З 3 по 5 жовтня Львів приймав 32 BookForum, який минув під гаслом «Тривкість і тривалість». Цьогоріч про літературу говорили з позиції витривалості та тяглості, що залишається актуальною для України в умовах культурного виживання внаслідок російської агресії.
Не відхиляючись від заданого фокуса, в один із днів фестивалю відбулася розмова військового та поета Ігоря Мітрова та літературознавця Тараса Пастуха «Від фіксації до рефлексії: трансформація сучасної української літератури та перспективи на майбутнє». Говорили про роль канону у світовій літературі та як сучасні українські автори описують реальність, щоб свідчити про російсько-українську війну та власний досвід у ній.
Далі — конспект події.
Що таке канон в національній літературі
Передовсім важливо визначити, що є каноном. Тарас Пастух нагадав, що до канону традиційно зараховують ті твори та авторів, які мають фундаментальне значення для культурного та духовного життя народу. Вони часто залишатимуть слід на творчості майбутніх авторів, що, своєю чергою, впливатиме на формування світоглядної позиції поколінь людей.
Іншими словами, канон твориться для того, щоб суспільство розрізняло вартісне від менш цінного та виховувалось на здорових плодах культурного розвитку.
В історії української літератури були спроби вибудувати різні канони. Найбільш помітним був, звісно, канон Шевченка, поряд з яким, за словами Тараса Пастуха, намагались поставити Куліша. Після була література шістдесятників, яка претендувала на канон в силу своєї культурно-визвольницької функції. Були і спроби підважувати репутацію того ж Шевченка молодшими поколіннями, і тут можна згадати Михайля Семенка, який символічно спалював «Кобзаря» в протест проти багажу старого канону. Час вносить свої корективи до пантеону авторів, і що більше — в кожного народу є власний канон, до якого він вибирає дослухатись. До прикладу, в англомовному світі це однозначно Шекспір, тимчасом як в Німеччині це буде Гете.
З цього спостереження виникає запитання: чи існує якийсь універсальний канон, застосовний до всього світу? Відповідь Тараса Пастуха коротка — радше ні, аніж так. Літературознавець відсилається до Гарольда Блума, американського літературного критика, який говорив про те, що натомість існують універсальні критерії, які можна застосовувати до різних національних літератур.
«Такого [універсального] канону, напевно, не існує. Але тут треба уточнити позицію Гарольда Блума. Він говорить про те, що має бути проникнення в життя, розробка мови і осягнення людських характерів і типажів. Це універсальні критерії, які можна застосувати до різних культур, до різних літератур. Але особливість мови [в тому], що вона диктує утворення національного канону. В нашому національному каноні стоїть Шевченко», — каже Тарас Пастух.
Шевченко в центрі канону
Якщо сто років тому було «актуально вбивати своїх літературних батьків», то зараз Шевченко, навпаки, повертається. За словами Ігоря Мітрова, ті люди, які в школі отримували двійки з літератури, зараз починають читати того ж Тараса Григоровича. Тому сьогодні вже не відбувається заперечення ролі Шевченка.
Тодось Осьмачка, який свого часу перекладав традиційно канонічного Шекспіра, відгукувався про Шевченка такими словами: «Якби Шевченко зʼявився перед очі Господа, то він би був пошанований за його людинолюбство». Коли Пушкін писав поему про підкорення Кавказу, в той самий час Шевченко писав про те, як Кавказ має боротися за власну свободу та незалежність. Можливо в цьому, вважає Ігор Мітров, і розкривається фундаментальна людяність українців.
Захід в полоні «руской души»
Ігор Мітров та Тарас Пастух погоджуються, що на Заході дійсно існує певна культурна інерція, присутня як і в університетах, так і на культурних майданчиках. Це можна частково повʼязувати зі спільним імперським минулим. Якщо дві сторони є нащадками імперії, то у них вже є певна спільність сприйняття. Ті ж бо, хто постраждав від їхніх дискримінаційних, імперіалістичних дій, говоритимуть іншою, менш зрозумілою їм мовою.
Втім не варто виключати звичний вже фактор «хороших руських». Тарас Пастух наводить приклад німців та культурної травми, що настала після розгрому нацизму; вони більше схильні шукати тих самих хороших росіян та називати російське вторгнення війною Путіна. І вони аж ніяк не розуміють відповідальності кожного члена російського суспільства.
Зараз же постколоніальні літератури потроху виходять зі світового канону, як стверджує Тарас Пастух. Польська література має Чеслава Мілоша, Віславу Шимборську та навіть Генрика Сенкевича, який отримував премію як громадянин Російської імперії. Саме останній демонструє дуже актуальну для нас історіюборотьби за наших авторів там, де російська — мова імперіальна — зайняла місце канонічної літератури. Ба більше, західні літературні канони писалися представниками колишніх імперій, тому український канон ніколи не буде схожим на них.
