Ми часто схильні забувати, що історія — це не про патосні гасла, а перш за все про живих людей. Людей із мріями, коханнями, родинами та — у випадку тих, кого під однією обкладинкою об’єднала збірка «Сила опору» — власними розповідями про страждання, яких завдала імперія.
Упорядники «Сили опору» — історики Віталій Ляска та Юрій Пуківський — скомпонували книгу свідчень, як найвидатніших українських публічних інтелектуалів ХХ століття (літературний критик Іван Світличний, публіцист Василь Овсієнко), так і звичайних людей, героїв повсякдення, життя яких припало на буремне ХХ століття (звʼязкова та керівниця Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька, інженер та учасник національно-визвольних змагань Ігор Олещук). Усе — аби підкреслити масштаби спільності цього жахливого досвіду — спільності, про яку, зокрема, свідчить і статистика:
«У першій половині 1920-х кількість вʼязнів сягнула майже 100 тисяч, а від 1930-х зростала в геометричній прогресії, досягнувши піку в 1948–1953 роках, коли в системі ГУЛАГу щорічно перебувало від 2,2 до 2,5 мільйона осіб».
Масштабування
ГУЛАГ, або Головне управління виправно-трудових таборів, було створено для експлуатації вʼязнів у процесах індустріалізації та колонізації регіонів із суворим кліматом. Так, увʼязнені не лише виконували важку роботу в нелюдських умовах, але й зрештою могли стати «добровільно-примусово залишеними» на постійне проживання у місцях своїх страждань.
Генерал Віктор Насєдкін, начальник ГУЛАГу, стверджував, що «каторга дає нам змогу скоротити велику кількість смертних вироків і зосередитися на найнебезпечніших ворогах», проте насправді табірна система була інструментом ізоляції та ліквідації вʼязнів, а також експлуатації дешевої (тобто фактично безоплатної) робочої сили, надходження якої не припинялося. Так, за словами упорядників, «вʼязні називали СРСР “великою зоною”, натомість під “малою” розуміли розгалужену систему таборів та вʼязниць. Вони були розташовані на території усіх 11 часових поясів найбільшої держави ХХ століття. Від 1929-го до 1953 року в ГУЛАГу опинилося майже 18 мільйонів осіб, а все радянське населення 1939-го становило понад 170 мільйонів».
Про досвіди ГУЛАГу переважно відомо з мемуарної прози вʼязнів (документальної або художньо обробленої, заснованої на реальних подіях). До найвідоміших текстів належить «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина, який здобув всесвітнє визнання. Український голос у цьому питанні донині звучав значно слабше, навіть попри те, що в корпусі таких українських свідчень відшуковуємо «Тигроловів» Івана Багряного чи мемуари Зінаїди Тулуб.
фото wikipedia common
Тож на загальнорадянський досвід страждань у таборах, який, однак, представники поневолених національностей переживали дуже по-різному, необізнана публіка звикла дивитися через власне російську (значною мірою імперську) оптику. Проте що саме ми знаємо про українських вʼязнів — ні, не тих, які носяться з вишиванками на сторінках «Колимських оповідань» російського письменника та політвʼязня Варлама Шаламова і навіть у таборах стають обʼєктом шовіністичних кпинів — не тих, а справжніх?
Автори «Сили опору», а саме Христина Коціра, Святослав Липовецький, Юрій Пуківський, Володимир Молодій, Інна Березніцька, Радомир Мокрик та Оксана Левантович, відповідають на це запитання, оприявнюють власне український досвід через белетризовані біографії жертв таборів, доповнені коментарями, спогадами та думками самих вʼязнів та їхніх рідних.
Тож яким є портрет 25 українців, які пройшли через ГУЛАГ та зуміли повернулися, і навіщо потрібен цей портрет сьогодні?
Близькість
Українців у таборах не бракувало ніколи.
