «Янгола». А Микола Пимоненко говорить про процес витворення святкової атмосфери через роботу «Колядки».

Михайло Козик. Дівчина з ліхтариком

Більше про проєкт на сайті, а ознайомитися з каталогом серій виставки — за посиланням.

Як допомогти тваринам взимку: тепло, що рятує

авторка Єлизавета Кударь-Малета - 12.12.2025 в Культура

Зима — це час, коли тварини особливо залежать від людського тепла. Для безпритульних — це боротьба за їжу й прихисток, для домашніх — сезон нових ризиків: холод, реагенти, стрес від гучних звуків. Та допомагати можна легко: через добрі звички, увагу та маленькі ініціативи, які разом створюють велике тепло. У матеріалі зібрали поради, які допомагають зробити зиму теплішою для кожного хвостика. Кожен невеликий крок — це частинка великого тепла, яке обовʼязково повертається.

Тварини взимку

Узимку навіть здоровим тваринам складно зберігати тепло. Тому найважливіше, що ми можемо дати безпритульним тваринам, — це регулярний доступ до тепла й поживної їжі. Проста коробка з соломою чи невелике утеплене укриття у дворі значно підвищують їхні шанси пережити холод. Також важливо хоча б раз на день наливати теплу воду та давати калорійніший корм, щоб організм тварини мав достатньо енергії для збереження тепла.

Взимку у вуличних тварин загострюються хвороби, можуть бути обмороження, запалення та слабкий імунітет. Якщо бачите у тварини кульгавість, кашель, рани чи загальну слабкість — можна відвезти її у ветклініку. У багатьох містах діють безплатні або пільгові програми для стерилізації, вакцинації, обробок від паразитів і лікування безпритульних тварин.

Допомога тваринам

Якщо не завжди є змога допомагати особисто, можна підтримувати тих, хто поруч із тваринами щодня. Донати та репости зборів — навіть мінімальні — допомагають забезпечити життєві потреби: лікування, корм, теплі речі. Взимку багато волонтерських спільнот та брендів проводять добрі ініціативи, де участь у розіграші чи активності — це одночасно й допомога притулкам.

Підвали та технічні приміщення взимку стають для них прихистком, тому важливо стежити, щоб доступ усередину не перекривався, коли всередині тварини — це дасть їм змогу безпечно вибратись назовні. Це прості речі, які інколи рятують життя.

Безпечна домівка

Для домашніх тварин зима — це не тільки холод. Це сухе повітря, зміни режиму та хімічні реагенти на вулиці. Короткі прогулянки під час сильних морозів, теплий одяг для дрібних та старших тварин, ретельне миття лап після вулиці — базові, але важливі кроки. Взимку тварини п’ють менше води, тому варто частіше оновлювати миску. 

Зимові свята — це зміна ритму для тварин. Гості, гучні звуки, ялинка, прикраси, нові запахи. Варто облаштувати вдома спокійне місце, де улюбленець почуватиметься захищено, та подбати про надійний нашийник, бирки або GPS-трекери. Не залишайте без нагляду свічки, декор та їжу, яку тварині не можна.

Тварини не можуть просити, але можуть відчувати турботу. Якщо кожен зробить хоча б один крок — ця зима стане для когось м’якшою, теплішою й безпечнішою. Добро завжди вчасне.

Про їжу, дім, садівництво та «Землю, яку ми несемо»: мистецька програма у Jam Factory Art Center

авторка Марія Банько - 12.12.2025 в Культура

Що їжа може розповісти про нас? Про час? Про землю?

Чи можуть смаки та запахи хоча б на мить повернути відчуття дому, якщо дім втрачено? Де живе і через що оприявнюється пам’ять — у зошитах з рецептами чи у вправних рухах людини, що садить городину? Чи здатен квітник на новому місці замінити знайомий ландшафт? І що робить цей спогад: зцілює чи болить?

Пошуку відповідей на ці питання присвячена виставка «Земля, яку ми несемо». Вона нещодавно відкрилася у Jam Factory Art Center й підсумувала однойменну мистецько-спільнотну програму, реалізовану влітку 2025 року в межах міжнародної платформи Magic Carpets. Виставка працюватиме до 11 січня 2026 року.

З кураторкою проєкту Оленою Касперович, мисткинями Діаною Халіловою, Лілею Петровою та Іриною Лоскот, а також однією з учасниць програми ми зустрілися ще в серпні, поки резиденція тривала. Сьогодні важливо повернутися до тієї розмови — щоб побачити, з яких ідей, практик і досвідів народилася ця виставка.

Про вибір теми резиденції

Чарівний килим — магічний предмет зі східних казок, що дозволяє миттєво мандрувати світом. На його честь названо програму «Креативної Європи», яка об’єднує 17 європейських інституцій і допомагає митцям відкривати нові країни та працювати з локальними громадами. Через війну повітряний простір над Україною закритий, тож Олені Касперович — кураторці з України — дозволили сформувати програму, запросивши лише українських мисткинь.

Олена розповідає, що з темою рослин і садів працює у своїй кураторській практиці не вперше, а от до теми спільного приготування їжі вирішила звернутися саме в спільнотному проєкті. Зрештою ця ідея стала основою мистецько-спільнотної резиденції «Земля, яку ми несемо».

«Мені дуже хотілося зробити такий проєкт, бо за щоденними практиками приготування та споживання їжі можна побачити щось значно більше: те, як вони репрезентують культуру країни, і те, як у складні часи вони об’єднують та підтримують».

Кураторка Олена Касперович на відкритті виставки. Фото Софії Соляр

Одним із поштовхів стала історія знайомих, які виїхали з Харківщини через війну. На новому місці вони з точністю відтворили свій сад: зібрали насіння й висадили ті самі рослини навколо будинку. З роздумів про це викристалізувався ще один важливий напрямок: пам’ять, зв’язок із землею, яку доводиться залишати, ландшафти, через які люди пізнають себе, та способи адаптації на новому місці.

«Мені було цікаво запросити інших людей і разом поміркувати, як досвід переміщення, втрати та відтворення дому розкривається через рослинництво та їжу. І спільнотно-мистецька резиденція — найкращий формат, щоб це зробити», — говорить Олена.

Робота над проєктом розпочалася в березні 2025 року. Олена представила тему міжнародній спільноті й запросила до співпраці Діану Халілову, Лілю Петрову та Ірину Лоскот.

У червні стартував набір учасників. Ірина Ключник, менеджерка проєкту, розповідає:

«Спочатку ми боялися, що не наберемо учасників, але все виявилося навпаки. Ми отримали їх понад 130. І найскладнішим було відібрати з них 20 учасників. Головна ідея полягала в тому, щоб запросити людей різного віку, професій та з різних міст — і так створити простір для діалогу дуже різних досвідів».

Виставка, що відкрилася за результатами резиденції, має на меті не просто показати ці досвіди, а й запропонувати відвідувачам інструменти для роботи із пам’яттю, а відтак запросити їх поділитися власними історіями.

Виставка «Земля, яку ми несемо». Фото Софії Соляр

Квітник як простір для діалогу

Один з моїх найяскравіших спогадів про те літо — невеликий квітник біля ангару на території Jam Factory Art Center. Я не знаю назв усіх рослин, але добре пам’ятаю: листя однієї з них пахне як Coca-Cola.

Цей квітник учасники резиденції створили разом з Ірою Лоскот, мультидисциплінарною художницею з Харкова. Кураторка Олена Касперович запросила її, щоб поставити під сумнів звичний антропоцентричний погляд і звернути увагу на нелюдських агентів.

Ірина ділиться ідеєю квітника:

«Спільний квітник складається з дикоросів і культурних видів, які запропонували висадити самі учасники та учасниці. Розмова про нього може розгортатися в кількох площинах. Одна з них — паралель “дикороси — переміщені особи”. Адже часто люди, які вимушено переїхали з інших міст, немов дикороси, стають майже невидимими. Але кожен із них зберігає історії про свій дім. Тож багато хто намагався вхопити ці спогади, відтворити відчуття дому, висаджуючи знайомі рослини».

Спільний квітник. Фото Марини Бондаренко

Наприклад, у квітнику росте троянда, яку посадила учасниця з Розівки, селища Запорізької області. Вона згадувала, як колись їхала велосипедом додому, а довкола — суцільне «трояндове море». У радянські часи там працювали заводи з виробництва трояндової олії, тож квітів було безліч. Сьогодні Розівка окупована російськими військами.

Надя Носкова, інша учасниця проєкту, з якою я спілкувалася пізніше, казала, що саме на резиденції вперше відчула, який спектр — інколи геть полярних — емоцій може викликати одна квітка.

Ще однією практикою стали незвичні руханки, у яких учасники й учасниці намагалися «перейняти досвід» рослин. Ця вправа на перетині перформативних і тілесних практик виникла майже випадково, але швидко полюбилася групі.

«Одного разу ми проживали різні фази життя рослин, іншого — просто дивилися на дерева й думали про те, як вони дивляться на нас. Хотілося зрушити акцент із людини, яку “оточує природа”, і показати не ворожість чи ієрархію, а співіснування з багатьма вимірами.
Я часто думаю, як рослини мігрують разом із людьми, як люди стають “транспортом” для них, як ця система пов’язана. Під час резиденції було неймовірно поєднувати тілесні практики з такими роздумами», — згадує Ірина.

