Автор: sensor

Хор «Гомін»: від Львівського органного залу до мільйонів переглядів

авторка Софія Чугунова - 28.08.2025 в Музика

Вони починали з батярських пісень у Львові, співали в церквах і на камерних сценах. А тепер їхні відео вірусно розлітаються в TikTok, концерти проходять із шаленим успіхом по всій Україні, попереду — європейський тур у листопаді, а спів лунає навіть в епізоді культового серіалу «Чорнобиль» від HBO.

Хор «Гомін» — це більше, ніж колектив. Це феномен, що поєднав українську традицію, академічну школу й сучасну емоційність. Їх упізнають за фірмовим «гомонінням», а хітам Івасюка, Горчинського чи Цісик вони дають нове життя.

Хто стоїть за цим проєктом? Як Львівський органний зал став їхнім домом і трампліном до міжнародного визнання? Чим особлива команда, репертуар і шлях до популярності в соцмережах?

Львівський органний зал

Львівський будинок органної та камерної музики розташований у колишньому костелі святої Марії Магдалини XVII століття. У 1932 році тут було встановлено орган, після його перебудови у 1968 році фірмою Rieger-Kloss тут відкрили перший в Україні концертний органний зал. З 2017 року під керівництвом Івана Остаповича та Тараса Демка заклад перетворився на сучасний культурний хаб.

Від консерваторії до світового визнання

З 2023 року хор «Гомін» офіційно увійшов до складу Львівського органного залу. Партнерство дало хору нове обличчя, імпульс та можливості для творчості. Унікальна акустика історичного залу ідеально розкриває красу хорового звучання, створюючи неповторну атмосферу кожного концерту.

Львівський муніципальний хор «Гомін» виник у 1988 році при обласному відділенні Музичного товариства імені Миколи Леонтовича. Заснував його Олег Цигилик — заслужений діяч мистецтв України, доцент Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка. Спочатку хор був змішаний, згодом став чоловічим з акцентом на повстанських, батярських піснях і літургії. Зараз хор знову змішаний і налічує 25 професійних вокалістів, а головним диригентом є Вадим Яценко.

Репертуар колективу

Репертуар «Гомону» — від народних і повстанських пісень до творів сучасних композиторів. Хор виконує українську класику, твори європейських та американських авторів, сучасну музику. Особливо популярні різдвяні програми з українськими й світовими колядками та патріотичні концерти. Хор часто виступає у співпраці з оркестром та органом — рідкісне та перспективне поєднання.

Популярність у ТіkТоk та повні зали по всій Україні

Акапельне виконання пісні Степана Гіги «Цей сон» у червні 2025 року розлетілося по всіх соцмережах. За три дні відео в ТіkТоk зібрало 5 мільйонів переглядів, понад 9 мільйонів станом на сьогодні. Після вірусної популярності хор почав великий тур 20-ти містами України. Усі концерти — з аншлагами. Програма складається з українських естрадних хітів минулого століття у сучасному хоровому звучанні. У репертуарі — пісні Івасюка, Горчинського, Цісик, Яремчука та інші шлягери, що звучать по-новому.

Роки професійних здобутків

Хор «Гомін» визнано найкращим хором 2024 року в Україні за версією Національного рейтингу «Укрінформ» «Інфобум-Класична Музика 2024». Лауреат національного конкурсу імені Миколи Леонтовича (1989), конкурсу імені Станіслава Людкевича, конкурсу імені Дениса Січинського, конкурсів-фестивалів «Просвіта» та «Хортиця-91». У жовтні 2023 року колектив виступив на фестивалі у Лунді (Швеція) — в залі, де традиційно нагороджують лауреатів Нобелівської премії.

Від церкви до HBO

Львівський чоловічий хор «Гомін» виконав композицію «Вічна пам’ять» для фінального епізоду серіалу HBO «Чорнобиль». Запис відбувся у церкві святого Лазаря, де хор за годину впорався із завданням. За словами тодішнього художнього керівника Руслана Ляшенка (2007–2013), продюсери серіалу самі запропонували співпрацю, коли вже завершували проєкт і шукали український чоловічий хор для автентичного звучання.

Де почути хор у вересні

Початок осені — саме час зустрітися з «Гомоном» наживо! У рамках всеукраїнського туру хор виступить:

3 вересня — Івано-Франківськ

5 вересня — Дніпро

6 вересня — Полтава

7 вересня — Черкаси

8 вересня — Кременчук

9 вересня — Кропивницький

10 вересня — Одеса

авторка
Софія Чугунова

Вона пройшла свій шлях гідно і творчо. Рецензія на номер журналу «Локальна історія», присвячений Лесі Українці

авторка Ірина Обухова - 28.08.2025 в Книжки

Журнал «Локальна історія» — науково-популярний часопис, в якому різнобічно розглядаються історичні постаті, глибше досліджуються культурні та соціальні явища різних періодів становлення України. Матеріали для журналу створюють фахові автори та авторки у кожному з ракурсів, до якого звертається редакція в межах теми номера: історичному, літературному, мистецькому, етнографічному, соціологічному.

У номері, присвяченому Лесі Українці, що вийшов друком на початку 2025 року, розкриваються сторінки її життя: літературна діяльність, історія роду, культурні проєкти, особисті взаємини, здоров’я. Також в номері є QR-коди, за якими можна перейти на «Лесині маршрути» — спецпроєкт «Локальної історії» та на колекцію аудіозаписів Філарета Колесси, до яких доклала руку і Лариса Петрівна Косач. Випусковими редакторами цього номеру були Інна Березніцька, Денис Мандзюк, Наталія Терамае, Маркіян Прохасько та Богдана Матіяш.

Життя на зламі двох століть: виховання особистості

За 40 років життя людини, у суспільстві відбуваються певні технологічні й медичні прориви, відкриття. Змінюється мода, настрої у суспільстві, змінюються місця проживання та люди поруч. Лариса Косач жила у період зміцнення та падіння імперій, наукових відкриттів, що стали фундаментом сьогочасних комунікацій. Вона відчувала перший вітерець феміністичного руху та посилила його, стала свідком офіційних заборон вільного користування українцями своєю мовою та написала тексти, що підважують владу імперії. Все це, але насамперед —  її родина, близьке оточення, талант та дієвість зробили її тою постаттю, яку з цікавістю досліджують науковці та літератори і понад 100 років після її смерті.

З матеріалу дослідниці біографії Лесі Українки Тамари Скрипки «Нащадки Драгоманова» можна дізнатися більше про родовід письменниці, найближче оточення та його вплив на її творчий розвиток. Від коренів до останніх гілочок — генеалогічне дерево Косачів-Драгоманових показує, скільки видатних діячів мали декілька поколінь родини письменниці. Олена Пчілка та Михайло Драгоманов не просто впливали на формування інтересів маленької Лариси Косач, вони створювали ціле середовище для її інтелектуального та творчого розвитку. А вона далі передавала свої знання і погляди молодшим сестрам, з якими зберігала теплі стосунки та яким довіряла особисті листи.

