Трилер «Солтберн» (Saltburn) — другий фільм британської режисерки Еміралд Фіннел — вийшов у прокат іще наприкінці листопада та зібрав різні відгуки критиків. Однак друге дихання стрічка отримала після появи на стримінґу Amazon Prime 22 грудня. І звідтоді тисячі (якщо не десятки тисяч) користувачів з усього світу почали створювати треди на редіті та у Х, присвячені світу «Солтберна», а в тіктоці завірусився тренд #MurderOnTheDancefloor, у межах котрого юзери та юзерки намагаються повторити фінальний танець головного героя, якого грає Баррі Кіоґан, що ще в минулому році зіграв у стрічці «Банші Інішерина» Мартіна Мак-Дони.
На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 71% «свіжості» на основі 269 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Солтберн» на 61 зі 100 на основі 53 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на ранок 11 січня — 7,2 з 10.
Кінокритик Ігор Кромф подивився «Солтберн» і готовий розповісти, про що ж насправді це кіно.
Якби Том Редл був міленіалом
Сюжет «Солтберна» будується навколо такого собі Олівера Квіка, якого грає Баррі Кіоґан. Це дуже розумний хлопчина з не дуже багатої родини. Однак йому щастить виїхати з депресивного портового містечка на навчання в Оксфорді з університетською стипендією. Звісно, що відлюдькуватий ботан в одязі з секондгенду мало цікавий популярним і самовдоволеним мажорам з родин аристократів чи бізнесменів. Однак Олівер не здається й урешті-решт стає другом найпопулярнішого студента свого курсу — Фелікса Кеттона (котрого грає зіронька серіалу «Ейфорія» Джейкоб Елорді), до якого Олівер відчуває не скільки дружні, як гомоеротичні почуття.
Квік починає скаржитись багатенькому і наївну мажору на важке життя-буття та врешті їде на літо в його родовий маєток Солтберн. Там він швиденько освоюється в новому середовищі й починає потихеньку та з хворобливою пристрастю маніяка перебирати на себе маєток британських аристократів.
Загалом сюжет про те, як розумний, але при цьому мізантропічний провінціал «розводить» чи експлуатує наївних багатіїв, не є чимось новим. Можна згадати шкільну програму з літератури, з її «Червоним та чорним» Стендаля чи «Батьком Горіо» Оноре де Бальзака. Або з кіно — того ж таки «Талановитого містера Ріплі» Ентоні Мінґелли чи «Паразитів» Пона Чжуна Хо. Фіннел знімає свою версію такої історії, загортаючи її в естетичний шарм старомодної Британії, з її оксфордськими дортуарами та книгозбірнями, а також середньовічними маєтностями, що насичені родовими гербами та античними статуями. Весь цей фільм наштовхує на відчуття, ніби це якась немагічна частина «поттеріани», в котрій Том Ярволод Редл — не лише мізантропічний сирота, а ще й типовий міленіал, якого запросили якісь Малфої чи Лестранжі на канікули до свого маєтку.
Сюжетний твіст — як основа стилю
«Солтберн» став другою повнометражною роботою Еміралд Фіннел. У 2019 вона випустила дебютний фільм — «Песпективна дівчина», за який отримала сценарний «Оскар». «Перспективна дівчина» за своїм жанром належить до Rape&revenge films, тобто до стрічок про зґвалтування та помсту за нього. В принципі, цей жанр (як і будь-який інший) має свої шаблони, ходи, логіку розвитку сюжету. Особливістю «Перспективної дівчини» було те, що сюжет будувався на неочікуваному фінальному твісті, який розвертав цю історію зовсім інакше.
Історія з «Солтберном» приблизно така сама. Ми бачимо постійне наростання сюжету, в якому спершу бідний сирітка Олівер Квік намагається сподобатись снобам-мажорам, попри свій дешевий одяг та вбогий вміст гаманця. Врешті він потрапляє в маєток, населений гнилими багатіями: мамою Елспет (Розамунд Пайк із «Загубленої» Девіда Фінчера), з її лицерміним гуманізмом, татком Джеймсом (Річард Е. Ґрант, який втілив «класичну» версію Локі в однойменному серіалі), що буквально нічого не вміє і не знає в житті, а ще — їхньою донечкою Венішією (дебютантка Елісон Олівер), яка страждає на психологічний мазохізм, не менш мізантропічним, ніж головний герой, дворецьким Данканом (герой британських серіалів Пол Ріс) і типу племінником Фарлі (Арчі Мадекве, який у 2023 році також виконав головну роль у «Ґран Туризмо»), котрий насправді тут для того, щоб так само наживатись на цих відверто неприємних людях.
Весь фільм важко обрати сторону, тому що головний герой — відверта мразота, яка плете постійні інтриги. Але оточують його не надто кращі люди, котрі й без Олівера Квіка з задоволенням морально нищать як одне одного, так і випадкових гостей свого маєтку.
