Конспект події про трансформацію сучасної української літератури

авторка Катерина Чорномаз - 23.10.2025 в Книжки

З 3 по 5 жовтня Львів приймав 32 BookForum, який минув під гаслом «Тривкість і тривалість». Цьогоріч про літературу говорили з позиції витривалості та тяглості, що залишається актуальною для України в умовах культурного виживання внаслідок російської агресії. 

Не відхиляючись від заданого фокуса, в один із днів фестивалю відбулася  розмова військового та поета Ігоря Мітрова та літературознавця Тараса Пастуха «Від фіксації до рефлексії: трансформація сучасної української літератури та перспективи на майбутнє». Говорили про роль канону у світовій літературі та як сучасні українські автори описують реальність, щоб свідчити про російсько-українську війну та власний досвід у ній.  

Далі — конспект події.

Що таке канон в національній літературі

Передовсім важливо визначити, що є каноном. Тарас Пастух нагадав, що до канону традиційно зараховують ті твори та авторів, які мають фундаментальне значення для культурного та духовного життя народу. Вони часто залишатимуть слід на творчості майбутніх авторів, що, своєю чергою, впливатиме на формування світоглядної позиції поколінь людей. 

Іншими словами, канон твориться для того, щоб суспільство розрізняло вартісне від менш цінного та виховувалось на здорових плодах культурного розвитку. 

В історії української літератури були спроби вибудувати різні канони. Найбільш помітним був, звісно, канон Шевченка, поряд з яким, за словами Тараса Пастуха, намагались поставити Куліша. Після була література шістдесятників, яка претендувала на канон в силу своєї культурно-визвольницької функції. Були і спроби підважувати репутацію того ж Шевченка молодшими поколіннями, і тут можна згадати Михайля Семенка, який символічно спалював «Кобзаря» в протест проти багажу старого канону. Час вносить свої корективи до пантеону авторів, і що більше — в кожного народу є власний канон, до якого він вибирає дослухатись. До прикладу, в англомовному світі це однозначно Шекспір, тимчасом як в Німеччині це буде Гете. 

З цього спостереження виникає запитання: чи існує якийсь універсальний канон, застосовний до всього світу? Відповідь Тараса Пастуха коротка — радше ні, аніж так. Літературознавець відсилається до Гарольда Блума, американського літературного критика, який говорив про те, що натомість існують універсальні критерії, які можна застосовувати до різних національних літератур.

«Такого [універсального] канону, напевно, не існує. Але тут треба уточнити позицію Гарольда Блума. Він говорить про те, що має бути проникнення в життя, розробка мови і осягнення людських характерів і типажів. Це універсальні критерії, які можна застосувати до різних культур, до різних літератур. Але особливість мови [в тому], що вона диктує утворення національного канону. В нашому національному каноні стоїть Шевченко», — каже Тарас Пастух.

Шевченко в центрі канону

Якщо сто років тому було «актуально вбивати своїх літературних батьків», то зараз Шевченко, навпаки, повертається. За словами Ігоря Мітрова, ті люди, які в школі отримували двійки з літератури, зараз починають читати того ж Тараса Григоровича. Тому сьогодні вже не відбувається заперечення ролі Шевченка. 

Тодось Осьмачка, який свого часу перекладав традиційно канонічного Шекспіра, відгукувався про Шевченка такими словами: «Якби Шевченко зʼявився перед очі Господа, то він би був пошанований за його людинолюбство». Коли Пушкін писав поему про підкорення Кавказу, в той самий час Шевченко писав про те, як Кавказ має боротися за власну свободу та незалежність. Можливо в цьому, вважає Ігор Мітров, і розкривається фундаментальна людяність українців.

Захід в полоні «руской души»

Ігор Мітров та Тарас Пастух погоджуються, що на Заході дійсно існує певна культурна інерція, присутня як і в університетах, так і на культурних майданчиках. Це можна частково повʼязувати зі спільним імперським минулим. Якщо дві сторони є нащадками імперії, то у них вже є певна спільність сприйняття. Ті ж бо, хто постраждав від їхніх дискримінаційних, імперіалістичних дій, говоритимуть іншою, менш зрозумілою їм мовою.

Втім не варто виключати звичний вже фактор «хороших руських». Тарас Пастух наводить приклад німців та культурної травми, що настала після розгрому нацизму; вони більше схильні шукати тих самих хороших росіян та називати російське вторгнення війною Путіна. І вони аж ніяк не розуміють відповідальності кожного члена російського суспільства. 

Зараз же постколоніальні літератури потроху виходять зі світового канону, як стверджує Тарас Пастух. Польська література має Чеслава Мілоша, Віславу Шимборську та навіть Генрика Сенкевича, який отримував премію як громадянин Російської імперії. Саме останній демонструє дуже актуальну для нас історіюборотьби за наших авторів там, де російська — мова імперіальна — зайняла місце канонічної літератури. Ба більше, західні літературні канони писалися представниками колишніх імперій, тому український канон ніколи не буде схожим на них.

«Російська література ближча умовному англійцю чи італійцю, бо нею їх постійно годували. Звичайно, тут є момент імперськості, яка вибудовує певний наратив. І якщо ти — нащадок імперії і ще хтось також нащадок імперії, то у вас є культурна схильність одне до одного», — міркує Тарас Пастух.

Необхідно діяти системно, вважає спікер. Українська проза потроху зʼявляється в перекладах європейськими мовами, а сама Україна відвойовує свою європейськість в геополітичному сенсі. Тарас Пастух наводить приклад одного французького журналіста, який описав Україну такою, як «Європа зараз тут». Частина західних інтелектуалів, за словами Тараса Пастуха, відчуває, що саме в Україні зараз відбувається справжнє життя та рух, відчуття якого було втрачено старою Європою після Холодної війни, коли здавалось, що США прийде та захистить її:

«Європа — це обстоювання певних культурних цінностей. Зараз Україна взяла на себе удар обстоювання, і частина західних інтелектуалів відчувають, що тут є життя, що тут є те справжнє, що Європа втратила», — каже Тарас Пастух.

Як бути з комбатантською літературою

Тарас Пастух наводить приклад письменника та військового Бориса Гуменюка, мова якого після 2014 року набула особливої експресивності, реальності військового життя. Вона стала спонтанною та точною: зараз українська поезія вийшла на те, що літературознавець називає «екзистенційною гранню», викликаною війною. 

За його словами, таку поезію і загалом літературу вирізняють переживання реального досвіду та дійсності війни. В такому разі питання полягає в наступному: Чи зможуть автори без досвіду бойових дій написати дійсно проникливий та якісний текст?

«Борис Гуменюк до 2014 року писав, наслідуючи Станіслава Вишенського. Починається 2014 рік, Гуменюк починає писати просто унікально; він не просто знаходить свій голос — він дає українській поезії новий поштовх. Це зовсім інша мова — мова дуже експресивна, дуже чітка, дуже виразна. Він знаходить мову, якою говорять військові. І от він опиняється в епіцентрі сучасного комбатантського канону», — вважає Тарас Пастух.

Окрім нього, Ігор Мітров (який і сам є представником комбатантської поезії), згадав також інших військових письменників: Олену Герасимʼюк, Ярину Чорногуз.

Ще одним неочевидним питанням, яку порушив Ігор Мітров, стали майбутні автори зі соціальним статусом «ухилянта». Цитуючи іншого українського письменника Маркіяна Камиша, він поміркував, що станеться, якщо через умовних пʼятдесят років письменники, які не мали відповідного досвіду, напишуть геніальні тексти про війну? Таких прикладів в історії літератури достатньо — спікери згадують Еріха Марію Ремарка та Ернеста Гемінґвея. Ігор Мітров додає, що Ремарк все-таки встиг повоювати, але аргумент нікуди не зникає — російсько-українська війна не залишиться прецедентом, коли до пера братимуться ті автори, які пишуть про війну, не пізнавши її.

«З іншого боку, є важливим і такий момент — людина має мати талант. Якщо людина буде мати талант і військовий досвід, тоді народиться якийсь свідок. Щодо тих, хто на війні не був, я думаю, що вони не будуть писати. А якщо навіть і хтось щось напише, то дуже сумнівно, що вони будуть мати той самий рівень проникнення в життя і те саме відчуття війни, яке мають ті, які війну пройшли», — додає Тарас Пастух.

Ігор Мітров також ставить актуальне питання: Чи можемо ми узагальнити та сказати, що наш сучасний канон — це комбатантська література? Чи все-таки варто використовувати більш розпливчасті поняття? Тарас Пастух частково погоджується, вважаючи літературу, написану комбатантами, основою сучасного українського канону. 

Ба більше, чи треба нам, українцям, пояснювати за кордоном різницю між військовими письменниками та письменниками, які пишуть про війну? Адже для них ця різниця неважлива, тоді як в Україні це має етичну вагу. Обидва спікери погоджуються, що література «з окопу» відчувається чесніше, але і важче, адже змушує виходити читача з зони комфорту в якийсь «екзистенційний стан», що дуже складно зробити з європейською аудиторією. 

Наша війна є найбільш задокументованою в історії, що покладає додаткову відповідальність на письменників, які фіксують її на сторінках книг. З цього виникає питання: що із цих терабайтів інформації дозволить найкраще прорефлексувати?

«Відповідальність сучасних письменників у тому, щоб дати світу тексти, які були б чимось більшим за відео збитого танка чи літака», — каже Тарас Пастух.

На це піде час, але гірше за війну є лише забути про неї. І саме література виконує цю функцію незабування. Тому визнання української літератури у світі — це питання тривалого часу і зусиль з нашого боку.

Фото надані організаторами

32 Львівський міжнародний BookForum відбувається за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Польського Інституту у Києві, Центр Мерошевського, канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», Goethe-Institut в Україні. Тематичний кластер «Бути поруч» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Digital партнер HAY Festival.

Фантастичний злет: рецензія на трилогію епічного фентезі Ірини Грабовської «Замок із кришталю»

автор Марія Копаньова - 23.10.2025 в Книжки

«Замок із кришталю» — книжкова серія досвідченої авторки. Дебютувала Ірина Грабовська 2018 року з документальною книгою «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту», але подальший поступ її письменницької кар’єри був пов’язаний переважно з фентезі. Її перший опублікований у цьому жанрі твір — «Остання обитель бунтарства», початок дилогії «Леобург» — альтернативноісторичний детектив у стимпанківському антуражі. Ірина Грабовська також є співавторкою ютуб-каналу про літературу в жанрі фантастики «Фантастичні talk(s)». Працює вона й з короткою формою: її оповідання можна прочитати у таких збірках, як «Час тіней», «Мотанка» та «Хроніки незвіданих земель». Літературна творчість Ірини Грабовської поціновується не лише численним читацьким фандомом, а й визнається на рівні державних премій: зокрема, 2022 року авторка здобула І премію конкурсу «Молода КороНація», а також отримала стипендію Президента України як молода письменниця.  

Трилогія «Замок із кришталю» — немов той калейдоскоп. Три частини серії: «Зірки й кістки», «Земля крилатих» і «Замок із кришталю», — належать до жанру епічного фентезі з елементами романтики та навіть горору, а в основі сюжету — війна із супутніми їй формами насилля. Ірина Грабовська працює у часовому вимірі чи не найбільш буремної для читацької уяви епохи — сетинг цієї трилогії натхненний історією європейського Середньовіччя. Під обкладинкою фентезі меча і магії ховається оповідь про дорослішання в осерді феодальних війн, пройнята перипетіями пристрастей людських (і нелюдських) та невсипущого потягу до влади.

В атмосфері темного фентезі світом «Замку з кришталю» привільно шириться магія, вписана в самий світоустрій, де добро і зло виходять за межі дуальної опозиції. Цей світ — зумисно складний, а рушії його — загадкові. Цілком очікувано, що епічне в цій серії доповнюється дещицею романтичного: поміж двобоїв та битв герої та героїні цієї трилогії виборюють собі право кохати і бути коханими незалежно від упереджень доби, політичних союзів і навіть клятв (Ірина Грабовська з властивою жанру розгалуженістю генеалогії героїв виписує, як багато в історії цього світу значили родинні зв’язки, взаємні почуття й невзаємні прокляття).

Кожному світу — звичай і права. Про географію, історію і територію

Хоча й читацька сприйнятливість до теми війни в сюжетах сучасної української літератури очікувано схильна до вишукування аналогій і паралелей з воєнним часом сьогодення, сама авторка визнає за сучасною російсько-українською війною певні «середньовічні ознаки», але щодо свого твору в інтервʼю для видавництва Vivat таки наголошує, що: «…наша війна ніяк не накладається на мої фентезі-тексти, на цю трилогію. Читачі писали мені, що ось Небельгайм — це Росія, а Ретон — це Україна. Ні-ні-ні, абсолютно ні. “Замок із кришталю” ґрунтується на означеному історичному сюжеті».

Цим сюжетом є історії феодальних війн. Готуючись до написання трилогії, Ірина Грабовська вивчала особливості середньовічної доби в Англії та перипетії династії Плантагенетів. Король Едвард ІІІ, чиї претензії на французький престол стали приводом для Столітньої війни, опосередковано міг надихнути авторку на образ лихого короля Етельріха, голови династії дому Вельгетів, адже прототипом його сина Фольгерта був Едвард Чорний Принц, зауважує Ірина Грабовська. Отже, слідом за авторкою, у загарбницькому Небельгальмі ми можемо побачити Англію, у князівстві птахів Ретоні — Бретань, а в ошатній Великій Санжі — Францію. Загадкова ж Ґонґора видається радше дистопійною візією, де запаморочлива магія та матріархат обумовлюють нетиповий навіть для самого всесвіту цієї трилогії суспільний устрій.

В осерді цієї великої історії — птах Янн ес Арвор і його героїчна виправа на втрачену «землю крилатих», рідний йому Ретон, що опинився під загарбницькою владою Небельгайму. Шлях, якому роковано стати героїчним, від початку має бути повен непевностей і випроб — здавалося б, усе в межах жанрового канону. Однак в Ірини Грабовської історія одного героя обертається історією героїзму багатьох.

У світі «Замку із кришталю» прописаність мотивацій подана достатньо вишукано, аби бути вибагливою до читацької уваги: десятки сюжетних поворотів, конфліктів і зав’язок тривають від книги до книги, показуючи, яким направду тендітним є світовий лад і якими несповідимими шляхами триває його історичний розвиток. Особливо фентезійно-історичний. Цим текстом важливо вчасно емоційно пройнятися, аби згодом не губитися в деталях політичних перипетій або не дошукуватися браку логічних зв’язків надто прискіпливо. Події «Замку із кришталю» неминуче закручуються у веремію зрадливих підступів та доблесних дійств: кровна помста, міжнародна ворожість і успадковані обовʼязки — видається, що ця середньовічна динаміка виходить за межі своєї епохи, адже промовляє до читацьких вражень цілою низкою сюжетних поворотів. У контексті наближеності героїв до владних кіл політика нерідко заміщує провидіння, а повсякденне буття обертається метафоричною шаховою партією, де крок одного персонажа впливає на життя низки інших. 

