Їжа і памʼять

авторка Богдана Неборак - 25.11.2023 в Есеї

«Національна памʼять найдовше зберігається через їжу, яку готують люди», — згадує письменниця Олеся Яремчук про те, як писала книжку про національні меншини в Україні та їздила по всій країні до кримських татар, шведів, євреїв, турків-месхетинців, гагаузів, греків… Усі частували її домашніми стравами. Олесина книжка перекладена кількома європейськими мовами, тож зараз авторка розповідає історії цих спільнот іноземцям, спростовуючи стереотипи про Україну й відкриваючи її різноманіття. Історії не можуть розповісти себе самі — вони потребують наших уст і голосів, щоб прозвучати. Утім, вони не перестають існувати від того, що люди більше не розповідають їх. Нерозказані історії залишаються в нашій колективній памʼяті й володіють нами. Саме момент оповіді допомагає стати з тією чи іншою історією на рівних, спробувати взаємодіяти з нею, а не сліпо їй віддаватися.

Про їжу як частину культури й тожсамості я вперше всерйоз замислилася у 2012 році. Тоді Львів змагався за статус «Місто літератури ЮНЕСКО», велика група людей працювала над тим, щоб через історію міста і його письменників пояснити, що робить його винятковим на культурній мапі світу. Тоді ж я виявила, що існують також і гастрономічні мережі міст ЮНЕСКО, які будують великі культурні історії через страви, продукти, кулінарію та повʼязані з ними традиції у певних регіонах світу. Львів теж пропонував чимало — хоча тоді дослідниця галицької кухні пані Стефа була ще не настільки відомою, а кожен другий міг дебатувати про те, яким має бути сирник, як зробити цвібак із яблуками достатньо пишним чи що таке дійсно добрі андрути. 

У моєму дитинстві удома й у школі уважних розмов про їжу як про щось окремо вартісне майже не було. Їжа, щоденно й постійно присутня, часоємка, була проміжковим етапом для того, щоб займатися дійсно важливими речами: школою, роботою, справжньою культурою, розвагами. Пригадую, як  зʼявлялися перші фестивалі вина, сиру й іншої гастрономії, до яких ставилися дещо зневажливо — як до потенційних викрадачів культури книжок, театрів, філармоній. Урешті виявилося, що українську їжу й те, як ми з нею взаємодіємо, потрібно деколонізовувати так само, як і літературний канон чи національну історію. Процес деколонізації відкриває не завжди легку правду, але завжди дарує також усвідомлення багатства, про яке ми раніше не замислювалися. Історики, шеф-кухарі, ресторатори й блогери роблять насправді єдину справу — повертають нам нашу кухню. Але хто, крім нас самих, поверне нам втрачену приватність, повʼязану з їжею? Приватність, що працює в обидва боки, тобто не лише захищає, а й нагадує не втручатися в життя іншого?

Окупація та колонізація завжди вриваються у приватний простір і руйнують його. Їжа — це один з найприватніших сегментів життя, невіддільний від людського буття. Насильницька втрата доступу до їжі відбирає приватність і полегшує встановлення контролю над людьми. Олена Стяжкіна, історикиня, звертає увагу на те, що контролем за наявністю їжі й створенням політичних «хлібних» панік у СРСР вирішувалися конкретні політичні завдання. Стяжкіна наголошує, що їжа є мовою, яка, за Клодом Леві-Стросом, мимоволі відбиває устрій суспільства чи принаймні виявляє ті протиріччя, які саме суспільство не усвідомлює. 

Радянська їжа в популярній культурі, пише Стяжкіна в книжці «Смак радянського», часто не мала видового й родового імені, що вказує на непрописаність смаку: люди в ресторанах обирали безлике перше, а не страву, яку бажали саме зараз. Їжа сприймалася як паливо — дослідниця пояснює це ворожим ставленням до світу, адже якщо світ не можна описати через смакові категорії, його не можна охопити мовою. Хоча що можна назвати улюбленим, коли вибору немає? Як тоді смакувати? Простіше витіснити цю тему, не обговорювати її.

