«Фіксувати й аналізувати те, що формує людей» — розмова з Єлизаветою Цареградською про сучасну культуру

Єлизавета Цареградська — журналістка, авторка та ведуча проєкту «Зі своїми по суті» на телеканалі Суспільне Культура (проєкт також виходить на Радіо Культура), а також радіоведуча програми «Ранок культурної людини» на Радіо Культура.

Робота для неї — це постійний ризик власними уявленнями про світ. Проходити через внутрішній спротив, стикатися з іншими поглядами й не тікати від цього. Єлизавета живе і працює саме в такому режимі, коли професія перестає бути просто фахом і перетворюється на дослідження. Цей шлях не завжди про впевненість. Частіше про чесність із собою, внутрішні тригери, баланс між професійною етикою та особистими переконаннями. Тож саме з цього питання ми і розпочинаємо нашу розмову.

Робота для мене зараз — це виклик. Я довго була в парадигмі, що варто йти туди, де складно і «високо», де говорять про немасові, непрості теми. Але нині мій виклик — досліджувати масову культуру, яка не є моїм щоденним контентом. Вчуся дивитися на це без зверхності, не нав’язувати свої смаки й приймати різність. Це вже радше антропологічна робота: фіксувати й аналізувати те, що формує людей. Це цікаво, інколи психологічно важко, але це і є шлях дослідника.

Звісно. Як журналістка, я не пригадую моментів, коли б втрачала обличчя чи надмірно емоціонувала — хіба інколи трохи більше, ніж хотілося б. Але як людина я дуже чутлива до тем, у яких маю чітку позицію — наприклад, питання гендерної рівності. Коли я розумію, що певні погляди шкодять суспільству, а співрозмовник каже: «та ні, все нормально» або «цього не існує», то всередині виникає бажання поборотися. Але я залишаюся журналісткою, не переходжу межу, продовжую ставити питання, які висвітлюють позицію гостя, але не суперечать об’єктивному стану речей.

Мені важко сказати однозначно. Я дуже критична до себе й завжди можу щось собі закинути: десь не дотиснула, десь перегнула, десь могла інакше. Ми ж усі розумні постфактум. Але в складних запитаннях мене тримає одна річ: заходячи в студію, я не маю там друзів. Люди навпроти — не мої друзі в цей момент. Це інколи непросто, бо є гості, до яких я справді маю велику симпатію й повагу, і це, мабуть, помітно. Але якщо виникає запитання, яке виводить людину із зони комфорту, для мене це не є проблемою. Я не приходжу туди, щоб потиснути руки, подружитися чи бути на короткій нозі. Я приходжу як журналістка Суспільне Культура й авторка програми. І в цьому статусі у мене немає ні сумнівів, ні страхів. Чого боятися, якщо я просто виконую свою роботу?

Не знаю. Можливо, тому що для мене це насамперед робота, а не частина особистого життя. Як і всі, я дбаю про свій соціальний капітал, але, мабуть, він у мене вже достатньо сформований. У культурному середовищі є люди, яких я безмежно поважаю, і для яких те, що я роблю, не викликає сумнівів. Я тримаюсь цього осердя. І так, навіть коли це вимовляю, чую в цьому легку зверхність — ніби є «свої» й «не свої». Насправді ні. Часто після записів ми з гостями зустрічаємось на подіях, вітаємось, маємо звичайні смолтоки й абсолютно нормальні людські стосунки. Але спершу — це завжди робота. У мене навіть не стоїть питання змішувати ролі.

Якщо чесно, зараз мене драйвлять дуже базові речі. Повідомлення від найближчої людини, який воює, що він живий — це найсильніший драйв, який тільки може бути. І сон. Мене зараз неймовірно драйвить сон. Я зараз на етапі дуже низьких ресурсів. Я соло-мама, у мене багато роботи, побутових задач і немає бабусь чи дідусів, які могли б підтримати. Тому тримає мене моя виборна родина — друзі й колеги, які можуть забрати дитину з садочка, підставити плече, допомогти з побутом. Це дає відчуття руху вперед.

У роботі складніше. Я останнім часом багато претензій маю до себе. Здається, що роблю недостатньо, що моя праця недостатньо цінна у воєнний час. Хоч я розумію, що це певна профдеформація. Ми всі звикаємо до цих обставин. Попри це, мені хочеться більшого. Хочеться піти в громадський сектор, робити щось для своєї громади, розвивати культурні проєкти, бо я маю для цього і контакти, і досвід, і соціальний капітал. І водночас відчуваю провину, що поки не можу організувати себе й дійти до цього. Тому, якщо чесно, зараз я рухаюсь радше «по приборах». Драйву як такого немає.

Я віддаю дитину няні на день. Цілий день лежу в халаті, у ліжку, із закритими блекаут-шторами. Темна кімната, відчинені вікна, щоб було холодно. Холод, темрява і важка семикілограмова ковдра. І я просто лежу під нею весь день.

