Автор: sensor

На початку 2000-х американські економісти Дарон Аджемоґлу, Саймон Джонсон та Джеймс Робінсон опублікували одну з найвідоміших наукових статей в інституційній економіці — Reversal of fortune («Поворот долі»). Вона демонструвала, як за останні 50 років кардинально змінилася світова економіка: заможні території стали бідними, а бідні — заможними. Дивовижно, що ці зміни відбулися за пів століття. Якби ми запитали іспанця чи португальця з XVII чи XVIII століття, хто пануватиме через сто років, то він навряд зміг би передбачити сучасний розподіл економіки у світі.

Наскільки світ може змінитися за короткі відрізки часу? Наприклад, за 30 років? Для мене, наприклад, світ — це моє місто, часом навіть — суто мій район. Я народився в Києві у 1987 році й пам’ятаю, як станція метро «Проспект Корнійчука» стала «Оболонню», а на місце магазина «Овочі-Фрукти» прийшла піцерія «Домінос». Так само на моїх очах змінювались люди: їхні звички, манера одягатись, нові авто тощо. Звісно, змінилася й навколишня забудова. Якби моїм батькам у 1991 році сказали, що за 20 років на даху 16-поверхівки на Оболоні хтось зведе власну церкву, — вони б розсміялися. 

Українське суспільство змінилось кардинально. Часом навіть складно осягнути всі фундаментальні зміни, що вібулися, бо ж дивимося на суспільство й думаємо, що ми були такими завжди, що «така наша доля». Однак буквально вчора економісти-реформатори ледь вибороли земельну реформу і відкрили ринок землі. Багато хто думав, що в Україні неможливо його мати, бо земля — частина «культури», на яку не можна зазіхати. А українське суспільство зі свого боку не здатне оцінити та грамотно користуватись цим ринком. І тим не менш, у 1992 році, щойно після розпаду Союзу, незважаючи на всю радянську інертність, 65% українців підтримували приватизацію землі. Тобто ввиходить, що на початку 1990-х більшість українців підтримувала приватизацію землі, а натомість у 2010-х ця ж більшість була проти?

Інший приклад суспільних змін: якби в 1994 році ви гуляли Харковом і, зустрівши на вулиці 10 випадкових людей, запитали про їхні релігійні вподобання, то троє з них зізналися б, що вони належать до якоїсь релігійної групи, а решта назвали б себе атеїстами чи агностиками. Сьогодні — навпаки: із 10 перехожих лише двоє будуть  атеїстами чи агностиками, а більшість усе ж скаже, що вони належать до якоїсь релігійної течії.

Зрештою вже в середині 2000-х більшість українців не довіряла місцевій владі, однак під час повномасштабного вторгнення ми побачили, як українці намагались боронити своїх мерів під час окупації у Мелітополі, Скадовську, Славутичі. Адже за роки незалежності Україна здійснила описаний американськими економістами поворот долі в багатьох вимірах: змінилася довіра до влади, оприявилися національні ідентичності, поглибилася політизація. Стільки карколомних змін! Багато з них пов’язані саме з надзвичайно важливими подіями 2004 та 2014 років: Помаранчева революція та Революція гідності призвели не тільки до зміни політичного курсу чи замін людей на конкретних політичних посадах, ці події мали величезний вплив на суспільні настрої, відчуття ідентичності та соціальні зв’язки, навіть на культуру українців.

Суспільство — напрочуд складний організм. Тож деякі речі в українському суспільстві так і не змінились, інші — зазнавали змін і повертались до свого попереднього стану, окремі — змінились начебто незворотно. Я переконаний, що незворотні зміни однозначно пов’язані саме з важливими подіями (революціями) та подальшими зрушеннями в державних інститутах. 

Досліджувати культуру дуже складно. Для одних культура — це археологічні знахідки, для інших — музеї, для третіх — знання про себе і пам’ять свій рід. Соціологи також сперечаються між собою про те, що таке культура. Однак десятиліття суперечок можна звести до двох великих течій. Для одних соціологів культура — це шаблони поведінки, соціальні норми та стереотипи, рольові моделі, уявлення про хороше і погане, те, як ми будуємо зв’язки з іншими (довіряємо чи ні, працюємо в групах чи тяжіємо до індивідуалізму), чого ми прагнемо (розвивати власну кар’єру чи будувати сім’ю). Ці шаблони мотивують людей та спрямовують їхню поведінку. Для інших соціологів культура — це набір символів та значень, за допомогою яких люди структурують і пояснюють світ. Наприклад, в одних суспільствах люди сприймають графіті як творчість, а в інших — як вандалізм (дисклеймер: більшість українців — серед останніх). Тобто культура — це спосіб, у який ви сприймаєте якесь явище і пояснюєте його собі. 