Досвід голоду є епігенетичним чинником, тобто фактором, що може впливати на активацію чи реактивацію гена людини, не міняючи його структури, а отже, вплинути на поведінку поколінь, народжених після травматичного досвіду. Найдослідженішим штучним голодом є «Голодна зима» в Нідерландах 1944-45, організована нацистською Німеччиною задля запобігання партизанській боротьбі й покарання населення, яке допомагало спротиву. Внаслідок цього понад 100 000 голландців потрапили в ситуацію тривалого голоду.

«По війні досліджували нащадків людей, що пережили голод. Було виявлено, що такі люди успадкували епігенетичну схильність до певних захворювань: метаболічного синдрому, цукрового діабету другого типу й низки психічних розладів. Українські колективні травми ХХ століття однозначно можемо розглядати через цю призму, — коментує доктор медичних наук Олег Чабан. — Я певен, що міжпоколіннєві зміни зафіксувалися й перейшли в окремий культурний пласт. Згадайте популярні образи-асоціації з нашою країною: це Україна-мати, яка прагне зберегти й нагодувати свою сімʼю, українець-господар, який дбає про їжу й добротний стіл. Виняткове цінування хліба теж стало епігенетичним чинником, який передається, адже Голодомор охопив дуже велику частину населення й залишився у родинних переказах. Сьогодні ми стикаємося з подібними викликами, бо війна передусім вдаряє по біології людини, запускає процеси виживання».

Чабан пригадує старт пандемії COVID-19, під час якої українці скуповували продукти харчування тривалого зберігання, тоді як американці — легально доступну зброю, що вказує на різні запити щодо безпеки з огляду на історію суспільств. 

Брак доступу до їжі, неможливість вибору, принизливі черги, пошук обхідних шляхів для отримання їжі, штучний голод, репресії, нацьковування сусідів і родичів одне на одного, убивства, голодні смерті. Це тільки частина асоціацій, повʼязаних з памʼяттю українців про голод.

У книжці «Простори спогаду. Форми та трансформації культурної памʼяті» німецька дослідниця Аляйда Ассман пояснює парадоксальну суперечливість травми через образ непрооперованої свинцевої кулі в тілі: «Як невіддільна частина людини вона залишаться не асимільованою до структури особистості, вона є чужорідним тілом, що підриває категорії традиційної логіки: як розрізнення внутрішнього й зовнішнього, так і присутності й відсутності». З кулею потрібно навчитися жити, вона нікуди не зникне й не може бути проігнорована, інакше тіло навколо неї почне хворіти. 

Для усвідомлення того, як передається травма, важливою категорією є епігенетичне маркування, тобто міжпоколіннєве відображення травматичного досвіду: «Такий досвід позначається у гені організму, який переніс травму, і може передаватися у спадок та впливати на гени нащадків. Промовистими є експерименти на тваринах, — коментує патофізіолог і генетик, професор Віктор Досенко. — У 2013 році журнал Nature опублікував дослідження про передавання у спадок умовного рефлексу страху. Цей рефлекс випрацьовували в досліджуваних тварин, поєднуючи запах черемшини з легкими ударами струму. У результаті тварина, чуючи запах цієї рослини, завмирала, очікуючи на струм. Учені були впевнені, що цей рефлекс запамʼятається, як і навички, тільки першому поколінню, але страх передавався у спадок. Реально це відображається у зникненні метильних груп у певних місцях геному, відбувається вертикальна передача набутих ознак. Ми легко переносимо цей приклад на травму голоду, адже голод є другим найбільшим викликом після загрози смерті для будь-якої живої істоти». 

Досенко наголошує, що досліджень характеру людини й того, наскільки хороброю вона може бути попри травму голоду, немає, та пояснює, що досвід голоду порушує харчову поведінку й викликає схильність до певних захворювань у нащадків.

