Заповіти визначних людей — це не тільки привід розсваритися для їхніх родичів, а й часом прекрасна нагода поговорити про науку і мистецтво. Більшість знає про Нобелівську премію, яку запропонував вручати Альфред Нобель у своєму заповіті, «забувши» про математику (Нобелівку дають за надзвичайні досягнення у фізиці, хімії, літературі, фізіології/медицині, економіці й справі встановлення миру). Та значно менше людей чули про Пулітцерівську премію, запропоновану в заповіті Джозефа Пулітцера, який найбільше любив журналістику. Завдяки цим двом особистостям маємо дві впливові, народжені із заповітів премії, які вже понад століття лишаються орієнтиром для тих, хто прагне розібратися в дедалі складнішому світовому культурному ландшафті.
І якщо про Нобелівську премію говорять часто, то про Пулітцерівську інформації в публічному просторі суттєво менше. Так, скажімо, в Україні про неї активно згадували цьогоріч лише тому, що лауреатами у двох категоріях стали українські журналісти, які співпрацювали з Associated Press (Євген Малолєтка, Мстислав Чернов і Василіса Степаненко) і The New York Times (Стас Козлюк).
Кому дають Пулітцерівську премію?
Попри поширений стереотип, Джозеф Пулітцер задумував свою премію не тільки як відзнаку для співробітників газет і журналів. Крім чотирьох нагород для журналістів, він ще пропонував давати чотири для літераторів, чотири — як стипендії для наукових подорожей, і одну — для студентів. Згодом його заповіт, складений 1904 року (помер Пулітцер 1911-го), дещо переосмислили, збільшивши кількість категорій до 23 і кількаразово змінюючи формулювання для номінантів, але саме грошова винагорода в цій премії ніколи не була велика. З тих 2 мільйонів доларів, які Джозеф Пулітцер заповів Колумбійському університету, значна частина пішла на заснування школи журналістики. Переможцям натомість, залежно від категорії (крім однієї — «За служіння суспільству», де дають лише золоту медаль), від початку, за заповітом, діставалися 500, 1000 чи 2000 доларів. Поступово грошовий обсяг премії зростав і від 2017 року становить 15000 доларів.
Утім, зосередимо нашу увагу саме на тих нагородах, які дають за художню книгу. Як і інших номінантів, переможців у цій категорії оголошують щороку в травні. Нагорода в цій номінації — серед найстаріших, вона існує з найпершого «пулітцерівського» 1917-го, хоча того року вибрати найкращий художній твір журі так і не спромоглося. Назва номінації від 1918-го до 1947 року звучала як «Роман», а після того — як «Художня література». Відтоді маємо 97 нагороджених текстів, а серед їхніх авторів — чотирьох прозаїків, які двічі отримували Пулітцера: Бут Таркінґтон, Вільям Фолкнер, Джон Апдайк і Колсон Вайтгед. З усього переліку українською натепер перекладено 20 премійованих художніх творів. А ще кілька назв лунали серед запланованих. З найцікавіших, на мою думку, — сатирично-історичний роман «Нетаньягу» («The Netanyahus») Джошуа Коена про вигадану зустріч визначного американського критика Гарольда Блума з істориком Бенціоном Нетаньягу і його сином, майбутнім прем’єр-міністром Ізраїлю, Беньяміном Нетаньягу.
Із цією «американськістю» Пулітцерівської премії пов’язані й постійні переписування самого визначення того, за що її варто давати. У заповіті засновника це формулювання звучало так: «За американський роман, виданий упродовж року, який найкраще представить усю (whole) атмосферу американського життя та найвищі стандарти американських звичаїв і мужності». Утім, уже під час першого вручення хтось в статуті премії змінив «усю» (whole) на «добротворчу» (wholesome), що так і лишалося до 1927 року, коли все ж повернули авторське слово. Щоб іще раз замінити його на «добротворче» в 1930-му. В 1928 році додали слово «бажано» (preferably): «…упродовж року, бажано той, який найкраще…». У 1934-му саме речення вже кардинально змінили на «За найкращий роман американського автора, виданий упродовж року, переважно про американське життя». У 1936-му початок фрази змінили на «За видатний роман року…». І від 1947 року маємо вже те формулювання, яке залишається відносно незмінним і дотепер: слово «роман» (novel) замінили на «художня література у формі книги» (fiction in book form), згодом прибравши оцю зайву «форму книги».
