Місяць: Січень 2024

Святкова вечеря в родинному колі, колядки та дідух — усе це про Різдво — одне з найважливіших християнських свят в Україні, під час якого віряни славлять народження Ісуса Христа. Наразі (до 21 січня) в Києві тривають дві виставки, об’єднані темою цього свята, і кожна занурює в атмосферу Різдва, але по-своєму. В Українському Домі на виставці «ДоДому на Різдво. Світло української традиції» потрапляєш у спільний простір традиції, відчуваєш себе ближчим до українського коріння, краще пізнаєш його; на Центральному залізничному вокзалі разом з виставкою «Зірка сходить» — поринаєш у вир спогадів, емоцій із дитинства та магії Різдва.

Український Дім представив тематичний виставковий проєкт «ДоДому на Різдво. Світло української традиції». У ньому традиція постає рятівною незмінною точкою в часи, коли життя українців зазнало кардинальних змін: саме вона зберігалася в найтяжчі періоди української історії. Нині, коли не всі родини можуть зустрітися на свято, ця виставка занурює у відчуття спільного дому. Над проєктом працювали Олексій Ананов, Аліса Гришанова, Марія Квітка та Марина Сенчило. Він демонструє багатство, стійкість традиції і немов приєднує до спільного символічного простору.

Національний центр — монументальна за характером та лаконічна за формою споруда, на двох поверхах якої нині працює виставка. Її відправна точка — гігантська конструкція з «павуків», підвішена до купольної стелі. «Павук» — один із головних різдвяних символів у побуті, а також оберіг, який нібито забирає все погане, немов своєрідний ловець снів. За прадавніми міфологічними уявленнями павука вважали творцем світу. А за біблійною легендою саме павук замаскував вхід до печери, де Марія ховала маленького Ісуса від воїнів Ірода. Можливо, тому різдвяна прикраса нагадує радше павутиння, ніж саму тварину. 

Різдвяного «павука» плели з соломи, розрізані шматочки якої нанизували на кінське волосся (згодом — на нитку). А з соломинок складали ромби й пірамідки, які поєднували в різноманітні великі конструкції. Вони були дуже легкими, тож при найменшому русі починали обертатися. Що швидше «павук» рухався, то кращим мав бути наступний рік: сім’я матиме хороший урожай та буде здорова. Хворим людям або жінкам, які не могли завагітніти, радили ставати під «павука», щоб той забирав недугу. Тож на українських землях цих тварин шанували: їх не вбивали, не викидали з хати і навіть зробили особливим символом Різдва.

Крім того, на другому поверсі експозиції можна побачити «павуків», створених Альоною Шибуновою. Художниця переосмислює і збагачує цю традицію, працюючи на межі народного ремесла й сучасного мистецтва.

На першому поверсі можна побачити роботу Якова Гніздовського — одного з найвідоміших у світі українських митців ХХ століття. Через Другу світову війну художнику довелося емігрувати до США, де він здобув світову славу в 60–70-х роках. Його роботи «Зимовий пейзаж» і «Соняшник» висіли в президентських апартаментах Джона Кеннеді в Білому домі. До виставкового проєкту увійшла робота Гніздовського «Різдвяна листівка», яка складається з трьох зображень. Український Дім звернувся до відповідного американського агентства щодо права зробити велику репродукцію та надрукувати листівки. Тож українська різдвяна традиція не зникла, навіть попри відстань між континентами.

Крім цієї роботи, на виставці можна побачити понад 200 експонатів: старовинні скрині, килими, скатертини, глиняний посуд та інші експонати з фондів Національного музею народної архітектури і побуту України, Українського Дому, колекції сімʼї Ющенків та низки приватних зібрань.

В експозиції є зала з 12 пісними стравами до Святої Вечері, де можна побачити в традиційному вигляді кутю, голубці, пиріжки, вареники, рибу та інші страви, а також — варіації їх приготування. Наприклад, за гарячу юшку господарі можуть приготувати борщ, капусняк, грибну юшку, борщ із вушками чи росівницю. А голубці можуть бути з пшоном, з гречкою та картоплею чи з кукурудзяною крупою. Пампухам із ружею альтернативою можуть бути завиванці з маком, варені грушки, киселі чи медові пряники.