Україна на державному рівні визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу лише у 2006 році. Визнати Голодомор означало тоді й значить досі не лише озвучити правду про злочин, але й учитися приймати, що українці — постгеноцидна нація. Кияни згадують, як у перший рік національної комеморації жертв лампадки памʼяті, засвічені на площі поруч з Михайлівським золотоверхим собором, за ніч були прибрані, наче їх і не було. Памʼятати — страшно, а асоціювати своє сучасне життя з сумнозвісними світлинами загиблих від голоду українців — складно. Утім, такі речі не можна залишати самі на себе й чекати, що офіційне визнання змінить усе й інтегрує історію в наші життя, бо «куля» травми починає руйнувати тіло, в якому перебуває, — потрібні історичні розвідки, популярні матеріали, а також дослідження про вплив на всі сфери суспільного життя. Організаторів Голодомору — геноциду українців — Апеляційний суд Києва офіційно перелічив аж у 2010 році. Станція метро «Петрівка», названа на честь одного з виконавців Голодомору, була перейменована лише у 2018 році. У 2017-му зʼявилася ключова книжка американської дослідниці Енн Епплбаум «Червоний голод» про політику СРСР в Україні в 1932-33 роках. 

У 2020 році медіапроєкт Ukraїner здійснив експедицію для архівування історій живих жертв Голодомору — в результаті постали також доступні дослідження про те, як Голодомор впливає на Україну й звички українців сьогодні. Експедиція визначила ключовою проблемою той факт, що трансгенераційний вплив геноциду значно більший, ніж це усвідомлює суспільство, він поширюється як на публічну, так і на приватну сфери життя.

Станом на серпень 2023-го завдяки послідовній адвокації МЗС Голодомор визнали геноцидом понад 30 держав, що свідчить про готовність світу визнавати українську історію, якщо ми самі послідовно її розповідаємо.

Моя подруга, художниця Ольга Штейн, згадує, як у 2022 році почала переосмислювати підхід українців до їжі в художній формі й досліджувати ретравматизацію, яку сучасні люди переживають через війну, зʼясовувати передумови поведінки, яку Ольга бачила навколо. Скульптури, які вона створює з хліба, нагадують фрагменти ікон. Бачу в них не тільки піднесення символу збереження життя — чергове осмислення хліба в мистецькій формі дає мені підстави думати, що рефлексія допоможе описати травму, а отже спробувати опанувати її. 

Ілюстрація — інстаграм-сторінка Ольги Штейн (@asteinart)

Стати Миколаєм: оголошено збір книжок для Солдатської бібліотеки

авторка Ольга Трейтяк - 24.11.2023 в Без категорії

Музейний кризовий центр оголосив збір книг для нової бібліотеки села Солдатського на Сумщині

У березні 2022 року  удар російської авіабомби  пошкодив  бібліотеку села Солдатське на Сумщині. Зараз будівлю відновили, але місцевим жителям не вистачає нових книжок, тому Музейний кризовий центр оголосив збір книг для нової бібліотеки Солдатського.

Збір оголошено в рамках проєкту «Поранена культура» від Музейного кризового центру. Проєкт займається документуванням наслідків пошкоджень музеїв за час війни та усних історій від працівників із  застосуванням віртуальної реальності для відтворення образів пошкоджених культурних пам’яток у цифровому форматі.

«Звертаємось до видавців, книгарень, бізнесменів, активістів і просто небайдужих людей: привітайте книжками дорослих і дітей Солдатського, ваші книжки там будуть любити, берегти і читати, а вам дякуватимуть. Прохання передавати нові книжки в дуже доброму стані – як для себе і своїх дітей», — коментують організатори збору.

Подарувати книжки Солдатській бібліотеці можна двома способами:

привезти власноруч (за адресою: місто Львів, проспект Чорновола, 45-Г (каса музею «Територія терору»);

надіслати Новою поштою ( місто Львів, відділення 75, контактна особа Марко Мирон +380676742062).

авторка
Ольга Трейтяк

Іван Дзюба та його янгол-охоронець. Чим дивує фільм «Іван і Марта»?

авторка Ольга Трейтяк - 24.11.2023 в Кіно

У прокат кінотеатрів Києва та Львова вийшла документальна стрічка режисера Сергія Буковського «Іван і Марта».

