Місяць: Травень 2025

Найближче коло сім’ї Світличних — Іван, його дружина Леоніда та сестра Надія — було тісно пов’язане між собою. Їхні стосунки трималися на постійній турботі й увазі одне до одного.

З часом між ними з’являлася відстань — через арешти, еміграцію чи складні життєві обставини. Але навіть у розлуці цей зв’язок зберігався і лишався важливим для кожного з них.

Дитинство Леоніди Терещенко припало на час значних соціальних потрясінь. Після того як батько залишив родину, вона разом із матір’ю мешкала у Флорівському монастирі в Києві. Події 1930-х років — Голодомор, масові репресії, а згодом і Друга світова війна — стали для неї фоном «швидкого дорослішання». У цей період Леоніда взяла на себе відповідальність за хвору матір, поступово переймаючи роль старшої в родині.

У 1940 році, коли Друга світова війна вже тривала, але ще не на теренах Радянського Союзу, вона навчалася на першому курсі Київського інженерно-будівельного інституту. Під час нацистської окупації, у 1943 році, аби уникнути примусової праці в Німеччині, вступила спочатку до Медичного, а згодом — до Гідромеліоративного інституту, які продовжували працювати, на відміну від її вишу, який був евакуйований. У спогадах, які зберігаються в Музеї шістдесятництва, вона пише про життя під час війни:

У цей же час за сотні кілометрів від Києва, у селі Половинкине на Луганщині, дорослішав Іван Світличний. У 1943 році, ще підлітком, він разом з однолітками намагався змайструвати вибухівку, щоб знищити німецьку техніку. Саморобний пристрій вибухнув у нього в руках — Іван утратив верхні фаланги більшості пальців.

Попри травму, він закінчив Старобільську середню школу із золотою медаллю, а згодом у 1952 — філологічний факультет Харківського університету з відзнакою. У студентські роки сформувалися його широкі гуманітарні інтереси й потяг до літературної критики.

І Леоніда, й Іван після завершення Другої світової змогли продовжити освіту. Після повернення Києва під контроль радянської влади Леоніда завершила навчання в Київському будівельному інституті. У 1948 році вона стала дипломованою інженеркою. Через перебування на окупованій території її спершу не допускали до аспірантури, але зрештою вона стала аспіранткою Інституту будівельної механіки. Згідно з професійною характеристикою від старших колег, Леоніда мала шанси для руху кар’єрними сходами.

У 1952–1955 роках Іван Світличний навчався в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Після цього працював у журналах «Радянське літературознавство» та «Дніпро». Уже в цей час вирізнявся уважністю до тексту і глибоким інтересом до літератури.

У період навчання Леоніда часто відвідувала бібліотеку Академії Наук, де в 1953 познайомилась з Іваном Світличним. У спогадах, опублікованих у збірці «Доброокий», Леоніда згадує: 

Зовсім скоро їхнє знайомство переросло у стосунки.

Одружившись у 1956 році, молодята переїхали до матері Леоніди, яка й далі мешкала в келії Флорівського монастиря. Подружжя прожило там до отримання своєї квартири за адресою Уманська, 35 в 1960 році.

Леоніда розповідала про особливості їхнього тогочасного побуту так:

Взаємини молодого подружжя були просякнуті ніжністю. У листах Іван звертається до Леоніди: «моя незрівнянна Льольця», «Льолічко». Іноді виринають більш патетично-іронічні, однак типові для Івана, прізвиська: «молодожона» та «лягушенція». Сам Іван час від часу підписує себе як «Отець Іоанн», пояснюючи це тим, що давно не голився.

У листах Іван не просто ділиться з Леонідою своїми справами — йому важливо почути її думку. «Чому ти нічого не пишеш про мою рецензію?» — питає він в листі у лютому 1956 року. Леоніда читає його тексти, імовірно, коментує, а сам Іван звертається до неї як до людини, яка розуміється і на літературі, і на точних науках. Пишучи про переробляння печі в батьківському домі, зазначає: «Потрібна була твоя консультація з опору матеріалів».

Чи не найперше, що впадає в око у листах Івана, — це постійні списки книг. Їх він або просить купити/позичити, або рекомендує до прочитання. Можна припустити, що обмін книгами — така собі мова любові та турботи для нього. Як садівник, який прищеплює нові гілки дереву, Іван Світличний дбайливо прищеплював близьким нові ідеї та думки — через книжки.