Леся Українка з Оленою Пчілкою

У матеріалі науковиці Оксани Косміної зібрані факти, що відкривають Лесю Українку більше, руйнуючи стереотипи, що склалися довкола письменниці: як вдягалася письменниця, де любила бувати, куди їй трапилось подорожувати. Адже вона не жила самотнім життям прикутої до ліжка людини. Вона багато подорожувала, бувала за кордоном, надихалась культурами різних країн, досліджувала життя у свій  спосіб. Ділилася у своїй творчості  власними переживаннями та міркуванням, які вже наступні покоління отримали нагоду читати  уважно, накладати на наші реалії та інтерпретувати. Героїні її творів були поза межами загальноприйнятих меж «нормальності», вони кидали виклик смерті, патріархальним нормам, законам влади, соціальним правилам, розділяли з авторкою подібні погляди та внутрішні драми. Боротьба з хворобою та жага до життя гартували характер Лариси Косач та накладали свої відбитки на творчість письменниці. Так, у матеріалі лікаря Олександра Кіцери розкриваються деякі деталі перебігу лікування, наприклад хірургічні втручання, носіння протезу, що дають ширше розуміння способу життя, вказують на внутрішню стійкість жінки. В останні місяці життя внутрішня трагедія вийшла назовні й поглинула той маленький всесвіт, яким була Леся Українка.

Дружба та кохання

Леся Українка спілкувалася з представниками інтелектуальної еліти свого часу, вела широке листування. Наприклад, саме з листів ми дізнаємося, що Агатангелу Кримському було важливо почути відгук письменниці на фрагмент роману «Андрій Лаговський». І саме кореспонденція дозволяє нам поглянути на взаємини Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Матеріал письменниці Наталки Малетич недарма містить у назві слово «агапе», що означає безумовну любов, адже ним якнайвлучніше можна описати турботливі стосунки між жінками. Їхнє листування показує, який вплив мала Леся Українка на сприйняття творчості Ольги Кобилянської та як вона клопоталась довкола творів подруги, популяризувала їх. Також Леся Українка особисто сприяла тому, щоб Ольга Кобилянська заробляла літературною працею.

Леся Українка та Ольга Кобилянська

З матеріалу літературознавиці Тамари Скрипки дізнаємося, що за життя Леся Українка пильно оберігала своє особисте життя від сторонніх. Підняти завісу цієї таємниці сестра Ольга змогла лише після смерті письменниці з її дозволу: у 1970 році в Нью-Йорку вийшла книга Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости». Але авторка зробила це делікатно, з урахуванням інтересів своєї сім’ї та самої Лесі Українки. Попри багато чуток і натяків довкола постаті письменниці, підтверджених історій виявилося лише дві, й обидві драматичні. Можна довго розмірковувати над тим, що довелося пережити жінці, коли на її руках помирав коханий — Сергій Мержинський. І так само — тільки уявляти, що відчував її чоловік Климент Квітка, розуміючи, що дружина доживає свої останні дні.

Маловідома діяльність

Леся Українка стала авторкою підручника з історії східних народів. Вона досліджувала цей світ настільки, наскільки могла дозволити бібліотека її дядька та лікарі. Не маючи «кабінетної» освіти, 19-річна Леся була настільки захоплена історією сходу, що не могла не написати про це для своїх молодших сестер.

Обкладинка «Стародавньої історії східних народів»

Її активна діяльність у сфері культури проявлялась не лише в літературі. Етномузикознавиця Ірина Довгалюк у своєму матеріалі розповідає, що Леся Українка долучилася також до етнографічного проєкту зі збереження українських дум. Вона допомагала як фінансово, так і фізично, включившись у роботу: організувала приїзд кобзаря до Ялти, навчилася працювати з фонографом. Результатом стали унікальні записи, які можна прослухати і сьогодні.

Сучасні перепрочитання

Відкинувши стереотипи, нав’язані першим шкільним знайомством з письменницею, можна відкрити її творчість наново — всі 14 томів є у відкритому доступі. У своєму матеріалі літературознавець Ростислав Семків пропонує власну схему прочитання українських класиків: починати від перекладів до окремих поезій, далі — до низки драматичних поем, а наприкінці — до прози та листів.

Творчість Лесі Українки надихає й сучасників на творчі переосмислення. Постановка «Лісової пісні» у Театрі Курбаса вже 15 років збирає повний зал. Не меншу цікавість довкола викликають і новіші інтерпретації драм, адже теми, що їх проговорює драматургиня, гостро актуальні і сьогодні. Скажімо, лише у 2021 році до «Кассандри» звернулися одразу кілька театрів: у Львові можна було подивитися постановку Ігоря Білиця у театрі імені Марії Заньковецької, в Києві — сценічне переосмислення історії від Давида Петросяна у театрі імені Івана Франка, а в Чернігові — інсценізацію Романа Покровського в обласному академічному театрі.

Післясмак, що наштовхує на роздуми

У світі біографії відомих постатей — це один із найпопулярніших жанрів нонфікшн літератури. Натомість у нас поки що немає подібних біографій наших класиків, зокрема і Лесі Українки, написаних для широкого читацтва.  Проте це не означає, що про її життя та творчість не пишуть, якраз навпаки. Так, у 2007 році вийшов, певне, найвідоміший нонфікшн про письменницю — «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» Оксани Забужко. У ньому авторка підважує зашкарублі стереотипи про Лесю Українку, пропонує нові погляди на тексти драматургині, будує довкола неї нові міфи. Нові переосмислення творчості Лесі Українки можна шукати й у пізніших виданнях, скажімо у праці Тамари Гундорової «Леся Українка: книги Сивілли» або ж у збірці есеїв «Бунтарки: нові жінки і модерна нація» видавництва  «Смолоскип». А детальніше про складні стосунки Лесі Українки із християнством Оксана Забужко говорила з Отцем УГКЦ Святославом Шевчуком у книзі «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку».

Врешті, на свого читача також чекає проза письменниці, яка досі залишається в тіні її драми. Багато вже зроблено, але досліджувати Лесю Українку нині особливо актуально  і буде доречним ще багато років.

Матеріал створено в рамках програми серпневої практики.

авторка
Ірина Обухова

Камерний театр: мистецтво близькості

авторка Яна Столяр - 28.08.2025 в Театр

Малий театр розпочинає новий сезон і вкотре доводить: камерність — це не про вузькі рамки, а про нові можливості. Часто її сприймають лише як обмеження: мала зала, кількадесят глядачів, відсутність масштабних декорацій. Але насправді камерність — це ресурс, завдяки якому народжується унікальна атмосфера близькості. 