Якою ж була культура українців із 1990-х по 2010-ті? Чи змінились такі основоположні речі, як цінності, довіра, стосунки з іншими? Перші фундаментальні дослідження на цю тему на початку 1990-х робила команда з Київського міжнародного інституту соціології (сьогодні КМІС — це найвідоміший соціологічний центр в Україні, а тоді — початківці) під керівництвом відомого американського соціолога Мелвіна Кона. Їхні дослідження показали, що перехід від радянської планової економіки до ринкової мав дуже суттєвий вплив на відчуття дистресу, на гнучкість мислення і на бажання досягати більшого. Українці, які опинились на вільному ринку праці, відчули на собі докорінно нові «правила гри». Це призвело і до розгубленості, і до бажання зростати. На фоні цих почуттів з’явились і перші ознаки нерівних стосунків — менеджери та рядові працівники по-різному оцінювали ситуацію.

Поступово українці стали доволі цинічними. Так, у кінці 1990-х та на початку 2000-х вони не довіряли владі, не вірили, що здатні на щось впливати, вважаючи, що інші переважно обманюють.

Ба більше: соціологи запитували не лише про довіру. На основі їхніх запитань можна розрахувати й надалі моніторити спеціальні індекси, як-от «індекс аномії», «індекс авторитаризму», «індекс соціального цинізму». Перший означає соціальну розгубленість: «Я не розумію “правил гри” й куди рухається моє суспільство». Другий означає підтримку авторитарних політиків: сильна рука, харизматичні лідери. Третій — підозру, що інші люди обманюють: «Не треба нікому довіряти». Цікаво, що з 1992-го по 2000-й усі індекси були стабільно відносно високими, а єдиний, який зростав, — цинізм. Тобто розгубленість і пошук сильної руки виникли моментально після розпаду Радянського Союзу, а недовіра до інших не просто виникла, а ще й поступово наростала.

Довіра — це важливо, але це ще не все. Тож соціологи намагались виміряти цінності українців і порівняти їх з цінностями європейців. Вимірювати цінності — непроста задача. Більшість соціологів погодилась розділити цінності за ієрархічним принципом: щось люди цінують більше й здатні жертвувати заради цього, для одних важить порядок, для інших — свобода, для третіх — гедонізм, для четвертих — кар’єра. Часто ми поєднуємо в собі ці речі. Але соціологи здатні вимірювати усереднені показники для країн і порівнювати їх між собою.

Цікаво, що в порівняльних дослідженнях Росія часто опиняється поруч з Україною, але є важлива відмінність: саме за цими шкалами росіянам також важливе збереження, хоча вони радше тяжіють до самоствердження, а не турботи про інших. Ще до вторгнення я не раз чув, як мої іноземні колеги-соціологи натякали, що в Україні є надмірний соціальний фокус («свій до свого по своє»), а ось у Росії люди тяжіють до індивідуального розвитку (кар’єра, успіх), що притаманно успішним країнам, які розвиваються. Сьогодні ж ми бачимо, що все зовсім навпаки: саме українці зберігають суспільну стійкість, вони залишаються в країні, щоб боронити інших, рятують громадян, захищають мерів, навіть турбуються про природу та тварин. У той же час в Росії проявився надмірний брак соціального фокусу — люди не виходять на спільні протести, не захищають свої інститути від авторитарних лідерів, та радше тікають з країни, ніж борються за неї. 

Але повернімось до України. На початку 2000-х, за декілька років до Помаранчевої революції, згідно з дослідженнями, українці були цинічними, не довіряли владі та іншим людям, були розгубленими й не розуміли «правил гри». Наші співвітчизники були дедалі менше задоволені приватизацією і більше ставали фаталістами: від них нічого не залежить й вони шукають, на що спертись (традиція, сильні лідери), але той самий цинізм не дає їм повірити в зміни та інновації (вони не вступають у партії, не голосують, не підтримують якусь чітку ідеологію). 

