Місяць: Жовтень 2025

Ава Рід — американська письменниця, що виросла в Гобокені, штат Нью-Джерсі. Закінчила Барнард-коледж зі ступенем у політичних науках і спеціалізується на релігії та етнонаціоналізмі. Авторка відома своїми готичними фентезійними творами. Її роман The Wolf and the Woodsman був номінований на Goodreads Awards серед найкращого фентезі в 2021 році. Авторка також написала серію «Дослідження утоплення», яка принесла їй міжнародне визнання. У 2024 році ця серія була опублікована українською мовою видавництвом Vivat у перекладі Анни Шевченко.

«Леді Макбет» — феміністичний роман-переосмислення, що розкриває долю однієї з найвідоміших персонажок Шекспіра. Українською він вийшов у 2025 році у видавництві Vivat  в перекладі Софії Хорощак. Роман став бестселером New York Times та отримав схвальні відгуки критиків як «майстерне переосмислення». Цей твір вписується у сучасний тренд інтерпретацій класичних літературних образів, особливо жіночих персонажів, які в оригінальних творах часто залишалися на другому плані або були лише каталізаторами чоловічих амбіцій.

Шекспірівський «Макбет» дав нам одну з найзагадковіших антагоністок у світовій літературі. Жінка, що стоїть за троном і штовхає чоловіка до вбивства заради корони. Але що, якби ця історія була розказана не з чоловічої перспективи? Що, якби ми побачили не маніпулятивну спокусницю, а людину з власними мотивами, страхами і болем?

Ава Рід бере знайоме ім’я і абсолютно по-новому розкриває його власницю. Тут Росциль не холоднокровна інтриганка, що жадає влади заради влади. Це молода французька аристократка, кинута долею до шотландських горців як політична розмінна монета. Там, де Шекспір показував амбіцію як рушійну силу, Ава Рід показує виживання як мистецтво.

Письменниця свідомо відходить від оригінального тексту, і це не недолік, а творчий вибір. Замість того щоб копіювати класичний сюжет, вона ставить собі запитання: ким була ця жінка до того, як стала символом зла? Які обставини сформували її? І чи справді амбіція — це жадоба влади, чи просто відчайдушне прагнення мати хоч якийсь контроль над власним життям у світі, де жінки є лише пішаками в чужих іграх?

Ава Рід не просто реабілітує леді Макбет. Вона дає їй власний голос і власну історію, де кожен вчинок має логіку виживання, а не сліпої жорстокості.

Події роману розгортаються довкола шлюбу Росциль із Макбетом — союзу, який має зміцнити політичні позиції шотландського тана перед загрозою з боку короля Дункана та інших претендентів на владу. Французька наречена прибуває до замку Гламіс як живий символ дипломатичного альянсу.

Росциль є водночас жертвою і бунтаркою проти патріархальної системи. Її статус незаконнонародженої французької аристократки робить її ідеальним символом жіночого безправ’я — вона позбавлена і легітимності, і захисту, і національної належності. Цей маргінальний статус дає їй унікальну перспективу на механізми влади.

Вона поступово вчиться маніпулювати системою, яка спочатку її пригнічувала. Коли Макбет виявляється слабшим лідером, ніж очікувалося, а загрози з боку ворожих кланів наростають, Росциль змушена взяти ініціативу у свої руки. Додаткова складність полягає у тому, що Макбет приховує власні окультні секрети — він тримає трьох закутих відьом, які пророкують його піднесення до влади. 

Особливістю Росциль є її дивні зеленуваті очі, які мають магічну силу над чоловіками. Будь-який чоловік, який дивиться їй в очі занадто довго, починає їй безумовно підкорюватись, тоді як на жінок цей ефект не поширюється. Саме тому Росциль постійно носить вуаль — це не лише данина моді чи релігійним традиціям, а необхідний захист від небезпечної здатності. Цей фізичний дар стає одночасно джерелом її сили та прокляттям, що ізолює її від нормального спілкування.

Чаклунство Росциль функціонує не як надприродний засіб легкого розв’язання проблем, а як метафора прихованого знання, яке жінки змушені накопичувати для виживання. Магія стає формою контрдискурсу, альтернативною системою знань, яка дозволяє жінкам впливати на світ, навіть будучи формально безправними.

Цей образ горностая є ключовим для розуміння авторської стратегії. Росциль одночасно вразлива (її мляве тіло) і небезпечна (її безжалісні гострі зуби). Ава Рід відмовляється від бінарної опозиції «сила / слабкість», натомість створюючи складний портрет жінки, яка знаходить способи втілення агентності навіть у найбільш обмежених обставинах.

Трансформація Росциль не є простим переходом від жертви до героїні. Це складний процес навчання: вона опановує здатність читати систему влади й маніпулювати нею, не втративши при цьому власної людяності. Авторка майстерно балансує між співчуттям до героїні та критикою її вчинків, створюючи морально неоднозначний портрет.

Середньовічна Шотландія у романі функціонує як ідеальна модель патріархальної влади, де кожна соціальна інституція відтворює логіку домінування. Клановий устрій є тотальною структурою контролю, яка регулює все — від шлюбних стосунків до релігійних практик.

Ава Рід демонструє взаємозв’язок між приватним і публічним насильством. Макбет не залишає воїнських звичок у шлюбному ложі не через особисту жорстокість, а тому, що вся система побудована на принципі завоювання. Шлюб, війна, політика — все це різні форми однієї базової логіки: сильний підкорює слабкого.

Політичні альянси формуються через обмін жінками, що перетворює їх на живий товар у чоловічих торгах. Росциль розуміє цю логіку і поступово вчиться використовувати її для власних цілей. Її політична освіта полягає не в засвоєнні абстрактних принципів, а в розумінні конкретних механізмів влади.

Релігія в цьому контексті виконує функцію ідеологічного обґрунтування нерівності. Догмат церкви використовуються для легітимації жіночого підкорення, а звинувачення в чаклунстві стають інструментом контролю над жінками, які демонструють занадто багато незалежності.

Центральною дилемою роману є подвійна природа влади. Для Росциль вона одночасно є засобом звільнення від пригнічення та джерелом морального розкладання. Ава Рід уникає спрощених оцінок, натомість досліджує, як влада змінює тих, хто її здобуває.

Найсильнішими є епізоди внутрішньої боротьби героїні, коли вона усвідомлює, що стає подібною до своїх гнобителів. Влада виявляється не так корупцією характеру, як адаптацією до корумпованої системи. Росциль не втрачає моральності — вона вчиться виживати в аморальному світі.

