Місяць: Листопад 2024

Чума, війна та еміграція з підзаголовка нової книжки письменника, журналіста та мандрівника Максима Беспалова, що вийшла у видавництві «Локальна історія», — це одночасно «чума», війна та еміграція з початку двох століть. Перші — іспанський грип, Перша світова й пошуки українцями кращої долі у пенсильванських лісах на початку ХХ сторіччя. Другі — своєрідна хроніка того, що нам доводиться переживати останні десять років: від окупації Криму через ковід до повномасштабного вторгнення, коли тисячі людей були змушені покинути свої домівки. Максим Беспалов оповідає про свій пошук історії сторічної давнини, в якій зрештою сам шлях виявляється важливішим, аніж усі знахідки.

Сам автор стверджує, що спершу задумував книжку як художню. Зацікавившись випадково побаченим надгробком української жінки та її доньки в майже вимерлому пенсильванському містечку Централія, він захотів розвідати, ким була та Єва Ориняк з села Сможе, що померла на чужині 1918 року, імовірно, від іспанського грипу. Дізнатись історію її еміграції в американське шахтарське містечко; якщо пощастить, знайти нащадків та розкопати щось про перипетії родини за останнє сторіччя — і зрештою написати роман про українських емігрантів, які полишають бідну й безперспективну під владою Австро-Угорщини Галичину в надії розпочати краще життя за океаном.

Це також міг би бути історичний репортаж, у якому далека подорож, записи в міграційних картках, де імена та дати переінакшувались і плутались, медичні огляди, облаштування на новому місці, важка робота на шахті, повернення із заробленим додому чи рішення ставати американцями та зрештою епідемія «іспанки» організувалися б у документальну історію, а більшість перипетій авторового життя лишились би невидимими для читача. 

Можна було б обрати і третій шлях: поєднати історичний роман із оповіддю про власне дослідження. Так робить, наприклад, Лоран Біне у своєму романі про операцію «Антропоїд» під час Другої світової — «HHHH. Голову Гімлера звуть Гайдріх». Подібний підхід не просто руйнує четверту стіну, відкриваючи читачам частину робочого процесу. Насамперед він стверджує: оповідь — невіддільна від оповідача. І йдеться навіть не про оповідача в літературознавчому сенсі або принаймні не лише про нього, а й про ту людину з плоті та крові, яка шукає, читає історичні праці, риється в архівах і, намагаючись дізнатись якомога більше, все одно бачить історію лише з власної точки зору. А крім того, живе своє життя з його особистими і колективними досвідами. Розповідаючи про історичні події, ми одночасно творимо теперішнє, самі стаємо частинкою історії і не можемо абстрагуватися від цього у своїх оповідях — та це й не потрібно. 

Книжка Максима Беспалова говорить про те саме, але навіть радикальніше. Від художньої частини лишаються хіба що нотатки кількох можливих епізодів та діалогів, а історичний репортаж трохи відступає вбік, щоб дати місце репортажу про збирання матеріалу. Виявляється, що історія сповнена рим: досліджуючи чуму, війну та еміграцію минулого століття, автор стає свідком дуже схожих подій наших днів. І вони водночас заважають і допомагають у створенні цієї історії, але насамперед формують своєрідний погляд, створюють ту історичну паралель, яка надає особливого сенсу подіям минулого.

Так історія про родину Ориняків, що емігрувала з Галичини в Пенсильванію на початку ХХ століття, перетворюється на історію про пошук. Наче риштування, які автор вибудовував для свого твору, самі стали частиною (і то найважливішою) архітектурного ансамблю або ж замість спершу задумуваної художньої стрічки у прокат вийшов лише making-of. Бо саме так варто розказати цю історію.

Анотація визначає жанр книжки як документальний роман. Але сюжет про пошук — старий як світ, міфологічний. Від теоретиків наратології (науки про розповідання історій) — літературознавців, сценаристів, тренерів із літературної творчості — ми сьогодні знаємо, що міф може втілитись у розповіді про будь-що. В «У пошуках Єви» він втілюється в розповіді про Максима Беспалова, письменника і професійного мандрівника, який вирушає у своєрідну дорогу по непевний, але бажаний скарб: інформацію про долю жінки, на ім’я Єва Ориняк, яка народилася наприкінці ХІХ століття в галицькому селі, а померла у 1918 році в Пенсильванії.

Увесь сюжет книжки можна було б розібрати за Кемпбеллом чи Воґлером: перший показав, за якою схемою будуються всі міфи світу, а другий — як міф втілюється в сюжетах, які ми створюємо сьогодні. Хтось міг би зауважити, що так можна розібрати практично кожен текст. Але не кожен піддається цьому так охоче, як «У пошуках Єви», і тим паче не кожен нонфікшн.

Ось поклик до мандрів: Максим Беспалов гуляє покинутим містечком Централія (імовірним прообразом Сайлент-Гіллу), звертає увагу на надгробний пам’ятник із написом кирилицею і відчуває поклик дізнатися про людей, що покояться під ним. Є тут і початкове відкидання поклику: іскра зацікавлення до цієї історії з’явилася 2013 року, але постійно відволікали інші справи й книжки, тож до початку активної роботи над книжкою минуло близько семи років. Є, звичайно, й подолання порога та його вартовий — той, який пробує зупинити героя, але насправді лише прагне впевнитися, що той готовий до непростої мандрівки. Це сам коронавірус, який дуже ускладнив Максимові пошук, закривши кордони й не дозволивши мандрувати в ключові для цієї історії місця, але водночас спинив інші справи і всадив-таки письменника за комп’ютер, спонукавши зробити перші відкриття щодо родини Ориняків. 

Є тут і всілякого роду союзники, вісники, ментори і перевертні — друзі та знайомі, які радили, до кого звернутись по інформацію, давали цінні підказки, супроводжували в поїздках або зустрічалися на шляху; метричні книги в архівах; справжні та гадані нащадки Ориняків в Україні та США; користувачі сайту Ancestry.com — люди та ресурси, які інколи допомагали, а інколи — заводили на манівці. 

Є й головне випробування — те, що сталося після повномасштабного вторгнення: усі страхи, спроби допомогти співвітчизникам, які вибиралися з небезпечніших регіонів, але також нові факти про родину Ориняків від доти мовчазних американців, зустріч із новими українськими емігрантами і, головне, нове відчуття випробувань, які приносить історія, нове співпереживання героям своєї книжки. Зрештою, для багатьох українців дата 24 лютого 2022 року стала ініціаційною.

Що наприкінці? Пазл, що склався. Але, як завжди, найголовніше, що герой виносить зі своєї подорожі, — зміни в самому собі й змога починати нові пригоди. Обіцянка таких майбутніх пригод — ім’я Максимового прадіда на пам’ятному знаку братської могили в Херсонській області. Епізод із волонтерською поїздкою на Херсонщину в листопаді 2023 року ніби зовсім не стосується історії Ориняків. Але стосується справжнього героя «У пошуках Єви» — самого автора.

Неможливо також проігнорувати біблійні алюзії цього тексту. Єва, на пошуки якої вирушає герой, — початок початків, який обіцяє рух вглиб історії, до самих основ. І вершники Апокаліпсису, які знаменують кінець часів — або радше постійні, повторювані кінці, і той, який чекає зрештою окремо на кожного з нас. Максим Беспалов не лише римує дві історичні епохи, він вписує своє, а заразом і наші, як часто здається, малі й буденні життя у глобальний міф. Він не перший, хто робить це в літературі, й точно не останній. Але міф мусить повторюватись — на те він і міф.

Одна з основних тем «У пошуках Єви» — як контекст впливає на наше бачення того чи того. Тому дозволю собі маленький факт зі свого контексту. Читаючи книжку Максима Беспалова, я також редагувала переклад есеїстичної книжки Ольги Токарчук, у якій вона розмірковує, зокрема, про те, як оповіді захоплюють письменника, як персонажі спершу мерехтять, неясні навіть для свого автора, як поступово втілюються і як допомагають вести оповідь, бо хочуть бути розказаними. Так, оповіді хочуть бути розказаними. Тож вийшло так, що я паралельно читала два тексти, які римуються між собою, адже й «У пошуках Єви» — оповідь про те, як твориться оповідь.

Не завжди просто сказати, чому якась тема захоплює письменника, чому якась знахідка, спостереження, образ перетворюються на ідею, яка не дає спокою, змушує копатися в архівах, набридати близьким, входити в життя незнайомців і зрештою писати. Інколи все зрозуміло: йдеться про родинну історію або ж якийсь інший зумовлений автобіографічними фактами інтерес. Інколи ж мотиви туманніші й, можливо, не до кінця зрозумілі навіть для самого автора. Інтерес Максима Беспалова до Єви Ориняк, який зміг протривати ціле десятиріччя і спонукав шукати й писати, — із цих других. Але схоже, що цю історію міг розповісти тільки Максим і тільки в той час і той спосіб, як це зробив.