Магія вписується у всесвіт «Замку із кришталю» напрочуд природно, стаючи незмінним атрибутом придворних інтриг та персональних викликів героїв трилогії. У цілком земну реальність читачів повертає переконливість прописання авторкою самих характерів персонажів: їхній розвиток нелінійний, стосунки одне з одними напрочуд складні, а ціннісно-моральні якості — вкрай неоднозначні. Із «сірою» мораллю живуть птахи-лицарі Янн і Ольєр, читач слідує за ними, як і за багатьма персонажами трилогії, від самої юності, коли магічна сила і войовнича слава надто пʼянкі, перше кохання надто болісне, а тріумф на полі бою викликає ледь не релігійний екстаз. Серед можливих різнотлумачень сюжету про своєрідний атрибут сили, заповіданий Янові батьком, очевидним є те, як добре ця серія Ірини Грабовської спрацьовує в бік непрямої критики засилля несправедливої волі можновладців та навіть проти обсесії владою в ширшому значенні: від абʼюзу в міжособистісних стосунках до поривів до славетних завоювань у формі озброєних експансіоністських політик. Саме це — одержимість чуттям, мрією чи ідеєю — спрямовує сюжет трилогії, що грає з почуттями читача й тим часом незумисно досліджує темнаві закапелки самої людської природи.

Танатос як осердя віри

Релігії створеного Іриною Грабовською світу цей світ переважно і розподібнюють. За принципом віри нерідко означаються спротив та іншування, загарбницькі та визвольні мотивації героїв та спільнот, які вони представляють у цій фентезійній реальності. Ірина Грабовська створює на перший погляд просту, але водночас достатньо нюансовану і герметичну систему вірувань: у землях, відомих на етапі читання перших двох частин книги, панує «Зірка Смерті». Вона очолює ієрархію поклоніння в системі так званого «Пʼятизірʼя» — нижчі за рангом «Зірка Життя», «Зірка Влади», «Зірка Війни» та «Зірка Праці» в пошані, але з ортодоксальною вірою мешканці королівства Небельгайм схиляють голови саме перед «Зіркою Смерті»: нею символічно титуловані принци й принцеси, амулети з цією зіркою носять на грудях як оберіг і знак відданості  вірі. Королівські нащадки володіють і наданою цією зіркою магією «марвотворення» — механічного оживлення мертвих заради розваг на турнірах, а також розширення виробничої чи військової сили. Здавалося б, смерть як сила та втілення волі державця — ідеальний інструмент для причарування підданих. Однак любов і смерть — меч двосічний. І навчитися управляти цією зброєю героям «Замку із кришталю» вартує всього.

«Небельгаймці звикли до смерті, саме смерть була тим, що їх єднало. Вони обожнювали свого принца й були ладні померти не заради кришталевого палацу [метафізичне місце, обіцяне віруючим по смерті — прим. авт.], а заради нього самого. Бо страх розʼїдає серця, а любов їх загартовує».

Небельгайм — напрочуд темне місце, але й тут стають можливими порухи світла, загартовані любов’ю. Принцеса Мейрі, персонажка, котра успадковує незвичний для свого місця народження дар оживлення, мимовільно втілює інтенцію засадничого скепсису до нормативної системи. Роль цієї дівчини у сюжеті трилогії — унікальна, адже в її долі криється сама інкарнація життя і любові, що смерті не протистоїть, бо, зрештою, і не ворогує із нею. Попри гендерну паритетність, видається, що в цій історії Ірини Грабовської саме жінкам заповідано підривати систему несправедливості й насилля, а також підважувати саму смерть. У фентезі-світі «Замку із кришталю» ставлення до смерті залежить від народу: у пташиному Ретоні смерть у більшій пошані, адже сам народ зазнав надто багато лих від спустошливих війн, ініційованих загарбниками. У Великій Санжі діють геть інші магічні сили, що більше асоціюються з природними стихіями. Тоді як ґонґорці, тобто люди-змії, сприймають смерть немов коловорот: такий собі уроборос, що вічно поглинає і відтворює сам себе. Важливий мотив цієї історії у тому, що світло — незгасне, воно мерехтить в образі замку з кришталю — обіцянки, що серце, скуте кригою страхів і втрат, зрештою віднайде полегкість у надії.

Жінка у латах, крилата жінка, кохана жінка

Жіноцтво у всесвіті «Замку із кришталю» представлене варіативно, хоча загальна часова локалізованість історії обумовлює певні обмеження, адже про поколіннєву боротьбу за рівноправ’я не йдеться: так, героїня Мона, як і інші пташки, мусить носити вуаль і перли на крилах, пересуваючись виключно землею, уподібнено до людей, адже за польоти крилатих жінок засуджує суспільство. Водночас дізнаємося й про майже легендарних пташок-воїтельок, які керувалися не суспільними забобонами, а особистим волінням: матір Янна — княгиню Блейз Ретонську, а також матір Ольєра — вдову Ренеа Брезель, чиї історії заслуговували б на окремий приквел. Кожній жінці, яка вписана Іриною Грабовською в основні сюжетні лінії цього твору важить свобода діяння — чи то з любові, чи то з помсти, чи то з химерного сплаву обидвох почуттів, жінки «Замку із кришталю» обходяться з традиційними гендерними нормами воістину по-бунтарськи. 

«Ізвен не могла дозволити собі бути хорошою мечницею чи мудрою стратегинею. Вона мала реально стати тим божеством, у яке нині вірили прості люди».

Далеко не всі персонажки зазнають системного упослідження: наприклад, принцеса Небельгайму Ізвен майстерністю магічних і войовничих навичок виборює собі свободу від деяких патріархальних зобов’язань, хоча й у цьому випадку внутрішні обмеження, пов’язані з фемінністю, таки кидають тінь на її долю. Її непокоїть плинність власної краси, сліди часу та шрамів, здобутих у бою. На Ізвен чинить тиск і підпорядкованість волі державця й водночас її батька, короля Небельгайму. Але попри це, основним орієнтиром навіть у романтично контекстуалізованих епізодах для неї стають лицарська доблесть та служіння силі, яка не дається лиш за правом королівської крові, а потребує відкритого і щоденного протистояння з власним знанням про відомий світ і його устави.

Американська літературознавиця Марія Татар у своєму тексті The Heroine with 1001 Faces, що опонував концептуально суголосній праці Джозефа Кемпбелла, писала про допитливість як відзнаку честі, яку носять жінки, стверджуючи, що попри традиційний асоціативний стосунок жінки зі знанням як чогось засадниче гріховного, допитливість радше вказує на емпатію та небайдужість: «У давнину допитливість засуджували, вбачаючи у ній форму допитливості й нишпорення… немов дійсна слабкість жінок полягає у нездатності протистояти бажанню знати більше… Допитлива жінка стає ще й співчутливою, глибоко пройнятою відновленням справедливості у світі завдяки турботі й уважності».

Доблесть Ізвен, Мони, Мейрі — не лише в набутках державницького рівня, а й у переписуванні законів відомого їм ладу повсякдення. Цілком окремим етнокультурним простором жіночої емансипації у цій трилогії постає край ґонґорок — фемінізованого суспільства, де чоловіки опікуються нащадками, а жінки (крім того, що наділені отруйними іклами й силою своєрідного гіпнозу) посідають провідні ролі у владній ієрархії, воюють, шпигують і мають цілковиту автономію, зокрема сексуальну. 

Особистими мотиваціями і складнощами характерів персонажки «Замку із кришталю» Ірини Грабовської не лише не поступаються чоловічим персонажам, а й покладають субверсійні з гендерної перспективи художні стратегії, що за епічністю цілком інновативно вписуються в традицію сильних жіночих героїнь українськомовного фентезі, таких як «Знайти країну Амазонок» і «Шпигунки з Притулку “Артеміда”» Наталії Довгопол, «Закони Невриди» Катерини Самойленко та інших книг у фентезійному жанрі, де жінка — «тисячооднолика героїня» власного шляху ініціації у світ небезпечних подвигів та пригод.

Про квірність, вірність та екстаз

У сюжетах «Замку із кришталю» коханню властива ненавʼязлива доленосність. Воно часто виступає каталізатором подій та причиною багатьох виборів, які роблять герої, змінюючи не лише свої стосунки з ближніми, а самий цей світ. Попри те що оповідь наголошує передовсім на динаміці політичних інтриг, з темою романтики Ірина Грабовська обходиться напрочуд уважливо й дбайливо, вписуючи її в поле ширших проблематик фентезійної дійсності, що перегукуються з дійсністю реальною, особливо доби Середньовіччя. Суспільства Небельгайму й Ретону — доволі гомофобні, одностатеві почуття тут якщо не засуджуються прямо, то висміюються, а закоханого у персону ідентичної статі таврують як «осоружного гобона», який чинить «потьмаву на зірки» — наругу над законами буття. Репрезентація квірності в тексті не рясніє, але сюжетні лінії поодиноких представників ЛГБТ-спільноти з усіма складнощами їхніх стосунків та самоприйняття прописані настільки вправно, що афектують читача ледь не більше за батальні сцени. 

Основний нерв як гетеро-, так і негетеросексуального кохання в «Замку із кришталю» полягає в тій цілком земній та реалістичній надривності цього почуття, що особливо загострюється в часи історичних незгод: для деяких героїв кохання — компроміс, для деяких — втрата, а для деяких — вигідний союз. Однак ці дефініції направду незбагненні за невичерпністю самого почуття, адже внутрішнє «світло Зіркове», яким у цій історії визначається сама сутність коханої особи, — манить, засліплює і залюблює настільки, що долає час, простір і навіть смерть. За загальною динамічністю розвитку подій у тексті видається, що все це політико-історичне фентезі-дійство любов’ю пронизане — вона в діях, у боротьбі за свободу і за життя без війни. Між силами світла і темряви в «Замку із кришталю» існує складна противага, адже це не комплементарні опозиції, а радше координати, в яких обирати служіння добру чи лиху доведеться кожному герою та героїні. «Замок із кришталю» напрочуд вдало вписується в поличку української й перекладеної квірфентезі-літератури, як-от «Полонений принц» К. С. Пакат чи «Відьма і вампірка» Франчески Флоренс. Водночас властива жанрова синкретичність цієї серії Ірини Грабовської забезпечуватиме захопливе читання як любителям епічного, історичного, так і романтичного фентезі.

Запитання для обговорення трилогії «Замок із кришталю»:

  1. Чи вбачаються в системі вірувань всесвіту «Замку із кришталю» риси відомих міфологічних чи релігійних систем? 
  2. У чому особливості політичних відносин між королівствами й князівствами цієї серії? Чи простежуються паралелі з реальними феодальними війнами і династичними конфліктами на українських теренах? 
  3. Як персонаж Янна змінюється протягом розвитку сюжету серії? Які події найбільше вплинули на розкриття його характеру?
  4. Яке значення має наскрізна для твору символіка «зірок»? 
  5. Дії та вибори яких персонажів можна віднести до морально неоднозначних? Чи пояснюються такі дії та вибори далі за сюжетом? 
  6. Як у всесвіті «Замку із кришталю» ставляться до смерті? Як смерть вписується в магічну систему тексту? 
  7. Як у книгах проблематизується право на владу? Чим визначається легітимність володаря (кровними звʼязками, військовою силою, підтримкою народу тощо)? Чи простежуються відмінності цього в суспільних устроях різних народів цього фентезійного світу? 
  8. Як жіночі образи «Замку із кришталю» деконструюють традиційне середньовічне уявлення про героїзм?
  9. Чи доречно говорити про концепцію «справедливої війни» в контексті історії князівства птахів Ретон або інтересів інших спільнот, які зазнавали гноблення? 
  10. Як політичні мотиви відбиваються на особистому житті героїв? 

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: SpotifyApple PodcastsYouTubeSoundcloud.

Ілюстрації і фото — vivat.com.ua, unsplash.com

Підготовлено за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися з офіційною позицією державної установи «Український інститут книги».

Від Праги до Софії, від Кракова до Загреба: як живе фантастика сходу та півдня Європи

авторка Наталія Матолінець - 22.10.2025 в Книжки

Українська фантастика останні роки розвивається бурхливо: ростуть тиражі, з’являються нові імена, міцнішає запит аудиторії на знайомі локації чи осмислення нашої історії. А про що нині пишуть наші сусіди? З перекладів на українському ринку вже можна скласти певне враження про польську фантастику. Однак здебільшого автори жанру зі Східної Європи чи Балкан — terra incognita, тож заким ми зможемо почитати їх, пропоную бодай «зазирнути за куліси» і дізнатися більше. 

Які тренди нині у фантастиці? Яким тиражем може вийти жанрова книжка? Як локальний читач сприймає локального автора?  Щоби дізнатися відповіді, я поговорила про письменництво і книжковий ринок із закордонними фантастами: Терезою Матушковою (Чехія), Мартіном Колевим (Болгарія), Катажиною Ткачик (Польща) і Хрвоє Перадіном (Хорватія). Ми познайомилися під час моїх письменницьких резиденцій закордоном, коли я щоразу шукала інформацію про тамтешню фантастику. Окрім письменництва, Тереза Матушкова й Мартін Колев викладають творче письмо, Катажина Ткачик працює рецензенткою у видавництві, а Хрвоє Перадін бере активну участь в діяльності фан-клубу фантастики SFERA, тож їхня залученість до книжкового світу дуже різнобічна, а їхній досвід — це погляд зсередини літпроцесу.

Розкажіть, які зараз тенденції у фантастиці на вашому ринку?

Мартін Колев: Головна тенденція, на яку я хотів би звернути увагу, простежується останнім часом в більшості болгарського фентезі — це зростання інтересу до нашого фольклору та міфології: як до традицій (Нестінарство, «Нечисті дні» наприкінці року тощо), так і до міфологічних істот (Самодіва, Змій, Вампір). Не випадково дві з небагатьох популярних закордоном книг підкреслюють цей інтерес — «Нечисті дні» Геновеви Дімової, яка мешкає в Шотландії, та Wildalone Красі Зуркової, яка мешкає в США.

Друга тенденція — це поєднання міського фентезі та детективної літератури, часто з елементами жахів, — у книгах Еміля Мінчева, Маріна Трошанова, Васіла Попова тощо. Звичайно, ми маємо і жіночу альтернативу цій умовно чоловічій (в рамках болгарського ринку) тенденції — поєднання фентезі та романтичної літератури, яке можна побачити у творах Цветеліни Владімірової, Іскри Урумової, Сімони Панової, Александріни Крушарської та ін.

Тереза Матушкова: Чеські читачі люблять пригодницьке фентезі, дія якого відбувається в сучасності, а герой бореться з надприродними істотами або вампірами. Засновником цього тренду став Їржі Кулганек у 1990 році, і люди досі полюбляють книги такого жанру. І, звісно, надзвичайно популярний янґедалт та роментезі.

Катажина Ткачик:  Залишається у тренді фантастика, дія якої відбувається у вигаданих світах, натхненних Середньовіччям (більш-менш історично достовірним)  та історії на основі слов’янської міфології.

Однак, якщо подивитися на тренди польського букстаграму або книжкових магазинів, легко помітити, що більшість популярних книг написана іноземними, переважно англомовними, авторами. Дуже мало сучасних польськомовних письменників змогли пробитися в суспільну свідомість і досягти комерційного успіху, особливо на початку кар’єри у жанрі. Найвідоміші автори працюють уже багато років, навіть десятиліть. Найбагатшим автором фентезі залишається Анджей Сапковський, творець «Відьмака». Він також є третім найбагатшим автором у Польщі серед усіх жанрів (за рейтингом 2024 року).

Хрвоє Перадін: Широка тема, яка досить давно користується популярністю, — це історії, засновані на місцевому фольклорі та слов’янських традиціях. Письменники базують свої книги на оповідках, які їм розповідали старші члени родини. Також існує безліч етнологічних досліджень, що описують сільські легенди. У тренді й історична фантастика, наприклад, заснована на історії старовинних середземноморських міст, таких як Дубровник. 

Решта, я б сказав, відповідає сучасним світовим тенденціям або особистим уподобанням авторів (у нас є низка самвидавних історій). Є все: від темної академії, придворних інтриг, квір-фентезі, слеш-горору до історій для дітей та молоді. Також є когорта авторів, які пишуть виключно англійською мовою. Їхня мета — або прорватися на більший ринок, або вони вважають англійську «природною» мовою для літературного самовираження (оскільки саме так переважно читають фантастику). Хоча теми, про які вони пишуть, часто дуже локальні.