Руханка. Фото Марини Бондаренко

Повсякденні дії як художні висловлювання

Працюючи над програмою резиденції, художниця Ліля Петрова виходила з того, що висаджування рослин і приготування їжі — рутинні, повторювані практики — мають потенціал художнього висловлювання, навіть якщо люди цього не усвідомлюють. Ба більше, це творчі акти з власними образами та словником. Щоб їх «витягнути» на поверхню, Ліля запропонувала серію колективних експериментів:

«Для однієї з перших зустрічей я придумала комплексну вправу. Всім учасникам і учасницям роздали по насінині в маленьких коробочках.
Ми почали зі знайомства: треба було послухати це насіння, роздивитися, дізнатися про нього якомога більше й заповнити “паспорт” — від фізичних характеристик тут і зараз до уявлень про те, у що воно може перетворитися.
Ніхто не знав, що це за рослина, тож кожен мав вигадати їй ім’я та біографію. Ми обговорювали, писали, малювали комікси про це насіння. Було неймовірно спостерігати, як по-різному розкриваються люди».

Якщо спочатку заняття торкалися землі через садівництво, то далі відбувся буквальний контакт: група вирушила в «експедицію» по глину, а зібраний матеріал перетворила на авторську кераміку.

Насіння. Фото Марини Бондаренко

Глина. Посуд. Застілля

У романі Стефана Хвіна «Ханеман» є розділ, присвячений побутовим речам — наприклад, срібним цукерницям та вазочкам для варення. Це предмети, які рідко опиняються у валізах людей, що тікають від війни: їх витісняють речі першої необхідності. Але поряд із практичною цінністю є ще й символічна — і втратити її боляче.

Про це думала й Олена Касперович, коли готувала проєкт. Поступово ідея зв’язку «земля — глина — посуд — застілля — спогади» стала однією з центральних для резиденції.

«Якось в Інстаграмі Діани Халілової я побачила керамічну тарілку “з кількома поверхами” — і всередині ніби щось клацнуло. Таку ж діставали на мій день народження, щоб подати солодощі та фрукти. І я подумала, що не тільки страви, а й посуд здатен викликати цілі каскади спогадів.
Під час війни посуд майже завжди залишається вдома. Але пам’ять — ні. Тож захотілося зробити щось саме з посудом. Ліля й Діана підхопили цю ідею, і так склався повний цикл: від пошуку глини до моменту, коли ми сіли за один стіл, сервірований посудом, створеним усіма учасниками».

Ліля згадує, що це був один з найцікавіших етапів:

«Мене завжди цікавила дика глина. Було приємно бачити, як людям відгукується практика пошуку глини: як вони раптом помічають, що просто під ногами — матеріал із безліччю можливостей. Його збирали, чистили, аналізували…

А для фінальної зустрічі ми готували застілля. І тут пазл склався: всі могли принести не тільки страви, а й небуденний посуд, зроблений власноруч. Це були об’єкти, які розповідають історії: про втілені в глині спогади, про щось химерне, трохи нелогічне, з елементом гри. Я допомагала народжуватися образам, а Діана — опановувати матеріал».

Посуд. Фото Марини Бондаренко

Кожна страва розповідає свою історію

За роботу з темою їжі відповідала мисткиня Діана Халілова. З 2022 року вона курує Community Kitchen у Дніпрі — це тематичні зустрічі, на яких люди разом готують, їдять і говорять про ширші сюжети. Наприклад, як цукор, сіль чи борошно пов’язані з владою, політичними режимами, соціальними й економічними змінами.

У межах резиденції відбулося три такі зустрічі. Перша була присвячена «їжі, що повертає додому». Друга — літу та сезонним продуктам. Третя — стравам, якими хочеться нагодувати дорогих людей. Діана розповідає:

«Моє захоплення їжею почалося з думки про неї як про універсальну мову і спосіб переносити нас у просторі та часі. Здавалося, це ідеальний інструмент для знайомства: спільне приготування й споживання їжі створює легку атмосферу та об’єднує. Так і сталося, хоча багато історій були зовсім не легкими».

Однією із запрошених спікерок стала Леране Ханум Куртнебі Кизи. Як і більшість кримських татар, вона добре знає, що таке втрата дому. Народилася в Узбекистані, школяркою повернулася до Криму, після 2014 року переїхала на Київщину, а з 2022-го живе та працює у Львові. Її «Кримський дворик» — заклад-музей, що збирає смаки й спогади.

Казанок із сармою був останнім, що побачила її бабуся, коли в травні 1944 року її виганяли з дому. Після депортації щороку 18 травня вона знову готувала сарму — страва стала для неї способом згадати дім. Згодом це стало родинною традицією. На зустрічі з учасниками Леране готувала саме сарму.

Художниця Ганна Варшавська готувала баницю — пиріг із тіста філо з сиром та сметаною за родинним рецептом із грецького села на Одещині. Каріна Довгань приготувала салат «Гніздечко» — рецепт своєї бабусі з Миколаївщини.

Салат «Гніздечко». Фото Марини Бондаренко

Діана говорить:

«Під час спільного приготування страв асоціації починали розкручуватися самі собою. Коли разом із Леране ми готували сарму, учасниця з Ізмаїлу, з болгарської родини, миттєво згадала подібну страву. А інша розповіла, як у дитинстві збирала листя вишні для консервації. Одна страва — і ціла лавина спогадів. Або салат «Гніздечко». Він сам по собі надзвичайно красивий, але ще більше запам’яталися Карінині історії про бабусь — теплі, ніби вона говорить про близьких подруг. 

Вона поділилася й геніальним способом їсти редиску: вмочувати її у вершкове масло з сіллю. Щоб усі змогли спробувати, Каріна зробила веганську версію масла, та й сам салат теж адаптувала, бо родинні рецепти можна і варто підлаштовувати під свої етичні вибори. Аджика у когось миттєво викликала дитячі спогади, а хтось уперше почув цю назву. Її готувала Надя Носкова, розповідаючи про літні кухні, дідуся й бабусю, радощі та труднощі. Бо коли треба почистити від шкірки гору помідорів, у юності це зовсім не здається романтикою. Цінність таких моментів приходить із часом».

Діана Халілова. Фото Марини Бондаренко

Сама Діана готувала кашу з толокна за рецептом своєї бабусі-рутулки з дагестанського селища. Кашу викладають гіркою на тарілку, в центрі роблять заглиблення для топленого масла, а навколо насипають цукор. Усі сідають навколо, обережно набирають ложками кашу, вмочують її в масло, потім у цукор — і їдять разом. Це страва, яку не їдять наодинці. Діана зізнається, що хвилювалася: боялася, що для інших це буде занадто дивно й незрозуміло. Але все виявилося навпаки.

За спільним столом

Говорити про їжу — і просто, і складно. Просто, бо вона супроводжує кожного щодня. Достатньо створити умови — і у кожної людини знаходиться оберемок історій. Складно, бо варто заговорити про їжу, як одразу з’являються заміновані поля, економічні кризи, міграції, депортації, дім, тіні рідних. А далі — кольори, запахи, текстури, соціальні мережива, які народжуються за столом. Цих стежок — тисячі.

Здається, кураторці та мисткиням вдалося не тільки створити середовище для спільної роботи, а й перетворити низку експериментальних вправ на цілісну історію.

Надя Носкова, одна з учасниць, з якою ми говорили окремо, згадує:

«Проєкт дуже вдало був побудований навколо спогадів: через садівництво, роботу з глиною, їжу. Ось ми накопали глину, промили, зробили посуд… Коли ліпили, один чоловік згадав, як у дитинстві любив працювати з пластиліном, але не торкався його років сорок — аж до цього літа. Розглядали насіння, малювали його, а потім пішли робити спільний квітник. Все ніби невимушено, але від деяких історій — аж щемко.

Ось лежать ягоди на тарілці: порічка, малина, все просте й знайоме. А починаєш про них думати — і в голові цілий всесвіт.

Я працюю на професійних кухнях і звикла, що треба готувати “щось складне”. Бо інакше, здається, тебе не сприймуть серйозно. Але з часом розумієш: справжня складність — у простоті. В тому, щоб дивитися на огірок і думати про смак, текстуру і хрумкіт, про ґрунти, про того, хто його посадив і зібрав, про літні кухні, канікули у бабусі… Для мене це було головним відкриттям програми».

Олена Касперович каже, що саме в цьому й полягала мета — показати багато перспектив і торкнутися різних досвідів. Наприкінці вона розмірковує, що означає спільне застілля в умовах війни.

«Здається логічним спитати: як узагалі можна збиратися за столом, святкувати під час війни, посеред такої спільної трагедії? Але ми хотіли подивитися на це інакше. Святкування — це не тільки розвага, це момент об’єднання. Це спосіб підтримати зв’язок, який зрештою тримає всіх нас. Мабуть, це й була наскрізна ідея всього проєкту: дозволити дуже різним людям — із різних регіонів, різних поколінь — бути разом. І водночас залишатися собою».

Фінальна зустріч. Фото Марини Бондаренко

Після цієї розмови я часто поверталася до власних спогадів: думала про улюблені чашки й варення з чайної троянди, про те, чому мені, людині, яка пів життя працювала в ресторанному бізнесі, найбільше смакує батьків борщ. Про те, скільки ще людей у світі їли в дитинстві нутрію. Сміялася й сумувала.

Я давно стежу за проєктами про рослинництво, їжу та пам’ять у світі й радію, що тепер один із таких — не подібний, а радше унікальний — реалізовано в Україні. Це хороший спосіб почати розмову про їжу поза рамкою травми — але водночас не забути й про травми також.