Психологічний портрет Макбета також заслуговує на увагу. Він не є простою жертвою жіночої маніпуляції, як у Шекспіра, але й не стає повноцінним протагоністом. Ава Рід балансує, робить його водночас співучасником і продуктом системи, яка культивує чоловічу агресію як форму соціального капіталу.

Авторка досліджує взаємозалежність між Росциль і Макбетом. Їхні стосунки не є простою грою з нульовою сумою, де виграш одного означає програш іншого. Натомість це складна симбіотична система, де кожен використовує іншого, але водночас залежить від партнера.

Каталізатором, який пришвидшує трансформацію Росциль, стає вбивство короля Дункана та натяки на її стосунки з Лісандром, старшим сином короля. Пророцтво відьом про те, що Макбет стане «Королем Майбуття», штовхає його до рішучих дій, але саме Росциль стає виконавицею цього політичного вбивства.

Використовуючи магічну силу своїх очей, Росциль змушує двох вартових убити короля, а потім і одне одного, таким чином вона убезпечить себе від викриття. Її здатність контролювати чоловічі розуми через прямий погляд стає ключовим інструментом виконання цього політичного замовлення. Цей епізод розкриває складну природу жіночої агентності в патріархальній системі.

Ава Рід показує Росциль як маріонетку в чужій грі та як особистість, яка навіть у найбільш обмежених обставинах зберігає частку власної волі. Письменниця подає це вбивство не як героїчний акт звільнення, а як трагічний момент, коли жінка змушена стати співучасницею системи, яка її пригнічує.

Росциль убиває не з власних амбіцій, а тому, що система не залишає їй іншого вибору для виживання. Це парадокс жіночого опору: щоб отримати владу, треба стати частиною механізму, який цю владу забезпечує.

Ава Рід майстерно використовує конвенції готичного жанру для створення соціальної критики. Магічні елементи не є декоративними додатками — вони функціонують як засоби концептуалізації реальних форм жіночого спротиву. Чаклунство стає метафорою для всіх тих способів впливу, які жінки розробляли в умовах формального безправ’я.

Атмосфера постійної загрози, характерна для готичного роману, відображає реальний стан жінок у патріархальному суспільстві. Росциль живе в умовах перманентного страху не через надприродні сили, а через цілком реальну загрозу соціального знищення.

Символіка роману — кров, корони, тіні — працює на кількох рівнях одночасно. На поверховому рівні це традиційні готичні образи, але глибше вони функціонують як символи різних форм влади: біологічної (кров), політичної (корона), прихованої (тіні).

Мова роману поєднує історичну стилізацію із сучасною психологічною проникливістю. Рід уникає як повної архаїзації, так і анахронічної модернізації, створюючи стиль, який одночасно відчувається автентичним і доступним сучасному читачеві.

«Леді Макбет» Ави Рід є амбітною спробою деконструкції класичного канону, яка демонструє, як зміна наративної перспективи може переосмислити знайому історію. Роман функціонує водночас як психологічна студія жіночого опору та як системна критика патріархальних структур влади. Авторка створює складний моральний простір, де читачі та читачки співпереживають героїні, навіть коли не погоджуються з її вчинками. Це твір, який залишається актуальним не лише як літературний експеримент, але й як дослідження того, як механізми пригнічення працюють у будь-якому суспільстві, незалежно від епохи.

1. Як змінюється ваше сприйняття шекспірівської леді Макбет після прочитання версії Ави Рід і чи вважаєте ви виправданим кардинальне переписування класичного персонажа?
2. Як ви інтерпретуєте чаклунство Росциль — чи є воно справді надприродним явищем, чи радше символом жіночої агентності в патріархальному світі?
3. У який момент Росциль перестає бути жертвою і стає агресоркою, і чи можна виправдати її вчинки контекстом епохи та особистими травмами?
4. Хто більше винен у трагедії — окремі персонажі чи система, яка їх формує, і чи могла Росциль знайти інший шлях до свободи?
5. Як ви оцінюєте динаміку між Росциль і Макбетом — хто з них має більше влади в стосунках і як це змінюється протягом роману?
6. Яку роль відіграє християнство в романі і як релігійні мотиви використовуються для контролю над жінками?
7. Чи варто було Росциль платити таку ціну за владу і які альтернативи мала жінка її становища в тому історичному контексті?
8. Наскільки переконливо авторка відтворює середньовічні реалії і чи не надто сучасними здаються деякі ідеї та мотивації персонажів?
9. Як атмосфера готичного роману служить розкриттю основних тем і чи ефективно поєднуються реалістичні та фантастичні елементи?
10. Які паралелі між світом роману та сучасністю ви бачите і чи втратили актуальність проблеми, які порушує авторка?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

«Вандалізм» — четверта книга Валерії Савотіної, також у жанрі фентезі, але дещо відмінна від попередніх. Першою книгою авторки стала антиутопія «Ти все зміниш учора», друга — книжка-квест «Незалежність: перезавантаження», у якій саме читач вирішує, як далі рухатиметься сюжет та розвиток персонажок і який вплив це матиме на країну. Третя книжка — сапфічне фентезі «Чаклунка і Культ», яке переносить читачів в інший вимір, де, здавалося б, усе схоже на реальний світ, однак поруч з людьми так само займаються рутинними справами та працюють створіння української міфології.

«Вандалізм» Валерії Савотіної — підліткове фентезі, яке розповідає про головну героїню Софу. Після вдалого (або невдалого) викликання химери дівчина вв’язується в Дику Гонитву. Це змагання-квест для художників-початківців, під час проходження якого вони мають віднайти власний стиль. 

Протягом читання людина, яка не дотична до світу художників, розуміє, що бути митцем важко: пошук кольорів, які ти створив лише у своїй уяві; швидке зношення пензликів; удосконалення техніки малювання, яка різна для кожного жанру та залежить від особливості знаряддя; невпевненість у власних силах та майстерності; і ще багато-багато всього, що потрібно дізнаватись лише на власному досвіді. Особливо якщо ти бажаєш продемонструвати світу свою майстерність на стінах. Однак пізніше ледь не кожен із захватом та захопленням споглядає величезні малюнки на будинках — мурали. У цій історії київські мурали також відіграють важливу роль — вони є такими собі дверима у магічний світ.

Як у будь-якому класичному сетингу фентезійної книжки, є обраний (головний герой), група друзів або тих, хто допоможе та без кого головний герой помер би ще на перших сторінках, боротьба та перемога над злом. Так і тут: Софа, яка думала, що випадково потрапила у Квест; Ян, Сонечко, Ваолет і Беатрікс, які за власним бажанням чи випадково допомагають їй; балончик з фарбою замість чарівної палички або магічного меча та боротьба передовсім із самою собою, а лише потім — і зі світом Химер, мешканці якого бажають порушити баланс між добром та злом. 

