Що їжа може розповісти про нас? Про час? Про землю?
Чи можуть смаки та запахи хоча б на мить повернути відчуття дому, якщо дім втрачено? Де живе і через що оприявнюється пам’ять — у зошитах з рецептами чи у вправних рухах людини, що садить городину? Чи здатен квітник на новому місці замінити знайомий ландшафт? І що робить цей спогад: зцілює чи болить?
Пошуку відповідей на ці питання присвячена виставка «Земля, яку ми несемо». Вона нещодавно відкрилася у Jam Factory Art Center й підсумувала однойменну мистецько-спільнотну програму, реалізовану влітку 2025 року в межах міжнародної платформи Magic Carpets. Виставка працюватиме до 11 січня 2026 року.
З кураторкою проєкту Оленою Касперович, мисткинями Діаною Халіловою, Лілею Петровою та Іриною Лоскот, а також однією з учасниць програми ми зустрілися ще в серпні, поки резиденція тривала. Сьогодні важливо повернутися до тієї розмови — щоб побачити, з яких ідей, практик і досвідів народилася ця виставка.
Про вибір теми резиденції
Чарівний килим — магічний предмет зі східних казок, що дозволяє миттєво мандрувати світом. На його честь названо програму «Креативної Європи», яка об’єднує 17 європейських інституцій і допомагає митцям відкривати нові країни та працювати з локальними громадами. Через війну повітряний простір над Україною закритий, тож Олені Касперович — кураторці з України — дозволили сформувати програму, запросивши лише українських мисткинь.
Олена розповідає, що з темою рослин і садів працює у своїй кураторській практиці не вперше, а от до теми спільного приготування їжі вирішила звернутися саме в спільнотному проєкті. Зрештою ця ідея стала основою мистецько-спільнотної резиденції «Земля, яку ми несемо».
«Мені дуже хотілося зробити такий проєкт, бо за щоденними практиками приготування та споживання їжі можна побачити щось значно більше: те, як вони репрезентують культуру країни, і те, як у складні часи вони об’єднують та підтримують».
Кураторка Олена Касперович на відкритті виставки. Фото Софії Соляр
Одним із поштовхів стала історія знайомих, які виїхали з Харківщини через війну. На новому місці вони з точністю відтворили свій сад: зібрали насіння й висадили ті самі рослини навколо будинку. З роздумів про це викристалізувався ще один важливий напрямок: пам’ять, зв’язок із землею, яку доводиться залишати, ландшафти, через які люди пізнають себе, та способи адаптації на новому місці.
«Мені було цікаво запросити інших людей і разом поміркувати, як досвід переміщення, втрати та відтворення дому розкривається через рослинництво та їжу. І спільнотно-мистецька резиденція — найкращий формат, щоб це зробити», — говорить Олена.
Робота над проєктом розпочалася в березні 2025 року. Олена представила тему міжнародній спільноті й запросила до співпраці Діану Халілову, Лілю Петрову та Ірину Лоскот.
У червні стартував набір учасників. Ірина Ключник, менеджерка проєкту, розповідає:
«Спочатку ми боялися, що не наберемо учасників, але все виявилося навпаки. Ми отримали їх понад 130. І найскладнішим було відібрати з них 20 учасників. Головна ідея полягала в тому, щоб запросити людей різного віку, професій та з різних міст — і так створити простір для діалогу дуже різних досвідів».
Виставка, що відкрилася за результатами резиденції, має на меті не просто показати ці досвіди, а й запропонувати відвідувачам інструменти для роботи із пам’яттю, а відтак запросити їх поділитися власними історіями.
Виставка «Земля, яку ми несемо». Фото Софії Соляр
Квітник як простір для діалогу
Один з моїх найяскравіших спогадів про те літо — невеликий квітник біля ангару на території Jam Factory Art Center. Я не знаю назв усіх рослин, але добре пам’ятаю: листя однієї з них пахне як Coca-Cola.