До того ж на виставці можна дізнатися про давні українські різдвяні звичаї. Наприклад, мак не тільки додавали до куті та інших страв. Він був важливим оберегом проти злих сил, тож ним обсипали поріг хати, долівку біля печі, щоб уберегтися від відьом та чаклунів. Кутя ж символізує зв’язок між світами й визначає, яким буде прийдешній рік. У деяких регіонах, перш ніж їсти кутю, її тричі підкидали ложкою вгору й за кількістю зернин, прилиплих до стелі, визначали успішність року.

Одна із зал — своєрідний календар, який складається з 16 свят зимового циклу. Кожне з цих свят репрезентоване або іконою відповідного до дня святого (наприклад, зразок славетного українського бароко «Великомучениця Варвара»), або якимось побутовим елементом, який символізує щось із обрядовості цього дня (наприклад, сокирою чи санями). Починається святкування 18 листопада (за актуальним календарем) — з дня Романа, коли українці передбачали, яка буде зима: м’яка і тепла чи морозна. 21 листопада — Третя пречиста. Кажуть, цього дня на трирічну Марію зійшла Божа благодать у храмі. Далі 24 листопада — день святої великомучениці Катерини, яку вважають покровителькою дівочої долі та яку просять про щасливий шлюб. Зазвичай від цього дня посилювалися морози.

30 листопада — день пам’яті апостола Андрія Первозванного, який за легендою провістив Києву щасливу долю з Божою благодаттю. 1 грудня — день святого монаха-провістителя Наума, який учив дітей читати. 4, 5 й 6 грудня вважають Тріадою Варвари — Сави — Миколая. Казали: «Варвара мостить, Сава гострить, а Микола морозом давить». 9 грудня — свято на честь зачаття праведною Ганною Богородиці. У цей час зима вже ставала на порі, тому казали: «На Ганьки сідай в санки».

Починаючи з 12 грудня — Спиридона, — починали різати птицю й колоти кабанів, готуючись до різдвяних свят. Вечір напередодні Різдва — Святвечір — вважали часом чудес і творення омріяного буття. Саме ж Різдво відзначають 25 грудня як свято народження Ісуса Христа, а також — день народження нового сонця, символом якого була коляда. У цей день славлять Спасителя і світло, що перемагає темряву.

31 грудня — Меланки, переддень Нового року. У цей день накривали багатий, непісний святковий стіл, тож вечір називали щедрим. 1 січня — Василя, вже саме свято Нового року, відоме магічним звичаєм засівання.

5 січня — Голодна кутя, на яку вечеряли пісними стравами та спалювали дідуха, бо Зимові свята добігали кінця, а 6 січня — Водохреще, або Йордан, коли воду освячували й зберігали вдома, бо вона нібито має цілющі властивості. Цим днем і завершувалися зимові свята.

Олексій Ананов, один із кураторів виставки, поділився двома гаслами, які активно обговорювали в колі організаторів:

«Марія Квітка (етнологиня й одна з кураторок) говорила, що хотіла б закохати у різдвяну традицію. Щоб люди, які прийдуть, подивилися, як це красиво: які гарні вишивки, який посуд, які картинки та зірки. Фактурність традиційних речей вражає сама собою, і не треба додаткових елементів для переконання у їхній красі.

А Марина Сенчило (етнологиня й кураторка виставки) запропонувала ціле гасло — навіть ідеологію: “Ми зберегли традицію, а традиція оберігає нас”. І справді, традиція Різдва, попри заборони радянського часу та обмеження на все українське в Російській імперії, вижила. Традиція вижила навіть у роботах художника, який мусив емігрувати до США. І цього року, коли Росія тисне і навколо не найкращий святковий настрій, ми відчули, що це важливо, і велика кількість відвідувачів підтверджує, що запит справді існує. Тобто це якось допомагає нам краще розуміти себе. Це про пошуки меж ідентичності, свого коріння, перепідтвердження, нагадування собі про спогади», — розповів Олексій Ананов.

Окрім виставки, проєкт передбачає цикл освітніх заходів, концерти, лекції, майстер-класи для дорослих і дітей. Анонси й розклад подій можна знайти на сайті Українського Дому і в його соцмережах. Відвідати виставку можна з 11:00 до 19:00 щодня, крім понеділка. Вартість звичайного квитка — 100 грн, екскурсійного — 150 грн.