Коли розпочинається участь Софи у Квесті, або ж у Дикій Гонитві, здається, ніби решта її життя йде шкереберть — непорозуміння з подругою, карантин у школі, власна тривожність та невпевненість і, звичайно ж, нерозуміння, куди рухатись і як успішно завершити Квест. Читача кидає між подіями так само, як і Софу, яка переноситься в намальований магічний світ київських муралів або бачить купу небезпек у реальному світі навколо себе завдяки магічному зору. Квест має на меті підтримувати зв’язок людського світу зі світом Химер і запобігати руйнуванню обох світів. Та врешті-решт він завершується не так, як зазвичай, — що може нести за собою руйнівні наслідки, як для реального світу, так і для магічного.

Спершу дівчина викликає химеру, яка, як вона сподівалась, може допомогти їй перемогти у Квесті. Виявляється, що існує безліч химер і кожна може дати різну вправність, отримавши щось взамін: чи то химера впевнених рухів, чи то химера магічного зору, або ж вічної фарби в балончику. Однак бажану платню химера може запросити у будь-який момент. Софа, налякана, захоплена та ошелешена таким відкриттям, спершу намагається усе вирішити сама, але як? Ніхто не пояснив правил Квесту та як діяти, а Довгоносі, такі собі магічні поліцейські у світі художників, які вже снують містом у пошуках підлітки-невдахи без власного стилю, як сама себе називає Софа. 

Неочікувано на допомогу приходить Ян — ще один учасник Квесту, але більш досвідчений, ніж Софа. Він відкриває їй, що існує безліч химер і що магічний зір — це ледь не перше, що треба попросити у відповідної химери. Пізніше знайомимось із рештою учасників Квесту, кожен з яких має вигадане ім’я: Сонечко, Ваолет, Беатрікс та Малює, куратор їхньої групи. Усі вони проходять Квест окремо, але мають однакові завдання та можуть за бажанням об’єднуватись у пари.

Протягом книги єдиною, кому Софа розповідає хоча б щось, стає її подруга Магдалена (Дана). Однак через страх засмутити та небажання звалювати на когось свої проблеми дівчина намагається приховати частину того, що з нею трапилось, тим самим наражає на небезпеку і себе, і подругу. Магдалена — фанатка езотерики, вірить у магічний світ і найбільше бажає стати дотичною до нього. І яким є її шок, коли частиною магічного світу виявляється її подруга Софа, яку не цікавило нічого, крім малювання, і яка недовірливо ставиться до магічних теорій Дани.

 Магдалена, не дотична до малювання, щиро рада за подругу, але почуття заздрості та міркування, мовляв, вона краще пасує на роль відкривачки магічного світу, не полишають її. Дана хоче потрапити до магічного світу, а те, що Софа віддаляється від подруги, тільки посилює це бажання, яке ледь не стає фатальним для дружби дівчат та решти героїв книги. 

Ще одним важливим персонажем є батько Дани, який приносить у текст тему війни (хоч і ще не повномасштабної, адже події розгортаються у період пандемії ковіду). Він не хоче чути нічого про магію і через це має складні стосунки з донькою, тож вони майже не розмовляють, коли він буває вдома під час рідкісних відпусток.

 Саме він допомагає Софі виконати одне із завдань Квесту: дівчині потрібно було намалювати щось креативне на паркані, який огороджує незаконну забудову. Спершу Софа тривожиться, що може провалити вже це, перше завдання. А формулювання «щось креативне» ніяк не вкладається в її голові: чи потрібно використати якомога більше фарби, чи достатньо буде матюків, намальованих гарним шрифтом? На допомогу в голові виринає образ батька Дани, який постійно скаржився на незавершені будівництва по всій столиці:

Коли дівчина малює військовий наплічник на паркані, який огороджує ділянку з розпочатою незаконною забудовою, що ніяк не завершиться, це також варто назвати вандалізмом? За допомогою малюнка наплічника зі знаками питання поруч вона намагається донести питання батька Дани «Хіба я це захищаю?». Софа досі вагається, чи це достатньо креативно, але малюнок говорить красномовно. Так, 16-річна підлітка починає формувати свій голос, а заразом — і голос суспільства. Ось вона, українська Бенксі!

Як і заведено у підлітковій літературі, книга має повчальний характер. Авторка грає на струнах невпевненості та низької самооцінки — темі, яка є болісною для кожного, особливо під час дорослішання та пошуку власної ідентичності. Художні навички, отримані за допомогою химер, легко можуть зникнути, або стати абсолютно непотрібними, коли химера приходить по платню в найважливіший момент виконання завдання і тим самим усе псує. 

Історія Софи може нагадати й інші підліткові книжки. Атмосфера юнацького бунту, магічних здібностей, конкуренції та порятунку світу може здатись схожою на «Персі Джексона», навіть Химери є замість богів давньогрецької міфології! Однак якщо з’явиться бажання зануритись більше в психологічну, а не пригодницьку складову, то в пригоді стануть «Незручні. Відчайдушні. Виродки», книга про учнів мистецької школи, які так само не впевнені у собі, як Софа, прагнуть бути собою, як Ваолет, і виділятись так само, як Ян. 

«Вандалізм» Валерії Савотіної читатиметься легко, адже текст написаний простою, сучасною мовою з купою сленгових слів, які не виглядають дивними та неприродними. Він спонукає приймати себе такими, якими ми є, бути чесними та вірити в себе, щоб малюнки нарешті ожили. У яких фарбах побачите «Вандалізм» Валерії Савотіної ви?

1. Коли ви зрозуміли або відчули, що Софа не впевнена у собі?
2. Хто став найулюбленішим героєм? І хто, навпаки, дратував найбільше? Хто з героїв відгукнувся найбільше?
3. Коли, на вашу думку, відбувся зсув і Софа почала вірити у власні сили та саму себе?
4. Чи дійсно запитання Софи були дурними?
5. Скільки згаданих муралів ви бачили вживу? Чи були у книзі ваші улюблені київські мурали?
6. Прочитавши книгу, чи відчули ви надлишок чогось? Або, навпаки, нестачу?
7. Коли вперше було згадано своєрідний замок над Магдаленою, чи думали ви, що це пов’язано з релігійністю її батька та біблійним іменем дівчини?
8. Чи змогли ви впізнати забудову на Подолі, про яку говорив батько Дани?
9. На вашу думку, які з реальних муралів в українських містах могли б намалювати герої книги? 
10. На вашу думку, яка б ще назва могла пасувати книзі? 