Тим не менш, напередодні революції українці потроху почали бачити себе як окрему країну, хоч і не до кінця розуміли, як і куди ця країна має рухатись. Ще у 1990-х група дослідників зі Львова під керівництвом соціологині Наталки Черниш проводила порівняльні дослідження ідентичностей у Львові та Донецьку. Вони помітили, що у Львові ідентичності формувалися навколо політики («я демократ», «я націоналіст», «я українець»), а у Донецьку — навколо соціальних ролей («я чоловік», «я жінка», «я пенсоінер», «я робітник»). З часом ця різниця почала зникати, особливо серед молодшого покоління. Уже в 1999 році молодь Донецька була схожа на молодь та середні покоління Львова. Соціологи помічали, що в Донецьку поступово зникала радянська ідентичність.

КМІС багато років опитував українців про їхні ідентичності. У центрі опитувальника було про те, ким вони себе вважають передовсім, а обрати можна було лише один варіант. То хто ж ви? Громадяни України чи Радянського Союзу, представники свого етносу чи мешканці певного регіону або конкретного населеного пункту? Багато років у респондентів змагались дві ідентичності, адже приблизно однакові відсотки набирали регіональні та національні ідентичності. Тобто один вважав себе киянином, галичанином, приазовцем, оболонцем і водночас інший вважав себе українцем — ці два типи ідентичностей домінували багато років, але у 2005 році відбувся стрибок у бік переваги національних ідентичностей.

Найбільші такі стрибки відбулись після Помаранчевої революції (вперше половина українців назвали себе передовсім саме громадянами України), після Революції гідності (відбувся стрибок до 65%), а потім після повномасштабного вторгнення (і результат цього стрибка сягнув 85%). Ми з колегами детально вивчали подібні дані Інституту соціології НАНУ і точно знаємо, що це зростання відбувалось у різних регіонах та соціальних групах.

Саме Помаранчева революція нагадала українцям, що владі можна довіряти, — тоді відбувся шалений стрибок довіри до Верховної ради та Президента. Але сьогодні цим мало кого здивуєш, адже після початку повномасштабного вторгнення 80% українців довіряли Президентові. Проте перші 15 років незалежності це було неможливо уявити. На жаль, високі показники довіри, зафіксовані у 2005 році, тримались недовго. Тим не менше, це був перший натяк, що Україна не приречена завжди залишатись країною соціального цинізму, бо виправдання про те, що «ми такі від природи», перестало бути актуальним, адже зʼявилося підтвердження, що зі зміною політичного клімату, можуть змінюватись і суспільні настрої.

Окрім цього, після Помаранчевої революції в Україні відбулося зростання громадського сектору. Сам протест, активна виборча кампанія в Києві та регіонах, нові групи політиків, медіа та громадських активістів — усе це переплелося та стало початком формування нового громадянського суспільства, яке потім проявило себе в 2014 році.

Ми з колегами проаналізували дані Інституту соціології НАНУ з 1990-х по 2018-й і зауважили цікавий феномен: саме після 2004 року у свідомості українців відбулись важливі зміни — погляди на життя почали все більше обертатися навколо політики. Уявіть, що ви опитали 1800–2000 українців і дізналися про їхні думки: щодо уряду, чи вважають вони себе здоровими, чи роблять ранкові пробіжки, чи задоволені життям. Запитань було багато, і всі — різні. Але чи існують між запитаннями кореляції? Чи можна стверджувати, що довіра до політиків зіставляється із задоволеністю життям? У соціологів є багато різних методів для пошуку статистичних залежностей, один із них базується на математичній теорії графів. Ви можете створити «графи», де кожна вершина — це запитання в анкеті, а ребра — це звʼязки між запитаннями. Так утворюються  «острівці», кожен з яких — це запитання, а «містки» між ними — зв’язки кореляцій. Іноді «острівці» настільки сильно корелюють, що формують кластери.

До 2005 року думки українців були неструктурованими, хаотичними, а у «графах» не було кластерів та групування острівців. Іншими словами: не існувало явної залежності між задоволеністю життям та довірою до уряду — чи між будь-якою іншою парою запитань в анкеті. А після 2005 року такі кластери з’явилися. Українці стали більш політизованими у своїй свідомості — відтоді політика почала займати значне місце в їхніх думках.

Розгляньмо ці залежності на простішому рівні. Уявіть ситуацію: ви сидите з родичами за столом і раптом хтось каже: «Хіба це смачна ковбаса? Ось у мій час, за Союзу, була справжня ковбаса!». І ви вже знаєте, що буде далі: розмова, що почалася зі смакових якостей ковбаси, перейде на Радянський Союз і закінчиться суперечкою про те, чи Зеленський — гарний президент. Лише три кроки від ковбаси до президента. Припустимо, що ви хочете уникнути сварки і спробуєте перевести розмову на спокійну тему, наприклад, спорт: «Яка там ковбаса? Ось ви футбол вчора дивилися?». І всі почнуть говорити про мирну тему футболу, аж доки хтось не вигукне: «Ну який футбол? Це там, де суркіси та олігархи?». Це фіаско! Ви намагалися знайти тему для примирення, а все одно опинилися в політиці.