Так. Це тоді, коли я розумію, що в мене взагалі немає сил рухатися. А якщо говорити про наповнюючі речі, які працюють, коли сили ще є, — то для мене це театр. Це моя пристрасть. Якби колись мала шанс піти в театр професійно, я б пішла. Але я проґавила цю можливість, тож зараз можу хіба що говорити про нього.

Від розмови до розмови по-різному. Але глобально це — документ епохи. Мені легше, коли я думаю, що все це зберігається і потім до цього можна буде повертатися. Розуміючи часові рамки кожної розмови, можна складати собі картинку епохи. І це дуже цінно. Нам завжди цього бракувало.

Для України зараз конче необхідно множити такий контент. Бо це про оприявлення, про звучання, про голос, документування, маніфестацію. Усі ці гучні слова — саме про це. Для мене це документ: десь кращий, десь гірший, але спроба залишитися в часі, зафіксувати все і не загубитися, як часто губилися тисячі, якщо не більше, діячів культурного простору України. І ми добре розуміємо, наскільки це велика втрата.

У підготовці для мене дуже важлива інформація. Якісна редактура, яка є на «Зі своїми по суті», працює так, що завжди є блоки запитань і вектори розмови. Часто гості просять тези, щоб розуміти, про що йтиметься — і це абсолютно нормальна, невіддільна частина процесу. Але я ніколи не читаю запитання з листка. Я їх не прописую, не фіксую ніде. Є масив інформації, я знаю, про що хочу говорити і які факти можуть знадобитися. А далі ти сідаєш і пливеш. Або пірнаєш і пливеш.

Мені здається, що це навіть трохи заважає. Принаймні мені. Бо якщо я починаю фокусуватися на тому, щоб вчасно поставити «правильне» запитання, підвести до нього так, як прописано — це відбирає увагу від того, що співрозмовник говорить прямо зараз. Без цього плану ти справді слухаєш. І тоді менше шансів пропустити якусь дрібничку, яка може завести в абсолютно нову, цікаву ниву, показати галявину, на яку взагалі не очікував потрапити.

Це теж частина якісної редактури. Бо коли ти всередині розмови, реакція може дати збій — щось пропустиш, щось забудеш. Для цього в мене є «страховка», яка мені в вухо говорить, якщо треба, поверне в потрібний бік, нагадає про важливе або зреагує швидше за мене. Ми готуємось разом, тож маємо однаковий масив інформації і їм легко підхопити.

Але загалом 97% — це те, що мені цікаво прямо зараз. Те, як я природно веду інтерв’ю. Перед початком я завжди уявляю, якою хочу бачити розмову, які опорні точки, що конкретно хочу почути від гостя. І намагаюся цього триматися. Інколи виходить, інколи ні, бо розмова може піти зовсім в інший бік. Інколи взагалі не вдається розкрити людину, бувають блоки і просто не клеїться. Виходить щось дуже формальне і ти вже під час запису розумієш, що це прісно. Але це теж частина процесу. Ніколи не знаєш напевно, як піде.

Так, впливають. І дуже часто це не про «відкриття Америки через кватирку». Не так, що хтось сказав якусь геніальну тезу і я така: «ого, ніколи не думала». Найчастіше впливає сама людина — її енергія, харизма, масив досвіду, те, що вона вже зробила, і розмова про це. Вони запускають у мені якісь внутрішні процеси, штовхають щось осмислювати по-новому. І це інколи абсолютно неочікувано, бесіда могла бути не надто глобальною, але «магія моменту» й сила особистості роблять своє.

Однозначно, це мене формує. І навіть негативні приклади теж. Їх небагато, але бувають моменти, коли дивишся й думаєш: о, ні, так точно не треба робити. Це теж підсвічує. І це нормально, так відбувається в усіх. Чим би ми не займалися на виробництві, в медіа чи в офісі — ми однаково впливаємо одне на одного.

Говорити про аудиторію і порівнювати її дуже складно. Навіть у професійній площині, з усіма показниками популярності контенту — перегляди, лайки, коментарі, частка переглядів на телебаченні або дані про прослуховування — мені все це здається неактуальним. Це або приблизні орієнтири, або дуже спотворені дані. Об’єктивності тут небагато. Так, кількість переглядів — цифри об’єктивні, але вплив на глядача чи слухача залишається невідомим. Можна переглянути, як класична історія, «смажачи котлети», і нічого не почути, але перегляд зарахований.

Тому я не люблю концентруватися на цих метриках. Єдине, що можу сказати про власні відчуття: моя душа лежить до радіо. Радіо я обожнюю за атмосферу, за шарм, за саму механіку, коли працюєш лише голосом. Це мені дуже імпонує.

Не можу сказати, що не люблю телебачення — мені подобається перформативна практика, особливо коли веду події, модерую або беру слово. Це теж приносить задоволення, насолоду. Але якщо говорити про специфіку роботи, радіо — моя беззаперечна любов. Я його дуже люблю.

Коли є лише звук, це дуже цікаво. Це зовсім інше відчуття. Коли є тільки картинка — рухома, як у відео — сприйняття зовсім інше. Просто відео так не працює. Зрозуміло, що картина як мистецтво працює сама по собі, але якщо взяти відео і прибрати звук — майже не спрацює. А от звук сам по собі може ого-го як вистрілити, навіть без зображення.