Для людини, яка багато років жила подорожами і з подорожей, коронавірусний локдаун був, певно, особливо сильним ударом. Тож порятунком, бодай психологічним, могла стати подорож не в просторі, а в часі — не просто в Пенсильванію, а в Пенсильванію української еміграції минулого сторіччя. Як гравець у «Що? Де? Коли?» Максим уміє зіставляти віддалені факти і знаходити між ними неочікувані, але безпомилкові рими — і саме це він робив у своїй книжці. Нарешті, сам він зауважує, що якби почав пошуки вже зараз, у 2024 році, то все сталось би просто й швидко, бо інформації в інтернеті стало більше, — тож сюжету не вийшло б. Натомість якби почав раніше, то теж нічого б не склалося: деякі матеріали ще були б недоступні. Отже, все сталося саме так, саме тоді й саме з тим, з ким мало. І до читача книжка теж приходить у слушний момент: у час, коли сили виснажуються, помічним буває поглянути на власну ситуацію з висоти історії та міфу.

У першому розділі книжки (за словами автора, єдиному по-справжньому художньому) Максим Беспалов використовує простий, навіть банальний прийом: коли він стоїть біля могили Єви, то відчуває чиюсь холодну долоню, чує дихання когось невидимого поряд. Навіщо в документальному тексті цей невигадливий фантастичний елемент? Можливо, справа в тому, що момент, коли автор зустрічається зі своєю темою, зі своєю майбутньою книжкою, якнайточніше може втілити щось саме таке, містичне. Метафора з першого розділу проста, але складні й по-справжньому фантастичні — наші стосунки з історіями, час яких настав.

«Професійне декоративне мистецтво України доби глобалізації» — це монографія, тобто наукова праця, яка базується на багаторічних дослідженнях мистецтвознавиці, заслуженої діячки мистецтв та лавреатки Національної премії імені Шевченка — Зої Чегусової. Авторка спеціалізується на декоративному мистецтві понад 30 років, і ця книга стала своєрідною квінтесенцією її діяльности, увібравши досвід близько 500 попередніх робіт, присвячених цій темі. Зокрема, це статті присвячені окремим митцям, галузям та виставкам декоративного мистецтва, а також дослідження питань національної ідентичности у контексті цієї теми.

Заявлена тема видання може здатися доволі вузькою. Зоя Чегусова ніби навмисно її локалізує, зазначаючи, що обговорюватиметься саме «професійне» декоративне мистецтво та ще й «у добу глобалізації». Авторка ставить перед собою мету: проаналізувати конкретний історичний пласт і створити працю, що пояснить сучасні тенденції та вектор розвитку декоративного мистецтва. Саме ці, здавалося б, обмеження чітко окреслюють предмет вивчення, який пані Зоя розкриває повною мірою. Коли йдеться про декоративне мистецтво, зазвичай мається на увазі виготовлення або ж оздоблення предметів, які, крім естетичної привабливости, мають і практичне значення. До прикладу, це керамічні, скляні та ювелірні вироби, гобелени, розпис на тканині чи вишивка.

Від перших речень дослідниця демонструє свою зацікавленість саме у професійному мистецтві, а також чітко відмежовує його від народного. Для мистецтвознавиці дуже важливо зруйнувати стереотип суспільства, яке «нерідко помилково асоціює цю галузь винятково з творчістю народних майстрів». Серед основних відмінностей Зоя Чегусова зазначає новаторство, авторську індивідуальність і неординарність у використанні та поєднанні матеріалів. Водночас професійні митці й народні майстри тісно пов’язані між собою, адже перші нерідко переосмислюють і адаптують народні техніки у своїй творчости. Прикладом може слугувати доробок професійних митців, які працювали і працюють з текстилем: Марфи Тимченко, Василя Цьоня та Анастасії Подерев’янської.

Акцент на особистостях, котрі є представниками різної спеціалізації (скло, кераміка, текстиль), лишається незмінним упродовж усієї розповіді. Головний критерій вибору митців для прикладів — їхня професійність. Основна увага дослідниці зосереджена на митцях та мисткинях, які здобули академічну освіту, а у виборі робіт перевага надається авторським творам — не лише реалізованим, але й концептуально продуманим митцями.

Говорячи про текстиль, можна згадати такі імена: Сергій Колос, Олександр Саєнко, Людмила Семикіна та Олена Кульчицька. У кераміці це: Оксана Грудзинська, Ольга Рапай, Уляна Ярошевич, Василь Єрмоленко та Неля Ісупова. Серед митців, які працюють зі склом це: Андрій Бокотей, Світлана Голембовська, Олег Гущин, Мечислав Павловський та Григорій Паламар. З художньою обробкою дерева працювали такі майстри: Іван Фізер, Роман Петрук, Володимир Вороняк та Михайло Вертуозов.

Візуальна компонента книги — одна з найважливіших складових. Ілюстрації творів, на які спирається мистецтвознавиця, роблять працю ще й своєрідним художнім альбомом.

Авторка позиціонує цю працю як «ґрунтовне наукове дослідження». Вона невтомно гарувала над створенням книги впродовж кількох років, залучаючи численні матеріали та джерела. Саме це й дозволило розкрити багатогранність українського декоративного мистецтва та запропонувати читачам всеохопний погляд на цю тему.

Стиль праці — оповідний. Зоя Чегусова здебільшого не послуговується науковими термінами, подаючи матеріал, спочатку окреслює загальне бачення, а лише потім вдається в деталі. Тобто, попри «ґрунтовність» та «науковість», ця книжка — для широкого кола читачів.

Власне, одним із наслідків глобалізації є взаємопроникнення культур, тож це своєрідний заклик до обміну думок та ідей. Цьому сприяє і наявність повного англійського перекладу книги, який дає іноземним колегам можливість інтегрувати наше мистецтво у світовий культурний діалог.

Чегусова переконана, що розвиток вітчизняного декоративного мистецтва відбувається у гармонії із загальноєвропейськими тенденціями: митці беруть участь у тематичних міжнародних заходах та інтегрують досвід колег у власну творчість. Окрім того, митці звертаються до власної історії — у спробах створити щось самобутнє на віднайдених засадах. Таким чином, ця праця може стати тим, що трохи заповнить прогалину в цій темі на українському ринку, відповідаючи на щораз більший запит українського суспільства, у якого від початку широкомасштабного вторгнення виникла особливо нагальна потреба у самоідентифікації та інтерес до культури.

Упродовж останніх років в Україні майже не видавали книжок про декоративне мистецтво. У вільному доступі можна знайти лише одну працю — «Декоративне мистецтво» Андрія Никифорова та Ольги Гулей, і це навчальна література, призначена для вузького кола дослідників. Отже, видання монографії Зої Чегусової — дійсно виняткова подія у світі українського мистецтвознавства. Це перше комплексне дослідження, яке охоплює розвиток декоративного мистецтва України від другої половини XX до початку XXI століття. Дуже цінним є те, що авторці вдалося викласти матеріал науково-популярно й зібрати в одній книзі.

Праця не лише підносить декоративне мистецтво на своєрідний п’єдестал, а й доводить принципову важливість його професійности у суспільному і культурному житті країни, пояснюючи, чому воно заслуговує на рівноправне місце серед інших мистецьких галузей. Таким чином видання представляє декоративне мистецтво не як етнографічну спадщину, а як серйозну мистецьку дисципліну, яка володіє самобутнім інтелектуальним і естетичним підґрунтям.

Тож монографія Зої Чегусової водночас наповнює мистецтвознавчу базу та має вагоме практичне значення: вона здатна сформувати нову хвилю інтересу до національних ремесел і мистецтва загалом, сприяючи популяризації української культури як в Україні, так і на міжнародній арені.

Нова збірка Катерини Міхаліциної — зовсім тоненька: вона містить лише 27 віршів, але їх цілком достатньо, щоб дати зачин говорінню про досвіди й травми покоління жінок, чия молодість припала, як можна припустити з книжки, на десятиліття поміж двома світовими війнами чи й на саму Другу світову. Час, про який авторка береться писати, не заповідає легкості тем. Важке й болісне для України ХХ століття з його досвідами примусових виселень і репресій, Голодомору, загибелі мільйонів людей у війнах, більш ніж тяжких умов життя під час Другої світової війни і після неї позначилося не лише на подальшому розвиткові країни, а й на житті так званих «маленьких» людей, звичайних родин, яким на долю випало більше випробувань, ніж радості, більше роботи, ніж відпочинку, а ще — безмежжя глибокого, безкінечного мовчання про те, що ниє і болить.

Назва попереджає, що в збірці не буде історій легких та безболісних життів. У ній — історії розламаних людей, тих, про кого поетка говорить епіграфом із Дебори Фоґель: людина «1) або “зламана” коли не настає те, що повинно настати; або 2) “має замало життя”, коли настає все, що лиш може настати». Про цю зламаність упродовж десятків років ніхто з героїнь книжки не говорив: треба було жити (чи радше виживати), нестерпно багато працювати, терпіти й мовчати; і ось лишень тепер авторка дає своїм героїням голос. Усі вони перебувають на схилку життя, всі могли би так ніколи нічого й не розповісти про свої смутки, ніколи не пожалітися. Але поруч є хтось, хто їх уважно слухає і до кого з’являється довіра — така, щоби, не надто вдаючись у деталі, розповісти про свої щербинки й рани — на серці й на тілі.