До 2005 року у вас було більше шансів уникнути політики, але після цього Рубікону в головах українців почали виникати нові й нові містки, які ведуть до політики. Чи означає це те, що українці стали свідомими політичними активістами й визначилися з власною ідеологією? Зовсім ні. Більшість українців не може знайти себе на політичній шкалі від «лівих» до «правих» ні в 1990-х, ні в 2000-х. Але політика, хоча й поверхова, повсякчас проникає в наше життя.

На жаль, Помаранчева революція не призвела до незворотних змін. Тож незабаром довіра до Президента та Верховної ради знову впала, громадянське суспільство втратило ентузіазм, нові політичні еліти не протрималися довго (навіть відбувся реванш Януковича у 2010-му), після чого ринкова економіка потерпала від не просто надмірного, а кримінального втручання держави. Показово, що молоді люди віком від 18 до 34, які почали відчувати політичні свободи після Помаранчевої революції, повернулись до песимізму з приходом на посаду президента Віктора Януковича.

Масове незадоволення ситуацією у листопаді 2013-го перетворилось на черговий політичний протест. Євромайдан — акції на підтримку приєднання України до Євросоюзу і протести молодих людей проти політики чинного президента Януковича — переріс у Революцію гідності. Після трагічних сутичок з поліцією, тітушками та снайперами і багатьох втрат Революція гідності призвела до втечі Януковича і його підлеглих — ця подія, а також початок російської агресії, окупація Криму і війна, що почалася зі східних областей, призвели до багатьох фундаментальних змін в українському суспільстві. 

Дослідження говорять, що і в 2004-му, і в 2013-му участь у протестах брали переважно підприємці та менеджери. Тим не менш, змінився сам принцип мобілізації на протест. Одна з провідних експерток у дослідженнях української політики та суспільства Ольга Онух з Манчестера провела багато опитувань серед учасників Євромайдану і помітила, що цього разу більшість людей була мобілізована не через партії чи інформацію в медіа, а саме через знайомих та соціальні мережі. Тобто особисті контакти і горизонтальні звʼязки були важливою частиною нових протестів в Україні. Невдовзі ці ж звʼязки знадобляться українцям знову, щоб із 2014-го забезпечувати армію, а з 2022-го купувати дрони і доставляти гуманітарку під час війни.

Соціологи побачили цікаві зміни на рівні цінностей. Один з найперспективніших молодих соціологів України Олексій Шестаковський (який сьогодні служить у війську) разом із компанією Touchpoll (тоді це були першопрохідці опитування на планшетах) провели цікаве дослідження серед учасників Євромайдану. 

У 2014 в Україні сформувалась активна група людей, які за ціннісним профайлом відповідають багатьом європейським країнам. 

Олексій і його колеги зробили таку вправу: вони взяли відкриті дані та розмістили країни на шкалі цінностей. Від збереження традиційного укладу життя до відкритості до нового досвіду, а на іншій осі  — від турботи про навколишніх до самоствердження власного я. За цими даними станом на 2010 рік Україна та цінності її громадян опинились біля сусідніх Польщі, Болгарії, Словенії. Тоді ми цінували збереження та турботу. Потім Олексій провів опитування на Євромайдані, тобто не серед «типових українців», а серед політично активного прошарку. Ці результати показали, що ця категорія дієвих українців Євромайдану опинилась в іншому квадраті, дуже далеко від середньої України, ближче до Норвегії, Фінляндії, Естонії, Франції, Іспанії — це країни, де також турбуються про інших, але й відкриті до нового. Тобто у 2014 в Україні сформувалась активна група людей, які за ціннісним профайлом відповідають багатьом європейським країнам. 

Революція гідності та початок війни з Росією також призвели до важливих змін у самій державі. Ці роки були важливими для реформ: поліції, Національного банку, децентралізації, державної служби, публічних закупівель, ринку землі — велика кількість змін за короткий проміжок часу. Поступово Україна, навіть попри війну, ставала дедалі сильнішою державою. А державні інституції, які служать людям, викликали більше поваги та довіри. Якщо до 2014 року лише близько 15% населення довіряли місцевій владі, то після 2014-го цей показник зріс до 30%. Так, 30% — це не так багато, але це вдвічі більше, ніж було!