Цей квітник учасники резиденції створили разом з Ірою Лоскот, мультидисциплінарною художницею з Харкова. Кураторка Олена Касперович запросила її, щоб поставити під сумнів звичний антропоцентричний погляд і звернути увагу на нелюдських агентів.
Ірина ділиться ідеєю квітника:
«Спільний квітник складається з дикоросів і культурних видів, які запропонували висадити самі учасники та учасниці. Розмова про нього може розгортатися в кількох площинах. Одна з них — паралель “дикороси — переміщені особи”. Адже часто люди, які вимушено переїхали з інших міст, немов дикороси, стають майже невидимими. Але кожен із них зберігає історії про свій дім. Тож багато хто намагався вхопити ці спогади, відтворити відчуття дому, висаджуючи знайомі рослини».
Спільний квітник. Фото Марини Бондаренко
Наприклад, у квітнику росте троянда, яку посадила учасниця з Розівки, селища Запорізької області. Вона згадувала, як колись їхала велосипедом додому, а довкола — суцільне «трояндове море». У радянські часи там працювали заводи з виробництва трояндової олії, тож квітів було безліч. Сьогодні Розівка окупована російськими військами.
Надя Носкова, інша учасниця проєкту, з якою я спілкувалася пізніше, казала, що саме на резиденції вперше відчула, який спектр — інколи геть полярних — емоцій може викликати одна квітка.
Ще однією практикою стали незвичні руханки, у яких учасники й учасниці намагалися «перейняти досвід» рослин. Ця вправа на перетині перформативних і тілесних практик виникла майже випадково, але швидко полюбилася групі.
«Одного разу ми проживали різні фази життя рослин, іншого — просто дивилися на дерева й думали про те, як вони дивляться на нас. Хотілося зрушити акцент із людини, яку “оточує природа”, і показати не ворожість чи ієрархію, а співіснування з багатьма вимірами.
Я часто думаю, як рослини мігрують разом із людьми, як люди стають “транспортом” для них, як ця система пов’язана. Під час резиденції було неймовірно поєднувати тілесні практики з такими роздумами», — згадує Ірина.
Руханка. Фото Марини Бондаренко
Повсякденні дії як художні висловлювання
Працюючи над програмою резиденції, художниця Ліля Петрова виходила з того, що висаджування рослин і приготування їжі — рутинні, повторювані практики — мають потенціал художнього висловлювання, навіть якщо люди цього не усвідомлюють. Ба більше, це творчі акти з власними образами та словником. Щоб їх «витягнути» на поверхню, Ліля запропонувала серію колективних експериментів:
«Для однієї з перших зустрічей я придумала комплексну вправу. Всім учасникам і учасницям роздали по насінині в маленьких коробочках.
Ми почали зі знайомства: треба було послухати це насіння, роздивитися, дізнатися про нього якомога більше й заповнити “паспорт” — від фізичних характеристик тут і зараз до уявлень про те, у що воно може перетворитися.
Ніхто не знав, що це за рослина, тож кожен мав вигадати їй ім’я та біографію. Ми обговорювали, писали, малювали комікси про це насіння. Було неймовірно спостерігати, як по-різному розкриваються люди».
Якщо спочатку заняття торкалися землі через садівництво, то далі відбувся буквальний контакт: група вирушила в «експедицію» по глину, а зібраний матеріал перетворила на авторську кераміку.
Насіння. Фото Марини Бондаренко
Глина. Посуд. Застілля
У романі Стефана Хвіна «Ханеман» є розділ, присвячений побутовим речам — наприклад, срібним цукерницям та вазочкам для варення. Це предмети, які рідко опиняються у валізах людей, що тікають від війни: їх витісняють речі першої необхідності. Але поряд із практичною цінністю є ще й символічна — і втратити її боляче.
Про це думала й Олена Касперович, коли готувала проєкт. Поступово ідея зв’язку «земля — глина — посуд — застілля — спогади» стала однією з центральних для резиденції.
