«Вірші.Хліб.Вино»: у Луцьку трьома мовами читали поезію в межах EcoLab 2.0.

авторка Наталка Шепель - 20.05.2025 в Есеї

У Луцьку під час дводенного інтенсиву з екокритики для професіоналів у галузі культури й мистецтва EcoLab 2.0 відбулися міжнародні перформативні читання «Вірші. Хліб. Вино». Говорити поезією в межах екокритики? Освітити екологічну реальність як глибоко особисту, емоційну й пов’язану з тілом, мовою та пам’яттю — через вірші? 

Луцьк. 14 травня. Волинське сонце у травні цьогоріч — химерне. Вранці багатообіцяюче, в другій половині дня — вже за щільними хмарами, надворі от-от задощить. У центр креативних індустрій «Або Або», де будівельники зупинили на один вечір свої роботи і прибрали пил, щоб дати час відбутися поезії, сховавши її від негоди, сходяться люди різного віку.  

Ділові дітлахи, що самостійно чимчикують одразу в перші ряди; старші та молодь — перемовляються між собою, з інтересом розглядають стіни і стелю: ще не глянець, але цілком собі вже лофт, підсвічений, з нагоди проведення тут міжнародних перформативних читань «Вірші. Хліб. Вино» в межах EcoLab 2.0 — ніжно-зеленим. Випадково почута фраза, що сьогодні поезія — це не втеча від реальності, а спосіб її витримати — стає лейтмотивом. 

У повітрі — запах  бетону й очікування. Чутно українську, англійську, подекуди — польську. За мить світло змінюється. Простір імпровізованого залу заповнює музика, входять актори незалежного театру «Гармидер» і танцівники Castle studio. Вони приносять із собою у польових сумках… камені. Із яких з упертою терплячістю щось будують, кожен — своє. А на сцені тим часом — акт повернення: актор театру, а нині військовослужбовець Павло Порицький, який на момент проведення дійства — у відпустці, проказує текст — вірш сучасного українського поета і музиканта Олега Каданова:  

«геть розучився співати
з горла рветься
хрипкий звук сирени
і перетворює птахів на камені
що падають з неба
на беззахисне місто»

Тим часом камені на авансцені не слухаються: падають і падають з глухим стукотом. Із наростанням перформансу метафора каменю буде ставати багатошаровим елементом висловлення  і працюватиме як досвід, пам’ять, тіло, спротив, творення.

Павло Порицький
Актори незалежного театру «Гармидер» і танцівники Castle studio

А поки — вірш української поетки Вікторії Амеліної, яку вбила російська ракета. Її голос тепер звучить голосом іншої людини, акторки Оксани Бречко. А вірш про камені, що їх поетка називала «дитячими іменами», а один лишився без, як «нічиє дитя» — робить тишу в залі густою і дзвінкою водночас. Один німий камінчик — про затиснуте всередині. Знайома нам мова травми.

Власне, про це — EcoLab 2.0, що його організувала в Луцьку Літературна платформа «Фронтера» за підтримки Британської Ради в Україні, Інституту Адама Міцкевича, Центру довкіллєвої гуманітаристики Варшавського університету, Каталонського ПЕН та платформи «Алгоритм дій» для митців, критиків, кураторів та дослідників з усієї України, а також спікерів з Польщі, Великої Британії, Канади та Іспанії.

Про всі травмуючі впливи, що їх сьогодні зазнає сучасна людина: війну, зміну клімату, розрив із домом, землею, а отже, з собою, — мовою культурного активізму, а також візуального мистецтва, академічної музики крізь призму екокритики. І міжнародні перформативні читання «Вірші. Хліб. Вино» режисерки Руслани Порицької, єдиний публічний захід дводенного інтенсиву,  також стали однією з мов EcoLab 2.0. 

Великий екран і відеоряд: на запилюженому віконному склі хтось пише рядки поезії загиблого на передовій українського активіста і поета Максима Кривцова: «Тут була колись людина».

Але любов проростає крізь втрати і біль. Українці шукають красу між уламків. Вони вирощують і танцюють її серед темряви — у барвистих сукнях, вирощують у солдатських касках: насипаючи всередину землю — садять фіалки. Люди цієї землі — квіти, що вперто чіпляються за життя.

А ще один вірш Максима Кривцова «Ти більше, ніж дотик чи слово» — стає танцем. І красивий камінчик у вигляді серця — як символ: животворне почуття завжди перемагає і проступає крізь найбільшу твердь. 

А от чи можна уявити, що поезія проростає з науки? Ось на сцені — поет із Канади — Адам Дікінсон, який має українське коріння. Свої вірші він читає англійською, і вони — це відгук на експерименти, рефлексія на результати лабораторних дослідів, де в основі — людська мікрофлора й те, яких змін вона зазнає через впливи різних хімічних і не тільки сполук та елементів. Його поезія, не метафора — аналіз, звіт перед собою: що залишається в нашій крові після контакту з цивілізацією? З війною? З тишею після вибуху?

А Юлія Федорчук, поетка з Польщі, чия поезія — філософське осмислення себе в середовищі, яке впливає на нас так само болісно, як і ми на нього, зізнається: «Мені знайомі вірші загиблих українських поетів Максима Кривцова та Вікторії Амеліної. З Вікторією ми були знайомі. І сьогодні я особливо глибоко проживаю поезії обох у виконанні акторів театру»

Адам Дікінсон
Юлія Федорчук

І на сцені, й на екрані — дійство, що виводить у простір також імена інших сучасних українських поетів:  

Юлії Мусаковської з її болісним віршем про підрив Каховської ГЕС російськими окупантами;   

Катерини Міхаліциної з її
«вирви в землі — наче знаки родимі,
і ти їх наносиш на внутрішню карту,
яку не досвідчить жоден на світі ворог»;

Артура Дроня з його пронизливим:
«Не кажи, де ти є. Скажи,
чи там, де ти є,
змолотили пшеницю?»;

Остапа Сливинського з його рядками про нашу здатність виживати, попри все:
«Ми не вміємо розважатись, як ви — як востаннє в житті,
боюсь, все останнє в нас буде лише востаннє.
Зате ми хороші плавці, хоч народились в мілкій воді,
скаламученій вашими стопами».

У крихкі скляні посудини падають камінці і слова. Над сценою стоїть срібний гомін, схожий на великодній передзвін. Промовлені вголос, вони набувають іншої сили, обережно зшивають потрощену цими роками втрат і болю внутрішню ексосистему: хтось неприховано плаче, хтось уже гуглить імена поетів, щоб потім зустрітися з ними в тиші свого серця. І поки Юлія Федорчук читає польською свої поезії, актори приносять камені до великого вікна, що стоїть, прихилене до стіни, в ніжно-зеленому світлі. Його запилені шиби довго й ретельно протирають. Розкладають поряд на підлозі камені. Розламують хліб. Розливають вино.

Звучить фінальний вірш Олега Каданова:
«всі слова скінчилися
час вигадувати нові».

Можливо, це і є справжня географія поезії: не країна, не кордон, а зв’язок. Те, що тримає. Те, що звучить після останнього слова. І тоді вже — тиша. Уже не порожня. А повна. І в жмені дорогою додому — три гладенькі білі камінці. На яких виведено червоним «Вірші». «Хліб». «Вино».

Фото — Микола Цимбалюк.

Вільна академія за ґратами: спротив українських військових в Оленівській колонії

авторка Любов Якимчук - 20.05.2025 в Есеї

Український військовий Олексій Стребков (позивний Подвох) відкриває на телефоні Google-мапу. Його пальці ковзають екраном — показує маршрут з Маріуполя в полон до колонії в Оленівці Донецької області. Це його рідні місця — він з Донецька, тому кожен поворот автобуса, яким їх везли в травні 2022-го, закарбувався у пам’яті.

Я розмовляла з десятком українських військових, і більшість з них повторює одне й те саме: найгірше було не на Азовсталі — металургійному заводі, звідки до останнього велася оборона Маріуполя та який опинився в російській облозі. Не під нескінченними бомбардуваннями, а у ворожому полоні. Там, де тіло більше не належить тобі. Де ворог має повний контроль і може знущатися — фізично, психологічно, як заманеться.

Подвох змінює масштаб карти й знаходить колонію в Оленівці.

 — Ось тут, на другому поверсі, ми й жили. Жодних наглядачів усередині, вони всі за парканом. Не ризикують, — згадує Подвох, вказуючи на барак 1/2.

Олексій Стребков, позивний «Подвох», Маріуполь, весна 2022

В Оленівській колонії панували нелюдські умови. Полонених утримували в переповнених бараках. У бараку 9/10 спочатку не було навіть туалету — в’язням доводилося нишком пробиратися до сусіднього 1/2, чий туалет не витримував навантаження. Згодом там викопали вигрібну яму, але доступ до води залишався обмеженим для всіх — її привозили машиною зі ставка. Жінки перебували в приміщені дисциплінарного ізолятора колонії. Вони залишили воду в баночці на світлі — і незабаром у ній з’явилося життя. Такою забрудненою вона була. Гігієнічні засоби залишалися недосяжною розкішшю.

Їжі видавали мізерно мало — люди виснажувалися, втрачали вагу та сили. Дехто, аби хоч трохи приглушити голод, жував листя абрикоси та винограду.

Допити перетворювалися на випробування фізичної та психологічної витривалості: побиття, моральний тиск, приниження. Інформаційна ізоляція гнітила ще дужче — жодних новин, жодних звісток від рідних. Часом уривки реальності доходили випадково — коли наглядачі говорили між собою. Проте полоненим доносили зовсім іншу «правду»: України більше не існує, її нібито поділили між собою Росія та Польща.

Олексій показує на карті простір біля барака, і навіть знаходить тінь від кущика:

 — А у двір барака можна було вийти вільно, — зауважує він.

У дворі бійці Національної гвардії України з полку «Азов» сиділи на лавках чи просто на бордюрах. Але найцінніше, що відбувалося тут — це лекції, які проводилися таємно від адміністрації колонії.

Деякі звільнені азовці називають цю ініціативу Азовською Вільною Академією, додаючи — «Острозька». Натяк не лише на Острозьку академію, засновану в XVI столітті як перший вищий навчальний заклад Східної Європи, а й на слово «острог», що водночас означає і фортецю, і в’язницю. У полоні цей збіг набуває гіркої іронії.

Традиція українських «університетів» у полоні

Згадка про ці лекції нагадала мені іншу історію.

Восени 1919 року, коли російська денікінська контррозвідка переслідувала українських діячів у Києві — не лише політиків, а й письменників, науковців — у Лук’янівській в’язниці опинився вісімнадцятирічний поет і активіст Василь Чумак.

У тюремних щоденниках, які дійдуть до читачів уже після його загибелі, Чумак описував не лише той самий голод, а й створений полоненими Пролетарський університет 9-ї камери. Там читали лекції з історії музики, фізики, хімії, медицини (про пухлини та венеричні хвороби). Про ліві течії в мистецтві розповідав поет Михайль Семенко, якого ненадовго кинули до тієї ж камери.

В’язні обговорювали політичну економію, драматичне мистецтво, агрономію та металургію. Були лекції з юриспруденції, фінансових наук. Також вони розробили концепцію тюремного журналу, що мав містити літературні та суспільно-політичні тексти. Організували навіть літературний вечір із піснями. Звучав український романс «Місяченьку блідолиций» і псалом 140 «Жертва вечірняя». І, звісно, читали книжки, які до них потрапляли або з новими полоненими, або з передачками від родичів.

Сотню років потому історія триває без змін. У російському полоні українці знову не мають достатньо їжі, їх знову катують, але також знову українці створюють простір свободи — «академію» в полоні.

— Хтось викладав мови, — розповідає Подвох. — Хтось учив гри в шахи. Були лекції з електроніки, обчислювальної техніки. У кожного в голові був якийсь багаж знань, і ми його використовували, щоб не деградувати.

Владислав Дутчак, позивний «Доцент», Маріуполь, весна 2022

— Коли наших командирів етапували, ми вже тоді розуміли: треба чимось займатися, щоб не деградувати, — розповідає Владислав Дутчак (Доцент), кандидат філософських наук, історик, та хорунжий «Азову». — Наші командири Редіс, Калина та інші були в Оленівці недовго — їх швидко відправили в Лефортово. А перед тим Калина підізвав мене до переговорного пункту й каже:
— Доцент, займайтеся особовим складом. Читайте лекції, працюйте, щоб не було тюремного жаргону.
І я почав.

Азовська вільна академія в неволі

Першу лекцію Владислав провів на тему «Українські повстанці в сталінських концтаборах ГУЛАГ». Він переліз із барака 9/10 у барак 1/2, і виступив перед офіцерами. Лекцію сприйняли із зацікавленням.

З цього почався лекторій з історії України.

Книжок не було. Весь матеріал доводилося відтворювати з пам’яті. І тут неочікувано «допомогли» самі росіяни.

— Офіцер ФСБ приніс книгу Сергія Бунтовського «Украина: русский взгляд». Гидотна книжка, суцільна дезінформація. Але в ній була хронологія. А це вже зачіпка, бо пам’ятати всі дати неможливо, — каже Доцент.

Подвох пригадує:

— Дуже цікаво було слухати лекції про розвиток суспільства ще з часів неолітичної революції. Як змінювалися народи, що населяли наші терени, як вони взаємодіяли. Серед нас були професійні історики, щонайменше двоє.