Фільм розповідає історію життя шістдесятника,публіциста, літературознавця Івана Дзюби. Розповідь звучить з уст його дружини та, за словами режисера Сергія Буковського, «янгола-охоронця» – пані Марти. 

Від жінки можна почути подробиці їхнього знайомства та сімейного життя, як подружжя пережило арешт Івана Дзюби, а також яким було культурне середовище України 1960-х років.

Автор фільму «Іван і Марта» — український режисер-документаліст Сергій Буковський є лавреатом Шевченківської премії та премії імені Василя Стуса.  Найвідоміші роботи –  фільм «В. Сильвестров» (2022) про історію  композитора Валентина Сильвестрова, «Головна роль» (2016) — присвячений його мамі, акторці Ніні Антоновій, та «Живі» (2008) про долю українців, яким вдалося пережити Голодомор 1932-33 років.

В інтерв’ю Софії Челяк для каналу «Суспільне.Культура» Сергій Буковський розповів , що спершу планував зробити  інтерв’ю з Іваном Дзюбою для  великого культурного проєкту, присвяченого найвидатнішим постатям української історії. Однак,  у  процесі роботи команда вирішила знімати окремий фільм. 

«Все почалося, до речі, з такого проєкту, який називався «Паром». Ми намагалися зафільмувати (може, для майбутнього кіно, для архіву) «Сучасну антологію України в постатях». До речі, почали із шестидесятників. Там були і Дзюба з Мартою, і наш фантастичний Дмитро Горбачов —мистецтвознавець, спеціаліст з українського авангарду, мій вчитель, і письменник Юрій Щербак, і психіатр Семен Глузман. І так ми зняли певну кількість таких інтерв’ю, дуже потужних, довготривалих. Думали продовжувати це далі. Але зняли окремий фільм про Івана Дзюбу…»

Робота над стрічкою  тривала з 2018 по 2022 роки. Команді за цей період вдалося  зробити  відеоматеріали за участі  Івана Дзюби, включно з його 90-річчям у липні 2021 —  останні прижиттєві записи з ним. Знімальна група також спостерігала за спілкуванням подружжя Дзюб. В інтервʼю Алексу Малишенку для LB.ua Сергій Буковський розповів, що на стосунках Івана та Марти можна побудувати окрему історію, адже він писав, вона редагувала й вони постійно про це сперечалися.

«Іван Михайлович ще стрибав по саду, жартував і називав себе жертвою домашніх репресій, хоча Марта — його янгол-охоронець усе життя. Тоді було б зовсім інше кіно. Я в цьому переконаний. За ним було цікаво спостерігати. Він щось писав, Марта редагувала це, вони сперечалися. Їхня суперечка була неймовірна. На цьому можна було побудувати окреме кіно».

Серед особливостей фільму можна відмітити використання оригінальної живої музики, яку створив італійський композитор Сандро ді Стефано. 

авторка
Ольга Трейтяк

Наглядова рада УКФ: очікування та довіра

авторка Ольга Трейтяк - 23.11.2023 в Культура

Відбулося засідання щодо нової Наглядової ради Українського культурного фонду

У дискусії учасники обговорили механізм створення та роботи майбутньої Наглядової ради, функції, взаємодію культурних інституцій під час вибору нових кандидатів, якою має бути нова команда ради. Нагадаємо, що прийом заявок від громадських об’єднань та закладів культури для обрання до Наглядової ради фонду триває до 26-го грудня.

Одне з ключових питань, які порушила модераторка зустрічі Ірина Подоляк (голова правління Коаліції дієвців культури, директор з розвитку центру антикорупційних розслідувань NGL.m) — як вибір членів нової Наглядової ради впливатиме на  довіру до інституції та її спроможність ефективно працювати.                                                                   

Ярослав Петраков, експерт проєкту «Відновлюємо Україну разом», гендиректор Директорату стратегічного планування та європейської інтеграції МКіП (2018-2023) запропонував своє бачення майбутньої Наглядової ради УКФ та стратегію її діяльності. Зокрема, вона полягає в ефективній системі моніторингу та оцінки, створенні  окремого спецфонду для донорських коштів та розвитку фандрейзингових програм.   