У соціальних науках часто кажуть, що кореляція не означає причинно-наслідкового зв’язку. Справді, довіра до місцевої влади зросла після 2014 року, але як можна бути впевненим, що це відбулося саме завдяки децентралізації? Можливо, паралельно відбулися інші події, які могли би пояснити цю зміну? Наприклад, під час війни українці стали більш патріотичними і поблажливими до мерів. У 2023 ми опублікували спеціальне дослідження, у якому проаналізували розгортання децентралізації: одні громади були активними першопрохідцями, іншим знадобилося більше часу на обʼєднання. Завдяки відкритим даним опитувань ми змогли знайти одних і тих самих людей, яких повторно опитували за однаковою анкетою до і після децентралізації. Тобто ми могли порівняти як змінювалась їхня думка, ставлення й довіра в динаміці. Ми використовували спеціальні статистичні методи для перевірки, чи досвід першої децентралізації (у порівнянні з уникненням децентралізації) мав якийсь вплив на цих людей. І справді, саме в громадах-першопрохідцях довіра до влади зростала. Ба більше, ми були здивовані, коли помітили, що зросла також довіра до людей загалом і до сусідів зокрема.

Цікаво, що фундаментальні та глибинні речі на кшталт цінностей, довіри, ідентичностей змінювались, а ось поведінка щодо споживання культури достатньо довго залишалась без змін. Один з прикладів — мова. Навіть після Євромайдану та початку війни багато українців послуговувались російською мовою на вулиці, у побуті чи в соціальних мережах. 

Разом з колегами ми подивились на дуже вузьку групу у фейсбуці — активістів та учасників сторінки «Євромайдан». Здавалось би, саме там має бути концентрація людей, які мали б більше використовувати саме українську. Виявилось, що ні. Навіть на сторінці, що обʼєднує політично активних українців російська та українська співіснували майже рівномірно. А той самий користувач міг використовувати обидві мови залежно від ситуації. 

Але з початком повномасштабної війни українці все ж почали частіше використовувати саме українську мову у фейсбуці та інших соціальних мережах.

Ігор Пошивайло очолює Музей Майдану і є одним із тих, хто був усередині процесу створення цієї інституції з самого початку — з етапу перших дискусій про цінності проєкту та методи передачі непростої пам’яті наступним поколінням. У цьому інтерв’ю Ірина Славінська та Ігор Прошивайло говорять про те, на що сьогодні схожий цей музей і які його найцінніші експонати, а також про те, як на роботу інституції впливає війна. І головне — які запитання та відповіді про себе сформулювали українки та українці після всіх прожитих революцій?

Сьогодні Музей Майдану зосереджений в різних локаціях у середмісті Києва. Це інформаційно-виставковий центр у Будинку профспілок, галерея протестного мистецтва і Бібліотека Музею Майдану з медіатекою на вулиці Липській, меморіальна територія на колишній вулиці Інститутській, нині — Алеї Героїв Небесної Сотні. Також маємо виставкові проєкти, переважно під відкритим небом у публічному просторі. Та інформаційну навігаційну систему, яка з 2016 року встановлена на Території гідності, тобто у центрі Києва, де відбувалися події Євромайдану.

Цьогоріч ми запустили новий інтерактивно-освітній та інформаційний проєкт — «Територія гідності у доповненій реальності. Музеєфікація пам’яток Майдану». У межах проєкту ми замінили старі стенди, і тепер, окрім загальної інформації українською та англійською про конкретну важливу локацію протестного простору в центрі Києва, крім мап, світлин, тут ще з’явилися інтерактивні складові. Зокрема, ми додали QR-коди, за якими можна переглянути відтворені важливі об’єкти доповненої реальності. Така VR-складова — це також Музей Майдану. В умовах, коли будівля ще проєктується, коли нам потрібні видимість і поширення наративів.

А ще, із часу повномасштабного вторгнення, Музей Майдану — це й Штаб порятунку спадщини, який ми заснували спільно з ГО «Тустань» буквально за тиждень після брутального вторгнення московитів на нашу територію у 2022 році.

Зараз Музей Майдану бере активну участь у документуванні пошкоджень об’єктів культурної спадщини, у збиранні доказів воєнних злочинів проти культури, у допомозі культурним закладам, у тренінгах щодо реагування на надзвичайні ситуації.

