Автор: sensor

«Мені подзвонив Вейн» Володимира Мули — це докуфікшн, присвячений короткому, але насиченому періоду життя автора (спортивного журналіста та режисера), а саме — створення документального фільму «ЮКІ». У доробку Володимира Мули — ще три документальні фільми: «Американська мрія» (2015), «Американська мрія. У пошуках правди» (2017), «Нація футболу» (2022), — та документальний серіал «Футбол має тривати» (2023) (англ. Football Must Go On), який Мула створив у співавторстві з британським режисером та продюсером Алексом Ґейлом. У травні 2024 року проєкт отримав престижну премію Sports Emmy Awards.

У своєму книжковому дебюті Мула розповідає про ключові етапи роботи над документальною стрічкою «ЮКІ» протягом 2018–2020 років: від розробки ідеї та пошуку героїв до постпродакшену та прем’єри. Книгу опублікували за чотири роки після виходу стрічки, яка доволі довго лишалася найкасовішим українським документальним фільмом. Передмову до книги написав Вейн Ґрецкі, один з найвидатніших хокеїстів усіх часів, який також має українське походження та став одним із героїв як фільму, так і книги.

Історія книги «Мені подзвонив Вейн» розпочинається задовго до доленосного дзвінка хокейної зірки. Життя та спорт — хороші драматурги, тому вони б не дозволили розв’язати всі проблеми автора одним дзвінком. Володимир Мула щойно закінчив свій попередній незалежний документальний фільм про українців, які переїхали до США, — «Американська мрія. У пошуках правди» та провів престур Штатами. Наступним проєктом мав стати фільм про спортивні здобутки тенісистки Еліни Світоліної, але спортсменка відмовилась від цієї ідеї. Основний задум був такий: представити Україну світові через досягнення атлетів українського походження. Тож замість зірки тенісу універсальними героями, яких зрозуміє як український, так і закордонний глядач, стали українці, які грали в Національній хокейній лізі.

«Мені подзвонив Вейн» дає змогу подивитись на кіно — на прикладі «ЮКІ» — як на процес, а не готовий твір. Мула розповідає про пошук спонсорів, героїв та локацій, планування подорожей за кордон та комунікації всередині команди, про проблеми, які неможливо передбачити, та нюанси, які можуть загубитись у багатовекторному процесі створення фільму. На своєму шляху автор, як і будь-який журналіст, зустрічає багато людей, чиї імена він також вводить в оповідь: його колеги, друзі, члени команди, знайомі, в яких він залишається на ночівлю, щоб заощадити кошти на створення фільму. Зрозуміло, що від так чи інакше залучених у проєкт людей і від оточення може залежати майбутній успіх фільму, однак тут вони часом введені в текст дещо хаотично і непослідовно, а кількість згаданих імен може спантеличити.

Формат книжки, заснованої на документальній стрічці, є новим для українського ринку й не надто поширеним у світі. У кінематографі епізоди, які не увійшли до основного хронометражу, режисер спільно з продюсерами можуть перетворити на «фільм про фільм», не змінюючи при цьому кіномову на літературну. Мула натомість використовує свої кінематографічні напрацювання й інтегрує їх у текст. Такий метод дозволяє розкрити героїв глибше й дати необхідний контекст для розуміння історії. Якщо основною задачею фільму було розповісти історію, маловідому  раніше широкому загалу, то роман її значно розширює. «Мені подзвонив Вейн» та «ЮКІ» взаємодоповнюють одне одного й у комплекті ніби створюють колекційне подарункове видання для хокейних фанів.

Однією з ключових особливостей книги є детальний опис маршрутів, які долає Мула під час знімальних сесій. Якщо ви не знайомі досконало з тамтешньою місцевістю, але хочете відстежувати шлях головного героя, то від самого початку варто озброїтись мапою США та Канади. Дивує те, наскільки чітко автор пам’ятає кожне місто, в якому йому довелось побувати, кожен вид та номер транспорту, яким він туди добирався. Згодом Володимир пояснює, що орієнтація у просторі для нього є способом розуміння свого місця у світі. Книга стає путівником локаціями хокейної слави, містами та вулицями, де жили та працювали легендарні спортсмени.

Історія розгортається та повторюється за простою схемою: режисер прямує у подорож, постає перед труднощами та долає їх, а згодом записує омріяне інтерв’ю зі своїми героями — і так по колу. Але при цьому Мулі вдається цікаво та змістовно розповідати про місця, в яких він бував, та про їхній зв’язок з української діаспорою. Наприклад, він описує Українське село, що належить до району Вест-Таун у Чикаго: яку частку площі міста воно займає та з якою щільністю там розмістилися українські музеї, греко-католицькі, католицькі та православний храми. Мула пише про те, як заклади культури продовжують зберігати та множити пам’ять про українських предків.

Режисер також розповідає про Маленьку Україну в Нью-Йорку, історію легендарного кафе «Веселка», яке відкрили українські біженці в 1954 році, та про загальну проукраїнську атмосферу району. Ці невеликі історичні відступи стають яскравими вкрапленнями: пом’якшують та олюднюють схематичну оповідь, підкреслюють тяглість присутності українців за кордоном.

Мула розповідає історії спортсменів через особисті зустрічі з ними чи їхніми родичами. Героями книги стали: легендарний бомбардир та рекордсмен Вейн Ґрецкі, його тато Волтер Ґрецкі, володарі Кубка Стенлі: Брюс Драйвер, Джефф Чикрин, Джонні Буцик, Едді Шек, Ерік Нестеренко, Кен Данейко, Орест Кіндрачук, Руслан Федотенко. Цікаво спостерігати за тим, як автор вибудовує наратив розмови.

Когось від реальності відмежовує відстань, хтось навпаки — активно підтримує своїх співвітчизників. Деякі зі спортсменів, на жаль, не встигли побачити фільм, тож інтерв’ю, опубліковані у книзі, є одними з останніх їхніх публічних розмов.

Завдяки проєкту Мули багато зірок хокею, як-от Вейн Ґрецкі, публічно заговорили про своє походження. Тож автор у літературній формі закріплює результати свого розслідування, упереджуючи будь-чиї потенційні спроби приписати українські спортивні досягнення собі.

Хоча «Мені подзвонив Вейн» — це документально-спортивний фікшн, його також можна назвати мотиваційною літературою. «ЮКІ» — фільм, який спочатку майже не мав бюджету, героїв та мережі контактів, але зміг відбутися завдяки зусиллям і вірі його автора. 

У фокусі книжки — реальна історія, яка доводить, що дія важливіша за план. Володимир Мула потрапляє у різні несподівані ситуації, з яких знаходить вихід завдяки щирому бажанню продовжувати проєкт, у життєздатність якого на початку важко було повірити. Такою самою обнадійливою частиною книги є розповіді про те, як видатні спортсмени, які ніколи не були в Україні, продовжують берегти свій національний спадок та культуру. А значить — зв’язок із Батьківщиною не зникає після перетину кордону, якщо хотіти його підтримувати. Наприклад, Орест Кіндрачук, земляк автора з Городенки на Івано-Франківщині, дуже шкодує про те, що забув рідну мову, але його брат досі нею говорить. А батько Вейна Ґрецкі навіть у поважному віці читав українською.

Один із розділів присвячений тому, як Володимир побував у США, беручи участь у програмі Work & Travel. У ньому він ретроспективно описує знайомство зі Штатами та зображує не найпривабливіший початок прекрасної дружби. За часів свого навчання у КПІ Володимир поїхав до Америки працювати у парку розваг міста Герші. Після цього виснажливого досвіду, коли часу та ресурсів вистачало лише на роботу й аж ніяк не на подорожі, автор зарікся відвідувати Штати. Але ця лінія залишається недопрацьованою, адже після цього розділу події відбуватимуться послідовно, а герої цього флешбеку більше на сторінках не з’являться. 

На українському ринку книжки про хокей представлені не надто широко. «Юкі. Людина 400 шрамів» є за тематикою найбільш наближеною до «Мені подзвонив Вейн». Авторка книги, журналістка Олександра Яворівська, розповідає про життя Террі (Тараса) Савчука, видатного хокеїста українського походження, одного з найлегендарніших воротарів у світовому хокеї. Книга виросла з невеликого оповідання, яке Олександра написала для своїх дітей, та вийшла друком у 2019 році. 

Мова книги — легка та зрозуміла, оповідь ведеться від першої особи, й автор не використовує складну спортивну лексику без попереднього пояснення, тому книга буде зрозуміла не тільки хокейним фанатам. Мула вживає багато українських відповідників англіцизмам: це ніби наголошує на його походженні й на тому, стосунки з якою з країн у нього триваліші. Твір хоч і не розрахований на широку читацьку авдиторію через свою специфічну тематику, але стане непоганим стартом для розуміння українського сліду в історії НХЛ або цікавим бонусом до кінематографічного першотвору. 

«Мені подзвонив Вейн» Володимира Мули — це хороше доповнення до оригінального проєкту — документального фільму «ЮКІ». Найкраще ці два твори працюватимуть у парі, адже книжці місцями може бракувати самостійності. Володимир бере інтерв’ю у великої кількості героїв, але брак описів та часто нелогічне розташування фото у верстці книги не дають змоги скласти їхні образи докупи без попереднього перегляду фільму. Коли аудіовізуальну мову перекладають на текстову, виникає брак конкретики в описі персонажів, який треба компенсувати візуально чи описово.

Але така проблема зі сприйняттям тексту може виникнути у читачів, які тільки розпочинають знайомство з історією перемог українців у НХЛ. Динаміка оповіді Мули майже не просідає, хоч і працює приблизно за одним і тим самим сценарієм. Герої — надзвичайно цікаві та яскраві, про кожного з них автор розповідає з великою любов’ю та повагою. Він вводить українських спортсменів, про перемоги яких ми найчастіше не знали, у загальноукраїнський контекст, а також — підсилює українські голоси у світі. Ця історія, хай у якому б форматі вона була розказана, по-справжньому надихає.

Ми часто схильні забувати, що історія — це не про патосні гасла, а перш за все про живих людей. Людей із мріями, коханнями, родинами та — у випадку тих, кого під однією обкладинкою об’єднала збірка «Сила опору» — власними розповідями про страждання, яких завдала імперія.

Упорядники «Сили опору» — історики Віталій Ляска та Юрій Пуківський — скомпонували книгу свідчень, як найвидатніших українських публічних інтелектуалів ХХ століття (літературний критик Іван Світличний, публіцист Василь Овсієнко), так і звичайних людей, героїв повсякдення, життя яких припало на буремне ХХ століття (звʼязкова та керівниця Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька, інженер та учасник національно-визвольних змагань Ігор Олещук). Усе — аби підкреслити масштаби спільності цього жахливого досвіду — спільності, про яку, зокрема, свідчить і статистика: 

ГУЛАГ, або Головне управління виправно-трудових таборів, було створено для експлуатації вʼязнів у процесах індустріалізації та колонізації регіонів із суворим кліматом. Так, увʼязнені не лише виконували важку роботу в нелюдських умовах, але й зрештою могли стати «добровільно-примусово залишеними» на постійне проживання у місцях своїх страждань.

Про досвіди ГУЛАГу переважно відомо з мемуарної прози вʼязнів (документальної або художньо обробленої, заснованої на реальних подіях). До найвідоміших текстів належить «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина, який здобув всесвітнє визнання. Український голос у цьому питанні донині звучав значно слабше, навіть попри те, що в корпусі таких українських свідчень відшуковуємо «Тигроловів» Івана Багряного чи мемуари Зінаїди Тулуб.