Культурна менеджерка та екзаступниця очільника Міністерства культури (2022-2023) Галина Григоренко наголосила, що сфера культури — це не просто розваги, а також «інвестиція в нацбезпеку» та «голос країни на міжнародній арені». За її словами, занепад УКФ загрожує для України  «поверненням у минуле» та до його тоталітарних установок. Пані Галина зазначила, що члени ради мають посилювати довіру до культурних інституцій та займатися пошуком фінансової підтримки. А щоби новообрана рада заслужила на  довіру — декларації про доходи обраних членів мають бути в публічному доступі. 

Володимир Воробей, директор Агенції економічного розвитку PPV, консультант зі стратегій, експерт та програмний менеджер, наголосив на важливості персональної репутації для членів Наглядової ради.  Саме тому рада має займатися не лише підтримкою із залученням зовнішніх ресурсів, але й повноцінно брати участь у роботі інституції — підбивати підсумки діяльності, затверджувати рішення і долучатися до  публічних дискусій.           

Культурна менеджерка, співзасновниця “Dofa fund: cultural networking” Ольга Сагайдак звернула увагу, що функція Наглядової ради державної інституції, що опікується культурою, зокрема й дорадча, саме тому туди мають потрапити учасники культурної сфери, котрі викликають довіру —  з досвідом, авторитетом і регаліями.                           

Експерти обговорили можливість моніторингу виборчого процесу Наглядової ради УКФ. Григорій Баран, директор програми «Соціальний капітал» Міжнародного фонду Відродження» наголосив, що вони готові  взяти на себе моніторинг, який допоможе відстежувати прийняття нових людей на посади.                                                                         

Нова Наглядова рада  УКФ почне роботу вже з кінця січня 2024 року після проведених виборів. Віддати свій голос за нових членів Наглядової ради УКФ можуть спеціально делеговані «голосувальники» від громадських організацій та культурних інституцій.

авторка
Ольга Трейтяк

Тизер подкасту «Не ґуґли» від медіа «Сенсор»

авторка Софія Богуславець - 23.11.2023 в Культура

Руки вже не пам’ятають як це – тримати ручку і писати? Стало складніше запам’ятати щось нове? Та й навіщо, якщо під рукою завжди телефон з пошуковиком та усіма відповідями? Багато чуєте про щось, і маєте враження, що знаєте суть, хоча насправді це не так? Наука та науковці – це щось окреме від вас, а прицільно вивчали щось востаннє в університеті? 

Подкаст «Не ґуґли» допоможе побудувати нові нейронні зв’язки, змотивує почати відмовлятись від «простих рішень» (а головне – пояснить чому варто це робити), та підвищить шанси уникнути вікової деменції. 

Вмикайте «Не ґуґли» від медіа «Сенсор» та журналістки Лізи Цареградської, розвиваймося разом! 

Щодватижні по вівторках ми чекаємо вас у нашому спільному “safe place” подкасті, щоби замінити вам ґуґл і відповісти на складні питання. 

Слухати подкаст «Не ґуґли» можна на усіх подкаст-платформах. 

Тизер подкасту: Spotify, Apple, YouTube, Sound Cloud



авторка, редакторка подкастів
Ліза Цареградська

У світовий прокат вийшов «Наполеон». Що пишуть критики?

авторка Софія Богуславець - 23.11.2023 в Кіно

Історична драма «Наполеон» — одна з найочікуваніших прем’єр цього року. Фільм режисера Рідлі Скотта за сценарієм Девіда Скарпи оповідає про шлях Наполеона Бонапарта до влади. Сюжет стрічки зосереджується на ключових епізодах із життя французького лідера і його стосунках з імператрицею Жозефіною. 23 листопада відбулася прем’єра «Наполеона» й світова преса вже встигла відреагувати на історичну епопею Рідлі Скотта. Що говорять західні критики про стрічку? Ми зібрали добірку відгуків про фільм.

Провідна кінокритикиня газети The New York Times Манола Дарґіс, вважає фільм ексцентричним, а подекуди навіть ексцентрично-смішним, хоча від Рідлі Скотта ми очікуємо серйозної оповіді, а не смішних жартів.  У рецензії вона також відгукується про зображення самого персонажа.