Однак що далі йде сюжет, то більше Фіннел його закручує, перетворюючи цю історію на фільм про психопата, який методично вбиває окремо взяту родину. Однак врешті важливий твіст режисерка знову зберігає на кінець, руйнуючи очікувану розв’язку з торжеством справедливості. У «Перспективній дівчині», до речі, фінальний твіст працював із точністю до навпаки.
Можна сказати, що ось ця побудова сценарію, де вся інтрига тримається на фінальному твісті, — це ознака стилю Фіннел як режисерки. І цей прийом працює як на користь, так і на шкоду її фільмам.
Очевидно: що закрученіший сюжет, то більш захопливо його дивитись глядачеві. Однак така складна побудова сценарію перетворює його персонажів на людей галактичного рівня організованості. Споглядаючи, як герой Баррі Кіоґана розробляє та втілює свої інтриги, періодично ловиш себе на думці про те, що одній людині у відносно закритому просторі так постійно щастити не може. Інше, що одразу спадає на думку: чому ці безтолкові та розніжені життям аристократи не оточені армією юристів і бухгалтерів, які просто не дадуть їх знищити одному навіть дуже талановитому пройдисвіту. Фіннел вмикає «режим Бога» у своєму сценарії, однак її персонажі — це мерзенні та дрібні людці, а не боги, тому в них не може все складатись аж настільки гладко і при цьому динамічно.
Саме це порушує логіку фільму, вимагаючи від глядача погоджуватись на нові й нові умовності, щоб «Солтберн» виглядав правдоподібно.
Естетика мерзенного в інстаґрам-фільтрі
Якщо говорити про «Солтберн», важко не віддати шану його оператору — шведу Лінусу Сандґрену. Він та Фіннел — однозначно люди, чия юнацька відеотека складалася не лише з бойовиків категорії «В», тому у фільмі постійно можна побачити посилання на вже згаданого «Талановитого містера Ріплі» Ентоні Мінґелли та «Баррі Ліндона» Стенлі Кубрика, а також на «Вавилон» Дем’єна Шазелла, який, до речі, Сандґрен також фільмував. «Солтберн» — це своєрідний варіант «Паразитів» Пона Чжуна Хо, але створений для аудиторії західних зумерів, що проводять більшість часу в інстаґрамі та тіктоці. Попри достатнього кріпово-трилерний сам собою сюжет, візуал фільму наповнений безтурботним літнім теплом та неоновим світлом рейву. А загальний візуальний стиль — це кольори та світлова насиченість полароїдних фото у поєднанні з динамічним монтажем.
Однак якщо повертатись до тих-таки «Паразитів», то там фінал із покаранням для винуватців і слугує цим висновком про наявність класової різниці. Фіннел натомість майстерно прикидається, що її фільм — класова сатира, насправді подаючи нам маніакальний трилер. Саме тому їй потрібен перехід із соціального простору маєтку Солтберн, із його гнилими жителями, до чогось сюрреалістичного чи навіть метафізичного.
Фіннел досягає цього, працюючи з дуже відвертими сценами, які почасти перегукуються з фільмом П’єра Паоло Пазоліні «Теорема». У «Солтберні», наприклад, є сцена кунілінгсу з місячними чи імітації сексу з могилою. Однак вони більш трешово зараз читаються в рецензії, ніж виглядають у кадрі. Режисерка в компанії свого талановитого оператора-поставника естетизує ці сцени, витримуючи ту межу, коли трилер переходить у горор.
Фіннел у парі з Сандґреном перетворюють «Солтберн» на великий колаж естетики мерзенного, на яку наклали модні інстаґрам-фільтри та обрали популярні ракурси, чим перетворили натуралістичні й місцями огидні речі на досить естетичні візуалізації тілесності. Саме цей еротичний підтекст дає змогу «Солтберну» вийти з площини соціальної сатири у світ чогось метафізичного та тваринного, де хитромудрий трикстер Кіоґана, ніби цирковий гімнаст, постійно балансує між ірраціональним та раціональним. Таким чином саме завдяки візуальній естетиці Фіннел вдається перетворити початкову соціальну історію про класову нерівність на макабричний трилер про саму природу зла.
То яким все ж вийшов «Солтберн»
Після тріумфу дебютної «Перспективної дівчини» багато хто казав, що Фіннел спіткав принцип «новачкам щастить». Однак «Солтберн» із його складно продуманими сюжетом та естетикою показує, що щастить лише тим, хто справді працює над своїми фільмами, як, наприклад, Еміралд Фіннел. Так, однозначно «Солтберн» — це не шедевр і навіть дуже суперечливо було б його назвати фільмом року. Сюжет його розхитаний. Усі твісти не працюють у звичайні логіці та вимагають купи умовностей. Однак його складна сюжетна постмодерна конструкція, що нагадує деборівське «суспільство спектаклю», де за одними явищами (соціальна сатира) криються зовсім інші (трилер про природу зла), та ще й у поєднанні з грамотно складеною візуальною естетикою, показує, що Фіннел — справді одна з найперспективніших режисерок, яка здатна знімати заворожливе кіно.