— Паралельно стартували курси з англійської мови, — розповідає Доцент.

Було щонайменше троє викладачів — Валерій Горішній (Ярило), Костянтин Кожекін та Геннадій Харченко (Терегиря) — кожен з них мав навчальну групу.

— Для читання і перекладу ми використовували роздруківку «Падіння чорного яструба» (BlackHawk Down), — розповідає Геннадій Харченко. — Це було цікавіше за англомовну Біблію, з якої ми починали, бо текст простіший, а ще всі бачили екранізацію. — Роман Марка Бовдена, за яким Рідлі Скотт зняв відомий фільм, на бараки приніс Єрмолай, колишній заступник командира першого батальйону з тилового забезпечення.

Генадій Харченко, позивний «Терегиря», Маріуполь, 2022

Командир оборони Маріуполя Денис Прокопенко (Редіс) призначив Сергія Єрмошина (Єрмолая) старшим по Оленівці, тож він мав можливість вести переговори з адміністрацією та отримувати якісь передачі.

Дошки для уроків не було, тому адаптували пластикові щити, на яких малювали граматичні схеми або план міста Моґадішо, де відбувається дія.

— Кожен учасник грав когось із персонажів, — пояснює Геннадій. — Один був кореспондентом CNN і мав говорити в Present Continuous, бо це прямий ефір. Хтось грав лідера повстанців — його мова будувалася в Future Indefinite, адже він планував операцію. Один був аналітиком зі штабу і працював із Past Indefinite, бо аналізував події, що вже відбулися. А найскладніше було в ролі сержанта — він мав використовувати конструкції, що описують дії, які почалися в минулому й тривають досі.

Форми навчання варіювалися від відносно організованих занять у невеликих групах із зошитами, рукописними словничками, саморобними дошками й підручниками — до майже конспіративного шепотіння, дряпання літер гострим предметом на обгортці туалетного паперу та постійного чатування, щоб уникнути викриття наглядачами. Записи доводилося ховати, а в разі загрози обшуку — знищувати, а потім відновлювати.

Курс Терегирі складався з 17 розділів, названих на честь популярних рок-пісень. Першим уроком була не стандартна розповідь про себе, і навіть не їжа, якої в полоні так бракувало. Вивчення англійської починалося з теми про романтичну любов, названої за однойменною піснею Scorpions — «When Passion Rules the Game».

У навчанні використовували ілюстрації, на яких були підписані назви об’єктів англійською, як-от на ілюстрації до теми «To Do The Medieval City», що була зроблена одним із учнів Терегирі, котрий зараз залишається в полоні.

Ілюстрація одного з військових до теми To Do the Medieval City з курсу з англійської мови Генадія Харченка. Автор малюнку перебуває в російському полоні

Готувалися ретельно, допомагали одне одному розбирати текст і граматику. Складність була в тому, що рівень англійської у всіх різнився, але це не зупиняло навчання.

Так у російському полоні з’явився справжній університет. Без аудиторій, без підручників, без жодних умов — але з абсолютною потребою в знаннях. Як в українських середньовічних навчальних закладах — що в Києво-Могилянській, що в Острозькій академії — тут не було сучасної системи оцінювання у балах. Як іронічно зазначає Терегиря, своїх учнів він оцінював, як у давнину, словами на кшталт: «дитя нерозумноє все проболіло і мало чого к концу окончания уразумєло».

У азовців працювала навіть бібліотека. Це були книжки, що їх вдалося вивезти з Азовсталі, точніше ті, що не конфіскували російські військові десь по дорозі або наглядачі в колонії. Ще якісь книжки вдалося дістати вже в Оленівці.

— Я видавав ці книжки по кімнатах, за позивними, — розповідає Доцент, який привіз з однієї зустрічі з ФСБ-шником ледь не мішок книжок.

Азовці не обмежувалися лише історією чи англійською. Брали участь в лекціях про автомобілі — їх проводив Андрій Кориневич, спеціаліст у цій сфері. Інші хлопці розповідали про зброю. Згадуваний викладач англійської Костянтин Кожекін, котрий приєднався до «Азову» на початку повномасштабного вторгнення, ділився історіями своїх мандрів — країни, звичаї, особливості життя. Це було віддушиною.

Психологиня і психотерапевт з Центру реабілітації військових Unbroken, Мирослава Бодаковська, пояснює: інтелектуальна діяльність — читання книжок, слухання лекцій, навіть писання віршів — є однією з копінг-стратегій у полоні. Тобто такою стратегією, яка сприяє подоланню дистресу і виживанню.

— Це називається ментальна активація або когнітивна включеність. Вона дозволяє переключити увагу зі страждань на інтелектуальну діяльність. З точки зору нейрофізіології, коли активується префронтальна кора, рівень стресу знижується. Амігдала, яка продукує страх і стрес, поступається місцем аналізу ситуації.

Але є й інший бік. Читання в полоні іноді стає способом перемикання уваги, а не навчанням.

Анна Савицька (Енні), яка до полону була начальником їдальні на пункті постійної дислокації — Маріуполь, і перебувала в жіночій камері тієї ж колонії, пригадує:

— В Оленівці я, мабуть, 47 книг прочитала. А зараз покажи мені ці книги — я навіть не скажу, читала їх чи ні.

Ритуали як засіб самоконтролю і примусу

Чи не найбільш ефективною копінг-стратегією, як для військових, так і для цивільних, психотерапевтка вважає ритуали.

— Це може здатися дрібницею, але ритуали створюють відчуття контролю, — пояснює Мирослава. — Це те, що можна контролювати, навіть якщо вони існують тільки в уяві. Наприклад, людина уявляє, що стоїть під душем, відчуває потік води на собі. Це допомагає зберігати самоідентичність. Навіть якщо немає зубної щітки, можна вирішити: чистити зуби пальцем чи ні. Це маленькі речі, але вони тримають людину в нормальності. Ритуали — як пір’їнка, що здається невагомою, але насправді заповнює багато простору.

Одним із таких ритуалів у полоні стали нічні молитви.

— Ми збиралися вузьким колом приблизно о першій ночі, — розповідає Доцент. — Серед нас були люди різних конфесій. Я читав «Отче наш», друг Корінь — «Богородице Діво, радуйся». А потім промовляв ще один хлопець, мій друг, який досі залишається в полоні. Він протестант, і його молитви завжди були дуже простими, без прокльонів чи образ. Він просто казав: «Господи, вручаю ворогів наших у Твої руки. Розсуди».

Після цього ми завершували молитвою українського націоналіста. Це був дуже тихий і значний момент.

Але були й інші ритуали — примусові. Рутина, яку контролювала колонія.

Перший час їжа видавалася хаотично — могли розбудити серед ночі й погнати в їдальню на миску рідкої похльобки. Пізніше все ж її почали видавати регулярніше. Могли прийти у будь-який час і забрати людину на допит ФСИН (Федеральная служба исполнения наказаний), що міг супроводжуватися побиттям, або на розмову з ФСБ, де могли пригостити книжками або цигарками, чи на інтерв’ю з російськими так званими ЗМІ, де пробували розізлити, щоб зняти компромат для пропаганди. Поки військового вели, поки змушували чекати, інколи годинами, незнання ставало пекельним, а кінцівки, часом поранені, затерпали й набрякали.

І ще одна незмінна частина режиму в колонії — це гімн РФ. Його змушували слухати стоячи у дворі біля чоловічих бараків.

— Спочатку ніхто не виходив, — згадує Доцент. — Потім почали виганяти всіх, але ще не слідкували, щоб стояли рівно. Тож перші ряди стояли для вигляду, а всі інші — як хотіли. Дехто в цей час жартома цинічно справляв природні потреби.

Згодом контроль посилили. Усіх змушували виходити, стояти рівно. Співати ще не примушували, але для тих, хто шукав спосіб опору, знайшлася така його форма.

Фото книжок, які зібрав Владислав Дутчак, щоб забрати в полон до Оленівської колонії, але більшість з них російські військові повикидали по дорозі

— У гімні є рядок «Братских народов союз вековой», і ми дружно підспівували «Рабських народів», — сміється Доцент. — А в кінці, де «Наша страна, мы гордимся тобою», ми співали: «Ваша страна превратится в навоз». Це була така дрібна форма протесту, яку заглушав звук динаміків. І це було весело.

Жінки-військові з «Азову» також згадують співання гімну РФ, як обов’язкову для них рутину. Аркуші з текстом роздавали по камерах, та змушували співати його щоранку і щовечора.

— За відмову — покарання: три сотні присідань, які могли подвоїти чи потроїти, або побиття дубинками, — згадує Анна Савицька.

Та навіть під таким примусом українські військові знаходили спосіб вистояти.

— Мені дуже подобалося співати гімн Росії — я прямо кайфувала, як його нівечила, — сміється вона. — Що голосніше я горланила, то більше задоволення отримувала.

Навколо дівчата починали хихотіти. Це був момент абсурду, момент зламаного механізму примусу. Але водночас — небезпека. У якийсь момент майже всі замовкали. Було страшно.

— Ми розуміли, що якщо не співати — нас поб’ють, — додає Анна.

Проте одна думка давала сили витримати це.

— Я хотіла повернутися в Україну, вийти в поле і заспівати Гімн України. Так, щоб усією душею, — захоплено каже Анна.

І коли це стало можливим, вона зробила саме так. Після її повернення з полону, десь за місяць вийшов також з полону її чоловік, теж військовий, вони купили колонку з караоке, знайшли місце і заспівали.

Анна згадує і голос її підвищується:
— Боже, як я хотіла тебе заспівати й скільки разів!

Василь та Анна Савицькі, 28 березня 2022, Маріуполь, «Азовсталь»

Соціальна підтримка як спосіб вижити

— Я завжди повторюю: немає універсального рецепта виживання в полоні, — каже Доцент. — У мене в пам’яті завжди стояли висновки Солженіцина, який, попри те, що він був російським імперіалістом, теж пройшов табір — ГУЛАГ. Він писав, що люди перетворюються на «табірний пил». Я це теж бачив.

Полон стирає грані між стійкістю й слабкістю, між тими, хто витримує, і тими, кого зламали обставини.

— Я стояв і очікував на допит, — розповідає він. — Поруч, біля ґрат, сидів чоловік і дивився в пустоту. Він не з азовців, але офіцер. Повільно розхитувався і повторював: «Гражданін начальнік, дайтє сігарєтку». Це було моторошно. Я знав його раніше — він був тигром. Сподіваюся, зараз він відновився, дай Боже йому здоров’я. Але тоді… це було так.

— У кожного своя ситуація, — додає Доцент. — Я не засуджую тих людей, які потрапили в такі складні умови й вони їх зламали. Засуджувати можна тільки тих, хто ставав катом своїх побратимів.

В Оленівці це стало очевидним. Але багатьом допомагала триматися підтримка побратимів і посестер.

— Найважливіше в полоні — знайти людину, яка буде тебе підтримувати, — каже Терегиря. — Без цього буде дуже погано.

— Соціальна підтримка — ще один важливий механізм копінг-стратегій, — пояснює психотерапевт Мирослава. — Найгірше — це ізоляція. Тому карцер — це не лише фізичне покарання, а й метод зламати людину. У полоні люди обʼєднуються в групи. Це дає відчуття підтримки. Навіть просто розділити страждання з кимось — уже полегшення.

За словами Мирослави, окситоцин, гормон, що виробляється під час соціальної взаємодії, сприяє відчуттю єдності. А єдність допомагає вижити.

— Саме цей механізм спрацював на початку повномасштабного вторгнення, коли українці почали гуртуватися, — додає вона.

Психологи кажуть: ці корисні стратегії, які рятують у полоні, можна перенести й на цивільне життя. Вони допомагають справлятися з травмою, адаптуватися до нової реальності та знаходити в ній точки контролю. 

Там, де колонія обмежує свободу людини, намагаючись підкорити тіло, все ще залишається можливість існування іншої реальності — поза регламентами, поза наглядом, поза примусом. Цю реальність творить  мислення, що не має стін, котре не спинити наказами, а зруйнувати можна лише разом з тілом. Так в Оленівці постала Азовська вільна академія — не просто втеча від дисциплінарного впливу, а спосіб перетворити колонію на простір спротиву.

Візуали — надані авторкою матеріалу, Генадієм Харченком, Владиславом Дутчаком, Анною Савицькою

Текст написаний у рамках стипендії Rozstaje.
Проєкт співфінансується урядами Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини через Вишеградські гранти Міжнародного Вишеградського фонду. Місія фонду полягає в просуванні ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.
Текст публікується за підтримки партнерів: Stichting Global Voices, Bázis - Maďarský literárny a umelecký spolok na Slovensku, Fiatal Írók Szövetsége, Česká asociace ukrajinistů, Kolegium Europy Wschodniej та медіа «Сенсор».

авторка
Любов Якимчук

Відповідальність — це шукати способи порозумітися. Інтерв’ю із Зоєю Красовською

автор Яна Панчишин - 20.05.2025 в Книжки

Зоя Красовська — медійниця з понад 15-річним досвідом і людина, яка глибоко відчуває пульс українського медіа. Вона авторка подкасту «Тонкощі перекладу», аналітикиня-консультантка Львівського медіафоруму, членкиня ГО «Жінки в медіа» і була співкоординаторкою міжнародної програми ITP Media (International Training Programme). Зоя досліджує, як працюють медіа під час війни, як доносити український досвід до світу, що насправді означає інформаційна стійкість і чому важливо не лише говорити, а й бути почутими. Про неї можна багато прочитати, але ще більше — запитати.