Фото надані Jam Factory Art Center

авторка
Марія Банько

Скільки пам’яті нам треба? Про естетику пам’ятання у виставці Агати Яблонської

авторка Марія Варлигіна - 10.12.2025 в Есеї

У невеликій квадратній залі, одразу навпроти входу до виставкового простору Музею коміксу у Кракові, цього разу стояла величезна засклена вітрина. Такі масивні габльоти нагадують про музейні експозиції та оксамитове тло для цінних історичних артефактів, розкладених на шанобливій один від одного відстані. Та ця вітрина була щільно виповнена нотатниками, вони купчилися стосиками, ледь не притиснуті згори склом. Найближчі до глядачів були відкриті — на розгортках малюнки змішувалися із записами, відчувалася динаміка якоїсь більшої історії, яку через скло неможливо було перегорнути ані назад, ані вперед. Тільки дивитися — єдина доступна опція контакту з артбуками сучасної польської поетки Агати Яблонської. 

Тут зіштовхуються музейний та… глядацький підхід? Згідно з першим — архівний/мистецький/цінний об’єкт має бути добре збережений, з другим — подекуди дистанція до мистецтва фруструє, нагадує, що як «просто глядач» я не можу безпосереднього контактувати з річчю. Уявляю собі, що артбуки під склом — то зачакловані сплячі принцеси, що чекають, коли хтось пробереться до них та поверне їм життя своїм доторком. Я маю щастя та привілей стати такою рицаркою, бо домовляюся з Агатою про перегляд хоча б частини. Її виставка Zu-ziny та кураторське рішення Артура Вабіка обмежити контакт з артбуками вперше так чітко показують мені, що читати книгу — це непомітно, та все ж руйнувати її крихке тіло. Тож читання тут стає особливою процедурою: надіти чорні латексні рукавички, контролювати уважніше свої рухи, аби не пом’яти, «зламати» сторінки. В такі моменти гостріше відчувається, що книга потребує пластики читача. Книгу треба uruchomić — це польське дієслово можна перекласти як «активувати». Те, як читачка зважує книгу в руці, гортає, вдивляється у сторінки, відображає її настрій, засвідчує сьогоднішню енергійність чи втомленість, зосередженість, розхитаність тощо. Також поведінка з книгою вказує на статус останньої — як з нею хочеться/можна/варто поводитися.

Zu-ziny — як прозвала авторка свої артбуки — це перепрацьовані нотатники з попередніх двадцяти років життя мисткині. Хоча сьогодні є досить популярним підхід, коли індивідуальна пам’ять прочитується, розкривається як часткова репрезентація колективної, ані сам проєкт Агати Яблонської, ані його виставкова форма до цього не відсилаються. Натомість те, в який спосіб мисткиня працює зі своїм архівом, сама інтенція і галерейний запит на цей проєкт підводять до питання: «Що ця виставка говорить про сучасну естетику пам’ятання?» Під цим окресленням я маю на увазі вибір матеріальних та дискурсивних інструментів, матеріалів, за допомогою яких розмірковується про пам’ять, власні, спільні та чужі спогади.

Нотатник невідомої людини, що плив річкою Лопань, побачений з мосту, Харків, 2014

Естетика пам’ятання була б, звісно, ширшою за мистецьку категорією. Це і про те, як наші бабусі та дідусі дарували своїм друзям у молодості фотографії «на пам’ять» зі сентиментальним підписом, і про те, як у наш час поширеним є татуювання на пам’ять про важливі події, рішення, людей. У контексті пам’яті автобіографічної це і про дебютну виставку Агати Яблонської у травні 2025 року.  

Естетика негероїчного, дуже конкретного, а саме тому сильного свідчення, вписується у знайомий мені як у польському, так і українському мистецтві поворот до роботи з архівами, пам’яттю письмовою та усною, нагадує, як щоденникове письмо стало затребуваною формою мистецького висловлення. Естетика вразливості, двома словами. Чи панівна сьогодні? Те, як ми пам’ятаємо, та що саме, може відчуватися як прокляття й остання радість у житті, надія та меланхолійне забуття. В Україні частина населення тимчасово або назавжди втратила доступ до власних речей пам’яті, загальним стало відчуття загрози дому. Щоденники, нотатники, шкатулки не виглядають на речі першої потреби, аби пакувати їх для евакуації, виносити з собою до укриття? Водночас пам’ятати та укорінюватися в історії стало нашою потребою, захистом та аргументом у війні — шукати інші носії, переносити та множити спогади у різних медіальних вимірах, аби підвищувати шанси на їхнє виживання.

Музейна дистанція до крихкої пам’яті

Жовтий саламандр з чорними плямами —  образ, що лишається у пам’яті про виставку. Великий ящур «розлігся» на цілій розгортці, і не звідати вже, про що спочатку були ці сторінки. Про саламандру дізналася завдяки репродукції на стіні. Оскільки артбуки сховані під склом, доступом до їхнього змісту стала низка репродукцій (що важливо, це збільшені зображення в порівнянні до оригіналу), а також слайд-шоу з відсканованими розгортками на чотирьох екранах — по одному на кожну стіну. 

Те, що в умовах небезпеки відчувається як спосіб зберегти — створити копію, перенести у віртуальний світ, — у цій експозиції було проявом музейно-виставкового компромісу. Читач тут став глядачем, а відео з гортанням запозичувало йому досвід читання. Ключову дію делеговано навіть не іншій людині, а машині — це вона може «дивитися» тільки у форматі слайд-шоу. Цікаво, як швидко цей формат став у нашому технологічному світі природним — ми привчені до «погляду машини». У цій ситуації реальний глядач допасуває себе до машинного гортання — підлаштовується під ритм, магічним чином бачить тільки готові розгортки. Немає крихкої матерії артбуку, немає крихкого тіла глядача — матерія зникла. 

Не додаю до свого тексту жодних фотографій, бо, може, як Агата — хочу тільки вказати в бік суті. Це невдала спроба екфразису — втрачена, принаймні мною, навичка описувати мистецтво так, щоб його можна було легко уявити, відтворити в уяві. Сьогодні очікуваним є зробити документальну фотографію — створити пам’ять, якій будуть довіряти. Пригадування розгорток як помальованих, порізаних в різні способи сторінок, призводить мене до усвідомлення, що виставка двоїть суть показуваного мистецтва. Від нотатників тут лишається мало. Вони настільки перепрацьовані, позамазувані, скреслені, отримали нове наповнення та форму сторінок (завдяки гострим ножицям), що безумовно щоденник — образ в нашій уяві, а артбук — фактичний матеріальний мистецький об’єкт. Це палімпсест не тільки змісту, але й функцій. Те, що дійсно було автобіографічним діалогом з самою собою, перетворилося на жест, маніфест, публічне висловлення про внутрішній діалог на сторінках десятків книжок протягом років.

Створенням артбуків зі щоденників Яблонська перевела їх в інший канон пам’ятання, зробила потенційно публічним надбанням. Водночас для самої себе вона знищила дорогу до слідів минулого — артбуки стали тільки вказівниками на певний оригінал, дістатися якого вже неможливо навіть творчині.

Тріснута плитка, що нагадала іншу плитку, що нагадала про дім дідуся та бабусі, 2025

Занурення у спогади навіть у мирному контексті може переживатися не тільки як свідчення своєї історії, але й зациклення, потоплення у примарах. Що більше віддаєшся спогадам, то більшої примари набувають сили. Кілька місяців по відкриттю виставки у Кракові я підіймалася до квартири у Львові і раптом зрозуміла, що мармурові сходи, точніше ця сіра крихта, що нагадує мармур, — це дуже про будинок у Харкові, в якому жили мої бабуся та дідусь у певний момент «коли». Коли я була дитиною, коли вони були живі, коли місто було великим і незнаним світом, а світ за містом існував як згусток домислів та клаптиків історій. Жадібно я втягувала носом повітря, сподіваючись, що запах під’їзду теж виявиться якимось тим, подібним до «коли», дасть мені ще більше забуття у спогадах — але ні. І добре. Інколи пам’ять треба зупиняти. 

Чи бажання зупинки могло бути однією з причин, чому Агата створила zu-ziny?

Скільки пам’яті нам треба?

Згадую одне з обговорень на семінарі з дослідження фотографії. Падає фраза: «Коли я не фотографую, то наче і не запам’ятовую». Учасники погоджуються, хтось каже, що це зазначала і С’юзен Зонтаґ. Моєї пам’яті не вистачає, аби підтвердити чи спростувати це авторство. Знання є іншою назвою пам’яті. Культурологиня Аляйда Ассман у праці «Простори спогаду» писала, що пам’ять та уява є назвами одного й того ж явища. Збираю разом слова «пам’ять, уява, знання». Як багато на презумпції довіри існує в моєму знанні, в знанні багатьох. Чи це є проблемою, в сторону якої не хочеться дивитися? Вона здається такою маленькою на тлі всіх проблем сьогодення, та раптом це крапля, яка за тисячоліття проїла скелю? 