Наприклад, молодша сестра Івана, Надія Світлична, у своїх спогадах до збірки «Доброокий» пише:

Книги, привезені братом, формували світогляд Надії — і вона щедро ділилася цим із тими, хто був поруч.

Надія здобувала освіту, пішовши слідами Івана, — навчалась на філологічному факультеті Харківського університету. Надалі вчителювала в селищі Антрацит на Луганщині, а на початку 1964 року переїхала до Києва, до брата. Надія згадує:

Під час перебування в Києві Надія працювала редакторкою у видавництві «Радянська школа», перекладачкою з російської в журналах «Легка промисловість» і «Деревообробна промисловість», науковою співробітницею Інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в київському мікрорайоні Дарниця. У позаробочий час вона співала в хорі «Жайворонок» та проводила уроки української для Алли Горської та інших охочих.

Проте про свою роботу в спогадах Надія говорить мало, її більше цікавило культурне життя кола шістдесятників: 

Надія Світлична активно занурюється в коло нових знайомств, вибудовуючи свої персональні зв’язки. Протягом цього періоду акліматизації в новому середовищі нового для неї міста, вона поступово вибудовує власний простір спілкування, не завжди перебуваючи поруч із Іваном та Леонідою, попри спільне проживання в квартирі на Уманській, 35.

У Києві Надія поступово вибудовує власну присутність, утверджуючи себе як окрему особистість — не лише в нових зв’язках, а й в очах оточення.

Першого вересня 1965 року, напередодні прем’єри фільму «Тіні забутих предків»,  відбуваються масові арешти українських культурних діячів за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді». Під них потрапляє й Іван Світличний. Його сестра Надія Світлична лишається на свободі.

За день до початку арештів, 31 серпня 1965 року, на Уманській, 35, у квартирі 20 відбувся обшук. Івана вдома не було, він знаходився в потязі до Коломиї, і про його арешт Леоніда дізналась лише через тиждень: 

Попри виснажливі умови утримання, Іван пам’ятав про важливу для Леоніди річницю їхнього одруження. Попри заборону в листуванні, йому вдалось надіслати до неї листа, про який вона згадує у своєму спогаді «Поруч з Іваном». Іван писав до дружини:

У слідчому ізоляторі КДБ Іван Світличний провів близько півроку. Був звільнений навесні 1966 року через брак доказів. Надія згадує, яким став Іван після арешту:

У період між арештами Івана, в 1965 та 1972 роках, життя родини Світличних супроводжували постійна тривога та невизначеність. Однією з форм тиску з боку КДБ була негласна заборона на працевлаштування: Іван тривалий час залишався не працевлаштований, однак продовжував писати та перекладати. Час від часу випускав поодинокі статті під псевдонімами. У цей період сім’я жила переважно на зарплатню Леоніди. Леоніда згадує:

Надія теж зіштовхувалася з професійними обмеженнями, однак сказати точно, чи це через її персональну діяльність, чи через діяльність брата, навряд чи можливо. У 1965 –1966 роках вона працювала у видавництві «Техніка», редагуючи журнали, що виходили українською мовою, — втім, отримувала майже винятково російськомовні тексти. Вона згадувала, що за весь час роботи жоден матеріал не надійшов українською, хоча видання, ймовірно, існували лише задля «статистики» україномовної преси. У листі до Алли Горської 1966 року пише:

Попри матеріальні труднощі, Леоніда залишалася уважною й турботливою до спільноти шістдесятників. Її з Іваном квартира на Уманській була гостинним місцем для друзів та однодумців. Правозахисниця Раїса Мороз, яка підтримувала зв’язки з багатьма шістдесятниками, у своїх спогадах згадує про свій перший візит на Уманську та перше враження від Леоніди. Раїса Мороз була вперше в Києві, і їй порадили завітати до Світличних.

Після введення радянських військ до Чехословаччини для придушення Празької весни 1968 року серед шістдесятників зросло передчуття нової хвилі репресій. Ці побоювання справдилися: 12 січня 1972 року Івана Світличного заарештували вдруге. Разом із ним тоді ж були затримані й інші інакодумці — Василь Стус, Євген Сверстюк та В’ячеслав Чорновіл.

Після року, проведеного у слідчому ізоляторі, 27– 29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, на якому Івана засудили до 12 років позбавлення волі — 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. На процес не допустили ні Леоніду Світличну, ні матір Івана.