Так, бо нас попереджали ще задовго до лютого 2022 року —  що треба бути обережними та готуватися до евакуації колекції, тому що колекція Музею Майдану — в переліку тих об’єктів, які росіяни будуть зачищати в першу чергу. Саме тому ми й закликали владу готуватися до реагування на вторгнення, щоб максимально зберегти культурну спадщину від окупантів.

Музей Майдану від початку задумувався як майданчик для обговорення тих питань і викликів, які ставив перед собою Майдан як протест. Тобто йшлося про цінності, про спроможності змінювати і розбудовувати українську державу, забезпечувати її незалежність, мобілізувати соціально відповідальних і активних громадян, виховувати молоді покоління патріотами і борцями за свободу, незалежність і права людей.

На початку нашого поступу ми шукали аналоги в різних країнах і зрозуміли, що не варто зосереджуватися лише на історичній події, тобто не зациклюватися лише на 2013–2014 роках. Натомість від цієї історичної події треба відштовхнутися і проєктувати її в майбутнє. І саме тоді, під час тих дискусій, народився концепт Музею свободи — свободи як однієї з найголовніших цінностей вільної людини, того, за що стояв Майдан.

Ми мріяли, що це буде сучасна, динамічна, відкрита інституція, яка створює майданчик для діалогу, обговорення й переосмислення нашої історії, складних тем. Міркували, що проблемні питання можуть вирішуватися не тільки на майданах через драматичні чи трагічні події, але й за круглим столом. Уявляли інституцію як місце порозуміння, діалогу, розвитку критичного мислення — місце, що допоможе забезпечити контроль народом влади у сучасній цивілізованій формі.

Музей свободи був покликаний стати платформою, яка нестиме ідеї захисту прав людей, розвитку демократичних свобод, плекання цінностей, переосмислення історичної пам’яті, зміцнення ідентичності. Він мав стати майданчиком для обговорення складної історії, можливо, навіть для посттравматичної терапії через проговорення табуйованих чи спірних тем і прислухання одне до одного.

Вектор і фокус задуманого нами Музею було спрямовано в майбутнє, а не на консервування, не на ув’язнення важливих історичних подій та їхніх суб’єктів за скляними вітринами.

Ми побували в Польщі, де побачили два музеї, що були найближчі до нашої мети: музей Варшавського повстання у Варшаві та Європейський центр солідарності у Гданську. Останній став для нас важливим прототипом, тому що мав не просто тематично відповідну експозицію, але й архів, бібліотеку, медіатеку, а також публічний простір для проведення заходів. Важливим елементом також є символізм у конструкції самої будівлі.

Ми знаходили цікаві для нас приклади і в інших країнах — у них ми бачили окремі елементи, які хотіли би застосувати, наприклад, у подачі матеріалів. Так, Музей опору в Амстердамі нам дуже сподобався, оскільки він розповідав про складну історію не в чорно-білому варіанті. Історія цього музею мультинаративна, що цікаво, бо ми з самого початку шукали неполітичних способів розгортання нашої історії, яка б розповідала не лише про переможців. Ми вважали необхідним розповідати не лише про одну сторону історичної події. Наприклад, у Музеї Майдану нам важливо говорити і про антимайдан як соціальне та політичне явище, бо це теж частинка суспільства. І важливо розуміти мотивацію, причини, чому люди мали зовсім інше бачення та сприяли злу, адже так ми могли б упереджувати чи не допускати появи цих елементів у майбутньому.

Меморіал 11 вересня у Нью-Йорку також був для нас дуже важливим. А в контексті, коли наш державний музей уже було засновано (на базі громадської ініціативи «Музей Майдану / Музей Свободи») і коли до музейної складової нам додали ще й меморіальну, тобто Меморіал Героїв Небесної Сотні, виникли дуже очевидні паралелі. Для нас було показовим, що історична дистанція між самою подією та побудовою музею-меморіалу 9.11 у Нью-Йорку також була короткою, як і в нас. Так само було дуже багато викликів, зокрема, щодо різних візій — наприклад, з боку родин загиблих. При створенні меморіалу американцям довелося шукати консенсусів, вони досягли порозуміння і створили сучасний меморіальний і музейний простір, не застрягли у суперечках та амбіціях. І ще важливо, що цей меморіал побудований на місці, де відбулася трагічна подія, — це автентичне місце драматичних подій.

Також ми вивчали досвід, зокрема, Музею апартеїду в Південно-Африканській Республіці, який має дуже повчальну історію залучення місцевих громад до формування експозиції, колекції та наративів.