Розкажіть детальніше: як впливає місцевий контекст на фантастику? Я маю на увазі локації, історію регіону, вищезгаданий фольклор тощо.

Мартін: Я помічаю розвиток в обох напрямках — деякі болгарські автори інтегрують місцеве середовище чи фольклор у свої історії, а інші дистанціюються від цього. Вони натомість використовуючи класичні, добре відомі жанрові тропи, які чужі місцевому контексту. Ті, що походять зі скандинавської міфології, англійського фольклору тощо. З мого досвіду, читачі набагато більш сприйнятливі до першого варіанту.

Тереза: Локальний вплив на фантастику неуникний. Багато авторів використовують слов’янську міфологію, чеський фольклор або казки. Такі істоти, як русалка, блудичка (блукаючий вогонь) або водник (водяник) дуже популярні навіть у чеському янґедалті. Багато історій також відбуваються в Празі через її історію та магічну атмосферу.

Катажина: Кілька років тому польська фантастика повернулася до язичницьких коренів. Хоча ця тенденція дещо ослабла, все ще існує безліч історій, натхненних слов’янською міфологією. Найчастіше використовують демонологію — привидів, добрих та злих духів, проклятих істот.

Свято Святовита. Картина Альфонса Мухи, 1912

Хрвоє: Так, місцевий контекст дуже впливає. Автори часто використовують свої улюблені (або рідні) міста як джерело натхнення. Хорватська історія досить барвиста (ми знаходимося на перехресті австро-угорських, середземноморських та османських впливів), і деякі автори використовують її як тло для своїх творів. Конкурси коротких оповідань також іноді вимагають, щоби текст був тематично пов’язаний з певним регіоном або містом. В колах книжкових клубів, присвячених фантастичній літературі, ми помітили: навіть коли історія відбувається у «великому світовому контексті», теми, як правило, є місцевими і ближчими до нашої ментальності маленької країни.

Як представлена фантастика в офлайні (книжкові ярмарки, фестивалі, журнали тощо)?

Мартін: У Болгарії є досить активна спільнота шанувальників фантастики, яка організовує такі фестивалі, як Bulgacon, Prez 9 Zemi, Talasamia, Strannosbor та інші. Також існує давня традиція місцевих фан-клубів фентезі й наукової фантастики: «Іван Єфремов» (Софія), Terra Fantasia (Бургас), Uibrobia (Стара Загора), Fantastika (Карджалі) тощо. В останні роки більшість фантастичних журналів, якщо не всі, існують лише онлайн, хоча деякі з них час від часу випускають друковані номери: наприклад, журнал Shadowdance. Є також косплей-заходи, LARP і фентезі-бали. Незважаючи на зростання популярності фентезі серед читачів, ці події здебільшого пов’язані з індивідуальними зусиллями фанатів і організаторів, оскільки жанрову літературу все ще не сприймають серйозно більшість болгарських критиків і науковців.

Тереза: У Чехії проводять безліч заходів, пов’язаних з книгами — зокрема, празький фестиваль Svět knihy (Світ книги) у травні — там завжди представлена фантастична література. У нас також є два ComicCon’и (у Празі та Брно) і безліч менших конвентів. Крім того, журнал Pevnost, присвячений фентезі, науковій фантастиці та жахам, активно підтримує місцевих авторів.

Катажина: У Польщі дуже багато книжкових ярмарків, особливо восени та у великих містах. Вони відбуваються у Познані, Ґданську, Варшаві (декілька, бо це столиця), Вроцлаві, Катовіце і, звичайно, Кракові. Міжнародний книжковий ярмарок у Кракові — найбільша видавнича подія Польщі. Також є фестивалі, де, крім книг, представлені настільні та відеоігри, й усе, пов’язане з мангою та аніме. Наприклад, Pyrkon у Познані (найбільший фестиваль такого ґатунку в Польщі та один з найбільших у Європі), Imladris у Кракові або Варшавський ярмарок фантастики, який проводять кілька разів на рік.

Є і тематичні журнали — наприклад, Nowa Fantastyka, що виходить з 1982 року і є найстарішим (та, ймовірно, найвідомішим) журналом фантастики на польському ринку. Однак сьогодні це нішевий продукт: друковані медіа втрачають вплив через онлайн-ЗМІ. Ймовірно, це глобальна тенденція. 

Хрвоє: У Хорватії по всій країні проводиться на диво багато невеликих конвенцій (можна практично все літо провести, відвідуючи їх). Більшість з них проводять власні літературні конкурси, а потім публікують збірки оповідань. У більших заходах (SFerakon, Liburnicon і Rikon) беруть участь великі видавництва, а на менших — книги продають дистриб’ютори. Є кілька спеціалізованих журналів і видань: Ubiq і Sirius B, а також багато фанзінів. Комерційних видань у жанрі наукової фантастики та фентезі дуже мало, і більшість із них випускають ентузіасти.

Як, на вашу думку, локальний читач сприймає локальних авторів фантастики?

Мартін: Я думаю, що болгарські читачі все більше цінують місцевих авторів жанрової літератури, проте згаданий вище консервативний розрив помітний і на цьому рівні. Я уже став би багатим, якби отримував п’ять копійок за кожен раз, коли чую: «Я впевнений, що ваші книги хороші, але просто не читаю таке». Тобто «серйозні» читачі, які цінують художню літературу (або ж так звану «високу», реалістичну), майже завжди демонстративно ігнорують фантастичні книги.

Тереза: Я думаю, що в останні роки люди починають відкривати для себе чеських авторів, хоча багато хто з них все ще віддає перевагу іноземним. Попереду у нас ще багато роботи. Назагал, у Чехії є багато чудових письменників. Я сподіваюся, що в майбутньому буде більше перекладів наших творів, бо дуже шкода, що так багато хороших книг не можуть потрапити до ширшої аудиторії.

 Катажина: Серед польських читачів — не тільки шанувальників фантастики — все ще існує певна упередженість щодо авторів, які пишуть польською мовою. Дехто відкрито зізнається, що уникає наших письменників, особливо дебютантів, і віддає перевагу перекладним творам. Часто читачі чекають на відгуки — доки більше людей (зазвичай інфлюенсери чи й самі автори) не переконають їх, що книга варта уваги. Проте це не зупиняє авторів — на щастя! Все більше людей продовжують писати нові цікаві книги і намагаються дебютувати, в тому числі з історіями, що відбуваються в Польщі. Самвидав також стає більш поширеним — це поволі змінює ставлення читачів до нього.

Хрвоє: Мені здається, що це досить вузька сфера, і більшість шанувальників фантастики в Хорватії не читали багатьох місцевих авторів. Я не думаю, що це через відсутність інтересу, просто фантастику читають здебільшого англійською, а хорватські видання майже не отримують промоції. Після закінчення тиражу книги часто потрапляють в забуття і вони доступні лише на полицях бібліотек та в магазинах букіністики. Однак серед фанатів завжди є книголюби, які стежать за всією літературною сферою. Я думаю, що останнім часом ситуація змінюється, оскільки невеликі видавництва пропонують кращий маркетинг та електронні видання, які сягають ширшої аудиторії.

Також у Хорватії набирають популярності семінари та курси з творчого письма. Це стосується різних жанрів, і з того, що я чув від редакторів фантастики, це збігається з підвищенням якості поданих робіт. Тож літературне майбутнє жанру виглядає оптимістичним.

Варшавський ярмарок фантастики. Джерело: сайт targifantastyki.pl

А який для вашого ринку типовий стартовий тираж фантастичної книги?

 Мартін: Я вважаю, що перше видання жанрової книги зараз має 1000‒2000 примірників. Щоб зрозуміти масштаб цієї цифри: нещодавнє дослідження показало, що середній тираж болгарської книги у 2024 році становив 596 примірників, а майже половина болгар не прочитала жодної книги за останній рік. 

Тереза: В Чехії це зазвичай це від 750 до 2000 примірників. 

Катажина: Як правило, близько 3000 для дебюту і 3000–5000 для книги більш досвідченого, але не дуже відомого автора. Звичайно, що популярніший автор, то більший тираж. Наприклад, новинка Анджея Сапковського, ймовірно, вийшла десятками тисяч примірників.

Хрвоє: Тиражі невеликі, зазвичай менше 300 примірників. З підвищенням цін, можливо, 100-300 — залежно від державної субвенції (ця урядова грантова підтримка покриває частину вартості видання). Винятки — великі літературні імена, які пишуть твори в жанрі наукової фантастики та фентезі, їхній тираж може сягати декількох тисяч. 

І на завершення: розкажіть про свої книги і роботу в книжковій сфері.

Мартін: Мій найвідоміший цикл «Маги Софії» (Софийски магьосници) — це міська фентезі-тетралогія, яка розповідає про пригоди групи — звісно ж — магів у Софії. Головний герой — Свілен, чоловік середнього віку з дещо цинічним поглядом на життя, який мимоволі стає наставником Бріяна, молодого мага з великим потенціалом. Вони разом із друзями борються з демонами та злими магами, подорожують горами Странджа та Вітоша, де зустрічають зміїв, відьом та інших міфічних істот. Мені було дуже цікаво вплітати в розповідь елементи місцевої культури: загадки і пісні з мого дитинства, жарти, які майже неможливо перекласти, тощо. Це була велика пригода — як для магів, так і для мене.

Тереза: Я пишу епічне фентезі, дія якого відбувається у світі «Підмор’я» (Podmořі), захованому у величезній повітряній бульбашці під морем. Я вивчала еволюційну біологію та історію XIX століття, тому мої фентезі-історії присвячені божевільним вченим, магічній промисловій революції та аристократам, які протистоять одне одному. Мої улюблені персонажі (а також улюбленці моїх читачів) — це молодий командир-бунтівник з інвалідністю, який очолює повстання проти свого дядька-тирана, оскільки той убив героєвого батька. А ще є некромант — він насправді дуже любить людей і спочатку хотів стати лікарем, тож він неймовірно добрий, але водночас — дуже моторошний.

Крім того, я — редакторка фантастичних антологій і проводжу лекції з творчого письма у бібліотеках. Мій перший воркшоп відбувся у 2012 році, коли я ще навчалась в університеті. Спочатку він був призначений для старшокласників, але через кілька років ми відкрили лекції для всіх охочих. Я вірю, що творче письмо — це важлива навичка для всіх людей, а не тільки для письменників. Воно допомагає розвивати креативність і критичне мислення. І це весело! А з додатковими зусиллями можна досягнути більшого: деякі учасники моїх воркшопів уже опублікували власні оповідання і навіть романи.

Катажина: Зараз я зосереджена на фентезі у всіх його проявах — високе, затишне, темне, якщо назвати лише декілька — хоч ніколи не боюся експериментувати з іншими жанрами. Моя третя книга, «Гіацинт» (Hyacynt) — це ретелінг міфу про Аполлона та Гіацинта, дія якого відбувається у світі мистецтва, бізнесу та культури селебріті. Це романтична та психологічна історія, хоч і не без нотки божественної магії! 

Окрім романів, я також пишу ігрові книги — історії, в яких читач приймає рішення під час читання і безпосередньо впливає на те, як закінчиться історія. Моя ігрова книга «Академія Рансмор» (Academia Ransmoor) з вайбом темної академії — зараз найпопулярніша серед моїх робіт.

Брендон Сандерсон колись сказав — можливо, трохи різко — «ідеї дешеві», і робота в видавництві у якості рецензентки рукописів допомогла мені зрозуміти, що він мав на увазі. Автори фентезі надзвичайно креативні і сповнені захоплюючих ідей, але правда в тому, що хороша ідея також повинна бути добре розроблена і добре написана. Насправді рідко трапляються книги, які просто погані — частіше вони недопрацьовані. Саме це мотивує мене повертатися до своїх текстів і вдосконалювати їх.

Оскільки я сама авторка, то знаю, як дивитися на тексти інших письменників — особливо дебютантів. Я можу побачити потенціал, який можна розкрити під час редагування, тому що знаю: «виліплювати» текст — працювати над ним, переписувати, шліфувати — це не просто нормально, це — невід’ємна частина видавничої справи. 

Також сьогодні автори не можуть уникнути самореклами — і їм потрібно навчитися робити це добре. Читачі часто більш охоче слідкують за автором, ніж за видавництвом, особливо коли автор — інлюенсер. 

Хрвоє: Я опублікував кілька оповідань у місцевих журналах та на конкурсах, а минулого року виграв премію фестивалю SFERA за своє оповідання «Аванс» (Kapara), опубліковане в збірці «Загреб 3004» (Zagreb 3004). Це була дуже хвилююча перемога, оскільки нагороду мені вручила Марта Веллс (почесна гостя конвенту), а поруч із нею стояв Річард Морган. Мої дві мініатюри «Зірка в банці» (Zvijezda u teglici) та «Гонка роззброєння» (Utrka u razoružavanju) також були серед нагороджених історій у конкурсі Jednominutna priča (конкурс 1-хвилинних оповідань).

Також я — член товариства SFERA в Загребі. Це один з найстаріших фан-клубів фантастики в регіоні, який протягом 50 років є лідером жанрової літературної сцени завдяки конкурсу коротких оповідань SFERAKON та журналам UBIQ і Parsek. Клуб є організатором конвенції SFERAKON, найбільшої та найстарішої в країні. Це центр для всіх шанувальників фантастики в Загребі, де проводять різні заходи: мистецькі конкурси для учнів початкових і середніх шкіл, панельні дискусії, заходи з настільних ігор, літературні майстерні, книжкові клуби тощо.

Довідка про учасників розмови: 

Мартін Колев (1989) — болгарський автор 4 романів, 3 збірок оповідань та 1 п’єси. Має ступінь доктора філософії з болгарської філології. Викладає творче письмо та працює редактором.

Тереза Матушкова (1990) — чеська авторка фентезі. Вона вивчала еволюційну та екологічну біологію та історичну антропологію. Авторка фентезійного світу «Підмор’я» (Podmoří), який також можна класифікувати як арканпанк — піджанр, в якому співіснують магія та наука. До цього світу належать романи «Голодні бажання», «Вілині кола», «Діти хуртовини», «Плач німого бога» (Hladová přání, Vílí kruhy, Děti vánice, Pláč němého boha) та низка оповідань. Окремим романом вийшло темне фентезі «Війна дзеркал» (Válka zrcadel). Тереза брала участь у створенні антології «Інший край» у якості редакторки. Також вона регулярно організовує літературні семінари та лекції для авторів-початківців.

Катажина Ткачик (1993, Краків) — польська письменниця та рецензентка рукописів у видавництві Nowa Baśń, також працює у галузі відеоігор та настільних ігор. У 2015–2020 роках публікувалася на Wattpad. Двічі дебютувала: в 2020 році в Угорщині з оповіданням «Одного разу на Великдень» (Pewnego razu w Wielkanoc), а потім у 2021 році в Польщі з фентезійним романом «Іскра» (Iskra).

Авторка романів «Іскра» (2021) і «Гіацинт» (2025), ігрової книги «Академія Рансмор» (2023).

Хрвоє Перадін (1984, Загреб) — хорватський письменник і шанувальник наукової фантастики. Вдень кодить, вночі спить, а в проміжках між цим пише. Автор оповідань «Аванс» (збірка Загреб 3004), «Історія з району» (Morina kutija #7), «Рецепт», «Зірка в банці» та «Гонка роззброєння» в Jednominutna priča 2025.