Яскравий спогад про будинок з дитинства повертає мене несподівано до виставки Агати Яблонської — ах, з її артбуків я майже нічого про неї не дізналася! Що, якщо цією деструкцією власних нотатників вона робить їх болванками спогаду, аби вже ми дорозвинули їх у свої спогади? Використали естетику нотатників, що палімпсестовою природою говорять про кінець 90-х, початок 2000-х, 2010-ті. Що це за зошити? Де куплені? Де вироблені? Якими чорнилами написано? Якими помальовано? Буденність робить ці речі одночасно медіумами історії польської, краківської, європейської? З помальованих щоденників Агати я не дізнаюся її біографії. Може, вдалося б щось зреконструювати, прочитавши всі п’ятдесят нотатників? Та це ексклюзивна ситуація, експеримент в уяві, бо важко уявити, щоб хтось із глядачів продивився більше ніж кілька випадково вибраних томів. У впізнаванні матеріалів, віднайдених клаптиках, доводиться бачити інше — себе, своїх однокласниць, спільні зошити для листувань. Згадувати власні щоденники. Думати, чи палила б їх, чи замальовувала б.

Види з вікна плацкарту Укрзалізниці під час читання поетичної збірки «Грибна повня» Агати Яблонської, літо 2025

Агата провела в артбуках звірку пам’яті. Пам’ять про розмальовування сторінок, прощання, переосмислення речей, написаних нею роками тому, знайомство із собою і жест зміни. Як мистецтвознавиця та музейниця, вона чудово знає, як важко і цікаво реконструювати зміст по фрагментах пошкоджених артефактів. Її артбуки грають із читачем, бо обіцяють фрески під чорною фарбою, та не дають інструментів чи знань, як тої верстви дістатися. Бо не треба. У цьому жесті є краса безкомпромісної зміни, адже десятки томів за рішенням авторки мають зникнути у своїй першоподобі. 

На деякі сторінки поетка вклеїла вірші зі збірки «Грибна повня» (Księżyc grzybiarek) 2023 року, є серед них — і про нашу війну. Нагадування, що війна стає новим вузлом пам’яті — тим спільним простором, де приватне, індивідуальне стає частиною більшої інерційної сили. Палімпсест — найвірніший природі часу і найменш контрольований нами вид пам’яті: у ньому збережено сліди нашої присутності, але платою за цю все є пам’ять,її фрагментаризація та нескінченне перескладання. Я не знаю, що прикрила саламандра, не знаю, чи повністю начорно замальовані сторінки є ознакою жалю, смутку, відмови, втрати значення сказаного там… Та у цей момент, коли я сиджу поруч з Агатою, мовчки гортаю один з артбуків, на очі мені трапляється вірш.

мені незле

в тім, що все нестійке: кохання, тягаря передавання
в розкриті руки і серця подвійний стукіт: кохання
це торгування, має в собі втрату, має й що додати

перш ніж тебе замкне, в обійми огорне, кохання це роздолля
втілень кочування • не знаємо, що буде • іще
мить тому не було, а за хвилю знову проплинуть білі
плямки в підліску, білі обриси в коронах • на півночі
та сході і досі — повторений ефект минулого тижня
там ти до весни так близько, що майже заздрість проблисла

жартую, стою над руслом, вітер хльостає хвилі, завировує
вісті

Агата Яблонська

переклад: Олеся Мамчич

Ілюстрації і фото надала авторка Марія Варлигіна
Головне — Фрагмент обкладинки поетичної збірки Агати Яблонської «Грибна повня»

Текст написаний в межах Школи культурних компетенцій від Промприлад Артцентру за кураторства арткритика Костянтина Дорошенка. Школа культурних компетенцій здійснюється за меценатської підтримки Єгора Гребеннікова.

«Фіксувати й аналізувати те, що формує людей» — розмова з Єлизаветою Цареградською про сучасну культуру

авторка Тетяна Лупаїна - 08.12.2025 в Культура

Єлизавета Цареградська — журналістка, авторка та ведуча проєкту «Зі своїми по суті» на телеканалі Суспільне Культура (проєкт також виходить на Радіо Культура), а також радіоведуча програми «Ранок культурної людини» на Радіо Культура.

Робота для неї — це постійний ризик власними уявленнями про світ. Проходити через внутрішній спротив, стикатися з іншими поглядами й не тікати від цього. Єлизавета живе і працює саме в такому режимі, коли професія перестає бути просто фахом і перетворюється на дослідження. Цей шлях не завжди про впевненість. Частіше про чесність із собою, внутрішні тригери, баланс між професійною етикою та особистими переконаннями. Тож саме з цього питання ми і розпочинаємо нашу розмову.

Єлизавето, робота для тебе — це натхнення, досвід, розуміння себе чи щось інше?

Робота для мене зараз — це виклик. Я довго була в парадигмі, що варто йти туди, де складно і «високо», де говорять про немасові, непрості теми. Але нині мій виклик — досліджувати масову культуру, яка не є моїм щоденним контентом. Вчуся дивитися на це без зверхності, не нав’язувати свої смаки й приймати різність. Це вже радше антропологічна робота: фіксувати й аналізувати те, що формує людей. Це цікаво, інколи психологічно важко, але це і є шлях дослідника.

Важко психологічно, тому що позиція співрозмовника може різнитися з твоєю?

Звісно. Як журналістка, я не пригадую моментів, коли б втрачала обличчя чи надмірно емоціонувала — хіба інколи трохи більше, ніж хотілося б. Але як людина я дуже чутлива до тем, у яких маю чітку позицію — наприклад, питання гендерної рівності. Коли я розумію, що певні погляди шкодять суспільству, а співрозмовник каже: «та ні, все нормально» або «цього не існує», то всередині виникає бажання поборотися. Але я залишаюся журналісткою, не переходжу межу, продовжую ставити питання, які висвітлюють позицію гостя, але не суперечать об’єктивному стану речей.

Ти не боїшся складних запитань і не уникаєш говорити в очі те, що думаєш, навіть коли позиції розходяться. Чи буває у тебе після запису відчуття, що десь могла перегнути? Чи все ж довіряєш своєму баченню, особливо коли йдеться про важливі теми?

Мені важко сказати однозначно. Я дуже критична до себе й завжди можу щось собі закинути: десь не дотиснула, десь перегнула, десь могла інакше. Ми ж усі розумні постфактум. Але в складних запитаннях мене тримає одна річ: заходячи в студію, я не маю там друзів. Люди навпроти — не мої друзі в цей момент. Це інколи непросто, бо є гості, до яких я справді маю велику симпатію й повагу, і це, мабуть, помітно. Але якщо виникає запитання, яке виводить людину із зони комфорту, для мене це не є проблемою. Я не приходжу туди, щоб потиснути руки, подружитися чи бути на короткій нозі. Я приходжу як журналістка Суспільне Культура й авторка програми. І в цьому статусі у мене немає ні сумнівів, ні страхів. Чого боятися, якщо я просто виконую свою роботу?

Це дуже сильна позиція. Здається, вона спирається на твій досвід і внутрішній стрижень, адже потрібно мати силу, щоб тримати свою лінію й не піддатись спокусі «подружитися» з усіма. Звідки в тобі це?

Не знаю. Можливо, тому що для мене це насамперед робота, а не частина особистого життя. Як і всі, я дбаю про свій соціальний капітал, але, мабуть, він у мене вже достатньо сформований. У культурному середовищі є люди, яких я безмежно поважаю, і для яких те, що я роблю, не викликає сумнівів. Я тримаюсь цього осердя. І так, навіть коли це вимовляю, чую в цьому легку зверхність — ніби є «свої» й «не свої». Насправді ні. Часто після записів ми з гостями зустрічаємось на подіях, вітаємось, маємо звичайні смолтоки й абсолютно нормальні людські стосунки. Але спершу — це завжди робота. У мене навіть не стоїть питання змішувати ролі.

Що тебе зараз драйвить в роботі і в житті?

Якщо чесно, зараз мене драйвлять дуже базові речі. Повідомлення від найближчої людини, який воює, що він живий — це найсильніший драйв, який тільки може бути. І сон. Мене зараз неймовірно драйвить сон. Я зараз на етапі дуже низьких ресурсів. Я соло-мама, у мене багато роботи, побутових задач і немає бабусь чи дідусів, які могли б підтримати. Тому тримає мене моя виборна родина — друзі й колеги, які можуть забрати дитину з садочка, підставити плече, допомогти з побутом. Це дає відчуття руху вперед.

У роботі складніше. Я останнім часом багато претензій маю до себе. Здається, що роблю недостатньо, що моя праця недостатньо цінна у воєнний час. Хоч я розумію, що це певна профдеформація. Ми всі звикаємо до цих обставин. Попри це, мені хочеться більшого. Хочеться піти в громадський сектор, робити щось для своєї громади, розвивати культурні проєкти, бо я маю для цього і контакти, і досвід, і соціальний капітал. І водночас відчуваю провину, що поки не можу організувати себе й дійти до цього. Тому, якщо чесно, зараз я рухаюсь радше «по приборах». Драйву як такого немає.

Як ти відновлюєшся, особливо зараз? Де знаходиш ресурс? Яке для тебе ресурсне спілкування чи стан?

Я віддаю дитину няні на день. Цілий день лежу в халаті, у ліжку, із закритими блекаут-шторами. Темна кімната, відчинені вікна, щоб було холодно. Холод, темрява і важка семикілограмова ковдра. І я просто лежу під нею весь день.

Це справді допомагає відновити сили?

Так. Це тоді, коли я розумію, що в мене взагалі немає сил рухатися. А якщо говорити про наповнюючі речі, які працюють, коли сили ще є, — то для мене це театр. Це моя пристрасть. Якби колись мала шанс піти в театр професійно, я б пішла. Але я проґавила цю можливість, тож зараз можу хіба що говорити про нього.