Інтерактивна різдвяна виставка «Зірка сходить» на Центральному залізничному вокзалі Києва розповідає про те, що об’єднує Україну і світ у цьому святі. Це виставка «про Різдво, яке не лише день у календарі та раз на рік, а про Різдво як певний стан і настрій, коли радості більшає», пишуть куратори в описі на початку виставки.

«Цього року Україна вперше відсвяткує Різдво 25 грудня разом із країнами Європейського Союзу та США. Тож ми вирішили розповісти про речі, які об’єднують нас у цьому святі: від музики й кіно до звичаїв і різдвяних іграшок. А головне — ми хотіли підтримати українців у найважчий час у нашій історії. Дати можливість відчути та прожити, як із маленької радості проростає велика надія», — каже організаторка проєкту Ярослава Гресь.

Експозиція складається з трьох смислових блоків: «Дух Різдва», «Образи Різдва» та «Нова радість», у яких зібрали понад 100 експонатів, які знайомлять з історією Різдва. Починається виставка фотозоною з десятків валіз, розташованих у різних куточках кімнати та завислих у повітрі. Вони — немов із чарівного вокзалу Кінґс-Крос, і на мить ніби переміщують відвідувачів у світ Гаррі Поттера. Далі куратор проводить до локації з екраном на всю стіну. На ньому транслюється ролик, який інакше як дивом не назвеш: за 5 хвилин він занурює в безтурботне дитинство, коли з трепетом чекаєш Різдва, святкуєш його з рідними, колядуєш. І це немов знову дає сили повірити в диво, навіть у тяжкі часи. 

Перша зала — цілий світ спогадів, щемких та особистих. Вона демонструє те, чого сповнені наші святкові дні з року в рік: музику, яка створює різдвяний настрій; стрічки з відповідною атмосферою; страви, якими смакуємо за вечерею в родинному колі; прикраси, які додають святкового настрою. У цій залі можна почути мотиви пісень, що лунають із різнокольорових грамофонів: «Let it snow!» Діна Мартіна, «Feliz Navidad» Хосе Фелісіано, «Wonderful Christmastime» Пола Маккартні та інші. А якщо ви шукаєте тематичний фільм на вечір, на виставці представлені 8 святкових стрічок. Серед різдвяної класики можна побачити як «Різдвяний сон» 1900 року, так і мультфільм «Клаус», який світ побачив у 2019-му. До «Історії Різдвяного кіно у 8 фільмах» також потрапили «Диво на 34-й вулиці» і «Це дивовижне життя» 1940-х, а також «Полярний експрес» і «Поганий Санта» з 2000-х. Далі — інтерактивна книга, сторінки якої перегортаються за помахом руки та демонструють уривки з «Ночі перед Різдвом» Миколи Гоголя, «Ялинки» Михайла Коцюбинського та «Гаррі Поттера» Джоан Ролінґ. З іншого боку від чарівної книги — інтерактивний стенд, який розповідає про традиційних для різних країн та регіонів персонажів різдвяної історії. 

Також тут можна познайомитися з нашим Святим Миколаєм, зі Святою Люцією, що творить дива в Італії, Хорватії та Угорщині, та з іншими героями, серед яких є навіть Крампус — ним лякають дітей у Східних Альпах. Виявляється, різочки — не найгірший «подарунок» від цього персонажа: найвередливіших дітей він саджає в горщик і спалює в печі — ну просто як у казці «Івасик-Телесик». Крім того, в кожного персонажа є свій помічник, у Люції це крокодил, що допомагав з дарунками в насичені святкові дні, а в нідерландської версії Миколая — Чорний Піт. Вважалося, що Піт — хлопчик африканського походження, якого Святий Миколай звільнив із рабства, однак зараз образ змінили на менш суперечливий: тепер це хлопчик, замурзаний у сажу, бо лазить із подарунками через димарі.