Пояснюємо, що таке камерний театр, чим він особливий і як саме у Малому він перетворюється на інструмент для експериментів: від інтерактивних постановок, де сцена зливається із залом, до виняткових «Довірливих розмов», у яких глядачі разом із акторами стають учасниками дії. 

Камерний театр

Камерний театр — особливий формат театру, який вирізняється невеликими розмірами сцени та зали (зазвичай від кількох десятків до сотні місць). Сам термін походить від латинського camera — «кімната», тобто театр «для кімнати», для незначної кількості глядачів. У ньому немає пишних декорацій чи великої частки технічного персоналу — усе зводиться до простоти й основного конфлікту, що робить театральне дійство дуже проникливим та емоційним.

Проте камерність — це не лише фізичні параметри. Її головна цінність у близькості та довірі: актори грають буквально на відстані подиху, а глядачі сприймають найменші нюанси — інтонацію, жест, погляд. Це створює ефект інтимної розмови, де зникає «четверта стіна». Вона дозволяє акторам працювати безпосередньо з публікою, тримати зоровий контакт і створювати атмосферу справжності. Тут глядач відчуває себе не просто спостерігачем, а повноцінним співучасником дії. Акцент робиться на психологічній глибині, живій грі та взаємодії.

Камерність Малого театру

Ці, здавалося б, фізичні обмеження для повноцінного театрального дійства Малому театру вдається вдало обігравати як власну перевагу.

«Наша камерність — наш основний засіб виразності. Ми намагаємося робити якісь дуже часто негучні, інтровертні речі, не кричати, а тихо говорити про інтимне. Сьогодні ключове слово — інтимність», — ділиться художній керівник театру Дмитро Весельський.

Фото з постановки «Жінка у Берліні» у Малому театрі

Свобода для експериментів

Тут камерність не обмежує свободу, а навпаки — дає виходити за межі та відкривати простір для експериментів. Зокрема, втілювати інтерактивність, як, приміром, у виставі «Подорож ученого доктора Леонардо…» за однойменним авангардним романом Майка Йогансена, в якій сцена втрачає свої межі та зливається із залом, а глядачі стають безпосередніми учасниками дійства, виконуючи роль третього плану.

Спостереження зсередини

Цікавим застосуванням камерності стала також найексклюзивніша вистава театру, на яку доступно всього лише 20 місць — «Довірливі розмови» за мотивами роману Інґмара Бергмана. Постановка побудована за принципом сайтспесифік-досвіду, у ній глядачі разом із персонажами переміщаються кімнатами історичної будівлі, перебуваючи всередині ситуації, підглядаючи за героями; а декораціями слугують модернові інтерʼєри початку двадцятого століття.

Фото з постановки «Подорож ученого доктора Леонардо…» у Малому театрі
Фото з постановки «Довірливі розмови» від Малого театру

Мала сцена — великі можливості

Камерний театр — це не просто маленький простір, а можливість для особливого мистецького досвіду. Він створює інтимність, близькість і довіру, які не виникають у великому залі. Малий театр на своєму прикладі доводить, що камерність — це не про обмеження, а про ресурс. Вона не стримує, а примножує силу театру, відкриває простір для експериментів, робить вистави емоційно сильними і дає змогу глядачеві відчути себе частиною процесу.

Фото й ілюстрації від Малого театру, unplash.com

авторка
Яна Столяр

Схожі новини

Читати

10 думок засновниці незалежного театру Ярослави Кравченко

2 Вересня, 2025 в Театр

Засновниця «Дикого театру» про специфіку його роботи, важливі теми для суспільства та становище українського театру
Яна Столяр

10 думок актора Романа Ясіновського

авторка Ірина Обухова - 27.08.2025 в Кіно

Роман Ясіновський — український актор театру та кіно. У дитинстві його творча натура проявлялась вокалом, а з 2004 року Роман професійно розвиває акторські здібності. Працюючи у Центрі сучасного мистецтва «ДАХ», здобував освіту в університеті Карпенка-Карого. Нині працює в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Активні зйомки в телесеріалах і повнометражних фільмах почалися з 2014 року: «Кіборги. Герої не вмирають», «Перші ластівки», «Спіймати Кайдаша», «Довбуш», «Будинок “Слово”. Нескінченний роман». 

У серпні у прокат вийшов фільм «Троє» (режисер — Іван Кравчишин), у якому Роман зіграв одну з головних ролей. Чим ця стрічка стала особливою для актора та якими спогадами про зйомки поділився  —  у розмові.

Про фільм «Троє»

Жанр стрічки — пригодницько-історичний екшн у поєднанні з класичним вестерном: дружба, бійки, кохання. А ще неймовірна робота, яка вкладена в цю картину, почуття любові від знімальної групи і цілих 9 років очікування, адже зйомки відбувалися у 2016 році.

Головними героями стали троє чоловіків. Не думаю, що це були реальні історичні постаті, але це історія про дружбу та справжнє братерство. Мої напарники по майданчику — Артемій Єгоров та Євген Піднебесний. Стосунки між нами були злагодженими, ми швидко знайшли спільну мову і подружились. Труднощі виникали через довгі та виснажливі зміни, а ще через тривалий пошук спільної мови з режисером. Але ми дійшли до кінця.

Фільм знімали на різних локаціях: біля Києва, в Обухівському районі, в Пирогово, в районі Василькова і також велику частину зйомок провели в Хмельницькій області — у місті Старокостянтинів та селі Самчики.

Підготовка до зйомок

Я насправді непогано знаю історію, тому додаткової підготовки не потребував. Добре знаю той період: близько ста років тому, коли на території України відбувалась громадянська війна, коли створювалась республіка УНР, тобто коли лінія кордону рухалась туди-сюди, — це все знав і знаю. Більше думав про свого персонажа: як би показати його максимально правдивим, показати його історію. Я дуже багато готувався, шукав, придумав для персонажа, яким би він міг бути. Я не тільки в цій ролі, а в кожній ролі так роблю. Але найголовніше: це моя перша велика роль.

Всі персонажі схожі на мене насправді, бо це є я. Петро Сторожук схожий на мене, напевно, тим, що намагається слухати себе і йти за своєю мрією, рухатись вперед, не сидіти на місці. Він людина з певною чіткою позицією. Хоча за сюжетом фільму він її змінює, бо спочатку вірить більшовикам, а потім зневірюється у їхніх цінностях. Не було чіткого розуміння, що відбувається в країні, чим усе закінчиться, але він у своїх думках та діях був чесним. От найголовніше, що його зі мною поєднує, — це намагання бути чесним.

Починаючи роботу над новою роллю, я намагаюсь максимально «обжити» персонажа. Думаю про нього так, щоб він ожив для мене, щоб я побачив його, відчув. Пробую уявити, що ця людина, яку я граю, живе коло мене, щоб повністю її зрозуміти. Деякі мої друзі навіть говорять, що я, коли граю в кіно, стаю схожим на своїх героїв. Якщо це, наприклад, негативна роль, то я намагаюсь зрозуміти свого героя: чому він так чинить у фільмі. Не виправдати, звичайно, а зрозуміти хід думок.