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

«Монету підкине кожен» — збірка Ігоря Антонюка, що складається з одинадцятьох оповідань. Усі тексти поєднані спільною емоцією, що постає перед героями й читачами — йдеться про жах. Утім, книжку не можна назвати одноманітною, адже тут трапляються як антиутопійні сюжети, так і містичні — а серед них можна відшукати біблійні чи античні мотиви. Ця збірка балансує на межі ескапізму та зіткнення з реальністю, адже чи не найстрашніші її оповідання — ті, що наближені до нашої дійсності.

Ігор Антонюк — автор короткої прози, історик та наразі проєктний менеджер програми промоції читання «Текстури». «Монету підкине кожен» — друга книжка автора, вона вийшла друком у видавництві «Жорж» у 2024 році, а перша збірка оповідань, «Шепіт сосен», що також написана у жанрі горору, була видана ще в 2018-му в «Мандрівці».

До прикладу, поєднанням минулого з майбутнім є Сіра Імперія з оповідання «Брат». Тут є надчутливі лазери, камери на кожному кроці, теплові датчики тощо. Але за цією доволі інноваційною атрибутикою насправді ховається давно знайомий устрій — і передусім він упізнається за мовою «інших». «Інших» відносно до головного героя, що подумки повторює «Молитву українського націоналіста». Російська мова для нього є способом ідентифікувати ворогів, а втім, ще до того, як вони заговорять, їхня сутність проявляється в діях — контроль, залякування та підміна цінностей. Останнє можна розглянути на прикладі церкви, що в Сірій Імперії є обов’язковою до відвідування. Проте разом зі службою миряни слухають партійно-патріотичну проповідь, а сповідь завжди записується. Тож здається, що йдеться про осучаснений СРСР із новим гаслом — «Вірність, війна, віра». У тексті згадані часи до Східної війни, коли Сіра Імперія вважала себе «сусідською федерацією». Ці часи «до» були років двадцять тому за підрахунками героя. Чи можна тоді вважати, що нам залишається років дев’ять до описаної хронологічної точки? Зрештою, антиутопічний світ «Брата» видається не таким страшним, бо знаходяться ті, хто продовжує боротися. Як було, є і буде ще раз за потреби.

Автор також звертається до біблійних мотивів, трансформуючи їх. У цьому знову можна вбачати звернення до минулого, але деякі події в оповіданні вказують, що все це відбувається в умовах, які нагадують наше століття. Тобто вчергове йдеться про циклічність часів. В оповіданні «Чужинець» зображено життя в Єрусалимі після «Кінця». Усі, окрім дітей, хворіють на проказу, тож вони бачать навколо себе лише пітьму. Одного разу хлопчина, на імʼя Гавриїл, приносить до настоятеля звістку, що пустелею блукає чоловік. Хлопець вірить, що це Спаситель. Утім, дорослі не бачать у прибулому свого спасіння, а ще зрячі діти довіряються старшим. Тут простежується мотив сліпоти (духовної темряви), що походить із Біблії: «Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого, обоє до ями впадуть…» (Від Матвія 15:14). 

Зрештою наприкінці цієї історії у районі пустелі спрацьовує датчик руху. Це вже не та сама постать, що блукала там раніше, — це хтось інший пішов її слідами, поборовши темряву.

Серед оповідань є й таке, що напряму говорить про час, адже розповідає про експерименти з ним. «Одноденка» починається з попередження головного героя про те, що розповідь може обірватися будь-якої миті, бо він не знає, скільки йому ще залишилося. Тобто читачі наперед дізнаються, що намагання контролювати час не мало успіху. Герой оповідає про їхній виріб — годинник «Кайрос», що може проводити різні маніпуляції за бажанням власника. Першими покупцями винаходу були найбагатші люди світу. Годинник набирав популярності, допоки люди не вийшли за межі й не почали викрадати чужий час — і далі сталося незворотне. Текст у деяких моментах нагадує оповідання Жузе Сарамаґу «Речі», якщо сфокусувати увагу на людях, чий час викрадали інші, які стояли вище на соціальній драбині та могли дозволити собі «Кайрос». Якщо пофантазувати, можна уявити, що ті невинні повертають своє життя і оповідання «Одноденка» закінчується реченням, подібним до того, що є у Сарамаґу: «Ніколи знову до нас не ставитимуться як до речей».

До прикладу, в оповіданні «Монетки» головний герой, колекціонер, іде на дивну зустріч із таким собі Енеєм Юттнером, який розповідає про одинадцять монет часів імператора Траяна й одразу ж демонструє їх. Після зустрічі герой ділиться знахідкою зі своїм викладачем, а той напівжартома висловлює теорію, що ці денарії (срібні монети часів Римської імперії) колись поклали на очі впливовим римським мерцям, щоби вони безперешкодно перепливли Лету. Подальші події оповідання підтверджують, що в кожному жарті є часточка правди. Отже, монети в тексті використані, зокрема, як складник відомого мотиву з давньогрецької міфології про плату Харону за перевезення померлих душ річками підземного царства.

Якщо пригадувати, де ще в сучасній українській літературі можна натрапити на обігрування монет у такий спосіб, то на думку спадає «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка: там головний герой кладе монету під язик і опиняється по інший бік. Окрім того, що монети є платою за перевезення, вони можуть виконувати й інші функції — їх усе ще іноді використовують для того, щоб очі покійника залишалися заплющеними. Власне, оповідання «Монетки» є історією про те, що може статися, якщо ці очі розплющаться.

Музична скринька трапляється вже в іншому оповіданні, що теж назване на честь своєї головної художньої деталі, але в перекладі на німецьку — «Spieluhr», як пісня Rammstein. Оповідання починається із зізнання годинникаря в тому, що він втратив сина і тепер його постійно переслідує мелодія зі скриньки. Утім, герой не розкриває цей взаємозвʼязок одразу. Годинникар заводить розповідь із самого початку — з моменту, як він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, коли та принесла чоловіку зламану музичну скриньку. Мелодію читачі не чують, але вона все одно постійно присутня в тексті, і це напружує — створює саспенс. Звісно, що наприкінці чекає смерть.

Під час прочитання можна неочікувано зловити себе на шуканні подібностей між «Spieluhr» та четвертим сезоном «Дивних див». Адже в сюжеті серіалу так само є батько, який у момент загибелі своєї сім’ї чує по радіо «Dream a Little Dream of Me», а через багато років наспівує саме цю пісню, що тепер назавжди з ним. Та й кінцівка «Spieluhr» перевертає усе догори дриґом, як зазвичай буває і в «Дивних дивах».