Продовжує першу залу давній український атрибут зимових свят — дідух. Прикрашений сніп пов’язують із ритуалами родючості та вшанування предків. Кажуть, коли на Святвечір господар брав дідух із клуні в дім, заносив не просто сніп, а символічне вмістилище духів предків. Зазвичай дідух стояв під іконами до Нового року чи до Водохреща, а іноді — аж до Масниці. Далі виставка розповідає про історію прикрашання ялинки. Спершу хвойне дерево ототожнювали з райським деревом життя, а неодмінним символом прикрас були яблука або апельсини, поширені на півдні Європи. Згодом до них приєдналися фініки й горіхи, загорнуті у фольгу, а також витинанки та свічки. Довгий час на ялинці переважали їстівні прикраси, тож не дивно, що малеча полюбляла трусити дерево й з’їдати те, що вхопить. Також ялинку колись носили вулицями, щоб нужденні могли пригоститися. Популярними тепер скляними кулями ялинки почали активно прикрашати вже в середині 19 століття. За легендою колись німецькі майстри вирішили таким чином замінити яблука, оскільки рік видався неврожайним, а вже у 19 столітті ця традиція набула поширення.

Продовжують розповідати про Різдво інтерактивні стенди: натискаючи на кнопки, можна побачити символи та героїв, традиційних для відповідних країн, а також прочитати інформацію про цікаві звичаї святкування. Наприклад, у 1950-х роках дітям у Венесуелі зазвичай дарували роликові ковзани напередодні Різдва. Тож не дивно, що вони наступного дня хотіли випробувати подарунок, вирушивши на ньому на святкову службу. Надихнувшись дитячим прикладом, дорослі вирішили перетворити це на щорічну веселу традицію. А от у деяких регіонах Мексики уже 120 років перед Різдвом влаштовують велике змагання. Воно полягає у творенні різноманітних фігур і композицій із редисок — важливої частини місцевої кухні. Усміхнене поліно, або Тіо де Надаль, — ще один особливий персонаж Різдва, вкрай популярний у Каталонії. Це колода з ніжками-паличками та червоною шапкою-торбинкою, яку приносять у дім на початку зими. В очікуванні подарунків діти доглядають поліно — символічно напувають і годують аж до Різдва, аби наприкінці з нього з’явилися подарунки.

Зимові свята супроводжуються різноманітними дійствами, зокрема, відомими колядуваннями, вертепом — старовинним пересувним ляльковим театром — та багатьма іншими обрядами. І кожен з них мав своїх героїв, які носили костюми та маски для впізнаваності. Усі герої відрізняються від регіону до регіону. Для виставки «Зірка сходить» свою інтерпретацію деяких масок створив художник-постановник фільму «Памфір» Іван Михайлов.

У залі «Образи Різдва» можна познайомитися з традиційними українськими персонажами вертепу та інших святкових дійств, таких як Маланка і водіння Кози. Коза й Ведмідь — символи природи, яких можуть водити, відповідно, Солдат і Циган. Але частіше Козу водить її власник, Дід, один із головних героїв дійства. А охороняти всю святкову процесію може Козак. Також у сценках присутні Ангел і Чорт, при цьому останній спершу виступає на стороні головного антагоніста, Ірода, але згодом переходить на бік добра. 

На виставці присутні творчі інтерпретації традиційного для України вертепу: скринька з ляльками до вистави «Український вертеп», створена в 1992 році; скриня модерного «Революційного вертепу» 1923 року з фігурками відомих тоді політичних діячів; шопка з Євромайдану, в якій показували різдвяні вистави і розливали коктейлі Молотова; дерев’яний будиночок, створений художником Сергієм Редьком на замовлення Музею Івана Гончара; вертеп художника Романа Адамовича з фільму «Толока»; костюми з перформансу Андрія Хіра «Бетлегем» (так на Закарпатті називають вертеп); авторські маски Івана Михайлова.

Продовжується виставка різдвяними експонатами: розписаними керамічними тарілками, стендом із імбирним печивом, картинами з Національного музею народної архітектури та побуту, виробами з дерева й тканини з Державного музею іграшки. Також можна побачити дерев’яну скульптуру Святого Миколая XVIII сторіччя, різдвяні свічники-трійці цього ж періоду, а ще колядницькі зірки з Музею Івана Гончара.

Завдяки VR-окулярам можна проїхатися на санчатах, поколядувати, а також — поспостерігати за старовинною різдвяною забавою «хургало», поширеною колись серед молоді на Водохреще. Хургало — це різновид каруселі, яку встановлювали там, де була водойма: згори на палицю прикручували колесо, а до нього прикріплювали шворки, за які потрібно було триматися людині (або до яких прив’язували санчата), коли колесо оберталося на добре промерзлій кризі.