Дуже доречно, що книжка починається передмовою Ірини Старовойт, яка впроваджує читача в контекст життя покоління наших бабусь, чимало з яких у ранньому віці осиротіли, стали свідками розкуркулення, репресій, війни. У їхніх життях, за словами дослідниці, «наставало все, що лиш може настати». Переважно на щодень про все пережите мовчали: говорити про травми й особливо зосереджуватися на них не було заведено; та й, зрештою, хто їх не мав…

Майже три десятки віршів збірки — це свідчення старших жінок про свої досвіди. Майже всіх оповідачок названо на ім’я. Але це не просто Тетяна, Софія, Ольга, Євдокія тощо — це баба Танька, баба Сонька, баба Олька, баба Дунька і так далі. Це жінки, які мали непростий життєвий шлях. Вони походять переважно із сіл, тож і названо їх по-сільському, але, здається, це не єдина причина, щоб використати зменшувальні форми імен. Зміст оповідей — дуже болісних і не раз трагічних — контрастує із м’якістю й лагідністю як пестливих імен цих бабусь, так і назв віршів (наприклад, «(баба Дарунька і повільна стежка)», «(баба Явдоха і тоненька пам’ять)», «(ритуал замішування тіста)» тощо). Усі назви віршів узято в дужки, бо ж, зрештою, кожен із них міг би мати безліч альтернативних назв.

Багато про що у книжці розказано максимально м’яко — так, немовби мова й спосіб оповіді можуть допомогти зцілити те, що все життя боліло і чого ніяк не вдавалося загоїти: згадок про втрачений дім, і про смерті найближчих, і про біль, якого одна, друга і третя (а насправді сотні тисяч жінок) зазнали в сімейному житті, дуже часто позбавленому і у воєнні, і в повоєнні роки емоційного тепла та любові.

Героїні книжки виговорюють те, що було, і виявляється, що «втрати ці — дрібні, але несповнимі — досі викручують <…> жили». Авторка для кожної розказаної історії обирає особливий спосіб нарації: десь це просто монологи жінок, невідомо навіть, чи звернені до когось, чи говорені до самої себе при замішуванні тіста або перебиранні скрині переселенки; десь це вірш, написаний як лист до матері або ж як текст на звороті фотокартки на незабудь. Окремі вірші звернено до конкретного слухача: зі змісту зрозуміло, що бабуня говорить до онуки. А в інших історіях ми не знаємо, кому нараторка виповідає свій біль: доньці? онуці? правнучці? значно молодшій сусідці чи знайомій? Або, можливо, взагалі мало не випадковій людині, яка опинилася поруч? Розламані люди Катерини Міхаліциної загалом здаються дуже самотніми. Навіть якщо вони мали чи досі мають родину, більшість жінок говорять і почуваються так, ніби в них немає нікого близького. Ніби все, чого вони досвідчили у житті, мусили проходити й долати самі. Зрештою, багато з них одружувалися з тими, кого не кохали, й відтак плоди таких виборів були гіркі: у сімейному житті не було ні любові, ні тепла, ні довіри. А те, чого не маєш, не можеш передати й дітям. Одна з оповідачок (до речі, не названа на ім’я) так говорить про своє немовля:

Брак любові — це, напевно, одна з найтяжчих ран, яку дуже складно зцілити. Особливо коли до неї додаються знущання, побиття від того, хто мав би бути твоєю підтримкою та опорою, і загалом тотальне відчуття непотрібності. Про нього жодна з героїнь текстів не говорить прямо, але епіграф до другої частини книжки пронизує: «…найгірше, коли тебе не потрібно, а ти — є…». Авторка не подає точного джерела цієї фрази, лише зазначає, що її взято «з розмови» — вочевидь, приватної. Покоління наших бабусь і прабабусь не оперувало поняттям потрібності/непотрібності. Ці жінки знали свої обов’язки, свою роботу, були переконані, що про людське око треба жити так, ніби в тебе все більш-менш гаразд. Тому не озвучували не те що власної непотрібності, а й фізичного та психологічного насильства, з яким регулярно стикалися. Одна з нараторок, Софія, оповідає у вірші-листі до матері про побої, до яких вдавався її чоловік, метафорично називаючи їх… «цвіточками»:

Серед героїнь віршів є баба Ніна, яка все життя чекала чоловіка, засланого на Колиму; баба Олька, яку виселили з дому, і вона тоді, вочевидь, назавжди втратила віру в Бога; баба Гнатка, одна з доньок якої народилася мертвою; баба Ганна, син якої загинув на війні; баба Дунька, чий батько закінчив життя у концтаборі; баба Полька, яка — за велінням власної матері — позбулася вже народженого сина: «той хлопчик поплив за водою». Тут звучать іще й інші голоси, які оплакують гіркоту свого життя — чи на чужині, чи на рідній землі. Лише авторці відомо, чи в основу цих віршів лягли оповіді реальних жінок, серед яких хтось був близький поетці (а всі решта бабусь — хто вони їй?). Чи це історії, почуті за різних обставин упродовж життя; чи, можливо, монологи персонажок всуціль є художнім вимислом. Але навіть якщо конкретно цих історій ніколи не ставалося, кожна з описаних жінок може бути збірним образом українського жіноцтва середини ХХ століття, а травми, що їх Катерина Міхаліцина допомагає почати їм проговорювати, уособлюють травми цілого покоління.

Кожен, хто читатиме цю книжку, має нагоду згадати когось зі своїх бабусь або ж прабабусь і прапра-, їхні спрацьовані постаті, обличчя, зорані зморшками, а ще — численні чорно-білі знімки наших родів із першої половини ХХ століття, на яких, здається, ніхто не усміхався, хоч за якої нагоди робили фото. Треба було бути стриманим, контролювати свої емоції: і занадто не тішитися, і не жалітися. Це дуже непросте життя — в якому все мусиш носити в собі, багато про що мовчати. І, власне, не ділитися історіями, забирати їх із собою в могилу.

Якщо замислитися, з якими текстами сучасної української літератури ця збірка сусідить, я поставила би її поруч із книжкою Олександра Авербуха «Жидівський король» (2021). Авербухова збірка тематично й стилістично жорсткіша, оскільки йдеться про досвід Голокосту і градус болю в кожному тексті наближається до максимального. Однак обоє авторів вдаються до подібних прийомів: низку віршів Авербух теж пише як монологи своїх рідних (на жаль, уже покійних; тоді як у Міхаліциної промовляють передусім живі): це або їхні листи, або листівки, або — як і в «Розламаних людях» — фото, підписане комусь із близьких на згадку. Автори максимально зберігають і використовують у текстах розмовне мовлення, особливо охоче вдаються до місцевих діалектів та говірок. До того ж це мовлення простих, невчених людей, тож усі мовленнєві «неоковирності» теж дбайливо і ретельно зафіксовано.

Прикметно, що видання побачили світ під час російсько-української війни, коли українці як нація зазнають особливої травматизації і проживають досвіди, багато в чому подібні до описуваних у обох збірках. Несподівано цей час став поштовхом до розмови і про інші, раніші катастрофи, проблеми й травми.

Я вже згадувала про лагідну тональність говоріння персонажок Міхаліциної, про мову жінок, які, хоч і досвідчили в житті багато болю, не дозволили собі стати агресивними, а власній мові — нелагідною. Ті, що не знали лагідності від інших, найближчих, тих, від кого залежали, вміють виявляти її до тих, хто поруч, хто, можливо, залежить від них. Навіть якщо ми не мали такої бабусі в родині або не застали її в живих, ми зустрічали таких бабусь на базарі чи у транспорті, і навіть короткі розмови з ними залишали по собі теплий спогад. Героїні Міхаліциної саме такі. Вони знають недобрих людей, зустрічалися з ними, але не вміють (не хочуть? не можуть? не потребують?) ані клясти, ані говорити про них настільки зле, як ті з ними чинили.

У певному сенсі, виваженість і спокій мови покоління тих, кого можна назвати «розламаними людьми», сьогодні може бути для нас викликом. Ми теж є свідками безлічі безчинств, воєнних злочинів і звірств; наші друзі та близькі воюють на війні, дехто з них зник безвісти, безліч загинули. Сьогочасна реальність змінює нас і неймовірно впливає на мову: і ту, якою розмовляємо з рідними, і ту, якою говоримо про війну й наших ворогів, і ту, якою пишемо художні тексти. Чимало людей стверджують, що про війну не можна говорити й писати без вербальної агресії, себто без лайки й мату. Однак до нас були покоління людей, які пережили лихоліття попередніх воєн і не дозволили своїм серцям згрубіти й озлобитися, хоч на це були сотні нагод і підстав. Книжка Катерини Міхаліциної також це засвідчує. Написана «навздогін» епосі, про яку в ній ідеться, у час, коли представників покоління героїнь цієї збірки стає все менше, вона несподівано виявляється своєрідним уроком людяності для її читачів, хоч ми й знаємо, що література насправді не має завдання чогось учити.

Читаючи збірку, ми впізнаємо певні моторошні образи, які резонують із нашим сьогоденням, як-от «діти малюють смерть з золотими зіницями», бо ж нині діти в Україні теж не раз впритул зустрічаються зі смертю й у свій спосіб її осмислюють. А щодо інших описаних травматичних досвідів знаємо, що вони нам чужі. Але водночас усвідомлюємо, що, хоч наші травми інакші, ніж у попередніх поколінь, багатьох із нас уже теж можна було би назвати розламаними людьми — так цих тріщинок і щербинок, а також внутрішніх дір у нас багато. Можливо, ми проговоримо свої травми за життя. А можливо, хтось колись випише їх за нас: так, як це зробила Катерина Міхаліцина за покоління наших бабусь у рецензованій книжці.