Ця розмова — про комунікацію під час війни, силу слів і відповідальність тих, хто їх вимовляє. Ми поговоримо про те, як змінилося українське медіа за останні 15 років, як пояснювати світові наш досвід так, щоб бути почутими, і чому переклад — це не лише про мову, а й про розуміння контексту. Торкнемося викликів інформаційного поля, теми пропаганди, внутрішніх конфліктів і того, як зберігати довіру всередині суспільства. А ще — про жінок у медіа, емоційне вигорання та силу об’єднання попри все.

Зазвичай вас представляють як аналітикиню Львівського медіафоруму, авторку подкасту «Тонкощі перекладу» і членкиню організації «Жінки в медіа». А як би ви самі себе описали — ким ви є сьогодні?

Зараз я в ролі комунікаційної менеджерки і людини, яка поєднує комунікацію та аналітику.

Ви понад 15 років працюєте в медіа. Що, на вашу думку, найбільше змінилося в українському медіасередовищі за цей час і що залишилось незмінним?

Якщо говорити про те, що змінилося суттєво, — це вплив, який журналісти мають у суспільстві. Стаття, якщо вона вийшла на «Українській правді» чи навіть у нішевому медіа або блозі, може вплинути на рішення ключових осіб держави миттєво. Це ключова зміна за ті 15 років, що я в медіа, бо я застала час, коли журналісти писали багато, всі все розуміли й бачили, але до змін на рівні держави це не приводило. Зараз наша журналістика досить потужна, щоб спричиняти зміни. Сталим залишилось те, що журналістика — це досі про емоції. Часом журналісти хочуть хайпанути, привернути до себе увагу, борються за вплив — і це призводить до деструктивних речей, коли замість того, щоб робити спільну справу, журналісти атакують одне одного.

Після 2022 року Україна почала активніше заявляти про себе у світі. Що, на вашу думку, нам вдається найкраще, а де ми ще вчимося переконливо говорити про себе?

Мені здається, що ключове — це те, що ми заявили про Україну як окрему державу, самобутню державу, яка має свою культуру, характер, ідентичність. Але нам ще недостатньо вдається показувати, що ми не просто молода держава, а ми досить експертні, сучасні, розвинені в багатьох сферах. І в деяких випадках навіть можемо навчати досить дорослі і серйозні демократії, але нам ще треба завойовувати свій статус на ринку глобальної експертизи. Тому що часом ми можемо мати дуже класний, важливий досвід, але не вміти його перекласти в такий спосіб, щоб нас зрозуміли люди з більш сталими підходами до створення інституцій і розбудови демократії.

У рамках міжнародної програми ITP Media ви співпрацювали з фахівцями з різних країн. Які питання про Україну вам найчастіше ставили?

Уточню: я брала участь у програмі в 2022–2023 роках, а згодом, у 2023–2024-му — координувала її разом із Романом Кіфлюком. Програма вже завершена, зараз я з нею не працюю. Найчастіше, звісно, питали: як ви живете в цих умовах? Люди бачать Україну лише через новини — обстріли, погіршення ситуації на фронті, надзвичайні ситуації, теракти, багато жертв — і уявляють, що в Києві неможливо жити. Дивуються, що я туди повертаюсь. Але вони не бачать, як люди прокидаються після тривог, ідуть на роботу, заходять у кав’ярні — життя триває. Наше нормальне життя перемежовується з жахами, до яких ми адаптуємось. І тому питання — переважно про такі суто людські речі: як ви з цим справляєтесь, як ви це переживаєте, наскільки безпечно в Україні, як ваші родичі, як ви живете в умовах цієї невизначеності.

Переклад — це завжди вибір. Які слова або фрази про війну в Україні найважче перекласти — так, щоб не втратити сенс?

Дуже складне й цікаве питання. Важливо називати речі своїми іменами: це не «війна Путіна» чи «війна Кремля», а російська агресія, за яку несе відповідальність російське суспільство загалом. Я не кажу, кожна окрема людина, бо в кожної окремої людини різний рівень відповідальності, але Росія як держава — з інституціями, суспільством, представниками народу — несе відповідальність за цю агресію проти України та інших країн. Треба чітко говорити: це Росія і російські військові чинять агресію.

Ще одне складне слово — «стійкість». Для іноземців це захоплення: от resilience — що попри виклики ми не просто тримаємося, а розвиваємось. Але в українському середовищі це слово трохи приїлось. Можливо, варто більше говорити про нашу адаптивність, гнучкість, живучість — про viability. Ми як суспільство здатні проростати навіть у найгірших умовах. І важливо транслювати, що ми не просто стійкі, бо стійкість — це слово досить абстрактне, його кожен може інтерпретувати по-своєму, а говорити про нашу спрагу до життя і свободи, про наше бажання розвиватися і про те, що нині війна і всі виклики, з нею пов’язані, забирають у нас можливість бути вільними, вибирати, що робити, і вільно будувати своє майбутнє.

Поговоримо про ваш подкаст «Тонкощі перекладу», він же зосереджений не лише на мові, а й на тому, як нас розуміють інші. Чому сьогодні так важливо вміти говорити не тільки про те, «що» відбувається в Україні, а і «як»?

Так, звичайно, цей подкаст не стільки про мову, скільки про контексти. Навіть люди з великою симпатією до нас часто не розуміють нюансів. Це не лише про переклад з української на англійську чи іншу мову, а про переклад досвіду — як розповідати людям із зовсім іншим щоденним життям про наші реалії. Наприклад, чому поїздка на одноденну конференцію для українця — це чотири дні в дорозі. І як говорити про це не з позиції скарги, не апелюючи до страху чи провини, а з гідністю.

Для того, щоб уміти говорити з людиною, яка живе зовсім іншим життям, треба поцікавитися, яке її життя, що турбує цю людину. Тоді можна знаходити дуже неочікувані паралелі про те, як їхній досвід насправді перетинається з тим, що переживаємо ми. Через пошук таких точок перетину насправді можна вибудовувати емпатію, діалог і показувати людям, що у нас насправді набагато більше спільного, ніж здається. І шукати оці точки об’єднання, а не акцентувати на тому, що нас роз’єднує.

Як ви окреслили б те, що сьогодні відбувається в українському інформаційному полі? Це війна, протистояння — як правильно назвати і зрозуміти?

Я би поділила це на кілька блоків. Перше, якщо говорити про пропаганду і дезінформацію, то країна живе в умовах війни, але це і гібридна війна, її прояви різні: фізичні, інформаційні, психологічні, економічні, культурні. Російська пропаганда намагається просочитися до нас, але українці сприймають усе російське як вороже, що дає нам певну стійкість. Росія активно шукає способи, як посіяти розбрат між українцями, щоб ми сварились між собою замість того, щоб протистояти їй. Вони підкидають «дрова» у різні болючі теми, наприклад мобілізацію.

Другий момент — є внутрішні проблеми: недовіра між різними групами українців. Російська пропаганда активно використовує це, розпалюючи конфлікти. Наприклад, між цивільними та ветеранами або між волонтерами і тими, хто допомагає «неправильно». Це вигідно Росії, бо, поки ми сваримося, головна загроза відходить на другий план.

Третій момент — емоційна втома й обмежена здатність до емпатії. Люди часто реагують емоційно і не мають ресурсів для конструктивного діалогу. Це призводить до поширення негативу в соцмережах. Важливо, щоб ті, хто має великий вплив, усвідомлювали наслідки своїх слів і думали, як це позначиться на суспільстві. Українське суспільство сильне, коли ми об’єднуємося і підтримуємо одне одного.

Цьогорічна тема Львівського медіафоруму виростає навколо слів: вибір, рішення, відповідальність. Як ці три поняття, на вашу думку, стосуються роботи українських журналістів сьогодні? І чому вони важливі для кожного?

На сто відсотків. Не тільки сьогодні, мені здається, що це завжди стосується роботи журналістів. І зрозуміло, що ми не можемо передбачити все, як відреагують люди на певну інформацію, але ми можемо радитися в колективі про те, що варто висвітлювати, що не варто. Наприклад, нещодавно була активна дискусія про те, наскільки деталізовано треба показувати наслідки обстрілів, жертв, деталі поранень, обличчя людей, які зазнали ушкоджень чи загинули внаслідок російських атак. Це показує, що ми рефлексуємо над своєю відповідальністю, і насправді з початку повномасштабного вторгнення я бачу суттєвий стрибок такої кооперації між журналістами. Це часом призводить до хейту, скерованого на журналістів, але відповідальність — це шукати способи порозумітися. Якщо ви з кимось не згодні, краще поговорити про це, перепитати, менше робити це публічно, щоб не сприяти викривленню інформації. Як із дезінформацією: коли проєкти спростовують фейки, то деяким людям запам’ятовується саме повідомлення фейку, а не спростування. Так само і в соцмережах, якщо написати, що хтось зробив помилку, запам’ятають медіа, яке помилилося. Можна звертатися приватно, уточнювати, писати редакторам, зустрічатися наживо, якщо є можливість. Це знімає дистанцію, і те, що люди можуть написати в інтернеті, вони не завжди можуть сказати особисто, і часом, навпаки, те, що люди не можуть написати в інтернеті, в особистій розмові з емоціями, мовою тіла може сприймається набагато краще і з глибшим розумінням, ніж без цього.

Ви членкиня ГО «Жінки в медіа». Видимість і роль жінки в професії за останні кілька років змінилась. Проте що ще потребує змін?

Суттєво змінилося ставлення до цієї теми. Є скептики, які кажуть, що питання рівності не на часі, але одне з перших досліджень, які ми робили в «Жінки в медіа» після початку повномасштабного вторгнення, — це опитування журналісток, редакторок, СМ-редакторок, комунікаційних менеджерок про те, як змінилася їхня робота. Оскільки мобілізація обов’язкова для більшості чоловіків, а для більшості жінок — добровільна, професія стала ще більш жіночою. У багатьох журналісток чоловіки пішли служити, і, відповідно, навантаження — професійне й особисте — на жінок зросло. Це важливо враховувати, бо міцний тил — теж запорука перемоги. Журналістика — це професія, яка вимагає включеності. Потік інформації зріс, емоційне напруження також, і журналістки стикаються з онлайн-насильством, зокрема й від української аудиторії, і з боку росіян, які також атакують, наприклад військових кореспонденток. Тому вимушено чи не вимушено, жінкам доводиться брати на себе лідерство, але обов’язків менше не стає. І мені важливо, щоб це також цінували, бо це важлива і складна робота. Один колега сказав, що працювати в цивільній сфері йому не легше, ніж у війську. Це непорівнювані речі, звісно, але і там, і там складно.

І наостанок — ви сказали, що зараз працюєте комунікаційною менеджеркою. Як ви реалізовуєте себе в цій ролі? Які у вас цілі на майбутнє?

Наприкінці березня я приєдналася до команди Центру ініціатив «Повернись живим» як комунікаційна менеджерка аналітичного відділу. Вважаю, що це найкраща робота у світі, адже вона дає змогу поєднувати весь мій досвід у журналістиці та медіааналітиці для того, щоб працювати над комунікаціями аналітики, яку робить центр. Я впевнена, що працюю з одними з найкращих аналітиків в Україні.

І в мене зараз ціль на майбутнє — це, власне, застосовувати всі свої знання і весь попередній досвід для того, щоб українську експертизу визнавали у світі, щоб її цінували, сприймали і враховували в побудові міцнішої глобальної системи безпеки.

Роботи в нас дуже багато, вона вся цікава, і я, напевно, не проміняла б нині життя в Україні на жодні інші можливості, тому що тут так багато простору для того, щоб впливати, створювати, будувати щось нове.

Фотографії Зої Красовської — Настя Телікова
Матеріал створено в рамках студентського стажування

Дайджест культурних подій до дня Києва 24 і 25 травня

автор Анастасія Чуй - 19.05.2025 в Події

24 травня, субота

Виставка «Квіт з отерплих віт»

Київ, вулиця Уманська, 35/20, з боку парку «Супутник»
Початок о 15:00
Триває до 31 травня

Експозиція робіт учасників й учасниць міждисциплінарної резиденції «Уманська 35/20», у центрі якої — спадщина шістдесятників. Проєкт реалізовує науково-мистецька платформа «Острів» за підтримки фундації ЗМІН.

Уманська, 35 — це вулиця, на якій мешкав поет і дисидент Іван Світличний, а назва відсилає до вірша митця як спроби повернення до його постаті й доробку, а відтак — до культурного простору покоління. Виставка представить рефлексії-бачення мисткині Руслани Ключко, історикині Анастасії Баклажко й архітектора Олександра Цюпера, які в сучасному контексті осмислюватимуть Чоколівку.

На відкритті всі охочі зможуть долучитися до кураторської екскурсії виставкою, а також до спільного висаджування принесених саджанців чи рослин біля будинку Івана Світличного, а ще — розмови й обміну книжками. 

Більше про подію у фейсбуці.