«“Наполеон” постійно дивує ще й тому, що він не відповідає умовностям основного історичного епосу. Це стосується категорично неромантизованого головного героя, котрий вражає. (Фільм також не завжди відповідає історичному фактажеві, й дехто може посперечатися щодо кіновтілення битви під Аустерліцом). У сценах на початку фільму Наполеон у виконанні Хоакіна Фенікса видавався мовчазним, мінливим, замкнутим у собі, травмованим і жорстоким чоловіком. Різниця полягає в тому, що Наполеон, — увесь такий бундючний, похмурий, жадібний, — часто нагадує розлючене дитя, а його жорстокість та патологічне марнославство призводять до жахіть».

Американський кінокритик Пітер Дебрюж написав для журналу Variety, що сценарій фільму перебирає на себе більше, ніж того очікувала аудиторія, і як наслідок — «Наполеон» страждає від тих же проблем, що й головний персонаж: амбіції фільму грандіозніші, ніж вимагали глядачі, а Скотт намагається відкусити більше, ніж може осилити.

«Якби він мав на меті перевідкрити шлях Наполеона в контексті того, яку силу над ним мала Жозефіна, то фільм міг би обійтися меншою кількістю батальних сцен і зосередитися на зображенні конфлікту їхніх стосунків і того, хто кого контролює. Врешті «Наполеон» здається менш закоханим у свою тему, ніж будь-які інші попередні кінострічки про його подвиги, де згадують і про 3 мільйонів загиблих під час його кампаній».

У своєму огляді для газети The Standard журналіст Геміш Макбейн звертає увагу на другорядну персонажку фільму, Жозефіну. Він пише, що виконавиця ролі коханої Наполеона — Ванесса Кірбі — зробила те, що й Раян Ґослінґ у «Барбі» — затьмарила головного персонажа.

«Скотт раніше говорив, що сподівається зняти й випустити на Apple TV 4,5-годинний фільм, де би глибше розкрив імператрицю Жозефіну. Це цілком логічний задум: у «Наполеоні» епізоди з нею магнетичні, на їхньому на фоні грандіозні й детально продумані батальні сцени здаються невиразними».

Головна критикиня The Observer Венді Айд оцінила фільм на три зірки з п’яти і зазначає.

«Але людина, навіть така войовнича як Наполеон, повинна мати в собі щось більше, ніж битви, в яких вона брала участь. І саме в цьому плані фільм не можна вважати успішним».

У своєму огляді для The Guardian кінокритик Пітер Бредшоу хвалить стрічку.

«Рідлі Скотт створив обурливо приємний кавалерійський наскок свого фільму: чудовий байопік на дві з половиною години, в якому він не дозволяє своїм військам загрузнути на півдорозі у твані (чи то буквально, чи в метафізичному значенні), і своїми тактичними рішеннями перемагає інших режисерів».

Критик Ніколас Барбер для BBC зауважує, що короткий виклад карʼєри Наполеона нагадує сторінку у Вікіпедії — увага зосереджена на ключових подіях.

«Сценарист Девід Скарпа створив безліч змістовних, а іноді навіть кумедних віньєток, і все це Скотт утілює в десятках розкішних будинків, у сотнях чудових костюмів того часу й у незліченних масовках. Сцена, за сценою його чудовий старомодний історичних епос, виявляється неймовірною розвагою. Проте творцям забракло розуміння того, ким є Наполеон і чого він хоче, звідки він походить і чому досягав успіху».

Наразі на Rotten Tomatoes фільм «Наполеон» зібрав 62% «стиглих томатів» (позитивних коментарів) на основі 164 відгуків. А загальна оцінка стрічки на IMDb — 6.9 з 10.

Українська архітекторка Вікторія Якуша дебютує на Miami Design 2023

авторка Софія Богуславець - 23.11.2023 в Мистецтво

Українська архітекторка, дизайнерка, засновниця архітектурної студії Yakusha Вікторія Якуша презентує колекцію «Земля Світла» в Маямі.

