Що ховається за ностальгією 90-х та сімейною опікою? Рецензія на книгу Юлії Мак «Толіки. Про тих, хто перемотував касету олівцем»

Юлія Мак — випускниця річної програми письменницької майстерності від Litosvita. Саме там був напрацьований її дебютний роман «Толіки. Про тих, хто перемотував касету олівцем». Авторка зізналася, що пішла на курси заради лекторів і була дуже налякана, коли дізналася, що зрештою потрібно буде створити рукопис. Заспокоїв Юлію чоловік, запропонувавши написати історію про себе та своїх братів. Так і виник життєвий для багатьох роман, що зрештою потрапив до короткого списку в номінації «Дитяча книга року ВВС-2023».

Загалом Litosvita — це школа творчого та професійного письма, що налічує понад 200 випускників, які не лише видали власні книги, але й здобули визнання в літературних колах. Серед них — Христина Морозова з її дебютним романом «Фанатка. Біполярна історія», що висвітлює проблеми біполярного розладу та громадського активізму. Нонфікшн Тетяни Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» описує реальні історії українців та проблеми співіснування з цією жахливою реальністю. Пилип Білянський дебютував із містичним романом «Луни», а Ірина Купчинська видала збірку есеїв Interrogation/Outerrogation у Німеччині. 

Починається історія з буднів дорослого життя головної героїні Ірини, яка щойно успішно впровадила нову стратегію для своєї компанії. Проте замість святкування на робочому корпоративі, вона поспішає на зустріч із подругами. Айфон у руках, запах антисептика та труднощі локдауну яскраво окреслюють час, у якому розгортається їхня бесіда. Незабаром розмова зачіпає дитячі спогади, й текст переносить читачів у літо 1995 року, де 8-річна Ірка їде в карпатське село — Нижнє Синьовидне — до бабусі та родичів. Кожен наступний розділ описує пригоди компанії з однієї дівчинки та трьох її братів: Толіка, Діми та Колі, що коротко звуться на селі Толіками.

На тлі дев’яностих-нульових відбувається дорослішання та формування міжособистісних стосунків героїв. Як же без відповідних атрибутів культури тих часів? Кілька разів згадуються французький серіал «Елен і друзі» та його український пародійний аналог «Елка і кореша», підлітки читають журнал Oops! і смакують жувальні гумки Turbo. Поруч із цим — колорит села, де всі одне одного знають, дорослі пліткують на церковних службах та застіллях, а молодь із нетерпінням чекає дискотек і відбивається від сторожових собак на шляху до них. Від дитячих забав у кукурудзі до першого поцілунку й розбитого серця. 

Ті, хто ще не народився в ті часи, навіть ті, хто жодного разу не був у селі, все одно зможуть знайти в цій книжці себе. Адже нас об’єднують українські реалії та трагічна точка сьогодення, що звучить останнім мінорним акордом роману, резонуючи в серцях усіх українців.

Певною мірою «Толіки» руйнують всуціль негативні стереотипи про дев’яності в очах сучасної людини, оскільки у творі підсвічують здебільшого позитивні моменти не надто світлих і приємних часів. Не без бандитів, вимушених виїздів батьків на заробітки й корупційних схем, але історія подається з точки зору життєрадісної дівчинки, яка перекриває негатив, приміром, захватом від дерунів або веселощами від бешкетування з братами.

Якщо ви досі вважаєте, що західний вплив на пострадянські країни був у ті часи несуттєвим і непомітним, то роман переконає вас у протилежному. Персонажі із захопленням обговорюють «Термінатора», «Санта-Барбару», «Ювентус» і Спілберґа, час від часу вставляючи фрази англійською, поки на фоні лунають американські хіти з MTV. Можливо, цього навіть забагато, адже відсилань до західної культури в тексті в рази більше, ніж на українську.  

Але й уникнути російського культурного сліду означало би вдарити по реалістичності тексту. Однак все ж якщо, наприклад, «Любе», чи «Рукі Ввєрх!», чи «Що? Де? Коли?» і трапляються в книзі, вони часто зазнають пасивного осуду з боку Ірки. Натомість вона повністю віддає себе танцям під українські народні пісні, а пізніше насолоджується творчістю «Скрябіна» або «Океану Ельзи».

Тема протистояння російськомовності та україномовності пролягає крізь увесь роман. Спочатку маленька дівчинка радіє, що їде в село, де всі розмовляють українською, на відміну від її рідного міста й навіть сім’ї. У селі натомість брати постійно виправляють її русизми та вчать бойківському діалекту. Наприкінці вони наставляють сестру словами: «Російськомовний Київ і пафосні звички — це неминуча боротьба кожного, хто туди переїхав. Але зрозумій таку важливу штуку: круто не переходити на російську й брендові речі, а зробити так, щоб твоє єство стало брендом. Щоб люди в розмові з тобою переходили на українську». 

У карикатурному образі постає персонаж Насті, подружки Іри, яка розмовляє «по-руські» у Львові та в селі, тим самим невдало виділяючись. Проте — під впливом україномовного оточення — вона врешті-решт переходить на рідну мову. Русифікація східних регіонів країни — актуальна проблема й сьогодні, тому чудово, що читачам у жартівливій формі демонструють абсурдність і недоречність спілкування чужою мовою на Батьківщині, навіть поза контекстом російського вторгнення. Водночас варто зауважити, що брати лицемірять, сварячи Ірку за «клубніку» чи «кофточку», коли самі частенько вживають слова та фрази на кшталт «бойфренд», «хард», «сенкью вері мач» і «факін щіт».