Фестиваль «День Києва» від WORKIT Space

Київ, вулиця Марка Безручка, 24
Початок о 11:00
Триватиме 24 — 25 травня

Усі чотири поверхи простору перетворяться на умовну мапу столиці — місця, які знайомі всім киянам: Цирк, Кудрявка, Житній, Пейзажка, СТО. Так, на 4 поверсі пройде виставка «Зовні 044», де будуть представлені роботи молодих українських митців, серед яких Марія Присяжнюк, Аліса Готс, Олександр Остер. Основний фокус виставки — не міська історія, а особисте відчуття Києва. Проєкт об’єднує роботи, які передають емоційні стани, пов’язані з містом. У зоні Цирку на відвідувачів чекає бар з гумористами Марком Ільчуком, Сашком Брендібоєм, Сашком Емолайтом, Павлом Пінчуком. А музична частина фестивалю розгорнеться на кількох локаціях простору — на Кудрявці та Житньому, де виступатимуть діджеї, саундпродюсери та музиканти. 

Більше в інстаграмі.

Перегляд стрічки «Квіти України»

Київ, Кінопростір в Українському Домі
Початок о 16:00

Кінопоказ також відбудеться 25 травня
Київ, Кіно42
Початок о 17:00

Сюжет розповідає про 67-річну Наталію Юрченко, жительку Позняків, яка все життя провела в будинку, збудованому її батьками. Попри щільну забудову та постійний тиск з боку девелоперів, вона відмовляється покидати свою оселю із садом, де тримає господарство. Режисерка стрічки Аделіна Борець познайомилася з героїнею під час протестів проти знесення модерністської будівлі «Квіти України». Саме ця подія надихнула на назву фільму, а робота над стрічкою стала режисерським дебютом Борець. 

Фільм уже відзначено спеціальною нагородою журі фестивалю в Лодзі, він відкривав міжнародний конкурс DOK Leipzig, а також отримав нагороду як найкращий документальний фільм на «Молодості». Покази проходитимуть за участі режисерки Аделіни Борець, героїні Наталії Юрченко та творчої команди фільму.

Більше на сайті.

КИЇВКІНОФЕСТ

Київ, кінотеатр «Жовтень»
Триватиме 22 — 25 травня

КИЇВКІНОФЕСТ — щорічний кінофестиваль, присвячений Дню Києва. Тема програми 2025 — «Київ крізь віки», у межах якої глядачі побачать фільми про те, як місто постає в епоху середньовіччя, у революційних 1920-х, у буремні 1990-ті й під час подій новітньої історії — від перших років незалежності до Революції Гідності. 

24 травня покажуть одразу дві стрічки: «Людина з кіноапаратом» Дзиги Вертова — класика авангарду, знята на основі хроніки київського життя 1920-х; «Руда фея» Володимира Коваленка — історію хлопчика, що опинився в місті проти своєї волі. Також у межах фестивалю заплановані покази фільмів «Дика любов» Вілена Новака, «Легенда про княгиню Ольгу» Юрія Іллєнка, «Ніагара» Олександра Візира та «Стрімголов» Марини Степанської.

Більше в інстаграмі.

Французька весна на Хрещатику

Київ, Мистецько-концертний центр ім. Івана Козловського
Початок о 17:00

Концерт натхненний атмосферою французької культури: лунатимуть хіти, які були і лишаються популярними впродовж десятиліть. На сцені — Олеся Кічук, композиторка, співачка й авторка пісень, відзначена Гран-прі на численних вокальних конкурсах, лауреатка «Червоної рути». Її голос проведе знаковими мелодіями, що давно стали класикою, та піснями, які лунають у кожному французькому бістро. 

Більше на сайті.

Stand-up вечір до Дня Києва

Толокунь, комплекс відпочинку Morewell
Початок о 20:30

У програмі вечора — виступи харизматичного й дотепного Ярослава Пірога, Слави Бу, відомого імпровізатора, а також Олексія Приймаченка — фіналіста шоу «Батли» та сценариста. На глядачів чекає вечір сміху, дотепних життєвих історій і легкої атмосфери на березі Київського моря.

Більше на сайті.

Laboratorium Spring

Київ, локацію організатори повідомлять за день до події
Початок о 14:00
Триватиме 24 — 25 травня

Після шести років існування, що припали на пандемію та повномасштабне вторгнення, Laboratorium змінює масштаб і структуру, прагнучи зберегти свою ключову функцію — створювати середовище для підтримки, єдності та творчого самовираження. Центральною музичною подією стане виступ французького техноартиста Shlømo, відомого своїми сетами на провідних європейських фестивалях. А також організатори залучать три сцени, більше 20 музикантів та 11 митців.

Більше в інстаграмі.

Нескорені 2025: Жадан і Собаки

Київ, Палац спорту
Початок о 18:00

Концерт українського рок-гурту «Жадан і Собаки» є частиною всеукраїнського туру, спрямованого на підтримку Сил оборони й об’єднання небайдужих навколо спільної справи. Організатори прагнуть зібрати велику кількість глядачів, щоби створити відчуття єдності через музику. Подія покликана не лише розважити, а й стати символічною відповіддю на воєнну реальність, що триває.

Більше на сайті.

Виставка «ПроЗорі»

Київ, Національний центр «Український Дім»
Триватиме 23 травня — 29 червня
Графік роботи: вівторок — неділя, 11:00 — 19:00

В експозиції «ПроЗорі» зібрано творчість п’ятьох видатних київських митців. Кожен із них створив власний символічний світ і філософію, які розкривають унікальне бачення мистецтва й життя. Валерій Ламах залишив загадкову «Книгу схем», де втілив свою теорію, що об’єднує історію, мистецтво, філософію і науку. Ада Рибачук разом із Володимиром Мельніченком створили концепцію «філософії Життя», звертаючись до тем колективної пам’яті та травм. Флоріан Юр’єв розробив ідею «музики кольору», де поєдналися колір, музика та поезія у цілісну систему. А Федір Тетянич у роботі «Фрипулья» пропонує бачення людини та космосу як неподільного цілого. 

Сама ж виставка намагається привернути увагу до спадщини, яка потребує збереження й розуміння.

Більше в інстаграмі.

Концерт Memento Odesa

Київ, МЦКМ
Початок о 18:00

Відомий німецький трубач і піаніст Себаст’ян Студніцький виступає разом з Одеським філармонічним оркестром під керівництвом диригента Володимира Дикого. Навесні 2024 року вони презентували програму у дванадцяти німецьких містах, а восени завершили другий тур концертом у великій залі Берлінської філармонії. Тепер проєкт Memento Odesa повертається в Україну з благодійним концертом, що відкриває третій міжнародний тур.

Більше на сайті

Танцювальна прем’єра «Intermezzo»

Київ, Національний Центр театральних мистецтв ім. Леся Курбаса
Початок о 19:00

Танцювальний проєкт Kwinty Dance Company пропонує свіжий погляд на класичну новелу Михайла Коцюбинського «Intermezzo». У цій постановці глядачі сприймають історію крізь призму жіночого погляду, бо головний герой постає саме в такому образі, а пошук гармонії з природою перетворюється на тілесну подорож, де рух стає мовою переживань. Режисерка і хореографка Алла Полякова разом із командою втілюють у виставі сміливі хореографічні рішення та нестандартне використання простору. 

Більше на сайті.

Кабаре-драма «Всередині мене скаче світ»

Київ, ЦСМ «ДАХ»
Початок о 18:00

Актори театру ROFL Monkey Lalala занурюють глядачів у простір людських емоцій і внутрішніх переживань. Це історія про щоденну боротьбу з власними відчуттями, про напругу, що накопичується, про сміх і розпач, які межують. На сцені виступають артистки Поліна Коробейник і Анна Бахмут, а живий звук створює Олександр Булюк. «Всередині мене скаче світ» — це експеримент із тілесністю та мовою жестів, який не закриває питання, а радше відкриває простір для індивідуальних відчуттів.

Більше в інстаграмі.

Пісні Володимира Івасюка. Гурт «Водограй»

Київ, GARNISON (вулиця Хрещатик, 15/4, Пасаж)
Початок о 19:00

Концерт, присвячений творчості Володимира Івасюка — одного з найвпливовіших авторів української естрадної музики ХХ століття, у виконанні гурту «Водограй». У репертуарі заходу — пісні, які стали знаковими для української культури: «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», «Я твоє крило». Концерт стане нагодою згадати творчість композитора, що об’єднав кілька поколінь українців та зробив українську пісню впізнаваною у світі. 

Більше на сайті.

Виставка «Під небом Києва»

Київ, Музей української діаспори
Триватиме до 22 червня
Графік роботи: середа — неділя, 11:00 — 19:00

Виставка Лідії Селянко присвячена образу столиці й складається з живописних полотен та ліногравюр, що досліджують взаємозв’язок міського простору з особистими переживаннями та пам’яттю. Авторка працює у впізнаваній манері, де ритм, мазок і колір виходять на перший план. Через архітектуру, вулиці та ритми великого міста Селянко передає внутрішні стани — від тривоги до ніжності. У проєкті представлені роботи, створені в різні періоди, які об’єднує тема Києва як простору, що зберігає історії та створює відчуття дому.

Більше в інстаграмі.

25 травня, неділя

Інтерактивна екскурсія-квест «Козацькі таємниці Подолу»

Київ, Пам'ятник Григорію Сковороді, Контрактова площа
Початок о 12:00

Інтерактивна прогулянка Подолом пропонує не лише пішу мандрівку вулицями старого міста, а й занурення в козацьку добу. Формат поєднує елементи екскурсії та квесту, що дозволяє учасникам відчути себе частиною історії — козацьким загоном у пошуках таємниць XVIII століття. Під час маршруту можна дослідити колишні київські осередки духовного зцілення, познайомитися з побутом і легендами минулого, а також дізнатися, які риси характеру, предмети одягу та аксесуари вирізняли заможного киянина того часу. 

Більше на сайті.

Маркет Всі.Свої

Київ, вулиця Десятинна, 12
Початок о 10:00
Триватиме 24 — 25 травня

На маркеті традиційно українські бренди представлятимуть одяг, декор і прикраси. Цей захід не про гучні події — він про тишу, що виростає з памʼяті, присутності та вдячності. Це нагода знову подивитись на Київ — крізь речі, обличчя, смаки й простір. Два дні — щоб побачити знайомі вулиці у нових формах: у тканинах, лініях, кольорах і відтінках.

Більше в інстаграмі.

Акція «Пробіг під каштанами»

Київ

Щорічна благодійна ініціатива, що бере початок у 1993 році, знову об’єднує людей з усієї України та світу довкола спільної мети — допомоги дітям із вадами серця. Акція стала невід’ємною частиною святкування Дня Києва. Цьогоріч учасники можуть приєднатися до забігу у зручному для себе форматі — самостійно обрати маршрут і темп, подолати дистанцію та задокументувати участь світлиною чи відео. Рекомендована довжина маршруту — п’ять кілометрів, проте остаточний вибір залежить від можливостей кожного.

Для участі потрібно пройти реєстрацію на сайті та зробити внесок у розмірі 300 гривень. Усі зібрані кошти спрямують на відновлення корпусу Центру дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ у лікарні «Охматдит».

Більше на сайті

Реєстрація на пробіг.

Київський ярмарок митців

Київ, Squat17b
Початок о 12:00

На відвідувачів чекає благодійний маркет, де українські митці та крафтери представлять власні роботи: ілюстрації, комікси, прикраси, листівки, предмети декору. Ці речі — результат ручної праці та авторського підходу, багато з них існують в єдиному екземплярі. Вагомою частиною заходу стане благодійний аукціон, на якому можна буде придбати ексклюзивні лоти, а зібрані кошти скерують на підтримку актуальних волонтерських ініціатив та зборів.

Більше в інстаграмі.

Концерт «Тобі, мій Києве!»

Київ, Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини
Початок о 15:00

Під час концерту прозвучать музичні композиції та поезії, присвячені українській столиці, її образам у культурі й пам’яті. Відкриє захід ансамбль народних інструментів «Дивограй». Колектив представить добірку творів українських композиторів і народних мелодій, серед яких «Київ — ти моє свято» Олександра Білаша, українські народні пісні «Ніч яка місячна» та «Ішло дівча лучками» у версіях Вадима Чорнокондратенка. 

У поетичній частині прозвучать вірші Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Луківа у виконанні Ольги Хмель-Бондаренко. На завершення — пісенна класика другої половини ХХ століття, серед них «Київський вальс», «Білі лебеді», «Києве мій» у виконанні Тетяни Школьної. 

Більше на сайті.

Поетична вистава «Від(ро)дження»

Київ, Try Teatry Hub
Початок о 18:00

Театральна спільнота DSP представляє поетичну виставу, що звертається до досвіду української культури 1920–30-х років, аби проговорити те, що відлунює і досі. На сцені оживають тексти Зерова, Хвильового, Плужника, Теліги, Тичини, Семенка — поетів покоління Розстріляного Відродження, чий голос намагалися знищити. «Від(ро)дження» — вистава про зруйновану культуру і зламані покоління. Про тих, хто намагався творити — і за це був змушений мовчати. Але насамперед — це вистава про надію, про те, що пам’ять жива. Після показу передбачена зустріч із творчою командою.

Більше на сайті.

Концерт «Ще одна пісня»

Київ, Київська опера
Початок о 17:00

Концертна програма об’єднає на сцені вокалістів Віктора Романченка та Ольгу Жмуріну разом із рок-гуртом The Waves. Упродовж двох годин прозвучать кавери на хіти світового року, серед яких треки The Beatles, Queen, Lady Gaga. Романченко та Жмуріна — українські співаки, які брали участь у таких музичних шоу як Notre Dame de Paris le Concert та The Rock Symphony Orchestra. Організатори запрошують глядачів співати разом, рухатися в ритмі музики та залишатися до фінального «ще одну пісню». 