«У скляному лісі» — перша збірка київської письменниці Марини Пономарьової, сходознавиці за фахом. Книжка вийшла 2023 року в серії дебютів #Проявляйся від видавництва Creative Women Publishing — цей проєкт дає змогу висловитись авторкам-початківицям, підсилюючи їхні голоси. 

У збірці читачі й читачки знайдуть переважно фентезійні оповідання. Марина Пономарьова зображує світи, у яких дівчат приносять у жертву драконам, гномки прагнуть мандрувати, снігові люди влаштовують змагання зі сноубордингу, а зачаровані големи поступово усвідомлюють власні волю й бажання. Кілька історій, однак, ближчі до містики чи навіть жахів, адже в них ідеться про привидів і вовкулак. В оповіданні «Атлантида» фантастичний складник дуже умовний, а «Китовий ліс» тяжіє до наукової фантастики, хай і не містить складних технічних пояснень. 

Утім, фантастика для Марини Пономарьової — це лише інструмент, який дозволяє підсвітити проблеми жінок: жодна магія не рятує від мізогінії, зокрема й увнутрішненої, якщо суспільство лишається патріархальним. У скляному лісі жінці доводиться щодня виборювати суб’єктність, доводячи оточенню, що вона сама може і буде вирішувати свою долю.

Завжди корисно поглянути на проблему збоку. А ще цікавіше — показати її в таких обставинах, щоб абсурд ситуації просто-таки стрибав в очі. Трохи фантастики й гротеску дозволяють зауважити нові грані звичних явищ (найчастіше — вельми непривабливі). 

Саме за таким принципом побудовані оповідання Марини Пономаренко. Зубна фея Еля, попри жахливі умови праці, намагається за ніч назбирати «Усмішку» — 32 дитячі зуби, — щоб отримати бонус від усемогутньої корпорації. Продюсер на знімальному майданчику вимагає зробити мантикорі макіяж і зачіску, щоб вона мала «жіночніший» вигляд. Тілом змученої ельфійки торгують у борделі. А ось міфічні істоти — усі жіночої статі — кидають до казана символи свого поневолення: люстерка, кайдани, коралові ліфи й жаб’ячий слиз для депіляції. 

Звісно, авторка не перша вигадала цей прийом — у нього багата історія, а зараз, здається, він переживає нову популярність. З останнього згадуються стрічка Damsel Хуана Карлоса Фреснадільйо (2024, в українському прокаті — «Діва проти біди») і роман Валерії Малахової «Інститут шляхетних убивць». Сюжет фільму обертається довкола долі трьох жінок: принцеси-нареченої, яка відмовляється бути жертвою, дракониці — матері, яка мститься за загиблих дітей, та королеви, готової на будь-який злочин, аби захистити власних. А в «Інституті» одна з підтем — штучне обмеження волі дівчат-магічок, які насправді не поступаються чоловікам у могутності.

Будь-яка дистанція допомагає «освіжити» глядацьке бачення, а додавання одного-двох несподіваних елементів чи створення «оберненої» ситуації — розширити горизонти звичних уявлень. Наприклад, Леся Українка в «Оргії» розгортає історію давньогрецького митця, який обирає не коритися римським загарбникам, — але українські читачі чудово розуміють, що йдеться про відносини України та Росії, про вибір: служити чужій культурі — чи зберегти вірність собі. А Лесь Мартович в оповіданні «Винайдений рукопис про руський край» нібито «перекладає» зміст стародавнього римського рукопису про життя корисної робочої скотини — «муссікусів». Однак читачі й читачки одразу впізнають українське селянство — «мужиків». І напівграйливий тон твору підсвічує абсолютно нестерпне становище цих людей.

У класичних науково-фантастичних серіалах соціальні проблеми людства незрідка демонструють на прикладі мешканців далеких планет. Особливо багатий на подібні історії «Зоряний шлях»: скажімо, в частині «Нове покоління» є епізод про світ, де жінки значно сильніші й більші в розмірах від чоловіків, тож дискримінують останніх лише на підставі своєї фізичної переваги. Так фантастика стає засобом боротьби зі шкідливими упередженнями.

В оповіданні Марини Пономарьової «Щоденник однієї подорожі» сюжет у чомусь схожий: юна гномка, яка втратила родину, опиняється у широкому світі поза межами рідної шахти. На неї несподівано звалюються усі «радощі» життя самотньої молодої жінки: не можна ходити вночі, не можна носити нічого короткого, щоб уникнути зґвалтування; за кожну копійку треба боротися, бо поступливість розцінюють як слабкість; зрештою, не можна самій вирушити в подорож (ба навіть сходити до пабу!), якщо дорожиш життям і не прагнеш закінчити його як живий товар. Тож героїня ухвалює найлогічніше рішення: перетворитися на чоловіка за допомогою чарівного зілля, хай розплатою за таку трансформацію і стане смерть. 

Зміна статі, набуття фізичної сили дозволяє змінити оптику: тепер ми бачимо чоловічий світ ізсередини. І він разюче відрізняється від жіночого — принаймні свободою дій. 

Але якщо жінка, перетворившись, так легко дає раду чоловічій роботі — виходить, вона таки рівноцінна чоловікові істота? Виходить, чоловіки контролюють, принижують і ображають жінок тільки тому, що мають фізичну перевагу?

І чи насправді вони такі вже сильні — чи за недбалою брутальністю ховається вразливість і страх бути виключеним зі спільноти? Стати іншим — боляче.

У творах Марини Пономарьової активно діють різні міфологічні істоти, яких радше можна зустріти в європейській демонології: зубні феї, снігові люди, вервольфи з гарпіями, големи й мантикори. Відбиток фаху авторки, яка вивчала японську й китайську мови, можна помітити в оповіданнях «Китовий ліс», «Кінцуґі» та «Атлантида» (в останнього, до речі, сильний вайб водночас «аніме про школярів» і жанру «кайдан» — страшних історій, — і це створює приємний ефект впізнавання для поціновувачів). Однак незалежно від антуражу вигаданого — чи умовно «нашого» — світу майже в кожному тексті наскрізним лишається образ скла.

Скло — символ багатошаровий і багатозначний. Воно прозоре й крихке — але може стати тією невидимою стіною, яка обмежує свободу жінки. Гострі скалки ранять — але часом можна звільнитися, тільки розбивши скло.

Надщерблене люстерко, у якому колись відбилося обличчя коханої, стає єдиною зброєю для персонажки, що опинилася в драконовому шлунку («Неспалені відьми»). Із розбитого дзеркала виходить героїня-примара, нарешті усвідомивши мету свого існування — просто бути, бодай у посмерті відчути те, чого прожити їй не дали («Я,  у дзеркалі»). Замок, до якого зносять зуби феї, буквально скляний — але це не робить робочі взаємини й систему розподілу винагород за працю прозорішими («Скляні зуби»). 

В оповіданні «Гарпійськ» скляні амулети примушують гарпій бачити себе потворними, небажаними, а головне — товстими. Фетшеймінг стає зброєю загарбників: гарпія, яка вважає себе товстою, просто не здатна злетіти, а отже, чинити опір. Зняти ці зачаровані медальйони неможливо — лише вирвати разом з плоттю. Усвідомлення своєї сили передбачає внутрішню готовність пожертвувати звичним (безпечним, хоч і нестерпним) станом речей. 

«Невинна» скляна куля, в якій «живе» проєкція космічного кита, насправді обмежує його волю і зрештою стає причиною важкої хвороби. У ліс на спині тварині вростає скло, а промені зірок, заломлені через нього, як через лінзу, випалюють рослини і нищать звірів («Китовий ліс»). Невидимі скляні жінки нефігурально тримають на своїх плечах земну твердь — і, попри заклик пам’ятати про них, навіть маленькі дівчата, на яких, імовірно, чекає така сама доля, забувають про них уже до вечора («Атлантида»).

А найпотужніший, мабуть, — образ скляного сноуборда, на якому снігові чоловіки приписують змагатися сніговим жінкам, коли вже останні набралися нахабства вдиратися в «традиційно» чоловічі види спорту. Точніше, така жінка поки що одна — але раптом вона виграє? Чоловіки завбачливі, але й дівчина — Ньєвес — теж. Оповідання «Снігові перегони» варто прочитати хоч би для того, щоб дізнатися, як Ньєвес впоралася із цим викликом. Це зовсім не наївна історія. У фіналі героїня з’ясовує те, що ми з авторкою вже знаємо з досвіду: щоб чогось досягнути «на чоловічому полі», жінці потрібно працювати вдвічі більше — і зовсім не факт, що це досягнення зрештою визнають.

Попри те, що основний фокус збірки — все-таки на жінках, їхніх нещастях і перемогах, силі й слабкості, оповідання зі збірки «У скляному лісі» не здаються одноплановими. Навпаки: розмова про долю жінок у патріархальному суспільстві стає відправною точкою, приводом торкнутися значно ширшого кола проблем. Не випадково на початку цієї рецензії ішлося про українських класиків: Марина Пономарьова говорить і про взаємини загарбників із поневоленими, і про безсоромне визискування — на теми цілком традиційні для нашої літератури. 

Ці теми болісно відлунюють у низці текстів. Люди-загарбники переназивають місто Гарпійськ на містечко Скельне, щоб стерти навіть пам’ять про колишню велич народу гарпій. Прирікши цих жінок на постійний виснажливий голод, вони ще й знущаються із їхньої жадоби до їжі. А тих гарпій, які усвідомлюють обман і звільняються, убивають співвітчизниці: коли окуповано свідомість цілого народу, зусилля однієї істоти замало навіть для досягнення особистої свободи. 