Також в одному з небагатьох оповідань, де головною героїнею є жінка, автор зачіпає тему післяпологової депресії. Принаймні саме на це натякає лікар наприкінці оповідання «Пекельний кіт». Ще під час вагітності героїні ввижається (або ні) щось, що потенційно може загрожувати її дитині. Медіумами між цим «щось» і жінкою є кіт, дзеркало й сон. Власне, сон часто стає посередником між світами й в інших текстах збірки, що наштовхує на роздуми про те, що в цих історіях маємо справу, зокрема, з підсвідомістю героїв. Тож у сні жінка бачить свою доньку, але згодом розуміє, що це вже хтось зовсім інший, і в усьому винна тварина, яку вона підібрала з вулиці.

Навіть якщо дивитися на оповідання «Пекельний кіт» у ті два способи, згадані раніше, — висновок залишається один: завжди є потреба в увазі до людей у їхні вразливі періоди, бодай у спробі побачити їхніх привидів.

Насправді найбільш моторошними є історії без привидів, героями яких є лише реальні люди. І порівняно з ними потойбічні сили виявляються навіть доброзичливішими. У деяких текстах першопричиною жорстокості стає помста, націлена на тих, хто винний лише із суб’єктивного погляду того, хто чинить насилля. І десь ця помста видається аж занадто дикою. При цьому в одному з оповідань з’являється вбивця, що позбавляє життя дитину (а може, й не одну), а джерелом цієї жорстокості є лише він сам. 

Утім, є один текст, у якому найчіткіше можна побачити, що не завжди є потреба шукати причину насилля, — деяким людям властиво ставати джерелом зла просто так. Останнє оповідання збірки розгортає історію лелеки, який повертається додому. Він прямує до сім’ї Сотників, що завжди чекає його з нетерпінням. Але на місці дому птах бачить лише руїни і собаку, який виє. Це і є розв’язка, але тут не йдеться про спойлери. Адже українські читачі вже знають цю історію, проте в різних інтерпретаціях: розказану від імені знайомих; почуту по телевізору; або ж прожиту на власному досвіді.

І, мабуть, цей текст є найстрашнішим, бо це не ймовірні сценарії — описані події стаються з нами в сьогоденні через росіян. Тому якщо всі попередні оповідання для когось можуть стати одним зі способів ескапізму від реального жаху, це, навпаки, не дає про нього забути.

1. Чи видаються більш реальними та дійсно можливими сюжети антиутопій Ігоря Антонюка, в яких присутній український контекст, ніж тексти того самого жанру від іноземних авторів?
2. Які оповідання були для вас більш моторошними: антиутопійні, містичні чи такі, що не мали в собі фантастичних елементів?
3. Чи можна говорити про помсту, що частково базується на мізогінії, в оповіданні «Обіцянка»?
4. Котів часто зображують як медіумів між світами. Чи спадає вам на думку текст, де ще тварини виконують цю роль?
5. У якому році могли би відбуватися події оповідання «Улюблене створіння»?
6. У кого вистрелив удруге Сава: у себе чи в брата? Які аргументи на користь вашої позиції?
7. Чи був би популярним виріб «Кайрос» у дійсності? І чому?
8. Чому лише хлопчина повірив у спасіння, що принесла чужинка?
9. Головний герой «Spieluhr» перебуває у пеклі і переживає описаний період свого життя по колу чи він усе-таки в іншому місці, і тоді де саме?
10. Чи є для вас тексти в жанрі горору способом втечі від реальності?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

«Імператриця Солі Та Долі» — повість, що відкриває цикл «Співучі Узгір’я». Сім текстів, хоч і оповідають окремі історії, належать до спільного всесвіту і будуються навколо тих самих центральних персонажів. Завдяки видавництву «Жорж» і перекладачу Борису Превіру українські читачі вже мають нагоду ознайомитися з чотирма частинами циклу.

Як і у подальших повістях, в «Імператриці Солі та Долі» чернець, на ім’я Чжи, та їхня компаньйонка — одудка Майже Блискуча — мандрують вигаданою країною Анх та її прикордонням, де і зустрічають спогади та таємниці, дізнаватися які не випадало ще нікому.

У 2021 році «Імператриця Солі Та Долі» стала переможцем у номінації «Найкраща повість» та здобула престижну нагороду «Г’юґо». Подальші твори циклу також номінувалися на відомі літературні премії і вже здобули прихильність широкого кола читачів. Утім, Нґі Во не обмежується землями фентезійного Анху: у її доробку є і велика проза, зокрема романи The Chosen and the Beautiful (2021), Siren Queen (2022) і The City in Glass (2024). Попри багату палітру тем, до яких звертається авторка — тут і переосмислення «Великого Ґетсбі», і довоєнний Голлівуд, і війна янголів із демонами, — усі тексти пронизує мотив пам’яті і її збереження. 

Саме цінність людських історій до найменших їхніх подробиць, а також азійська атмосфера, близька багатьом текстам Нґі Во, і є основними нитками, з яких сплітається меланхолійна, але захоплива повість «Імператриця Солі Та Долі».

Чернець монастиря Співучі Узгір’я на ім’я Чжи — центральний персонаж циклу — вирушають до столиці Анху, щоб відвідати перший Драконівський суд нової імператриці. Дорогою вони можуть уперше після зняття заборони побачити славетне Багряне озеро — місце давнього вигнання колишньої правительки Інь-йо. Зачаровані сяйливими переливами вод таємничого плеса, Чжи зустрічають літню пані, яка називає себе Кролицею і поволі розповідає Чжи свою історію, тісно пов’язану і з цим озером, і з Інь-йо — Імператрицею Солі Та Долі.

Вибір рамкової структури, зосередженої на погляді Чжи, є логічним і органічним рішенням: Співучі Узгір’я, у якому служать Чжи, відомі на весь Анх (та навіть і за його межами) як місце пам’яті, де збирають і надійно бережуть інформацію. Тож шана до знань та історій, а також утримання від квапливої інтерпретації, роблять із них природного слухача. Крім того, компаньйонка Чжи — одудка Майже Блискуча — належить до окремої групи птахів, яких навмисне вирощують і доглядають у Співучих Узгір’ях.

Звуть цих пташок нéйсíні, і попри те, що в «Імператриці Солі Та Долі» значення цього найменування не розкривається, не можна упустити очевидний зв’язок між роллю цих пташок і співзвучним китайським словом «内心». Залежно від контексту, значення цього слова змінюється, та воно завжди вказує на щось внутрішнє, зокрема на те, що всередині людини, у її душі або ж на серці. З одного боку, це може вказувати на глибокий зв’язок між ченцями і їхніми пташиними компаньйонами — надалі він розкриється в інших творах циклу (зокрема, у повісті «Мамонти біля воріт», український переклад якої зараз у передпродажі). З іншого боку, така назва відображає допитливу і пильну природу нейсіней.