Більше на сайті.

Святковий маркет

Київ, Арт-книгарня «Місто»
Початок о 12:00

На ярмарку свої роботи представлять українські бренди, майстри та майстрині. Придбати можна буде авторський одяг, прикраси ручної роботи, предмети для дому. Усе створене локально, у невеликих майстернях, тож участь у маркеті — це ще й можливість підтримати малий бізнес. Окрім того, відвідувачі зможуть поповнити новинками свою домашню бібліотеку.

Більше в інстаграмі.

Соцмережі і дофамін: як не загубитися

авторка Марія Лемещук - 17.05.2025 в Культура

Ви коли-небудь помічали, як заходите в соцмережі «на хвилинку», а потім з’ясовується, що пройшла година, а то і декілька? Що відбувається, коли ми бездумно гортаємо стрічку соцмереж? Спочатку — легке та швидке задоволення, потім — відчуття втраченої години чи годин вільного часу. Чому так?

Соцмережі і дофамін

Для багатьох людей соцмережі стали головним джерелом новин, способом підтримувати зв’язок, ділитися емоціями й почуватися частиною спільноти. Але за зручністю й простотою — складна нейробіологічна система.

Наш мозок має так звану систему винагороди, яка відповідає за мотивацію, задоволення і формування звичок. Коли робимо щось приємне (їмо, отримуємо похвалу, обіймаємо близьких), мозок виділяє дофамін — нейромедіатор, що викликає відчуття задоволення.

Соцмережі майстерно вбудовані в цю систему. Сповіщення, лайки, нові повідомлення — усе це мікронагороди, які стимулюють швидкий викид дофаміну. Такий «дофаміновий шот» діє миттєво, але недовго, тож ми знову й знову відкриваємо додатки в пошуках наступної дози. Це створює цикл звикання, у якому задоволення короткочасне, а втома й тривожність — зростають.

Чому після години в соцмережах ми відчуваємо втому, а не радість? Річ у тому, який саме дофамін ми отримуємо. Наш мозок прагне задоволення — і не завжди розрізняє його джерела. Але не кожне задоволення однакове.

Є швидкий дофамін — той, що ми отримуємо миттєво: від лайків, повідомлень, коротких відео. Це як солодощі для мозку — смачно, але надто багато шкоди. А є повільний дофамін — стабільне задоволення, яке ми отримуємо від фізичної активності, творчості, навчання, живого спілкування. Воно не виникає миттєво, але має довший і здоровіший ефект.

Баланс між цими двома видами дофаміну визначає наше самопочуття, рівень енергії й мотивацію.

Як соцмережі впливають на мозок і психічне здоров’я?

Дослідження Montag et al. (2019), проведене вченими з Університету Ульма (Німеччина), показало, що повідомлення та новий контент у соцмережах можуть діяти як «цифровий наркотик», оскільки мозок звикає до швидких нагород. А дослідження Huang (2022), опубліковане в журналі Frontiers in Psychiatry, довело, що надмірне використання соцмереж знижує концентрацію, збільшує тривожність та порушує сон.

Крім того, метааналіз, опублікований у журналі International Journal of Environmental Research and Public Health (2022), виявив, що підлітки, які проводять більше 3 годин на день у соцмережах, мають на 60% вищий ризик розвитку депресії. Надмірне використання соціальних мереж також може призводити до зниження концентрації уваги та погіршення пам’яті — часто після тривалого перегляду стрічки новин користувачі не можуть пригадати конкретний контент.

Чи можна використовувати соцмережі без шкоди? Так! Можна замінити швидкий дофамін (гортання стрічку) на повільний дофамін, наприклад: 

  • фізична активність — спорт дає більш стійке задоволення. 
  • глибока соціальна взаємодія — живе спілкування дає більше дофаміну, ніж лайки. 
  • творчість і навчання — книги, малювання, музика активують стабільні дофамінові процеси. 

У психотерапії часто використовують техніку пошуку та використання ресурсних активностей — напишіть список речей, дій, активностей, що приносять вам відчуття радості та покращення настрою, та запроваджуйте їх у щоденне життя. Так ви зможете отримувати задоволення і без постійного використання соцмереж.

Як користуватися соцмережами без шкоди для психічного здоров’я?

  1. Обмежуйте час, проведений онлайн. Встановіть чіткий ліміт на використання соцмереж. Наприклад, 30 хвилин на перегляд, а решту часу використовуйте для реальних справ чи відпочинку. Це допоможе уникнути ефекту «безкінечного скролінгу».
  2. Плануйте «цифрові детокси». Регулярно відпочивайте від соцмереж. Це може бути день без екрана або кілька годин на тиждень, коли ви свідомо відключаєтесь від онлайн-комунікацій.
  3. Обирайте якісний контент. Підписуйтеся на акаунти, які додають вам цінність — навчальні ресурси, натхнення, корисні поради. Це замінить контент, що викликає негативні емоції чи тривожність.
  4. Уникайте використання соцмереж перед сном. Світло від екранів може порушити вироблення гормону сну (мелатоніну). Використовуйте останні години перед сном для спокійних активностей: читання, медитації, прогулянки.
  5. Активно взаємодійте з людьми в реальному житті.  Не забувайте про живе спілкування. Воно дає стабільніший і глибший дофамін, ніж лайки в соцмережах. Зустрічі з друзями та родиною важливіші за цифрові переписки.
  6. Замість «швидкого дофаміну» впроваджуйте повільний.  Замість нескінченного гортання стрічки, займіться фізичними вправами, хобі чи творчістю. Це активує стабільніші дофамінові процеси, які приносять більше довгострокового задоволення.
  7. Перевіряйте свої емоції. Звертайте увагу на своє самопочуття після використання соцмереж. Якщо ви відчуваєте тривогу або порожнечу, спробуйте зробити перерву або перемикнутися на інші активності, що підвищують настрій.
  8. Використовуйте функції «тихо» або «не турбувати». Ці функції дозволяють зменшити кількість відволікань на постійні повідомлення та нагадування. Це дасть вам більше простору для концентрації на важливих завданнях.

Крім того, найкращий відпочинок полягає у зміні різних видів діяльності та активізації різних нейронних мереж. Проаналізуйте свій день, наскільки різноманітним є проведення вашого вільного часу. Чим різноманітнішим буде ваш відпочинок, тим краще ви будете себе почувати та швидше відновлюватися.

Соцмережі — це не зло, але вони створені так, щоб тримати нас у пастці швидкого дофаміну. Соцмережі можуть бути корисним інструментом, якщо користуватися ними усвідомлено. Контролюйте свій час онлайн, споживайте якісний контент і не забувайте про реальне життя, яке є дуже багатогранним. 

Віжуали — unplash.com

авторка
Марія Лемещук

Пам’ятати (не) дорівнює страждати: огляд на роман «Властиве» Іріс Ганіки

авторка журналістка, книжкова оглядачка Наталія Колегіна - 16.05.2025 в Книжки

«Властиве» — це невеличкий, але наповнений складними емоціями та глибокими сенсами роман, п’ятий у доробку німецької письменниці Іріс Ганіки. У ньому авторка досліджує теми постпам’яті та колективної пам’яті, а також занурюється в особисту драму головного героя Ганса, який переживає життєву кризу.

Як правильно пам’ятати? Як пам’ятати Голокост та інші світові трагедії на інституційному рівні — і то так, щоб він не перетворювався на вульгарну індустрію розваг? Як оцифрувати архіви, щоб пам’ять була не такою крихкою, як папір, який може згоріти у полум’ї чи зотліти з часом? Як сучасним німцям позбутися провини за злочини супроти інших націй та етносів, скоєні попередніми поколіннями, і чи це взагалі можливо? На ці та інші запитання Іріс Ганіка шукає відповіді на всього 180 сторінках роману «Властиве».

Про що роман, кому та як його читати, розповідаємо у матеріалі.

Жанр: роман про постпам’ять з елементами роману-колажу

Кому буде цікава: тим, хто цікавиться постпам’яттю, зв’язком між поколіннями та колективною відповідальністю за злочини минулого; тим, хто прагне дослідити людину у кризі; тим, хто полюбляє читати про нереалізоване кохання.

Рівень складності: для читачів та читачок, які мають досвід читання книжок про особисту й колективну пам’ять, злочини нацистів і Голокост

Рік першої публікації: 2010

Професійний бекграунд та літературні зацікавлення Іріс Ганіки

Письменниця Іріс Ганіка народилася й виросла у Баварії, у 1979 році переїхала до Західного Берліна, де живе донині. У 1980-х роках вивчала загальне та порівняльне літературознавство та сучасну німецьку літературу у Вільному університеті. Цікавилася сілезьким бароко та драмами Даніеля Каспера фон Логенштайна та Йоганна Крістіана Галльманна. Магістерська робота Ганіки була присвячена поверненню епосу в сучасному романі на основі текстів Джона Дос Пассоса «Мангеттенський трансфер» та Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац».

Крім того, Іріс Ганіка послідовно цитує рядки з тексту швейцарського німецькомовного поета й прозаїка Роберта Вальзера: «Was weiß ich, ich schreibe, weil ich es hübsch finde, so die Zeilen mit zierlichen Buchstaben auszufüllen» («Що я знаю, я пишу, бо вважаю гарним заповнювати рядки вишуканими літерами»). Для неї слова Вальзера стали своєрідним письменницьким мотто.

Дебютувала авторка у 1992 році з повістю «Катаріна, або Зобов’язання існування» (Katharina oder Die Existenzverpflichtung). За понад 30 років письменницької кар’єри створила дев’ять книжок, серед яких є видання про лаканівський психоаналіз з погляду терапевтки та пацієнтки «Ставка на несвідоме, або Те, що ви завжди хотіли знати про психоаналіз» (Die Wette auf das Unbewußte oder Was Sie schon immer über Psychoanalyse wissen wollten), написана у співавторстві з психоаналітикинею Едіт Зайферт. А також Іріс написала безліч публіцистичних текстів до журналів та газет, зокрема Frankfurter Allgemeine Zeitung, Der Alltag та du.

У 2006 році Ганіка отримала літературну премію імені Ганса Фальяди за весь творчий доробок. У 2020 році письменницю нагородили Літературною премією Германа Гессе за роман «Камери Ехо» (Echos Kammern), а у 2021 році — премією Лейпцизького книжкового ярмарку.

Роман «Властиве» вийшов друком в Австрії у 2010 році. За нього авторку нагородили двома літературними преміями — Літературною премією Європейського Союзу у 2010 році та премією LiteraTour Nord — у 2011-му. Текст був перекладений щонайменше 15 мовами. Український переклад роману від Юрка Прохаська побачив світ у 2020 році у видавництві «Дух і літера», у 2024-му з’явилося друге видання книжки.

Загосподарювання минулого та провина

Головний герой роману «Властиве» — чоловік середніх літ, на ім’я Ганс Фрамбах, працює архіватором у державній установі з промовистою назвою «Інститут загосподарювання минулого». Ганс глибоко страждає від провини, яку переживає як нащадок німців, які коїли жахливі злочини супроти інших народів під час правління нацистів. Він багато розмірковує про пам’ять і те, як варто пам’ятати та чи може Німеччина якимось чином спокутувати провину перед світом. Ганс Фрамбах щодня приходить в Інститут, сумлінно виконує власну роботу: архівує матеріали, які свідчать про німецькі злочини. Він самовіддано працює заради тих, хто вижив, — працює по-німецьки, тобто «робить якусь річ задля неї самої». Попри емоційний тягар, Ганс кохається у своїй роботі, аж доки не усвідомлює, що хвилювання через минуле законсервувало його, не дає можливості жити й відчувати бодай щось, окрім нестерпного болю та провини.

Меморіал жертвам Голокосту у Берліні. Фото — Marco Priske

Інститут загосподарювання минулого — звучить, як структура з якоїсь антиутопії. Однак у романі Іріс Ганіки світ, у якому німецьке суспільство вибудовує власне буття довкола пам’ятання злочинів минулого, — це певною мірою небажаний препаскудний світ, де пам’ятання набуває незбагненно фанатичної форми:

«Цей стан перманентного викриття злочинів предків не був гарний, але необхідний, а коли перестав здаватися необхідним, то й тим паче був негарний. І тут держава усвідомила свій обов’язок супроти громадян і постановила зняти з них цей тягар, проголосивши пам’ять про злочини минулого своїм неустанним завданням. Зобов’язання його виконувати було відлито у бронзі пам’ятників, число яких зростало тим стрімкіше, чим далі в минулому лежали злочини. Кожну місцевість, а їх було багато, де відбувалися злочини, перетворено на місце пам’яті. Цю пам’ять розглядали вже не тільки як просто необхідне, але й найшляхетніше завдання держави, і не було місця праці почеснішого, ніж в Інституті загосподарювання минулого, розміщеного в самому осерді столиці цієї країни, бо ж тут і тепер вже офіційно билося серце країни. (Звісно, в цій будівлі містилася лише центральна установа Інституту; його численні філії були рівномірно розподілені цілою країною.)».

За Іріс Ганікою, нацистське минуле Німеччини стало її беззаперечною властивістю, її Властивим, — чимось таким, про що ми неодмінно згадуємо, коли говоримо про Німеччину. Звідси й назва роману. Цікаво, що в англійському перекладі вона звучить як The Bureau of Past Management (Бюро менеджменту минулого) від назви установи Інституту загосподарювання минулого. Тоді як у блискучому українському перекладі Юрко Прохасько зберіг оригінальну назву книжки та метафору заголовка роману.