Тож на загальнорадянський досвід страждань у таборах, який, однак, представники поневолених національностей переживали дуже по-різному, необізнана публіка звикла дивитися через власне російську (значною мірою імперську) оптику. Проте що саме ми знаємо про українських вʼязнів — ні, не тих, які носяться з вишиванками на сторінках «Колимських оповідань» російського письменника та політвʼязня Варлама Шаламова і навіть у таборах стають обʼєктом шовіністичних кпинів — не тих, а справжніх?

Автори «Сили опору», а саме Христина Коціра, Святослав Липовецький, Юрій Пуківський, Володимир Молодій, Інна Березніцька, Радомир Мокрик та Оксана Левантович, відповідають на це запитання, оприявнюють власне український досвід через белетризовані біографії жертв таборів, доповнені коментарями, спогадами та думками самих вʼязнів та їхніх рідних.

Тож яким є портрет 25 українців, які пройшли через ГУЛАГ та зуміли повернулися, і навіщо потрібен цей портрет сьогодні?

Українців у таборах не бракувало ніколи. 

Спочатку тюремні нари посідали українські націоналісти, жінки-звʼязкові та чоловіки-воїни ОУН. Долученість до підпільної діяльності Організації українських націоналістів, яка виступала за соборність Української держави, гарантувала жорстокі переслідування окупаційною радянською владою. ОУНівців на лаві підсудних зрештою замінили члени Української повстанської армії (УПА), на яких СРСР також поставив тавро зрадників, доповнивши титулом нацистських колаборантів, а відтак прагнув винищити.

По тому до числа вʼязнів долучилися дисиденти, які вимагали дотримання прав і свобод громадян СРСР. За будь-які політичні виступи активістам загрожували не лише табори з упокоренням надважкою працею, але й примусове лікування у психіатричних закладах — явище, нині відоме як «каральна психіатрія». Так, отримати вирок можна було навіть за колекціонування та читання книжок. Вирок літературному критику та літературознавцю Івану Світличному, наприклад, звучав так:

Були серед вʼязнів і представники Української Гельсінської групи, які мали на меті довести порушення прав людини й донести зібрані факти до відома міжнародної спільноти.

Кожен принаймні раз чув патосні визначення, хто такі націоналісти ОУН-УПА, дисиденти чи діячі Української Гельсінської групи, — узагальнені, віддалені, радше патетичні, аніж щирі. І як же рідко з-поза узагальнень та угруповань прозирають особистості та їхні разючі, неповторні у своєму трагізмі та звитязі життєві історії.

Ким були люди, які ставили українське питання понад усі інші — навіть понад власну безпеку та добробут? Ким були ті, хто зумів вирватися з кола інфантильної бездіяльності та стагнації, але заплатили за знання правди про радянську владу десятиліттями власного життя?

Одностайної відповіді не буде, адже портрети у збірці «Сила опору. Українці в радянських таборах» — дуже різні. Тут — увʼязнені в 1940–х бандерівці, дисиденти, жертви каральної психіатрії, вʼязні ГУЛАГу, чоловіки та жінки, люди з усіх куточків сучасної України, обʼєднані ідеєю боротьби проти жорстокої імперської машини. 

Герої «Сили опору» повертаються до своїх родин, долаючи тисячі кілометрів, закохуються у товарняках дорогою до місць увʼязнення, запійно працюють над власними текстами в камерах, у безліч неймовірних способів передають свої свідченням за кордон і, попри все, тримаються своїх переконань до кінця.

Героїв цих оповідей катують, шантажують, розстрілюють. На них випробовують незрозумілі ліки. Їх тримають замкненими по тюрмах, виснажують непосильною працею, аби ізолювати, розосередити, змусити мовчати.

Збірка ж робить ці життя ближчими, а історію — намацальною, адже спогади, думки та переконання її героїв і є самою історією.

Попри історичний характер збірки, видана в 2024, вона відчувається як ніколи вчасною, оскільки ставить наголос на вкрай важливій сьогодні речі — тяглості. Люди, які постраждали від радянської репресивної системи (деякі з них провели за ґратами понад 20 років), нині уважно спостерігають за новинами, бо на війні, новій війні з тим самим ворогом, війні не менш безжальній, тепер захищають українську незалежність їхні нащадки: наприклад, Данило та Любомир Полюги (онуки Любомира Полюги, особистого охоронця Романа Шухевича) чи родина звʼязкової ОУН Лідії Тиховліз — онук Маркіян та його дружина, його старший та молодший брати…

Усі форми знущань, через які пройшли герої «Сили опору», — насправді поколіннєві, й історія цих упосліджень із відновленням незалежності не завершилась. Імперія існує і досі. Набуває нових форм, дошукується нових способів впливу, винаходить нові види катувань. І переписуючи минуле, плодячи міфи та ведучи нову кровопролитну війну, імперія продовжує відбирати тяглість української історії, право на неї — як і право на існування загалом.

Сьогодні у всьому світі все частіше звертаються до деколоніального поняттєвого апарату — «імперія», «упослідження», «марґіналізація» тощо. Парадокс, але поки ми лише розбудовуємо для себе цей поняттєвий апарат, зважуємо, наскільки в тих чи тих випадках доречно ним послуговуватися, колишні вʼязні ГУЛАГу, як-от український громадський діяч, письменник, член УПА та вʼязень таборів Петро Підлетейчук, не потребують зайвих слів, аби стверджувати: «Як ми тепер не переможемо, то не виживемо. Ніхто з нас не виживе».

Книжки на кшталт цієї необхідні ще з однієї, значно більш прозаїчної причини. Річ у тім, що будь-яке життя, навіть найбільш спокійне та розмірене, колись закінчується, а люди, що його проживають, як пишуть укладачі «Сили опору», «відходять у вічність». І єдиний спосіб берегти та нести далі цінності у світі постправди, охопленому гібридною війною і сприйнятливому до пропаганди, — це фіксувати спогади, говорити й записувати важливе. 

Хронологічні покажчики, які передують кожній історії, до болю гостро підкреслюють нагальність таких розмов: 1991 року помер поет Зеновій Красівський, який відбув в увʼязненні 26 років, 2012-го — військовий Василь Левкович, 2013-го — очільниця «трійки» жіночої мережі ОУН Льовова Надія Мудра, 2022-го — звʼязкова Романа Шухевича Дарія Гусяк…

Багато кому, як-от звʼязковій ОУН Катерині Зарецькій (1914–1986) чи адвокату та громадському діячеві Володимиру Горбовому (1899–1984), вдалося вийти на волю, але побачити незалежну Україну — ні. 

Комусь, як-от провіднику Крайової екзекутиви ОУН Михайлові Сороці (1911–1971), який помер на 34 році увʼязнення від інфаркту, або підпільнику Антону Олійнику (1926–1967), страченому вже після офіційного скасування смертної кари, не вдалося навіть першого. 

Хтось, як-от член ОУН та вчитель Іван Мирон (95 років) чи член УПА Петро Підлетейчук (94 роки), є свідком нового витка російсько-українського протистояння. 

Когось, як-от провідника кримськотатарського національного руху Мустафу Джемілєва, донині заочно судять у Росії.

Адже попри розбіжності у віці, часі та життєвих долях, українців зі сторінок книжки та нас обʼєднує принципова потреба в існуванні незалежної держави. Тому що незалежність — це не лише політичне поняття, але й глибока, особистісна цінність, яку намагається знищити імперія і за яку варто боротися, бо саме вона — те, що дає можливість бути собою. 

Зрештою, і досі лишається актуальним переконання Романа Шухевича, яке звучить на сторінках книги з вуст онука Любомира Полюги, який воює нині: «Наша боротьба є недаремною. Ми є тим ґрунтом, гумусом, на якому виросте нове покоління».

Книжка «Вдома чекає Марко» не перша у творчому доробку авторки — у 2019 році Галина Лицур-Щадей дебютувала зі збіркою оповідань «Таке життя», за яку була відзначена літературною премією імені Ірини Вільде та премією імені Олеся Гончара. «Вдома чекає Марко» — це перший роман авторки, і він оповідає про шлях жінки до усвідомлення свого справжнього духовного єства. Галина Лицур-Щадей пише про пошук головної героїні її самої та віднайдення того, заради чого дійсно варто жити. За словами літературного редактора роману Олександра Бойченка, це книжка про жінок, для жінок, а також для чоловіків, які хочуть розуміти жінок краще.

На початку роману ми знайомимось із 37-річною Богданою, яка має доволі успішну кар’єру та напрацьований авторитет, вона — кваліфікована та високооплачувана спеціалістка з економічних питань: має кваліфікацію в стратегічному мікро- та макропрогназуванні, сфері маркетингу та інших бізнес процесах. На перший погляд, ситуація в якій перебуває головна героїня, здається ідеальною: квартира, машина, фінансова подушка, самостійність і повне забезпечення. Але вона нещаслива. 

Події роману розгортаються на сучасному тлі: відбуваються воєнні дії на Донеччині та Луганщині. Авторка вводить у роман лінії другорядних героїв, які допомагають зрозуміти часові межі історії: власник невеликого квіткового магазину, який таємно переказує кошти з прибутку на потреби української армії; працівниця цього магазину та подруга головної героїні Богдани, хвилюється через зникнення свого коханого, що поїхав на Схід із волонтерською допомогою.

Дана росла в доволі консервативному суспільстві та була змушена зважати на його вимоги. Живучи в невеликому містечку, її мама стає покриткою з нелегкою долею: тяжка праця, осуд суспільства, вигнання з батьківської хати та постійне виживання отруїли її серце та віру в щастя. Саме в такій атмосфері зростає головна героїня. Змалку вона бачить виживання мами та її боротьбу, тому в неї формується частково адаптивний і піддатливий характер, вона ніколи не суперечить матері, а коли наважується, то та шантажує доньку, що через хворе серце може померти, тому дівчинка змушена ще змалку у всьому слухатись та не зважати на свої бажання. Уже доросла Богдана теж багато терпить: небажане навчання, не надто цікава робота, не така, як хотілося, зовнішність.

Разом зі складною долею в мами Богдани сформувалась авторитарність характеру та бажання вплинути на долю доньки. Вона чітко знає, як і куди Богдана має рухатися, адже сама, зазнавши життєвих труднощів, тяжкої фізичної праці, вважає, що донька має обрати інший шлях і стати бухгалтеркою. Вона вірить, що ця спеціальність дасть Богдані хорошу роботу та убезпечить її від складної долі. Таким чином, позбавляючи доньку можливості ухвалювати рішення щодо свого життя. 

Богдана нещаслива у своїй сфері: «Жодного разу не мала ні найменшої моральної сатисфакції», — каже вона. — Це — мамина мрія. Не моя!». Схема дуже проста: відсутність самореалізації мами — відсутність самореалізованого життя у Богдани, а отже, цілковита залежність від сценарію мами та правил, продиктованих суспільством. Не раз авторка вустами героїв ставить запитання: що ж скажуть люди, чи вони це схвалять? Зокрема, мама переймається, як поставляться інші до того, що Богдана вирішила відкрити невеликий квітковий магазин, відмовившись від престижної роботи. Богдана кілька разів згадує слова мами: «Зважай на обставини! … Зважати треба геть на все: на манери, спосіб спілкування, доцільність вибору, неможливість відмовитися, чи навпаки, погодитися. Через обставини». Богдана перебуває в постійних рамках: боїться сказати мамі, що завагітніла, не маючи постійних стосунків; що вирішила народити дитину для себе і ростити її самостійно; що хоче повернутися в рідне містечко та відкрити власний бізнес.

