У світі, де триває багато війн водночас, не може бути ані єдиного погляду на якусь одну з них, ані спільного визначення для текстів про кожну. Ганна Улюра створила збірку есеїв «Писати війну» у 2023 році, тим самим предметно доєднавшись до досі активних розмов про те, якою є мова війни, як говорити про неї і зрештою — як передати таку реальність у окремому тексті.
Науковиця і критикиня вже не вперше у своїх працях заохочує сформувати особливі читацькі списки. Наприклад, у її доробку є «365: Книжка на кожен день» — річний алфавітний план на «почитати пізніше», а також «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві», у якій Ганна Улюра знайомить читачів із видатними авторками різних часів. Цього разу тема відгукнеться кожному, хто замислювався про те, якою є і буде література російсько-української війни. Авторка пропонує переглянути романи, написані вихідцями з різних країн, які віднаходили свій спосіб передати досвід війни, прожитої у тій чи іншій ролі.
Писати війну це не про війну?
Збірка — серія есеїв про художні тексти, які у той чи інший спосіб ретранслюють те, що уособлює війна в різних точках планети. Уже в назві авторка уточнює, що присутність війни у літературі — це далеко не завжди про подієвість чи тематичне обмеження. Часто вирішальним стає досвід особи, з перспективи якого читачеві розкриваються уявлення про війну конкретної спільноти. «Писати війну» — це передати все, що зробила війна з автором, тобто не лише його думки щодо сюжету чи героїв, але й мову і те, у що вона трансформувалася, аби досі працювати належним чином для насильно зміненої спільноти, яка нею послуговувалася.
Читацька спільнота сьогодні вже досить пильно слідкує за певними речами в таких текстах, як-от за використанням метафор для опису подій, що переживаються реально. Ненавмисне, але «позичання» відомих у світі трагедій для порівняння формують ієрархію, у якій подію легко знецінити — це «просто» ще одна різанина, війна, геноцид. Утім, перетворення того чи іншого перебігу подій на метафору навпаки фіксує її значущість, подібно до того, як з’являються висловлювання про десятки нерозслідуваних «буч», тим самим стверджуючи самодостатність ваги українського контексту. Суть ховається в тому, для кого і ким ці значення слів деформуються. Адже війна змушує переживати досвід, який для кожної людини має індивідуальне вираження.
Наскільки унікальним може бути досвід
Те, як цю інакшість формують тексти війни, Ганна Улюра пропонує розглядати комплексно. Наприклад, не достатньо просто переповісти, як війну відтворює окремий автор. Читачеві пропонують пересвідчитись у конкретності цього автора. Хто він за походженням, де прожив найбільше часу, як війна стосується саме його життя, у якому віці й на якому етапі війни з’явився пропонований текст. Цю біографічну довідку підкріплено цитатами з інтерв’ю автора щодо війни, розуміння власних текстів, відгуками інших на його творчість. Окрім того, читача залишають менш засліпленим, пропонуючи виклад подій і розвитку сприйняття війни, яка лягає в основу художнього тексту. І ризикнемо припустити, що в багатьох випадках під час читання доведеться, робити кількагодинні (якщо не тижневі) паузи, аби розібратися в усіх згаданих політичних контекстах.
Наприклад, арабо-ізраїльська війна представлена з перспективи Цруї Шалев, авторки, що була поранена внаслідок атаки палестинського смертника («відповідь на загибель дев’ятьох палестинців у Газі»). Авторка живе в Єрусалимі, і вона не самотня як письменниця, що осмислює власний досвід війни, навіть у межах своєї родини, адже в тій є й інші літератори. Утім, в одній з рецензій її роман «Біль» сприйняли як «місцеву версію “Їсти, молитися, кохати”», і це нерозрізнення критично важливого досвіду, яке йде від ізраїльського критика, дає певне розуміння, як ставляться до цієї війни у місцевій літературі.
Таким чином, українського читача залишають оборонятися від власних бажань спрощувати нову інформацію та ототожнювати пережите самостійно з написаним іншими про невідоме. Що парадоксально, адже спостерігаючи за літературою, яка виникала з воєн за участі росіян, так і кортить повсякчас вигукувати: «Це ж було вже!». Утім, Ганна Улюра пропонує з розумінням підходити до оцінки бажання засвідчувати власний екстремальний досвід, попри його сумнівну унікальність, адже те, що насильно перезбирує людину в зовсім іншу персону, в ту її версію, яка не була передбачена за звичайного життя, мусить бути озвучено саме так. «Романам, що пишуть війну, можна бути зарозумілими (ті, хто готовий їх читати, прощають і не таке)».
Хто говорить?