Прикре кохання та почуття провини

Дія роману розгортається в Інституті, на вулицях Берліна та вдома у Ганса. Інститут розташований просто у серці Берліна. Шістнадцять поверхів і 120 метрів ушир, шість ліфтів невпинно їздять вгору-вниз, а всередині них так накурено, що новий працівник не стримується й порівнює місцеві ліфти із газовими камерами, за що бідолагу спритно звільняють. На гадку спадають роздуми про архітектуру з роману «Аустерліц» німецького письменника Ґеорґа Вінфріда Зебальда, який каже, що існують архітектурні споруди, які катують тих, хто потрапляє всередину. Приїхати у задимленому ліфти на восьмий поверх у їдальню, щоб смачно попоїсти, й не могти поповнити картку для обідів у місцевому банкоматі — чим же це не катування?

Щоденний Гансів маршрут пролягає крізь алею із золотою бруківкою, черговим місцем пам’яті у німецькій столиці. На прямокутниках вигравіювані іменами загиблих у концтаборах. Те місце Ганс вважає живим кладовищем і панічно боїться наступити бодай на одне з тих імен, щоб не зневажити, не спаплюжити пам’ять про цих людей:

«…пробратися, обережно, обережно, ніколи не ногою, ніколи не ногою, ніколи навіть випадково не наступити на жоден з цих каменів, ніколи на жодне з цих імен… депортовані… Аушвіц не стати, ніколи не нанести вуличний бруд на ім’я… депортовані… Треблінка, ніколи не зіткнутися з іменем… депортовані… Терезієнштадт. Довгий час йому здавалося, ніби цих маленьких пам’ятних каменів тисячі, і поміж тисячею маленьких пам’ятних каменів нема світу, довгий час йому здавалося, що взагалі вже нема звичайної бруківки, а лише ця золота. І йому не доводилося собі про це навмисно нагадувати, бо його дерев’яне тіло само йшло дуже обережно, це сиділо у нього в кістках».

У вільний від роботи час Ганс товаришує із Граціелою, химерною панянкою, яка «виглядала, ніби її намалював Пікассо». Жінка ось уже чотири роки є коханкою одруженого чоловіка. Ганса з Граціелою об’єднала прикрість за трагічне німецьке минуле. Її дідусь теж доклався до німецьких злочинів як 22-річний солдат вермахту.

Провина за минуле Німеччини накладається на особисту драму головного героя. Ганс роками товаришує із жінкою, в яку закоханий, але ніяк не наважується визнати своє почуття, навіть для самого себе. Окрім загальнонаціональних провини та страждання, він відчуває самотність, яка вижирає його зсередини. Таким чином, історія Ганса — це також історія про особисту кризу чоловіка. Фрамбаху треба щось зробити зі своїм життям. Здається, що далі так тривати не може. Та невдовзі він змушений вирушити у робоче відрядження, щоб архівувати матеріали, знайдені у Шанхаї.

Фото unsplash.com

Ганс нібито намагається відновити історичну справедливість, відстоюючи особисті кордони. Коли ненависна йому секретарка пані Кермер замовляє для нього квитки до Шанхаю, чоловік наполягає, щоб це неодмінно був бізнес-клас, — і подумки переконує себе, що це нібито заради всіх тих, хто змушений був їхати у напхом напханих вагонах на шляху до концентраційних таборів. Заради тих, хто не вцілів. А може, таким чином прагнення спокутувати провини попередніх поколінь перетворюється на вульгарність — подібно до того, як довкола теми Голокосту вибудовується величезна індустрія розваг, так само й Гансова опіка над жертвами минулого стає приводом нарешті захистити власні інтереси?

Ближче до кінця книжки, після найбільш спокійного та впевненого за емоційним наповненням епізоду, в якому Ганс мав би щось вирішити для себе, є три сторінки з підписом «Місце для нотаток». Авторка не розжовувала читачам і читачкам найменші порухи Гансової душі, однак передбачила місце для читацьких роздумів і рефлексій. Думки персонажів та самої письменниці, які є у романі, можуть обрости новими інтерпретаціями та нашаруваннями — особистими читацькими рефлексіями, які у кожної та кожного під час читання викличе книжка.

«Властиве» у контекстах

Роман має своєрідну колажну структуру. Припускаємо, що колажність до роману «Властиве» Іріс Ганіка запозичила саме в німецького письменника Альфреда Дебліна, чию творчість досліджувала, бувши студенткою. Окрім сюжетної лінії про Ганса, його фрагментарних роздумів і переживань, тканину тексту складають також фрагменти архівів, з якими він працює, його коментарі до архівних даних, рядки пісень, цитати з німецьких письменників буквально посеред тексту.

Окрему роль відіграє таке собі цитування наради чи дискусії щодо правильного називання й способу пам’ятання досить неважливих речей, як-от гачкуватого перехрестя. Але з цих напозір несуттєвих суперечок виростають кілька дуже важливих тез і питань. По-перше, у цьому фрагменті Ганіка роздумує про загальні принципи загосподарювання минулого, тобто правила пам’ятання. Наприклад, що важливе у контексті минулих німецьких злочинів перед світом, а що — ні. Чи має значення, як описати перехрестя у паперах? І чому невелика суперечка щодо несуттєвого, чи то пак невластивого, переходить на взаємні звинувачення у всіх проблемах «бідолашної» Німеччини? По-друге, письменниця створює дещо фантасмагоричний епізод, де розсварені між собою німці єднаються завдяки ізраїльському шлягеру, бо данина культурі та мові євреїв нібито здатна на якомусь рівні залагодити ту несправедливість, якої завдали німці євреям у минулому.

Головний герой успадкував травму непроговореного минулого, і щоби компенсувати колективну травму його покоління, говорить занадто багато, гучно й по-всякому — і то так, що розмова про минулі жахіття стає непристойною та фривольною. Пасивність головного героя, представника другого покоління з часів нацистської Німеччини, нагадує пасивність очевидців та учасників війни, представників першого покоління.

Таким чином, є щось подібне у романі «Властиве» з текстом Гайнріха Бьолля «Очима клоуна» — інертність персонажів, певне застигання у власній життєвій ситуації, нездатність до дії. Однак на відміну від героя у романі Бьолля, притиснутого тягарем теперішнього та нещодавнього минулого, з текстом Ганіки все-таки з’являється крихітна надія на те, що Гансу вдасться якимось чином скинути чи частково подолати цей тягар. Це може статися принаймні у його особистий спосіб — він уже заявляє про особисті кордони, знаходить вихід із Аушвіцу й начебто рухається у напрямку звільнення від власної особистої драми — застигання у нещасті та руйнівної закоханости у Граціелу.

Питання для обговорення роману «Властиве» Іріс Ганіки на книжкових клубах

Легший рівень

1. Що ми знаємо про головного героя Ганса Фрамбаха? Який він?
2. У чому полягає драма головного героя?
3. Як гадаєте, чи здатен Ганс змінити власне життя?
4. Якими є інші персонажі в романі — його подруга Граціела, секретарка пані Кермер, директор Інституту
5. Чи переймаються інші персонажі німецьким минулим так, як Ганс?
6. Які стосунки у Ганса та Граціели?
7. Чи означає Гансова згода на поїздку до Шанхая, що він якимось чином примирився з німецьким минулим?
8. Кому б ви порадили прочитати роман «Властиве»?

Складніший рівень

1. Які з раніше прочитаних книжок нагадують вам роман «Властиве»? Розкажіть, чим саме.
2. Що таке Інститут загосподарювання минулого? Як він працює з пам’яттю?
3. Яким чином тягар злочинного німецького минулого переживають персонажі книжки — Ганс Фрамбах, його подруга Граціела, інші працівники Інституту?
4. Як особиста драма Ганса накладається на страждання від минулих злочинів німців?
5. Роман має колажну структуру. Крім сюжетної лінії про Ганса, тут є також цитати з письменників, фрагменти пісень, архіви та Гансові коментарі до них. Який ефект дають ці фрагменти? Навіщо, на вашу думку, письменниця створює цей химерний колаж?
6. То що таке «властиве»? Що означає назва книжки?
7. Чи знаходить Ганс Фрамбах відповіді на питання, які його хвилюють?
8. Як гадаєте, чи вдалося/вдасться Гансу подолати власну життєву кризу?
9. У чому полягає актуальність роману?

Додаткові джерела для розширення контекстів та розуміння тем, порушених у книжці:

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Ще більше про книгу та її контексти можна дізнатися з відео на каналі Goethe-Institut Ukraine.

авторка журналістка, книжкова оглядачка
Наталія Колегіна

Глядачі чи співучасники: відгук на виставу «Дзяди»

авторка Яна Яригіна - 15.05.2025 в Театр

Страшно бачити в очах іншого байдужість. Переважно страшно. Але часом дивишся — і зустрічаєш не байдужість, а співчуття, та що од того? Жодних змін. Співчуття є що? Який їхній прояв? І хто ми такі, аби зазіхати на чужий біль своїм співчуттям?

Виходити з театру зі схожим посмаком — дивний, хоча цікавий досвід. Ти ніби щойно доклала руку (тобто око) до творення справжнього зла. Вистава нагадала про частину твоєї людської природи. Хоча так само нагадала, що ти як людина завжди можеш робити вибір.

Мова йде про «Дзяди» режисерки Майї Клечевської у Франківському драмтеатрі. Тільки уявити: польська режисерка (у 2023 році) інсценізує однойменний текст (1823 року) польського класика Адама Міцкевича в Україні, опрацьовуючи його драму так, що вірші звучать не з вуст студентів міста Вільно, а військових Маріуполя. Але можна не уявляти. Можна сходити на виставу.

Для чого звертатись до тексту польської класики?

«Дзяди» боляче вражають своєю актуальністю. Міцкевич писав їх в першій половині ХІХ століття, коли Польща називалась Королівством Польським і була автономною державою у складі Російської імперії, а поет перебував у вигнанні. Як дати раду з тим, що антиімперіалістичні маніфести виголошували ще дві сотні років тому, а відгук в аудиторії вони знаходять дотепер? З іншого боку, так працюють шедеври: складний текст спонукає читачів до інтерпретацій та переосмислень, пошуків відповідностей зі своїм часом. Втілити постановку такого тексту на сцені — задача відповідальна. Майя Клечевська впоралась з нею двічі.

Її називають однією з найвизначніших сучасних режисерок у Польщі. Вона — лавреатка Срібного лева за новаторство в театрі на 45-му Міжнародному театральному фестивалі у Венеції. У 2021 році Майя вже ставила «Дзяди» у театрі імені Юліуша Словацького в Кракові. «Це п’єса про Польщу», — вказують на сторінці театру. «Інспектори з Малопольського управління освіти обдзвонюють школи та інформують, щоб діти не йшли на “Дзяди” Майї Клечевської», — пише того ж року Gazeta Wyborcza.

Наступні «Дзяди» в івано-франківському театрі спричинили не менший резонанс, але тепер аудиторія глядачів мусила розширитись чи не на всю Європу. Прем’єра відбулась у 2023 році, коли особливо нагальною була потреба створити меседж до тих, хто казав «це не наша війна».

«На мою думку, ці польсько-українські “Дзяди” є універсальними, оскільки вони — про фундаментальний досвід людини, на чию свободу зазіхають. І це досвід не лише Польщі чи України, чи Міцкевича, це може бути досвід будь-кого», — пояснює Майя, яку цитують на сайті Гданського Шекспірівського театру.

Майя Клечевська на прем'єрі

Що відбувається (не лише) на сцені

Темно всюди. Глухо всюди. Це зачинається вистава.

Тоді на сцені опиняються… Ні, не актори. Власне, вона ще до початку зайнята глядачами. Актори ось там, трохи нижче, в ямі під нею, а позаду них — порожній театр. Глядачі спостерігають за полоненими з Азовсталі. Над ними — білі полотна, на які транслюють те, що фіксують дві камери, розташовані по обидва боки ями з військовими в режимі онлайн. Глядачі спостерігають.

Головний герой — ув’язнений поет Конрад, роль якого виконує Роман Луцький — опиняється сам на сам із простором, що його оточує, що обмежує його волю, а його побратими губляться у пітьмі. Але він готовий: «Я мушу свій вірш розказати». Глядачі спостерігають. Він звертається до Бога, запевняє, що якби мав хоч частку його сили — усіх зробив би щасливими, але Бог мовчить. Глядачі спостерігають. На тлі (порожньому театрі) з’являється Дух Конрада, цей образ втілює балетмейстер Дмитро Лека. Він звивається у болючому танці, проте Бог мовчить. Конрад лютує, гнівається, кричить, а Бог все ще мовчить. Глядачі спостерігають?

Коли монолог Конрада обривається, коли Бог так само мовчить, починає говорити третій: актор Юрій Литвинов у ролі патріарха Кирила проводить обряд «очищення» (читайте «тортури») над полоненим. Бог спостерігає? По завершенню цього акту глядачі проходять повз тіло виснаженого Конрада. Їх запрошує Янгол — вони спускаються зі сцени й переходять у фоє. Тут на них чекають декорації Каннського кінофестивалю, тут усі сміються, фотографуються, позують. Глядачі стають натовпом, який має зустрічати оплесками так званих зірок; серед них росіяни, росіяни говорять російською; глядачі — натовп, який спостерігає.