Деталі знімального процесу

Для того, щоб зіграти цю роль Петра Сторожука, я навчився багато чого нового. Наприклад, їздити верхи — і це було прекрасно. Також я вперше працював зі зброєю: у нас були хороші піротехніки, чудові постановники бойових сцен, прекрасні каскадери, з якими я і надалі працював. Для мого розвитку в акторській професії та всього того, що стосується відточення навиків, цей фільм дав мені дуже багато. Велика шана і дяка команді, що так сталося саме в цьому фільмі.

Курйозні випадки

Наприклад, коли в першій сцені мій герой крутить корбу, щоб завести машину, мене вдарило струмом від тієї корби. Це було смішно: мене теліпнуло й довелося зробити 15-хвилинну паузу, щоб я якось відійшов від удару і продовжив працювати.

Було ще дуже багато курйозних випадків з кіньми, бо коні і постріли — погане поєднання. Усі коні були каскадерські — Олега Юрчишина і його дружини. Але з тією кількістю пострілів і вибухів, які були там, звичайно й коні не витримували. Одного разу кінь просто скинув одного з головних героїв і втік, ми довго шукали його на Щекавиці.

Ламалась стара машина, яка в фільмі також мала свою роль.

Коли ми знімали в Старокостянтинові, недалеко від аеродрому, то у моменти, коли злітали літаки, нам доводилося зупинятися і чекати. Таких курйозів було багато, але це кльово.

Складні сцени

Було багато емоційно важких сцен. Навіть витримати таку кількість вибухів і пострілів — складно.

Технічно складною була сцена з конем, коли ми їхали вдвох на одному скакуну. Кінь просто відмовлявся нас везти і постійно брикався, намагався мене скинути, адже я був ззаду.

Ще одна сцена була надзвичайно складною технічно. Знімали погоню: ми втікали верхи від червоних комісарів, і перед нами їхав пікап з камерою. Я їхав ззаду поручика (цю роль виконував Артемій Єгоров), і ми просто не почули команди «стоп». Можливо, рація, яка лежала у мене в кишені, просто сіла. Тож ми мчали галопом, на повних парах, ми набрали дуже швидкий темп, і «стоп» пролетіло повз. Так ми на повній швидкості ледь не в’їхали конем у цю машину з камерою. Це було страшно. Пригадую, що в  останній момент, коли я бачу, що ми вилітаємо, — я хапаю вуздечку коня і веду його вліво. Цього я ніколи не забуду. Розумію, що ми би просто загинули.

Теплі спогади

Це мій перший фільм, і спогади про нього назавжди залишаться добрими та теплими. Постійно згадую цей фільм як боротьбу з самим собою, бо я багато у чому вдосконалився. Були сцени, які важко давались. І коли у мене виходило, я розумів, що я цього навчився, і це було настільки приємно…

Глядачі та критики

Картина вперше була представлена на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN», але реакція звичайних глядачів для мене важливіша за оцінку критиків. Я дуже би хотів, щоб в Україні з’явилася хороша кіно-театральна критика, але зараз, на мою думку, її, на жаль, немає. Це пов’язано і з тим, що багато людей виїхали, і з військовим станом, і взагалі ситуація в культурі непроста. Насправді кіно роблять люди, тож лише якщо стрічку подивиться велика кількість людей, тоді вона стане резонансною. А якщо глядачі не подивились, якщо їм не цікаво, то, звичайно, кіно буде провальним.

Трохи про особисте

Мої улюблені ролі: в кіно — Гід із «Кіборгів», в театрі — Саша із «Тату, ти мене любив» у «Золотих воротах».

Я вважаю, що в цих двох ролях максимально близько дійшов до своїх героїв та подружився з ними. Наприклад, якщо я Гіда вже не можу зіграти, то Сашу я граю досі. Я знову і знову можу проживати цю роль, і це прекрасно, бо вона росте разом зі мною, живе разом зі мною, і це дуже круто. Цим мені і подобається театр — він дає можливість постійно змінюватись, змінювати ролі разом з тим, як ти живеш. Звичайно, якщо тобі цікава ця роль. Але у мене в театрі, чесно кажучи, немає жодної ролі, де б мені не було б цікаво. Навіть якщо ролі епізодичні, я намагаюсь робити свою роботу чесно. Бо якщо я буду приходити на роботу просто так, не люблячи того, що я роблю, то який сенс цієї роботи і взагалі мого життя? Я вважаю, що все, що ти робиш у житті, треба любити. Якщо тобі важко, треба намагатися полюбити те, що робиш, бо будь-яка праця, яка є в цьому житті, а головне — праця над собою — це неймовірно важливо. І це те, що дає нам можливість і сили жити.

Українські кінорежисери

Я дуже хочу попрацювати з тими, з ким ще не довелося. Наприклад, Дмитро Сухолиткий-Собчук, який зняв «Памфір». Вважаю його одним із найкращих режисерів. Також начуваний, як включається у роботу Наріман Алієв, автор фільму «Додому». Ще хотів би попрацювати з режисом фільмів «Мої думки тихі» і «Люксембург, Люксембург» — Антоніо Лукічем. Але є й багато світових та європейських імен, які хотілося б називати, адже хочеться взаємодіяти з максимальною кількістю хороших режисерів.

Кадри з фільму надані FILM.UA Дистрибуція
Фото з вистави «Тату, ти мене любив?» зі сторінки театру «Золоті ворота»

авторка
Ірина Обухова

Між традицією і технологією: як українські художники формують майбутнє мистецтва

авторка Софія Чугунова - 27.08.2025 в Мистецтво

Сьогодні українські художники стикаються з унікальним завданням: створити мистецьку хвилю, яка була б одночасно вкоріненою в багатовіковій культурній спадщині та відповідала б викликам сучасності. Це питання набуває особливої гостроти в умовах війни, коли митці змушені переосмислювати не лише власну творчість, але й саме поняття культурної ідентичності.

«Сноби» — це проєкт культури, що досліджує сучасне українське мистецтво через діалоги з його творцями. На їхньому рахунку вже 4 сезони однойменного подкасту. Останній сезон налічує 10 епізодів, порівну розподілених між двома рубриками — «Художники» та «Колекціонери». Цього разу проєкт отримав нове втілення: вперше глядачі можуть не тільки слухати, а дивитися розмови з героями та спостерігати за ними в кадрі.

Четвертий сезон вийшов у час, коли в українському культурному просторі вже окреслилися ключові тенденції воєнного періоду. Митці все частіше звертаються до питань пам’яті, впливу штучного інтелекту на мистецтво, переосмислення культурної ідентичності. На прикладі трьох випусків подкасту ми простежимо, як художники шукають відповіді на ці виклики та пропонують власні варіанти їх розв’язання.