Програма «Зі своїми по суті» у новому сезоні трохи оновилася. Зараз більше акценту на розмови про суть людини та її професійний шлях. В чому ти бачиш місію цих розмов? Це просвітницька діяльність, розкриття культурних діячів?

Від розмови до розмови по-різному. Але глобально це — документ епохи. Мені легше, коли я думаю, що все це зберігається і потім до цього можна буде повертатися. Розуміючи часові рамки кожної розмови, можна складати собі картинку епохи. І це дуже цінно. Нам завжди цього бракувало.

Для України зараз конче необхідно множити такий контент. Бо це про оприявлення, про звучання, про голос, документування, маніфестацію. Усі ці гучні слова — саме про це. Для мене це документ: десь кращий, десь гірший, але спроба залишитися в часі, зафіксувати все і не загубитися, як часто губилися тисячі, якщо не більше, діячів культурного простору України. І ми добре розуміємо, наскільки це велика втрата.

Як ти зазвичай готуєшся до розмови? Сьогодні, наприклад, під час зйомки ти запитувала співрозмовницю про інтуїцію. Для тебе це радше продуманий сценарій чи все ж буває, що працюєш інтуїтивно?

У підготовці для мене дуже важлива інформація. Якісна редактура, яка є на «Зі своїми по суті», працює так, що завжди є блоки запитань і вектори розмови. Часто гості просять тези, щоб розуміти, про що йтиметься — і це абсолютно нормальна, невіддільна частина процесу. Але я ніколи не читаю запитання з листка. Я їх не прописую, не фіксую ніде. Є масив інформації, я знаю, про що хочу говорити і які факти можуть знадобитися. А далі ти сідаєш і пливеш. Або пірнаєш і пливеш.

Я сьогодні, до речі, спостерігала за тобою й хотіла зрозуміти, чи ти читаєш запитання з листка. За способом ведення розмови було відчутно, що — ні.

Мені здається, що це навіть трохи заважає. Принаймні мені. Бо якщо я починаю фокусуватися на тому, щоб вчасно поставити «правильне» запитання, підвести до нього так, як прописано — це відбирає увагу від того, що співрозмовник говорить прямо зараз. Без цього плану ти справді слухаєш. І тоді менше шансів пропустити якусь дрібничку, яка може завести в абсолютно нову, цікаву ниву, показати галявину, на яку взагалі не очікував потрапити.

Це теж частина якісної редактури. Бо коли ти всередині розмови, реакція може дати збій — щось пропустиш, щось забудеш. Для цього в мене є «страховка», яка мені в вухо говорить, якщо треба, поверне в потрібний бік, нагадає про важливе або зреагує швидше за мене. Ми готуємось разом, тож маємо однаковий масив інформації і їм легко підхопити.

Але загалом 97% — це те, що мені цікаво прямо зараз. Те, як я природно веду інтерв’ю. Перед початком я завжди уявляю, якою хочу бачити розмову, які опорні точки, що конкретно хочу почути від гостя. І намагаюся цього триматися. Інколи виходить, інколи ні, бо розмова може піти зовсім в інший бік. Інколи взагалі не вдається розкрити людину, бувають блоки і просто не клеїться. Виходить щось дуже формальне і ти вже під час запису розумієш, що це прісно. Але це теж частина процесу. Ніколи не знаєш напевно, як піде.

Ти багато спілкуєшся з людьми, які розповідають про свій творчий шлях, працюють у культурній сфері. Чи впливають ці розмови на тебе, на формування професійних орієнтирів або просто людських цінностей?

Так, впливають. І дуже часто це не про «відкриття Америки через кватирку». Не так, що хтось сказав якусь геніальну тезу і я така: «ого, ніколи не думала». Найчастіше впливає сама людина — її енергія, харизма, масив досвіду, те, що вона вже зробила, і розмова про це. Вони запускають у мені якісь внутрішні процеси, штовхають щось осмислювати по-новому. І це інколи абсолютно неочікувано, бесіда могла бути не надто глобальною, але «магія моменту» й сила особистості роблять своє.

Однозначно, це мене формує. І навіть негативні приклади теж. Їх небагато, але бувають моменти, коли дивишся й думаєш: о, ні, так точно не треба робити. Це теж підсвічує. І це нормально, так відбувається в усіх. Чим би ми не займалися на виробництві, в медіа чи в офісі — ми однаково впливаємо одне на одного.

Ти також працюєш на радіо. Як для тебе відчувається різниця між слухачем і глядачем? Є щось спільне, відмінне? Які переваги роботи на радіо? Чи допомагає це потім на телебаченні, чи навпаки?

Говорити про аудиторію і порівнювати її дуже складно. Навіть у професійній площині, з усіма показниками популярності контенту — перегляди, лайки, коментарі, частка переглядів на телебаченні або дані про прослуховування — мені все це здається неактуальним. Це або приблизні орієнтири, або дуже спотворені дані. Об’єктивності тут небагато. Так, кількість переглядів — цифри об’єктивні, але вплив на глядача чи слухача залишається невідомим. Можна переглянути, як класична історія, «смажачи котлети», і нічого не почути, але перегляд зарахований.

Тому я не люблю концентруватися на цих метриках. Єдине, що можу сказати про власні відчуття: моя душа лежить до радіо. Радіо я обожнюю за атмосферу, за шарм, за саму механіку, коли працюєш лише голосом. Це мені дуже імпонує.

Не можу сказати, що не люблю телебачення — мені подобається перформативна практика, особливо коли веду події, модерую або беру слово. Це теж приносить задоволення, насолоду. Але якщо говорити про специфіку роботи, радіо — моя беззаперечна любов. Я його дуже люблю.

Коли є лише звук, це дуже цікаво. Це зовсім інше відчуття. Коли є тільки картинка — рухома, як у відео — сприйняття зовсім інше. Просто відео так не працює. Зрозуміло, що картина як мистецтво працює сама по собі, але якщо взяти відео і прибрати звук — майже не спрацює. А от звук сам по собі може ого-го як вистрілити, навіть без зображення.

Як ти відчуваєш зміни в українському культурному просторі останніх років?

Він став активнішим, значно жвавішим, і це круто. Багато гідних людей, які раніше не були почуті або залишалися у вузьких бульбашках, нарешті оприявнилися, стали більш помітними. Можливо, не настільки популярними, як хотілося б, але пожвавлення очевидне. Циркуляція ідей запрацювала, з’явилися дискусії, суперечки. Для мене це показник того, що це позитивна динаміка життя пацієнта. Ми живемо, навіть якщо десь є «інфекції» чи «запальні процеси» — це все одно життя. 

Зараз все оживає, рухається уперед. Звісно, можна поправляючи окуляри, критикувати якість дискусій. Такі розмови теж ведуться, і це нормально. Але для мене головне, що ми так багато про це говоримо, що культурний простір активний. Це дуже круто, і я хочу, щоб цей процес тривав і далі, щоб ми ще більше розвивалися і просували нашу культуру.

Чи достатньо сьогодні в медіа майданчиків для змістовних культурних розмов?

Як взагалі це виміряти, помацати цю площину, цю величину? Достатньо чи ні? Зараз ми можемо за годину переглянути в телефоні стільки контенту різних тем, у рілсах, в інстаграмі, у тіктоку, скільки раніше людина не спожила б навіть за місяць чи півроку. Швидкість обміну інформації й розвиток технологій зараз настільки високі, що майданчиків ніколи не може бути достатньо. Мало б їх було, якби знову були якісь заборони, умовні емські укази. Умовно кажучи, все — не можна ні ютуб-каналів, ні профілів вести українською. От тоді б ми могли про це говорити, а так… Та їх ніколи не достатньо.

Чи не губляться в цьому інформаційному потоці сенси?

Так, звісно, губляться. І це пов’язано з тим, що ми часто оцінюємо контент через популярність. Скільки переглядів, лайків, коментарів. Дуже багато відео, які набирають мільйони переглядів, взагалі не мають жодної цінності. Чому смішне відео дивляться всі, а просвітницький матеріал — я не знаю навіть, у скільки разів менше? Це одвічне питання, тому що, коли ми говоримо про якість, ми говоримо про зусилля, про роботу, про сконцентрованість, якої мені самій бракує. Потік інформації величезний, і навіть якщо зосередитися, не завжди виходить виділити час на щось глибоке.

І це той виклик, перед яким постає людство зараз. Цікаво буде колись, через багато років проаналізувати, як цей потік трансформувався, до чого це призвело. Ми вже не можемо просто оцінювати — добре це чи погано. Зараз залишилося лише намагатися використовувати цей потік хоч трішки на свою користь і спостерігати, що з ним буде далі. Бо він змінює світ докорінно.

У цьому інформаційному потоці Суспільне, і зокрема Суспільне Культура, яку роль відіграє? Чи відіграє взагалі?

Безумовно, відіграє. І я бачу це, зокрема, по дуже вузьких колах, наприклад у ЛГБТК+ спільноті. Коли я спілкуюся з людьми з цієї спільноти, вони неодноразово згадують матеріали, які публікує Суспільне. Це маркер, показник певного стандарту, до якого ми вже дійшли. Звісно, це не означає, що далі нічого немає. Нам ще є куди рости. Я можу критикувати Суспільне і роблю це, бо є багато суперечливих процесів. Але факт лишається фактом. Суспільне — це бренд, це статус. Це суспільний мовник, і за цим стоїть величезна робота колег, які віддають свої сили й ресурси, щоб його розбудовувати. І це суперкруто, я пишаюся цим.

Попереду ще багато викликів, помилок, проблем, роботи. Але наразі ми вже присутні на цьому ринку. Ми не намагаємося туди прорватися — ми там уже є. Навіть за статистикою відвідуваності сайту й переглядів відео на ютубі видно, що це працює. І хоч я зазвичай закликаю не звертати уваги на цифри переглядів, вони все одно є показником, що справа рухається вперед. І це дуже круто.

Ми розпочали розмову з виклику, тому пропоную на виклику й завершити. Якби ти описала головний виклик для українського культурного медіаполя у 2025 році або в наступному? Що перед нами зараз?

Дуже важко відповісти на це запитання. По-перше, викликів багато. По-друге, вони різні, залежно від сфери, в якій ти працюєш, і від того, що відбувається на місцях. Я не можу бути об’єктивною, перебуваючи на Хрещатику, поруч із кав’ярнями, книгарнями, місцями подій, коли не можу купити квитки в Театр Франка або бачу, скільки молодих людей відвідує філармонію, мені здається, що все добре. А потім приїжджаю у своє село і бачу, що люди там майже не відвідують культурні заклади. Для мене це контраст, бо одні купують квитки, інші навіть не знають про такі події.

Я думаю, що найбільший виклик — розширювати аудиторію, залучати ширше коло людей. Це коло дійсно розширюється, особливо після 2022 року, але трапляються й певні “відкати”: статистика споживання російськомовного контенту показує, що проблема ще залишається.

Щоб зміни відбулися, потрібна особиста ініціатива кожного: у своїй громаді, товаристві, команді, групі чи компанії. Робота медіа сама по собі не вирішить цього. Ми можемо робити класні матеріали, мати перегляди, але справжній виклик — виходити на ті рівні, куди стандартні перегляди не доходять. Хтось уже зрозумів цінність цього, а хтось — ні. І так буде завжди. Абсолюту не досягти, але прагнути до нього варто.

Фото надали Єлизавета Цареградська, Суспільне Культура та Радіо Культура

«Щедрик» — історія пісні, що облетіла світ

авторка Кіра Федько - 08.12.2025 в Культура

Пісня, яка зараз відома на весь світ як справжній символ Різдва, насправді спочатку була українською обрядовою щедрівкою, яку співали навесні, коли додому поверталися ластівки. «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка», — звучить у перших рядках. Але постає питання, чому пісня, яка ніяк не повʼязана з зимою і різдвяною тематикою, належить до щедрівок — новорічних українських пісень. Раніше на землях України Новий рік прийнято було зустрічати у березні. На Щедрий вечір батьки збиралися за столом, а діти ходили по хатах, співали щедрівки, у яких бажали родинам достатку і хорошого врожаю, а взамін отримували частування або дрібні гроші. 

Протягом тривалого часу пісня була не більше ніж частиною українського фольклору: мандрувала по селах і лунала на Святвечір, поки її не почув Микола Леонтович. У 1916 році український композитор створив унікальну версію музичного аранжування «Щедрика» і надіслав її київському диригенту Олександрові Кошицю. Він був у захваті від композиції і попросив Леонтовича дозволити йому поставити її у своєму хорі, і вже 29 грудня 1916 року у Києві вона вперше пролунала на різдвяному концерті. Однак всесвітньому визнанню пісні передував довгий шлях.. А Миколі Леонтовичу довелося боротися за власне життя.

«Вони будуть співати за незалежність України»

У 1919 році Симон Петлюра, тоді голова суверенної української держави — Української Народної Республіки (УНР), зіткнувся з проблемою. Двома роками раніше, коли більшовики захопили владу в Москві, відмовилися визнавати незалежність УНР. Ба більше, вони одразу взялися за окупацію України, називаючи це «визволенням». Існування УНР виявилося нестійким, а тим часом великі держави світу збиралися в Парижі, щоб визначити нові кордони Європи. Петлюра розумів, що йому потрібно терміново знайти спосіб заручитися міжнародною підтримкою і довести, що УНР має право на існування. І він його знайшов.

Олександр Кошиць

1 січня 1919 року Симон Петлюра відвідав концерт студентського хору Київського університету Святого Володимира, де вперше почув композицію Миколи Леонтовича — не «Щедрик», а «Легенду». Пісня вразила українського очільника, й він доручив диригентові хору Олександру Кошицю вирушити на гастролі до Європи. Петлюра вірив, що і мистецтво здатне переконати Європу визнати незалежність України і довести, що українці — самобутня нація з власною мовою і культурою. За короткий термін він видав указ про створення «Української республіканської капели» і виділив на цей проєкт на той час величезну суму — мільйон франків та мільйон карбованців. Петлюра натхненно вірив, що «вони будуть співати за незалежність України».

Олександр Кошиць одразу звернувся до Миколи Леонтовича з проханням дати його пісні для гастролей, зокрема й «Щедрик». Але Леонтович вирізнявся надзвичайною скромністю та перфекціонізмом. Він не вірив, що його композиції варті європейських сцен. Часу на вмовляння, однак, не було, тож хористи взяли пісні без дозволу композитора.

Закон Української Народної Республіки про утворення Української Республіканської Капели

Так, 24 березня 1919 року український хор вирушив у подорож Західною Європою, аби просувати ідею культурного й політичного суверенітету України на міжнародній арені. 4 лютого 1919 року музичні посланці «заскочили» в останній евакуаційний потяг і вирушили на Захід, а останню тисячу кілометрів долали ледь не пішки. А все тому, що на той час російська армія вже вдерлася до Києва, а в країні оголосили воєнний стан.

Олександр Кошиць у своєму щоденнику писав: «Треба вернутись трохи назад і сказать, який ми мали зовнішній вигляд, коли вступали в Європу. Виїхавши з Києва в чому попало, пробувши два місяці в Камʼянці в страшенному бруді і залишивши останні речі в Станіславові (сьогодні Івано-Франківськ), капеляне були “в чому мати родила”. Це була якась кочова орда, яку було страшно підпустити серед білого дня до міста на гарматний вистріл… Добре, що до Праги ми приїхали вночі».

«Щедрик» виборює українську державність

У неділю, 11 травня 1919 року, Українська Республіканська Капела дала премʼєрний концерт у Празі. Хор вперше на світовому рівні виконав композицію «Щедрик» й одразу ж здобув успіх! Після виступу відомий чеський диригент Ярослав Кржічка у журналі Hudební revue писав:

«Українці прийшли й перемогли. Я думаю, ми мало про них знали й тяжко кривдили, коли несвідомо й без інформації зʼєднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Саме наше бажання великої і неподільної Росії є слабким аргументом проти природи цілого українського народу, для якого самостійність є всім, як була колись і нам».

Стаття Ярослава Кржічки у журналі Hudební revue
Українська Республіканська Капела, Прага, 2 липня 1919 року

Проте успіху в Празі було недостатньо. Головною метою капели залишалася Франція, де проходив Паризький саміт, куди українцям не вдавалося дістатися. Російська дипломатія робила все можливе, щоб українські хористи не отримали віз до європейських країн. Вони наголошували, що учасники хору є представниками невизнаної держави. Усе змінилося на українському концерті в Берні, куди прийшов посол Франції. Його настільки захопив український спів, що він терміново написав рекомендаційного листа французькому міністрові закордонних справ. Так, 3 листопада 1919 року українські співаки нарешті прибули до Парижа — однак запізно. Західний світ не визнав незалежності Української держави.

Українська капела продовжила гастролювати у Цюриху, Відні, Берні, Бадені та Женеві. Кореспондент женевської газети La Suisse написав: «Твір під назвою Щедрик із його безперервним повторенням чотирьох нот, із нескінченно розмаїтим супроводом та гармонізацією — такі веснянки абсолютно вишукані».

Протягом двох років Український національний хор провів сотні концертів у 45 містах 10 європейських країн. Куди б не їхали співаки, всюди роздавали брошури про свою націю та розповідали про українське мистецтво. Резонанс викликав саме «Щедрик». У Франції Леонтовича називали українським Бахом, а його вже прославлена композиція регулярно зривала овації.

Кореспондент The New York Herald у Парижі зазначав: «У репертуарі українців найбільше нам сподобалась градація мотивів, їхній характерний орієнталізм, а також вибухи щирої веселості, особливо в Щедрику — пісні, що починається з раптового наступу, і в якій ефекти справді чудового гумору [мається на увазі грайливий ефект, створений раптовим вступом і поступовим нашаровуванням голосів] формуються шляхом простої градації голосів».

Стаття Ярослава Кржічки у журналі Hudební revue
Українська Республіканська Капела, Прага, 2 липня 1919 року

Кореспондент брюссельської газети Le XX Siècle писав: «”Щедрик” в аранжуванні Леонтовича — це шедевр народного мистецтва»

Відгук лондонського видання The Daily News and Leader: «Багато пісень були виконані на біс. Серед найбільш оригінальних і красивих можна назвати Щедрикі Ой там за горою”».

Терор української нації

Тим часом в Україні більшовицька армія влаштовує терор, щоб викорінити «контрреволюціонерів». Почалися переслідування не лише політичних діячів, а й інтелектуалів, яких розстрілювали та ховали у братських могилах. Така доля спіткала і Миколу Леонтовича.

У листопаді 1919 року, поки «Щедрик» зривав овації французької публіки, композитор пішки здолав понад 300 кілометрів, щоб дістатися міста Тульчин на Поділлі. Наступні два роки Леонтович разом зі своєю родиною жив у злиднях, але навіть за таких обставин продовжував творити. Там він взявся за написання першої своєї опери «На русалчин Великдень», але так і не дописав її. 23 січня 1921 року на окупованому більшовиками Поділлі агент російської ЧК (Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем) застрелив Миколу Леонтовича.

Микола Леонтович з родиною

Хоча Українській капелі вдалося підкорити європейську сцену, її місія, яка полягала у поширенні української культури у світі, втратила сенс. До 1921 року країни, яку пропагував Український національний хор, уже не існувало. Тож у вересні 1922 року хор назавжди покинув Європу та переїхав до Америки.

Як «Щедрик» став Carol of the Bells

Один із концертів хору Кошиця у Європі відвідав американський імпресаріо Макс Рабінов. Почувши виступ хору в Парижі, він, як і всі до нього, захопився українським співом.

В інтервʼю газеті The Washington Times він казав: «Я почув український національний хор у пʼяти різних країнах Європи, і кожного разу вони здобували такі овації, які я рідко бачив. Я вирішив: Америка повинна знати це прекрасне мистецтво».

Рабінов організував проведення гастрольного туру хору Кошиця сімома країнами Америки. Українські співи лунали у 36 штатах, а хор з 1922 по 1924 рік дав понад 400 концертів. Як і в Європі, куди б не поїхав, хор  викликав овації та захоплення. Але особливо виділявся саме «Щедрик». У своєму щоденнику Кошиць писав: «Щедрик був справжнім хітом у нашому репертуарі».

Після премʼєри «Щедрика» у Ріо-де-Жанейро бразильський академік Енріке Коелью Нетто так висловив своє враження: «Співай же, полонена Україно! Співай, щебетушко! Прийде і до тебе весна, якої ти так чекаєш!»

На одному з виступів хору американський диригент українського походження Пітер Вільговський почув «Щедрик» і попросив у співаків ноти, щоб виконати пісню разом зі своїм хором на американському радіо NBC. Але хор Вільговського зіткнувся з проблемою: їм ніяк не вдавалося заспівати цю пісню українською мовою. Тому Пітер написав новий текст. Пісня нагадувала йому відлуння дзвонів, тож українська щедрівка про ластівку перетворилася на американські «дзвони». Так у 1936 році Пітер Вільговський створив Carol of the Bells.

Життя «Щедрика» сьогодні

Але історія пісні не зупинилася на американському успіху. Як і не залишилася тільки «Щедриком», як хоровим мистецтвом. Українські митці ось вже багато років створюють інтерпретації на класичну  версію пісні: від електронних аранжувань до автентичних експериментів та сучасних мистецьких проєктів.

Наприклад, гурт TVORCHI, який представляв Україну на Євробаченні 2023 року, поєднав електронний саунд із традиційним мотивом та дитячим хором, представивши сучасний погляд на різдвяну пісню.

А гурт «Воплі Відоплясова» відобразив її в більш автентичному стилі, додавши химерний кліп, створений на основі українського різдвяного вертепу.

Всі вони доводять, що Микола Леонтович створив унікальну музичну композицію, яка не втрачає актуальності і здатна трансформуватись у щось абсолютно нове й унікальне.

Крізь роки

Місцем народження «Щедрика» Миколи Леонтовича вважають Тульчин на Поділлі, де була завершена остання, четверта редакція пісні. Але дві перші версії Леонтович написав, коли працював сільським вчителем у Покровську: тут у 1906 році була створена одна з перших редакцій «Щедрика». 

Навряд чи Микола Леонтович замислювався на тим, що ця пісня вже через пʼятнадцять років буде представляти Україну на світовій арені та намагатися вибороти її право на незалежність. Навряд чи він думав, що її почує вся Європа, а трохи згодом — і вся Америка. І що вона завоює світове визнання, а він здобуде славу, яку так і не зможе відчути при житті.

У газеті Praha про Українську республіканську капелу

Сьогодні англійська версія пісні «Щедрика» — Carol of the Bells з наближенням зимових свят лунає по всьому світу. Ми чуємо її у культових фільмах — «Сам удома» та «Гаррі Поттер», на вулицях і у магазинах. Вона стала справжнім символом свята, яке так чекають мільйони людей по всьому світу. 

На жаль, сьогодні, як і сто років тому, Україні знову доводиться боротися за свою незалежність. А місто Покровськ, де народився «Щедрик», знову потерпає від російських загарбників. 

Попри все «Щедрик» залишається піснею, яка пророкує: справжня весна для України обовʼязково настане.

Ілюстрації і фото — ЦДАВО України, uinp.gov.ua, czechia.mfa.gov.ua, localhistory.org.ua

авторка
Кіра Федько

Дайджест культурних подій тижня (з 8 по 14 грудня)

авторка Софія Богуславець - 08.12.2025 в Події

8 грудня, понеділок

Всеукраїнська ініціатива «Великий Різдвяний збір»

«Будинок Української Книги» оголосив Великий Різдвяний збір україномовної літератури для сільських бібліотек. Ініціатива має на меті підтримати близько 300 бібліотек у селах, що втратили фонди через війну, окупацію, недофінансування та списання застарілої літератури. До збору можуть долучитися українці з будь-якої точки країни, оскільки логістичним партнером стала Укрпошта, яка надає 50% знижку на відправлення книжок за промокодом.

Проєкт дозволяє кожному стати «таємним Сантою» для бібліотек: надсилати нові або прочитані (у хорошому стані) книжки, формувати власні міні-збори в офісах або приносити літературу на офлайн точки в Києві — book.ua.space на ВДНГ та локації книгарні book.ua.

Цей різдвяний збір — продовження першої успішної акції у вересні 2025 року, коли вдалося зібрати 740 книг, що поповнили фонди бібліотек у Чернігівській, Харківській, Миколаївській та Тернопільській областях.

Більше в інстаграмі.

Проєкт «Коник з Хортиці»

Animalism від UAnimals презентував символічний брелок, створений зі 100% переробленого пластику, який волонтери зібрали на острові Хортиця під час масштабного прибирання. Це екосвідома інтерпретація традиційної української іграшки, що водночас нагадує: використані матеріали можуть отримати друге життя.

Проєкт має благодійну мету — увесь прибуток від продажу спрямовується UAnimals на порятунок тварин від війни. «Коник з Хортиці» стане теплим подарунком і щоденним нагадуванням про важливість відповідального ставлення до природи та підтримки гуманних ініціатив.

«Коник з Хортиці» стає також продовженням благодійної колекцію іграшок Animalism, створених за мотивами реальних історій порятунку тварин. До кожної іграшки додається казка про порятунок, яку озвучує акторка Ірмою Вітовською-Ванца.

Більше в інстаграмі.

Вистава «Ерік XIV»

онлайн, платформа DRAMOX

«Ерік XIV» — перша українська постановка п’єси Августа Стріндберга, що поєднує історичну драму XVI століття зі сучасними сенсами. Спектакль досліджує природу влади, її руйнівний вплив на людину та крихкість держави перед амбіціями правителя. Режисер Станіслав Мойсеєв переносить інтелектуальний текст у політичну метафору сучасності, а Євген Нищук у ролі Еріка створює глибокий психологічний образ монарха, який втрачає контроль над собою й країною.

Більше на сайті.

Документальний фільм «Чому ми такі вперті»

онлайн, ютуб-канал

Перший документальний короткометражний фільм харківського медіа «Люк», що досліджує, чим є культура для прифронтового Харкова. Стрічка розповідає історії митців, музейників і військових, які продовжують творити, зберігати спадок і підтримувати життя культури навіть під обстрілами. Герої фільму — художниця Валентина Гук, актор та військовий Дмитро Третяк і директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук — показують, як мистецтво стає опорою в часи руйнації.

Більше за посиланням на ютуб-каналі медіа. Про проєкт в інстаграмі.

9 грудня, вівторок

Виставковий проєкт «Хліб»

Київ, Національний центр «Український Дім»
Графік роботи: з вівторка по неділю, 11:00–19:00
Виставка триває до 18 січня

Масштабний виставковий проєкт «Хліб» — дослідження одного з найдавніших і найпотужніших символів української культури. Виставка показує хліб як соціокультурне явище: від утилітарного повсякдення до ритуалів, свят, мистецтва та історичних драм. Експозиція об’єднує археологічні знахідки, трипільську кераміку, знаряддя давньої Русі, матеріали про хліб у контексті боротьби за свободу та трагедій голоду. Окремий розділ присвячений календарно-обрядовому циклу та ролі печі як серця традиційного українського побуту.

Серед кураторів: Олексій Ананов, Олена Брайченко, Тетяна Гаук, Аліса Гришанова, Анна Гудімова.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Виставка «Заповнення пустот»

Львів, Палац Лозинського
Графік роботи: з середи по неділю, 10:00–16:30, вівторок, 11:00–15:30
Виставка триває до 28 грудня

Виставка робіт одного з найвиразніших представників української «Нової хвилі» — Андрія Сагайдаковського. Митець працює з інтелектуальними, інтертекстуальними образами, позначеними постмодерністською іронією. 

У проєкті «Заповнення пустот» художник розмірковує над людським страхом порожнечі й прагненням наповнити сенсом усе, що здається відсутнім чи невизначеним. Роботи Сагайдаковського виступають своєрідними «згустками буттєвої повноти», у яких глядач може знайти власні інтерпретації та відповіді.

Більше в інстаграмі.

Фотовиставка «СВОЄІНШЕ»

Львів, Центр міської мобільності
Графік роботи: з вівторка по неділю, 12:00–18:00
Виставка триває до 6 лютого
Вхід безплатний за попередньою реєстрацією

Проєкт говорить про видимість, прийняття та сміливість бути собою у світі, що часто вимагає «не виділятися». В експозиції — автопортрети незрячих авторів й авторок, які самостійно працювали з камерами миттєвої фотографії. Усі роботи мають тактильні версії та аудіодоповнення з інтерв’ю з авторами — чотирма незрячими гідами Музею в темряві «03:00»: Тетяною Антоненко, Аґнєшкою Мокшицькою, Остапом Нестеровським й Анастасією Гурин.

Виставка складається з двох частин — галереї автопортретів й інтерактивної зони Work in progress, де відвідувачі залишають власні історії «інакшості».

Щоб відвідати, потрібно зареєструватися.

Більше на сайті та в інстаграмі.

10 грудня, середа

Різдвяна майстерня гурту «ЩукаРиба»

Київ, Музей Івана Гончара
Початок о 18:00

Музей Івана Гончара та гурт «ЩукаРиба» запрошують на майстерню української новорічної традиції — обряду водіння кози, що символізує достаток, відродження природи та зв’язок із предками. Учасники дізнаються про історію та структуру обряду, вивчать пісню, розберуть традиційний сценарій із персонажами та дізнаються, як адаптувати давню традицію до сучасного міського середовища. 

До участі запрошують відвідувачів від 14 років.

Більше в інстаграмі.

Виставка «0,5 | Навпіл»

Київ, Національний музей декоративного мистецтва України
Графік роботи: з середи по неділю, 10:00–18:00
Виставка триває до 1 січня

Персональна виставка Леоніда Нагірняка — це символічний творчий жест, приурочений до 50-ліття митця. Проєкт осмислює межу, яка водночас є новим стартом: півстоліття досвіду та половина шляху вперед. 

Експозиція об’єднує традиційну українську кераміку та сучасні експериментальні підходи — зміну фактур, кольору, температурних режимів і матеріалів. Роботи утверджують кераміку як повноцінне сучасне мистецтво, здатне говорити про людину, час та історію.

Більше у фейсбуці.

11 грудня, четвер

Фестиваль «Дні есеїстики»

Київ, простір PEN Ukraine, Сенс на Хрещатику
Початок із 17:30
Триває з 11 по 14 грудня

Подія відбувається щороку і цього разу вже всьоме провідні культурні діячі та діячки зберуться разом, щоб поспілкуватися про нову концепцію в світі літератури та глобалізації, культурну деколонізацію та самобутність у мистецтві. Фестиваль відбудеться в межах Премії імені Юрія Шевельова. Кураторка цьогорічних зустрічей — перекладачка, культурна менеджерка Анна Вовченко.

Більше про програму подій в інстаграмі.

Кінопрем’єра «Жодного вибору»

у різних містах України в кінотеатрах

Нова робота режисера Пак Чхан Ука, автора «Олдбоя» (2003) та «Служниці» (2016). Стрічка, що вже стала фестивальним хітом Венеційського кінофестивалю та отримала 100% свіжості на Rotten Tomatoes, критики називають майбутнім фаворитом нагородного сезону. 

Це екранізація роману Дональда І. Вестлейка «Сокира», над яким режисер працював понад 17 років. У центрі сюжету — Ман Су, звільнений із роботи чоловік, який заради порятунку сім’ї розробляє небезпечний план усунення конкурентів.

Дивитися трейлер.

12 грудня, п’ятниця

Презентація артбуку «Telegraf #5. Бути собою»

Київ, музичний простір Vinyla
Початок о 19:00
Вхід за реєстрацією

Презентація ювілейного п’ятого випуску артбуку Telegraf, який зараз на передзамовленні. Номер присвячений темі сили та свободи бути собою. Видання містить розділи «Бачу», «Чую», «Торкаюся» та «Думаю», які досліджують візуальні, аудіальні та текстові аспекти сучасного українського досвіду.

Відвідувачі зможуть ознайомитися з варіантами обкладинками випуску, переглянути виставку артефактів часу нульових, відчути атмосферу вечірки тих років та поспілкуватися з командою та іншими гостями. Щоб відвідати подію, потрібно зареєструватися.

Більше про артбук на сайті, а про презентацію — в інстаграмі.

Відкриття виставки «Як це зроблено?»

Івано-Франківськ, Promprylad Art Center
Початок о 18:30
Виставка триває до 12 лютого
Вхід на відкриття за реєстрацією

Promprylad Art Center відкривається своєю першою великою виставкою митців Романа Хімея та Яреми Малащука. Експозиція досліджує історію простору артцентру, який виріс із колишнього радянського заводу «Промприлад», і порушує теми переосмислення індустріальної спадщини та втрати культурного надбання під час війни. 

На виставці покажуть артефакти з заводу та три ключові роботи дуету — від постіндустріального відео «Як це зроблено?» до фільму про зруйнований росіянами музей у Херсоні та нової роботи «Чотири сезони». Відкриття супроводжуватиметься кураторською екскурсією від Ксенії Малих та неформальним спілкуванням. Щоб відвідати відкриття, потрібно зареєструватися.

Проект реалізовують у співпраці з Goethe-Institut в Україні та Фондом Промприладу за меценатської підтримки Єгора Гребеннікова.

Більше в інстаграмі.

Відкриття виставки «Колекція. Ігор Гусєв»

Київ, Dymchuk Gallery
Початок о 18:00
Графік роботи: з середи по неділю, 12:00–19:00
Виставка триває до 25 січня

«Колекція. Ігор Гусєв» продовжує серію проєктів, присвячених роботам із колекції галереї. Експозиція включає живописні твори 2010–2014 років одеського художника Нової хвилі українського сучасного мистецтва. Ігор Гуєв також поет, автор перформансів, фільмів, об’єктів та інсталяцій, учасник і організатор безлічі мистецьких акцій та руху. 

Роботи, представлені на виставці, створювалися в період активного формування критичного стилю Гусєва, який поєднує іронію, гротеск та кінематографічну образність. Він висвітлює теми влади, особистих міфів, страхів і суспільних настроїв напередодні подій, що змінили країну. Виставка не є ретроспективою, а радше акцентує один важливий зріз творчості Гусєва, збережений у колекції Анатолія Димчука.

Більше у фейсбуці.

13 грудня, п’ятниця

Вистава «Баланс»

Київ, Театр Драматургів
Початок о 19:00

П’єсу створила українська військовослужбовиця, драматургиня Аліна Сарнацька, а постановка Микити Полякова. Це емоційно насичена й водночас тонка вистава про життя після війни, про пам’ять, втрати, тишу та сміх, що проривається крізь сльози. Постановка поєднує документальність, чорний гумор і психологічну глибину. У виставі є емоційно складні сцени.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Перформанс з мультимедійною інсталяцією My Friend From Nowhereland

Одеса, Одеський національний художній музей
Початок о 11:00

Інтерактивний формат work in progress Георгія Гогатадзе My Friend From Nowhereland — це партисипативний перформанс з мультимедійною інсталяцією, який досліджує спільність досвідів людей із різних культур та територій. У центрі проєкту — листування двох друзів: одного з Буджаку та одного з Белуджистану. Через обмін спогадами та медіа художник створює умовний простір Nowhereland — новий вимір спільного досвіду, що виникає між людьми, які ніколи не зустрічались фізично. Розвиток перформансу визначають дії глядачів: вони стають частиною процесу та можуть впливати на хід події. 

Більше в інстаграмі.

Святковий маркет «Різдвяний кураж»

Київ, ВДНГ, павільйон 9
Триває 13 і 14 грудня, 12:00–21:00

Щорічний Різдвяний Кураж цього разу буде ще більш родинним, теплим і сповненим атмосферою зимових чудес. На гостей чекає велике святкове містечко зі стінами, що дзвенять колядками, ярмарок подарунків ручної роботи, майстер-класи, лекторій, зустріч із маланкарями, косівськими майстрами та різдвяними традиціями.

Проєкт створює простір для спогадів і нової магії — коли знайома колядка раптом повертає в дитинство, коли ялинкові прикраси пахнуть домом, а створені власноруч речі стають подарунками для найближчих.

Більше на інстаграм-сторінці.

14 грудня, неділя

Презентація роману «Меланхолія опору» лауреата Нобелівської премії з літератури Ласло Краснагоркаї

Київ, Сенс на Хрещатику
Початок о 14:00
Вхід за реєстрацією

Цього року угорський письменник Ласло Краснагоркаї став лауреатом Нобелівської премії з літератури й цього року видавництво «Комора» поділилося новиною про український переклад одного з найцікавіших текстів автора. На презентації обговорять особливості письма Краснагоркаї, процес перекладу й художнє оформлення, а також як відгукнеться українським читачам «Меланхолія опору». У розмові візьмуть участь художниця, авторка дизайну обкладинки та ілюстрацій до українського видання Ілона Сільваші, літературознавець, перекладач, автор українського перекладу книжки «Меланхолія опору» Олександр Вешелені й літературознавиця, літературна оглядачка «УП. Культура», літературна редакторка Аріна Кравченко, яка модеруватиме подію.

Щоб відвідати захід, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.