З 6 по 10 грудня у Маямі, Флорида, відбудеться ярмарок колекційного дизайну Miami Design 2023. З 2005 подію відвідують митці, куратори музеї, критики, колекціонери та люди, які цікавляться мистецтвом дизайну. Цьогоріч на 19-му ярмарку дебютує визнана українська мисткиня. Робота Вікторії Якуші — це матеріалізація внутрішнього світу людини, її любові й віри у яскраве майбутнє.

«Земля Світла» — колекція чотирьох створінь-провідників, які допомагають знайти світло у темряві сьогодення. Кожен із них утілює унікальну суперсилу: наприклад, Небоший допомагає за хмарами розгледіти сяйво мрій, Багатоніг підштовхує до дії, Сонцегрив наповнює теплом і радістю, а Довговух допомагає виокремити важливе серед виру нав’язливих думок.

Щоби провідники могли подарувати свою силу — з ними потрібно взаємодіяти, торкатися. Тому Вікторія Якуша акцентує на фактурі своїх робіт. Для цього вона послуговується власноруч розробленим матеріалом ZTISTA — екологічно чистою сумішшю целюлози, глини, льоноволокна, деревʼяної стружки та біополімерного покриття. Тож колекція «Земля Світла» — це ще й втілення духовного зв’язку з землею наших предків. Взаємодіючи з провідниками, люди можуть знову віднайти опору і, як наслідок, світло в темряві.

Нагадаємо, що минулого року Вікторія Якуша стала переможницею найкращого стенда на Design Miami/Basel 2022. Для втілення своєї роботи, двометрового вовняного чорного гобелену «Земля», вона звернулася до старовинного українського ремесла ліжникарства — створення узорно-тканого виробу. Також у 2022 її студія Yakusha долучилась до програми відновлення постраждалих міст України, у межах якої Вікторія запропонувала концепцію відбудови міста Чернігова.

Законопроєкт про статус англійської мови: український дубляж не скасують

авторка Софія Богуславець - 23.11.2023 в Кіно

Верховна Рада проголосувала за законопроєкт про статус англійської мови як мови міжнародного спілкування в Україні

22 листопада 2023 року Верховна Рада проголосувала за законопроєкт про статус англійської мови як мови міжнародного спілкування в Україні. У документі зазначили перелік посад, на яких кандидати зобов’язані знати англійську мову. Про це на своїй сторінці повідомило Міністерство Культури та інформаційної політики.

Документ «Про застосування англійської мови в Україні» ухвалили без положення щодо кінодубляжу.

Нагадаємо, що в липні цього року на розгляд до парламенту запропонували відповідний законопроєкт. Одна з його норм стосувалася дубляжу, а саме: перехід на показ англомовних фільмів у кінопрокаті мовою оригіналу з українськими субтитрами з 2027 року. Проти цього виступили представники кіноспільноти та пересічні глядачі, створивши відповідну петицію. У відповідь Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики повідомив, що норми законопроєкту доопрацюють.

Документальний проєкт Радіо Культура — «Невідомі сторінки Голодомору»

авторка Марина Губіна - 22.11.2023 в Культура

До 90 роковин Голодомору 1932-1933 років Радіо Культура підготували радіодокументальний проєкт «Невідомі сторінки Голодомору».

22, 23 та 24 листопада о 12.30 та 19.07 на Радіо Культура лунатимуть три серії радіодокументального проєкту «Невідомі сторінки Голодомору». Вони розповідатимуть про рух опору колективізації, який остаточно задушили Голодомором-геноцидом, та про неймовірні історії виживання й боротьби. Повтори усіх трьох серій звучатимуть в суботу — 25 листопада, у День памʼяті жертв голодоморів, о 12.00, 13.00 та 14.00 відповідно. Пізніше їх також можна було послухати на сторінці Радіо Культура за посиланням

У першій серії  «Чому Сталін помстився українцям Голодомором?» йдеться про передумови Голодомору: як селянський опір колективізації ріс пропорційно до пришвидшення її темпів і про те, як ця трагедія відбилася у мистецтві — народних піснях, поезії, прислів’ях та приказках. 