У романі авторка порушує проблему батьківства та зокрема ролі батька у вихованні та житті дитини. Спілкування та стосунки батька з донькою — це перший ґрунтовний досвід спілкування дівчинки з чоловіком, а оскільки Богдана не знала батька, вона не мала змоги сформувати з ним свої стосунки, тому наразі їй складно вибудовувати і стосунки з чоловіками. Головна героїня позбавлена батька та його опіки. Усі зв’язки з ним розірванні через давню сварку сімей батька та матері, яка в підсумку стає на заваді їхньому одруженню: батько Богдани їде жити в Донецьк і ніколи вже не повертається, мати залишається покриткою і самостійно ростить дитину.

На сторінках роману вже доросла Богдана веде внутрішній монолог з маленькою дівчинкою Даною, яка прагне спілкування з батьком та відчуває його нестачу. Гештальт не закритий, тата нема, і як наслідок — недолюблена доня, недоотримана опіка, незнання іншої, альтернативної сторони виховання. Через недоотримання виховання з боку батька Богдана боїться будувати стосунки з чоловіками. Міркуючи на цю тему, вона доходить висновку: «Материного досвіду вистачило на нас двох: вона — без чоловіка, я — без батька»; «Змалку наслухалась розповідей про нещасну жіночу долю, про страждання тіток-родичок-знайомих, то й вже не хотіла ту долю повторювати». Та й знову, мама Богдани керує, мовляв: «Бракувало тільки, щоб ти заміж у двадцять вискочила. Все пропаде тоді!».

У романі немалу частину займають роздуми Богдани про тата: які б відносини в них могли бути; про те, як би він її хвалив за спритність і хазяйновитість; про те, як би вона горнулася до нього, а він би гладив її голову; про те, який би він міг бути: «Якби в моєму житті раніше був чоловік. Навіть неідеальний. Наприклад, батько. Адже йому я точно змогла би пробачити невимиті черевики, покинуту на бильці крісла куртку й недоглянуту щетину… міг би бути вчителем історії. Цілими вечорами розповідав би мені про все на світі…».

Роман структурно поділений на розділи, які плавно перетікають із одного в інший — кожен наступний починається кінцевими словами попереднього. Такий прийом створює ефект цілісності та нерозривності. Текст доповнюється кількома метафоричними візуалізаціями, які допомагають краще зрозуміти особистість головної героїні: до прикладу, один з малюнків про здобуті робочі сертифікати Богдани та її улюблені книжки, що акуратно розставлені в потрібному їй порядку, — це підсилює розуміння її характеру та підходи до ведення побуту. 

У житті Богдани все трапилося без якогось чіткого плану чи то якісно продуманих кроків. Жінка звільняється, розриває всі контакти з минулим, змінює стиль життя. Їй випадає нагода влаштуватися на роботу до квіткового магазину, і вона її приймає. Саме серед квітів до неї приходить розуміння, чого варте життя та бажання відкрити власний квітковий магазин у своєму рідному містечку. Чималу роль у її житті відіграє новий керівник, Микола Федорович, і Тетяна — колега й подружка. Саме Микола Федорович стає першим чоловіком у житті Богдани — першим, з яким вона має статеві стосунки і який дарує їй справжню чоловічу опіку та любов. Зрештою він стає тим, від кого Богдана вагітніє, вирішуючи змінити життя кардинально. Важливим для неї є також спілкування з Тетяною, адже з нею вона пізнає близькість дружби та підтримку. 

Цікавим елементом роману є сновидіння, які має головна героїня. Тут можна прочитати їх за Фройдом — вони виступають певним замісником якихось нестач у її житті. Вона — самотня недолюблена дитина та недокохана жінка. Богдана достатньо зрілою фізично пізнає чоловіка, її перші стосунки та секс стаються коли їй далеко за тридцять. Сновидіння про невідомого їй чоловіка, якого вона бачить тільки як силует, — це реакція на незнання або його недостатність, на наявне нереалізоване бажання. Питання, чи зрештою Богдані вдається віднайти саме бажаного чоловіка, лишається відкритим.

Ця книга — насамперед про зміни, які потребують сміливості. Авторка говорить, що будь-які зміни можливі, але за умови боротьби з собою та переосмислення того багажу, який ми отримуємо протягом життя. У романі немає ідеальних героїв з ідеальними долями, кожен змушений боротися з певними труднощами та своїми примарами. Цей роман — про відчуття гармонії з собою, переосмислення, безмежне щастя, яке приходить до жінки, коли вона віднайшла себе. Галина Лицур-Щадей частково торкається питання воєнних дій на Донеччині та Луганщині, уводячи в роман Миколу Федоровича, який поміж інших своїх справ таємно передає кошти на українську армію; Сергія, який стає коханням Тетяни, активно волонтерить, допомагає та їздить на Схід, — в одній з таких поїздок він зникає.

Прикметно, що в романі поєднанні два топоси: маленького містечка та більшого міста, в які вписані історії героїв та в яких розвивається основна частина оповіді. Психологічна вага роману вимірюється важливістю його для переосмислення свого життя та свого місця в ньому. Подібні питання порушує Слава Світова у своїй збірці короткої прози «Імена» — вона показує різного типу жінок з їхніми проблемами та переосмисленнями, їхню боротьбу з собою та своїми набутими страхами. Серед іншого Слава Світова теж торкається суспільного осуду стосовно жінки та її вибору, аналізує травми і те, як вони впливають на життя. Про переосмислення та аналіз свого життя пише також Світлана Бєлоусова в романі «Приходь без дзвінка» — книжці про власні травми, пережиті досвіди та болі, про спогади та їхню роль у житті кожного; про внутрішні розмови, обдумування та пошук. Осмислення цих тем вказує на те, що вони не перестають бути актуальними та потребують ґрунтовної рефлексії.

«Нічний сеанс» — це збірка горор-оповідань українських авторів та авторок, яка вийшла друком восени 2024 року. Це вже друга книга короткої прози, присвячена жанру жахів, що виходить з ініціативи української платформи «Бабай» та концентрується на тематиці містичного та химерного.

«Нічний сеанс» складається з 15 оповідань, 14 з яких написані українськими авторами, а ще один твір — перекладна класика світової горор-літератури «Кармілла» ірландського письменника Джозефа Шерідана Ле Фаню. Ця повість була написана за майже 30 років до «Дракули» Брема Стокера та стала натхненням для створення роману про румунського вампіра. Наявність іноземного твору — це особливість збірок «Бабая», яку упорядники запровадили для підсилення книг та залучення більшої аудиторії до класичних горорних текстів.

Ната Гриценко в оповіданні «Зоя» описує ситуацію, що жахає навіть більше за деякі вигадані горори цієї збірки. Головний герой — чоловік середнього віку, що має улюблену доньку Зою — нерідну, але це ніяк не вадить йому любити її неймовірно сильно. І все б нічого, якби не те, ким (чи чим) насправді є дівчинка. Авторка вибудовує текст навколо таємниці та постійної недомовленості стосунків головного героя зі своєю донькою. Ми бачимо реальність його очима, чуємо його думки, які обертаються навколо бажання мати ще одну доньку та зберегти особливі взаємини із Зоєю. 

Центральними темами тут є самотність і стосунки батьків та дітей, які авторка міцно звʼязує між собою, демонструючи, як пережите в минулому може стати трагедією майбутнього. Історія ця — коротка та стрімка, авторці вдається дослідити психологізм головного героя, не даючи його поглядам жодної моральної оцінки — читачі можуть зробити власні висновки. 

«Юність прекрасна» Дімки Ужасного — це історія дорослішання батька та сина, які потрапляють у пастку жахливого випадку. Оповідання працює з дуже впізнаваними контекстами, свідками чи й учасниками яких може стати кожен: сварка з сусідами, ненависна робота, яку неможливо покинути, шкільні бійки й перші стосунки хлопчика та мертвої дівчинки, що можуть сприйматися як метафора першої жахливої та спотвореної закоханості. 

Текст характеризується двоїстістю: для деяких найтиповіших подій та почуттів існують містичні передумови; якщо перша закоханість, то у труп, якщо шкільні бійки, то за наказом істоти з нічних кошмарів, — але вкупі з тим ідуть алкоголізм батька через втрату дружини та байдужість до життя через депресію. Потойбічність і незбагненність притаманна світові сина — саме з ним трапляються дивні події, у які не може повірити батько, саме йому загрожує небезпека. Батько ж ніби перебуває за межею надприродного — він більше не належить юності, яку автор означує як джерело всіх жахів та нещасть.

У своєму оповіданні «Заборонена зона» Володимир Мінін використовує прийом ненадійного оповідача, аби розповісти таку саму ненадійну, але жахливу історію. У місті десятиліттями зникають діти, після кожного такого випадку поліція знаходить їхні одяг та взуття, акуратно складені у найнесподіваніших місцях, — жодних відбитків чи зачіпок, що вказали б на винуватця, немає. Але головний герой знає, чому це відбувається й обовʼязково розповість про все в деталях. 

Форма оповіді, яку обрав автор, видовжує історію через спогади, марення та опис фізичних почуттів. Така гра з цікавістю читача тут добре працює, додаючи історії переконливості, — адже читаємо нотатки людини, яка була у самому центрі містики та смерті. 

Побутова історія про хлопця зі специфічною роботою, який заселяється у девʼятиповерхівку, завершується допитом старенької та непроглядною темрявою у тексті Дмитра Деревянка «Колискова за стіною». Хоча майже всі події оповідання відбуваються у просторі однієї старої квартири, історія виходить за ці рамки й охоплює ширший контекст, додаючи деталей про героя, його роботу на чорному ринку та її можливі наслідки. 

Автор добре працює з атмосферою: постійні кроки та відчуття чужої присутності хоча й можуть видаватися очевидними у горорі, створюють напругу, яка постійно зростає із розвитком сюжету. Головне у цій розповіді — відчуття надії, яке то згасає, то зʼявляється, залишаючи читача у постійній непевності в тому, чи станеться щось справді жахливе.

Оксана Ковальчук в оповіданні «Медоїди» провадить для читачів поступове занурення в український фольклор: з відьмами, лісовими духами та божками. Головний герой тексту — Йохім Броєв — роками досліджує фольклор Полісся, шукаючи інформацію про свого прадіда. Через кілька років пошуків герой натрапляє на першу зачіпку про свого предка і йде у селище Медоїди, аби дізнатися більше.

У короткій формі складно вмістити обʼєм історії, яка б торкалася багатьох локацій і залишалася переконливою, але авторці це вдається: розповідь наповнена просторами та героями — двома селищами, лісом і несхожими між собою місцевими. Хоча мовний темп, закладений у текст, досить повільний, сама історія — жвава, а деталей у ній саме стільки, скільки потрібно, аби вона жила й дихала, розгортаючись природно. Такі дрібниці, як старі приказки, історії, що переповідалися з вуст в уста, багатозначні репліки, що мають вагу хіба що для місцевих, але аж ніяк не для Йохіма, — нашаровують життя звичайного українського селища, маскуючи обрядовість і магічність того, що відбувається насправді.

Місцеві — кримські татари, які повернулися додому після переселень і терору з боку режиму Двох братів — повільно помирають від хімічного отруєння. Головний герой страждає від постійних марень, у яких його навідує тутешня божевільна, яку живою не бачили вже багато років. 