Археологія пам'яті: як молодь працює з культурною спадщиною

6-й випуск «Робота з пам’яттю у творчій практиці/яке майбутнє українського мистецтва» розкриває підходи трьох молодих художниць до роботи з культурною пам’яттю. Лада Вербіна, Настя Лелюк та Марія Матяшова представляють покоління, що свідомо працює з пам’яттю як з живим матеріалом для сучасного висловлювання.

Кожна з художниць розробляє власну «технологію пам’яті». Лада Вербіна працює з концепцією «культурних шарів» — археологічного підходу до дослідження місця, де особисті спогади переплітаються з історичними контекстами села її бабусі на Хмельниччині. Цей метод знайшов втілення в її персональній виставці у галереї thesteinstudio в Києві, де були представлені роботи з матеріалами зі старої Гути — серії з великої кількості фрагментів, що часто містять символ хліба. 

Настя Лелюк застосовує підхід «активної консервації» монументального мистецтва, працює над збереженням спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельниченка. Її метод передбачає не пасивне збереження, а творче переосмислення радянської спадщини через призму української ідентичності.

Робота з проєкту Лади Вербіної «Пошти вже нема. Раз на тиждень приїжджає машина»
Фрагмент роботи Ади Рибачук і Володимира Мельниченка (АРВМ) на Центральному автовокзалі в Києві. Фото Ольги Чайко

Особливо важливою є розроблена Марією Матяшовою «технологія емпатичного досвіду» — здатність перетворювати чужий травматичний досвід на власний художній матеріал без присвоєння або експлуатації. Її серія перформансів «Перескладання» (10-годинне перескладання валізи) символізує досвід вимушеної міграції, а відеоробота «Урок любові» (2022) народилася з історії жінки, що під час евакуації з окупованого Маріуполя поділила свою їжу — останні два варені яйця — на 15 частин з усіма пасажирами автобуса: у відео художниця повторює цей жест розрізання яєць, перетворюючи акт любові та жертовності на універсальний символ. 

Центральною інновацією їхнього підходу є концепція «реактивного часу» в мистецтві: художниці аналізують дилему між швидкими реакціями на травматичні події та необхідністю часової дистанції для глибокого осмислення. Вони виробляють гібридну стратегію, де емоційна безпосередність поєднується з рефлексивним дослідженням. Це нагадує принципи роботи сучасних технологічних систем, які поєднують швидке реагування з глибоким аналізом даних.

Діджитал-експерименти та вуличне мистецтво як відповідь на виклики часу

4-й випуск «Чи замінить ШІ митців/стріарт на мечеті та українська культура» розкриває складну динаміку сучасного українського мистецтва, де традиційні практики перетинаються з новими технологіями.

Обговорення Романом Чізом та Валентиною Sinopa ролі штучного інтелекту у творчості висвітлює прагматичний погляд на нові технології. ШІ розглядається як інструмент, здатний взяти на себе рутинні технічні завдання, зокрема механічну роботу над полотном. Колаборація «людина плюс машина» стає спробою поєднати технологічну ефективність із людською креативністю. Водночас зберігається усвідомлення меж: машина не здатна переживати емоції, а отже, не може повноцінно відтворити глибину художнього досвіду.

Особливо цікавим є підхід художника Романа Чіза до діджиталізації української традиційної символіки. Його рефлексія про зв’язок між пікселями комп’ютерного зображення та хрестиком вишивки демонструє органічне поєднання технологічного мислення з культурною пам’яттю. Художник створює концептуальний міст між «маленькими мікрочастинками», з яких складається фізичний світ, пікселями цифрових зображень та традиційними узорами, що люди трансформують через свої емоції. 

Робота Романа Чіза

Обговорення стінописів і вуличного мистецтва показує зміну у ставленні до публічного простору. Початкове прагнення створювати провокаційні зображення поступово змінюється усвідомленням необхідності відповідальності й якості. Це свідчить про еволюцію не лише окремих митців, а й цілої сцени вуличного мистецтва в Україні.

Валентина Sinopa розповіла про свій шлях від перших експериментів у Прилуках до усвідомлення проблем сучасного вуличного мистецтва. Її філософія кардинально змінилася: якщо раніше вона вважала, що сміливі зображення мають виводити людей з зони комфорту і культурно їх розвивати, то тепер бачить необхідність серйозного контролю. Причина — велика кількість неякісних робіт, які з’являються на стінах міст.

Особливо гостро постає питання про те, як говорити про війну у вуличному мистецтві. На думку художниці, прямолінійні патріотичні зображення — як мурал з військовим навпроти Жовтневого палацу — не вирішують завдання. Про війну треба говорити глибше і метафоричніше. Поверхневі мурали з військовими не можуть замінити серйозного художнього осмислення теми через інсталяції, скульптури та інші форми мистецтва. Проблема в тому, що люди, які ухвалюють рішення про мурали, часто не розуміються на мистецтві і не усвідомлюють його впливу на формування смаку та культури.

Використання доповненої реальності (AR) у виставковій практиці обох художників демонструє експериментальний підхід до взаємодії з глядачем. Концепція Валентини Sinopa про AR як спосіб дати людям «можливість пережити якийсь досвід» і «розкрити роботу на більших рівнях» відображає прагнення подолати традиційну пасивність сприйняття мистецтва. Водночас її застереження, що це «зовсім інша річ», яка не може повністю замінити традиційне мистецтво, показує усвідомлення меж технологічних інновацій.

Від канонів до концептуальних революцій: генеалогія сучасного художника

10-й випуск «Тіберій Сільваші — мистецтво, що встановлює гармонію» розкриває унікальну перспективу українського художника-абстракціоніста щодо еволюції мистецтва в контексті переходу живопису як жанру від 1970-80-их років до сьогодення. За його словами, це не просто спогади про минуле, а спосіб переосмислити власний творчий шлях і знайти нові сенси в тому, що було важливим раніше. Сам процес розмови та рефлексії над пройденим стає свідомою стратегією подолання кризи живопису, яку оголосили концептуалісти 1960-их років.

Художник позиціює свою роботу як продовження лінії Малевича, який «відкидає весь живопис ХІХ століття і повертається до витоків». Для нього традиція — це джерело нових ідей. Наприклад, Сільваші вважає, що ікона в українській культурі має ще глибший сенс: це спосіб говорити про духовний досвід, і саме цю функцію він хоче повернути сучасному мистецтву.

Революційною є концепція виставки «Ти як?», що проходила в Національному центрі «Український дім» у червні 2023 року. Сільваші її описує як приклад зміни фундаментальних відносин між художником і глядачем. Замість традиційної моделі «художник говорить — глядач слухає», пропонується інтерактивна модель: «ти не читаєш, ти маєш купу висловлювань і ти маєш знайти досвід у собі, як реагувати на це». Це фактично інноваційна технологія в побудові комунікації між мистецтвом і публікою.