Остання зала виставки зустрічає словами «Я дозволяю собі радість». І це справді стається: ти немов повертаєшся в дитинство й радієш навіть дрібницям: снігу, що падає зі стелі, гойданню на підвісних гойдалках у такт «Щедрику» Миколи Леонтовича та зіркам, що занурюють у свій різнобарвний космос.

«Зірка сходить» створена комунікаційною агенцією Gres Todorchuk разом з «Укрзалізницею». Відчути атмосферу свята й поринути в дитинство можна в Червоній залі Центрального залізничного вокзалу Києва щодня з 10:00 до 21:00, а вартість квитка — 150 гривень. 50% від продажу кожного будуть спрямовані через UNITED24 на будівництво укриттів в українських школах.

У четвертому епізоді подкасту «Не ґуґли» від медіа «Сенсор» журналістка й редакторка подкастів медіа Ліза Цареградська поговорила з дослідником української та міжнародної політики, автором книжки «Теорії змов. Як (не) стати конспірологом» Максимом Яковлєвим про теорію змов, конспірологію та популізм. Наша версія конспекту подкасту — в матеріалі.

Заколоти й змови, уявлення про те, що все не так, як здається, існували завжди — будь-де, де є політична спільнота, а всі стосунки містять у собі політичний компонент. Наприклад, з прадавніх часів, коли одна група домагалася влади, вона відповідно змовлялася, щоби повалити чинних лідерів. 

Пізніше, коли суспільство та політика стосунків ускладнилася, з’явилися змови іншого ґатунку, і це наближає нас до сучасного розуміння поняття конспірологія. Це — гіпотеза, припущення про те, «а що як…».

– надмірне спрощення складних для розуміння речей і понять;

– думка про те, що існує зловісна сила, котра керує всіма процесами за лаштунками;

– ідея про зв’язок між різними явищами, випадковостей немає.

Кожна людина має право жити так, як вона вважає за потрібне, та вірити у щось. Проте доки це стосується лише її й вона не порушує свободи та згоди інших людей у суспільстві. Ми не можемо ставити різним людям вимоги, котрі виходять за межі, наприклад, їхньої фахової компетенції, а перевиховувати когось — невдячна справа й поготів. 

У такому випадку йдеться про інформаційну гігієну, бажання самостійно розібратися в питанні й зрозуміти що до чого. Варто піддавати певну думку чи вірування сумніву: критично осмислити її й таким чином виставити дієві запобіжники, що не суперечать закону та убезпечать нас від неправдивої інформації і пропаганди.

Наука й діяльність фармакологічних компаній — це класика конспірології. Проте ми маємо зрозуміти, що наука як і будь-яке явище у світі постійно розвивається і змінюється. 

Науку можна визначити через сукупність трьох компонентів: інституція (спільнота), знання, котре накопичується, принципи, за якими це все функціонує. 

Ми не повинні оглядатися на дослідження минулого й оцінювати їх із позиції сучасності, оскільки так робити некоректно.

Ми часто схильні спрощувати навіть найскладніші теми й це цілком нормально. Проте проблема виникає тоді, коли людина відмовляється розуміти й відрефлексувати ці складнощі, зрозуміти, чому власне вони такі є. Не вибирайте простих рішень, особливо, коли йдеться про явища, котрі торкають наші життя: оподаткування, медичної системи, освіти.

Нам потрібен офіс складних рішень.

Ми не зможемо вирішити складну задачу простим способом, оскільки це породить ще складнішу задачу. До проблеми слід підходити послідовно, щоби не піддатися на легкі й «відірвані» від життя конструкції. Складнощі мають мотивувати до розвитку.