Зубні феї зі «Скляних зубів» ризикують життям щоночі, щоби чоловіки-сортувальники на горішніх поверхах замку скористалися плодами їхньої роботи. Але ця історія щасливіша від попередньої: організований протест дозволяє дівчатам досягти своїх цілей — власне, елементарного соціального пакета робітника.

В інших оповіданнях Марина Пономарьова — то приділяючи їм більшу увагу, то торкаючись лише мимохідь — порушує низку серйозних проблем: захисту тварин («Китовий ліс»), забруднення («Повний місяць»), гомофобії («Щоденник однієї подорожі»), дружби між кардинально різними істотами, яка лише здається неможливою («Вогники»).

«Повний місяць» — мабуть, найоптимістичніше і найсвітліше оповідання збірки: його герої-підлітки виявляють дива екологічної свідомості, гендерної неупередженості й емпатії. Хлопчикові Джиммі зовсім не потрібен пакет, щоб сховати куплені для сестри прокладки, бо від пакетів умирають дельфіни, а про місячні «мають знати усі, не тільки дівчата». Хлопчаки-друзі Джиммі висміюють дурнувату рекламу гігієнічних засобів, у якій дівчата скачуть, як п’яні, і поливають усе синьою рідиною. Натомість знають, що менструальні чаші — екологічніші від прокладок. Але й на прокладки Джиммі не шкода грошей! Він-бо хоче «повернути собі найкращу подругу й сестру-близнючку». «Повний місяць» скидається на утопію, у якій цілком непогано було б оселитися. Це легка й смішна історія з доволі очевидним, але від того не менш дотепним фіналом.

Оповідання збірки «У скляному лісі» — різні за емоційною тональністю оповіді, їхній образний ряд — прозорий і зрозумілий, а проблематика — сучасна, хай яким був би фентезійний антураж. Можливо, когось із читачок героїні надихнуть прислухатися до себе й повірити у власні сили, а читачів — глибше зрозуміти своїх партнерок і жінок загалом. Зрештою, немає нічого поганого в тому, щоби бути як Джиммі. Навпаки, Джиммі — крутий. І це ви ще не знайомі з його сестрою!

Книжка поета і художника-дизайнера Миколи Леоновича «Повільна людина», що побачила світ цієї осені у видавництві «Смолоскип», стала особливою подією. По-перше, вірші Леоновича давно не публікувались, а тепер з’явилися друком дуже гідно, в супроводі його ж графіки. По-друге, Микола Леонович у 2023 році мобілізувався до українського війська та зник безвісти у квітні того самого року під Авдіївкою. Тож «Повільна людина» постає яскравим зразком книжки з максимально актуальної полиці творів захисників і захисниць України у війні, але також і знаком сподівань та очікувань на звістку про її автора.

А по-третє, ця книжка виявилася чи не першим або принаймні одним із перших видань у стилі класичних «зібрань творів» для поетів і поеток покоління, що дебютувало на українській літературній сцені у 2000-х роках. Таким чином даючи матеріал якщо й не до глобальних узагальнень і підсумків про поезію минулих і нинішнього десятиліть, то принаймні до роздумів у цьому напрямку.

Микола Леонович народився у 1981 році в Полтаві. У 2000-х роках він став помітним учасником поетичного і загалом літературно-мистецького середовища, пов’язаного з Семінарами творчої молоді, які проводило в Ірпені та Ворзелі видавництво «Смолоскип». У 2003 році Леонович здобув лауреатство в літературному конкурсі «Смолоскипа», і за рік з’явилася друком його книжка «Агон». Після цього він (продовжуючи значно менш інтенсивно публікувати поезію) найактивніше працював як книжковий художник — у його оформленні, з його ілюстраціями та шрифтами вийшла величезна кількість книжок та інших проєктів в Україні та за кордоном. У цій галузі Микола Леонович став визнаним митцем та експертом.

До книжки «Повільна людина» ввійшли вірші Миколи Леоновича різних часів. Розпочинають її тексти зі збірки «Агон». І не просто розпочинають, але, як на мене, залишаються її головним акцентом. Це, зрештою, доволі небанальний випадок: поет розкривається як зрілий, різноманітний і самодостатній автор уже в першій своїй книжці. Котра — нагадаю — побачила світ двадцять років тому, далекого 2004 року. Нестандартними варто назвати й стилістичні сполучення та перетини «Агону». Один «полюс» цієї збірки — вірші підкреслено класичної форми, позначені деколи також античними мотивами. Здобув поширення коментар іншого поета-воїна, Ігоря Мітрова, який під час презентації «Повільної людини» на фестивалі-ярмарку «Книжкова країна», звертаючи увагу на цей «неокласичний» момент, назвав Леоновича «сьомим у п’ятірному гроні» (це з урахуванням «шостого» Віктора Петрова).

Так, сонет — не частий гість у книжках сучасних поетів. А в «Повільній людині» можна знайти ще й не таке — навіть терцини. Утім, ефектна формула Мітрова, звісно, є перебільшенням та образною грою (як, до речі, на мою думку, не можна сприймати буквально й аналогічне означення Віктора Петрова). Насправді, працюючи з історичною формою, Микола Леонович легко вдається, скажімо, до сюрреалістичних елементів чи до постмодерних переходів між рівнями та дискурсами. 

І в цих віршах Микола Леонович, як бачите, не менш інтенсивно, ніж у «класичних», взаємодіє з літературною спадщиною, чи то пак «літературним багажем». Поему «Інтермедія», приміром, оминаючи очевидно програмові цитати, явно можна відчути як діалог із поетикою чи то Чубая, чи загалом того періоду та напряму:

Або характерне динамічне нанизування знаків у вірші, що його Леонович чи не найчастіше читав на своїх виступах у першій половині 2000-х років:

Коли читаєш сьогодні вірші саме зі збірки «Агон», вражає їхня болісна «пророчість». Це постійні мілітарні мотиви, образи драматичного прощання, обігрування дискурсу заповіту. Звідки воно все в молодого чутливого лірика, який шукає вигадливих форм на тлі самозанурених літературних ігор двотисячних років?

Інші розділи «Повільної людини» становлять збірка «Read my lips (Повтори це за мною)», написана вже у другій половині двотисячних та свого часу не опублікована, кілька поетичних циклів, об’єднаних під назвою «Цикли», та традиційний фінал: вірші поза збірками.

У такому виданні багато важить доречне упорядницьке рішення. «Повільну людину» уклала перекладачка Марина Александрович, дружина Миколи Леоновича. Ретроспективність розташування текстів і блоків цілком вдала, вона дозволяє спробувати спостерігати за змінами і трансформаціями в письмі поета. Цікавий і драматичний момент — поезія після першої збірки «Агон». Після настільки цілісного об’єкта, мабуть, неминуче щось на зразок кризи — тобто пошуку нових шляхів, перебування у непевності.

Здається, у цьому «постагонному» пошуку найвартісніші вірші (на тлі загального доброго рівня та високої поетичної культури) — ті, в яких Леонович знаходить чітко структурний, концентрований образ або певну зовнішню структуру, що дозволяє розгортати форми і сенси.

Або в одному з «Циклів» під назвою «Нумерологія», де тексти розгортаються на основі зворотного відліку:

Проте головне, як на мене, амплуа поета Миколи Леоновича у «Циклах» і віршах поза збірками — майстер деталі. Інколи формотворчої, інколи психологічної чи просто вільно-яскравої, що неначе сама починає утворювати нові простори.

Коли читаєш вірші Леоновича 2020-х років, дуже гірко думати про те, що він був змушений перервати творчість і піти на фронт воювати проти російської навали. Те, що така доля була, можливо, передбаченою, становища не полегшує, якщо не навпаки. Власне у війську Микола пробув недовго, з цього періоду віршів немає, є лише один із останніх перед зникненням його дописів у соцмережах — із першими враженнями від служби…

Важлива частина книжки «Повільна людина» — її добре оформлення графікою самого Миколи Леоновича. Це і виразний автопортрет на обкладинці, й різноманітні графічні роботи, використані як ілюстрації, й елементи авторського почерку. З ними попрацював поет і дизайнер Лесик Панасюк.

«Повільна людина» демонструє, як навіть попри людську трагедію війни продовжує утворюватись і утверджуватися простір та структура культури. І свідчитиме про це й пізніше, коли стане «просто» історією літератури.

«Мені подзвонив Вейн» Володимира Мули — це докуфікшн, присвячений короткому, але насиченому періоду життя автора (спортивного журналіста та режисера), а саме — створення документального фільму «ЮКІ». У доробку Володимира Мули — ще три документальні фільми: «Американська мрія» (2015), «Американська мрія. У пошуках правди» (2017), «Нація футболу» (2022), — та документальний серіал «Футбол має тривати» (2023) (англ. Football Must Go On), який Мула створив у співавторстві з британським режисером та продюсером Алексом Ґейлом. У травні 2024 року проєкт отримав престижну премію Sports Emmy Awards.