Фрагмент експозиції «Ти як?». Фото ГО «Безбар'єрність»

Художня група «Альянс 22», до якої з 2012 до 2015 року входив Сільваші, працювала з темою простору. Вони експериментували з тим, як показувати твори, і перетворювали саме місце виставки на частину мистецького висловлювання. Художник зауважує, що більшість таких груп існує недовго, часто обмежується кількома роками або кількома виставками. Це природний цикл, який допомагає спільноті оновлюватися.

Щомісячні виставки, які відбувалися кожного 22-го числа допомагали тримати ритм і стимулювати творчість. Остання, 36-та зустріч відбулася 22 квітня 2016 року. Подібні ідеї розвивав і американський художник Йозеф Маріоні. Обоє незалежно один від одного намагалися дати відповідь на питання, чи живе ще живопис.

Майстерня, яку художники «Альянсу 22» отримали ще в радянські часи (Сільваші називає її «останнім подарунком від радянського союзу»), стала важливим місцем зустрічей і співпраці. Сільваші започаткував традицію збиратися 27 грудня — спочатку перша виставка групи «Заповідник» відбулася в майстерні Марка Гейка, а потім зібралися в його майстерні. «Я сказав так: 27 числа ми зібралися у Марка. Але хай це буде точка, яку ми будемо відмічати кожного року», — згадує художник. Так сталося, що тут збиралися всі групи: спочатку «Заповідник», потім «Альянс 22», потім «Кіно». Через простір, традиції та регулярні події художник формує нову культурну реальність.

***

Сучасне українське мистецтво демонструє рідкісну здатність до синтезу протилежностей: традиції та інновації, локального й глобального, технологічного й духовного, індивідуального й колективного. У цьому синтезі народжується нова мистецька мова, яка може стати моделлю для культур, що шукають шляхи збереження ідентичності в епоху технологічних трансформацій.

Українські художники не просто адаптуються до викликів сучасності — вони формують альтернативні сценарії розвитку мистецтва, де технології і простір служать не заміщенню людського чи перенесення фокусу, а їх глибшому розкриттю.

Фото й ілюстрації — artslooker.com, womo.ua, bzh.life, інстаграм-сторінка chizzroman, tykyiv.com
Головне — фото з перформансу Марії Матяшової «Перескладання»

авторка
Софія Чугунова

Дайджест культурних подій (з 25 по 31 серпня)

авторка Софія Богуславець - 25.08.2025 в Події

25 серпня, понеділок

Концерт Anna Solovei Trio та музичний джем «FUSION JAMS»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 19:00

Колектив Anna Solovei Trio поєднує українську бандуру зі стилем jazz fusion — складні гармонії, ламані ритми, імпровізації. Виступатимуть Анна Соловей (бандура), Олександр Явдик (ударні), Антон Голінко (бас).

Після концерту на гостей чекає джем-сесія за участі відібраних музикантів. Такий формат організовує FUSION JAMS — київська спільнота та продюсерський центр для молодих музикантів і артистів. Атмосферу вечора створить ведучий Борис Ткачук.

Зареєструватися як учасники джему можна за посиланням. 

Більше про подію на сайті та в інстаграмі.

Виставка «Скарби України. Символи державності»

Київ, Національний музей історії України
Графік роботи простору: щодня, 10:00–18:00

Виставка відкрилася до Дня Незалежності України й презентує унікальні нумізматичні пам’ятки доби княжої Русі. Монети стають історичними свідченнями початків української державності — саме на цих монетах вперше з’являється тризуб, герб сучасної України.

Більше про виставку і відкриття на сайті.

Фотовиставка «Слідами Михайла Паращука»

Варна (Болгарія), площа Атлантичної солідарності
Виставка триває до 12 вересня

Фотовиставка присвячена видатному українському скульптору Михайлу Паращуку, який понад 40 років творив у Болгарії: його роботи прикрашають знакові архітектурні об’єкти у Софії та Варні. Виставка не лише знайомить з мистецькою спадщиною Паращука, а й підкреслює силу культурних зв’язків між Україною та Болгарією. А фотографії розміщені на металевих конструкціях — символ довговічності мистецтва. 

Подію організувало Посольство України в Болгарії за підтримки ГО «Ми разом» та корпорації КУБ. Куратор — Іво Мілев. Фото робіт Паращука зробив Стефан Н. Щерев.

Більше в інстаграмі.

Інсталяція «The Point of Unity» на фестивалі Burning Man 2025

США, пустеля Блек-Рок (Невада)
Фестиваль триває з 24 серпня по 1 вересня

Burning Man — це фестиваль незалежного мистецтва. Цьогоріч подія стає також майданчиком для українських мистецьких проєктів, серед яких — медитативна інсталяція українського світлового дизайнера Миколи Каблуки. 

The Point of Unity — інноваційний артоб’єкт, що поєднує світло, звук, простір і філософію, створюючи багатосенсорний досвід єдності між небом і землею. Інсталяція досліджує теми присутності, гармонії та сили внутрішнього світу, закликаючи до миру та взаєморозуміння. Після прем’єри в США інсталяція буде представлена в Україні.

Більше про концепцію проєкту в інстаграмі дизайнера.

Можливості для спеціалістів сфери: Конкурс воєнної літератури «4.5.0.»

онлайн
Дедлайн подачі робіт до 15 вересня

Конкурс має на меті стати простором для звучання голосів військових і ветеранів російсько-української війни. Приймаються тексти про досвід війни, осмислення пережитого і свідчення для майбутніх поколінь. Учасники можуть подати роботи в чотирьох жанрах: оповідання, есе, нотатки або щоденники, та вірші.

Конкурс організовує Міжнародний фонд «Відродження». Переможці отримають грошову винагороду в розмірі 45 тис. грн, а кращі твори буде надруковано у спеціальній антології від Видавництва Старого Лева.

Більше на сайті.

Подати роботу за посиланням.

26 серпня, вівторок

Реліз синглу «Судно Коельо» гурту Schmalgauzen

онлайн на стрімінгових платформах

Новий сингл від Schmalgauzen продовжує лінію композицій гурту з латиноамериканськими мотивами — початком став попередній трек «Сад закоханих лілій». «Судно Коельо» — емоційно глибока композиція про кохання, у якій вокал Георгія Ярмоленка поєднується з загадковим жіночим голосом.

Слухати сингл на музичних платформах за посиланням.

Онлайн-показ моновистави «Птах на горищі»

онлайн, платформа DRAMOX

«Птах на горищі» автора Олега Михайлова — це емоційна моновистава від режисера Ігоря Білиця й Театру імені Марії Заньковецької. У центрі постановки — історія підлітки з Маріуполя, розлученої з матір’ю під час окупації міста. Її життя перетворилося на виживання, а спілкування з мамою можливе лише через відеозаписи, зроблені на горищі чужого будинку в родині «освободітєлєй». Вистава порушує болючу тему депортації українських дітей і транслює глибоку особисту трагедію, що водночас є голосом сотень тисяч.

