Скільки пам’яті нам треба? Про естетику пам’ятання у виставці Агати Яблонської

У невеликій квадратній залі, одразу навпроти входу до виставкового простору Музею коміксу у Кракові, цього разу стояла величезна засклена вітрина. Такі масивні габльоти нагадують про музейні експозиції та оксамитове тло для цінних історичних артефактів, розкладених на шанобливій один від одного відстані. Та ця вітрина була щільно виповнена нотатниками, вони купчилися стосиками, ледь не притиснуті згори склом. Найближчі до глядачів були відкриті — на розгортках малюнки змішувалися із записами, відчувалася динаміка якоїсь більшої історії, яку через скло неможливо було перегорнути ані назад, ані вперед. Тільки дивитися — єдина доступна опція контакту з артбуками сучасної польської поетки Агати Яблонської. 

Тут зіштовхуються музейний та… глядацький підхід? Згідно з першим — архівний/мистецький/цінний об’єкт має бути добре збережений, з другим — подекуди дистанція до мистецтва фруструє, нагадує, що як «просто глядач» я не можу безпосереднього контактувати з річчю. Уявляю собі, що артбуки під склом — то зачакловані сплячі принцеси, що чекають, коли хтось пробереться до них та поверне їм життя своїм доторком. Я маю щастя та привілей стати такою рицаркою, бо домовляюся з Агатою про перегляд хоча б частини. Її виставка Zu-ziny та кураторське рішення Артура Вабіка обмежити контакт з артбуками вперше так чітко показують мені, що читати книгу — це непомітно, та все ж руйнувати її крихке тіло. Тож читання тут стає особливою процедурою: надіти чорні латексні рукавички, контролювати уважніше свої рухи, аби не пом’яти, «зламати» сторінки. В такі моменти гостріше відчувається, що книга потребує пластики читача. Книгу треба uruchomić — це польське дієслово можна перекласти як «активувати». Те, як читачка зважує книгу в руці, гортає, вдивляється у сторінки, відображає її настрій, засвідчує сьогоднішню енергійність чи втомленість, зосередженість, розхитаність тощо. Також поведінка з книгою вказує на статус останньої — як з нею хочеться/можна/варто поводитися.

Естетика пам’ятання була б, звісно, ширшою за мистецьку категорією. Це і про те, як наші бабусі та дідусі дарували своїм друзям у молодості фотографії «на пам’ять» зі сентиментальним підписом, і про те, як у наш час поширеним є татуювання на пам’ять про важливі події, рішення, людей. У контексті пам’яті автобіографічної це і про дебютну виставку Агати Яблонської у травні 2025 року.  

Естетика негероїчного, дуже конкретного, а саме тому сильного свідчення, вписується у знайомий мені як у польському, так і українському мистецтві поворот до роботи з архівами, пам’яттю письмовою та усною, нагадує, як щоденникове письмо стало затребуваною формою мистецького висловлення. Естетика вразливості, двома словами. Чи панівна сьогодні? Те, як ми пам’ятаємо, та що саме, може відчуватися як прокляття й остання радість у житті, надія та меланхолійне забуття. В Україні частина населення тимчасово або назавжди втратила доступ до власних речей пам’яті, загальним стало відчуття загрози дому. Щоденники, нотатники, шкатулки не виглядають на речі першої потреби, аби пакувати їх для евакуації, виносити з собою до укриття? Водночас пам’ятати та укорінюватися в історії стало нашою потребою, захистом та аргументом у війні — шукати інші носії, переносити та множити спогади у різних медіальних вимірах, аби підвищувати шанси на їхнє виживання.

Жовтий саламандр з чорними плямами —  образ, що лишається у пам’яті про виставку. Великий ящур «розлігся» на цілій розгортці, і не звідати вже, про що спочатку були ці сторінки. Про саламандру дізналася завдяки репродукції на стіні. Оскільки артбуки сховані під склом, доступом до їхнього змісту стала низка репродукцій (що важливо, це збільшені зображення в порівнянні до оригіналу), а також слайд-шоу з відсканованими розгортками на чотирьох екранах — по одному на кожну стіну. 

Те, що в умовах небезпеки відчувається як спосіб зберегти — створити копію, перенести у віртуальний світ, — у цій експозиції було проявом музейно-виставкового компромісу. Читач тут став глядачем, а відео з гортанням запозичувало йому досвід читання. Ключову дію делеговано навіть не іншій людині, а машині — це вона може «дивитися» тільки у форматі слайд-шоу. Цікаво, як швидко цей формат став у нашому технологічному світі природним — ми привчені до «погляду машини». У цій ситуації реальний глядач допасуває себе до машинного гортання — підлаштовується під ритм, магічним чином бачить тільки готові розгортки. Немає крихкої матерії артбуку, немає крихкого тіла глядача — матерія зникла. 