У своєму книжковому дебюті Мула розповідає про ключові етапи роботи над документальною стрічкою «ЮКІ» протягом 2018–2020 років: від розробки ідеї та пошуку героїв до постпродакшену та прем’єри. Книгу опублікували за чотири роки після виходу стрічки, яка доволі довго лишалася найкасовішим українським документальним фільмом. Передмову до книги написав Вейн Ґрецкі, один з найвидатніших хокеїстів усіх часів, який також має українське походження та став одним із героїв як фільму, так і книги.

Історія книги «Мені подзвонив Вейн» розпочинається задовго до доленосного дзвінка хокейної зірки. Життя та спорт — хороші драматурги, тому вони б не дозволили розв’язати всі проблеми автора одним дзвінком. Володимир Мула щойно закінчив свій попередній незалежний документальний фільм про українців, які переїхали до США, — «Американська мрія. У пошуках правди» та провів престур Штатами. Наступним проєктом мав стати фільм про спортивні здобутки тенісистки Еліни Світоліної, але спортсменка відмовилась від цієї ідеї. Основний задум був такий: представити Україну світові через досягнення атлетів українського походження. Тож замість зірки тенісу універсальними героями, яких зрозуміє як український, так і закордонний глядач, стали українці, які грали в Національній хокейній лізі.

«Мені подзвонив Вейн» дає змогу подивитись на кіно — на прикладі «ЮКІ» — як на процес, а не готовий твір. Мула розповідає про пошук спонсорів, героїв та локацій, планування подорожей за кордон та комунікації всередині команди, про проблеми, які неможливо передбачити, та нюанси, які можуть загубитись у багатовекторному процесі створення фільму. На своєму шляху автор, як і будь-який журналіст, зустрічає багато людей, чиї імена він також вводить в оповідь: його колеги, друзі, члени команди, знайомі, в яких він залишається на ночівлю, щоб заощадити кошти на створення фільму. Зрозуміло, що від так чи інакше залучених у проєкт людей і від оточення може залежати майбутній успіх фільму, однак тут вони часом введені в текст дещо хаотично і непослідовно, а кількість згаданих імен може спантеличити.

Формат книжки, заснованої на документальній стрічці, є новим для українського ринку й не надто поширеним у світі. У кінематографі епізоди, які не увійшли до основного хронометражу, режисер спільно з продюсерами можуть перетворити на «фільм про фільм», не змінюючи при цьому кіномову на літературну. Мула натомість використовує свої кінематографічні напрацювання й інтегрує їх у текст. Такий метод дозволяє розкрити героїв глибше й дати необхідний контекст для розуміння історії. Якщо основною задачею фільму було розповісти історію, маловідому  раніше широкому загалу, то роман її значно розширює. «Мені подзвонив Вейн» та «ЮКІ» взаємодоповнюють одне одного й у комплекті ніби створюють колекційне подарункове видання для хокейних фанів.

Однією з ключових особливостей книги є детальний опис маршрутів, які долає Мула під час знімальних сесій. Якщо ви не знайомі досконало з тамтешньою місцевістю, але хочете відстежувати шлях головного героя, то від самого початку варто озброїтись мапою США та Канади. Дивує те, наскільки чітко автор пам’ятає кожне місто, в якому йому довелось побувати, кожен вид та номер транспорту, яким він туди добирався. Згодом Володимир пояснює, що орієнтація у просторі для нього є способом розуміння свого місця у світі. Книга стає путівником локаціями хокейної слави, містами та вулицями, де жили та працювали легендарні спортсмени.

Історія розгортається та повторюється за простою схемою: режисер прямує у подорож, постає перед труднощами та долає їх, а згодом записує омріяне інтерв’ю зі своїми героями — і так по колу. Але при цьому Мулі вдається цікаво та змістовно розповідати про місця, в яких він бував, та про їхній зв’язок з української діаспорою. Наприклад, він описує Українське село, що належить до району Вест-Таун у Чикаго: яку частку площі міста воно займає та з якою щільністю там розмістилися українські музеї, греко-католицькі, католицькі та православний храми. Мула пише про те, як заклади культури продовжують зберігати та множити пам’ять про українських предків.

Режисер також розповідає про Маленьку Україну в Нью-Йорку, історію легендарного кафе «Веселка», яке відкрили українські біженці в 1954 році, та про загальну проукраїнську атмосферу району. Ці невеликі історичні відступи стають яскравими вкрапленнями: пом’якшують та олюднюють схематичну оповідь, підкреслюють тяглість присутності українців за кордоном.

Мула розповідає історії спортсменів через особисті зустрічі з ними чи їхніми родичами. Героями книги стали: легендарний бомбардир та рекордсмен Вейн Ґрецкі, його тато Волтер Ґрецкі, володарі Кубка Стенлі: Брюс Драйвер, Джефф Чикрин, Джонні Буцик, Едді Шек, Ерік Нестеренко, Кен Данейко, Орест Кіндрачук, Руслан Федотенко. Цікаво спостерігати за тим, як автор вибудовує наратив розмови.

Когось від реальності відмежовує відстань, хтось навпаки — активно підтримує своїх співвітчизників. Деякі зі спортсменів, на жаль, не встигли побачити фільм, тож інтерв’ю, опубліковані у книзі, є одними з останніх їхніх публічних розмов.

Завдяки проєкту Мули багато зірок хокею, як-от Вейн Ґрецкі, публічно заговорили про своє походження. Тож автор у літературній формі закріплює результати свого розслідування, упереджуючи будь-чиї потенційні спроби приписати українські спортивні досягнення собі.

Хоча «Мені подзвонив Вейн» — це документально-спортивний фікшн, його також можна назвати мотиваційною літературою. «ЮКІ» — фільм, який спочатку майже не мав бюджету, героїв та мережі контактів, але зміг відбутися завдяки зусиллям і вірі його автора. 

У фокусі книжки — реальна історія, яка доводить, що дія важливіша за план. Володимир Мула потрапляє у різні несподівані ситуації, з яких знаходить вихід завдяки щирому бажанню продовжувати проєкт, у життєздатність якого на початку важко було повірити. Такою самою обнадійливою частиною книги є розповіді про те, як видатні спортсмени, які ніколи не були в Україні, продовжують берегти свій національний спадок та культуру. А значить — зв’язок із Батьківщиною не зникає після перетину кордону, якщо хотіти його підтримувати. Наприклад, Орест Кіндрачук, земляк автора з Городенки на Івано-Франківщині, дуже шкодує про те, що забув рідну мову, але його брат досі нею говорить. А батько Вейна Ґрецкі навіть у поважному віці читав українською.

Один із розділів присвячений тому, як Володимир побував у США, беручи участь у програмі Work & Travel. У ньому він ретроспективно описує знайомство зі Штатами та зображує не найпривабливіший початок прекрасної дружби. За часів свого навчання у КПІ Володимир поїхав до Америки працювати у парку розваг міста Герші. Після цього виснажливого досвіду, коли часу та ресурсів вистачало лише на роботу й аж ніяк не на подорожі, автор зарікся відвідувати Штати. Але ця лінія залишається недопрацьованою, адже після цього розділу події відбуватимуться послідовно, а герої цього флешбеку більше на сторінках не з’являться. 

На українському ринку книжки про хокей представлені не надто широко. «Юкі. Людина 400 шрамів» є за тематикою найбільш наближеною до «Мені подзвонив Вейн». Авторка книги, журналістка Олександра Яворівська, розповідає про життя Террі (Тараса) Савчука, видатного хокеїста українського походження, одного з найлегендарніших воротарів у світовому хокеї. Книга виросла з невеликого оповідання, яке Олександра написала для своїх дітей, та вийшла друком у 2019 році. 

Мова книги — легка та зрозуміла, оповідь ведеться від першої особи, й автор не використовує складну спортивну лексику без попереднього пояснення, тому книга буде зрозуміла не тільки хокейним фанатам. Мула вживає багато українських відповідників англіцизмам: це ніби наголошує на його походженні й на тому, стосунки з якою з країн у нього триваліші. Твір хоч і не розрахований на широку читацьку авдиторію через свою специфічну тематику, але стане непоганим стартом для розуміння українського сліду в історії НХЛ або цікавим бонусом до кінематографічного першотвору. 

«Мені подзвонив Вейн» Володимира Мули — це хороше доповнення до оригінального проєкту — документального фільму «ЮКІ». Найкраще ці два твори працюватимуть у парі, адже книжці місцями може бракувати самостійності. Володимир бере інтерв’ю у великої кількості героїв, але брак описів та часто нелогічне розташування фото у верстці книги не дають змоги скласти їхні образи докупи без попереднього перегляду фільму. Коли аудіовізуальну мову перекладають на текстову, виникає брак конкретики в описі персонажів, який треба компенсувати візуально чи описово.

Але така проблема зі сприйняттям тексту може виникнути у читачів, які тільки розпочинають знайомство з історією перемог українців у НХЛ. Динаміка оповіді Мули майже не просідає, хоч і працює приблизно за одним і тим самим сценарієм. Герої — надзвичайно цікаві та яскраві, про кожного з них автор розповідає з великою любов’ю та повагою. Він вводить українських спортсменів, про перемоги яких ми найчастіше не знали, у загальноукраїнський контекст, а також — підсилює українські голоси у світі. Ця історія, хай у якому б форматі вона була розказана, по-справжньому надихає.

Ми часто схильні забувати, що історія — це не про патосні гасла, а перш за все про живих людей. Людей із мріями, коханнями, родинами та — у випадку тих, кого під однією обкладинкою об’єднала збірка «Сила опору» — власними розповідями про страждання, яких завдала імперія.