Книжка Максима Яковлєва «Теорії змов. Як (не) стати конспірологом» 

Книжка Руді Рейхштадта «Опіум дурнів» 

Фільм «Лицарі справедливості» (2020, реж. Андерс Томас Єнсен)

гіпотеза Сепіра-Ворфа, гіпотеза мовної відносності — концепція 1930-х років за якою мова визначає спосіб мислення носія цієї мови;

віра — у межа цього можна вирізнити поняття: “faith” — право людини вірити у щось, що торкає лише її життя; “belief” — сильне переконання, коли людина свідомо накладає на себе «шори» й відмовляється піддати свою думку критичному мисленню; 

знання — це такий комплекс, коли є теоретичне підґрунтя, котре ми можемо розпізнати (ідентифікувати) й застосувати на практиці там, де це можливо;

критичне мислення — це спроможність поставити власні думки, переконання, навіть вірування під сумнів;

популізм — політика чи манера звернення, що ґрунтується на апелюванні на надіях чи навпаки зневірі й страхах народу;

презентизм — напрям у методології історії 20-40-х років ХХ століття у США, котрий розглядає історичну науку крізь призму сучасності, а не об’єктивності;

флінстоунізація — розглядати явища (зокрема в подкасті — науку, технологічний процес) минулого з позиції сучасності.

Слухати подкаст: Spotify, Apple, YouTube, Sound Cloud. 

Цього тижня пропонуємо познайомитися з учасниками національного відбору на Євробачення, додати у свій список на читання кілька нових книжок, дізнатися більше про історію однострою, почути історії бойових медикинь, яким вдалося вийти з окупованого Маріуполя та вимушених переселенців, котрі шукають відчуття дому на новому місці.

Реакція фіналістів Нацвідобру-2024 на жеребкування на каналі «Євробачення Україна»

Репортаж за лаштунками жеребкування, яке відбулося 11 січня. Ведуча Анна Тульєва поговорила із фіналістами, щоб трохи ближче познайомити їх із глядачами. Звідки взявся Петро Щур у кліпі NAHABA? Хто був на жеребкуванні замість учасників гурту NAZVA? Чому MÉLOVIN написав пісню «DREAMER»? Та як Jerry Heil та alyona alyona реагували на перші відгуки на пісню.

Інтервʼю з Олексієм Ерінчаком на каналі «УТ-1»

Ведучий Юрій Федоренко поговорив із засновником книгарні «Сенс» про читання, бізнес, громадську діяльність та політику. Чому айтівець вирішив долучитися до книготоргівлі? Чому доступність простору — це важливо? Скільки часу займає керування двома проєктами?  Та ким себе бачить Олексій Ерінчак у політиці?

Відео про кіноадаптації пʼєси «За двома зайцями» Михайла Старицького на каналі «На пошуки грамоти!»

Відеоесе про шлях, який пройшла історія русифікованих міщан Києва, від «На Кожумʼяках» Івана Нечуя-Левицького до новорічної екранізації на телеканалі «Інтер». Як довго не могли знайти україномовний оригінал фільму 1961 року? Які конспірологічні теорії повʼязували з цим та де врешті-решт знайти першу версію стрічки? Чому фільм став таким популярним у радянські часи? Та що лишилося від оригіналу в новорічній адаптації мюзиклу на Інтері?

Інтервʼю з бойовими медикинями про оточення Маріуполя на каналі «Ukraїner»

Бойові медикині 1 окремого батальйону морської піхоти Вікторія «Вася» та Любов «Зоря» розповідають про оточення Маріуполя, оборону міста та прорив до українських позицій, який тривав 8 днів та 267 кілометрів. Вони зустріли початок повномасштабної фази війни неподалік Маріуполя, пізніше разом з іншими захисниками потрапили на металургійний комбінат ім. Ілліча, а згодом — вийшли до неокупованих територій.

Відеодослідження як українська музика почала зникати з України у 2000-х на каналі «Звучить!»

Головний редактор LiRoom Олексій Бондаренко розповів, як Росія підпорядковувала собі українську музичну сферу від початку 2000-них до 2014 року. Чому українські співаки та співачки обирали російський ринок? Що відбувалося в той час на радіо та телебаченні? Якою була на той час українська музична преса? Та чи були шанси у нового артиста стати відомим з україномовним матеріалом?

Історія військової уніформи на каналі «WAS: популярна історія»

Команда каналу підготувала випуск про однострій — невіддільну частину військової історії. Що було до введення унормованої військової форми? Чому після Наполеонівських війн армії почали відмовлятися від яскравих кольорів одностроїв? Коли та де почали розробляти різну форму для різних родів військ? Які взагалі функції уніформи, крім розрізнення? Та чи справді модельєр Гуґо Босс створював форму для Третього Райху?