Пулітцерівка: скандали та інтриги
Як і кожна порядна премія, Пулітцерівка теж часто наражається на скандали, більшість яких стосувалася доволі втаємниченого процесу відбору та критеріїв, якими послуговується журі. При цьому найголосніші прецеденти були в ті роки, коли премію не давали. Утім, і переможців часто судили доволі суворо.
Так, 1940 року премію дали за роман «Грона гніву» Джона Стейнбека, що розлютило багатьох критиків і пересічних читачів, бо вони вбачали в ній пропаганду і те, що так часто заважало митцям отримати Пулітцерівську премію, — «порнографію». Це слівце часто зринало як остаточний аргумент для того, щоб таки не давати цю відзнаку. Пулітцерівку дає університет, а тому це була б ганьба для всієї освітньої системи.
Журі (від 3 до 7 осіб, залежно від категорії) подає тексти, які потім з тої чи тої причини відкидає консультативна рада чи рада самої премії (17–18 осіб). Утім, нерідко суперечки виникали і в межах самого комітету. Ось найвідоміші випадки.
1921 року журі проголосували за роман «Головна вулиця» («Main Street») Сінклера Льюїса, проте рада премії, керуючись консервативними переконаннями, вирішила її не присуджувати, бо письменник «дуже необ’єктивно» висвітлив життя маленького американського містечка — тож про яку «добротворчість» могло йтися? Тому того року Пулітцера дали Едіт Вортон за «Епоху невинності». Комітет схаменувся 1926-го і хотів відзначити Льюїса за роман «Ерровсміт» («Arrowsmith»), проте прозаїк відмовився від премії, ставши першим і поки останнім серед Пулітцерівських лауреатів, хто це зробив. Вортон, дізнавшись про ці позалітературні інтриги, теж лишилася не дуже задоволеною ситуацією, яка склалася, і тому в романі 1929 року «Річка Гудзон у дужках» («Hudson River Bracketed») згадала премію як «Pulsifer Prize» («Пельсифальська премія») і назвала її «фальшаком», продуктом «напіввизнаного фону залаштункових зв’язків і впливів».
1941 року комітет обрав «По кому подзвін» Ернеста Гемінґвея, але тодішній президент Колумбійського університету Ніколас Батлер, який займав провоєнну позицію, виступив проти. Аргументував він це тим, що книжка Гемінґвея «образлива і хтива», а також надто критична до іспанського диктатора Франко і загалом до фашизму. Втім, 1953-го комітет, як він це вміє, укотре схаменувся і дав письменнику премію за «Старого і море».
1974 року премію так нікому і не вручили, бо журі (провідні тодішні критики Бенджамін ДеМотт, Елізабет Гардвік і Альфред Казін) одностайно обрали «Веселку тяжіння» Томаса Пінчона, проте Пулітцерівська консультативна рада виступила категорично проти, назвавши текст «нечитабельним, велемовним, багатослівним і почасти непристойним». Утім, як віднедавна можуть переконатися українські читачі, роман Пінчона — не такий страшний, як про нього розповідають. Це одне з найвищих досягнень американського постмодернізму, твір, який випередив свій час, хоч і оповідав про Другу світову війну.
Проте якщо для підготовлених літературознавців це було зрозуміло ще тоді, то, припускаю, для «комітетників» текст видався, м’яко кажучи, доволі складним, адже вони не мали всіх допоміжних критичних матеріалів, які напрацювало пінчонознавство дотепер.
Неодноразово рада премії просто не могла вибрати одного переможця серед тих, кого запропонувало журі, і востаннє, коли це сталося, громадськість почула чергову порцію ущипливих дорікань. Це відбулося 2012 року, і очолив критичний напад один із трьох членів тодішнього журі — відомий романіст Майкл Каннінгем. Він разом із колегами — критикинею і професоркою Морін Корріґан та редакторкою і ведучою книжкової радіопрограми С’юзан Ларсон — після довгих обговорень вибрали трьох найсильніших із 341 претендента на Пулітцера:
«Болотландія!» («Swamplandia!») Карен Расселл — роман у дусі південноготичного магічного реалізму про родину борців з алігаторами;
«Блідий король» («The Pale King») Девіда Фостера Воллеса — посмертно опублікований роман про Податкову службу США, в якому кожен розділ написаний у різному стилі;
«Сни про потяги» («Train Dreams») Деніса Джонсона — маленький шедевр про американський Захід і всепоглинальну самотність.