Не додаю до свого тексту жодних фотографій, бо, може, як Агата — хочу тільки вказати в бік суті. Це невдала спроба екфразису — втрачена, принаймні мною, навичка описувати мистецтво так, щоб його можна було легко уявити, відтворити в уяві. Сьогодні очікуваним є зробити документальну фотографію — створити пам’ять, якій будуть довіряти. Пригадування розгорток як помальованих, порізаних в різні способи сторінок, призводить мене до усвідомлення, що виставка двоїть суть показуваного мистецтва. Від нотатників тут лишається мало. Вони настільки перепрацьовані, позамазувані, скреслені, отримали нове наповнення та форму сторінок (завдяки гострим ножицям), що безумовно щоденник — образ в нашій уяві, а артбук — фактичний матеріальний мистецький об’єкт. Це палімпсест не тільки змісту, але й функцій. Те, що дійсно було автобіографічним діалогом з самою собою, перетворилося на жест, маніфест, публічне висловлення про внутрішній діалог на сторінках десятків книжок протягом років.

Занурення у спогади навіть у мирному контексті може переживатися не тільки як свідчення своєї історії, але й зациклення, потоплення у примарах. Що більше віддаєшся спогадам, то більшої примари набувають сили. Кілька місяців по відкриттю виставки у Кракові я підіймалася до квартири у Львові і раптом зрозуміла, що мармурові сходи, точніше ця сіра крихта, що нагадує мармур, — це дуже про будинок у Харкові, в якому жили мої бабуся та дідусь у певний момент «коли». Коли я була дитиною, коли вони були живі, коли місто було великим і незнаним світом, а світ за містом існував як згусток домислів та клаптиків історій. Жадібно я втягувала носом повітря, сподіваючись, що запах під’їзду теж виявиться якимось тим, подібним до «коли», дасть мені ще більше забуття у спогадах — але ні. І добре. Інколи пам’ять треба зупиняти. 

Чи бажання зупинки могло бути однією з причин, чому Агата створила zu-ziny?

Згадую одне з обговорень на семінарі з дослідження фотографії. Падає фраза: «Коли я не фотографую, то наче і не запам’ятовую». Учасники погоджуються, хтось каже, що це зазначала і С’юзен Зонтаґ. Моєї пам’яті не вистачає, аби підтвердити чи спростувати це авторство. Знання є іншою назвою пам’яті. Культурологиня Аляйда Ассман у праці «Простори спогаду» писала, що пам’ять та уява є назвами одного й того ж явища. Збираю разом слова «пам’ять, уява, знання». Як багато на презумпції довіри існує в моєму знанні, в знанні багатьох. Чи це є проблемою, в сторону якої не хочеться дивитися? Вона здається такою маленькою на тлі всіх проблем сьогодення, та раптом це крапля, яка за тисячоліття проїла скелю? 

Яскравий спогад про будинок з дитинства повертає мене несподівано до виставки Агати Яблонської — ах, з її артбуків я майже нічого про неї не дізналася! Що, якщо цією деструкцією власних нотатників вона робить їх болванками спогаду, аби вже ми дорозвинули їх у свої спогади? Використали естетику нотатників, що палімпсестовою природою говорять про кінець 90-х, початок 2000-х, 2010-ті. Що це за зошити? Де куплені? Де вироблені? Якими чорнилами написано? Якими помальовано? Буденність робить ці речі одночасно медіумами історії польської, краківської, європейської? З помальованих щоденників Агати я не дізнаюся її біографії. Може, вдалося б щось зреконструювати, прочитавши всі п’ятдесят нотатників? Та це ексклюзивна ситуація, експеримент в уяві, бо важко уявити, щоб хтось із глядачів продивився більше ніж кілька випадково вибраних томів. У впізнаванні матеріалів, віднайдених клаптиках, доводиться бачити інше — себе, своїх однокласниць, спільні зошити для листувань. Згадувати власні щоденники. Думати, чи палила б їх, чи замальовувала б.

Агата провела в артбуках звірку пам’яті. Пам’ять про розмальовування сторінок, прощання, переосмислення речей, написаних нею роками тому, знайомство із собою і жест зміни. Як мистецтвознавиця та музейниця, вона чудово знає, як важко і цікаво реконструювати зміст по фрагментах пошкоджених артефактів. Її артбуки грають із читачем, бо обіцяють фрески під чорною фарбою, та не дають інструментів чи знань, як тої верстви дістатися. Бо не треба. У цьому жесті є краса безкомпромісної зміни, адже десятки томів за рішенням авторки мають зникнути у своїй першоподобі. 

На деякі сторінки поетка вклеїла вірші зі збірки «Грибна повня» (Księżyc grzybiarek) 2023 року, є серед них — і про нашу війну. Нагадування, що війна стає новим вузлом пам’яті — тим спільним простором, де приватне, індивідуальне стає частиною більшої інерційної сили. Палімпсест — найвірніший природі часу і найменш контрольований нами вид пам’яті: у ньому збережено сліди нашої присутності, але платою за цю все є пам’ять,її фрагментаризація та нескінченне перескладання. Я не знаю, що прикрила саламандра, не знаю, чи повністю начорно замальовані сторінки є ознакою жалю, смутку, відмови, втрати значення сказаного там… Та у цей момент, коли я сиджу поруч з Агатою, мовчки гортаю один з артбуків, на очі мені трапляється вірш.