Обговорення біографії Девіда Лінча на каналі «Точка збору»

У першому випуску шоу «Не автобіографія» Роман Міщеряков, Костянтин Трембовецький та Василь Байдак поговорили про життєпис відомого незалежного режисера Девіда Лінча. Чому він відмовився знімати разом із Джорджем Лукасом третю частину «Зоряних війн»? Чи справді Девід Лінч ніколи не кричить на знімальному майданчику? Та як режисер зміг створити водночас химерний та комерційно успішний «Твін Пікс»?

Випуск про вимушених переселенців на каналі «Ебаут»

У соціальному спецвипуску шоу ведучі розпитали співзасновницю ГО «НЕ САМІ» Олександрою Качановою про проблеми із якими стикалися вимушені переселенці. Як переконати людей виїхати з небезпечних місць? Чому дехто повертається додому, попри все? Та чи можливо віднайти відчуття дому на новому місці? Також, у випуску ведучі міркують про стереотипи, повʼязані з ВПО, та чому важливо їх позбуватися, як переселенці можуть змінювати локальні спільноти, та що можна зробити для людей, які втратили все.

10 книжок від Артема Албула на каналі «Клятий раціоналіст»

Підбірка наукпоп-книжок, як варті читацької уваги, на думку Клятого раціоналіста. Серед переліку були книжки про космос, право власності у найширшому сенсі, мислення, яке дозволило людству зробити безліч наукових відкриттів, динозаврів з точки зору сучасної палеонтології, та фізичну активність, яка не гарантовано робить людину здоровою.

У 5 епізоді подкасту «Висока полиця» ведуча, літературознавиця Богдана Романцова поговорила із письменником та журналістом Володимиром Аренєвим про дві найвідоміші літературні премії у галузі фантастики: «Гʼюґо» та «Небʼюлу». Обидві нагороди засновані в США і відзначають тих авторів, чиї тексти написані або перекладені англійською та видані американським видавництвом. 

Володимир Аренєв розповів, як науково-фантастичні журнали формували жанр, чому обсяги фантастичних і фентезійних текстів ростуть та як змінювалась галузь останні десятиліття. Богдана Романцова розпитала письменника про англомовний книжковий ринок фантастики, внутрішню кухню премії «Гʼюґо» та відмінності між двома нагородами. Разом вони поміркували про сучасні тенденції у фантастиці та фентезі, роль критика у фантастичних спільнотах та ігри як майбутнє літератури.

Премію «Гʼюґо» заснувало Світове товариство наукової фантастики у 1953 році. Нагороду назвали на честь Гʼюґо Гернсбека — засновника першого науково-фантастичного журналу «Дивовижні історії» (“Amazing stories”), що виходив друком з 1926 по 2005 рік. Особливістю премії є її система голосування: усе вирішують зареєстровані учасники Всесвітнього науково-фантастичного конвенту “WorldCon” у Філадельфії. Через це нагороду називають «читацькою». Лауреату вручають статуетку у формі ракети, що злітає, грошової винагороди немає. 16 номінацій премії можна поділити на три типи: нагорода за окрему роботу (наприклад найкращий роман або комікс), нагорода за творчі здобутки (найкращий професійний художник) та нагорода за сукупність робіт (найкращий журнал).   

Премію «Небʼюла» заснувало Американське товариство письменників-фантастів у 1966 році. На відміну від «Гʼюґо» цю нагороду присуджують не читачі, а професійні члени товариства. Переможці премії також не отримують грошової винагороди, тільки статуетку: прозорий пластиковий блок з кристалом кварцу та сріблястою спіраллю всередині. Такий дизайн є алюзією на назву премії, що у перекладі й означає «туманність». Щороку короткі тексти-лауреати публікуються у збірці, а на обкладинки книжок-переможців або номінантів додають спеціальну позначку. Станом на сьогодні премія має 7 номінацій, з 2009 року не присуджується нагорода за Найкращий сценарій для фільму, яку отримували «Зоряні війни» Джорджа Лукаса, «Володар перснів» Пітера Джексона та «Мандрівний замок» Хаяо Міядзакі. З 2010 року цю номінацію розширили до окремої премії Рея Бредбері.

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom