«Я чую тебе. Сплетіння доль Катерини Білокур та Оксани Петрусенко» — біографічний роман сучасної письменниці Олени Волинської, яка є лавреаткою літературних конкурсів: воєнної поезії пам’яті Гліба Бабіча та «Коронація слова». Упродовж останніх чотирьох років світ побачили, зокрема, такі книжки авторки, як «Мости», «Коли сонце не сходить» і «Шляхом обраних» — романтична проза, роман про Голодомор 1933-го та фентезійний детектив відповідно.
Дивовижна схожість Петрусенко й Білокур
«Я чую тебе» — біографічний роман, тобто художній твір, що ґрунтується на реальних подіях та джерелах. Серед подібних творів в українській літературі можна згадати: «Дочку Прометея» Миколи Олійника про дитинство, молоді роки та стосунки поетки й драматургині Лесі Українки; «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко про життя Тараса Шевченка; та «Марію Башкирцеву» Михайла Слабошпицького про українську й французьку художницю. Прагнучи дотримуватися перевірених фактів у своєму романі, Олена Волинська спирається на листування, спогади культурних діячів і знайомих, а також особливо — на розвідки мистецтво- та літературознавця Миколи Кагарлицького: «Оксана Петрусенко: спогади, листи, матеріали», «Катерина Білокур: “Я буду художником!”», «Катерина Білокур очима сучасників».
Ілюстрація — фото Вікіпедія
У своїй книзі Олена Волинська сплітає долі оперної співачки Оксани Петрусенко та художниці Катерини Білокур. Їм так і не пощастило познайомитися особисто, однак Петрусенко неабияк посприяла тому, аби талант Білокур був помічений. Волинська прагне відтворити життя й побут мисткинь: припускаючи, якими могли бути їхні розмови з іншими, думки, обставини, вона дофантазовує оболонку.
Стиль оповіді дозволяє тримати стабільно високий градус інтересу: читач почергово знайомиться з історією Оксани та Катерини: з самого малку до відходу у засвіти. Щойно оповідь про одну з героїнь підходить до кульмінаційного моменту, письменниця звертає нашу увагу на іншу: ось Оксана вперше виходить на велику сцену — а ось Катерина знаходить справжніх друзів-учителів, які плекають її бажання малювати.
Мандруючи життями непересічних особистостей, читач усе більше переконується, що жінки, яким так і не пощастило побачитись особисто, мали значно більше спільного, ніж здається на перший погляд. Насамперед Оксана та Катерина були однолітками: народилися 1900-го, у рік, що ознаменував межу між ХІХ і XX століттями. Білокур змалку прагнула навчатися, однак у школу не пішла, бо ж вона дівчинка, а тому мала допомагати по господарству. Петрусенко, яка з дитинства гарно співала, мала дбати про сім’ю, тому замість навчання в 14 років пішла працювати. Обидві так і не здобули фахової освіти, хоча й мали кілька спроб. Білокур безрезультатно намагалася вступити в Миргородський технікум художньої кераміки: вона не мала шкільної освіти, тож ніхто навіть не став дивитися на її малюнки. Петрусенко все ж змогла вступити до професійного вишу — Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, однак провчилася там усього рік.
Обидвох їх не сприймали родини, вважаючи дивачками. Однак на їхному шляху траплялися чужі люди, які підтримували й ставали рідними. Обидві любили дітей: Оксана зберегла життя свого первістка, відмовившись від навчання, а Катерина, ставши відомою художницею, навчала дівчаток та свого племінника малювати.
Обидвом не пощастило знайти щастя в особистому житті, адже ані прагнення малювати, ані винятковий голос не сприймалися обранцями. Понад усе мисткині боялися бути замкнутими у клітці, без можливости рости в обраній професії, тож мріяли лише реалізувати свій талант.
Попри, як казала Катря, «волячу впертість», обидві героїні були дуже чуттєвими: палко любили й через це страждали. Катерині не судилося взяти шлюб, адже єдиний чоловік, який зміг прийняти її повністю, — прозаїк та літературознавець Дмитро Косарик, трапився їй у зрілому віці та й уже мав сім’ю. Художниця закохалась, але стосунки так і залишились платонічними. Оксана ж мала два невдалих одруження. Першим обранцем став її вчитель, композитор Петро Бойченко, який і вигадав Ксенії Бородавкіній творчий псевдонім Оксана Петрусенко. Другим — оперний співак Василь Москаленко. А наприкінці життя співачка палко покохала партійця Андрія Чеканюка, який лишив її напризволяще вагітною його дитиною, невдовзі після народження якої вона померла.
Обидві були віддані Батьківщині. Петрусенко, яка походила з містечка Балаклія на Харківщині, не раз отримувала запрошення до столиці імперії — Москви. «Україну я ніколи не покину. Вона дала мені і радість, і щастя, і славу», — відповіла Петрусенко, коли навколо всі дивувалися тому, що співачка відкинула пропозицію доєднатися до складу Великого театру. Білокур, що все життя мешкала у селі Богданівка на Київщині, Москва налякала: «Катрі зовсім не сподобалася величезна Москва. Тут вона відчула, що хоче повернутися додому, до рідної Богданівки. Пройтися босоніж по теплій землі, помилуватися квітами, знову працювати в майстерні».