Тим часом його сестру Надію регулярно викликали на допити: спершу як свідка у справі брата, згодом — уже як підозрювану. Вона розуміла, що її арешт — лише питання часу:

Надію Світличну заарештували 18 травня 1972 року. Після року слідства, 23 – 24 травня 1973 року її засудили до чотирьох років таборів суворого режиму. У Києві тим часом залишався її маленький син Ярема. Завчасно було узгоджено, що в разі арешту Надії опіку над дитиною візьме на себе Леоніда. Як згадувала сама Леоніда:

Та попри те, що жінки домовилися, як діяти в разі такої ситуації, працівники радянських спецслужб виявилися ще більш завбачливими.

Після арешту Надії кагебісти забрали Ярему в Будинок дитини у Ворзелі. Радянські спецслужби були проти того, аби опікуном Яреми була Леоніда через «неблагонадійність». Тому за документами офіційно піклуватись про онука мала мати Надії та Івана — Меланія. Однак саме Леоніда домоглась можливості забрати дитину. Вона також опікувалась Яремою до звільнення Надії. 

Леоніда розповідає про цей період так:

Піклування Леоніди про Ярему та його бабусю — матір Надії та Івана, а її свекруху — було глибоким жестом підтримки. Хоч воно й не стосувалося безпосередньо самих Івана та Надії, однак давало їм змогу почуватися спокійніше: вони знали, що про їхніх близьких є кому потурбуватись.

Разом з цим Леоніда часто пише листи, надсилає посилки та намагається добитися побачень з Іваном та Надією. Поки Леоніда тримала зв’язок іззовні, Надія знаходила спосіб дбати про інших усередині табору. Один такий випадок був коли Надія отримала під час побачення передачу:

У травні 1976 року, після завершення ув’язнення, Надія повернулася до Києва. Вже з осені вона почала клопотатися про виїзд за кордон. Причини до виїзду в Надії були очевидні — неможливість вільно жити та розвивати українську культуру. Вона знайшла підтримку в Івана та Леоніди. У листі до матері 16 серпня 1978 року Іван писав:

12 жовтня 1978 року Надія разом із двома маленькими синами вирушила до Рима, а вже 8 листопада прибула до США. Менш ніж за півроку до неї приєднався чоловік. У своїх спогадах вона з подивом зізнавалася, що й сама не розуміє, як їй вдалося виїхати. Згодом припускала, що влада випустила її, розраховуючи на її поразку: мовляв, не витримає емігрантського життя і проситиметься назад.

У Сполучених Штатах Надія Світлична активно працює: вона є перекладачкою в Гарвардському університеті, співробітницею Українського музею в Нью-Йорку, редакторкою журналу «Віра» та авторкою радіожурналу для жінок «Журнал надії» на Радіо «Свобода».

Вже з еміграції Надія надсилала виклики Івану та Леоніді, сподіваючись, що вони також зможуть виїхати. Проте радянська влада їм цього зробити не дозволила.

У травні 1978 року минав термін ув’язнення Івана Світличного, яке мало змінитися засланням. Уже тоді його здоров’я було сильно підірване. Заслання Іван відбував у селищі Усть-Кан Горно-Алтайської області, де працював сторожем і палітурником у місцевій бібліотеці. Як тільки Леоніда змогла оформити пенсію, вона вирушила до чоловіка і залишалася з ним із червня 1979 року до самого звільнення.

У 1981 році в Івана стався інсульт — він пережив клінічну смерть і переніс трепанацію черепа. У найкритичніші моменти поруч з ним була Леоніда: вона піклувалася про нього, підтримувала й наполягала на активних діях лікарів. Також вона домагалася дострокового звільнення Івана за станом здоров’я. Та попри тяжкий стан, Івана звільнили лише по завершенню всього терміну. Леоніда згадувала:

Після повернення додому в родини були надії на покращення.

Та з часом стан Івана дедалі погіршувався. Останні три роки життя він був повністю нерухомим і майже не говорив:

У ті роки, коли Іван уже майже не міг говорити, Льоля була тією, хто «говорив» за нього, вона стала його можливістю для комунікації зі світом. Іван Світличний помер 25 жовтня 1992 року.