Одні звуки, різне чуття: підсумки українсько-британського фестивалю експериментальної музики Time Based

авторка Анастасія Клименко - 21.10.2025 в Музика

Створення нового музичного твору — це не тільки синтез звуку, а й перетворення його на зовсім іншу, ще пластичнішу матерію, з якої виростає щось нове. Якщо звук може трансформуватися в межах рефлексії одного митця, то в разі створення музики разом з іншими композиторами цей звук набуває ще більш неповторного звучання. 

За таким принципом працює будь-яка колаборація: коли відбувається симбіоз двох різних підходів, це завжди породжує унікальний продукт. На сьогодні, якщо казати не про інтермедіальні зв’язки, а про співпрацю в межах одного виду мистецтва, саме музичні колаборації найпоширеніші. В українській сучасній музиці через колаборації можна сказати набагато більше не тільки через буквально більшу кількість голосів, а й через залучення різних авдиторій, а відповідно, й різних сприйняттів.

Така співпраця відбувається і в межах різних жанрів (взяти хоча б співпрацю попвиконавця Володимира Дантеса та рок-гурту «Діти інженерів» для треку «++»), і в межах різних поколінь (одна з найбільш помітних колаборацій минулого року — «Під весняним дощем» рок-гуртів «Крихітка» та «Хейтспіч»), чи в межах одного великого експериментального простору, коли відбувається радше не поєднання двох різних підходів, де кожен зберігає свою унікальність, а злиття їх задля абсолютного нового звучання (взяти хоча б альбом колаборацій «Гурма» гурту Nazva чи альбом саундтреків до фільму «Стоп-земля» Мар’яни Клочко).

Особливо варто звернути увагу на те поле співпраці, яке наразі не настільки поширене серед українських музикантів, як би хотілося. А саме — міжнародні колаборації. В замкненому просторі однієї країни певні ідеї капсулюються і перетворюються на аксіоми — ті чи ті музичні та сенсові рішення стають передбачуваними та зрозумілими кожному українському слухачеві. Водночас, виходячи за межі одного контексту та заглиблюючись у зовсім інший, можна побачити звук в абсолютно іншій парадигмі.

Time Based — платформа, що досліджує музику й мистецькі практики, заснована кураторкою та продюсеркою Ольгою Бекенштейн, — працює саме з цією міжкультурною колаборацією, аналізуючи звук як головний медіум між різними світами. У партнерстві з британською організацією Arts & Parts та її креативною продюсеркою Мартел Оллерншоу презентували у Глазго фестиваль Time Based: Sonic Interventions — про буденність звуків, які ми здебільшого навіть не помічаємо, але які стають фундаментом нашого світосприйняття. Різні композитори з України та Британії об’єдналися заради того, щоб створити експериментальні треки і поєднати різне бачення того самого: симбіоз української та британської рецепції.

Genevieve Murphy & Alice Haspyd

У сорокахвилинній композиції шотландської композиторки та перформерки Дженевів Мерфі й української експериментальної композиторки alice haspyd звуки щільно переплітаються в один величезний спектр досвіду та відчуттів. У треці присутній як монотонний і моторошний монолог Мерфі про ілюзію безпеки, так і максимально контраверсійне поєднання звуків природи та звуків людськості. На початку чуємо спів пташок, який ніби дає надію на життя, але згодом об’ємність та масштабність прорізає звук повітряної тривоги, який точно ні з чим не сплутаєш. Звуки крику, які більше схожі на розладнану скрипку. Та звуки невпинного мотору, які слухачі сприймуть по-різному: для когось це — про невпинне місто, мотоцикли і машини, які мчать по магістралях; для когось — про звуки шахедів та ракет, які стрімко летять, щоб зруйнувати ще одне життя (житті).

Емоційного ефекту додає використання волинки — інструмента, який спрадавна супроводжував військові походи і збройні битви. 

Ця колаборація є прикладом того самого поєднання різних сприйняттів — ми всі дивимось на світ та музику по-різному, але маємо таки спільний національний досвід, який важливо доносити і трансформувати в різні форми, чи то тексти чи музичні композиції.

Yuriy Seredin & Raymond MacDonald with Improvised Chamber Ensemble

Музика, створена для камерного ансамблю українським піаністом Юрієм Середіним і шотландським саксофоністом Реймондом Макдональдом. На початку композиції звучить український фольклорний спів, який згодом перетворюється на масштабну оркестрову оду — фортепіанна партія Середіна ніби створює прелюдію до великого хору, який занурює навіть не у відчуття буденності та екзистенційного жаху, а у простір позаземний — там є тільки музика і доріжки, якими ця музика веде. Окремим важливим елементом цієї композиції є польовий запис, зроблений музикантом і військовим Андрієм Коханом, — він не вибивається із загальної структури, а гармонійно вплітається в мереживо звуків.

Під час створення композиції була важливою абсолютна синергія та обмін досвідом. Про роботу з шотландським музикантом Юрій Середін каже:

«Оскільки ми працюємо в жанрах імпровізаційної музики, опора саме на учасників. Десь десять відсотків композиції — це вже готові схеми для імпровізації, які включали різні імпровізаційні секції: інколи соло когось одного, інколи різних груп — тутті, ритм-секція, духові. Водночас кожен із музикантів впливає на музику, а непередбачуваність процесу і є суттю музики: взаємодія в реальному часі на основі всього попереднього музичного досвіду».

Така співпраця веде не тільки до обміну, а до віднайдення спільних канонів — як для українських, так і британських мультиінструменталістів.

«Це одна з моїх улюблених і найбільш натхненних співпраць із багатьох причин. Особливо важливим було знайомство й робота з Юрієм. Ми змогли спрацюватися і створювати нові роботи разом. Мене дуже надихала його гра. Надзвичайно приємно було познайомити його з іншими учасниками гурту. Я повернувся з цієї співпраці переповнений новими ідеями», — каже Реймонд Макдональд про співпрацю з українським піаністом.

Така міжнародна колаборація — це не тільки про поширення окремих індивідуальних ідей, а й про творення зовсім нових, спільних. Це змога вивести українську музику та культурний простір у світовий дискурс і синтезувати звук як позачасову та позапросторову матерію — ніби і досить знайому та зрозумілу, але насправді дуже різну й багатошарову.

Фото надані проєктом Time Based. Фотографка — Софі Стюарт.

Дискусія про ідентичність у світі ШІ: як змінюємось ми та наше суспільство

авторка Людмила Шкурак - 21.10.2025 в Культура

3–5 жовтня у Львові відбувся 32 Міжнародний BookForum 2025 — найбільший літературний фестиваль у Східній Європі, який проходить щоосені. Цьогоріч фестиваль повертається до свого традиційного формату з масштабним книжковим ярмарком у Палаці мистецтв та різноманітною програмою, що була частково призупинена в попередні роки.

Фокус-тема 32 BookForum — «Тривкість і тривалість», яку розкрили через три кластери. У межах тематичного кластера «Вивих часу» відбулась дискусія «Ідентичність у добу штучного інтелекту: як змінюється суспільство, мислення і межі контролю», в якій взяли участь історик та мистецтвознавець Богдан Шумилович, науковець Ігор Колесник та журналіст Вадим Карп’як. 

Як глобальні алгоритми змінюють питання ідентичності, колективної довіри й влади? Яку роль відіграє ШІ у формуванні нових способів мислення, письма, творчості, культурних бар’єрів та експансії? Чи зможе суспільство адаптуватися і знайти баланс між інноваціями, безпекою та людським виміром?

Далі — основні тези та висновки події.

ШІ як загроза людству

Вадим Карп’як розпочав дискусію з констатації того, що ШІ першочергово сприймається як загроза, оскільки він зводить уявлення про людину до набору алгоритмів, аналізуючи її цифровий слід. Спікер навів приклад судового прецеденту в Нью-Йорку у 2011 році, коли ШІ в сучасному його вигляді ще не існувало. Тоді шкільну вчительку з ідеальною репутацією звільнили за рекомендацією комп’ютерного алгоритму, чию логіку вона не змогла оскаржити, але й водночас не змогла дослідити.

Цей неконтрольований вплив алгоритмів, а також здатність ШІ виконувати роботу більшості інтелектуалів, породжує страх у суспільстві:

«Штучний інтелект зводить людину до алгоритмів. Нам це дуже, як людям, неприємно усвідомлювати. Кожен мислить себе індивідуальністю, а то й глибше — особистістю».

Вадим наголосив, що страх перед ШІ — це передовсім страх втрати суб’єктності та контролю над власним життям.

Водночас журналіст запропонував змінити фокус і подивитися на ШІ як на шанс перезапустити гуманізм:

«Я б хотів подумати про те, чи можемо ми використати цей момент на користь, тому що ми будемо переглядати зараз, очевидно, поняття гідності людини… І це ставить питання: а де тоді людина за цими алгоритмами? Що ми тоді, якщо не набір алгоритмів?»

Він запевнив, що якщо ШІ бере на себе раціональне та акумулятивне, то людство мусить звернутися до своєї унікальності, яка полягає у неалгоритмічних якостях — емоціях, емпатії, переживаннях. 

Ігор Колесник розвинув цю філософську тезу, назвавши ШІ «певним копняком під зад нам всім, як людям». На його думку, проблема полягає в тому, що суспільство вже давно працює над перетворенням людини на алгоритм:

«Кожен з нас до певної міри є алгоритмом. Ми йдемо в школу, з нас роблять якусь модель, потім ми йдемо в університет на якусь спеціальність, нас теж підштовхують до перетворення до алгоритмічної моделі, яка має постійно відтворювати та акумулювати».

Ігор додав: що досконалішим стає ШІ,  то більше він демонструє нам, що багато речей, які ми вважали суто людськими, були лише процедурними історіями. Це ставить перед нами вимогу: «зрозуміти нарешті, ким ми є» і усвідомити, що таке гідність та співчуття поза рамками акумулятивних функцій.

Візуалізація снів та протезування творчості

Богдан Шумилович, хоч і не вважає себе спеціалістом із ШІ, поділився особистим досвідом використання генеративних моделей. Для нього ШІ став інструментом, що допомагає «повернутися назад до картинки» від текстової оповіді. Він використовував детальний опис снів зі щоденника жінки кінця 80-их, наданий Центром міської історії, як промпт, щоб ШІ «уявив, наснив цей сон візуально».

Він порівняв цей процес із неконтрольованою роботою мозку під час сну.

«Ця бездуховна штука, яку я не можу запідозрити в якійсь там упередженості, насправді алгоритмічна. Вона нагадує роботу мозку під час сну, тому що він неконтрольований».

Таким чином, ШІ виступає як засіб для повернення від текстового наративу (оповіді про сон) до візуального образу.

Ігор Колесник долучився до обговорення, додаючи, що ШІ має інструментальний характер та може слугувати як протез для реалізації творчих ідей, незалежно від наявності технічних навичок. Наприклад, деякі художники, які не мають фахової чи професійної освіти, не навчалися в академії мистецтв, за допомогою ШІ можуть візуалізувати свої задуми, і це теж цікаво.

Під час цієї частини дискусії помічники із зали несподівано винесли учасникам мікрофони (до цього розмова велася без них), — те, до чого, за словами спікерів, «штучний інтелект би не здогадався».

Алгоритмізація пам’яті та історична перспектива

В наступній секції Вадим перейшов до теми пам’яті, наголошуючи, що алгоритми контролюють тепер не лише інформацію, а й порядок її подачі:

«Раніше контроль над владою — це був контроль над інформацією. Зараз влада полягає в тому, в якій послідовності її видавати і кому що показувати».

На це питання Богдан Шумилович зазначив, що в минулому завданням історика було розкопувати, вичитувати, аналізувати ті нечисленні джерела, які були доступними, і це було пов’язано з тим, що англійською називають scarcity of sources (дослівно з англійської «нестача ресурсів»: ситуація, коли не вдається задовольнити потребу в пошуку інформації, адже для цього не вистачає необхідних джерел). Далі він роз’яснив, що тепер історики мають адаптуватися до цифрових джерел:

«Історик майбутнього — це історик, який вміє кодувати, не просто працювати з джерелами, а вміє працювати з алгоритмами».

Він пояснив, що надлишок джерел у цифровій добі (Facebook, Twitter, Instagram) унеможливлює традиційне герменевтичне читання і потребує нових підходів:

«Мені багато читали всяких курсів по історіографії про те, як історики раніше шукали джерела. А коли ви маєте справу з архівом Facebook чи Twitter, де мільярди текстових повідомлень, то ми говоримо вже про ‘abundance of sources’, надмірність джерел».

Шумилович наголосив, що сучасний історик мусить працювати з цифровими інструментами разом із програмістами, формуючи нову методологію Digital Analytics для роботи з цифровими слідами. 

Крім цього, він виділив два умовні види істориків в гібридній сучасності: «аналогових» істориків, які не вміють працювати з цифровими медіа, та повністю «цифрових» істориків, які, наприклад, вже вміють програмувати і користуються базами даних.

Наприкінці розмови про зміни в сприйнятті історії Вадим Карп’як порушив питання про культурний суверенітет в сучасному алгоритмічному світі. На часте питання про те, чому нам потрібна українська національна мовна модель, він довів, що уявлення про раціональне в ШІ залежить від мови та культурного контексту виробника. Після короткої розмови з чатботом про найвідоміший твір української літератури чат назвав «Катерину» Тараса Шевченка. Тоді Вадим задав мовній моделі інтригуюче питання «А хто такі москалі, з якими не варто кохатися чорнобривим?». На це питання він отримав відповідь, що доводить упередженість таких «універсальних» моделей: «Вибачте, я не можу відповісти на це питання. Це поза межами політкоректності».

Цей приклад став критичним аргументом для створення української мовної моделі, натренованої на українських текстах. Карп’як наголосив: саме тому потрібно «мати українську мовну модель, яка буде відповідати на схожі «контроверсійні» питання, а Україна повинна мати цифровий слід», бо зараз якщо ми не матимемо культурного цифрового сліду, то залишимося без нічого.

Таким чином, захист ідентичності сьогодні означає і захист культурного цифрового простору.

Тактика опору: тілесність та ірраціональність

Остання частина дискусії була присвячена пошуку практичних «тактик опору алгоритмам» у повсякденному житті, що лежать у сфері тілесності та свідомості. На питання, як практично «вибиватися» з алгоритмів у повсякденному житті, Ігор Колесник запропонував метод повернення до тілесності через медитацію та «втілене пізнання» (англ. embodied cognition):

«Я вважаю, що це поверне нас до тих найбазовіших перцептивних практик, які в нас є. Це — тілесність, наша втіленість, втілене пізнання. У 80-их роках нарешті дійшли до тої думки, що ми не можемо побудувати повноцінну автономну систему машинного вивчення без того, щоб врахувати людські тіло і досвід. У цьому і є цінність нашого людського тіла».

Він наголосив, що розвиток емоційного інтелекту дозволяє відчути, де закінчується наша справжня потреба і починається нав’язана алгоритмами (наприклад, у рекламі):

«Якщо ми вміємо зреагувати і відчути цю прошивку, то ми можемо помітити також, що є різниця між тим, що є нашою потребою і тим, що нам нав’язують як нашу потребу».

Богдан Шумилович проілюстрував це на прикладі контролю гніву: якщо ти встигаєш зловити момент, коли «знизу іде енергія вверх», ти можеш свідомо змінити реакцію. Це, за його словами, є боротьбою з «тваринністю» — тією самою алгоритмічністю, яка діє непомітно для нас: це спостереження допомагає «повстати проти природи, проти тваринності, тому що те, що ми називаємо тваринністю, це і є алгоритмічність. Наприклад, злість конструює нас, бо ми її не можемо контролювати».

Підсумовуючи, Вадим відмітив: якщо раніше тіло було «в’язницею для розуму», тепер воно стає «єдиним порядком» для людського розуму.