Одним із найцінніших у нас, очевидно, є об’єкт, відомий як «йолка».

Ще серед таких знакових об’єктів — особисті речі Героїв Небесної Сотні, зокрема, прострілені металеві каски, прострілені щити, прострілені сітілайти. Це категорія предметів, які містять травматичну складову.

Також у нас збереглася знаменита різдвяна шопка, яка вистояла у вогні на Майдані. І ще багато всього: незвичні коктейлі Молотова з електричних лампочок, художні обʼєкти, які творилися на Майдані. Розмальовані каски та щити, які пережили атаку в Українському домі — ми їх звідти винесли в перші години по тому, вони мають цю особливу, унікальну цінність для нас.

І, звичайно, маємо щоденник із Майдану, який вів один із майданівців, вчитель із західної України. Він сьогодні воює на фронті. Цей щоденник нагадує захалявну книжечку — його зберігали в пляшечках з-під ліків, а потім передали нам.  

Ми маємо предмети з конкретними історіями. Наприклад, «бімба» — саморобна гранатка з холодильних компресорних установок. Її подарував нам майданівець, який сам зробив цю «бімбу», але не використав, бо вона впала в дірку в підкладці куртки та загубилася там. Або ж велосипед Ґійома Аламі, француза, котрий на експериментальному велосипеді з сонячними батареями планував проїхати від Німеччини до Владивостока. Він саме проїжджав Україну, а тут якраз Майдан, барикади. Ґійом зупинився та став активним учасником Майдану. Його велосипед довгий час стояв на основній сцені, і нам вдалося його зберегти.

Як на мене, всі українські революції, починаючи від Революції на граніті, — Помаранчева революція, Революція гідності, також Мовний майдан, Податковий майдан тощо — це все етапи однієї боротьби, одного процесу змін в Україні, відстоювання української незалежності, гідності та прав громадян.

Революція на граніті після її перемоги та виконання вимог студентів не призвела до створення нової впливової політичної структури за участі молоді. Не було створено механізму забезпечення подальшого розвитку та реалізації цих вимог. А самим учасникам Революції на граніті не вдалося належно інтегруватися у велику політику України, не вдалося впливати на ухвалення рішень у парламенті.

Помаранчева революція також дала українському суспільству важливі уроки. Думаю, найважливіший з них — усвідомлення, що не можна після перемоги революції заспокоюватися та розходитися по домівках. Треба створювати конкретні механізми не лише по горизонталі, але й по вертикалі. Потрібні контроль за владою та особиста, безпосередня участь активу революції в усіх гілках влади, аби вона справді змінилася.

У ході цих трансформаційних процесів українські громадські ініціативи досить  сильно розвинулися. З’явилися авторитетні молоді лідери, які ставали пізніше впливовими політиками або брали участь у наступних важливих революційних подіях уже з новим політичним досвідом. Але критичної маси таких реформаторів все ж не набралося.

Звичайно, після Помаранчевої революції був великий шанс провести важливі для України реформи. Тоді ж почалося потужне економічне зростання, аналогу якому в нас дотепер не відбулося. Було започатковано розвиток громадянських свобод, але все було втрачено через політичну боротьбу та відсутність нової політичної еліти.

Тому мені здається, досвід до цього періоду — це також усвідомлення необхідності формування нової української політичної еліти. Вона мала би бути патріотичною, спрямовувати всю свою енергію і всі свої спроможності на забезпечення незалежності і розбудову української держави, на гарантування громадянських прав і добробуту громадян.

Революція гідності завершила етап попередніх революцій. Наприклад, започаткувала процес декомунізації і зафіксувала прощання з радянським і пострадянським минулим, допомогла позбутися страху перед Росією і двовекторності зовнішньої політики.

Також соціальна активність і відповідальність громадян стали в рази вищими, ніж були до того.

Я думаю, що так. 21 листопада на Майдан вийшли свідомі журналісти, політики, громадські діячі, активна молодь, лідери думок. Однак відразу великої соціальної підтримки вони не мали, оскільки в багатьох людей були велике розчарування попереднім Майданом і певний скептицизм щодо подібних мирних революцій. Але за 9 днів, коли відбулося шокуюче для пересічних українців порушення прав — побиття мирних протестувальників, — уся країна мобілізувалася і вийшла на протест.