Спостерігати й бути причетним

Яка дистанція необхідна для того, щоби вважати себе спостерігачем? Щоби казати «ми співчуваємо»? Наприкінці вистави стає зрозуміло: її цільовою аудиторією мали б бути саме ті, хто думає «мене це не стосується», називаючи «цим» жорстоку війну, яку росіяни розпочали проти української нації. Коли безтурботний вечір у Каннах перериває акція — на червоній доріжці жінка зриває свій одяг, аби привернути увагу на тіло, розфарбоване у кольори прапору і залите кров’ю – тоді ці перші декілька шарів сенсів, які заклали автори дійства, здаються очевидними для українського глядача. Відтак цей глядач сьогодні може почати копати ще глибше. І є куди.

«Доки ми співчуваємо, нам здається, що ми не співучасники того, що заподіює страждання», — писала американська критикиня та письменниця С’юзен Зонтаґ у своєму есеї «Спостереження за болем інших». Це короткий, але концентрований текст-роздум про природу війни й (не)здатність фотографії запобігати насильству. Важливою для осмислення вистави «Дзяди» з цього есею, власне, є думка про те, що, коли ми зблизька вдивляємось в реальне жахіття, то відчуваємо не тільки шок, а й сором. Це прицільно те, що можна відчитати в деталях, пригадуючи події й рухи акторів.

Коли на початку вистави перед очима, окрім основної перспективи споглядання за військовими, з’являються трансляції камер спостереження — хтось зловить себе на думці: чи я не та чи той, хто спричинився до їх ув’язнення, бо ж тепер так безсоромно за ними підглядаю? Коли Конрад виголошує монолог, апелюючи до (совісті?) Бога, чи ж не так само я мовчу у відповідь, як і він? А коли проходжу повз його тіло, яке, здається, ледве дихає… Не тільки шок, а й сором.

Це все, звісно, риторично, все обумовлено самою суттю театру, у якому є актори і є глядач. Але навіть це, виявляється, може стати метафорою, якщо майстерно застосувати, скомбінувати тему, гру, простір. І це важливо зокрема і для українського глядача. Попри всі жахіття, які доводиться переживати, не варто сподіватись, що наше суспільство навчилось по-особливому реагувати на страждання людей з інших кутків світу. Тому такою цінною є універсальність «Дзядів», про яку говорить режисерка.

Причетність кожного — завершальний важливий сигнал цієї історії. І те, що польська команда — Майя Клечевська, художник Войцех Пусь, художник костюмів Конрад Пароль, хореографиня Кая Колодзейчик та композитор Цезаре Духновскі — працювали над цією виставою саме тут, в Україні, коли бойові дії тривають і небезпека з повітря загрожує й тиловим містам, ось це приклад солідарності, якої може не вистачати у самозакоханому світі.

Фото Богдана Савлюка надані Франківським драмтеатром.

Текст створено в межах дисципліни «Арт-журналістика» кафедри Університету Короля Данила.

авторка
Яна Яригіна

Як гейміфікувати українську міфологію: настільна гра «Арідник»

авторка Марина Пінькевич - 15.05.2025 в Культура

«Арідник» — настільна гра про гуцульську міфологію від львівської студії boardova, яка нещодавно з успіхом анонсувала свій міжнародний реліз англійською мовою. На краудфандинговій платформі для креативних проєктів Kickstarter гра зібрала $130 000. Чим вона зацікавила гравців з усього світу і як спробувала переосмислити традиційну українську культуру, досліджуємо у матеріалі. 

Настільні ігри — це не лише «Монополія»

Настільні ігри — це повноцінне гобі, яке має свої спільноти по всьому світу і безліч жанрів: від стратегій і детективів до сюжетних пригод, детективів, економічних симуляторів і швидких паті-ігор. Вони можуть бути на двох гравців або на десяток, тривати 15 хвилин або кілька годин.

Свого часу у світі сформувалося кілька «шкіл» настілок, які розвивали засади певних жанрів:

  • Німецька школа (Eurogame) — ставить акцент на стратегії, економіці та плануванні. Мінімум випадковості, максимум логіки. Класичний приклад — настільна гра «Брасс».
  • Американська школа (Ameritrash) — пропонує більше історії, емоцій і випадковостей. Тут є кубики, драматичні події та бійки. Приклад — «Жах Аркгема».
  • Скандинавська школа — часто орієнтована на соціальні взаємодії, моральний вибір і співпрацю. Це новіша течія, що активно розвивається.

Українська гра «Арідник» стала прикладом жанру «євро», де гравці змагаються одне з одним плануючи свої ходи та накопичуючи переможні бали. Але головною перевагою гри стала її тематика.

Гра «Арідник»

Настільний світ Гуцульщини

Першочергово настільна гра «Арідник» є ігровою адаптацією українського мальопису «Арідник. Сотворення світу» від видавництва UAСomix авторства сценариста Нестора Лісовського та художниці Людмили Самусь. Цей мальопис переповідає низку давніх гуцульських легенд про створення світу. 

Те, як гуцули бачили мітичних істот: Бога, Арідника, Алея, Вовка і Дрозда — стало основою для розробки ігрових механік. За легендою, Алей міг ударом лапи розколювати землю, і там де він бив утворювалися гори або навпаки — ущелини і озера. Тому у грі він наділений можливістю переносити плитки поля з місця на місце. Бога гуцули вбачали, як такого, що все знає, але нічого не може зробити, тому в нього гравець може отримати Задуми — особливі завдання. Арідник, навпаки, «до всього має силу, але ніц не знає» — тому у нього можна виміняти Знадоби — особливі предмети, які допомагають під час гри. Дрізд був призначений Богом пасти всіх овечок ще до того, як люди навчилися це робити самостійно, тому у нього можна «відмудрувати» овечок з отари. А велетенський Вовк, створений Арідником, щоб налякати Бога, змушує всіх тікати, тому зустріч із ним у грі дає додаткові переміщення по полю.

Ці легенди були зібрані та записані українським етнографом та дослідником Володимиром Шухевичем у найбільшій праці про традиційне життя гуцулів «Гуцульщина» ще у XX столітті. Окрім згаданих джерел, розробник гри Володимир Кузнєцов надихався твором «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського та його культовою екранізацією від Сергія Параджанова.

Мальопис «Арідник. Сотворення світу» видавництва UAСomix авторства сценариста Нестора Лісовського і художниці Людмили Самусь, «Гуцульщина» Володимира Шухевича
Кадр із фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова

Візуалізація персонажів Бога, Арідника (духа, що протиставлявся Богу та був рівним йому у могутності), Алея (що поєднує риси Святого Духа та бога грому), Вовка, Дрозда які зустрічаються у мальописі, полюбились авторам гри і стали початком гейміфікації яскравого світу гуцулів в настільній грі.

Персонажі гри «Арідник»

Гейміфікація — це використання ігрових елементів і механік у неігрових форматах (наприклад перетворення лекції у формат вікторини, або використання легенд і персонажів, як ігрових елементів у грі, як це зробили в «Аріднику»).

«Оскільки «Арідник» створювався як змагальна гра — сюжетна основа для нас не могла бути визначальною. Саме тому ми звернулись до першоджерела мальопису — праці «Гуцульщина», щоб поєднати придуману механіку (викладання плиток та виконання завдань на картах) з обраною темою. Тоді на картах персонажі стали спілкуватись гуцульським діалектом і відтворювати сцени, які ми знаходили у книзі. На деяких картах художниця замальовувала унікальні елементи побуту чи одягу давніх гуцулів — цимбали, ліжник, трембіту, бартку, ґердан. А ігрове поле ми перетворили на карпатські ландшафти: гори, ріки, полонини, ліси та озера», — розповідає розробник гри, український письменник Володимир Кузнєцов.

Карти гри «Арідник»

Такий хід вносить ще й едукаційний компонент у гру: візуалізація елементів робить їх зрозумілішими для гравця і допомагає запам’ятати. Водночас гра стає містком для культурного діалогу, як між українцями, так і представниками інших культур.

«Гравці в Арідника” ділились своїм досвідом гри із друзями з-за кордону, або східних регіонів України: такі вечори провокували згадувати традиції, історії з дитинства, шукати спільності та відмінності», — коментує засновник студії Жолудь Добровольський.

Таким чином про гуцульщину, дізнаються нативно, через гру, а завдяки прийому гейміфікації нішева тема отримує ширше охоплення та популярність.

Культурний діалог через настільну гру

Те, яку реакцію гра отримала в Україні (1-й наклад українською мовою вийшов у світ у січні 2024 року і був проданий менш ніж за рік) спонукало видавців наважитись на міжнародний реліз. Для цього студія boardova понад рік створювала кампанію про гру на міжнародній краудфандинговій платформі Kickstarter для творчих проєктів.

Кампанія гри на міжнародній краудфандинговій платформі Kickstarter

Спершу гру почали помічати представники української діаспори. Їхньою головною метою підтримати гру була звісно ж її тематика — можливість показати друзям свою культуру. І не лише показати, але й разом із нею взаємодіяти під час гри.

«Чимало людей, які підтримали нас на Kickstarter, спілкуються з нами, розповідаючи, що мають українське коріння і хочуть зіграти в гру зі своїми сім’ями чи друзями. Для них це спосіб самоідентифікації», — зазначає Жолудь Добровольський.

Перша хвиля підтримки органічно спровокувала увагу до гри вже серед ширшої аудиторії: гравців в настільні ігри. 

«Було багато тих, хто вперше чує, що українська культура чимось особлива, що вона взагалі існує. На жаль, росія роками намагалась довести протилежне і тому послідовними кроками українські митці намагаються викорінити цей міф», — каже Жолудь Добровольський.

Гуцули-музиканти

Настільна гра про гуцульську міфологію стала для її авторів спробою через культурні коди, міфологію, діалекти і навіть предмети побуту розповісти світу, ким українці є насправді і ствердити автентичну українську культуру. 

Для індустрії цей прецедент підкреслив не лише запит на українське у світі, але й успішність гейміфікації нішевих, «складних» тем. Через сучасні жанри: відеоблоги, подкасти, ігри те, що здавалось припало пилом оживає та отримує новий попит.

Фото і віжуали — boardova, photo-lviv.in.ua

«Зі своїми по суті»: Голоси, що формують українську реальність

автор Яна Панчишин - 14.05.2025 в Культура

У час, коли реальність змінюється щодня, важливо чути голоси, які допомагають її осмислити. Саме таким простором стала дискусійна програма «Зі своїми по суті», що з 1 вересня виходить на телеканалі «Суспільне Культура». Авторка та ведуча проєкту — журналістка, теле- та радіоведуча Єлизавета Цареградська, добре відома глядачам за проєктом «Культурний інстинкт», а читачам медіа «Сенсор» ще й за подкастом «Не ґуґли».

Станом на зараз у вільному доступі на YouTube понад три десятки випусків. Кожен із них — це відверта, часто гостра розмова на теми, що стосуються культури та суспільних процесів в Україні. Проєкт створений для тих, хто хоче розуміти більше — про контексти, зміни, суперечності суспільства сьогодні.

«Насамперед хотілося зробити майданчик, на якому б могли зустрічатися різні сторони та обговорювати теми, на які немає однозначних відповідей, або ж такі, що породжують дискусію в суспільстві. Тема просвіти залишається актуальною, безумовно, та таких розмов не має бути більшість. Тобто це майданчик, де зустрічаються “свої” не за однаковістю поглядів, а за суттю, бо всі ми — свої, громадяни та громадянки однієї держави, навіть якщо сповідуємо різні цінності», — розповідає Єлизавета Цареградська.

Формат

У кожному випуску беруть участь двоє гостей — представники культурної або громадської спільноти, які нерідко мають протилежні погляди на заявлену тему. Єлизавета Цареградська бере на себе роль модераторки: допомагає учасникам розмови не лише висловитися, а й вийти за межі їхніх усталених думок. Через дискусію, а іноді й конфлікт думок, програма прагне дістатися головного — суті.

Українська ідентичність: традиції, пам'ять і сучасні виклики

Програма приділяє велику увагу питанням культури, історичної пам’яті та політики, розглядаючи їх через глибокі теми й події. Від традицій святкування Великодня до мовної політики — кожен епізод допомагає краще зрозуміти, як формувалася українська ідентичність та як вона трансформується сьогодні, в умовах війни і глобальних зрушень.

Запрошені гості — це експерти у своїх галузях: історики, митці, діячі культури, дипломати. Серед спікерів цього блоку є, скажімо, Оксана Пекун, Вадим Назаренко, Анатолій Подольський чи Роза Тапанова. Вони говорять про культуру не лише як про спадщину, а як про дієвий інструмент сучасної боротьби: за мову, пам’ять, суб’єктність і місце України у світі. Тема меморіалізації (зокрема трагедії Бабиного Яру) подається як широка й багатошарова дискусія про те, як ми пам’ятаємо минуле і як ця пам’ять формує сучасність і майбутнє. Єлизавета Цареградська разом із Антоном Дробовичем та Гнатом Забродським розмовляють про потребу адекватного вшанування загиблих на війні, пам’яті про вбитих митців, а також про складні питання, пов’язані з реінтеграцією тимчасово окупованих територій і збереженням пам’яті про тих, хто загинув на боці ворога. Це не просто розмова про минуле — це осмислення того, як історія формує сучасність і визначає голос України на міжнародній арені.