ШІ — новий Бог?

Дискусія завершилася роздумами про можливість обожествлення ШІ. Ігор Колесник зазначив, що для трансгуманістів «суперінтелект» вже є «мітом», який має замінити «божественну сутність» і задовольнити прагнення до трансцендентності. Спікери разом дійшли висновку, що ШІ ніколи не замінить Бога чи людську сутність, оскільки він оперує у сфері раціональності.

Богдан же фіналізував розмову тезою про те, що саме ірраціональність є кінцевою межею людини:

«Людина має дуже класну штуку. Вона — дуже нераціональна й одночасно раціональна. Людина — парадоксальна істота».

Він зазначив, що найвищий прояв людяності — любов — є абсолютно ірраціональним. Саме ця ірраціональна глибина, на думку спікерів, є остаточним доказом того, що людство, попри алгоритмічні виклики, завжди залишатиметься чимось більшим, ніж просто набір інструкцій. І це те усвідомлення, за яке варто дякувати штучному інтелекту.

Фото надані організаторами

32 Львівський міжнародний BookForum відбувається за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Польського Інституту у Києві, Центр Мерошевського, канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», Goethe-Institut в Україні. Тематичний кластер «Бути поруч» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Digital партнер HAY Festival.

Дайджест культурних подій (з 20 по 26 жовтня)

авторка Софія Богуславець - 20.10.2025 в Події

20 жовтня, понеділок

Open Call для культурних і соціальних ініціатив

Київ, Культурний Центр Спаська 13
Долучитися до відкритого набору можна онлайн до 22 жовтня включно

Це нагода для тих, хто потребує простір для проведення регулярних подій. До участі запрошують спільноти і формації, що працюють з візуальним мистецтвом, кіно, етнографією, літературою, експериментальною і мультижанровою музикою, перформансом, а також темами демократії, урбанізму і громадянської освіти. 

В основі пропозиції — підтримка сміливих, незалежних мистецьких проєктів, які часто не мають можливості працювати в традиційних інституціях. Учасники отримають можливість реалізувати свої події у просторі Культурного Центру, отримають підтримку з медіа, менеджменту та технічне забезпечення. Ініціативи отримуватимуть 50% прибутку від заходів.

Ознайомитися можна за посиланням.

Простір «Терапевтичний сад»

Київ, ВДНГ

Це перший в Україні публічний простір, що створений спеціально для емоційної підтримки та реабілітації ветеранів, військових, а також усіх, хто пережив травматичний досвід. Простір включає зони садівництва, тілесних практик, адаптивний спортмайданчик, дитячу територію та місця для спокійного відпочинку. 

Унікальність проєкту — в системі освітлення від митця Миколи Каблуки, що відтворює ефекти природного заходу сонця, підтримуючи емоційне відновлення через зорове сприйняття. Сад безбар’єрний і враховує потреби людей з інвалідністю. Ідея та реалізація відповідають міжнародній практиці створення терапевтичних ландшафтів і є частиною Національної стратегії безбар’єрності.

Більше в інстаграмі.

Вистава «Калинова сопілка»

онлайн, онлайн-театр DRAMOX
Також відбудеться показ 2 листопада у Харкові, Art Area ДК

Містична вистава Харківського театру ляльок імені В. Афанасьєва за мотивами повісті Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку». Керівниця проєкту — режисерка Оксана Дмітрієва. 

У центрі оповіді дорослішання і стосунки двох сестер, через які втілюється історія про Каїна та Авеля. Постановка поєднує український горор, театр ляльок для дорослих і гіпнотичні пісні та переосмислює народні вірування у контексті сучасної війни, створюючи атмосферу загадковості та містики. Музику до постановки створили Вікторія Міщенко і Лілія Осєйчук, а за лірику відповідає Діна Чмуж.

Побачити трейлер.

Побачити виставу онлайн на сайті.

Вистава «Ти мене чуєш…?»

онлайн, онлайн-театр DRAMOX

Вистава-рефлексія від Театру Драматургів за п’єсою Анни Галас «Хроніки евакуйованого тіла і загубленої душі». Режисерка Альона Аль Юсеф створила багатошарову сценічну інтерпретацію, що стала результатом конкурсу «Шоукейс української драматургії». В основі історії — поєднання військової прози й романтичної лірики, які занурюють глядачів у глибокі переживання й роздуми про війну, тіло та душу.

Подивитися трейлер.

Більше на сайті.

Фільм «Медовий місяць»

онлайн, онлайн-платформа Київстар ТБ

Драматична стрічка режисерки Жанни Озірної розповідає історію випробувань подружжя Тараса і Олі, які опинилися в пастці у квартирі під час воєнного вторгнення. Фільм зосереджується на людських почуттях, страхах і надіях у кризовій ситуації. У головних ролях — відомі українські актори Ірина Нірша, Роман Луцький та Олександр Рудинський.

Більше на сайті.

Проєкт «Подушка за ескізом Казимир Малевич» на виставці Ukraine WOW

Київ, Центральний залізничний вокзал
Виставка триває до 9 листопада

На виставці Ukraine WOW показали новий експонат — подушку, на якій вишита одна з перших супрематичних робіт Казимира Малевича. Її відтворили громадська організація Ukraine WOW разом із брендом Etnodim за участі дослідниці творчості Малевича Тетяни Філевської, мистецтвознавці Тетяни Кари‑Васильєвої та майстрині художньої вишивки Валентини Костюкової. Оригінал подушки 1915 року не зберігся, тому її відтворили за фотознімком американського фотографа Олівера Сейла.

Це про те, як важливо говорити про зв’язок Малевича з Україною та вплив українського народного мистецтва на його творчість.

Більше на сайті.

Реліз першого випуску мальопису «Кіборчук»

можна придбати у видавництві UA Comix

Новий український мальопис від художника Сашка Даниленка та видавництва UA Comix міститиме 12 випусків, у жовтні презентують перший. Це емоційна й іронічна історія про стрільця Борчука, який іде на війну і після важких поранень стає кіборгом — але зберігає людяність. Порушуючи теми тілесних трансформацій, протезування та ментальної реабілітації, проєкт відкрито говорить про травми українських воїнів та силу підтримки.

Мальопис став частиною масштабного соціального і мистецького проєкту, що включає також анімаційний фільм, мерч, медіаконтент і співпрацю з реабілітаційним центром UNBROKEN, куди передаються 10% прибутку від продажів.

Більше на сайті та в інстаграмі.

21 жовтня, вівторок

Виставка сучасного мистецтва «Покажіть свої документи…»

Харків, ЄрміловЦентр
Графік роботи: з вівторка по неділю, 12:00–19:00
Виставка триває 7 грудня

Перший кураторський проєкт Петра Чекаля та Юрія Рассохи, що досліджує документ не як формальність, а культурний і символічний артефакт. Документація стає сучасним ритуалом, у якому приховано особистісне, емоційне, навіть сакральне. Через фотографію, живопис, колаж, текст і перформанс митці демонструють, як бюрократичні форми можуть ставати засобом самовираження, актом пам’яті та способом залишити слід у часі.

Проєкт реалізовують спільно ЄрміловЦентр та Харківський національний університет імені В.Каразіна, громадська організація «Символ». 

Більше в інстаграмі.

22 жовтня, середа

Виставка «Іспанський Львів»

Львів, «Палац Потоцьких», перший поверх
Графік роботи: з середи по неділю, 10:00–17:00
Виставка триває до 28 грудня

Це про культурні зв’язки між Україною та Іспанією через сакральні й світські твори мистецтва XVI–XX століть із колекцій Львівської національної галереї мистецтв, зокрема спадщину галереї князів Любомирських і Леона Пінінського. Відвідувачі зможуть відчути іспанський дух у художніх формах і темах, представлених у розділах «Sacrum» та «Profanum».

Більше в інстаграмі.

Запис перших епізодів шоу «Протагоністи»

Київ, ORIGIN STAGE
Початок о 16:30 та 19:30

Ведучий, актор, інфлюенсер Євген Янович і режисер-текстовик, засновник

МУР Олександр Хоменко запускають ютуб-проєкт, який поєднує гумор, історичні факти та творчі батли. Формат шоу інтелектуально-розважальний, і знайомить з історією України та її видатними особистостями. Випуски відбуватимуться з секретними зірковими гостями. Відвідувачі зможуть долучитися як глядачі у залі та взяти участь у записі перших епізодів.

Більше на сайті.

23 жовтня, четвер

Книжковий фестиваль «Фундамент: історії про культуру»

Київ, Український дім
Відбудеться з 23 по 26 жовтня

Фестиваль відбувається другий рік і цього разу також об’єднає всіх, хто дотичний до українського книжкового ринку: видавців і видавчинь, авторів й авторок, читачів і читачок. Це подія, щоб завдяки літературі вибудовувати діалог про культуру, спадщину і їх вплив на формування майбутнього.

У центрі заходів книжка як дороговказ в інтелектуальній подорожі. Це про маршрути реальними місцями України, які описані в історіях, та метафоричні стежки — мандрівки до самих себе.

Про програму в інстаграмі.

Відкриття виставки «Все для всіх»

Дніпро, Центр сучасної культури (DCCC)
Початок о 18:30
Графік роботи: з вівторка по суботу, 12:00–19:00
Виставка триває до 7 лютого

Проєкт досліджує, як архіви формуються, зберігаються та впливають на колективну пам’ять — особливо у контексті війни, втрат і міграції. У центрі — роботи фотографки Френкі Раффлз та фотокореспондента Миколи Білоконя, переплетені з роботами сучасних митців і мисткинь, які працюють із дотичними темами. Виставка створює простір для рефлексії над тим, хто має право зберігати та розповідати історії — і для кого вони створюються. 

Проєкт відбудеться в рамках Київської бієнале 2025. 

Більше на сайті та в інстаграмі.

Прем’єра фільму «Сірі бджоли»

у різних містах України в кінотеатрах

Це екранізація однойменного бестселера Андрія Куркова: історія про двох чоловіків, які залишились жити в «сірій зоні» Донеччини під час війни. Віддалені від цивілізації, без електрики і в постійній небезпеці, герої намагаються зберегти людяність, побут і зв’язок з рідною землею. 

Світова прем’єра фільму режисера Дмитра Мойсєєва відбулася на престижному кінофестивалі в Роттердамі, а в Україні його вже відзначено нагородами «Золотий Дюк» на цьогорічному Одеському кінофестивалі і спеціальною відзнакою «Молодості» та премією кінокритиків «Кіноколо».

Дивитися трейлер.

Старт прокату фільму «Маска»

у різних містах України в кінотеатрах

Це горор-трилер з елементами чорної комедії від режисера Макса Мінґелли. Історія досліджує темну сторону нав’язаної гонитви за молодістю та ідеалом. У недалекому майбутньому технології дозволяють відновити молодість через наукові методи і пластичну хірургію. Колись зіркова акторка Саманта Лейк намагається повернути кар’єру, погоджуючись на інноваційну процедуру. Проте цікаво, що інші жінки, які пройшли ту ж трансформацію, починають зникати.

Дивитися трейлер.

Другий сезон подкасту «Деколонізаторки»

онлайн, ютуб-канал «Суспільне Культура» та подкаст-платформи
Вихід нових епізодів — що два тижні у четвер
Старт із 9 жовтня

У другому сезоні подкасту «Деколонізаторки» ведучі — літературознавиця Валентина Сотникова й культурологиня Маріам Найем — досліджують, як популярна культура (фільми, серіали, книги, відеоігри) формує наше мислення, світогляд і уявлення про процес деколонізації: від впливу античної міфології в сучасному кіно до критики образів монархії у серіалах. Авторки розбирають глибокі й складні теми у зрозумілому та доступному форматі, що робить подкаст актуальним як для гуманітаріїв, так і для широкої аудиторії, яка цікавиться культурою, історією та медіаграмотністю.

Більше на сайті та на ютуб-каналі.

24 жовтня, п’ятниця

Лекція «Олександр Мурашко та його учні — засновники художньої секції Культур-Ліги»

Київ, Національний художній музей України
Початок о 17:00
Графік роботи простору: з п’ятниці по неділю, 12:00–18:00
Виставка триває до 25 січня

На події спікерка Ольга Гаян поділиться про творчі здобутки учнів відомого художника, серед яких: Борис Аронсон, Ісак Рабинович, Нісон Шифрін. Їхня діяльність також ґрунтується довкола художньої секції Культур-Ліги — організації всебічного розвитку культури єврейського народу мовою їдиш.

Лекція відбудеться в межах виставки «Олександр Мурашко. Кольорові модуляції». Проєкт відкритий до 150-річчя від дня народження видатного українського художника, а в експозиції — понад 50 живописних і графічних творів зі збірки NAMU, які охоплюють усі етапи творчості Олександра Мурашка. Виставка має на меті продемонструвати еволюцію колористичних рішень митця — від стриманих тонів ранніх робіт до експресивної палітри пізнього періоду. Особливу увагу приділено маловідомим творам, що допомагають по-новому осмислити творчість Мурашка.

Більше в інстаграмі.

Танцювальний перформанс «В полі зору»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 19:00
Показ також відбудеться 25 жовтня

Проєкт режисерки Ніни Хижної досліджує властивості колективного тіла суспільства в турбулентні часи через танець і гру п’яти мисткинь. Вони розкривають, як погляд формує образ того, на кого дивляться, роблячи його реальним. Йдеться і про потребу визнання та свідчення досвідів один одного, а також на важливості спільного проживання. Унікальна музика з використанням звуків тіл, чуттєвий відеоряд і сценографія доповнюють містичну атмосферу перформансу.

Цей проєкт є результатом роботи українсько-фінської лабораторії Lab for Ukraine за підтримки Українського культурного фонду.

Більше на сайті.

Виставка «У грандіознім сонцетанці, в космічнім клекоті тортур»

Київ, Довженко-Центр
Початок о 12:00
Графік роботи: з середи по неділю, 12:00–19:00
Виставка триває до 28 грудня

Виставка відбувається в межах шостої Київської бієнале і присвячена феномену українського поетичного кіно. Проєкт у незвичному для кіноархіву форматі танцювального дослідження відкриває чуттєвий і тілесний вимір цієї кіномови, де танець виступає метафорою пам’яті, травми, свободи й національної ідентичності. Виставка включає відеофрагменти, афіші, світлини, музику Мар’яни Клочко, радіовиставу та спеціальний артоб’єкт художника Максима Ходака.

Цікаво, що назва виставки відсилає до вірша «Протуберанці серця» Івана Драча, митця і дисидента, який долучився до створення фільмів-представників українського поетичного кіно: він сценарист стрічок «Криниця для спраглих» режисера Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Пропала грамота» Бориса Івченка.

Більше на сайті.

25 жовтня, субота

Презентація книги «Шляхетна традиція: наскрізні сюжети української культури»

Київ, Український Дім
Початок о 18:00

Книгу літературознавиці та есеїстки Ольги Петренко-Цеунової поєднує літературу, мистецтво, історію та політику, досліджуючи ідентичність української нації. Авторка пише про безперервність української культури від козацької спадщини і барокової доби до ідей Української революції, випробувань ХХ століття та сучасної війни. Книга поєднує літературу, мистецтво, історію та політику, досліджуючи ідентичність української нації.

Презентація відбудеться в межах фестивалю «Фундамент» і є чудовою нагодою познайомитися з авторкою та її творчістю.

Презентація книжки «По кишені» Джона Берджера

Київ, Український Дім
Початок о 14:00

Книжка «По кишені» Джона Берджера продовжує теми, які автор порушив у попередніх своїх текстах, а саме: розмову про мистецтво й політику. У виданні йтиметься про твори Босха, Рембрандта, Деґа, Кало, фаюмський портрет і наскельні малюнки, завдяки яким можна відрефлексувати сьогодення: економічну нерівність та клаустрофобію глобалізованого світу.