Спочатку тюремні нари посідали українські націоналісти, жінки-звʼязкові та чоловіки-воїни ОУН. Долученість до підпільної діяльності Організації українських націоналістів, яка виступала за соборність Української держави, гарантувала жорстокі переслідування окупаційною радянською владою. ОУНівців на лаві підсудних зрештою замінили члени Української повстанської армії (УПА), на яких СРСР також поставив тавро зрадників, доповнивши титулом нацистських колаборантів, а відтак прагнув винищити.
По тому до числа вʼязнів долучилися дисиденти, які вимагали дотримання прав і свобод громадян СРСР. За будь-які політичні виступи активістам загрожували не лише табори з упокоренням надважкою працею, але й примусове лікування у психіатричних закладах — явище, нині відоме як «каральна психіатрія». Так, отримати вирок можна було навіть за колекціонування та читання книжок. Вирок літературному критику та літературознавцю Івану Світличному, наприклад, звучав так:
«Протягом 1963–1964 років скуповував у різних осіб антирадянську літературу націоналістичного спрямування, яку видавали у Львові за часів панської Польщі і в період німецької окупації на території України, і з тією ж метою зберігав її та розповсюджував серед своїх знайомих. Тоді ж одержав від неназваних осіб антирадянські вірші анонімних авторів».
Були серед вʼязнів і представники Української Гельсінської групи, які мали на меті довести порушення прав людини й донести зібрані факти до відома міжнародної спільноти.
Кожен принаймні раз чув патосні визначення, хто такі націоналісти ОУН-УПА, дисиденти чи діячі Української Гельсінської групи, — узагальнені, віддалені, радше патетичні, аніж щирі. І як же рідко з-поза узагальнень та угруповань прозирають особистості та їхні разючі, неповторні у своєму трагізмі та звитязі життєві історії.
фото із сайту Куншт
Ким були люди, які ставили українське питання понад усі інші — навіть понад власну безпеку та добробут? Ким були ті, хто зумів вирватися з кола інфантильної бездіяльності та стагнації, але заплатили за знання правди про радянську владу десятиліттями власного життя?
Одностайної відповіді не буде, адже портрети у збірці «Сила опору. Українці в радянських таборах» — дуже різні. Тут — увʼязнені в 1940–х бандерівці, дисиденти, жертви каральної психіатрії, вʼязні ГУЛАГу, чоловіки та жінки, люди з усіх куточків сучасної України, обʼєднані ідеєю боротьби проти жорстокої імперської машини.
Герої цих оповідей — сміливці, які бʼються з натовпом співробітників Міністерства державної безпеки (військовий, сотенний УПА Мирослав Симчич), шаленці, яким тричі вдається тікати з ГУЛАГу (підпільник ОУН Антон Олійник), часто ще діти, коли на їхню долю випадають надлюдські випробування, і зрештою вже старі, коли вдається через десятки років навідатися до місць своїх страждань (Ігор Олещук, заарештований 17-річним юнаком, нині, маючи 93 роки, проводить екскурсії вʼязницею, де відбував увʼязнення).
Герої «Сили опору» повертаються до своїх родин, долаючи тисячі кілометрів, закохуються у товарняках дорогою до місць увʼязнення, запійно працюють над власними текстами в камерах, у безліч неймовірних способів передають свої свідченням за кордон і, попри все, тримаються своїх переконань до кінця.
Героїв цих оповідей катують, шантажують, розстрілюють. На них випробовують незрозумілі ліки. Їх тримають замкненими по тюрмах, виснажують непосильною працею, аби ізолювати, розосередити, змусити мовчати.
Збірка ж робить ці життя ближчими, а історію — намацальною, адже спогади, думки та переконання її героїв і є самою історією.