Тригером стала не так корупція Януковича чи згортання показників України щодо рівня свобод та економічного стану. Тригером став сам факт отакої наруги. Це обурило пересічних громадян, тому вони і вийшли на Майдан — і це була зовсім інша якість протестів. Тут визначальну роль відігравали не штаби політичних партій, а самоорганізація суспільства у відповідь на порушення прав, а також готовність боротися за своє право вибору.

Напевно, найголовнішим було запитання, куди ж ми рухаємося і яке майбутнє чекає на нас. Перед початком Майдану актуальним став екзистенційний вибір — чи ми рухаємося вперед у майбутнє до процвітаючої, демократичної, вільної України, а чи повертаємося назад до СРСР, під вплив та окупацію Москви.

Але це запитання породжувало низку інших. Що ми робимо сьогодні? Що ми маємо зробити, щоб бути незалежними і рухатися до визначеної народом мети, якщо йдеться про загрозливу агресивну політику Росії та проросійського уряду в Україні, який ігнорує волю народу та не має підтримки західних держав?

Так Майдан вибудовував свої головні вимоги: демонтаж проросійської влади Януковича конституційно-правовим чином, забезпечення подальших демократичних виборів, покарання винних за вчинені злочини, реформування країни, запровадження нових інституцій, підписання Угоди про асоціацію та вступ до Євросоюзу. 

Майдан у цьому ж контексті започаткував активні процеси декомунізації, які сьогодні переростають у деколонізації процеси. Чому? Бо під час Революції гідності навіть ті українці, які були нейтральними чи байдужими до Майдану, побачили справжнє обличчя Росії, проросійських сил, уряду Януковича.

Наприклад, одна з відповідей — що ми точно йдемо в Європу та НАТО, без варіантів.  

Друга — що ми повинні зупинити гібридну агресію Кремля, яка в той час уже стала явною, і зберегти українську державу. Думаю, тоді ж суспільство вже почалося готуватися до мобілізації: досвід майданівський став підготовкою до реагування на окупацію Криму та подальші бойові дії на сході України.

Третя — потреба та важливість запуску реформ. Важливо розуміти, що більшість реформ, яких вимагав Майдан, було розпочато, — і деякі з них навіть успішно реалізовано.

Четверта — усвідомлення, що ми можемо перемогти, якщо будемо єдиними, якщо будемо соборними.

Ще одне прозріння сталося в усвідомленні ролі московської церкви в антимайдані та гібридній війні проти України. 

Та найголовніше відповідь — про нашу національну ідею. Виявилося, що вся Україна, попри політичні симпатії, погляди, мови, етнічну належність, готова підтримати ідею, що важливо захищати гідність людей і свободу нації.

Як забезпечити прямий вплив суспільства на владу. 

І як говорити про складні травматичні речі. Це питання травми і консолідації самого суспільства. Травма дуже глибока, вона робить людей вразливими одне до одного і до зовнішніх впливів. Але щоб побудувати правду, нам треба бути сильними. Саме тому потрібні майданчики, де можна проговорювати складні речі, незручні й замовчувані питання. 

Ми не можемо знову законсервувати ситуацію і допустити подальші спроби політиків розколоти українське суспільство за територіальним, мовним або політичним принципами. Саме тому з травми має народитися пробудження, відродження.

Саме в цій точці дуже важливо документувати історію, яка твориться просто тепер на наших очах. З одного боку, це один із викликів, у якому ми як учасники-суб’єкти історичних процесів можемо перетворюватися на об’єкти.

Ми маємо досвід того, як зник на Помаранчевій революції весь доказовий матеріальний предметний простір. Майже нічого не збереглося, а те, що збереглося, було знищене проросійською владою.

Саме тому ми активно збираємо артефакти, записуємо свідчення людей, розуміючи цінність цього моменту. Це не застрягання в рутинній щоденній роботі, а навпаки — спроба бути на передньому краї цих подій. Експедиції, які ми проводили вже як Штаб порятунку спадщини, свідчать про те, що вся ця активність ризикова, але виправдана. Так можна зібрати унікальні речі, які завтра точно зникнуть. Так можна зустріти людей і записати їхні не прикрашені та не спотворені часом історії, зафіксувати емоції, записати максимально достовірну інформацію.

Але, звичайно, є багато проблем подачі цих матеріалів. Існують різні типи пам’яті та підходів до роботи з нею.

Але поруч із тим існує комунікативна пам’ять, що передається особисто від її носіїв, учасників важливих подій.

Різні підходи мають свої ризики та виклики. Але я бачу, що зараз історична дистанція щодо меморіалізації важливої травматичної історії скорочується, а отже, є шанс зберегти для нащадків правду.