Проєкт створено в рамках міжнародної ініціативи TAW (Theatre and War), яка об’єднує митців з України, Фінляндії та Німеччини.

Більше про виставу на сайті.

Реліз синглу «прогулянка» гуртів «світанок блакитний» та Leleka i Paporot

онлайн на стрімінгових платформах

«прогулянка» є найповільнішим синглом із майбутнього мініальбому гурту «світанок блакитний». І це в основі задуму, адже ця композиція — неспішна мандрівка спогадами, роздуми про дитинство і підтримку, яку ми могли відчувати в минулому і яку потребуємо сьогодні. Сингл вийшов у колаборації гурту з Києва і колективу з Тернополя, який наповнив композицію психоделічним звучанням.

Більше в інстаграмі. Послухати можна на платформах за посиланням.

27 серпня, середа

Прем’єра фільму «Це теж Україна»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 18:30
Вхід за реєстрацією

Короткометражний фільм «Це теж Україна» створили підлітки з Харкова, Дніпра та Сум. Це поетичне, мозаїчне полотно життя молодих людей, які зростають поруч із війною, але не втрачають здатності любити, мріяти, творити та підтримувати одне одного. Стрічку вже показали у Великобританії на MIF25. 

Після перегляду відбудеться обговорення з авторами — як українськими підлітками, так і британськими митцями. Подія безплатна за реєстрацією та з можливістю зробити донат на підтримку проєктів для дітей з прифронтових регіонів.

Ознайомитися з трейлером фільму.

Зареєструватися на подію за посиланням.

Камерна вистава «Я та Ольга»

Київ, Театр «Золоті Ворота»
Початок о 19:00
Показ відбудеться також 28 серпня

У центрі — діалог через хореографію між мисткинями Ольгою і Ганною Віноградовими, мамою і донькою, про різні досвіди й український Схід. Ця лекція-перформанс про те, як через рухи, жести, тіло можна не тільки розповідати, а й пам’ятати. Мисткині ділитимуться спогадами: про Донецьк, про родинну історію, культуру 90-х.

Проєкт створений у межах Стипендії імені Антонена Арто 2022. Авторка — перформерка і хореографка Ганна Віноградова працює з проєктами, поєднуючи власний досвід і сприйняття простору — тобто, звертається до автоетнографічного підходу. Своє дитинство провела в Донецьку. Її матір, Ольга Віноградова — балерина в минулому, зараз викладачка танцю, хореографка.

Більше в інстаграмі.

28 серпня, четвер

Показ й обговорення фільму «Два дні в Іловайську»

Київ, Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану
Початок о 17:30
Вхід за реєстрацією

Фільм документує перебіг бою під Іловайськом. Це історія про мужність, незламність та підлість ворога. Одним із тих, хто свідчить війну, стає воєнний репортер, боєць «Азову» Руслан «Остап» Ганущак. Він загинув у бою на Курщині у січні 2025 року, але його досвід відлунює як голос правди про те, що відбувається і про злочини, які не можна забути.

Після показу відбудеться обговорення з волонтеркою, дослідницею та популяризаторкою історичної культурної спадщини, співзасновницею «Фундації документалістики Руслана Ганущака» Іриною Ганущак-Форостян й авторкою, сценаристкою, кінорежисеркою і продюсеркою DocUA Platform Ларисою Покальчук. Модераторка — координаторка освітніх проєктів Національного музею Революції Гідності, волонтерка, громадська активістка Юлія Пішта.

Зареєструватися за посиланням.

Публічна програма фестивалю-воркшопу «Прописи»

Івано-Франківськ, Промприлад. Реновація
Фестиваль триває з 28 по 31 серпня

«Прописи» — літературно-культурний фестиваль для молодих авторів й авторок, у межах якого відбудеться публічна програма для всіх охочих. Серед подій: вечір читання творів молодих українських поетів та поеток; презентація видання «Як написати книгу. Концентрований курс письменницької майстерності»; подіумні розмови з режисеркою Іриною Цілик та письменником Юрієм Андруховичем; а також концерт гурту La Blur.

Фестиваль організовує ПЕН у партнерстві з програмою «Текстура» («Тепле місто») й Івано-Франківським драмтеатром.

Більше про публічну програму на сайті.

IV Фестиваль сучасної драматургії «Текст. Драма. Морозиво»

Львів, Львівський театр імені Лесі Українки
Початок у день відкриття фестивалю о 18:00
Подія триватиме з 28 по 31 серпня

Це чотириденна подія, присвячена новій українській драматургії за підсумками тематичного конкурсу п’єс «Драма.UA». У програмі: читання текстів із шорт-листа конкурсу й обговорення з авторами та режисерами. Зокрема, звучатимуть твори, у яких автор_ки порушують теми війни, патріархату, родинних історій та пошуку ідентичності. Фестиваль особливий тим, що такий формат перформативних читань стає основою для оприсутнення молодих авторів і текстів, що можуть стати майбутніми театральними постановками. 

Ще одна особливість подій — у перервах між показами можна буде посмакувати натуральним морозивом.

Квитки на вистави у межах фестивалю — на сайті театру.

29 серпня, п’ятниця

Книжковий фестиваль «Літературний Ярмарок»

Харків, ЄрміловЦентр
Подія триває з 29 по 31 серпня

У центрі фестивалю — розмови і зустрічі з письменниками та письменницями, довколалітературні події про історію, культуру, музику, поезію і прозу. А також — ярмарок для книголюбів.

Назва фестивалю відсилає до літературного феномену — щомісячного альманаху, який одним із перших показав гру через текст і текст як гру. Журнал виходив у Харкові з 1928 по 1930 рік.

30 серпня відбудеться Вечір пам’яті молодої мисткині Ніки Кожушко. Закриватиме фестиваль гурт «Жадан і Собаки» — для відвідин потрібно окремо зареєструватися.

Більше в інстаграмі та фейсбуці проєкту.

Фестиваль сучасного мистецтва та експериментальної музики «Конструкція ІХ»

Дніпро
Триває з 29 по 31 серпня

Фестиваль-проєкт, який відбудеться на перетині сучасного мистецтва й експериментальної музики, а цьогоріч зачепить теми активізму й розвитку публічних просторів, зокрема, Дніпра. У фокусі дискусій і подій — «Рутина мінливості»: це про те, як дім може стати простором суперечностей, де поєднується щось знайоме і невідоме водночас, навіть вороже. Це про те, з якими викликами зіштовхуються українські спільноти під час війни і як будівлі Дніпра — публічні чи закинуті — можуть стати точками тяжіння для діалогу і взаємодії мешканців міста.

Фестиваль організовує ГО «Культура Медіальна» за підтримки Європейського Союзу в межах програми «Дім Європи».

Більше на сайті та в інстаграмі.