Оповідання складається із тематичних фрагментів, які не завжди щільно прилягають одне до одного: історично-політичного, наукового і релігійного. Найбільша концентрація жаху тут — у детальних описах хвороб і старості, в усвідомленні того, що ж насправді сталося в цих краях багато років тому, та у думках про майже неможливу втечу до майбутнього, яке існує віддалено та примарно.

«Місто» Володимира Кузнєцова сприймається як частина давнього епосу, в якому бракує хіба що розширення та надбудови. Сюжет розгортається навколо старого селища, яке зазнає нападу ззовні. Гинуть усі, крім молодих незайманих дівчат і батька однієї з них.

Це — одне з найбільших за обсягом оповідань збірки, у центрі якого — кілька сюжетних ліній. Окремою показовою рисою тексту є детальні, натуралістичні описи поранень, яких зазнають герої, та рутинного існування поселень у часи до нашої ери. Цю історію краще читати дозовано, аби не загубитися в брутальних, а водночас строгих описах навколишньої та людської природи, внутрішніх діалогах та усвідомленнях персонажів. 

Горор тут — це настрій історії, майже фізично важкої та грізної, де відоме й звичне для героїв лякає навіть більше, аніж містичні персонажі, що вважаються смертельними ворогами людства.

Збірка також містить оповідання, які не поєднуються жодними тематичними чи формальними ознаками як між собою так і з іншими текстами збірки. Вони відрізняються стратегіями, які обрали автори для їх створення, а також природою змальованого жаху: тут немає класичного страху, що обмежується межами життя героя чи його близьких, ставки тут або абсурдно низькі, або ж світового масштабу, а завершення й трактування неоднозначно тривожні.

Історія повниться атмосферою позаземного, з усіма технічними й науковими поясненнями та врізами про особливості виживання на іншій планеті, функціонування спеціального спорядження та деталей суспільного устрою людських поселень на Марсі. До певного моменту текст майже повністю зосереджується на взаєминах і бажаннях героїв: перемогти у перегонах, аби дістатися полюсу й отримати грошовий приз, згладити дещо неприязне ставлення одне до одного, впоратися з труднощами під час подорожі. Усе це разом переводить горор на другий план, (у певний момент і зовсім забувається, до якої збірки належить текст).

Майстерно виписана психологічна напруга між учасниками команди, яка виникає після ухвалених рішень, і неоднозначна кінцівка тексту, що натякає на ймовірне продовження, залишає читача десь посередині між безнадією і страхом, усе ж натякаючи на те, що життя триває і це головне.

У тексті Олексія Жупанського «Пацюк» дівчинка-підліток помічає дивні зміни, що відбуваються з пацюком, який живе у дворі її будинку: спочатку той стає схожим на собаку, а вже за кілька тижнів заселяється квартирантом до її сусіда. Поступові метаморфози, про які ми дізнаємося з точки зору головної героїні, спочатку сприймаються як щось дивне, але віддалене (можливо, навіть вигадане), через умовні звʼязки, які вона приписала подіям, що насправді не повʼязані між собою. Автор вибудовує добру метафору чиновництва нижчих рівнів, що більше нагадує магічне перетворення щура на людину, ніж реальний процес оновлення владних органів в Україні.

Абсурдність подій, які стаються й супроводжуються не надто переконливими реакціями людей, ніби натякають на відносну комічність ситуації, яка, проте, лякає, а не змушує сміятись. Що далі ми заглиблюємося у твір, то більше сумнівів закрадається: це викривлена реальність із елементом фантастики та жаху, фантазія дівчинки, яка вимислює те, чого насправді немає, чи гіперболізована рефлексія на реальність? А можливо, усе разом?

Якщо орієнтуватися за сюжетом, то оповідання «Табір» Євгена Товстонога — це історія про радянський концентраційний табір, де видобувають вугілля. Проте ця лінія оповіді є радше обрамленням для непоборного жаху, який насувається та стирає на попіл усе та усіх на своєму шляху. Історичний обʼєкт рефлексії, який обирає автор для свого жаху, може видаватися штучним, адже сам факт існування таборів уже є достатньо жахливим для осмислення. Заперечити чи обґрунтувати необхідність такого тексту складно, проте автор точно додає принаймні частково нову оптику сприйняття жаху у цьому контексті.

Саспенс пронизує кожне речення оповідання, а відчуття реалістичності подій увесь час тримає напругу десь на периферії зору читача, доки той рухається від сторінки до сторінки. Герої видаються випадковими жертвами (більшості з яких, проте, співчуваєш), що потрібні оповіді для ілюстрації прийдешнього світу. Майбутнього, що може настати кожної наступної секунди.

«Бабай» разом із іншими ініціативами від видавництва, як-от «Страшні казки для своїх. Антологія українського горору нової доби» чи «Фіолетова тінь. Добірка української містичної прози», продовжує послідовно відкривати й оприявнювати присутність питомо українського горору для ширшого кола читачів, залучаючи до проєктів молодих авторів та авторок. Разом із цим, ніша, повʼязана із горором, у художній та нонфікшн літературі, має велику кількість білих плям, які можна і треба заповнювати: піджанри жахів, такі як релігійний чи бодігорор, винайдення нових монстрів, укорінених у сучасність, великі романи жахів чи дослідження українського жаху часів незалежності. Адже, як зазначають творці та упорядники збірки, «саме горор підготував багатьох з нас до всіх аспектів реального життя… горор продовжує слугувати щепленням від паніки та шоку». 

«Рисочка» стала другим романом від Оксани Шаварської — після збірки історій «8000 миль самотності». Авторка природно поєднує 15-річний досвід сценаристки багатьох українських телевізійних шоу та блоґерки зі стилем життя «якщо мене не кличуть на тусовку — я сама її збираю». Звідси й стільки накопичених історій, з яких зіткано романи. Менш важливо, справжні ці історії чи вигадані, головне — зі впізнаваними героями, які здаються нашими спільними з письменницею знайомими: з гойдалки у дворі батьківського будинку, з канікул у селі дідуся й бабусі, зі спонтанної автобусної подорожі за кордон, з потоку в університеті чи з виходу з метро «Арсенальна».

Оксані Шаварській найкраще вдається наснажувати себе вірою в себе саму та в те, що вона робить, навіть коли люди довкола невпинно намагаються цю віру похитнути. Так, оповідання «Нічого не бійся. Стань кораблем» зі збірки есеїв про жіночі досвіди й суспільство «Про що вона мовчить» співавторства Оксани Шаварської — це своєрідний маніфест письменниці, в якому вона заявляє, що в неї немає часу або будь-якого іншого ресурсу терпіти приниження від людей, з якими вона ділить простір і які не вміють любити ближнього свого. Письменниця заперечує кількісні параметри для вимірювання важливості своєї роботи — її не хвилює, якими накладами друкуються її романи та яку оцінку їм дають критики. Їй значно важливіше, що бодай декілька людей подякує за щиру розповідь, яка нагадає їм себе або підкаже, куди рухатися.

Якщо ви провели все своє дитинство й підлітковий вік так, як головна героїня роману Рисочка — в маленькому місті, в якому дорога від дому до школи займає щонайбільше сім хвилин, за які «з тобою нічого не відбудеться, жодного дива, навіть крихітного», — то все одно малоймовірно, що ви не любите це місто так, як Рисочка. За браком досвіду діти зазвичай не відчувають часу, проте Рисочка у ньому орієнтувалась: вона змалечку знала, що «в маленьких містах життя тягнеться занадто довго, що ти не встигаєш зрозуміти, воно закінчилося». Одна шкільна екскурсія до Києва, через яку батьки були вимушені влізти у ще більші борги, визначила майбутнє маленької дівчинки: йдучи Подолом, вона відчувала, що це місто захистить її від усіх несправедливих образ і зла, воно не дозволить нікому насміхатися з неї, воно вірить у неї. У цьому місті Рисочка повірила в себе.

Якби вона могла пояснити, яку роль у формування її особисті відіграли самі думки про життя в столиці, вона б не вдавала, що не впізнала однокласника, якого зустріла пʼятнадцять років по тому під час поїздки додому. Тому що охоронця з супермаркету, з яким вона колись сиділа за однією партою, цікавило б, чи одружена Рисочка і скільки дітей має, а її — як людина може жити без мрії, без мети.

Так, дорогою додому в автобусі, заливаючись слізьми, тринадцятирічна Рисочка завела таймер зворотного відліку до того дня, коли буде жити в Києві й нарешті стане щасливою. Дарма що щоночі їй снитиметься один і той самий жах — батьківський будинок, у який вона буде вимушена повернутися, коли над головою літатимуть ракети.

Рисочка сприймає людей такими, якими вони є від народження чи якими стали внаслідок життєвих обставин, яким не змогли протистояти. Вона ніколи не засуджує і не дає оцінку діям. Вона або погоджується на авантюру, або пропонує свою. Вона поважає чужі кордони, не навʼязує свої цінності й уміє відпускати, коли просять. Рисочка — дитина, яку не долюбили в дитинстві, тому вона так чуйно розпізнає у своїх друзях таких самих дітей і огортає їх безкорисною любовʼю та розуміннях, яких прагне сама. 

Що робити, коли твоя ексцентрична й «непристосована до цього життя» сусідка Пітті забуває взяти твій лист-запрошення в Польщу? Рисочка спокійно приймає обставини, в яких опиняється через подругу, і пояснює польским хамовитим прикордонникам, що в неї є улюблена добре оплачувана робота й немає потреби шукати заробітку в еміграції. Рисочці не потрібно, щоб Пітті виправдовувала її очікування, тому що вона знає, як важко жити, коли ти маєш щось довести: батькам — що вони не марно платять гроші за танці й вона може виступити з ансамблем на концерті; бабусі — що вона її рідна онука, бо вміє вправно пасти череду корів; генпродюсерці — що вона зможе провести інтервʼю і підняти рейтинги програми.

Одногрупниця Ксеня, яка стала найкращою подругою героїні, ховає за безпринципністю й марнуванням журналістського диплому на політичну джинсу бажання стати дружиною і матірʼю. Життя спочатку дає їй шанс на втілення цієї мрії, але підлим подвійним ударом одразу забирає його: коханий Ксені Юрчик відмовляється визнавати, що він батько дитини, чиє серце згодом перестає битися. Коли такий непосильний тягар випадає на плечі Ксені, Рисочка підставляє своє. Без порад, жалісливих зітхань і повчань — Рисочка просто лишається поруч. Вона знає, що немає універсального досвіду, а з ним і розуміння, як долати біль, тому замість говорити про свій вона слухає Ксеню.

Владу, учасницю програми, яку продюсує Рисочка, всі бачать як розбещену утриманку, яка продає свою зовнішність. Але не Рисочка. Головна героїня бачить у ній передусім людину, і тому Влада насмілюється розкритися їй і розповісти, що пережила фізичне насильство від однокласника й моральне — від матері, яка за декілька тисяч гривень погодилася приховати цю історію. Рисочка могла б начхати на особисту трагедію Влади, ба навіть скористатися нею для ексклюзивного матеріалу, але в альтруїстичному світогляді Рисочки немає місця для байдужості чи корисності. Вона допомагає Владі знятися в програмі, щоб Владина мати побачила, що «її донька змогла». Врешті, медійна карʼєра самої Рисочки, можливо, не в останню чергу — це спосіб показати батькам, чого вона досягла.