«Якось в Інстаграмі Діани Халілової я побачила керамічну тарілку “з кількома поверхами” — і всередині ніби щось клацнуло. Таку ж діставали на мій день народження, щоб подати солодощі та фрукти. І я подумала, що не тільки страви, а й посуд здатен викликати цілі каскади спогадів.
Під час війни посуд майже завжди залишається вдома. Але пам’ять — ні. Тож захотілося зробити щось саме з посудом. Ліля й Діана підхопили цю ідею, і так склався повний цикл: від пошуку глини до моменту, коли ми сіли за один стіл, сервірований посудом, створеним усіма учасниками».
Ліля згадує, що це був один з найцікавіших етапів:
«Мене завжди цікавила дика глина. Було приємно бачити, як людям відгукується практика пошуку глини: як вони раптом помічають, що просто під ногами — матеріал із безліччю можливостей. Його збирали, чистили, аналізували…
А для фінальної зустрічі ми готували застілля. І тут пазл склався: всі могли принести не тільки страви, а й небуденний посуд, зроблений власноруч. Це були об’єкти, які розповідають історії: про втілені в глині спогади, про щось химерне, трохи нелогічне, з елементом гри. Я допомагала народжуватися образам, а Діана — опановувати матеріал».
Посуд. Фото Марини Бондаренко
Кожна страва розповідає свою історію
За роботу з темою їжі відповідала мисткиня Діана Халілова. З 2022 року вона курує Community Kitchen у Дніпрі — це тематичні зустрічі, на яких люди разом готують, їдять і говорять про ширші сюжети. Наприклад, як цукор, сіль чи борошно пов’язані з владою, політичними режимами, соціальними й економічними змінами.
У межах резиденції відбулося три такі зустрічі. Перша була присвячена «їжі, що повертає додому». Друга — літу та сезонним продуктам. Третя — стравам, якими хочеться нагодувати дорогих людей. Діана розповідає:
«Моє захоплення їжею почалося з думки про неї як про універсальну мову і спосіб переносити нас у просторі та часі. Здавалося, це ідеальний інструмент для знайомства: спільне приготування й споживання їжі створює легку атмосферу та об’єднує. Так і сталося, хоча багато історій були зовсім не легкими».
Однією із запрошених спікерок стала Леране Ханум Куртнебі Кизи. Як і більшість кримських татар, вона добре знає, що таке втрата дому. Народилася в Узбекистані, школяркою повернулася до Криму, після 2014 року переїхала на Київщину, а з 2022-го живе та працює у Львові. Її «Кримський дворик» — заклад-музей, що збирає смаки й спогади.
Казанок із сармою був останнім, що побачила її бабуся, коли в травні 1944 року її виганяли з дому. Після депортації щороку 18 травня вона знову готувала сарму — страва стала для неї способом згадати дім. Згодом це стало родинною традицією. На зустрічі з учасниками Леране готувала саме сарму.
Художниця Ганна Варшавська готувала баницю — пиріг із тіста філо з сиром та сметаною за родинним рецептом із грецького села на Одещині. Каріна Довгань приготувала салат «Гніздечко» — рецепт своєї бабусі з Миколаївщини.
Салат «Гніздечко». Фото Марини Бондаренко
Діана говорить:
«Під час спільного приготування страв асоціації починали розкручуватися самі собою. Коли разом із Леране ми готували сарму, учасниця з Ізмаїлу, з болгарської родини, миттєво згадала подібну страву. А інша розповіла, як у дитинстві збирала листя вишні для консервації. Одна страва — і ціла лавина спогадів. Або салат «Гніздечко». Він сам по собі надзвичайно красивий, але ще більше запам’яталися Карінині історії про бабусь — теплі, ніби вона говорить про близьких подруг.