Вибір такої структури оповіді також гармоніює з будовою повісті, майже кожен розділ якої починається з опису речей, які Чжи та Майже Блискуча знаходять у помешканні Кролиці. Саме ці артефакти, які вони детально вивчають і описують, стають брамами у минуле, надихаючи літню жінку розповісти свою історію. Набір речей ніби випадковий, та, безумовно, вдалий: кожна сукня, коробочка із сіллю, мапа зоряного неба і найменший сувій дозволяють Кролиці поволі зупинятися на окремих спогадах, що виявляються ключовими, попри вдавану незначущість чи випадковість. Щоправда, на відміну від Чжи, читачі мають менше контексту, що водночас зберігає певну атмосферу спільної таємниці між Кролицею та Чжи, але і гострить інтригу та захоплює. 

Врешті-решт Кролиця розкриває найбільший секрет, що може землетрусом пройтися усією імперією — та ми не знаємо, чи станеться це. Хоч оповідь і пов’язана з палацовим життям, політичними інтригами й кривавими війнами, центральною у ній завжди виступає людина. Цей підхід актуалізує тезу про те, що в часи, коли глобальна історія стирає історії індивідуальні, найбільшу цінність мають імена — і життя, що стоять за ними.

Стилістика тексту «Імператриці Солі Та Долі» — це один з акцентів, які виділяють під час його промоції. Наприклад, на звороті українського видання, серед інших, є цитати від Publisher’s Weekly та Nerd Daily, у яких про цю повість говорять як про «підтекст шедевру і натяку», а манеру оповіді називають «витонченою, сповненою півтонів, ностальгійною». Усі ці характеристики є надзвичайно влучними у багатьох контекстах, тож «Імператрицю Солі Та Долі» цікаво читати не лише завдяки напруженій і зворушливій історії, а й тому, що це майстерно написана сповідь.

Однак істинні значення ховаються не лише у тексті цієї повісті, а й у образах та інакомовленні, що ними рясніє історія. Атмосфера «Імператриці Солі Та Долі» має багато аспектів азійської культури, завдяки чому багатий символізм виглядає ще більш природним. У багатьох країнах Азії тяжіння до символів ніби створює окрему комунікаційну систему — не тільки протягом тривалої та насиченої історії, а й зараз. Так, наприклад, в одному з епізодів ідеться про приховане послання у подарунках імператора; те, що розшифрувати справжнє повідомлення змогла навіть служниця, свідчить: цей шифр у палаці набув широкого вжитку.

Та якщо мета імператорового подарунку крилася у небажанні прямо повідомляти про жорстоке рішення, то шифри, що ними послуговувалася імператриця, були частиною конспірації.

Окрім того що інакомовністю послуговуються самі персонажі, у побудові всесвіту повісті наявні символи, що їх існування й трактування давніші за деякі цивілізації. Ці символи, знову ж таки, нерозривно пов’язані із сучасною культурою Далекого Сходу, як-от класична асоціація Заходу (як частини світу) зі смертю:

У стародавньому китайському трактаті «Канон гір і морів», створеному ще до нашої ери, ідеться про божество Сі Ванму — колись злостиву сутність, що насилала на людство мор, аж поки не ввійшла до даоського пантеону; відтоді вона — покровителька життя й смерті, що порядкує на Заході. В «Імператриці Солі Та Долі» погляд у західному напрямку загалом одразу прирівнюється до думок про смерть, що вказує не лише на зв’язок із традицією Далекого Сходу, а й демонструє образність і символічність мислення персонажів.

Можна стверджувати, що повість Нґі Во використовує недомовки й напівтони у двох ключових вимірах: з одного боку, це стратегія побудови тексту, у якому нічого не повідомляється відразу й напряму, а з іншого — фундаментальна частина світобудови й формування об’ємних, живих і реалістичних персонажів.

І повага до минулого, і схильність до інакомовності в «Імператриці Солі Та Долі» чи не найвдаліше поєднуються у двох важливих елементах історії — грі й ворожінні. Протягом усього тексту, із самого початку знайомства Чжи з Кролицею, способи розважитися або дізнатися майбутнє з’являються знову й знову. Вони здобувають нові риси чи приходять у ще не відомій формі, та присутні вони завжди. 

Тут дуже цікаво повернутися до паралелей із далекосхідними культурами, де настільна гра ґо — це не лише гобі, а й професійний спорт, а також інструмент розвитку тактичного та стратегічного мислення. Безпосередньо про ґо в «Імператриці Солі Та Долі» не йдеться, однак кожна з ігор, що з’являються на сторінках, мають більше ніж розважальний характер: вони вчать, тренують, відволікають.

Ворожіння, також глибоко вкорінене у світогляд Сходу, оприявлюється і в цій повісті — та не лише як можливість побачити майбутнє. Маги, монахи й ворожбити не тільки тлумачать знаки й читають долю для Інь-йо, а й користуються своїми навичками як шифрувальники — і ліпшого способу вплести традиційні вірування у динамічну історію політики, інтриг та воєн годі й навести. Загалом розширення можливостей ворожіння, віддзеркалення його мети — це одне з найцікавіших рішень персонажів і найбільш захопливих елементів повісті.

Звернення до минулого, аби врятувати майбутнє, а також традиційна прихильність до приховування істини й вичитування її у символах тут вдало сплітаються із загальною азійськістю повісті, особливостями її історії та структурою її текстового оформлення. 

Урешті-решт, як подивитися на «Імператрицю Солі Та Долі» і не відволікатися ні на приховану суть, ні на інакомовлення в тексті, ні на подвійне дно оповіді, то це — історія зраненої і розлюченої жінки. Для Кролиці, що оповідає історію, легендарна правителька Інь-йо є насамперед людиною — і такою вона стає для читачів. Водночас палацова служниця, вуличний ворожбит, колишня наложниця, забута скульпторка і невибагливий чернець, чиї імена згодом потонуть у вирі історії, тут здобувають не меншу значимість і постають об’ємними, сповненими переживань, болю й надій. 

Тяжіння «Імператриці Солі Та Долі» Нґі Во до людиноцентричної оповіді, на рівні з повагою до пам’яті, створює каркас циклу «Співучих Узгір’їв» і надихає створювати літературу, яка цінує не глобальну історію, а її творців.