Усвідомлення належності до спільноти, яке лише загострює співпереживання трагедії, непогано працює на читача, який теж став свідком подій війни. Проте є свої нюанси, адже війну і про війну зрідка пишуть лише для «своїх». Наприклад, для першої розмови про тексти війни на Шрі-Ланці Ганна Улюра обирає роман, написаний від другої особи — «Сім місяців Маалі Алмейди» Шехана Карунтілаки. За сюжетом ви, читачі, стаєте фотографом, який покинув цей світ і якому бракує кількох позначок «виконано», щоб перейти на інший бік. І поки ви бідкаєтеся про те, наскільки цінним було ваше життя (адже ті фотографії могли зупинити війну), у ваших очах починає розвиднюватися, що, крім вас, там були й інші люди, які теж втратили життя і яким теж було страшенно важливо цього не зробити. З одного боку, це поширений варіант входження в літературу війни — крізь текст-фантастику чи текст-метафору. З іншого — це текст-виклик, кинутий прийомом, який супроводжують упередження: ніхто охоче не піддається вказівкам, що відчувати у світі, в який тебе залучають проти твоєї волі.
«Сім місяців Маалі Алмейди» Шехана Карунтілаки. Фото — сайт vivat.com.ua
Переповідаючи ключові особливості тексту, читачеві пропонують переглянути вагу «свідчень про війну», коли свідчення — це саме та дія, яка тебе з нею пов’язує. Війна як поле дії змушує ідентифікуватися лише через неї. І така дія, свідчення про війну, — непроста, адже вимагає відсторонення. Утім, чи важче це за долю воїна чи цивільного, що втратив усе? До певної міри ця роль бажана — вона переважує досвід жертви й учасника. Це терапевтично, але зовні сприйматиметься як позиція-вибачення — за те, що не зроблено більше. Зрештою немісцевому читачу це найбільш зрозуміло — його там не було, але тепер він знатиме про все саме стільки, скільки йому можна дозволити і скільки він може сприйняти як людині ззовні, для якої ця війна не є частиною життя.
Ганна Улюра дає вдосталь сконструйованих і самозаповнювальних ланцюжків того, кому і що можна говорити, що замовчувати або на який ступінь розуміння варто сподіватися. Є тексти, які чітко підкреслюють відсутність права говорити про війну в часи, коли єдиною допустимою літературою про це може бути лише та, яка написана з позиції жертви, що врятувалася. Утім, це вочевидь не єдина можлива оптика, й інколи дуже важливо зрозуміти, визнати і прийняти цю різницю. Саме такою є ситуація з книгою Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару». Ганна Улюра розшаровує текст, у якому довелося передати досвід залучення до війни інших у треті руки, аби знайти того, кому вже можна дозволити говорити про роль чужинця без завдавання додаткової шкоди: герой роману дізнається про свого біологічного батька і про його досвід, пережитий в Ефіопії, подібний на шлях самого Сергія Сингаївського.
Поступитися досвідом — це для багатьох завдання з кількома зірочками. Мешканцям колонізованих країн, що здебільшого усвідомлюють себе жертвами, якими вони і є, складно прийняти власний досвід як колонізатора та їхні дії як бійців імперії, частиною якої вони були. Те, що така участь була вимушеною, — це напівправда, а в очах жертв — це й зовсім брехня. Не існує напівтонів для чужинців, що мали можливість зробити інакше. Такий прямолінійний вказівник на потребу проговорення подібного досвіду не залишає іншого вибору, окрім як замислитися, наскільки мало ми опрацьовуємо події нашої історії, котрі стосуються життя інших, право на яке відбирали, зокрема, й українці.
Сергій Сингаївський, «Дорога на Асмару». Фото із сайту «Україна молода»
Повертаючись до оцінок унікального досвіду за шкалою «позитивне / негативне застосування в мовній практиці», варто зауважити, що таки є випадки, в яких відчуття власної винятковості може мати шкідливу реалізацію. Наприклад, у Поліни Жеребцової, авторки «Тонкої сріблистої ниті», що представляє літературу Чеченської війни, перебування в зросійщеному середовищі, яке сприймало себе частиною спільного радянського простору, вилилося в нерозуміння, що інші можуть сприймати «її» війну не як громадянську, а як імперську. Саме з таким розумінням інші підходили вже до Другої чеченської війни, але досвіду проживання війни з перспективи пригніченої колонізатором ідентичності вона не має. Її спостереження та відчуття — інакші, її війна — інакша, і це цінне усвідомлення як для автора, так і для читача.