Презентація відбудеться в межах фестивалю «Фундамент» і є чудовою нагодою познайомитися з авторкою та її творчістю.

Читання «Фестиваль перших п’єс»

Харків, культурний простір Some People
Початок з 18:00
Читання відбудуться також 26 жовтня
Вхід за реєстрацією

Це проєкт харківського незалежного альтернативного театру «Нафта» й ініціативи підтримки та творчої реабілітації «Театру Ветеранів» і є учасником когорти «Культура і права людини» в межах програмиʼ UNESCO Art-Lab for Human Rights and Dialogue. На події у форматі театральних читок представлять пʼєси ветеранів та ветеранок. Це розмова про війну і мистецтво, про творчість тих, хто побував у вирі подій і має що розповісти.

У програмі: 4 твори, створені учасників та учасниць двох покликів Театру Ветеранів: так у суботу представлять п’єси Аліни Сарнацької «Баланс» у прочитанні Артема Вусика та Геннадія Удовенка «Удар дракона» в прочитанні Софії Оніщенко, а в неділю — тексти Ольги Мурашко «21» у прочитанні Ніни Хижної та Юрія Мацарського «Ахмед» в прочитанні Театру Ветеранів. Опісля читань відбуваються обговорення з творчими командами.

Щоб відвідати подію, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

Музично-поетичний вечір «Скажи ці слова»

Київ, Культмотив
Початок о 18:00

Подія, в якій беруть участь і музиканти, і поети та поетки. Виступатимуть гурт українських художників «KIMNATA222», Олександр Дудченко, Лілія Пантазі й Данило Смирнов. Спеціальною гостею вечора стане інді-виконавиця Анастимоза, яка вперше презентує свої вірші.

«Скажи ці слова» — це про чесність із собою і про те, як усе набуває своїх неповторних сенсів.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Музична подія проєкту Songlines of Ukraine

Кельн (Німеччина)

Подія відбудеться в межах фестивалю Immer Wieder Aufbruch. Songlines of Ukraine — це проєкт команди Культура Медіальна, який зосереджується на дослідженні й документуванні традиційних музичних практик національних спільнот Буджака. На заході в суботу презентуватимуть результати експедиції селами Бессарабії на півдні України, щоб познайомити слухачів із музичними традиціями.

У програмі також інтерактивна звукова інсталяція саундартиста Марка Медведєва, відеодокументація експедицій Олени Місюри та виступи Мар’яни Садовської спільно з музикантами Буджака.

Конспект дискусії про літературу як безпечне місце пам‘яті та травми

авторка Аліна Колотеєва - 18.10.2025 в Книжки

У жовтні 2025 року пройшов 32 Львівський міжнародний BookForum. Це фестиваль, що сприяє популяризації культури читання та обʼєднує письменників, видавців і тисячі книголюбів разом. У межах події гості мали змогу завітати на книжковий ярмарок «Форум видавців у Львові» та літературний фестиваль, де відбувалися презентації, дискусії, лекції та зустрічі з авторами. Цьогоріч фокусна тема — «Тривкість і тривалість». Вона наголошує на тому, що література стає нашою опорою, очолює рух опору та допомагає прожити сьогодення, зберігаючи пам’ять про нього через тисячі людських історій. Адже книга — це серцевинна нації, вона написана людьми, про людей і для людей.  

Осмислити головну ідею фестивалю допомогли три тематичні кластери: «Жива пам’ять», «Бути поруч» та «Вивих часу». У межах блоку «Бути поруч» у Львівському муніципальному мистецькому центрі відбулася дискусія  з німецьким україністом і літературознавцем Александром Кратохвілом та українським письменником Богданом Коломійчуком на тему «Література як безпечне місце пам‘яті та травми». Модератор зустрічі — український літературознавець, психоаналітик та публіцист Юрко Прохасько. Спікери розмірковували про літературу як простір для рефлексії та прожиття травматичного досвіду. 

Далі — конспект події.

Література як безпечний простір для проговорення травми

Юрко Прохасько розпочинає дискусію з роздумів про те, до чого тяжіє мова та література, яка є її породженням. За словами модератора вони не лише «долають дійсність», рухаючись всупереч встановленим нормам та правилам, а й створюють іншу реальність, наближену до первинного уявлення про рай — простору безпеки:

«Мова вміє не лише ігнорувати дійсність, а й творити простір без загрози — уявний рай безумовної любові».

Богдан Коломійчук своєю чергою пропонує розглянути літературу не як мистецтво, а як простір. Саме формулювання «простір» щодо літератури — мовна умовність, але воно допомагає розмірковувати про психологічний притулок у тексті. 

Література, за письменником — це площина, де автор і читач поділяють спільні цінності, задуми та інтереси. Вона може бути безпечним місцем як для тих, хто пише, так і для тих, хто читає. Це прихисток для проговорення травми. Для пояснення концепції безпеки Богдан Коломійчук обирає історичну літературу.

«Є роки болючі, є надболючі, а є навіть нестерпно болючі, які й далі будуть боліти й впливати і на теперішнє, і на майбутнє, якщо залишити їх непроговореними. Отримавши запрошення на цю подію, я одразу відчув асоціацію з історичною літературою, адже, на мою думку, саме вона може слугувати певним прихистком. Але не тому, що у ній хочеться сховатися від дійсності, а тому, що вона дає можливість висловити біль, доторкнутися до нього і водночас не зруйнувати себе».

На прикладі досвіду української держави в період Першої світової війни, письменник пояснює, що література допомагає безпечно проговорити травми, які вже на достатній відстані від реального часу. Сьогодні немає цензури, яка б забороняла писати правдиву історію періоду Першої світової війни, тож література слугує прихистком для «прожиття» та «вивільнення» як читачів, так і авторів.

«Мені хочеться наситити цей період емоціями, бо ми часто уявляємо його лише як низку дат і болю. А література дозволяє зробити це — виговоритися у просторі слова, в умовно безпечній площині», — зазначає Богдан Коломійчук.

Чи може література бути безпечною?

Під час розмови Юрко Прохасько згадав видатного філософа Іммануїла Канта, а саме його бачення «прекрасного» і «величного». Мислитель писав, що ці поняття — це такий феномен, коли катастрофу можна споглядати з недосяжного до цієї катастрофи місця. Наприклад, дивитися на розбурхану морську стихію і бути переконаним у своїй безпеці, або переховуватися під дахом з громовідводом під час блискавки. Проте, модератор зазначає, у цьому є певна загроза, як і в літературі, яку ми називаємо тривіальною або ескапістською, адже вона не просто обіцяє відчуття безпеки, а зваблює.

«Література — це радше місце небезпеки та непередбачуваності, адже вона створена так, що коли ти берешся за читання, ти входиш в терена небезпечні. Ти не знаєш, що переживеш та як вона на тебе вплине».

На прикладі модерністської та авангардиської літератури Юрко підтверджує свою думку: автори текстів цього напряму завжди попереджають, що відповідальність за прочитання лише на читачеві. Вони створювали твори не просто як «небезпечне» місце, а як простір, що може калічити, травмувати і назавжди лікувати від ілюзії, ніби мистецтво — безпечна площина.

Література як система символів і форма дистанції

Літературознавець Александр Кратохвіл зазначає, що література складається із системи символів, які створюють певну дистанцію від реальності. Саме ця дистанція дає змогу говорити про жахливі чи травматичні речі — адже вони подані не безпосередньо, а опосередковано, через художні образи. У такий спосіб література може торкатися небезпечних тем, залишаючись водночас у межах безпеки, бо її світ — умовний, символічний і нереальний.

«Література — це лише спосіб мистецького зауваження. Тож історична література про Першу світову війну може передавати знання, критикувати публічні наративи та навіть створювати нові інтерпретації».

Після цих слів Юрко Прохасько згадав письменника, який воював у Другій світовій війні й після її завершення згадував, що у найстрашніші моменти, коли снаряди свистіли над головою, йому раптом ставало добре, бо він думав — як він потім про це напише. Саме це відчуття дистанції між пережитим і його майбутнім описом рятувало від жаху. Модератор зауважує, що нинішня війна ще не має такої дистанції, тому подібні переживання нам поки що недоступні. На що Богдан Коломійчук відповів, що коли людина потрапляє у зону небезпеки, то найбільше гнітить відсутність орієнтирів. Подолати цю невизначеність допомагає література.

«Колись мав юнацьке захоплення читати Ремарка. І саме спогади про твори фронтового письменника допомагають мені знайти орієнтир у “зоні смерті” — на фронті, адже я памʼятаю, що хтось таке вже переживав, тепер просто це відбувається зі мною. І на диво, коли я згадую, що всі герої померли, мені не стає гірше, а навпаки — тепер у мене є хоч якась визначеність і орієнтир».

Також письменник описав те, наскільки змінюється уявлення про «безпечне» місце для військових. Богдан зазначив, що коли солдат перебуває в тилу, йому здається, що потрібно мати з собою все — великий наплічник, їжу, додаткові речі до зброї. Проте з часом він залишає лише все менше і менше. Світ, який здавався безпечним, поступово зменшується: спочатку це квартира або військова частина, потім — автобус, який везе на фронт, далі — тимчасове розташування, а згодом — бліндаж три на два метри. Після обстрілу безпечним простором стає лише рюкзак, а коли зникає і він, — залишається лише кишеня, у якій лежать вцілілі документи.

«Так світ стискається до мінімуму, до есенції. Можливо, саме тому сучасна фронтова література стає короткою, лаконічною. Як і простір, вона вміщується у кишеню — маленьку зону безпеки, де ще є місце для слова».

Користь і небезпека слова

Якщо говорити про літературу як місце безпеки, варто згадати не лише сучасні приклади, а й ті, що виникли після великих історичних катастроф. Александр Кратохвіл говорить за Миколу Хвильового та його твір «Я (Романтика)». Це є гарний приклад того, як література може бути безпечним простором для передачі жаху: у творі відстежується особистий досвід, переосмислений через художню форму. На думку спікера, це означає, що існують певні форми, завдяки яким можна не просто розповісти про травму, а й інтегрувати її у колективну пам’ять. У випадку «Я (Романтика)» ідеться про осмислення внутрішнього роздвоєння людини, яка змушена вибирати між ідеєю та людяністю.

Юрко зазначає, що неможливо розглядати літературу в аспекті читання, оминувши її вплив на психіку. Бували випадки, коли читання призводило до самогубства або божевілля. Наприклад, твір Йоганна Ґете «Страждання юного Вертера» став тригером для хвилі самогубств. Історія знає й інші приклади: скільки людей збожеволіло, читаючи твори Фрідріха Ніцше?

«Звісно, література — не єдина причина ні божевілля, ні самогубства. Причини завжди складніші, багатофакторні. Але заперечувати, що література може спричинитися до психічного зламу, немає сенсу. Її вплив реальний».

З іншого боку, навіть якщо ми розглядаємо літературу як форму життя — вона не захищає від смерті. Життя в літературі не рятує від знищення в реальності. Письменники та поети — смертні, вразливі. Вони гинуть, як і всі інші. Бути літератором — не означає мати захисну ауру чи імунітет. Це не професія безпечності, а навпаки — часто це шлях у саме серце травми.

Література може бути терапією, але в кінцевому результаті: «Помирають в літературі, вмирають для літератури, вмирають від літератури і вмирають за літературу», — зазначає Юрко.

Фото надані організаторами

32 Львівський міжнародний BookForum відбувається за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Польського Інституту у Києві, Центр Мерошевського, канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», Goethe-Institut в Україні. Тематичний кластер «Бути поруч» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Digital партнер HAY Festival.

Дівчина, що танцює надію: шлях Обраної в романі Аліси Корж «Промені Аласі»

авторка Ірина Пасько - 17.10.2025 в Книжки

«Промені Аласі» вийшли 2025 року у видавництві «Уроборос». Це перша частина запланованої дилогії (хоч усі ми знаємо: дилогії часто перетворюються на трилогії, а ті — на цикли). Над другою частиною авторка, за словами видавчині, наразі завершує роботу. На суперобкладинці книжки зазначено, що на створення світу «Променів Аласі» Алісу Корж надихнули мандри, а написання цієї історії зайняло загалом понад чотири роки, що й не дивно: обсяг першої частини — близько 500 сторінок.

На позір «Промені» — фентезі, та магії в цьому всесвіті немає (або ж вона поки себе не оприявнила). Власне, за певними ознаками роман схожий на космооперу, хіба що без власне космічних пригод. Скажімо, розвиток окремих галузей науки, особливо генетики, тут поєднаний із ледь не рабовласницьким світоустроєм — йому відповідають і мода, і розваги, і естетика побуту. З іншого боку, «Промені Аласі» можна читати і як молодіжну антиутопію, і як «темну академію»: попри світлі тони оздоби, Артійську Академію не назвеш приємним місцем. Навіть якщо залишити за дужками, що тут одна студентка може завиграшки отруїти іншу, це заклад, де людей фактично навчають бути окупантами.

Тричаклунський турнір на Арракісі, або Переспівниця і кріпаччина

«Промені Аласі» ідеально вписуються в схему «таке саме, але інше», пропонуючи читачам і читачкам оповідь, зібрану зі знайомих елементів. Ми точно десь бачили і цивілізацію в пустелі (де можна отруїтися загадковою речовиною), і міста під прозорими куполами, і суперництво в елітній академії, і турнір за першість між найкращими учнями (під час якого всі будуть передавати по ланцюжку супертаємну інформацію), і грандіозну різанину під час родинного святкування. Зрештою, головна героїня — умовна кріпачка, яку з нез’ясованої причини виховано як панянку, — теж нам знайома. Дуже скоро вона вбереться в чорні шати від найталановитішого модельєра свого часу й стане надією для своїх людей. Утім, здається, хтось її використовує.

«Святі піски! Такого я не очікувала. На всю ширину розташованої над аркою стіни хтось наніс вугільний малюнок. Напис хардійською: “Аласі кхадемісі каран вірас ара кхардас (Промені Аласі знову засвітять на хардіїв)”. … 

— Що це? — запитую, не в змозі відвести погляду від малюнка. 

— Це надія, — каже Ролмак».

Насправді це впізнавання приємне: саме так і працює формульна література, апелюючи до широких читацьких кіл. Динаміка оповіді та образи героїв роблять історію цікавою, а постколоніальний контекст — проблемно глибшою, ніж здається на перший погляд. А ще тут чимало видовищних сцен із вайбами чи то «Гри в кальмара», чи то «Пили», в асортименті страхітливі тварини й моторошні легенди про пташок, що співають від болю.

Головна героїня роману — Касія Махі, вихованка могутнього співправителя Сифізу (так зветься держава, у якій відбуваються події), — розповідає свою історію від першої особи. Така наративна модель дає авторці змогу більш-менш плавно вводити читачів і читачок у світ Сифізу. Побутове оточення звичне для Касії, тож вона не пояснює очевидних для себе речей — до них доведеться звикати поступово, з’ясовуючи з контексту суть тих чи тих реалій. Але й темп оповіді на початку доволі плавний, тож відчуття інфодампу, тобто механічного «накачування інформацією», не виникає. Натомість уявлення Касії про зовнішній світ переважно книжні, тож пізнавати його «намацально» читачам доведеться разом із персонажкою, у рівних умовах.