Сучасне суспільство бореться з явищами, які зародилися ще в сиві часи, але довгий час залишалися без назви: сексизм, фетфобія, об’єктивація жіночого тіла. Як дзеркало дев’яностих, роман наповнений цими проблемами. З самого початку читачі можуть помітити, що справи «пацанів» зображені як захопливі та ризиковані пригоди, тоді як «леді» повинні лише прибирати, готувати їжу та займатися важким ручним пранням. Поміж ділом підтверджується стереотип, мовляв, хлопці вміють дружити, вони щирі та завжди готові підтримати, а ось усі подруги Ірини — брешуть, зраджують або поводяться недолуго.

У компанії Толіків Іру прозвали Грубаскою, пояснюючи це тим, що через великий апетит дівчинка може стати грубою, тобто товстою. Яскравий приклад фетфобії — зневажливого ставлення до людей із вагою, яка не вписується у схвалювані суспільством рамки. Вигадав це прізвисько Толік, який постійно приділяв надмірну увагу зовнішності сестри, зокрема, говорячи: «Приїдеш наступного літа — відновимо дружбу, якщо геть не розкабанієш» або «З такими грудьми і дупою нічого хорошого чекати у твоєму віці не варто. Одне рятує — твоя невдала стрижка». 

Незліченна кількість недоречних коментарів подається як локальний жарт, чомусь спрямований виключно на Іру, і набагато більше схожий на неприкриту образу. Іншим виправданням, зазначеним навіть у думках героїні, звучить захована в таких насмішках турбота. Не дай боже, щоб сестра відчула себе вродливою і наважилася на стосунки з хлопцем!

Нескладно зрозуміти, що персонаж Толіка шалено невпевнений у собі, підтвердженням чому є фраза: «Толік же вважав, що найкраща жінка — то типаж сірої миші. Ходиш собі з дівчиною й зовсім не переживаєш, що хтось на неї гляне». Тож брат навіщось прагне втілити свій ідеал у сестрі, готуючи «зручну дружину» для такого самого невпевненого чоловіка в майбутньому, замість того, щоб навчати молодшу цінувати себе і вміти постояти за свої інтереси. Чоловічу стать він очевидно рівняє під себе, впевнено стверджуючи, що всі хлопці зраджують.

Добре, що в книзі порушуються такі проблеми, адже людей зі схожим світоглядом багато й у реальному житті. Погано, що це не подається як проблема. У цих принижень немає наслідків, Іра не стає закомплексованою, не страждає на розлад харчової поведінки, їхнім результатом можна вважати хіба об’єктивацію інших жінок з її боку: «Толь, я буду з подругою. У неї четвертий розмір грудей».

Серйозним тоном Толік називає Іру симпатичною лише один раз, від чого та до сліз радіє. Насправді це сумний факт, оскільки одна похвала не перекриває роки цькувань, а що важливіше — сестру чомусь оцінюють лише за зовнішніми даними, ніяк не відзначаючи її внутрішніх якостей. У такий спосіб, через книжку романтизується патріархальний образ чоловіка, який, можливо, й захищає фізично, але руйнує жінку психологічно, змушуючи відчувати себе крихкою лялечкою без особистості. 

А ось тематика війни розкрита в романі відмінно. Спочатку — в сцені, у якій бабуся пізно вночі розповідає підліткам про своє виживання в дитинстві, за часів Другої світової, і завершує історію словами: «Я побувала в пеклі на землі. Молю Бога про одне: щоб мої діти й онуки ніколи не дізнались, що таке війна». Продовженням розкриття спільного лиха українського народу є історія діда, якого в юнацтві радянська влада відправила до Сибіру за допомогу упівцям, а зараз він дбайливо зберігає книжки з історії України та відзначає 24 серпня палкіше за всі інші свята. 

Підсумком стає післямова про повномасштабне російське вторгнення в Україну. Сім’я одного з братів розділилася, рятуючись за кордоном, інший пішов на «нуль», а сестра допомагає йому провізією. Усі намагаються триматися, і радує одне — «що баба Анна цього жахіття не застала». Так, запекла боротьба за свободу проходить крізь покоління, здається нескінченною, а від того — більш значущою.

За настроєм книжка нагадує роман Євгенії Кузнєцової «Спитайте Мієчку», що розповідає про сестер, які ховаються від проблем дорослого життя в українському селі, де вони виросли й де завжди можуть зігрітися теплом сімейної атмосфери. І недарма — адже Юлія Мак назває Євгенію своєю улюбленою письменницею та відзначила, що саме «Мієчка» повернула її до життя після початку повномасштабного вторгнення. 

Отже, «Толіки» не мають чітко окресленої структури та сюжету, а радше нагадують замальовки з життя звичайної української родини. Читаючи про часи, коли «трава була зеленішою», ми ніби гріємося в променях літнього сонця, згадуємо своє дитинство та юність, тодішні радощі й дурні помилки. Проте, як і в реальному житті, сонячний день змінюється похмурою погодою, змушуючи замислитися над шрамами, які залишило це радісне минуле, та загрозами, які приховує майбутнє.

Роман сміливо можна назвати сільськими підлітковими хроніками. Через призму дитячих спогадів та дорослішання авторка показує, як минуле формує сьогодення і як сильно змінюється світ, залишаючи деякі речі незмінними.