Вага висловленого
Це лише дрібка з текстів та питань, до яких звернулася Ганна Улюра в «Писати війну». Боснійська війна, ефіопсько-еритрейська, грузинсько-абхазька, геноцид у Руанді, Афганістан, Ірак, Сирія та інші війни представлені крізь визнані тексти відомих авторів. Варто морально приготуватися, що знайти їх усіх в українському перекладі не вдасться, принаймні поки. Утім, і без повного матеріального представлення списку літератури постає запитання: «Чому саме ці книжки стали відомими?».
Відповіді на нього найрізноманітніші: від грубого сарказму, який робить можливим сприйняття тієї карикатури, на яку війна перетворила дійсність, і аж до того, що у тексті війни немає (принаймні її фактичного вираження). Завдання зрозуміти, що війна таки завжди постає інакшою (всупереч есеїстиці хорватської інтелектуалки Славенки Дракуліч, яка стверджує: «Війна всюди однакова») і пишуть її абсолютно по-різному, — це лише частка цілі, яка постає перед читачем.
Прийняти в екстремальних обставинах себе як частину чітко окресленої спільноти в рази простіше, ніж виставити внутрішню межу між спільно пережитим та глибоко особистим.
Сприйняття поняття «війна» теж завдає клопотів: ми зарання маємо певні уявлення щодо того, як усе «повинно бути», у зв’язку з власними спогадами очікуємо ідентичного перебігу подій, емоцій і трансформацій в інших, котрі видаються нам «своїми», адже ті переживають подібні обставини. Такий горизонт очікувань тут постає більше від розуміння, що ця література — художня, ніж від того, що перед нами лежать наслідки реального досвіду. Віра в практичну користь, тобто можливість впливати на спільноти, літератури війни — хитка, адже багато в чому результативність цього залежить від читача.
«Писати війну» розглядає десятки способів, якими можна переконатися в дієвості літератури. Інколи тексти війни послуговуються наперед узгодженою між автором та читачем домовленістю. Наприклад, вона включатиме прийняття брехні, коли вже зрозумілі маркери абстрактних воєн вводяться до контексту, у якому їм насправді не було місця. Перетворення щемких подій на фантастичну історію, екзотизація близького для автора простору — це поступки, завдяки яким ненормативна реальність може бути представленою без загрози читачу-спостерігачу війни.
Інколи домовленість — у тому, що «голосом» роману володіє особа, недовіра до якої видається майже злочинною, — жертва / солдат / дитина. У певних випадках ідеться про написання того, що зробила війна зі спільнотою, без зображення самої війни. Це складна гра, в якій усе важче розрізняти, що є наслідком війни, а що — увиразненням наявних завжди проблем. І, зрештою, не завжди це зроблено з бажання потурати читачеві, якого потрібно «притягти» до тексту про важливе. Це частково чи повністю — але завжди — враховуватиме досвід, крізь який автор дивиться на війну і який пов’язав її з поняттями рутини, травми, помилки, помсти, вибору, потреби тощо.
Ілюстрація — фото AP
Попри те що війна для багатьох стає поштовхом переосмислення своєї ідентичності (національної чи етнічної, успадкованої чи набутої), вона спонукає і до ревізії місця та ваги соціальних самовизначень у новому контексті. Ганна Улюра розглядає приклади того, як усі ці пошуки себе перетворюються на перформанс, на місію всього життя, як відмова від ідентифікації стає самозахистом або спробою вберегти інших і як хтось, не роздумуючи, дозволяє собі виставляти оцінку чужому досвіду за шкалою письменницької майстерності.
Коли ж ідеться про належність до колективу, проблем не менше. В окремих випадках жага стверджувати свій патріотизм може перетворитися на єдиний спосіб відновити зв’язок зі спільнотою, у межах якої навіть сам собі видаєшся зрадником-втікачем. У війні на винищення пам’ятати про етнічне чи національне — це питання виживання, а прощення ворога — крок у забуття. Поруч зі страшним усвідомленням, що війну, в котрій не гинуть «свої», багатьом простіше заявити як таку, якої не існує, аби спростити собі життя, міркування про те, що важливіше: смерть окремих людей чи те, що відбувається зі спільнотою як єдиним цілим, — видається ще одним далеким від чутливості питанням. Утім, зрідка якийсь один текст може передати їх рівноцінними. Але видавати досвід, який тобі не належить, за свій, ховаючи його в «нашому», який залишається без дефініції, сьогодні просто нечесно.
Збірка «Писати війну» Ганни Улюри — це ненав’язливий, але прямолінійний заклик до визнання, прийняття й послуговування цим розрізненням, що наближає до такої бажаної усіма щирості, якою нехтують у бажанні захопити собою якомога більше.