Друг Васька з села, з яким Рисочка відкопувала з малини самогон дідові за морозиво й шоколадки, переїжджає до міста й перевозить разом з речами комплекси й переконання, навʼязані в глибокому дитинстві односельцями, що він — людина нижчого ґатунку й хороше життя для нього не передбачене. Він знаходить чоловіка, який може врятувати його, давши трохи любові й турботи, але той не хоче помічати Ваську. Він єдиний, з ким Рисочка не зберегла звʼязок крізь роки. Якби на якійсь із прогулянок Рейтарською Васька все ж наткнувся на подругу дитинства, вона б, безсумнівно, допомогла йому повірити в себе.

На це велике місто є 8 мостів — на одному з них Ксеня зустрічає Ваську, який намірився покінчити з життям, і просить його не робити цього. Це місто вздовж і впоперек перетинають 52 станції метро — на одній з них Ксеня купує жоржини у матері Юрчика, які нагадують їй про її ненароджене дитя. І так стається, що з сотень київських барів Пітті, Ксеня і Влада опиняються водночас саме в «БарменДиктаті» і  там само вони зустрічають ранок 24 лютого 2024 року, щоб поїхати разом до Рисочки в сільську хату, де є погріб і її підтримка. 

«Київ — то як чоловік, а Львів — як коханець», — сміялася Рисочка, але це зовсім не жарти. Зі столицею вона мала найперші короткі нічні побачення двічі на рік під час поїздки на канікули до діда з бабою, коли поїзд переїжджав Дніпро. Якщо вона колись і покидала його, то лише на короткий термін, і виною цьому були інші чоловіки, які все одно ніколи не виносили конкуренції. Так, інколи їй треба свіжого повітря, зміни пейзажів і сповільнення ритму, тому вона їде до Варшави чи Берліну. Та передусім це потрібно, щоб по-новому відчути шалений потяг до Києва, — і Рисочка це знає. Це місто стає тут персонажем-деміургом, у нього немає реплік чи інтеракцій з іншими героями, окрім як із Рисочкою. В неї безумовна любов. На все, що стається в ньому, вона каже «завдяки», натомість усі «через» шукає в інших містах.

Натомість Васька, який переїхав до Києва зі своєю тяжкою долею та мусив щодня перевозити себе і її у тісній задушливій маршрутці з Борщагівки, не дозволяв собі близькості з містом. Він міг стояти на Рейтарській біля галереї The Naked Room чи біля ресторану Zigzag і спостерігати за не його життям одночасно з цікавістю, жалем і відразою. Перебуваючи безпосередньо в Києві, він так і не наважився стати його частиною. 

Рисочка подорожує, і для цього їй не завжди потрібен закордонний паспорт. «В періоди, коли Рисоччину любов повертали, вона загортала її в клуночки й блукала з ними по Києву: по Золотих воротах, Пейзажці, Волоською й Валами». Та фінальною точкою маршруту незмінно є «БарменДиктат» — місце цінних знайомств, доленосних зустрічей і мудрих порад від власника — Чорного Санти, вустами якого ніби промовляє сам Київ: «Ти щаслива, бо маєш дім, отой, який колись думала, що втратила. Ти віднайшла свій дім усередині себе і носиш тепер із собою». 

Рисочку хочеться присвоїти. Це наша завжди весела й надійна подруга; сусідка, з якою можна випити чашку кави, але вона радше захоче келих вина; наша однокласниця, з якою ми курили в сьомому класі за школою і тримали це в секреті; наша компетентна колега, яка приїде вчасно й виконає роботу, хай би як не боліла голова після вчорашнього вечора. Рисочка — це жінка XXI сторіччя, яка сама вирішує, де їй працювати та куди витрачати зарплату, з ким заводити стосунки та куди їздити у відпустку, вона може поплакати зі своїх невдач, може посміятися з них, а може відсвяткувати вдало закритий проєкт соло-вечерею в ресторані. Рисочка прагне бути не ідеальною, а справжньою: вона забирає дрібні гроші у батьків на «пєчєння», провозить дещо більше, ніж дозволено, пачок сигарет через кордон до Польщі, працює не за схваленим продюсеркою сценарієм і дозволяє собі втекти з наради, щоб випити пару ковтків вина в парку. 

Рисочка знала, що інші будуть намагатися її образити, як-от бібліотекарка з села, яка не хотіла видавати  «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсії Маркеса, бо «Ти сама як те одіночєство». Рисочка відстояла своє право і зацитувала напамʼять фрагмент із цієї книжки під час інтервʼю, яке гарантувало їй карʼєрний стрибок.

Рисочка росла в страху розчарувати батьків, тому просила в Миколая під подушку касету Алсу, адже мама розкритикувала культовий і улюблений Рисоччин кліп «Океану Ельзи» «Там, де нас нема». Хоч як би Рисочку не схиляли, вони робить усе, аби в її житті фоном не грала російська музика — зі штучно й надмірно сентиментальною тональністю, кволим ритмом, позбавлена сміливих експериментів у гармонії і змін модуляцій. Рисочка сама обирає саундтрек до свого життя, який би підсвітив його непередбачуваність і змінну композиційну динаміку. Рисоччин план — це відсутність плану, тож йому саме пасують обманні акорди й різкі зміни ритму, якими переповнений четвертий студійний альбом «Океану Ельзи» «Суперсиметрія», на честь якого вона хотіла назвати доньку. Рисочці потрібен рок, щоб заглушити зовнішній світ.

Рисочка летітиме одним з останніх цивільних рейсів з України й підсвідомо знатиме, що вже хоче повернутися додому, коли її рука потягнеться по «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнецової, щоб узяти з собою в дорогу. Як і Мієчка, Рисочка відчуває непояснену потребу повернутися до дідової та бабиної хати. Хай би скільки напрямків пропонували безвіз і авіакомпанії, Рисочка віднаходитиме сили й спокій у старій закинутій хаті, тому що часом треба повернутися на стартову точку — ту, куди тебе, закутану в пелюшки, принесли з пологового, — щоб узяти ще більші висоти.

На наступний день Рисочка прокинеться в цій самій дідовій та бабиній хаті, але зовсім іншою людиною. Тут вона зустріне повномасштабне вторгнення, в яке так щиро не вірила, бо «це щось абсолютно дике… Які ракети?!». Пізніше вона обовʼязково поміркує, чому це все ж відбулося, як так трапилося, що страшні розмови на вечірках напередодні повномасштабного вторгнення, стали реальністю. А поки Рисочка збереться з думками та розчистить погріб, щоб було де ховатися від повітряних атак, а найголовніше — щоб прихистити найдорожче — своїх людей.

Слово «палімпсест» означає пергаментний рукопис, із якого стерли текст і написали інший задля економії дорогого матеріалу. Так могли робити кілька разів, нашаровуючи різні надписи. А тепер уявімо, що місто — це один величезний шматок пергаменту. Щодня його теренами ходять тисячі людей. Вони сміються, плачуть, радіють, ненавидять, сходяться, розлучаються, народжують і народжуються — і так протягом століть. Вони лишають свій слід, часточки себе. Люди руйнують будинки, зведені кимось, будують на їхньому місці нові; за кількадесят років приходять інші, щоб зайняти їх або знести і збудувати вже свої. Вони саджають дерева, щоб колись якась закохана пара вирізала на стовбурі свої ініціали, намагаючись у такий спосіб закарбуватися у вічності. Це все — видимі сліди. Але часто ми не задумуємося, скільки історій щодня й щохвилини проходять повз нас, скільки — лишаються невидимими.

Роман «Якби міста вміли говорити» Тетяни Бондарчук — теж свого роду палімпсест. За легкою, на перший погляд, історією ховаються багато рівнів, які розкриваються читачам поступово.

Роман «Якби міста вміли говорити» — дебют Тетяни Бондарчук у великій формі, раніше вона видала дві збірки оповідань: замальовки про Японію «Сніг у срібній чашці» (2019) та історії про людей, яких торкнулася війна, «Шлях додому» (2024). Була учасницею річного курсу письменницької майстерності від «Літосвіти», в межах якого написала роман «Якби міста вміли говорити», а у 2023-му він переміг на конкурсі романів у жанрі Feel-Good Fiction від видавництва Vivat.

Тетяна Бондарчук — японістка за освітою, близько 20 років працювала на кафедрі сходознавства в рідному Київському національному лінгвістичному університеті. Вона неодноразово їздила в Японію на стажування і підвищення кваліфікації. Теплі почуття до цієї країни пронизують і сам роман. Помітно, що авторка не лише любить те, про що пише, а й знається на японських звичаях і культурі.

Прожитий досвід завжди описувати найлегше, що часто й роблять автори-початківці. Відчутно, що багато чого письменниця взяла зі свого життя. Марічка, головна героїня твору, теж вчиться на японістиці в КНЛУ й обожнює Японію. Вона — киянка, яка засновує мережу освітніх закладів, як і пані Тетяна. Проте що авторка запозичила зі свого життя, а що вигадала, — не так важливо.

Проте «Якби міста вміли говорити» — не романтична комедія, це радше мелодрама. На 460 сторінках роману розгортається історія трьох поколінь — від 1970-х років до 2016-го. Що може бути спільного у родини інтелігентів з Бельгії та сім’ї колишнього бойового медика з Русанівки? Відповідь: талановиті діти, які обрали предметом своїх досліджень японську культуру і по вуха закохалися в країну й одне в одного.

З бельгійського боку присутні харизматичний професор-лінгвіст Франсуа Классенс і його дружина Клер, яка мала амбіції науковиці, проте життя склалося так, що їй довелось реалізуватися здебільшого в материнстві. Їхній старший син Сільвен вступає на філософський факультет і їде в Японію з науковим грантом для вивчення філософії.

Історії Марічки й Сільвена дещо схожі. В обох батьки розлучилися, коли ті були підлітками. Обоє полюбили Японію всім серцем і вважають її своїм другим домом. Та й, зрештою, обоє дуже вродливі, розумні, харизматичні — ідеальні персонажі ідеальної любовної історії. Проте не все так просто: у Марічки є наречений — молодий амбітний лікар Максим, колишній десантник, який не збирається так просто відступати у боротьбі за серце дівчини.

Події переносять читача у три країни: Бельгію, Японію та Україну. Подорож починається з бельгійського містечка Лувен-ла-Нев і родини Классенсів.

Лувен-ла-Нев — відправна точка і мала батьківщина Сільвена Классенса, з чиєї появи на світ починається роман. Сільвен вирушає досліджувати японських філософів у Кіотському університеті. Тим часом його любовний інтерес, Марічка Василишин, приїжджає працювати над дисертацією в університет Токіо.

Японія постає перед нами через грані різних міст, які ми бачимо очима закоханих. За словами Сільвена, Кіото — це красуня, яка відкривається не всім і не одразу, воно має розмірений плин життя і перенасичене храмами. Токіо — навпаки, вибухова суміш технологій, людей і шаленого ритму (що не дивно для столиці). Наха, столиця острова Окінава, може здатися провінційною, проте має невловний шарм і таємничий флер. Примітно, що хай якими різними були Токіо і Наха, їх об’єднує одне — це міста-відбудови, адже після Другої світової війни вони були зруйновані вщент. Люди почали писати історію цих міст, а заразом і свою, з чистого аркуша.