«Російська література ближча умовному англійцю чи італійцю, бо нею їх постійно годували. Звичайно, тут є момент імперськості, яка вибудовує певний наратив. І якщо ти — нащадок імперії і ще хтось також нащадок імперії, то у вас є культурна схильність одне до одного», — міркує Тарас Пастух.
Необхідно діяти системно, вважає спікер. Українська проза потроху зʼявляється в перекладах європейськими мовами, а сама Україна відвойовує свою європейськість в геополітичному сенсі. Тарас Пастух наводить приклад одного французького журналіста, який описав Україну такою, як «Європа зараз тут». Частина західних інтелектуалів, за словами Тараса Пастуха, відчуває, що саме в Україні зараз відбувається справжнє життя та рух, відчуття якого було втрачено старою Європою після Холодної війни, коли здавалось, що США прийде та захистить її:
«Європа — це обстоювання певних культурних цінностей. Зараз Україна взяла на себе удар обстоювання, і частина західних інтелектуалів відчувають, що тут є життя, що тут є те справжнє, що Європа втратила», — каже Тарас Пастух.
Як бути з комбатантською літературою
Тарас Пастух наводить приклад письменника та військового Бориса Гуменюка, мова якого після 2014 року набула особливої експресивності, реальності військового життя. Вона стала спонтанною та точною: зараз українська поезія вийшла на те, що літературознавець називає «екзистенційною гранню», викликаною війною.
За його словами, таку поезію і загалом літературу вирізняють переживання реального досвіду та дійсності війни. В такому разі питання полягає в наступному: Чи зможуть автори без досвіду бойових дій написати дійсно проникливий та якісний текст?
«Борис Гуменюк до 2014 року писав, наслідуючи Станіслава Вишенського. Починається 2014 рік, Гуменюк починає писати просто унікально; він не просто знаходить свій голос — він дає українській поезії новий поштовх. Це зовсім інша мова — мова дуже експресивна, дуже чітка, дуже виразна. Він знаходить мову, якою говорять військові. І от він опиняється в епіцентрі сучасного комбатантського канону», — вважає Тарас Пастух.
Окрім нього, Ігор Мітров (який і сам є представником комбатантської поезії), згадав також інших військових письменників: Олену Герасимʼюк, Ярину Чорногуз.
Ще одним неочевидним питанням, яку порушив Ігор Мітров, стали майбутні автори зі соціальним статусом «ухилянта». Цитуючи іншого українського письменника Маркіяна Камиша, він поміркував, що станеться, якщо через умовних пʼятдесят років письменники, які не мали відповідного досвіду, напишуть геніальні тексти про війну? Таких прикладів в історії літератури достатньо — спікери згадують Еріха Марію Ремарка та Ернеста Гемінґвея. Ігор Мітров додає, що Ремарк все-таки встиг повоювати, але аргумент нікуди не зникає — російсько-українська війна не залишиться прецедентом, коли до пера братимуться ті автори, які пишуть про війну, не пізнавши її.
«З іншого боку, є важливим і такий момент — людина має мати талант. Якщо людина буде мати талант і військовий досвід, тоді народиться якийсь свідок. Щодо тих, хто на війні не був, я думаю, що вони не будуть писати. А якщо навіть і хтось щось напише, то дуже сумнівно, що вони будуть мати той самий рівень проникнення в життя і те саме відчуття війни, яке мають ті, які війну пройшли», — додає Тарас Пастух.
Ігор Мітров також ставить актуальне питання: Чи можемо ми узагальнити та сказати, що наш сучасний канон — це комбатантська література? Чи все-таки варто використовувати більш розпливчасті поняття? Тарас Пастух частково погоджується, вважаючи літературу, написану комбатантами, основою сучасного українського канону.
Ба більше, чи треба нам, українцям, пояснювати за кордоном різницю між військовими письменниками та письменниками, які пишуть про війну? Адже для них ця різниця неважлива, тоді як в Україні це має етичну вагу. Обидва спікери погоджуються, що література «з окопу» відчувається чесніше, але і важче, адже змушує виходити читача з зони комфорту в якийсь «екзистенційний стан», що дуже складно зробити з європейською аудиторією.
Наша війна є найбільш задокументованою в історії, що покладає додаткову відповідальність на письменників, які фіксують її на сторінках книг. З цього виникає питання: що із цих терабайтів інформації дозволить найкраще прорефлексувати?
«Відповідальність сучасних письменників у тому, щоб дати світу тексти, які були б чимось більшим за відео збитого танка чи літака», — каже Тарас Пастух.
На це піде час, але гірше за війну є лише забути про неї. І саме література виконує цю функцію незабування. Тому визнання української літератури у світі — це питання тривалого часу і зусиль з нашого боку.