А потім рада премії без будь-яких пояснень відкинула всіх трьох кандидатів. І найбільше Каннінгема обурило навіть не те, що вони цілий рік дарма читали стільки книжок, а те, що рада має опцію попросити журі надати їм іншого претендента або кількох, якщо поважний комітет не влаштує подана спочатку трійка. До речі, від 1980 року Пулітцерівська премія стала дещо відкритішою, бо стала повідомляти три книжки- фіналістки, але списки всіх номінантів у них від самого початку були закриті.
Чи впливає Пулітцерівська премія на продажі
Окрема тема — як впливає перемога на продажі книжок. Залежить від видання, але найбільше Пулітцер допомагає продати нонфікшн, бо в Америці книжок такого жанру дуже багато, а премія робить гарну рекламу, а ще, зрозуміло, підвищує довіру до автора як експерта. Що ж до художньої літератури, то нагорода може врятувати від забуття, а в дуже небагатьох випадках ще й відчутно збільшити банківські рахунки авторів. Так роман Елізабет Страут «Олівія Кіттеридж» (премія 2009 року) до Пулітцера продавався близько по тисячі екземплярів на тиждень, а після неї — по понад 5 тисяч, ставши до 2012-го бестселером із майже мільйоном проданих примірників. Роман Дженніфер Еґан «Візит загону горлорізів» (премія 2011 року) став розходитися втричі краще після нагородження, а «Щиголь» Донни Тартт (премія 2014 року) — удвічі. Але найвагоміший приріст у продажах спостерігався у роману Пола Гардінґа «Лудильники» («Tinkers») (премія 2010 року): за тиждень до Пулітцера розійшлося 40 примірників, а в тиждень після Пулітцера — 1042 (інформація про кількість — постачальник даних Nielsen BookScan, проаналізований Publishers Weekly).
І найголовніше — що б це була за нагорода, якби вона не мала затятих опонентів із кола знаних митців? І Пулітцеру в цьому плані «пощастило» з одним із найкращих американських есеїстів і непересічним прозаїком Вільямом Ґессом. Він у 1985 році в The New York Times надрукував просто-таки цілий антипулітцерівський маніфест, головна теза якого звучала так:
«Пулітцерівська премія з художньої літератури націлена винятково на посередність і майже ніколи не хибить; премію просто не дають твору першого рангу, і рідко — навіть другого; і якщо вважали себе письменником такого рангу, то тепер можете бути певні, що перебуваєте за пагорбом — ви не міцна гірська квітка, а маленька зів’яла конвалія». Переможці, на його думку, живуть не довше за дрозофілу, а їхнє ім’я — забуття, і всі протести літературознавців не мають ніяких наслідків. Утім, провину Ґесс покладає не на саму премію, а на тих критиків і покупців, які вибирали й вітали вибір Пулітцерівського комітету, купували ці книжки, думали про них, називали їх літературою і «намагалися приліпити їх, як жуйки, до стовпів нашої культури».
Хай там як, будь-яка літературна нагорода — це прожектор, який підсвічує певну важливу постать чи тему для конкретного культурного кола, хоча це, звісно, не гарантує, що з точки зору вічності висвітлене буде довго зберігатися і продовжувати впливати на різну аудиторію. Пулітцер був і є базованою в університетській системі довколажурналістською премією з усіма перевагами й недоліками як освітнього, так і медійного оточення. На відміну від Нобеля, вона має зовсім помірну грошову винагороду, що дає їй змогу бути престижною якраз завдяки тій традиції, до якої стають причетні нові лауреати. І хоч лауреати Пулітцера мають меншу популярність у Європі, аніж, наприклад, лауреати Букера, в Америці їхнє вшанування щороку стає важливою подією, на яку звертають уваги й інші країни, пишучи про переможців і перекладаючи їхні твори. Тож у будь-якому разі здобуття Пулітцерівської премії — це перемога літератури, певний орієнтир у строкатому сьогоденні, а її існування — одне зі свідчень того, що мистецтво й досі намагається, попри все, змінити світ на краще.