Вона поділилася й геніальним способом їсти редиску: вмочувати її у вершкове масло з сіллю. Щоб усі змогли спробувати, Каріна зробила веганську версію масла, та й сам салат теж адаптувала, бо родинні рецепти можна і варто підлаштовувати під свої етичні вибори. Аджика у когось миттєво викликала дитячі спогади, а хтось уперше почув цю назву. Її готувала Надя Носкова, розповідаючи про літні кухні, дідуся й бабусю, радощі та труднощі. Бо коли треба почистити від шкірки гору помідорів, у юності це зовсім не здається романтикою. Цінність таких моментів приходить із часом».
Діана Халілова. Фото Марини Бондаренко
Сама Діана готувала кашу з толокна за рецептом своєї бабусі-рутулки з дагестанського селища. Кашу викладають гіркою на тарілку, в центрі роблять заглиблення для топленого масла, а навколо насипають цукор. Усі сідають навколо, обережно набирають ложками кашу, вмочують її в масло, потім у цукор — і їдять разом. Це страва, яку не їдять наодинці. Діана зізнається, що хвилювалася: боялася, що для інших це буде занадто дивно й незрозуміло. Але все виявилося навпаки.
За спільним столом
Говорити про їжу — і просто, і складно. Просто, бо вона супроводжує кожного щодня. Достатньо створити умови — і у кожної людини знаходиться оберемок історій. Складно, бо варто заговорити про їжу, як одразу з’являються заміновані поля, економічні кризи, міграції, депортації, дім, тіні рідних. А далі — кольори, запахи, текстури, соціальні мережива, які народжуються за столом. Цих стежок — тисячі.
Здається, кураторці та мисткиням вдалося не тільки створити середовище для спільної роботи, а й перетворити низку експериментальних вправ на цілісну історію.
Надя Носкова, одна з учасниць, з якою ми говорили окремо, згадує:
«Проєкт дуже вдало був побудований навколо спогадів: через садівництво, роботу з глиною, їжу. Ось ми накопали глину, промили, зробили посуд… Коли ліпили, один чоловік згадав, як у дитинстві любив працювати з пластиліном, але не торкався його років сорок — аж до цього літа. Розглядали насіння, малювали його, а потім пішли робити спільний квітник. Все ніби невимушено, але від деяких історій — аж щемко.
Ось лежать ягоди на тарілці: порічка, малина, все просте й знайоме. А починаєш про них думати — і в голові цілий всесвіт.
Я працюю на професійних кухнях і звикла, що треба готувати “щось складне”. Бо інакше, здається, тебе не сприймуть серйозно. Але з часом розумієш: справжня складність — у простоті. В тому, щоб дивитися на огірок і думати про смак, текстуру і хрумкіт, про ґрунти, про того, хто його посадив і зібрав, про літні кухні, канікули у бабусі… Для мене це було головним відкриттям програми».
Олена Касперович каже, що саме в цьому й полягала мета — показати багато перспектив і торкнутися різних досвідів. Наприкінці вона розмірковує, що означає спільне застілля в умовах війни.
«Здається логічним спитати: як узагалі можна збиратися за столом, святкувати під час війни, посеред такої спільної трагедії? Але ми хотіли подивитися на це інакше. Святкування — це не тільки розвага, це момент об’єднання. Це спосіб підтримати зв’язок, який зрештою тримає всіх нас. Мабуть, це й була наскрізна ідея всього проєкту: дозволити дуже різним людям — із різних регіонів, різних поколінь — бути разом. І водночас залишатися собою».
Фінальна зустріч. Фото Марини Бондаренко
Після цієї розмови я часто поверталася до власних спогадів: думала про улюблені чашки й варення з чайної троянди, про те, чому мені, людині, яка пів життя працювала в ресторанному бізнесі, найбільше смакує батьків борщ. Про те, скільки ще людей у світі їли в дитинстві нутрію. Сміялася й сумувала.
Я давно стежу за проєктами про рослинництво, їжу та пам’ять у світі й радію, що тепер один із таких — не подібний, а радше унікальний — реалізовано в Україні. Це хороший спосіб почати розмову про їжу поза рамкою травми — але водночас не забути й про травми також.