Сексуальне здоров'я, гендер і секс-освіта: проблеми та виклики

Окремі випуски присвячені темам сексуального здоров’я, гендерної ідентичності, прав людини та стану секс-освіти в Україні. Програма сміливо торкається чутливих, але надзвичайно важливих питань — від впливу війни на сексуальне життя до сексуальних домагань у культурному середовищі. Окремою темою для дискусії також стали права інтерсекс-людей, трансгендерних і небінарних осіб, гендерні стереотипи та бюрократичні бар’єри, з якими стикаються люди під час зміни статевих даних у документах.

Гості цих епізодів: лікарі, психологи, секс-просвітники, правозахисники, активісти, блогери. Серед них: Софія Кринська, Анастасія Забела, Едвард Різ, Монро. Вони аргументовано говорять про необхідність якісної статевої освіти, про захист прав ЛГБТК+ спільноти, про виклики, з якими стикаються маргіналізовані групи в умовах війни. Ці розмови допомагають глибше зрозуміти, як теми сексуальності, ідентичності й тілесності впливають на загальну картину соціальних змін у країні.

Культура, мистецтво та шоубізнес України: виклики та трансформації під час війни

Війна радикально змінила культурний ландшафт України — і саме ця тема перебуває у центрі багатьох розмов програми. Від ролі державного фінансування кіно й театру до змін в українському шоубізнесі — випуски фокусуються на тому, як виживає і розвивається культурна індустрія в умовах кризи.

Спікери цих випусків — режисери, актори, музиканти, продюсери, культурні менеджери. Скажімо, Володимир Тихий, Жанна Максименко-Довгич, Наталя Фаліон чи Марія Чуприненко. Вони дискутують про нагальні культурні теми: доцільність фінансування мистецтва в умовах війни, роль Держкіно, можливість створення «українського Голлівуду» та підтримку індустрії загалом. Окрему увагу приділяють феномену театрального буму, що триває сьогодні, адже театри стають не лише мистецьким, а й соціальним простором, що обʼєднує людей довкола себе і проговорює ті кризи, що оточують нас щодня.

Також програма досліджує, як змінюється творчість артистів — від текстів пісень до режисерських рішень. Як українська естрада шукає нову мову. І чому досі живий інтерес до радянського кіно — попри його ідеологічну заангажованість. Через ці розмови слухач отримує цілісне уявлення про те, як культура адаптується до реальності війни, зберігаючи самобутність і прагнення до світового визнання.

«Найскладнішим, як виявилось, є добір гостей. На більшість тем, котрі ми розробляли з командою, не погоджувалися говорити ключові спікери. Це дещо фруструвало. Наразі серед відзнятого матеріалу більше якраз просвітницьких тем, та ми й надалі працюємо над тим, аби залучати дієвців, котрі аргументовано можуть відстоювати свою точку зору і представляти умовні різні “табори”», — додає ведуча.

Суспільні трансформації під час війни: виклики, відповідальність і нові сенси

Повномасштабна війна змінює усе — від побуту до системи цінностей. У центрі цих епізодів — спроба зрозуміти, як реагує на ці зміни українське суспільство. Від трансформації волонтерського руху до переосмислення ролі культури, гумору, туризму, журналістики та демографічної ситуації — проєкт показує, як війна впливає на базові уявлення про обов’язок, довіру, свободу слова й національну ідентичність.

Гості епізодів — народні депутати, засновники громадських організацій, ведучі, стендап-коміки, актори, соціальні психологи, літературознавці. Серед них: Олександр Бережок, Олесь Пінчук, Галина Васильченко, Олександр Калінченко. Вони обговорюють поступове зниження суспільної підтримки волонтерства, напруження у стосунках між громадським сектором і державою, а також виклики, пов’язані з мобілізацією представників творчих професій. Порушують теми гумору як механізму психологічного виживання, демографічної кризи, викликаної війною та еміграцією, та потреби в оновленій міграційній політиці.

Окрему увагу приділено переосмисленню культурного спадку: кенселінгу російської культури, деколонізації народів РФ, відповідальності митців — і тих, що на фронті, і тих, що в тилу. Програма також порушує питання майбутнього українського туризму: зокрема, потенціалу внутрішніх мандрівок та популярності «чорного» туризму, коли іноземці приїздять поглянути на місця воєнних трагедій, щоб зрозуміти, як там усе відбувалося.

Завдяки цим розмовам слухач має змогу глибше осмислити межі, де критика влади у воєнний час буде продуктивною, роль журналістики та природу цензури. Це все про адаптацію до війни, про пошук адекватних відповідей на кризові запити та про збереження людяності навіть у найтемніші часи.

Соціальна чутливість і трансформація суспільства: інклюзія, освіта, партнерство й ментальне здоров’я

Війна не лише руйнує, а й змушує суспільство шукати нові способи бути разом, підтримувати одне одного й переосмислювати поняття справедливості, солідарності та відповідальності. У центрі уваги — безбар’єрність, реформа освіти, права людини, сімейне виховання, ментальне здоров’я, вплив соцмереж, цивільні партнерства та культура пам’яті.

Гості програм — менеджери, телеведучі, адвокати, громадські діячі, військовослужбовці, журналісти, митці, психологи. Серед яких: Ірина Тулякова, Тімур Мірошниченко, Людмила Фурсова, Тетяна Ломакіна. Усі вони говорять про виклики, з якими стикаються люди з інвалідністю, батьки, діти з інтернатів, ветерани, а також про те, як держава може (або не може) підтримати своїх громадян у часи нестабільності. Порушують теми гомофобії, потреби у змінах в освітній системі, нових культурних моделей, що формуються під тиском війни.

Ці розмови — не про окремі проблеми, а про те, як війна змінює соціальні структури, роблячи суспільство водночас вразливим і сильнішим.

«Часом, попри артикуляцію тих чи інших думок у соцмережах, спікери не готові говорити про це у студії, коли присутня “друга сторона”. Звісно, причиною для цього може бути сукупність різних факторів: брак часу, фокус на інших, більш пріоритетних задачах, або ж банальна фізична втома від безсонних ночей внаслідок обстрілів чи великої завантаженості. Ми з командою і надалі працюємо над цим, і, сподіваюсь, у найближчому майбутньому випуски “Зі своїми по суті” будуть гострішими», – коментує Єлизавета Цареградська.

Чому варто слухати?

«Зі своїми по суті» — це розмови, що спонукають і собі замислитися і глибше розуміти процеси довкола нас. Програма не дає готових відповідей, але ставить правильні запитання. Її варто слухати тим, хто хоче бути включеним у суспільні зміни, кому цікаво мислити критично й чути різні голоси.

Фото надані командою Суспільне Культура
Матеріал створено в рамках студентського стажування

Нашебачення 2025: яким ми бачимо пісенний конкурс сьогодні

авторка Владислава Сьомка - 13.05.2025 в Музика

Сьогодні перший півфінал Євробачення 2025, та схоже, що українські глядачі і глядачки вже збили оскому пісенного конкурсу іншим «баченням» — Нашим, себто Нашебачення 2025. Ба більше, якщо культурно перефразувати твіти, з якими наступного дня репостили окремі номери шоу, українці тепер піддають сумніву необхідність Євробачення як такого. Насправді йому як великій машині, яка впевнено котить з 1956 року за нудним, але надійним (читати: європейським) принципом «Не звертати з прокатаної дороги» — або соціально важлива пісня, або менше одягу на виконавці(-иці), — Нашебачення серйозної конкуренції не становить. Але це лише тому, що Нашебачення поводить себе як зумер із міленіалом: він посміється з проформи й умовностей, із яких складається старий конкурс, але, замість переконувати в цьому інших, збере однодумців і зробить по-своєму — сучасно, творчо, стильно, обовʼязково смішно та ще й з Монобанками для донатів.

Історія і задум шоу Нашебачення

Нашебачення 2025 відбулося лише вдруге, а історія його виникнення вже перетворилася на легенду: «Що було перше: образа на Нацвідбір за те, що їх не взяли, чи бажання зібрати гроші на українське військо?». Таке трапляється, коли за діло беруться професійні коміки, але все по порядку.

BadStreetBoys

У 2024 році, маючи досвід театральних перформансів, Василь Байдак, Олег Свищ та Слава Кедр обʼєднали зусилля зі ще одним коміком Антоном Тимошенком та співаком (хоч одним професійним) Володимиром Дантесом і зайняли ще одну нішу шоу-бізнесу, музичну, — створили гурт BadStreetBoys. Щодо «шоу» питань немає, а от про «бізнес» говорити все ж навряд випадає, оскільки перша пісня, як і вся діяльність музичного бенду, мала на меті зібрати донати на ЗСУ. Тож гурту можна приписувати започаткування нової індустрії розваг — шоу-благодійність. Зібравши перші 5 мільйонів гривень на дрони, бойзбенд, імовірно, подумав, що це лише верхівка їхнього гроші-з-людей-збирального потенціалу, тому із суміші соціальної відповідальності та музичних амбіцій народився пісенно-донатний конкурс Нашебачення. Та які б хто версії не вигадував, а висміяти заскорузлість прототипу конкурсу — далеко не перший задум гурту.

Так, Слава Кедр, один із учасників BadStreetBoys та співорганізатор Нашебачення, сподівається, що в перспективі цей захід стане змінотворчою віхою в українському шоу-бізнесі:

«Ми помітили, що в США чи Європі рівень гнучкості світових зірок будь-якого масштабу значно вищий, ніж у нас, — там селебріті більш відкриті до нового. Ми хочемо, щоб Нашебачення стало поштовхом й позитивним прецедентом для наших зірок іти на експерименти, навіть якщо вони не впевнені. У нас були випадки, що учасники Нашебачення одразу легко погоджувалися, не до кінця розуміючи на що, а вже потім усвідомлювали, що ідея пісні, виступу чи колаборації більше схожі на “ситуацію, в якій вони опинилися”. Але вони все одно не лякаються, а готові виходити зі своєї зони комфорту і пробувати. Нас це страшенно тішить».

Слава Кедр

Чим цікаве Нашебачення 2025

А й справді, на якому ще музичному концерті чи фестивалі можна було б спостерігати таку «ситуацію»: стендап-комік Василь Байдак, або, як його назвав співведучий Нашебачення Женя Янович, «магістр української сцени з аукціонів», обмінює лоти на донати, поки сцену готують до наступного номеру: виносять човник із папʼє-маше, довкола викладають синю тканину, всередину човника ставлять піаніно. На підтанцьовці — балерини. 

Перший акорд — перша думка слухачів: «Цього не може бути». Коли на репризі приспіву впʼяте лунає «От мажика до силяна», стає ясно, що дуже навіть може — Vivienne Mort виконує хіт Кургана & Агрегата «В ставку кораблі». Виявляється, що слобожанський акцент і гарчання легко компенсується витонченою соло-партією у верхньому регістрі. До слова, автори та виконавці пісні, Аміль та Раміль Насірови, сиділи, точніше лежали на двоярусному ліжку (як справжні диванні експерти?) в журі, тому могли одразу озвучити свою єдину претензію — чому в переспіві був лише один куплет. Питання видається промовистішим за будь-які похвальні фрази-кліше. І це також родзинка Нашебачення.

Vivienne Mort
Журі Аміль та Раміль Насірові

Серед інших шедевральних виконань буде злочином не згадати виступ вокалістки електрофолькгурту Go_A, яка також мала честь представляти Україну на справжньому пісенному конкурсі, та Хаммерман Знищує Віруси. Чи могла б Вірка Сердючка колись подумати, що її переможна Dancing Lasha Tumbai лунатиме у хеві-метал обробці так переконливо, що ведучі запропонують окропити сцену після номеру? Навряд. Власне, як і те, що пісня, яка зайняла друге місце на Євробаченні у 2007-му, принесе Катерині Павленко перемогу на Нашебачення й подарує шанс виступити у Жовтих Водах. А можливо, фронтвумен Go_A вже давно зробила ставки на Dancing Lasha Tumbai, ще переспівуючи її у 2020 році на даху 97-метрової будівлі телецентру «Олівець». Висновки, як і прогнози на Нашебачення 2026, робіть самі.

Катерина Павленко

Ну, і яке це було б шоу без зіркової сенсації: на Нашебачення 2025 відбулося легендарне повернення на сцену Віталія Козловського одразу в декількох іпостасях — батька, військовослужбовця та людини без двохмільйонного боргу. Так, переможець музичного проєкту «Караоке на майдані» нарешті звільнився від фінансового зобовʼязання перед своїм колишнім продюсером Ігорем Кондратюком та повернув права на виконання усіх своїх хітів 2000-х. Один із них — «Пінаколада» українською — публіка з вдячністю прийняла й одразу понесла в тренди TikTok.

Віталій Козловський

Наше бачення креативу й розвитку

З понад 1500 глядачів у залі та 100 тисяч глядачів онлайн-трансляції хтось обовʼязково скаже: «Дурістіка». Знайдуться й ті, хто не погодяться й пояснять: «Це  — творчість без рамок». Та вичерпніше, ніж пані у своєму коментарі під відеотрансляцією, навряд чи хтось скаже: 

Коментар під відеотрансляцією Нашебачення 2025

Ми лише додамо цифри: 5 мільйонів гривень на Сили оборони за один вечір. Це і є наше бачення того, як нам жити, креативити, співпрацювати, розважатися, рухатися вперед і обовʼязково допомагати.

Віжуали — фото надано організаторами