Упорядники «Сили опору» — історики Віталій Ляска та Юрій Пуківський — скомпонували книгу свідчень, як найвидатніших українських публічних інтелектуалів ХХ століття (літературний критик Іван Світличний, публіцист Василь Овсієнко), так і звичайних людей, героїв повсякдення, життя яких припало на буремне ХХ століття (звʼязкова та керівниця Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька, інженер та учасник національно-визвольних змагань Ігор Олещук). Усе — аби підкреслити масштаби спільності цього жахливого досвіду — спільності, про яку, зокрема, свідчить і статистика: 

ГУЛАГ, або Головне управління виправно-трудових таборів, було створено для експлуатації вʼязнів у процесах індустріалізації та колонізації регіонів із суворим кліматом. Так, увʼязнені не лише виконували важку роботу в нелюдських умовах, але й зрештою могли стати «добровільно-примусово залишеними» на постійне проживання у місцях своїх страждань.

Про досвіди ГУЛАГу переважно відомо з мемуарної прози вʼязнів (документальної або художньо обробленої, заснованої на реальних подіях). До найвідоміших текстів належить «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина, який здобув всесвітнє визнання. Український голос у цьому питанні донині звучав значно слабше, навіть попри те, що в корпусі таких українських свідчень відшуковуємо «Тигроловів» Івана Багряного чи мемуари Зінаїди Тулуб.

Тож на загальнорадянський досвід страждань у таборах, який, однак, представники поневолених національностей переживали дуже по-різному, необізнана публіка звикла дивитися через власне російську (значною мірою імперську) оптику. Проте що саме ми знаємо про українських вʼязнів — ні, не тих, які носяться з вишиванками на сторінках «Колимських оповідань» російського письменника та політвʼязня Варлама Шаламова і навіть у таборах стають обʼєктом шовіністичних кпинів — не тих, а справжніх?

Автори «Сили опору», а саме Христина Коціра, Святослав Липовецький, Юрій Пуківський, Володимир Молодій, Інна Березніцька, Радомир Мокрик та Оксана Левантович, відповідають на це запитання, оприявнюють власне український досвід через белетризовані біографії жертв таборів, доповнені коментарями, спогадами та думками самих вʼязнів та їхніх рідних.

Тож яким є портрет 25 українців, які пройшли через ГУЛАГ та зуміли повернулися, і навіщо потрібен цей портрет сьогодні?

Українців у таборах не бракувало ніколи. 

Спочатку тюремні нари посідали українські націоналісти, жінки-звʼязкові та чоловіки-воїни ОУН. Долученість до підпільної діяльності Організації українських націоналістів, яка виступала за соборність Української держави, гарантувала жорстокі переслідування окупаційною радянською владою. ОУНівців на лаві підсудних зрештою замінили члени Української повстанської армії (УПА), на яких СРСР також поставив тавро зрадників, доповнивши титулом нацистських колаборантів, а відтак прагнув винищити.

По тому до числа вʼязнів долучилися дисиденти, які вимагали дотримання прав і свобод громадян СРСР. За будь-які політичні виступи активістам загрожували не лише табори з упокоренням надважкою працею, але й примусове лікування у психіатричних закладах — явище, нині відоме як «каральна психіатрія». Так, отримати вирок можна було навіть за колекціонування та читання книжок. Вирок літературному критику та літературознавцю Івану Світличному, наприклад, звучав так:

Були серед вʼязнів і представники Української Гельсінської групи, які мали на меті довести порушення прав людини й донести зібрані факти до відома міжнародної спільноти.

Кожен принаймні раз чув патосні визначення, хто такі націоналісти ОУН-УПА, дисиденти чи діячі Української Гельсінської групи, — узагальнені, віддалені, радше патетичні, аніж щирі. І як же рідко з-поза узагальнень та угруповань прозирають особистості та їхні разючі, неповторні у своєму трагізмі та звитязі життєві історії.

Ким були люди, які ставили українське питання понад усі інші — навіть понад власну безпеку та добробут? Ким були ті, хто зумів вирватися з кола інфантильної бездіяльності та стагнації, але заплатили за знання правди про радянську владу десятиліттями власного життя?

Одностайної відповіді не буде, адже портрети у збірці «Сила опору. Українці в радянських таборах» — дуже різні. Тут — увʼязнені в 1940–х бандерівці, дисиденти, жертви каральної психіатрії, вʼязні ГУЛАГу, чоловіки та жінки, люди з усіх куточків сучасної України, обʼєднані ідеєю боротьби проти жорстокої імперської машини. 

Герої «Сили опору» повертаються до своїх родин, долаючи тисячі кілометрів, закохуються у товарняках дорогою до місць увʼязнення, запійно працюють над власними текстами в камерах, у безліч неймовірних способів передають свої свідченням за кордон і, попри все, тримаються своїх переконань до кінця.

Героїв цих оповідей катують, шантажують, розстрілюють. На них випробовують незрозумілі ліки. Їх тримають замкненими по тюрмах, виснажують непосильною працею, аби ізолювати, розосередити, змусити мовчати.

Збірка ж робить ці життя ближчими, а історію — намацальною, адже спогади, думки та переконання її героїв і є самою історією.

Попри історичний характер збірки, видана в 2024, вона відчувається як ніколи вчасною, оскільки ставить наголос на вкрай важливій сьогодні речі — тяглості. Люди, які постраждали від радянської репресивної системи (деякі з них провели за ґратами понад 20 років), нині уважно спостерігають за новинами, бо на війні, новій війні з тим самим ворогом, війні не менш безжальній, тепер захищають українську незалежність їхні нащадки: наприклад, Данило та Любомир Полюги (онуки Любомира Полюги, особистого охоронця Романа Шухевича) чи родина звʼязкової ОУН Лідії Тиховліз — онук Маркіян та його дружина, його старший та молодший брати…

Усі форми знущань, через які пройшли герої «Сили опору», — насправді поколіннєві, й історія цих упосліджень із відновленням незалежності не завершилась. Імперія існує і досі. Набуває нових форм, дошукується нових способів впливу, винаходить нові види катувань. І переписуючи минуле, плодячи міфи та ведучи нову кровопролитну війну, імперія продовжує відбирати тяглість української історії, право на неї — як і право на існування загалом.

Сьогодні у всьому світі все частіше звертаються до деколоніального поняттєвого апарату — «імперія», «упослідження», «марґіналізація» тощо. Парадокс, але поки ми лише розбудовуємо для себе цей поняттєвий апарат, зважуємо, наскільки в тих чи тих випадках доречно ним послуговуватися, колишні вʼязні ГУЛАГу, як-от український громадський діяч, письменник, член УПА та вʼязень таборів Петро Підлетейчук, не потребують зайвих слів, аби стверджувати: «Як ми тепер не переможемо, то не виживемо. Ніхто з нас не виживе».

Книжки на кшталт цієї необхідні ще з однієї, значно більш прозаїчної причини. Річ у тім, що будь-яке життя, навіть найбільш спокійне та розмірене, колись закінчується, а люди, що його проживають, як пишуть укладачі «Сили опору», «відходять у вічність». І єдиний спосіб берегти та нести далі цінності у світі постправди, охопленому гібридною війною і сприйнятливому до пропаганди, — це фіксувати спогади, говорити й записувати важливе. 

Хронологічні покажчики, які передують кожній історії, до болю гостро підкреслюють нагальність таких розмов: 1991 року помер поет Зеновій Красівський, який відбув в увʼязненні 26 років, 2012-го — військовий Василь Левкович, 2013-го — очільниця «трійки» жіночої мережі ОУН Льовова Надія Мудра, 2022-го — звʼязкова Романа Шухевича Дарія Гусяк…

Багато кому, як-от звʼязковій ОУН Катерині Зарецькій (1914–1986) чи адвокату та громадському діячеві Володимиру Горбовому (1899–1984), вдалося вийти на волю, але побачити незалежну Україну — ні. 

Комусь, як-от провіднику Крайової екзекутиви ОУН Михайлові Сороці (1911–1971), який помер на 34 році увʼязнення від інфаркту, або підпільнику Антону Олійнику (1926–1967), страченому вже після офіційного скасування смертної кари, не вдалося навіть першого. 

Хтось, як-от член ОУН та вчитель Іван Мирон (95 років) чи член УПА Петро Підлетейчук (94 роки), є свідком нового витка російсько-українського протистояння. 

Когось, як-от провідника кримськотатарського національного руху Мустафу Джемілєва, донині заочно судять у Росії.

Адже попри розбіжності у віці, часі та життєвих долях, українців зі сторінок книжки та нас обʼєднує принципова потреба в існуванні незалежної держави. Тому що незалежність — це не лише політичне поняття, але й глибока, особистісна цінність, яку намагається знищити імперія і за яку варто боротися, бо саме вона — те, що дає можливість бути собою. 

Зрештою, і досі лишається актуальним переконання Романа Шухевича, яке звучить на сторінках книги з вуст онука Любомира Полюги, який воює нині: «Наша боротьба є недаремною. Ми є тим ґрунтом, гумусом, на якому виросте нове покоління».