Він став активнішим, значно жвавішим, і це круто. Багато гідних людей, які раніше не були почуті або залишалися у вузьких бульбашках, нарешті оприявнилися, стали більш помітними. Можливо, не настільки популярними, як хотілося б, але пожвавлення очевидне. Циркуляція ідей запрацювала, з’явилися дискусії, суперечки. Для мене це показник того, що це позитивна динаміка життя пацієнта. Ми живемо, навіть якщо десь є «інфекції» чи «запальні процеси» — це все одно життя. 

Зараз все оживає, рухається уперед. Звісно, можна поправляючи окуляри, критикувати якість дискусій. Такі розмови теж ведуться, і це нормально. Але для мене головне, що ми так багато про це говоримо, що культурний простір активний. Це дуже круто, і я хочу, щоб цей процес тривав і далі, щоб ми ще більше розвивалися і просували нашу культуру.

Як взагалі це виміряти, помацати цю площину, цю величину? Достатньо чи ні? Зараз ми можемо за годину переглянути в телефоні стільки контенту різних тем, у рілсах, в інстаграмі, у тіктоку, скільки раніше людина не спожила б навіть за місяць чи півроку. Швидкість обміну інформації й розвиток технологій зараз настільки високі, що майданчиків ніколи не може бути достатньо. Мало б їх було, якби знову були якісь заборони, умовні емські укази. Умовно кажучи, все — не можна ні ютуб-каналів, ні профілів вести українською. От тоді б ми могли про це говорити, а так… Та їх ніколи не достатньо.

Так, звісно, губляться. І це пов’язано з тим, що ми часто оцінюємо контент через популярність. Скільки переглядів, лайків, коментарів. Дуже багато відео, які набирають мільйони переглядів, взагалі не мають жодної цінності. Чому смішне відео дивляться всі, а просвітницький матеріал — я не знаю навіть, у скільки разів менше? Це одвічне питання, тому що, коли ми говоримо про якість, ми говоримо про зусилля, про роботу, про сконцентрованість, якої мені самій бракує. Потік інформації величезний, і навіть якщо зосередитися, не завжди виходить виділити час на щось глибоке.

І це той виклик, перед яким постає людство зараз. Цікаво буде колись, через багато років проаналізувати, як цей потік трансформувався, до чого це призвело. Ми вже не можемо просто оцінювати — добре це чи погано. Зараз залишилося лише намагатися використовувати цей потік хоч трішки на свою користь і спостерігати, що з ним буде далі. Бо він змінює світ докорінно.

Безумовно, відіграє. І я бачу це, зокрема, по дуже вузьких колах, наприклад у ЛГБТК+ спільноті. Коли я спілкуюся з людьми з цієї спільноти, вони неодноразово згадують матеріали, які публікує Суспільне. Це маркер, показник певного стандарту, до якого ми вже дійшли. Звісно, це не означає, що далі нічого немає. Нам ще є куди рости. Я можу критикувати Суспільне і роблю це, бо є багато суперечливих процесів. Але факт лишається фактом. Суспільне — це бренд, це статус. Це суспільний мовник, і за цим стоїть величезна робота колег, які віддають свої сили й ресурси, щоб його розбудовувати. І це суперкруто, я пишаюся цим.

Попереду ще багато викликів, помилок, проблем, роботи. Але наразі ми вже присутні на цьому ринку. Ми не намагаємося туди прорватися — ми там уже є. Навіть за статистикою відвідуваності сайту й переглядів відео на ютубі видно, що це працює. І хоч я зазвичай закликаю не звертати уваги на цифри переглядів, вони все одно є показником, що справа рухається вперед. І це дуже круто.

Дуже важко відповісти на це запитання. По-перше, викликів багато. По-друге, вони різні, залежно від сфери, в якій ти працюєш, і від того, що відбувається на місцях. Я не можу бути об’єктивною, перебуваючи на Хрещатику, поруч із кав’ярнями, книгарнями, місцями подій, коли не можу купити квитки в Театр Франка або бачу, скільки молодих людей відвідує філармонію, мені здається, що все добре. А потім приїжджаю у своє село і бачу, що люди там майже не відвідують культурні заклади. Для мене це контраст, бо одні купують квитки, інші навіть не знають про такі події.

Я думаю, що найбільший виклик — розширювати аудиторію, залучати ширше коло людей. Це коло дійсно розширюється, особливо після 2022 року, але трапляються й певні “відкати”: статистика споживання російськомовного контенту показує, що проблема ще залишається.

Щоб зміни відбулися, потрібна особиста ініціатива кожного: у своїй громаді, товаристві, команді, групі чи компанії. Робота медіа сама по собі не вирішить цього. Ми можемо робити класні матеріали, мати перегляди, але справжній виклик — виходити на ті рівні, куди стандартні перегляди не доходять. Хтось уже зрозумів цінність цього, а хтось — ні. І так буде завжди. Абсолюту не досягти, але прагнути до нього варто.