Всупереч, а не завдяки
Катерина Білокур та Оксана Петрусенко мали у житті чимало перепон, які могли б зламати когось іншого, проте їх зробили сильнішими. Художниця творила попри нерозуміння й заборони батьків, часто пишучи свої квіти вночі, дарма що іноді навіть не мала достатньо фарб і полотна. Петрусенко не боялася проявитися, попри заздрість колег, а починаючи свою кар’єру, поставила усе на кін, втекла з батьківського дому і доєдналася до трупи Олександра Глазуненка. Мисткині досягли того, про що не могли собі дозволити навіть мріяти, адже незмінною супутницею на їхньому шляху була сила духу.
Героїні на кожному кроці прагнули більшого. Катерина бігла малювати за першої-ліпшої нагоди, самостійно вивчала закони перспективи та опановувала графіку, а також завжди дуже критично ставилася до своїх творів. Оксана, навіть отримавши визнання як оперна співачка, також не полишала можливості вдосконалюватися й відвідувала приватні уроки впродовж усієї кар’єри.
Ілюстрація — натюрморт «ПІОНИ» (1958) Катерини Білокур; фото із сайту www.mdmu.com.ua
Важливість сестринства
Ця книга — перший окремий повноцінний твір, який сплітає долі двох жінок і віднаходить у них щось спільне. Про творчість Білокур, зокрема, писали мистецтвознавиці Олеся Авраменко, яка виклала свої думки в однойменній монографії «Білокур», та Валентина Клименко, яка дослідила архів художниці, об’єднавши матеріали у праці «Я, Білокур Катерина Василівна». Оксані Петрусенко, крім Миколи Кагарлицького, не було присвячено окремих праць, однак вона часто згадувалася у пам’ятних виданнях, здебільшого призначених для іноземної аудиторії: «Видатні діячі України минулих століть» авторства Оксани Онопрієнко й Олександра Шокала та «Зустрічі без прощань: біографічні розповіді» Юхима Мартича. Ці книги не прослідковують зв’язок між Білокур та Петрусенко, хоча вплив останньої на першу побіжно згадується.
Знайомство мисткинь відбулося після того, як 1940 року Білокур почула по радіо спів Петрусенко — пісня «Чи я в лузі не калина була». Це так відгукнулося Катерині, що на той момент іще невідома художниця наважилася написати іменитій оперній солістці. Вкладаючи до листа малюнок зі зламаною гілкою калини, сповненої трагізму, котрий бринів у голосі Петрусенко, Катерина вірила, що її послання відгукнеться адресатці.
Це «знайомство» стало вирішальним кроком для подальшого розвитку кар’єри Катерини Білокур. Петрусенко не лише повірила в художницю, а й зробила все можливе, аби про неї дізналися. Вона розуміла, наскільки це важливо, адже саме «правильні» люди на шляху допомогли розквітнути таланту самої Оксани.
Поговоривши з письменником Павлом Тичиною та художником-графіком Василем Касіяном, Петрусенко звернулася до Будинку народної творчості. Звідти до села Богданівки, що на Київщині, де мешкала Білокур, для знайомства з мисткинею поїхав різьбяр по дереву, голова художньо-методичної ради Будинку народної творчості та член Спілки художників Володимир Хитько. Саме він уперше назвав Катерину художницею, а визнання — це те, чого вона так прагнула. «Якщо вчені й розумні люди кажуть, що вона — художник, то хіба не гріх у собі сумніватися», — подумки казала Катерина.
Цей момент ознаменував початок творчого злету мисткині, яка безперечно мала талант, але так відчайдушно потребувала підтримки і віри у себе. Петрусенко стала тим світлом, яке осяяло похмуре життя Білокур і дало їй надію.
Зірвана квітка — загублена жіноча доля
Одна з ідей твору — показати процес формування жінок, які не зупиняться на шляху до своєї мрії. Через паралельну розповідь історій двох героїнь Олена Волинська привертає увагу до питання вибору власної, відмінної від нав’язаної загалом «сродної праці» наперекір соціальному тиску та упередженням.
Творчий шлях сільської художниці Катерини Білокур був обмежений суспільними нормами односельців, які вважали самовираження жінки небажаним і навіть непотрібним. Попри це, мисткиня наполегливо працювала, що стало її актом спротиву. Це позначилося на її здоров’ї, адже лише спроба утоплення змогла переконати матір у виборі доньки, а також на «сімейному щасті», хоча, зрештою, вона й не прагнула його мати.
Ілюстрація — натюрморт «Цар Колос» (1949р.) Катерини Білокур; фото із сайту www.mdmu.com.ua
Петрусенко, маючи в місті трохи відмінні умови для розвитку, також стикнулася з викликами. Оксанин успіх лякав її партнерів, які не були готові прийняти першість дружини. Те, що здавалося «природним» і прийнятним для чоловіків, ставало справжньою перепоною для жінки, яка також прагнула бути лідером.
Співачка і художниця заплатили за свою інакшість гірку ціну. Однак, можливо, саме небажання миритися з глибинними стереотипами змогли вигартувати жінок, які стали справжніми символами України своєї епохи.