Київ — рідне місто Марічки. Вона з дитинства особливо захоплена Лаврою (де, як вимальовується в її дитячій уяві, живе Бог) і тихими затишними вуличками Русанівки. Русанівка була для дівчини своєрідним замком, у якому вона як принцеса й усвідомила, що світ — добрий і безпечний (так, у світі Тетяни Бондарчук дійсно мало негативу і багато чудесних збігів), а з вікна її квартири розгортався вид, що не міг не відкластися в пам’яті — будівництво Батьківщини-матері та її «змагання» з Лаврою за звання найвищої будівлі у свідомості дівчинки. Звісно, храм виступає місцем високодуховним і чарівним, тоді як статуя — ледь не вульгарною і жаскою. Марічка вирішує, що Лавра таки вища. І це не констатація факту (насправді Батьківщина-мати заввишки 102 метри, а Велика лаврська дзвіниця — 96 метрів), це про моральні орієнтири.

Тетяна Бондарчук не прагне представити міста з непривабливого боку, її основна мета — показати розвиток сюжету в красивому антуражі. Якби вони вміли говорити, то були б повноцінними персонажами історії зі своїми ролями. Міста Японії стали б феями-хрещеними (точніше, мудрими духами тенші — їхніми аналогами безпосередньо японській міфології). Києву відвели місце вимогливого батька, який робить усе, аби Марічка вийшла заміж за того, хто припав йому до душі. Лувен-ла-Нев перетворився б на мудрого старця з добрими очима. За його присутності почалась не одна любовна історія, він же і благословляв їхній кінець.

В історії Клер і Франсуа Классенсів порушена проблема суб’єктності жінки. Чоловік не хотів, щоб вона жила таким життям, як живе він (працювала в університеті, займалась наукою, будувала кар’єру). Цим Франсуа пояснив старшим синам причину їхнього з матір’ю розлучення, коли Клер після затяжної депресії наважилась розірвати стосунки. Вона була його колишньою студенткою, яка привабила своїм гострим розумом і амбітністю — взялася за дослідження нової, нерозробленої теми в лінгвістиці. Невдовзі після закінчення університету вона вийшла заміж і завагітніла, чим обірвала свій науковий шлях. Лише пізніше Клер змогла зайняти належне місце у професійному світі.

Водночас порушується тема контролю над тілом жінки. Під час перших пологів Клер довго не могла народити, і лікар наполягав на кесаревому розтині. Проте Франсуа не погоджувався, аргументуючи загрозою безпліддя для жінки, а це не входило в його бачення майбутнього, адже нащо тоді вона буде йому потрібна? Лікар самостійно ухвалив рішення про операцію. Клер спостерігала за розмовою чоловіка ніби згори, відділившись душею від тіла (містичні моменти й роздуми про релігію ще не раз з’являтимуться у книжці), і, повернувшись у свідомість, народила сама за лічені хвилини до наркозу. В майбутньому в них із Франсуа народиться ще троє дітей. Ми бачимо не класичний репродуктивний тиск, адже Клер і сама хотіла бути матір’ю, проте це стосується саме питання суб’єктності.

В історії Марічки порушується мовне питання, адже вона мешкає у тотально російськомовному Києві. І проблема самоідентифікації та національної ідентичності турбує дівчину змалку. Вона відчуває себе українкою і проносить це відчуття через усе життя.

Через увесь твір проходить проблема зради та її наслідків. А ще — невміння вчасно й чесно поговорити. Здебільшого увага зосереджена на подружній та партнерській зраді — типове окреслення кордонів стосунків із коханкою звучить із вуст одного з персонажів: «З тобою в нас просто секс, а одружусь я з нею». І це не формат поліаморних стосунків, де всім партнерам відомо про існування інших. Зрештою таке легковажне ставлення й міряння всіх по собі грає злий жарт із чоловіками в романі: через підозри (невиправдані, до речі!) розлучаються Клер із Франсуа, а чоловік Марічки псує їхні стосунки, що тільки-но почали налагоджуватися. Зрада партнерки на фізіологічному рівні насправді прирівнюється до рівня морального, хоча самим персонажам-зрадникам це не очевидно.

Книжка нагадує «Їсти, молитися, кохати» Елізабет Ґілберт: культура іншої країни допомагає Марічці та Сільвену розібратися в собі, стає містком для розуміння людей з різних країн. От тільки персонажів Ґілберт не спіткала війна. Вона ж, до речі, стає лакмусом, який допомагає розібратися в любовному трикутнику. Події розгортаються до 2016 року, і хоч книжка завершується словами «його війна нарешті скінчилась», із відстані восьми років вони сприймаються радше з сумом, ніж із довгоочікуваним полегшенням. Війні в романі присвячено значну частину оповіді. Вона виступає радше тлом для розвитку сюжету, проте навіть окремих мазків вистачає для занурення в контекст.

Роман зачіпає багато проблем: стосунки батьків і дітей, буття жінкою, національна й мовна ідентичності, незмінності й недосконалості людської природи. Міняються події, люди, історичні обставини, проте незмінними лишаються хіба людські вади й хиби, на виправлення яких може піти ціле життя.

Через нечесність (передовсім перед собою) стається багато прикрощів: розбиваються сім’ї, утворюються любовні трикутники. Люди живуть із цими прикрощами протягом багатьох років і це стає причиною ще більших негараздів. А інколи навпаки — довгоочікуваного полегшення. Люди мають слабкості й часом роблять неправильні вибори. І з цим треба якось жити. 

Роман не можна назвати легким, хоча читається він доволі швидко завдяки своїй формі — кожен розділ нагадує кілька серій серіалу (оповідь займає майже 40 років, тому деякі події описані доволі стисло). На перший план виходять міжлюдські стосунки, які показані через практично ідеальних героїв (так, у них є вади, проте привабливі риси їх все ж заступають), і їхнє самоусвідомлення. І війна виступає каталізатором віднайдення національної ідентичності й розставляння пріоритетів.

На тло любовної історії авторка нашарувала доволі багато рівнів, які проступають один крізь одного, хоча інколи й змішуються, що трохи ускладнює сприйняття. Проте любов крізь роки й континенти все ж є основним шаром на цьому палімпсесті.

У світі, де триває багато війн водночас, не може бути ані єдиного погляду на якусь одну з них, ані спільного визначення для текстів про кожну. Ганна Улюра створила збірку есеїв «Писати війну» у 2023 році, тим самим предметно доєднавшись до досі активних розмов про те, якою є мова війни, як говорити про неї і зрештою — як передати таку реальність у окремому тексті. 

Науковиця і критикиня вже не вперше у своїх працях заохочує сформувати особливі читацькі списки. Наприклад, у її доробку є «365: Книжка на кожен день» — річний алфавітний план на «почитати пізніше», а також «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві», у якій Ганна Улюра знайомить читачів із видатними авторками різних часів. Цього разу тема відгукнеться кожному, хто замислювався про те, якою є і буде література російсько-української війни. Авторка пропонує переглянути романи, написані вихідцями з різних країн, які віднаходили свій спосіб передати досвід війни, прожитої у тій чи іншій ролі.

Збірка — серія есеїв про художні тексти, які у той чи інший спосіб ретранслюють те, що уособлює війна в різних точках планети. Уже в назві авторка уточнює, що присутність війни у літературі — це далеко не завжди про подієвість чи тематичне обмеження. Часто вирішальним стає досвід особи, з перспективи якого читачеві розкриваються уявлення про війну конкретної спільноти. «Писати війну» — це передати все, що зробила війна з автором, тобто не лише його думки щодо сюжету чи героїв, але й мову і те, у що вона трансформувалася, аби досі працювати належним чином для насильно зміненої спільноти, яка нею послуговувалася.

Читацька спільнота сьогодні вже досить пильно слідкує за певними речами в таких текстах, як-от за використанням метафор для опису подій, що переживаються реально. Ненавмисне, але «позичання» відомих у світі трагедій для порівняння формують ієрархію, у якій подію легко знецінити — це «просто» ще одна різанина, війна, геноцид. Утім, перетворення того чи іншого перебігу подій на метафору навпаки фіксує її значущість, подібно до того, як з’являються висловлювання про десятки нерозслідуваних «буч», тим самим стверджуючи самодостатність ваги українського контексту. Суть ховається в тому, для кого і ким ці значення слів деформуються. Адже війна змушує переживати досвід, який для кожної людини має індивідуальне вираження. 

Те, як цю інакшість формують тексти війни, Ганна Улюра пропонує розглядати комплексно. Наприклад, не достатньо просто переповісти, як війну відтворює окремий автор. Читачеві пропонують пересвідчитись у конкретності цього автора. Хто він за походженням, де прожив найбільше часу, як війна стосується саме його життя, у якому віці й на якому етапі війни з’явився пропонований текст. Цю біографічну довідку підкріплено цитатами з інтерв’ю автора щодо війни, розуміння власних текстів, відгуками інших на його творчість. Окрім того, читача залишають менш засліпленим, пропонуючи виклад подій і розвитку сприйняття війни, яка лягає в основу художнього тексту. І ризикнемо припустити, що в багатьох випадках під час читання доведеться, робити кількагодинні (якщо не тижневі) паузи, аби розібратися в усіх згаданих політичних контекстах.

Таким чином, українського читача залишають оборонятися від власних бажань спрощувати нову інформацію та ототожнювати пережите самостійно з написаним іншими про невідоме. Що парадоксально, адже спостерігаючи за літературою, яка виникала з воєн за участі росіян, так і кортить повсякчас вигукувати: «Це ж було вже!». Утім, Ганна Улюра пропонує з розумінням підходити до оцінки бажання засвідчувати власний екстремальний досвід, попри його сумнівну унікальність, адже те, що насильно перезбирує людину в зовсім іншу персону, в ту її версію, яка не була передбачена за звичайного життя, мусить бути озвучено саме так. «Романам, що пишуть війну, можна бути зарозумілими (ті, хто готовий їх читати, прощають і не таке)».

Переповідаючи ключові особливості тексту, читачеві пропонують переглянути вагу «свідчень про війну», коли свідчення — це саме та дія, яка тебе з нею пов’язує. Війна як поле дії змушує ідентифікуватися лише через неї. І така дія, свідчення про війну, — непроста, адже вимагає відсторонення. Утім, чи важче це за долю воїна чи цивільного, що втратив усе? До певної міри ця роль бажана — вона переважує досвід жертви й учасника. Це терапевтично, але зовні сприйматиметься як позиція-вибачення — за те, що не зроблено більше. Зрештою немісцевому читачу це найбільш зрозуміло — його там не було, але тепер він знатиме про все саме стільки, скільки йому можна дозволити і скільки він може сприйняти як людині ззовні, для якої ця війна не є частиною життя.

Поступитися досвідом — це для багатьох завдання з кількома зірочками. Мешканцям колонізованих країн, що здебільшого усвідомлюють себе жертвами, якими вони і є, складно прийняти власний досвід як колонізатора та їхні дії як бійців імперії, частиною якої вони були. Те, що така участь була вимушеною, — це напівправда, а в очах жертв — це й зовсім брехня. Не існує напівтонів для чужинців, що мали можливість зробити інакше. Такий прямолінійний вказівник на потребу проговорення подібного досвіду не залишає іншого вибору, окрім як замислитися, наскільки мало ми опрацьовуємо події нашої історії, котрі стосуються життя інших, право на яке відбирали, зокрема, й українці.

Це лише дрібка з текстів та питань, до яких звернулася Ганна Улюра в «Писати війну». Боснійська війна, ефіопсько-еритрейська, грузинсько-абхазька, геноцид у Руанді,  Афганістан, Ірак, Сирія та інші війни представлені крізь визнані тексти відомих авторів. Варто морально приготуватися, що знайти їх усіх в українському перекладі не вдасться, принаймні поки. Утім, і без повного матеріального представлення списку літератури постає запитання: «Чому саме ці книжки стали відомими?». 