1. Майже у кожного з персонажів «Імператриці Солі Та Долі» є асоціація з певною твариною — це або їхнє ім’я, або символ, або супутник. Чи дозволяють такі асоціації дізнатися про героїв більше і що ми можемо прочитати між рядків про Кролицю, Інь-йо, Сукая і Чжи?
2. Поміркуйте про політику збереження пам’яті у Співучих Узгір’ях та власне філософію Чжи: як гадаєте, чи розкриють вони таємницю, що її дізналися від Кролиці, прибувши до столиці?
3. В «Імператриці Солі Та Долі» неодноразово наголошено, що людям доводилося жертвувати особистими інтересами заради глобальної цілі. Як гадаєте, чи справедливими були такі вибори в контексті повісті і що б змінилося, якби Інь-йо та Кролиця зробили інший вибір?
4. У цій повісті Нґі Во читаються очевидні паралелі з культурою та історією Далекого Сходу — мотив, на який можна натрапити і в інших сучасних фентезійних романах. Які тексти спадають вам на думку, коли ви читаєте «Імператрицю Солі Та Долі», і яку б книгу порадили читати після неї?
5. «Імператриця Солі Та Долі» — це відносно невелика за обсягом повість. Як гадаєте, чи можна було б написати з цієї роботи роман, і якщо так, то за рахунок розширення / додавання яких епізодів чи сюжетних ліній? Чи відповідає форма короткої прози меті та темпу цього тексту — обрана форма повісті допомагає чи заважає сприймати історію?
6. Як би ви описали характер стосунків між Інь-йо та Кролицею? Чи були специфічні передумови, що зробили їхнє зближення неминучим, чи воно сталося випадково? Чим Кролиця відрізнялася від інших служниць, що не відіграли в повісті такої ж ролі? 
7. В «Імператриці Солі Та Долі» наведено доволі багато нестандартних прикладів передачі таємних повідомлень і шифрувань, зокрема, крізь ворожіння й астрономічні мапи. Така вдала конспірація дозволила Інь-йо приховати свої наміри від усіх. Згадайте всі способи секретної комунікації та інакомовлення в повісті й поміркуйте, чому саме вони були настільки ефективними й до яких альтернативних методів могли б звернутися персонажі. 
8. В «Імператриці Солі Та Долі» згадано, що монастир Співучі Узгір’я колись було зруйновано, а всі надзвичайно цінні записи й свідчення збереглися дивом. Як гадаєте, чому це сталося? Якщо вийти поза межі історії Нґі Во, у яких ситуаціях правителі можуть навмисне руйнувати історію і навіщо? Чи були приклади таких дій у світовій чи українській історії і якими були наслідки?
9. Уявіть себе у всесвіті фентезійного Анху: чи хотіли б ви опинитися на місці Чжи й служити в Співучих Узгір’ях? З якими б виклики вам довелося б зіткнутися і які можливості у вас би з’явилися? 
10. Чи є у тексті «Імператриці Солі Та Долі» натяки на те, яким буде майбутнє Анху або ж які пригоди та історії очікують на Чжи та Майже Блискучу надалі? Поміркуйте, у яких епізодах і як саме Нґі Во натякає на подальший розвиток подій і спробуйте запропонувати теми чи мотиви, розкриття яких ви очікуєте чи бажаєте побачити у наступних повістях циклу. 

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.

Думка про Террі Пратчетта одразу приводить до його найвідомішої серії книжок «Дискосвіт». Коли вже говорити про цей всесвіт, то дійти спільного знаменника стає важче: у понад сорока книжках, які становлять серію, кожен читач, найімовірніше, чіпляється за якусь особисту дрібничку. Однак у кожній частині серії принаймні раз зʼявляється особливий герой — Смерть. В однойменному циклі він є головним героєм, у решті — переважно другорядним, але повсюди чітко артикулює найважливішу правду про себе: він не терпить, коли хтось чинить зло проти котів. 

Ідея особливого становища котів, їхньої винятковості з-поміж решти тварин не обмежена суто творчим виміром Пратчетта. Він був великим котолюбом — аж настільки, що написав окремий невеличкий посібник зі співіснування з ними.

«Справжнісінького кота» переклав українською для «Видавництва Старого Лева» Євген Онуфрієнко, друком книжка вийшла в 2024 році. Це збірка роздумів про життя поруч із котом, коли ви котовласник або вам не пощастило бути на малій відстані від котовласника. Розділи книжки можна умовно розділити на практичні й теоретичні. 

У розділах «Годування котів», «Вишкіл та покарання Справжніх котів», «Справжній кіт і городник» і ще кількох є цілком собі прикладні поради. Там автор детально й з гумором розповідає про повторювані ситуації з життя господаря кота, принагідно описуючи, що таки треба зробити, щоби запхати котові в пащу пігулку чи змусити його перестати розкопувати спаржу. Порадам можна довіряти, оскільки Пратчетт розгортає їх як досвідчений котовласник, ділячись одразу потенційними мінусами кожної поведінкової стратегії щодо кота і наголошуючи на речах, яких абсолютно точно треба уникати. 

Але він зачіпає і такі теми, як «Коти в історії», «Коти [“А Я кажу, ти точно залишив вікно відчиненим”] Шредінґера» й «Майбутнє Справжнього кота», які розкручуються в радше короткі філософські замальовки — такі собі підбиті підсумки з усього того, що точно принаймні раз зринало в голові власника кота. 

Отже, образ Справжнього кота передбачає наявність вух, які ніби зрізали фігурними ножицями; морди, яку, можливо, кілька разів вгатили чимось важким; відсутність нашийника. Тут можна навіть зчитати потойбічну сутність, яка завжди приходить на порожнє місце, — Пратчетт пише, що зовсім не обовʼязково хотіти кота, щоби в якийсь момент він у тебе зʼявився. Зрештою, Справжні коти — «самовпевнені невротики, достоту як і справжні люди».

Попри очевидну прагматичну користь для власників котів, книжка має й інший важливий аспект. Вона є прикладом нетунельного мислення про цілком буденні речі й події. Почнімо хоча б із того, що цей посібник нібито написаний від імені Кампанії за Справжніх котів: тут ідеться про вміння закцентуватися на чомусь доволі дрібному, як-от зміна міфу про кота як домашню тварину. Чи є кіт, знятий у рекламі корму, або кіт, який їсть із іменної миски, Справжнім? Довкола цього Пратчетт розгортає широкий та іронічний пасаж, роблячи висновок: «Справжній кіт — це те, ким ти є, а не те, що з тобою зробили». Очевидно, тут не буде надто глибокого розмислу про істинність натури чи біхевіористських теорій, однак сама ця легкість письма сприяє тому, щоби екстраполювати думку з випадкового кота на людину як таку. Насправді жартівливий посібник про співжиття з котами легко прочитати як серію замальовок на тему людських реакцій та ставлення до життя.