Тяглість
Попри історичний характер збірки, видана в 2024, вона відчувається як ніколи вчасною, оскільки ставить наголос на вкрай важливій сьогодні речі — тяглості. Люди, які постраждали від радянської репресивної системи (деякі з них провели за ґратами понад 20 років), нині уважно спостерігають за новинами, бо на війні, новій війні з тим самим ворогом, війні не менш безжальній, тепер захищають українську незалежність їхні нащадки: наприклад, Данило та Любомир Полюги (онуки Любомира Полюги, особистого охоронця Романа Шухевича) чи родина звʼязкової ОУН Лідії Тиховліз — онук Маркіян та його дружина, його старший та молодший брати…
Усі форми знущань, через які пройшли герої «Сили опору», — насправді поколіннєві, й історія цих упосліджень із відновленням незалежності не завершилась. Імперія існує і досі. Набуває нових форм, дошукується нових способів впливу, винаходить нові види катувань. І переписуючи минуле, плодячи міфи та ведучи нову кровопролитну війну, імперія продовжує відбирати тяглість української історії, право на неї — як і право на існування загалом.
Сьогодні у всьому світі все частіше звертаються до деколоніального поняттєвого апарату — «імперія», «упослідження», «марґіналізація» тощо. Парадокс, але поки ми лише розбудовуємо для себе цей поняттєвий апарат, зважуємо, наскільки в тих чи тих випадках доречно ним послуговуватися, колишні вʼязні ГУЛАГу, як-от український громадський діяч, письменник, член УПА та вʼязень таборів Петро Підлетейчук, не потребують зайвих слів, аби стверджувати: «Як ми тепер не переможемо, то не виживемо. Ніхто з нас не виживе».
Вічність
Книжки на кшталт цієї необхідні ще з однієї, значно більш прозаїчної причини. Річ у тім, що будь-яке життя, навіть найбільш спокійне та розмірене, колись закінчується, а люди, що його проживають, як пишуть укладачі «Сили опору», «відходять у вічність». І єдиний спосіб берегти та нести далі цінності у світі постправди, охопленому гібридною війною і сприйнятливому до пропаганди, — це фіксувати спогади, говорити й записувати важливе.
Хронологічні покажчики, які передують кожній історії, до болю гостро підкреслюють нагальність таких розмов: 1991 року помер поет Зеновій Красівський, який відбув в увʼязненні 26 років, 2012-го — військовий Василь Левкович, 2013-го — очільниця «трійки» жіночої мережі ОУН Льовова Надія Мудра, 2022-го — звʼязкова Романа Шухевича Дарія Гусяк…
Багато кому, як-от звʼязковій ОУН Катерині Зарецькій (1914–1986) чи адвокату та громадському діячеві Володимиру Горбовому (1899–1984), вдалося вийти на волю, але побачити незалежну Україну — ні.
Комусь, як-от провіднику Крайової екзекутиви ОУН Михайлові Сороці (1911–1971), який помер на 34 році увʼязнення від інфаркту, або підпільнику Антону Олійнику (1926–1967), страченому вже після офіційного скасування смертної кари, не вдалося навіть першого.
Хтось, як-от член ОУН та вчитель Іван Мирон (95 років) чи член УПА Петро Підлетейчук (94 роки), є свідком нового витка російсько-українського протистояння.
Когось, як-от провідника кримськотатарського національного руху Мустафу Джемілєва, донині заочно судять у Росії.
мокап книжки із сайту folio обкладинка із сайту yakaboo
Окрім того, існують уже нові, сучасні історії про увʼязення та катування — «“Світлий шлях”: історія одного концтабору» Станіслава Асєєва, «Полон» Валерії Суботіної, — які засвідчують продовження російської політики з винищення українських політвʼязнів.
Адже попри розбіжності у віці, часі та життєвих долях, українців зі сторінок книжки та нас обʼєднує принципова потреба в існуванні незалежної держави. Тому що незалежність — це не лише політичне поняття, але й глибока, особистісна цінність, яку намагається знищити імперія і за яку варто боротися, бо саме вона — те, що дає можливість бути собою.
Зрештою, і досі лишається актуальним переконання Романа Шухевича, яке звучить на сторінках книги з вуст онука Любомира Полюги, який воює нині: «Наша боротьба є недаремною. Ми є тим ґрунтом, гумусом, на якому виросте нове покоління».