Деталі світобудови розкриваються мірою того, як Касія дедалі глибше занурюється в небезпечні пригоди. Сифіз розташований у пустелі, де пісок під дією температури виділяє нейротоксин, тож жити просто неба тут не можна. Люди побудували куполи, усередині яких повітря відфільтроване й безпечне, а для подорожей пустелею використовують маски з граноловими фільтрами (гранол добувають на заході країни, про що свідчить уміщена в книзі мапа). Сифізом по черзі правлять два панівні аристократичні роди — Торгони та Бріарії, однак існує ще чимало шляхетних сімей. Усі вони — артії, генетично покращені люди: сильніші, вищі, спритніші, менше схильні до хвороб. Генетична корекція дозволяє їм довго не старіти. Артії живуть у верхніх частина міст, у розкоші й комфорті.

А в Нижніх містах тим часом у жахливих умовах животіють свартії. Вони не мають представництва у владі, виконують брудну й важку роботу, зловживають алкоголем і наркотиками, тож рано вмирають. Касія поступово відкриває для себе цей вимір болю, знайомий їй тільки з підручників. Перед нею дилема: допомогти цим людям (і ризикнути власним майбутнім) — чи йти до мети, не зважаючи на чужі страждання? Складність вибору в тому, що Касія — свартійка.

«Хоч я й була тут десятки разів, та все ще не можу звикнути до цього. До суміші запахів гару, пилу і цвілі, до вигляду наскрізь прогнилих однакових будівель, що завалюються одна на одну, до очей людей, у яких згасла навіть надія.

Але ж я могла бути однією з них».

Родину Касії «зачистили», коли дівчина була зовсім маленькою. Саме народження Касії — злочин, адже батьки зачали її природним шляхом, тоді як абсолютна більшість людей у Сифізі з’являється «з пробірки». Причини, з яких Кім Торгон, голова роду, узяв Касію під опіку, до кінця не прояснені, хоч про них можна робити чимало припущень — і в сентиментальній площині, і в політичній. Для нього дуже важливо, щоб дівчина довела свою спроможність вести артійський спосіб життя, тож Касія посилено тренується фізично й увесь вільний час присвячує навчанню. І її успіхи у світі артіїв надихають свартійську спільноту на боротьбу.

Касія, цілком очевидно, — Обрана, але, на відміну від багатьох героїв та героїнь, що опинилися в схожій ролі, не надто щодо цього побивається (концентровано рефлексує приблизно дві сторінки, ухвалює рішення й більше його не змінює). Дівчині з дитинства не давали засиджуватися, тож, імовірно, вона звикла в будь-якій незрозумілій ситуації розвивати бурхливу діяльність. 

Касія усвідомлює — чи принаймні здогадується, — коли нею намагаються маніпулювати, коли їй недоговорюють важливі речі тощо. Що ж, у людей навколо чимало секретів. Хіба це причина впадати в депресію та пропускати щоденну пробіжку? Навіть коли щойно оклигала від хвороби й ран. Особливо тоді. Цим Касія викликає симпатію: вона людина дії, а на тлі свого артійського оточення просто-таки виблискує порядністю та емпатією (і, на щастя, не носиться з любовною драмою всі 500 сторінок — свіже рішення для жанру). Утім, трохи гальмує, коли йдеться про прихильність інших людей до неї самої, — воно, мабуть, і не дивно у сімнадцять років.

«Промені Аласі» — історія про тривалу окупацію

Осмислення колоніалізму та імперіалізму вже стало трендом у сучасному фентезі, згадаймо хоч би «Вавилон» Ребекки Кван чи «Залізну вдову» Сіжань Джей Джао. У «Променях Аласі» Аліса Корж виводить типову ситуацію: загарбники не лише забирають в автохтонного населення землю, не лише роблять умови життя пригнобленої нації нестерпними, а й стверджують, буцімто такий стан справ природний і єдино можливий.

«На прикрашеному рослинними орнаментами фронтоні Академії хитромудрими золоченими літерами старопрунійською виведено єдину відому артіям істину — “Арта марат аз сварта ком арат ве солі марат аз аард” (“Вищі над нижчими як сонце і місяць над землею”)».

Та ця несправедливість світоустрою унеможливлює справжнє щастя навіть для привілейованого народу. Жінки формально рівні в правах із чоловіками, але фактично артії рідше замовляють у генетиків дівчаток, ніж хлопчиків, і жодного разу жінка не ставала правителькою Сифізу. Дітям артіїв бракує емоційного зв’язку з батьками — зате вони постійно мають доводити, що варті їх, і розплачуватися за батьківські помилки. Голова роду наділений майже необмеженою владою над родиною: Кім Торгон регулярно б’є свого біологічного сина Трея і зневажає його (причини цього в першій книзі не розкриті), тож навіть повноліття не рятує юнака від цих знущань. Але й сам Кім не справляє враження людини, задоволеної своїм ситим життям та високим становищем.  

Доволі важливе місце у світі «Променів Аласі» посідає тема мови. Хардійську — давню мову царства, яке завоювали артії, — почасти використовують у повсякденному спілкуванні свартії. Але це не мова освіти, мистецтва чи науки — діти вивчають її за казками й переказами (такими історіями розпочинається кожен розділ роману, крім першого), а не за букварями. Хардійською, імовірно, взагалі не пишуть книжок: пригноблені не мають ресурсів на творення культури рідною мовою.

Та й слово «свартії» — навряд чи самоназва, це радше місцевий аналог «малоросів», яких «великороси» охрестили так, аби певніше стерти національну ідентичність завойованих. Навіть ім’я Касії — перекручене на артійський манер «Кхасі» (знайома ситуація для українців, чиї прізвища систематично зросійщувала імперська влада). В орвеллівських традиціях артії не називають речей своїми іменами. Наприклад, для страти використовують слово «утилізація», яке одночасно ретушує суть дії та позбавляє суб’єктності того, кого «утилізують», — свартіїв. А назви міст, утворені одним-єдиним способом (Торгоніум, Артіум, Ліваніум тощо), здаються ще одним інструментом імперської культурної уніфікації.

Розподіл благ у цьому суспільстві настільки нерівномірний, що здається майже гротескним: наприклад, коли у Верхньому місті водою миють бруківку, у Нижньому її видають «за талонами», причому в мізерному об’ємі. Для свартіїв шанс вирватися зі злиднів лише один — стати прислугою в родині аристократів. Така нагода випадає одиницям із маси населення Нижніх міст, тож не дивно, що з посиленням утисків свартії дедалі частіше піднімають повстання. І не дивно, що шанс стати членкинею родини Торгонів (якщо Кім удочерить її) для свартійки Касії такий цінний.

Під час читання, однак, неможливо забути й про те, що Касія намагається побудувати своє життя, стаючи частиною окупаційної влади. Це одна зі стратегій представника поневоленої нації, на жаль, відома українцям: стань взірцевим колонізатором, щоб тебе прийняли за свого. На рівні особистої взаємодії Касія не кривдить свартійців — навпаки, вона, наприклад, намагається захистити свою служницю Ранді від повернення до Нижнього міста. Але в основі добробуту, яким користується Касія, — рабська праця та безправне існування її нації. І те, як дівчина поступово усвідомлює своє лімінальне становище, лише увиразнює бездумність (і бездушність), із якою молоді артії з її оточення приймають свої привілеї як належне.

Попри те що історія Касії Махі, немов замок із «Лего», сконструйована з упізнаваних детальок популярних сюжетів, є спокуса читати її як шлях цілком конкретного героя. Ось віхи цього шляху: талановитого раба / рабиню виховує окупант. Завдяки окупаційній еліті він / вона здобуває свободу — і показує шлях до неї своєму народові. Щось знайоме? Фоном відлунює Франкове: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури».

Тільки Касія Махі ще й майстерно б’ється. І навряд чи окупаційний режим встоїть під її ударами.

Запитання для обговорення книжки «Промені Аласі»:

  1. Чому й навіщо, на вашу думку, Кім Торгон, зробив Касію своєю підопічною? Як ця історія пов’язана з його померлою дружиною? 
  2. Чому, на ваш погляд, стосунки Кіма із сином такі складні? Чи справді Кім Торгон ненавидить сина?
  3. Як би склалася доля Касії в Академії, якби вона не сподобалася Уні? Чи змогла б дівчина завести друзів серед інших студентів? Чи впоралася б з усіма викликами самотужки?
  4. Чому Шимар запропонувала кандидатуру Касії на роль переможниці Турніру? Які спільні цілі, на вашу думку, могли бути в Кіма Торгона й Рамо Ліда — батька Шимар?
  5. Якими можуть бути цілі Орана Бріарія, який дедалі більше утискає свартіїв? Які наслідки це може мати в довгостроковій перспективі?
  6. Як Шимар пояснює прагнення жінок до знань? Як це пов’язано зі способами розв’язання складних соціальних конфліктів?
  7. Чи можливе мирне врегулювання взаємин між артіями та свартіями? Чи реалістичне прагнення Свартарасту реформувати систему, побудовану на пригнобленні та визискуванні свартіїв? Які дії з обох боків потрібні, щоб успішно втілити цю стратегію?
  8. Як легенди й міфи, наведені на початку кожного розділу роману, перегукуються зі змістом розділів, які теми й проблеми увиразнюють? (Розділ 2 — історія про царя Мурії Кхала і звіра; розділ 3 — легенда про Рахіма і Рані; розділ 4 — про змагання бога Зота зі смертним чоловіком, на ім’я Кхарда, і хитрість смертного; розділ 5 — про Мамука, серце матері та чудовисько; розділ 6 — про богиню Лаккафі та людську дівчинку; розділ 7 — про напівбога Зуфіда, сина богині сонця Аласі.) 
  9. Спробуйте з’ясувати, які міфи й легенди стали основою для вступних легенд у романі? (Наприклад, в оповіді про царя Кхала відлунює легенда про князя Олега, його коня і змію, а в міфі про Зуфіда — історія Фаетона, сина грецького бога сонця Геліоса.)
  10. Якою може бути роль Тано, брата Касії, у другій книжці?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: SpotifyApple PodcastsYouTubeSoundcloud.

Ілюстрації і фото — ouroborosbooks.com.ua, unplash.com

Підготовлено за сприяння державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України. Авторська думка може не збігатися з офіційною позицією державної установи «Український інститут книги».

авторка
Ірина Пасько

Знаходження сили одне в одному. Репортаж із 32 Львівського міжнародного BookForum

авторка Олеся Василюк - 17.10.2025 в Книжки

Здатність українців тривати, знаходити стійкість у повсякденних досвідах сприймається як звичка, якої уже неможливо позбутися. Звичка прокидатися вранці після нічних обстрілів, планувати спільні сніданки та купівлі книг на фестивалях, участь у панельних дискусіях, нові знайомства — усе заради того, аби підтримувати українську культуру, підсилювати її видимість як одне для одного, так і на світовий загал. Саме цю властивість української культури й обрали як центральну ідею 32 BookForum. 

«Тривкість і тривалість» — фокусна тема, навколо якої розгорнули понад 350 подій цьогорічного форуму, що проходив у Львові 3–5 жовтня. Літературна програма складалася з трьох тематичних кластерів: «Бути поруч» із кураторами Катериною Міхаліциною та Остапом Сливинським, «Жива памʼять» з Олесею Яремчук та Олександрою Довжик, а також «Вивих часу» з Ольгою Мухою та Юрком Прохаськом. Фізичним простором фестивалю було місто як таке — дискусії, презентації, спільні читання та виставки відбувалися в музеях, культурних хабах, мистецьких центрах та бібліотеках Львова, який на кілька днів став декорацією зустрічі читачів та видавців з України, Хорватії, Німеччини, Польщі та інших країн.

Куратори тематичних кластерів «Бути поруч», «Жива памʼять» та «Вивих часу» створили десятки точок тяжіння через пропоновані культурні події: комбатантська література, переклад українських творів іноземними мовами, розвиток жанрових текстів, документування реальності, діджиталізація. Єднальним елементом цього різноманіття залишалася відповідальність будувати порозуміння, як зазначали на фінальній дискусії Форуму «Тривкість і тривалість: література як свідчення і форма памʼяті» Юрко Прохасько та Олександра Довжик. Попри те, наскільки відмінними або подібними були розмови в межах подій, усі вони були спрямовані на означення спільності, закладеної культурою, навіть тоді, коли досвіди, повʼязані з нею, можуть не збігатися.

«Що б перекладач не робив, він завжди залишається перекладачем» Марцін Ґачковський

Однією із перших подій фестивалю всередині кластера «Бути поруч» стала розмова про переклад українських книг іноземними мовами: «Переклад, емпатія, солідарність. Розмова про роль перекладу і перекладача у непрості часи». Остап Сливинський, Александр Кратовіц, Марцін Ґачковський та Дарія Павлешен досліджували зміни, які відбулися всередині їхніх професій з початку повномасштабного вторгнення. 

Куратор тематичного кластера «Бути поруч» Остап Сливинський

«Я вважаю, що культура —– це насамперед комунікація. Цей кластер про те, як ми спілкуємося одне з одним. Бути поруч — це не просто бути фізично, це знаходити спільну мову. Тому тут події про переклад, тому тут події про взаємодію фронту і тилу, наприклад, у літературі. І про те — як культура спроможна скріплювати наше суспільство, яке неминуче десь тріскається. 

Це також про нашу взаємодію з зовнішнім світом, щоб ми з нашої української бульбашки постійно виходили. Бути поруч — це бути поруч одне з одним і бути поруч з тими, хто не має такого досвіду, як ми. Але ми все одно мусимо бути поруч, тому що майбутнє, воно для нас всіх насправді однакове», — Остап Сливинський, куратор тематичного кластера «Бути поруч».

Протягом події поверталися до переконання про те, що переклад українських сучасних («Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Амадока» Софії Андрухович) чи класичних творів («Місто» Валер’яна Підмогильного) виходить за межі виключно роботи з текстом. Тепер переклад стає дією, про що зауважила Дарія Павлешен —  перекладачка українських текстів хорватською. Ця дія активує формування колективної памʼяті народів — українського, частина якого зараз рятується від війни, та, з її власного досвіду, — хорватського, який робив це кілька десятиліть тому. Містками стають звичайні речі, наприклад, парасолька, яку хорватка принесла для українських переселенців, бо памʼятала, як сильно промокла під зливою, коли роками раніше змушена була тікати від війни. З таких «парасольок» і формується спільний простір порозуміння між націями. А перекладачам поза межами України випадає бути присутніми та допомагати з їх творенням.

Якщо у Хорватії комунікувати та пояснювати важливість українських текстів простіше через подібний досвід боротьби, то у Польщі переклад українських творів має іншу мету — показати, наскільки близьким є розташування цих країн як географічно, так і в суспільному контексті, зазначає Марцін Ґачковський. Він відверто говорить про те, що не здатен перекласти український досвід для поляків, для нього суть емпатії саме у цьому — визнанні неможливості дублювання українського пережиття для іноземців. Проте він може наголосити на необхідності стояти поруч, коли триває війна — як за допомогою роботи перекладачем, так і за допомогою власного прикладу підтримки України в боротьбі.  

Завдання перекладачів більше не має рамки обмеження — окрім безпосередньої роботи з літературними творами, перекладач має постійно брати на себе відповідальність залишатися залученим у поширення українського за кордоном. З 2022 року ця професія полягає не лише у вмінні дошукувати правильних слів, але й зберігати баланс поміж стійкістю у бажанні просувати українське та пристосованості комунікувати це так, аби його помічали.

Спікери події «Переклад, емпатія, солідарність. Розмова про роль перекладу і перекладача у непрості часи» Александр Кратовіц, Дарія Павлешен, Марцін Ґачковський Остап Сливинський та гість проєкту

Передати правду так, аби в неї можна було потрапити ззовні

Документування української реальності не обмежувалося короткими публікаціями на новинних ресурсах з початку війни у 2014 році. Уже тоді художній репортаж ставав центральною формою та способом передання дійсності, відтворюючи почуттєву глибину подій без втрати фактів. Власні спостереження про те, наскільки змінилися якісні вимоги до художньої репортажистики, обговорювали Марічка Паплаускайте та Ігор Балинський із модераторкою Олександрою Довжик на панельній дискусії «Літературний репортаж: десятиліття зростання» кластера «Жива памʼять».