Книжка «Вдома чекає Марко» не перша у творчому доробку авторки — у 2019 році Галина Лицур-Щадей дебютувала зі збіркою оповідань «Таке життя», за яку була відзначена літературною премією імені Ірини Вільде та премією імені Олеся Гончара. «Вдома чекає Марко» — це перший роман авторки, і він оповідає про шлях жінки до усвідомлення свого справжнього духовного єства. Галина Лицур-Щадей пише про пошук головної героїні її самої та віднайдення того, заради чого дійсно варто жити. За словами літературного редактора роману Олександра Бойченка, це книжка про жінок, для жінок, а також для чоловіків, які хочуть розуміти жінок краще.

На початку роману ми знайомимось із 37-річною Богданою, яка має доволі успішну кар’єру та напрацьований авторитет, вона — кваліфікована та високооплачувана спеціалістка з економічних питань: має кваліфікацію в стратегічному мікро- та макропрогназуванні, сфері маркетингу та інших бізнес процесах. На перший погляд, ситуація в якій перебуває головна героїня, здається ідеальною: квартира, машина, фінансова подушка, самостійність і повне забезпечення. Але вона нещаслива. 

Події роману розгортаються на сучасному тлі: відбуваються воєнні дії на Донеччині та Луганщині. Авторка вводить у роман лінії другорядних героїв, які допомагають зрозуміти часові межі історії: власник невеликого квіткового магазину, який таємно переказує кошти з прибутку на потреби української армії; працівниця цього магазину та подруга головної героїні Богдани, хвилюється через зникнення свого коханого, що поїхав на Схід із волонтерською допомогою.

Дана росла в доволі консервативному суспільстві та була змушена зважати на його вимоги. Живучи в невеликому містечку, її мама стає покриткою з нелегкою долею: тяжка праця, осуд суспільства, вигнання з батьківської хати та постійне виживання отруїли її серце та віру в щастя. Саме в такій атмосфері зростає головна героїня. Змалку вона бачить виживання мами та її боротьбу, тому в неї формується частково адаптивний і піддатливий характер, вона ніколи не суперечить матері, а коли наважується, то та шантажує доньку, що через хворе серце може померти, тому дівчинка змушена ще змалку у всьому слухатись та не зважати на свої бажання. Уже доросла Богдана теж багато терпить: небажане навчання, не надто цікава робота, не така, як хотілося, зовнішність.

Разом зі складною долею в мами Богдани сформувалась авторитарність характеру та бажання вплинути на долю доньки. Вона чітко знає, як і куди Богдана має рухатися, адже сама, зазнавши життєвих труднощів, тяжкої фізичної праці, вважає, що донька має обрати інший шлях і стати бухгалтеркою. Вона вірить, що ця спеціальність дасть Богдані хорошу роботу та убезпечить її від складної долі. Таким чином, позбавляючи доньку можливості ухвалювати рішення щодо свого життя. 

Богдана нещаслива у своїй сфері: «Жодного разу не мала ні найменшої моральної сатисфакції», — каже вона. — Це — мамина мрія. Не моя!». Схема дуже проста: відсутність самореалізації мами — відсутність самореалізованого життя у Богдани, а отже, цілковита залежність від сценарію мами та правил, продиктованих суспільством. Не раз авторка вустами героїв ставить запитання: що ж скажуть люди, чи вони це схвалять? Зокрема, мама переймається, як поставляться інші до того, що Богдана вирішила відкрити невеликий квітковий магазин, відмовившись від престижної роботи. Богдана кілька разів згадує слова мами: «Зважай на обставини! … Зважати треба геть на все: на манери, спосіб спілкування, доцільність вибору, неможливість відмовитися, чи навпаки, погодитися. Через обставини». Богдана перебуває в постійних рамках: боїться сказати мамі, що завагітніла, не маючи постійних стосунків; що вирішила народити дитину для себе і ростити її самостійно; що хоче повернутися в рідне містечко та відкрити власний бізнес.

У романі авторка порушує проблему батьківства та зокрема ролі батька у вихованні та житті дитини. Спілкування та стосунки батька з донькою — це перший ґрунтовний досвід спілкування дівчинки з чоловіком, а оскільки Богдана не знала батька, вона не мала змоги сформувати з ним свої стосунки, тому наразі їй складно вибудовувати і стосунки з чоловіками. Головна героїня позбавлена батька та його опіки. Усі зв’язки з ним розірванні через давню сварку сімей батька та матері, яка в підсумку стає на заваді їхньому одруженню: батько Богдани їде жити в Донецьк і ніколи вже не повертається, мати залишається покриткою і самостійно ростить дитину.

На сторінках роману вже доросла Богдана веде внутрішній монолог з маленькою дівчинкою Даною, яка прагне спілкування з батьком та відчуває його нестачу. Гештальт не закритий, тата нема, і як наслідок — недолюблена доня, недоотримана опіка, незнання іншої, альтернативної сторони виховання. Через недоотримання виховання з боку батька Богдана боїться будувати стосунки з чоловіками. Міркуючи на цю тему, вона доходить висновку: «Материного досвіду вистачило на нас двох: вона — без чоловіка, я — без батька»; «Змалку наслухалась розповідей про нещасну жіночу долю, про страждання тіток-родичок-знайомих, то й вже не хотіла ту долю повторювати». Та й знову, мама Богдани керує, мовляв: «Бракувало тільки, щоб ти заміж у двадцять вискочила. Все пропаде тоді!».

У романі немалу частину займають роздуми Богдани про тата: які б відносини в них могли бути; про те, як би він її хвалив за спритність і хазяйновитість; про те, як би вона горнулася до нього, а він би гладив її голову; про те, який би він міг бути: «Якби в моєму житті раніше був чоловік. Навіть неідеальний. Наприклад, батько. Адже йому я точно змогла би пробачити невимиті черевики, покинуту на бильці крісла куртку й недоглянуту щетину… міг би бути вчителем історії. Цілими вечорами розповідав би мені про все на світі…».

Роман структурно поділений на розділи, які плавно перетікають із одного в інший — кожен наступний починається кінцевими словами попереднього. Такий прийом створює ефект цілісності та нерозривності. Текст доповнюється кількома метафоричними візуалізаціями, які допомагають краще зрозуміти особистість головної героїні: до прикладу, один з малюнків про здобуті робочі сертифікати Богдани та її улюблені книжки, що акуратно розставлені в потрібному їй порядку, — це підсилює розуміння її характеру та підходи до ведення побуту. 

У житті Богдани все трапилося без якогось чіткого плану чи то якісно продуманих кроків. Жінка звільняється, розриває всі контакти з минулим, змінює стиль життя. Їй випадає нагода влаштуватися на роботу до квіткового магазину, і вона її приймає. Саме серед квітів до неї приходить розуміння, чого варте життя та бажання відкрити власний квітковий магазин у своєму рідному містечку. Чималу роль у її житті відіграє новий керівник, Микола Федорович, і Тетяна — колега й подружка. Саме Микола Федорович стає першим чоловіком у житті Богдани — першим, з яким вона має статеві стосунки і який дарує їй справжню чоловічу опіку та любов. Зрештою він стає тим, від кого Богдана вагітніє, вирішуючи змінити життя кардинально. Важливим для неї є також спілкування з Тетяною, адже з нею вона пізнає близькість дружби та підтримку. 

Цікавим елементом роману є сновидіння, які має головна героїня. Тут можна прочитати їх за Фройдом — вони виступають певним замісником якихось нестач у її житті. Вона — самотня недолюблена дитина та недокохана жінка. Богдана достатньо зрілою фізично пізнає чоловіка, її перші стосунки та секс стаються коли їй далеко за тридцять. Сновидіння про невідомого їй чоловіка, якого вона бачить тільки як силует, — це реакція на незнання або його недостатність, на наявне нереалізоване бажання. Питання, чи зрештою Богдані вдається віднайти саме бажаного чоловіка, лишається відкритим.

Ця книга — насамперед про зміни, які потребують сміливості. Авторка говорить, що будь-які зміни можливі, але за умови боротьби з собою та переосмислення того багажу, який ми отримуємо протягом життя. У романі немає ідеальних героїв з ідеальними долями, кожен змушений боротися з певними труднощами та своїми примарами. Цей роман — про відчуття гармонії з собою, переосмислення, безмежне щастя, яке приходить до жінки, коли вона віднайшла себе. Галина Лицур-Щадей частково торкається питання воєнних дій на Донеччині та Луганщині, уводячи в роман Миколу Федоровича, який поміж інших своїх справ таємно передає кошти на українську армію; Сергія, який стає коханням Тетяни, активно волонтерить, допомагає та їздить на Схід, — в одній з таких поїздок він зникає.

Прикметно, що в романі поєднанні два топоси: маленького містечка та більшого міста, в які вписані історії героїв та в яких розвивається основна частина оповіді. Психологічна вага роману вимірюється важливістю його для переосмислення свого життя та свого місця в ньому. Подібні питання порушує Слава Світова у своїй збірці короткої прози «Імена» — вона показує різного типу жінок з їхніми проблемами та переосмисленнями, їхню боротьбу з собою та своїми набутими страхами. Серед іншого Слава Світова теж торкається суспільного осуду стосовно жінки та її вибору, аналізує травми і те, як вони впливають на життя. Про переосмислення та аналіз свого життя пише також Світлана Бєлоусова в романі «Приходь без дзвінка» — книжці про власні травми, пережиті досвіди та болі, про спогади та їхню роль у житті кожного; про внутрішні розмови, обдумування та пошук. Осмислення цих тем вказує на те, що вони не перестають бути актуальними та потребують ґрунтовної рефлексії.