Одна з головних ознак Пратчеттового письма — легкість. Ідеться про грайливе й нічим не обмежене думання, яке, хоч іноді й доходить абсурду, але створює цікаві концепції — звісно, неправдоподібні, але такі, що дають змогу подумати про знайомі явища під новим кутом. Наприклад,  розділ «Коти [“А Я кажу, ти точно залишив вікно відчиненим”] Шредінґера» відсилає до однойменного експерименту, який полягає в тому, що кота поміщено в коробку разом із механізмом з радіоактивним ядром та закритою колбою з отруйним газом. Імовірність, що ядро розпадеться, — 50%, а якщо це станеться — колба відкриється. Отже, до часу, коли коробку відкриють, кіт  із наукової точки зору перебуває одночасно у двох станах: живий і мертвий. Пратчетт роздумує про експеримент з погляду не теоретиків, а цілком собі реального кота, якого запхали проти його волі в коробку з отруйними речовинами. Далі він уявляє можливі наслідки для цілком реальних практикантів, які згодом вимушені відкрити коробку і, якщо кіт таки живий, зіштовхнутися з наслідками своїх дій. 

У цьому ж розділі Пратчетт роздумує про такий собі ген Шредінґера: коли коти відчули, що наука ними зацікавилася, то сили набрала еволюція, яка навчила їх проникати до будь-якого місця й вислизати звідти. Водночас мав би існувати «негативний ген», завдяки якому зʼявляються історії про котів, які застрягли в стіні чи якось опинилися в холодильнику. Це лише один з багатьох хороших прикладів мисленнєвих звʼязків, які Пратчетт будує між випадковими фактами, які зазвичай проходять непоміченими в газетах, та популярними контекстами. Виходить химерно й смішно, і хоч зовсім не йдеться про реалістичність, за саму думку про такий звʼязок хочеться чіплятися. 

Так само приємно впізнавати культурні посилання, яких тут багато. Відчитати кожне важко, бо принаймні частково вони завʼязані на британському контексті (як-от згадка про батончики «Йоркі», асоційовані з місцевими далекобійниками, чи й обігрування Кампанії за справжній ель, яке становить основну наративну рамку), досить герметичному для іноземного читача. Але образ бульдога Батча, який відсилає до діснеївських мультфільмів, у розділі про «мультяшних» котів та подібність — уже дещо відкритіший до прочитання і таки змушує посміхнутися. Такі посилання наштовхують на розмисел про самий спосіб Пратчеттового думання: коли дійсність провокує на асоціації — культурні, історичні чи повʼязані з особистим авторовим досвідом.

Коли йдеться про власний досвід — пережитий чи почутий від знайомих — Пратчетт виявляє себе як справжній оповідач. Відчутно, що оповідь — це його спосіб осмислення дійсності. Майже кожен розділ та його підпункт містить згадку про подію, яка сталася в житті когось із близького кола Пратчетта. Він не називає імен, не згадує локацій та років — і насправді невідомо, до якої міри ці сюжети реальні, — але це тут загалом і не важить. Йому вдається вибудовувати історію у вакуумі з неозначеними персонажами, закладаючи в неї саме той невеликий, але таки потрібний для утримання читачевої уваги саспенс. Чи йдеться про друга, який переїжджав до іншого міста і змушений був серед ночі повертатися на заправку, бо йому здалося, що саме там зник кіт, — а насправді він просто заховався у глибинці багажника; чи про власне вимушене проникнення зі зламом задля порятунку колонії домашніх гризунів від кота, який дивним чином матеріалізувався в замкненому будинку, — Пратчетт уміло добирає сюжет, який має саме той акцент, який яскраво й смішно ілюструватиме думку, довкола якої обертається розділ. 

Саме побутовість оповіді робить текст діалогічним — його хочеться продовжувати й додавати до авторових сюжетів власні. Так само, як хочеться гратися в гіперболізацію, протягнуту через увесь текст, коли образ кота наприкінці стає ну зовсім міфологізованим. Пратчеттове письмо загалом дуже афористичне: він пише короткими реченнями, з гострою точковою іронією, коли спрацьовують навіть вихоплені з контексту цитати. Очевидно, у «Справжнісінькому коті» не йдеться про тривалий сюжет, розвиток персонажів абощо — натомість тут багато таких формулювань, які хочеться перетягти до свого вжитку, бо вони емоційно і ємко описують повсякдення. Тут водночас хочеться зафіксувати специфічне відчуття від деяких жартівливих формулювань, повʼязане з контекстом, у якому український читач знайомиться з цією книжкою. Наприклад, з-поміж способів віднадити кота від шкоди є «велика балістична грудка землі», яка спричиняє «короткочасну гостру зливу шрапнелі». Очевидно, це формулювання — з цивільного світу, у якому мілітарна лексика є лише одним зі способів метафоризації. Але важливо таки засвідчити їхню поточну дію під час прочитання: вони набувають нової експресивності, яка вибиває з ритму сприйняття загалом легкого тексту. Це цікавий приклад зміни відчуття від тексту, абсолютно не повʼязаного з воєнною тематикою, у якому автор навряд чи й розраховував на можливість слів бути сприйнятими буквально.

Передмова робить текст дещо теплішим через спосіб авторки говорити про батька — ніжно й акцентуючись на деталях. Така оповідь швидко скорочує дистанцію між читачем та текстом, а тим самим заохочує до більшого контакту й вигадування можливих відповідей і продовжень до сюжетів. Зрештою, вона просто постулює центральну думку цієї невеликої книжки: «Поруч завжди має бути кіт».

1. Чи справді Пратчетт любив котів?
2. Якщо ви маєте кота, то чи з власної волі? Розкажіть найцікавіший випадок, коли ви або хтось зі знайомих неочікувано став власником кота.
3. Чи збігається ваш принцип називання котів і тварин загалом із Пратчеттовим?
4. Які ще типи котів Пратчетт не згадав?
5. Чи все ж таки всі мандрівні коти — це один і той самий кіт?
6. Чи існують поміж міських домашніх котів «Справжні коти»?
7. Чи дала вам ця книжка щось, окрім самої оповіді про котів?
8. На спогади про які власні історії наштовхнула вас книжка?
9. Як ви вважаєте: чи повинен перекладач актуалізовувати такі фрагменти, як «велика балістична грудка землі», відповідно до сучасного контексту? Чи це є завеликим втручанням у текст?
10. Про які побутові речі ви часто думаєте і могли би скласти схожий посібник?

Аудіоверсію рецензії можна прослухати на наших подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Soundcloud.