Ще за його життя разом з Іваном Леоніда підготувала до друку збірку віршів «Серце для куль і для рим» (1989). Після його смерті вона разом із Надією Світличною активно працювала над упорядкуванням його творчого спадку. Завдяки їхнім зусиллям вийшли збірки «У мене — тільки слово» (1994) та «Доброокий» (1998). Обидві жінки підтримували близький зв’язок: Леоніда кілька разів їздила до Надії в США, а Надія приїздила до Леоніди в Київ.

Наприкінці своїх спогадів Надія так згадує, озираючись у минуле, своєї стосунки з Іваном:

Такий внутрішній конфлікт є симптоматичним: це не лише про Надію, а про ширший досвід багатьох жінок, чия самореалізація часто проходить крізь сумніви — власні та навіяні суспільством.

Івана Світличного, як і багатьох інших шістдесятників, зазвичай сприймають як уособлення культурного та політичного спротиву радянському режиму. Однак рідко звертають увагу на його особисту історію, зокрема на роль родини. Тим часом для таких постатей сімейне середовище часто є не менш важливим, ніж громадська чи інтелектуальна діяльність. Світличний існує в контексті своєї родини — дружини Леоніди та сестри Надії. Їхні стосунки були не тлом, а діалогом, який впливав на кожного з них.

Леоніда Світлична була активною учасницею інтелектуального середовища шістдесятників. Її діяльність виходила далеко за межі ролі дружини — вона створювала простір для спілкування і взаємопідтримки, організовувала побут, підтримувала зв’язки шістдесятників, зокрема листуючись із друзями Івана під час його арештів. Вона була залучена до його роботи: добирала літературу, перечитувала рукописи, коментувала й дбала, щоб тексти «не залишалися в шухляді». Її коментарі, оцінки та емоційна чуйність не лише підтримували його, а й допомагали формулювати думки, добирати фокус, дошукуватися точності. 

На відміну від Леоніди, яка залишалася поруч з Іваном і зосередилася на підтримці родини, Надія Світлична обрала інший шлях. 

Ще в Україні вона активно формувала навколо себе жіноче інтелектуальне середовище: викладала українську мову для мисткинь Алли Горської, Галини Севрук, Людмили Семикіної, Галини Зубченко та Лариси Іванової. Після еміграції до США Надія зуміла зберегти й розвинути свою громадську активність — стала редакторкою, публіцисткою, однією з ключових ланок між українським самвидавом і західною читацькою аудиторією.

Іван Світличний об’єднував шістдесятників своєю здатністю підтримувати культурний рух. Однак ця здатність базувалась на підтримці його найближчого кола — Леоніди та Надії, кожна з яких вносила свій вклад у спільну справу. Леоніда опікувалась побутом та організацією комунікацій, Надія — культурною діяльністю та зв’язками в еміграції. Їхня участь була самостійною, а не допоміжною — іншою за формою, але рівнозначною за значенням для існування самої спільноти.

Навесні 2025 року мені випало щастя взяти участь у резиденції про спадщину шістдесятництва «Уманська 35/20». Робота відбувалася на платформі «Острів», що неподалік будинку, де жив поет Іван Світличний. Як художниці зі Сумської області, мені було цікаво переплести у своєму дослідженні локальні контексти Києва із місцем, де я народилась. Зокрема, я вирішила зосередитися на постаті Михайла Осадчого як одного із найбільш яскравих письменників-шістдесятників родом із Сумщини. Тож поїздка на малу батьківщину стала важливою частиною резиденції і значною мірою вплинула на мої творчі пошуки. Під час подорожі я вела щоденник.

Плацкарт Київ-Шостка окутує задухою і запахом міцних цигарок. Після вчорашнього обстрілу Сум балістикою столичний вир життя відчувається ще більш абсурдним, можливість радіти видається цинічною, але я лежу на своїй верхній полиці і тішуся тому, що цілий тиждень проведу вдома, у Хуторі-Михайлівському.

Згадую розповіді бабусі про те, як вона у дитинстві збирала вишні. Їй вішали на шию великий кошик, і вона лазила навіть на найвищі гілки, щоб збирати ягоди. Потім їх сушили на зиму і варили киселі. Бабуся казала, що клей із вишень був її найбільшим «лакомством», це було найсмачніше, що вона їла. Інші люди дозволяли їй заходити у свої садки, щоб поїсти цього клею.