Відповіді на нього найрізноманітніші: від грубого сарказму, який робить можливим сприйняття тієї карикатури, на яку війна перетворила дійсність, і аж до того, що у тексті війни немає (принаймні її фактичного вираження). Завдання зрозуміти, що війна таки завжди постає інакшою (всупереч есеїстиці хорватської інтелектуалки Славенки Дракуліч, яка стверджує: «Війна всюди однакова») і пишуть її абсолютно по-різному, — це лише частка цілі, яка постає перед читачем.

Прийняти в екстремальних обставинах себе як частину чітко окресленої спільноти в рази простіше, ніж виставити внутрішню межу між спільно пережитим та глибоко особистим.

Сприйняття поняття «війна» теж завдає клопотів: ми зарання маємо певні уявлення щодо того, як усе «повинно бути», у зв’язку з власними спогадами очікуємо ідентичного перебігу подій, емоцій і трансформацій в інших, котрі видаються нам «своїми», адже ті переживають подібні обставини. Такий горизонт очікувань тут постає більше від розуміння, що ця література — художня, ніж від того, що перед нами лежать наслідки реального досвіду. Віра в практичну користь, тобто можливість впливати на спільноти, літератури війни — хитка, адже багато в чому результативність цього залежить від читача. 

«Писати війну» розглядає десятки способів, якими можна переконатися в дієвості літератури. Інколи тексти війни послуговуються наперед узгодженою між автором та читачем домовленістю. Наприклад, вона включатиме прийняття брехні, коли вже зрозумілі маркери абстрактних воєн вводяться до контексту, у якому їм насправді не було місця. Перетворення щемких подій на фантастичну історію, екзотизація близького для автора простору — це поступки, завдяки яким ненормативна реальність може бути представленою без загрози читачу-спостерігачу війни.

Інколи домовленість — у тому, що «голосом» роману володіє особа, недовіра до якої видається майже злочинною, — жертва / солдат / дитина. У певних випадках ідеться про написання того, що зробила війна зі спільнотою, без зображення самої війни. Це складна гра, в якій усе важче розрізняти, що є наслідком війни, а що — увиразненням наявних завжди проблем. І, зрештою, не завжди це зроблено з бажання потурати читачеві, якого потрібно «притягти» до тексту про важливе. Це частково чи повністю — але завжди — враховуватиме досвід, крізь який автор дивиться на війну і який пов’язав її з поняттями рутини, травми, помилки, помсти, вибору, потреби тощо. 

Попри те що війна для багатьох стає поштовхом переосмислення своєї ідентичності (національної чи етнічної, успадкованої чи набутої), вона спонукає і до ревізії місця та ваги соціальних самовизначень у новому контексті. Ганна Улюра розглядає приклади того, як усі ці пошуки себе перетворюються на перформанс, на місію всього життя, як відмова від ідентифікації стає самозахистом або спробою вберегти інших і як хтось, не роздумуючи, дозволяє собі виставляти оцінку чужому досвіду за шкалою письменницької майстерності.

Коли ж ідеться про належність до колективу, проблем не менше. В окремих випадках жага стверджувати свій патріотизм може перетворитися на єдиний спосіб відновити зв’язок зі спільнотою, у межах якої навіть сам собі видаєшся зрадником-втікачем. У війні на винищення пам’ятати про етнічне чи національне — це питання виживання, а прощення ворога — крок у забуття. Поруч зі страшним усвідомленням, що війну, в котрій не гинуть «свої», багатьом простіше заявити як таку, якої не існує, аби спростити собі життя, міркування про те, що важливіше: смерть окремих людей чи те, що відбувається зі спільнотою як єдиним цілим, — видається ще одним далеким від чутливості питанням. Утім, зрідка якийсь один текст може передати їх рівноцінними. Але видавати досвід, який тобі не належить, за свій, ховаючи його в «нашому», який залишається без дефініції, сьогодні просто нечесно. 

Збірка «Писати війну» Ганни Улюри — це ненав’язливий, але прямолінійний заклик до визнання, прийняття й послуговування цим розрізненням, що наближає до такої бажаної усіма щирості, якою нехтують у бажанні захопити собою якомога більше.

«Кримський інжир. Куреш» — це четвертий том антології, до якої входять твори переможців українсько-кримськотатарського літературного проєкту «Кримський інжир», що існує з 2018 року. Поезія та проза, написані українською та кримськотатарською, надходять із різних куточків не лише України, зокрема окупованого Криму, а й з усього світу. 

У збірці представлена література з-за ґрат у вигляді есеїв, листів, спогадів та віршів бранців російського режиму, твори і вірші про Крим та його переосмислення, є великий розділ дитячої літератури кримськотатарською, а також чимало перекладів визначних творів — як-от, наприклад, оповідання «Оддавали Катрю» Григора Тютюнника, пісні Миколи Лисенка на слова Михайла Старицького «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» чи поеми поетеси Аліє Кенжалі-Алі «Сандик-Кая» — з української на кримськотатарську і навпаки.

Куреш — це кримськотатарський національний вид спорту, коли борючись на поясах, треба покласти суперника на лопатки. Якщо ж говорити про значення цього слова, то «куреш» на українську можна перекласти як «боротьба». 

І саме боротьба є наскрізним лейтмотивом текстів антології: від переосмислення колективного досвіду депортацій, розлуки з рідною землею та сподівань повернутися додому до питань ідентичности, свободи і справедливости у нелюдських умовах — у час суцільних заборон та безперервних переслідувань. Фактично вже саме існування проєкту — це боротьба за право бути, не спроба, а твердий намір заявити про себе, чого так довго були позбавлені кримські татари. Згідно з класифікацією ЮНЕСКО мов під небезпекою, кримськотатарську вважають такою, яка перебуває на межі зникнення. До цих мов зараховують ті, що малоймовірно переживуть наступне покоління і незабаром вимруть. Тому те, що частина творів в антології написана саме кримськотатарською чи перекладена на неї, — є великим внеском у збереження мови. 

Література з-за ґрат — явище, яке існувало у різних народів, наймасштабніше — під час Першої та Другої світових воєн. На жаль, в Україні воно знову відродилося після 2014-го, давши голос авторам, які перебувають за ґратами московського режиму. Так, наприклад, в антології є твір Biz adimlamaqta olğan yolumiz (українською «Шлях, яким ми йдемо») журналіста, політв’язня Сервера Мустафаєва, якого окупанти у 2018-му засудили на 14 років за надуманими мотивами. Зараз він перебуває у бараку суворих умов утримання і, за словами дружини, продовжує стрімко втрачати зір.

У своєму есеї Мустафаєв розмірковує про тяглість поколінь, релігію, переосмислює цінності та сенси життя крізь призму долі кримськотатарського народу колись і зараз, вибудовує містки між предками та дітьми, наголошує на ролі матері, відверто пише про проблеми в Криму після окупації.  

Також у цьому томі є літературне есе заступника голови Меджлісу та журналіста Нарімана Джеляла, якого вдалося повернути з полону у червні 2024 року. У тексті «Коли прийшли по мене» він розповідає про своє життя напередодні арешту — про утиски, заборону Меджлісу, — а також відтворює історію самого арешту та суду. 

У післямові, яку він назвав «На завершення», Джелял пригадує історію відомого німецького священника Німьоллера, який казав, що коли у нацистській Німеччині заарештовували комуністів, соціалістів та євреїв, він мовчав, а коли прийшли по нього, то нікому було вже його захистити. 

Проза у «Куреші» представлена не лише літературою з-за ґрат, але також психологічними та побутовими замальовками про Крим і життя у ньому. Наприклад, Лейла Рустем-Кизи в оповіданні «Сни Сагіде» через цікавий прийом снів описує життя кримської татарки та її родини. 

Смерть брата від непосильної праці та голоду на лісозаготівлях у трудовій армії, смерть батька у німецькому концтаборі, депортація, втрата матері — це лише перші випробування, з якими зіштовхується дівчина. Далі, з плином життя, трапляються різні ситуації, які Лейла Рустем-Кизи малює короткими за формою, але дуже насиченими за змістом штрихами. Особливо цікавою є кінцівка твору: якщо на початку смерть сприймається як цілковита темрява, то наприкінці для головної героїні снів вона все змінює, замикає коло страждань і випробувань, стає світлом, адже жінка нарешті зустрічається з рідними, яких колись втратила.      

Дуже близьким для українського досвіду є і оповідання Олени Макарчук «Крим.1921» про кримський голод 20-х років ХХ століття. Історія, переплетена з традиціями кримських татар, як-от сватання чи поховання, їхніми звичками та вдачею, закінчується так, як закінчується і «Марія» Уласа Самчука — голодною смертю, словами «Попрощайся замість мене з донькою. Я вмираю з голоду. Федір. Крим, 1921 рік». 

Надзвичайно розмаїто — і щодо тем, і щодо римування — в антології представлена поезія про Крим, у якій читача знайомлять із дуже різним півостровом. На сторінках «Курешу» ви знайдете історію про черепаху з річки Мелек-Чесме, бабусю Казібе з вулиці Стрижевських — «бабкатю», яка поштучно продавала двадцятирічкам «сіро-синіми руками» цигарки. Вірш журналіста Асана Ахтема, якого окупанти у вересні 2022 року за сфабрикованою справою засудили до 15 років позбавлення волі. У ньому він пише про тугу за домом, про те, що майбутнє має бути іншим, що одного дня він повернеться додому, і не лише він один.

Це, зокрема, відбувається через напрямок взаємних перекладів — з української на кримськотатарську і навпаки. Так розвивається перекладацька школа, якої в нас раніше не було взагалі. 

У «Куреші» можна знайти, наприклад, переклад оповідання «Оддавали Катрю» Григора Тютюнника — про дівчину, яка повертається з Донбасу зі звісткою про заміжжя, а дія твору відбувається на тлі масової міграції селян. Переклад пісні Миколи Лисенка на слова Михайла Старицького «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» та вірша Василя Симоненка «Чекання» з дуже наближеним до оригіналу ритмом.  

Твори, що увійшли до збірки, добряче варіюються за жанрами. Але тема втрати дому — фізичної чи психологічної, — а також почуття закоханості близькі для обох народів — і українців, і кримських татар. 

З кримськотатарської на українську перекладений вірш поета Ашика Омера (1621–1707) та поема сучасної авторки, поетеси Аліє Кєнджє-Алі «Сандик-Кая». Вона крізь казкові прийоми та народні легенди у манері «Енеїди» Івана Котляревського розповідає історію боротьби Вітру та Сіірбаза за серце дівчини Айше і їхні спроби завоювати її усіма методами.     

При цьому авторка переосмислює кримськотатарську історію, зокрема питання історичної Батьківщини кримськотатарського народу та його готовність боронити її. 

В антології також є різнобарвний розділ частково дитячої, а подекуди підліткової літератури кримськотатарською. Наприклад, Лілія Муратова у Leylek (чи українською «Лелека» — до речі, якими схожими є ці слова) розповідає вустами бабусі дитячу казку, сповнену химерних образів. Тут читач знайде і знайоме йому змалку правило, що добро завжди перемагає зло — в останній, метафоричній фразі, коли всі лелеки навесні повертаються на Батьківщину.

Схожим за сенсами, але зовсім іншим, більш сучасним є оповідання Діляри Ібрагімової та Сусанни Джемілєвої «Паризькі дівчата з села Кашик, або Побачити Париж і…», в якому описані пригоди кримськотатарських підлітків у Парижі. Попри динамічний сюжет, воно теж завершується промовистою фразою: 

Повернутися у Кашик. Повернутися в Ак’яр, Карасубазар, Кезлев, Кєфє. Повернутися у наш рідний, український Крим. Зробімо це нашою реальністю, а не лише частиною дитячого літературного світу.    