Друга серія називається «Чому українці віддали радянській владі 8,5 тонн чистого золота?»

Це серія-дослідження роботи мережі магазинів «Торгсин» — низки торгових точок в усіх частинах Радянського Союзу із центром в Москві, куди в голодні роки українські селяни продавали родинні коштовності в обмін на кілька кілограмів якоїсь крупи. Саме через цю мережу лише за один 1933 рік в Україні радянська влада скупила 8,5 тонн золота. Історії свідків подій розкажуть як це відбувалося на їхньому досвіді, а дослідники опишуть, як працювала система обкрадання селян через ці магазини й куди пізніше потрапляли ці кошти. 

Третя серія  «Хто рятував українців та українок, і що на них чекало?»  розповідає історії про неймовірні повороти долі  та хоробрих людей, які рятували від смерті цілі родини, а подекуди й села. Серед історій очевидців будуть спогади про директорів шкіл, голів колгоспів та звичайних українців, які змогли прогодувати не лише самих себе і свої сімʼї, а й чужих людей.

Проєкт створено у співпраці із Національним музеєм Голодомору-геноциду. Фахові коментарі до спогадів давали наукові співробітниці й співробітники музею, історикині Наталя Романець та Юлія Коцур, дослідниця фольклору Аліна Карбан, психологиня та історикиня Ірина Рева, історик Микола Горох, фольклорист Андрій Паславський та антропологиня Оксана Кісь.

Ілюстрація — з сайту Радіо Культура

авторка
Марина Губіна

Обряд «Гоніння гадюк» тепер у Національному переліку нематеріальної культурної спадщини України

авторка Марина Губіна - 22.11.2023 в Культура

Міністерство культури та інформаційної політики додало три нові пункти  до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

У перелік увійшли:

  • обряд «Гоніння гадюк» (носії елементу: мешканці села Іскра Великоновосілківського району Донецької області та Нижньодуванської громади Сватівського району Луганської області);
  • обряд заплітання весільної коси (носії елементу: мешканці селища Білокуракине Сватівського району Луганської області);
  • практика з охорони традиційних ремесел і народного мистецтва. 

 

Обряд «Гоніння гадюк» відбувається на початку Великого Посту. Його учасники «повинні очистити житла людей від злих духів, лиха, злиднів та інших напастей, котрих в селі іменують “гадюками”», — розповідають у Донецькому обласному навчально-методичному центрі культури. Учасників, які ходять від двору до двору, називають полазниками (від слова «лазити», «ходити селом»). Ними можуть бути лише хлопчики від семи років, парубки та дорослі чоловіки. Завітавши до двору полазники вітають господарів з початком Великого Посту та пропонують «вигнати гадюк» з хати. Після обряду полазників частують: дають солодкі смаколики, чоловікам іноді підносять чарку.

Останнім часом як знаряддя для «очищення» господарства часто використовують освячені на вербну неділю вербові лозинки. Тому замість традиційного спалення гілочок у степу, їх лишають в останньому будинку, щоб господар потім їх використовував для випасу худоби. 

Обряд заплітання весільної коси активно проводився на Луганщині до середини XX століття. Він складався зі співу обрядових пісень, самого заплітання коси, вплітання у неї калини та одягання весільного вінка. Поки наречена сиділа на діжці з кожухом, старша дружка заплітала їй коси і прикрашала їх стрічками. Решта дружок — співали пісні. «До сьогодення цей обряд дійшов трішки “оновленим”», — кажуть у Луганському обласному центрі народної творчості. Замість вінка тепер наречена вдягає більш звичну фату, тоді як сам ритуал заплітання коси зберігся і до наших часів.

Тепер ці елементи мають охоронятися на рівні територіальних громад.

Станом на зараз Національний перелік нематеріальної культурної спадщини налічує 80 елементів. Серед найвідоміших — традиція косівської мальованої кераміки, петриківський розпис, традиційний обряд Маланка, карпатське ліжникарство.

Ілюстрація — фото з сайту МКІП

авторка
Марина Губіна