Після Конотопу людей у вагоні меншає, і можна злізти вниз, щоб дивитися у вікно.  Де-не-де видніються маленькі постаті, схилені до землі. Людське тіло не досконале, воно не пристосоване до роботи в саду. Ідеальний садівник мав би ноги, як у жука, щоб йому не сідати навпочіпки, і крила, щоб він міг ширяти над своїми грядками. Добре було б на чомусь підвіситися і гойдатися над своїми посадками. Або мати принаймні чотири руки плюс голову, і на цьому все. Для чого садівнику взагалі спина? Здається, тільки для того, щоб час від часу випрямлятися зі словами: 

— Уууух, як же поперек ломить!

Тіла садівників нічим не відрізняються від недосконалої організації решти смертних, тому їм доводиться нахилятися задом до сусідів та проїжджаючих повз потягів і продовжувати свої садівничі справи. 

Подруга написала, що терміново треба відкривати збір на сумський напрямок. Збираємо на старлінк та екофлоу. «Сумщина — це не тил. Це справжній фронт. Область тримає величезну ділянку кордону з Росією. Обстріли тут — на рівні найгарячіших точок Донеччини…» 

За вікном сліпить сонце, зеленіє трава, у ставках відблискує блакить нескінченного неба, і на мить здається, що в цьому раю не може бути місця для війни, що це не тут, не у нас, не в цьому житті.

Познайомилась із жіночкою, яка теж їде до Шостки. Вона ледь не істерично споглядає за драконячими зубами, що засіяні через все поле і шепоче про те, що їх аж три ряди. Добре, що вона не бачила укріплені райони та блокпости, які я через пару годин проїжджатиму на машині.

У Шостці сфотографувала дітей, які сиділи на танку біля краєзнавчого музею. Як хочеться, щоб танки були тільки в музеях. 

Увечері хату трухнуло від вибуху — це був вихід ракети, що полетіла в Суми. На цей раз по околиці міста. Без жертв.

Слово «парадіс» було запозичене з давньоперської, так називали огороджені сади для ловлі звірів. В англійській мові paradise означає рай, Едемський сад. Сама мова закарбувала в собі те, що для наших предків вдале полювання було синонімом ідеального життя. Мисливське мистецтво полягає не в тому, щоб умертвити здобич, бо це зробити нескладно, а в тому, щоб вона далася в руки. Наші давні предки вважали, що успіх у полюванні пов’язаний із чимось магічним, божественним.

Полювання, у свою чергу, — не тільки про достаток і благополуччя, це ще й підготовка до війни. 

САД

Бабуся засаджує город, дід у неї напохваті. Так люди облаштовують рай. Спочатку вони розповідатимуть, що це для того, щоб їсти домашнє, без хімії. Потім казатимуть про запаси на зиму. Але ми розуміємо, що це не відпочинок, не вирощування, а пізнання раю.

Садівники — люди, які завжди працюють через благоговіння від того, що перед ними відбувається, через благоговіння перед самим життям.

Чистий четвер. Із шостої ранку немає світла, тому замість того щоб мити вікна і прати штори, я намагалась читати Вітгенштайна. Після обіду почалися робочі зідзвони, у мене по класиці жанру зник зв’язок, і довелося бігти поближче до телевежі. Сиділа на березі третього заводського ставка (той, що зі смішним острівцем посередині), дивилась на відблиски сонця у воді, думала про клумби, які будемо садити біля будинку Світличного. 

Із кущів вибіг якийсь чоловік і похвалився, що піймав отаку щуку (тут ви маєте уявити характерний жест руками). А закидував він на карася!

У перерві між дзвінками зайшла до баби Галі. Якщо не буде світла, то не буде паски. Бабуся показує розсаду і жаліється на те, що погано зійшли перці. А от помідорки гарні, як солдатики.

Зранку бачу записку: «Руся! Треба забрати у бабусі паски». Поруч лежить красивий пакет і три новенькі кульочки. Виходить, бабуся всю ніч пекла. 

Як мене не відмовляли гуляти по Чуйківці через загрозу дронів, але впертість бере своє. Пішла в садок. Пам’ятаю, як декілька років тому, коли я ще вчилась у школі, то приїхала сюди на велосипеді на свій день народження. Сиділа під деревом, їла яблука прямо із землі. Поруч паслась кобилка. Думаю, ми розділяли з нею досвід екзистенційної самотності. Тепер моя дача зовсім поруч із цим садком, і на цей раз я прийшла зі своїм собакою Лордом. Ми теж зустріли конячку, правда, вже іншу. Поки я намагалася зробити вдалий кадр, вийшов господар, сказав, шо я хочу викрасти його кобилу, і завів її у двір. Люблю людей із почуттям гумору.