«Кримський інжир. Куреш» — це радше одна антологія із низки, ніж абсолютно окремий продукт. Адже так чи інакше тема боротьби є наскрізним лейтмотивом не лише всіх збірок проєкту чи загалом кримськотатарської творчості, а й історії багатьох поколінь кримських татар. 

Водночас основна заслуга «Кримського інжиру» в тому, що він заповнює прогалину в дійсності, наближає до читача півострів, дає змогу пізнати справжній Крим, без стереотипів та міфів. І, судячи з усього, робить це доволі успішно: наприкінці серпня вже вп’яте відбулася церемонія нагородження фіналістів конкурсу прозаїків, поетів та перекладачів. Тож уже скоро на ваших полицях може з’явитися нова антологія. 

Юлія Мак — випускниця річної програми письменницької майстерності від Litosvita. Саме там був напрацьований її дебютний роман «Толіки. Про тих, хто перемотував касету олівцем». Авторка зізналася, що пішла на курси заради лекторів і була дуже налякана, коли дізналася, що зрештою потрібно буде створити рукопис. Заспокоїв Юлію чоловік, запропонувавши написати історію про себе та своїх братів. Так і виник життєвий для багатьох роман, що зрештою потрапив до короткого списку в номінації «Дитяча книга року ВВС-2023».

Загалом Litosvita — це школа творчого та професійного письма, що налічує понад 200 випускників, які не лише видали власні книги, але й здобули визнання в літературних колах. Серед них — Христина Морозова з її дебютним романом «Фанатка. Біполярна історія», що висвітлює проблеми біполярного розладу та громадського активізму. Нонфікшн Тетяни Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» описує реальні історії українців та проблеми співіснування з цією жахливою реальністю. Пилип Білянський дебютував із містичним романом «Луни», а Ірина Купчинська видала збірку есеїв Interrogation/Outerrogation у Німеччині. 

Починається історія з буднів дорослого життя головної героїні Ірини, яка щойно успішно впровадила нову стратегію для своєї компанії. Проте замість святкування на робочому корпоративі, вона поспішає на зустріч із подругами. Айфон у руках, запах антисептика та труднощі локдауну яскраво окреслюють час, у якому розгортається їхня бесіда. Незабаром розмова зачіпає дитячі спогади, й текст переносить читачів у літо 1995 року, де 8-річна Ірка їде в карпатське село — Нижнє Синьовидне — до бабусі та родичів. Кожен наступний розділ описує пригоди компанії з однієї дівчинки та трьох її братів: Толіка, Діми та Колі, що коротко звуться на селі Толіками.

На тлі дев’яностих-нульових відбувається дорослішання та формування міжособистісних стосунків героїв. Як же без відповідних атрибутів культури тих часів? Кілька разів згадуються французький серіал «Елен і друзі» та його український пародійний аналог «Елка і кореша», підлітки читають журнал Oops! і смакують жувальні гумки Turbo. Поруч із цим — колорит села, де всі одне одного знають, дорослі пліткують на церковних службах та застіллях, а молодь із нетерпінням чекає дискотек і відбивається від сторожових собак на шляху до них. Від дитячих забав у кукурудзі до першого поцілунку й розбитого серця. 

Ті, хто ще не народився в ті часи, навіть ті, хто жодного разу не був у селі, все одно зможуть знайти в цій книжці себе. Адже нас об’єднують українські реалії та трагічна точка сьогодення, що звучить останнім мінорним акордом роману, резонуючи в серцях усіх українців.

Певною мірою «Толіки» руйнують всуціль негативні стереотипи про дев’яності в очах сучасної людини, оскільки у творі підсвічують здебільшого позитивні моменти не надто світлих і приємних часів. Не без бандитів, вимушених виїздів батьків на заробітки й корупційних схем, але історія подається з точки зору життєрадісної дівчинки, яка перекриває негатив, приміром, захватом від дерунів або веселощами від бешкетування з братами.

Якщо ви досі вважаєте, що західний вплив на пострадянські країни був у ті часи несуттєвим і непомітним, то роман переконає вас у протилежному. Персонажі із захопленням обговорюють «Термінатора», «Санта-Барбару», «Ювентус» і Спілберґа, час від часу вставляючи фрази англійською, поки на фоні лунають американські хіти з MTV. Можливо, цього навіть забагато, адже відсилань до західної культури в тексті в рази більше, ніж на українську.  

Але й уникнути російського культурного сліду означало би вдарити по реалістичності тексту. Однак все ж якщо, наприклад, «Любе», чи «Рукі Ввєрх!», чи «Що? Де? Коли?» і трапляються в книзі, вони часто зазнають пасивного осуду з боку Ірки. Натомість вона повністю віддає себе танцям під українські народні пісні, а пізніше насолоджується творчістю «Скрябіна» або «Океану Ельзи».

Тема протистояння російськомовності та україномовності пролягає крізь увесь роман. Спочатку маленька дівчинка радіє, що їде в село, де всі розмовляють українською, на відміну від її рідного міста й навіть сім’ї. У селі натомість брати постійно виправляють її русизми та вчать бойківському діалекту. Наприкінці вони наставляють сестру словами: «Російськомовний Київ і пафосні звички — це неминуча боротьба кожного, хто туди переїхав. Але зрозумій таку важливу штуку: круто не переходити на російську й брендові речі, а зробити так, щоб твоє єство стало брендом. Щоб люди в розмові з тобою переходили на українську». 

У карикатурному образі постає персонаж Насті, подружки Іри, яка розмовляє «по-руські» у Львові та в селі, тим самим невдало виділяючись. Проте — під впливом україномовного оточення — вона врешті-решт переходить на рідну мову. Русифікація східних регіонів країни — актуальна проблема й сьогодні, тому чудово, що читачам у жартівливій формі демонструють абсурдність і недоречність спілкування чужою мовою на Батьківщині, навіть поза контекстом російського вторгнення. Водночас варто зауважити, що брати лицемірять, сварячи Ірку за «клубніку» чи «кофточку», коли самі частенько вживають слова та фрази на кшталт «бойфренд», «хард», «сенкью вері мач» і «факін щіт».

Сучасне суспільство бореться з явищами, які зародилися ще в сиві часи, але довгий час залишалися без назви: сексизм, фетфобія, об’єктивація жіночого тіла. Як дзеркало дев’яностих, роман наповнений цими проблемами. З самого початку читачі можуть помітити, що справи «пацанів» зображені як захопливі та ризиковані пригоди, тоді як «леді» повинні лише прибирати, готувати їжу та займатися важким ручним пранням. Поміж ділом підтверджується стереотип, мовляв, хлопці вміють дружити, вони щирі та завжди готові підтримати, а ось усі подруги Ірини — брешуть, зраджують або поводяться недолуго.

У компанії Толіків Іру прозвали Грубаскою, пояснюючи це тим, що через великий апетит дівчинка може стати грубою, тобто товстою. Яскравий приклад фетфобії — зневажливого ставлення до людей із вагою, яка не вписується у схвалювані суспільством рамки. Вигадав це прізвисько Толік, який постійно приділяв надмірну увагу зовнішності сестри, зокрема, говорячи: «Приїдеш наступного літа — відновимо дружбу, якщо геть не розкабанієш» або «З такими грудьми і дупою нічого хорошого чекати у твоєму віці не варто. Одне рятує — твоя невдала стрижка». 

Незліченна кількість недоречних коментарів подається як локальний жарт, чомусь спрямований виключно на Іру, і набагато більше схожий на неприкриту образу. Іншим виправданням, зазначеним навіть у думках героїні, звучить захована в таких насмішках турбота. Не дай боже, щоб сестра відчула себе вродливою і наважилася на стосунки з хлопцем!

Нескладно зрозуміти, що персонаж Толіка шалено невпевнений у собі, підтвердженням чому є фраза: «Толік же вважав, що найкраща жінка — то типаж сірої миші. Ходиш собі з дівчиною й зовсім не переживаєш, що хтось на неї гляне». Тож брат навіщось прагне втілити свій ідеал у сестрі, готуючи «зручну дружину» для такого самого невпевненого чоловіка в майбутньому, замість того, щоб навчати молодшу цінувати себе і вміти постояти за свої інтереси. Чоловічу стать він очевидно рівняє під себе, впевнено стверджуючи, що всі хлопці зраджують.

Добре, що в книзі порушуються такі проблеми, адже людей зі схожим світоглядом багато й у реальному житті. Погано, що це не подається як проблема. У цих принижень немає наслідків, Іра не стає закомплексованою, не страждає на розлад харчової поведінки, їхнім результатом можна вважати хіба об’єктивацію інших жінок з її боку: «Толь, я буду з подругою. У неї четвертий розмір грудей».

Серйозним тоном Толік називає Іру симпатичною лише один раз, від чого та до сліз радіє. Насправді це сумний факт, оскільки одна похвала не перекриває роки цькувань, а що важливіше — сестру чомусь оцінюють лише за зовнішніми даними, ніяк не відзначаючи її внутрішніх якостей. У такий спосіб, через книжку романтизується патріархальний образ чоловіка, який, можливо, й захищає фізично, але руйнує жінку психологічно, змушуючи відчувати себе крихкою лялечкою без особистості. 

А ось тематика війни розкрита в романі відмінно. Спочатку — в сцені, у якій бабуся пізно вночі розповідає підліткам про своє виживання в дитинстві, за часів Другої світової, і завершує історію словами: «Я побувала в пеклі на землі. Молю Бога про одне: щоб мої діти й онуки ніколи не дізнались, що таке війна». Продовженням розкриття спільного лиха українського народу є історія діда, якого в юнацтві радянська влада відправила до Сибіру за допомогу упівцям, а зараз він дбайливо зберігає книжки з історії України та відзначає 24 серпня палкіше за всі інші свята. 

Підсумком стає післямова про повномасштабне російське вторгнення в Україну. Сім’я одного з братів розділилася, рятуючись за кордоном, інший пішов на «нуль», а сестра допомагає йому провізією. Усі намагаються триматися, і радує одне — «що баба Анна цього жахіття не застала». Так, запекла боротьба за свободу проходить крізь покоління, здається нескінченною, а від того — більш значущою.

За настроєм книжка нагадує роман Євгенії Кузнєцової «Спитайте Мієчку», що розповідає про сестер, які ховаються від проблем дорослого життя в українському селі, де вони виросли й де завжди можуть зігрітися теплом сімейної атмосфери. І недарма — адже Юлія Мак назває Євгенію своєю улюбленою письменницею та відзначила, що саме «Мієчка» повернула її до життя після початку повномасштабного вторгнення. 

Отже, «Толіки» не мають чітко окресленої структури та сюжету, а радше нагадують замальовки з життя звичайної української родини. Читаючи про часи, коли «трава була зеленішою», ми ніби гріємося в променях літнього сонця, згадуємо своє дитинство та юність, тодішні радощі й дурні помилки. Проте, як і в реальному житті, сонячний день змінюється похмурою погодою, змушуючи замислитися над шрамами, які залишило це радісне минуле, та загрозами, які приховує майбутнє.

Роман сміливо можна назвати сільськими підлітковими хроніками. Через призму дитячих спогадів та дорослішання авторка показує, як минуле формує сьогодення і як сильно змінюється світ, залишаючи деякі речі незмінними.