«Наш кластер, працює зі збереженням історій, часом нелінійних, з процесами деколонізації нашого досвіду і з формами правдивої фіксації цих досвідів. Ми зараз живемо в історичний час, який документуємо зсередини, а тому мусимо мати повагу до власної оптики, відстоювати її цінність. Відстоювати те, що саме ми маємо фіксувати власні досвіди, і те, що саме ми маємо думати, рефлексувати з приводу інтерпретаційних рамок, які не в майбутньому, а вже сьогодні на них накидаються. Бо ми все ще тут, все ще триваємо і працюємо над тим, щоб тривала наша пам’ять, щоб голоси тих, кого ми втратили в цій війні, продовжували резонувати, щоб справи тих людей продовжувалися. В цьому і є наша сила»,  — Олександра Довжик, кураторка кластера «Бути поруч».

Спікери події «Літературний репортаж: десятиліття зростання» Ігор Балинський, Марічка Паплаускайте із модераторкою й кураторкою кластера «Жива памʼять» Олександрою Довжик

Зміни у тому, як ми пишемо про війну, зокрема у репортажистиці, тісно повʼязані з мірою усвідомлення відповідальності перед читачами. Хороший репортаж стає результатом пошуку автора чи авторки, про що говорить Марічка Паплаускайте — головна редакторка журналу художніх репортажів Reporters. Тут ідеться про пошук форми, стилістичних прийомів, цікавої історії чи героя, бо саме з цього будується кінематографічність тексту, який спрацює при читанні з погляду драматургії. І читачам потрібно саме це — чути правду таким чином, аби вона не губилася у потоці сухих фактів, а була такою ж щемкою й вартою довіри, як досвіди, що переживають вони самі. 

Ігор Балинський, співзасновник видавництва «Човен», додає, що для нього певна міра субʼєктивного зображення дійсності, яка виникає через глибше занурення в історію героя, є перевагою. Адже навіть подібні досвіди двох людей ніколи не збігатимуться повністю, а можливість розглядати реальність під унікальною оптикою — це завжди про отримання чогось ще — більшої емпатійності, більшого розуміння, більшого відгуку. І навіть ця оптика не є сталою через зміни, що відбуваються навколо авторів, авторок та їхніх читачів. Текст, написаний та прочитаний два роки тому, переглянутий зараз, може залишити кардинально інші враження. Саме тому важливим є відтворення не лише фактажу, а й емоційна рефлексія над текстом у момент його написання.

За останнє десятиліття рамки визначення того, що може вважатися репортажем, а що ні, стали набагато більш гнучкими. Про таку транскордонність жанру свідчить і те, що дедалі частіше у текстах зустрічаємо есеїстику чи навіть шматки інтервʼю з героями, які органічно входять в оповідь, роблячи її багатшою та різноманітнішою, говорять Ігор Балинський та Марічка Паплаускайте. Формальна трансформація жанру стала наступним кроком його розвитку в Україні, адже ціль репортажистики насамперед у тому, аби оприявнювати голоси, які варто чути, та робити це таким способом, що найкраще та найчесніше працює у певний момент часу. 

Новий український канон, як руйнування зони комфорту

Формування літературного канону — це спроба дійти згоди та обрати тексти, які якісно відображають реальність та культуру певної національної або ж наднаціональної групи людей. Чи має він залишатися сталим постійно, за якими принципами та хто може чи повинен обирати тексти, які буде «канонізовано» — ці та багато інших питань виникали в Остапа Українця, Тараса Пастуха та Ірини Білоцерковської під час панельної дискусії «Кілька слів про новий канон», яка відбулася в межах тематичного кластера «Вивих часу».

«В мене було дуже-дуже виразне відчуття того, що про це не можна не говорити й не думати. Але про що це? А про те, що часи якось разюче змінилися. Змінилися в той спосіб, що більшість парадигм, у яких ми жили, більшість дискурсів, які нам здавалися самоочевидними, які упорядковували наш світ, які давали нам орієнтири, які давали нам референції — вони розчиняються останніми роками просто у нас на очах.

Питання щодо часу, який ми згаяли, часу, який в нас є, часу, якого в нас немає, часу, який нам, можливо, залишився. І це переводить питання до того, що з часом нерозривно з’єднано, — простір. Простір також змінився. І тоді, власне, до мене прийшла згадка про цей крилатий вислів Шекспіра: «Time is out of joint», — і це означає, що таке переживання далеко не вперше у людей. І, власне, подивитися на те, що ми переживаємо, також не тільки як на таку нечувану сингулярність, яка такою безумовно є, але також на кризовість як модус тривання модерності. Це було важливо», — Юрко Прохасько про створення тематичного кластера «Вивих часу».

Куратор тематичного кластера «Вивих часу» Юрко Прохасько

Питання канону — це завжди питання культурного впливу, зазначає на початку дискусії Тарас Пастух, викладач української літератури у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Бо говорячи про канон, спрощено кажучи про звичайну підбірку книжок, ми завжди говоримо про естетичні вподобання певної групи людей. Саме чисельністю, впливовістю та здатністю адвокувати власні літературні смаки й визначається популярність їх бачення канону в суспільстві. 

Зараз головним критерієм формування канону, на думку Остапа Українця, має стати актуальність тексту конкретно у тому часі та тих обставинах, коли його читають — незалежно від того, коли він був написаний. Адже з часом саме ці твори залишаться основою першого, або принаймні найбільш повного літературного досвіду дітей та підлітків, які у майбутньому формуватимуть суспільство.

Для України, яка активно намагається комунікувати власну культуру на міжнародному рівні, вагомим є питання про єдність цього канону в межах держави та за кордоном. Чи можливо сформувати канон, який однаково добре віддзеркалюватиме внутрішні процеси та переживання нації, а разом із тим ефективно репрезентуватиме її серед іноземців, створюючи привабливий, а головне зрозумілий образ української культури? Тарас Пастух вважає, що однозначної відповіді на це питання не існує. Ми маємо послідовно наголошувати на тому, що вся українська літературна традиція у своїй суті — це розповідь про свободу та діяльні прояви людської гідності, що і може стати основою універсальних цінностей принаймні частини світової спільноти.

Спікери події «Кілька слів про новий канон» Остап Українець і Тарас Пастух

***

32 BookForum став майданчиком комфортної зустрічі та мережування людей, які люблять створювати, купувати та читати книги. Досвід минулого, теперішнього та прогнози того, що станеться далі, які спостерігаємо в літературі чи навкололітературних дискусіях на фестивалі, знаходять поле для того, аби бути озвученими та почутими.

«Ми повинні вже прийняти, що ця війна є. Ми є в цій війні і ми є для цієї війни. Нам треба навчитися жити, бути ефективними в умовах звихнутого часу. І, відповідно, ми намагаємося підійти до цього дуже практично. Ми хочемо, щоб з кожної цієї нашої розмови люди вийшли з якимось набором інструментарію, як жити у вивихнутому часі і залишатися собою», — Ольга Муха, кураторка тематичного кластера «Вивих часу».

Кураторка тематичного кластера «Вивих часу» Ольга Муха

Фото надані організаторами

32 Львівський міжнародний BookForum відбувається за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Польського Інституту у Києві, Центр Мерошевського, канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», Goethe-Institut в Україні. Тематичний кластер «Бути поруч» підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Digital партнер HAY Festival.

авторка
Олеся Василюк

Культура Кривого Рогу: яким буде фестиваль «КривБаз»

авторка Катерина Куслива - 16.10.2025 в Книжки, Культура

З 31 жовтня по 2 листопада в Кривому Розі відбудеться літературний фестиваль «КривБаз» («Криворізький Базар»). Ініціатива покликана промотувати читання, а також залучити жителів і гостей Кривого Рогу до активної участі в культурному житті міста. У межах програми фестивалю — безкоштовні літературні воркшопи, лекції, публічні дискусії, виставка артбуків від школи фотографії MYPH, кінопоказ фільму «Малевич» (2025), музичні виступи співачки Жені Кудрик і гурту BAHROMA. Усі заходи проходитимуть у Палаці культури металургів.

«КривБаз» організовує Криворізький Центр Сучасної Культури (KRCC). В інтерв’ю з його СЕО та засновницею Катериною Левченко говоримо про те, яким буде майбутній фестиваль.

Катерино, розкажіть про «КривБаз». Чого варто від нього очікувати?

Ми започаткували «КривБаз» минулого року. Тоді він присвячувався різним секторам міської культури. Цього разу у фокусі саме література, адже вона, особливо в період війни, великою мірою допомагає населенню України, а надто прифронтового міста, трохи розвантажитись. Бажано, щоб із часом фестиваль перетворився на флагманський проєкт, який би відзначав Кривий Ріг на культурній мапі України як подія, з якою місто прямо асоціюється. Ми сподіваємося, що «КривБаз» пройде успішно, набиратиме обертів і згодом стане щорічним.

Головна мета фестивалю — промоція читання. Цікавий факт, про який мало хто знає: перші «Книгарня Є» і «КСД» у Кривому Розі відкрились лише в 2024 році. До цього в місті була книгарня «Буквиця», яка продавала переважно літературу російських видавництв (наразі вона закрилась), і книгарня «Букініст» із комісійною літературою, переважно виданою ще за радянських часів. Тому насамперед ми б хотіли, аби наші гості поринули в сучасну українську літературу й отримали можливість придбати бажані книжки на «КривБазі».

Фестиваль присвячений різним видам мистецтва: образотворчому, музичному, мистецтву фотографії — тобто не тільки літературі.

Усе правильно. Загалом структура фестивалю така: будуть презентації книжок від авторів, читання поезії, панельні дискусії. Концепція «КривБазу» передбачає залучення різних вікових категорій — інакше кажучи, родинне дозвілля. Тому в програмі також будуть події для підлітків, зокрема воркшопи з креативного письма. У межах «Кривбазу» також відбудеться ярмарок видавництв: уже підтверджено, що будуть «Видавництво Старого Лева» і Meridian Czernowitz, ще, ймовірно, буде Projector Publishing.

Учасники освітньої подорожі від KRCC, Львів, січень 2024

Окрім цього, ми пропонуватимемо гостям відвідати виставку артбуків від Миколаївської школи фотографії і від відомої й у нашій країні, й у світі криворізької фотомисткині Ганни Грабарської. Окрему увагу ми приділили музичній програмі: на «КривБазі» виступлять гурт BAHROMA та співачка й продюсерка з Криму Женя Кудрик. Також у межах фестивалю відбудеться показ фільму «Малевич», після цього відвідувачі зможуть поставити запитання його режисерці Дар’ї Онищенко, яка теж завітає до нас.

Фестиваль покликаний зокрема показати «культурне обличчя» Кривого Рогу. То як саме «КривБаз» відображатиме зв’язок міста й мистецтва?

Для нас дуже важливо популяризувати Кривий Ріг і його креативні індустрії. У своїх проєктах KRCC намагається запрошувати відомих спікерів з інших міст України виступати разом з криворізькими культурними діячами й діячками. Ми маємо дуже потужні місцеві таланти, проте не завжди вони вже широко відомі в Україні. Тому окремий аспект фестивалю — промоція локальних митців і мисткинь.

Із криворізьких діячів і діячок літератури ми запросили поеток Ірину Божко й Ірину Новіцьку, засновницю криворізького літературного фестивалю «Руді тексти», журналістку й поетку Ольгу Гончар. І, звісно, «КривБаз» не зміг би відбутися без журналіста, засновника й редактора часопису «Кур’єр Кривбасу» Григорія Гусейнова.

Як би ви охарактеризували роль фестивалю в децентралізації культурних процесів в Україні?

Можна сказати, що культурні події в Дніпропетровській області проходять здебільшого в Дніпрі, адже це обласний центр. Водночас у Кривому Розі велика кількість населення. І для того, щоб відвідати якусь велику подію, місцевим жителям доводилося їхати 2,5—3 години до Дніпра, а повномасштабна війна все тільки ускладнила.

Ми вважаємо, що мешканці Кривого Рогу повинні мати доступ до сучасних культурних подій, не витрачаючи додаткові час і гроші на поїздку в Київ, Львів, Дніпро. Завдання «КривБазу» — локалізувати культурні процеси, знайомити криворіжців з українським мистецтвом без потреби виїжджати в інше місто.

Цього року нас дуже підтримали Український інститут книги, а також локальні партнери: «Фольксваген Центр Кривий Ріг», «АрселорМіттал Кривий Ріг» і фонд «Жіночі можливості в Україні». Зокрема, такою співпрацею ми ніби демонструємо і взаємозв’язок різних інституцій: державної установи, громадського сектора й бізнесу.

Ви сказали, що KRCC активно підтримує локальні таланти. Як саме ви відбирали учасників та учасниць фестивалю «КривБаз»? Як надали їм змогу проявитися?

Ми завжди відкриті до ідей і пропозицій. Щодо фестивалю, то запрошення взяти в ньому участь криворізькі митці й мисткині отримали особисто, тобто в нас не було опенколу.

Фото у просторі KRCC

Водночас у рамках «КривБазу» відбудуться два відкриті конкурси. Перший — «Голоси нового покоління» для молодих поетів і поеток. Найкращі твори, відібрані нашим експертним журі, представлять на фестивалі. Другий — «Голоси ВПО», який запрошує поділитися своїми історіями, досвідом, можливо, есеями, щоденниками тощо. Згодом усі ці тексти опублікують на сайті KRCC. Якщо будуть тексти прямо літературного характеру, ми залюбки спробуємо розповсюдити їх в українських медіа національного масштабу — центр час від часу практикує таке з молодими культурологами чи мистецтвознавцями. Прийом заявок на участь у конкурсах триватиме до 22 жовтня.

Фестиваль має сильний соціальний аспект. «КривБаз» пропонуватиме підтримку через культурні заходи внутрішньо переміщеним особам, про яких ми вже трохи згадали, ветеранам, людям з інвалідністю й іншим вразливим групам населення. Як саме ви плануєте залучати їх до участі?

По-перше, фестиваль відбудеться в  інклюзивному просторі, адаптованому для людей на кріслах колісних. До слова, серед спікерів фестивалю теж будуть люди з інвалідністю. По-друге, усі події «КривБазу» будуть безкоштовними й не потребуватимуть попередньої реєстрації. Єдиний виняток — концерт BAHROMA. Водночас певну частину квитків ми безкоштовно передамо криворізькій ГО «Рух без меж» (людям, які пересуваються на кріслах колісних), студентській організації й ветеранам і їхнім родинам.

Подія у просторі KRCC

На які події фестивалю особисто ви, Катерино, порадили б звернути увагу?

Я б радила звернути увагу загалом на фестиваль. Особливо я рекомендувала б відвідати події тих спікерів, яких ви не послухаєте на інших майданчиках. Зокрема, Григорія Гусейнова, чий «Кур’єр Кривбасу» свого часу став знаним літературним альманахом на території всієї України. 

Також раджу послухати запрошених спікерів: письменників, поетів, журналістів Мирослава Лаюка, Андрія Любку, Анну Лодигіну, Юрка Прохаська, Ростислава Кузика, Олену Павлову, Ольгу Петришин. На «КривБазі» можна буде купити книжки цих авторів і отримати автографи.

***

Більше інформації про фестиваль можна знайти на сайті Криворізького Центру Сучасної Культури й у його соцмережах.