Ввечері знову відключили світло. На цей раз по всьому району.

Нарешті вдалося домовитися про подорож в Курмани — село, де народився Михайло Осадчий. Гріх буде поїхати і не прочитати його найвідомішу повість «Більмо»:

У 1965 були заарештовані і Осадчий, і Світличний, але другого відпустили за браком доказів. Осадчому ж таки пришили звинувачення в українському націоналізмі і заслали у Мордовію на два роки. Після звільнення у 1968 році Михайло написав «Більмо» і спитав думку про нього в Івана Світличного. Після прочитання той сказав, що книга дуже цікава, але потребує літературного опрацювання. У 1972 знову арешти обох письменників. Цього разу кожен отримав таборовий термін.

Я не пам’ятаю Великдень 2022 року. У 2023 я вперше в житті побувала на церковній службі, а потім ми з друзями влаштували пікнік в Чуйківському лісі. Тоді в ньому було ще більш-менш безпечно гуляти, і ми цим користувалися. Хоч і комарів багато було. Минулого року на Великдень відбувся досить сильний обстріл міста. Звісно, що я сходила на місця прильотів. Слава богу, без жертв. А потім ми з друзями поїхали у березовий гай,  що біля Довжика. Там ще недалечко цвіла найкрасивіша яблуня, яку я бачила у житті. 

Цьогоріч знаходжу себе в електричці до Кролевця. Ті ж самі друзі, тільки рівень травмованості інший. Іра розповіла про те, як всю їхню родину ледь не вбило від прильоту fpv-дрона, як вони ховалися у погребі, а рашисти знову і знову добивали будинок. Ми наїлися пасок та яєць і пішли на річку. Цьогоріч купальний сезон відкрився на диво рано, — на березі цвіла абрикоса, а ми полізли плавати. Так повертається щастя від інтенсивності проживання життя. Перші декілька заходів шкіру аж пекло від холодної води, потім звикаєш. Сонце — вода, сонце — вода, сонце — вода, перекус пасками, знову вода. Познайомилися із місцевими дітьми, навчили їх ловити жаб. Увечері верталися розморені, але щасливі. 

Подорож до Курманів почалась із запитань про те, що ми робитимемо в тому селі, чи підготувала я промову, щоби впевнювати людей у доброчесності своїх намірів, хто взагалі такий цей Осадчий і чого він мені треба. Руся, вважай це було тренування з друзями перед тим, як відповідати на всі ті ж самі питання від місцевих. 

Встали ми рано, сонні висипали у двір і виявили, що в Яріка були трохи спущені колеса, тож довелось чекати поки він з’їздить до батьків за насосом і підкачає їх. Спойлер: у Ромнах йому ще й пробило колесо, довелось заїхали на СТО. Але про все по черзі.

Коли вже подорожувати, то на повну, тож наш водій вирішив прокататися рідними селами, показати річки, в яких він купався, хату в якій провів дитинство, і водонапірну вежу, на яку лазив із друзями. А головне — повітря. Хоч зранку було прохолодно, але в нас були відкриті всі вікна, щоб дихати повітрям із дитинства Яріка. 

Проїхали чудове село Дубки (Саня сказав, що тепер хоче там жити), оленячу ферму в Козацькому, завезли Іру в Конотоп, бо їй треба було поприбирати на могилках у родичів, і полетіли в сторону Ромнів. Покружляли там, нарешті знайшли дорогу в Курмани. Найперше і найголовніше — заїхати в сільраду познайомитися зі старостою. Але застали ми фельдшера Романа, який заскочив з нами у машину і показав дорогу до хати, в якій провів дитинство і юність Осадчий. Зараз на тій землі живуть старенькі бабуся з дідусем, тримають господарство, пораються на городі. Але будинок у них окремий, а хата Осадчого виглядає, радше як давно закинутий сарай. Всюди якісь інструменти, мотлох, провалений дах… А втім, нам дозволили зайти у двір, подивитися хату, вийти в садок, знайти там хрести. Роман каже, що раніше це була звичайна справа — ховати родичів у саду. Хрести металеві, пофарбовані зеленою фарбою, але без підписів.

Повернулися ми у центр, чекали старосту. Поки сходили за морозивом, він уже приїхав із двома поліцейськими. Після перевірки документів і декількох запитань про те, хто ми такі, що там знято на камері і для чого ми сюди їхали двісті кілометрів, староста сказав, що знає, кого нам треба тут шукати. І не прогадав. Знайомство із Сергієм Миколайовичем було найкращим, що могло статися. Виявилось, що він є щедрим господарем, умілим садівником, людиною широкої душі та сином однокласниці Осадчого. Повів нас до себе в садок, під яблуньку свого діда (їй більше ста років), де вони колись сиділи із Михайлом Григоровичем. Випили за упокій Осадчого, бо так годиться. Потім за зустріч і за здоров’я. 

Між тостами пан Сергій розповідав про те, як його мати сиділа за однією партою з Осадчим, як вони, однокласники-голодранці, поступали в Київ. У Ніни не було на те грошей, то вона ходила в Суми на заняття пішки 80 кілометрів. У одній полотняній сорочці та батькових кирзових сапогах. І як їй соромно було за свій вигляд… А Михайла з його однокласником не пускали в потяг до Києва, бо надто вже  обідрані вони були. Все ж доїхали до столиці вступати, та не набрали достатньо балів. Михайлові, однак, пощастило пробитися у Львів, бо там був недобір. Розповідав про те, як у селі збирали посилки для Осадчого до мордовського селища Явас, на Печори, 14, як майже нічого з того не доїжджало — ні м’ясо, ні сало, — мало сенс класти тільки цибулю, часник да трави різні: іван-чай, ромашку, липу, глід… Мати його вкладала записки із церковними молитвами та проханнями не чіпати посилки, але все одно після перевірок мало що лишалося. Ну і Бог їм суддя… 

Розповідав про те, як у 1987 році Сергій Миколайович поїхав до Осадчого в гості до Львова. Як під час тої зустрічі Чорновіл пророкував ще дві війни в Україні, казав, що громадянську війну треба буде пережить. Як за Осадчим був глаз да глаз, але у квартирі в нього дуже здивувала наявність телефона і копірувальної машини.

Розповідав, що після звільнення Михайло частенько приїжджав у Курмани, казав що в ув’язненні усі були: татари, таджики, росіяни, латишів багато… Різні національності, бо кожна людина хоче на своїй землі жить без ярма без того. Сергій Миколайович каже, що Осадчий людиною добродушною був, кругловидий українець, як і всі українці: пики кругловиді, а шиї нема!

Останній раз, як приїжджав у село перед подорожжю у Канаду, то дружину свою привіз, і всі у Курманах дуже дивувалися тому, що в неї подвійне ім’я — Марія-Оксана. Жінка перша його контакти не дуже підтримувала, як Осадчий був у засланні, та і боялася сильно, за роботу свою трималася. То вони потім і розійшлися. Згадали ми і Михайлового брата Володьку, якого вбили і кинули в кар’єр.

Про всяке ми говорили: і про репресії тридцятих, бо з Курманів чимало людей в Сибір заслали; і про голодомор, бо були випадки канібалізму; і про повномасштабне вторгнення, бо у 2022 село було окуповане 45 днів. 

Дорогою назад Ярік вижимав під 200 на трасі, бо за розмовами та гостинністю Сергія Миколайовича і його дружини ми ледь не забули про час і ризикували запізнитися на електричку до Хутора. Але навіть при тому всьому Ярік встиг викопати нам зі свого саду пару саджанців абрикосів, тож додому ми приїхали не з порожніми руками.

День перед від’їздом із дому — це день коли робляться всі справи, які б мали бути зроблені поступово протягом усієї поїздки, але збилися в останні 24 години.

Знову в путь: машина, потяг, метро — і от я у своїй квартирі в Києві. Кожен раз так страшенно не хочеться проживати цю дорогу, але я навчилась любити Київ з його скаженим ритмом, багатоповерхівками, повітряними тривогами і заторами в час-пік.

Цієї ночі пережили масовану атаку на Київ. 10 загиблих, 70 поранених. Але також 120 вибухів по прикордонню Сумщини, з них 4 Герані по Курманах. Пошкоджено 5 будинків, 2 агропідприємства, двоє людей поранених. Нудота підкочує до горла.

Цифри, цифри, цифри…

Хрести розцвітають у садах.