Фестиваль ілюстрації та дизайну «PIC Conference»

Київ, Мистецький арсенал
Події триватимуть з 29 серпня по 7 вересня

Фестиваль присвячений візуальному мистецтву. Так відбудеться виставка робіт європейських і українських митців, а серед експонатів: ілюстрації, роботи з графічного дизайну, книжкового мистецтва й анімації. У програмі фестивалю також міжнародні конференції, панельні дискусії, презентації, обговорення ролі візуальних образів у формуванні ідентичності.
31 серпня, а також 6–7 вересня — дні професійного нетворкінгу, воркшопів, портфоліо-рев’ю та майстер-класів для представників креативних індустрій з різних регіонів України.

Участь у конференції 30 серпня за попередньою реєстрацією; інші події — за наявності квитка на виставку.

Ознайомитися з програмою в інстаграмі проєкту, більше — на сайті простору.

30 серпня, субота

Літературний фестиваль Port

Одеса, Національна наукова бібліотека, Обласний театр ляльок
Фестиваль триває 30–31 серпня

Фестиваль команди Вишиванкового фестивалю й поет, учасник PEN Андрій Хаєцький. Подія має на меті перевідкрити Одесу на літературно-мистецькій мапі України. На події можна буде зустрітися як із однодумцями-книголюбами, так і з творцями літературного процесу; долучитися до дискусій і відвідати концерти; ознайомитися з виробами локальних майстрів.

Більше в інстаграмі і фейсбуці.

Концерт Ensemble 24

Київ, Арка Свободи в Центральному парку
Початок о 19:00

Концерт просто неба від ансамблю сучасної класичної музики. Ensemble 24 виконає твори американських композиторів, серед яких Девід Ленґ, Джон Лютер Адамс, а також українських митців: Віталія Вишинського й Акіма Зварича.

У фокусі програми: земля обітована і те, як ці композиції досліджують і розповідають про неї.

Більше у фейсбуці.

авторка
Софія Богуславець

Схожі новини

Читати

Дайджест культурних подій (з 6 по 12 квітня)

6 Квітня, 2026 в Події

Виставки, великодні проєкти і маркети, ініціативи для психічного здоров’я, презентації, концерти, музичні резіли у Києві, Львові, Івано-Франківську, Кривому Розі, Вінниці й онлайн
Софія Богуславець
Читати

Дайджест культурних подій (з 2 по 7 лютого)

2 Лютого, 2026 в Події

Відкриття виставок, книжкові презентації, публічні лекції, концерти, танцювальні змагання, можливості для спеціалістів у Києві, Львові, Луцьку й онлайн
Софія Богуславець
Читати

Дайджест культурних подій (з 19 по 25 січня)

19 Січня, 2026 в Події

Виставки візуального мистецтва, музичні релізи і концерти, кінопрем’єри, презентації, можливості для молоді у сфері культури у Києві, Дніпрі, Львові, Івано-Франківську й онлайн
Софія Богуславець
Читати

Дайджест культурних подій (з 12 по 18 січня)

12 Січня, 2026 в Події

Виставки, кінопокази й культурні події, концерти, презентації видань у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові та онлайн
Софія Богуславець

Подкаст «Коли ми читаємо книжки» як простір феміністичного осмислення культури

авторка Яна Столяр - 22.08.2025 в Книжки

Премія «Слушно» від MEGOGO Audio оголосила цьогорічних номінантів. Серед них у категорії «Подкаст про читання й літературу» номінували і новий подкаст від DIVOCHE.MEDIA «Коли ми говоримо про книжки». У ньому співзасновниця медіа Оксана Павленко говорить із фахівчинями книжкової сфери про тексти та ширші культурні контексти, до яких спонукає прочитане. Розбираємося, як жіноче медіа створило такий формат розмов про літературу та чому цей проєкт вартий уваги.

Феміністичний голос в українському медіапросторі

Понад 10 років тому «Дівоче медіа» виникло, аби заповнити прогалину якісного контенту з жіночою оптикою в інформаційному просторі. Це не черговий глянець про красу та стосунки — проєкт від початку ставив собі більш амбітну мету. Видання визначає себе як незалежний жіночий журнал, який не боїться гострих тем і підтримує українську культуру, підсвічуючи роль жінок у процесах. «Дівоче» формує окрему нішу — медіа, яке дивиться на соціальні, культурні й особисті теми крізь призму жіночого досвіду. Тут публікують матеріали про фемінізм, гендерну рівність, психічне здоров’я, культуру турботи й ті проблеми, які традиційно залишалися поза «великою» журналістикою. 

Окремим напрямом роботи медіа стали подкасти: «На її плечах», де розповідають історії жінок, що змінювали українську культуру й суспільство; та «Чому їй не байдуже», у якому героїні діляться власними досвідами громадської активності, турботи й підтримки спільнот; є також серії про психічне здоров’я та репродуктивні права. Усі вони мають спільний знаменник: небайдужість до «невидимих» тем і прагнення дати голос тим, кого зазвичай не чують.

Ще однією ініціативою став власний книжковий клуб — спільнота жінок, що розвиває культуру читання та робить помітнішими голоси авторок. Учасниці приділяють особливу увагу жіночому художньому письму, а також знайомляться з працями філософинь, науковиць, публіцисток та активісток. Модерує його Оксана Павленко — співзасновниця DIVOCHE.MEDIA, журналістка та книжкова блогерка. Саме на перетині цього клубу та її блогу зародився подкаст «Коли ми читаємо книжки», де Оксана разом із дослідницями, письменницями, критикинями, блогерками говорить про те, що означає бути жінкою, яка пише, і жінкою, яка читає.

Про жінок в контексті літератури

Вирішальним моментом стала зустріч із дослідницею Аллою Швець під час обговорення в межах клубу «Першого вінка» — знакового жіночого альманаху, який наприкінці ХІХ століття відкрив простір для письменниць в українській культурі. Тоді й народилася думка про те, що подібні розмови мають жити у відкритому просторі, звучати голосно й публічно.

Перший епізод подкасту вийшов наприкінці травня 2025 року. Його темою стала історія «Першого вінка». Гостею студії була сама Алла Швець, що детально розповіла про контекст його створення, долі авторок та їхні плани на другий том, який так і не вийшов. Цей старт визначив і загальну рамку подкасту: кожен випуск присвячений одній ключовій темі або текстові, а гостею стає експертка, чия оптика допомагає глибше зрозуміти предмет розмови. 

Уже перші випуски засвідчили, що це не просто огляд новинок чи обговорення улюблених романів, а радше інтелектуальний майданчик, де книжка стає точкою входу в розмову про суспільство, ідентичність, травми та пам’ять. Станом на серпень 2025 п’ять епізодів доступні для прослуховування на подкаст-платформах. Кожен з них тематично сконструйований навколо однієї книги або жанру, проте трансформується у ширші смислові розмови.

У другому епізоді Оксана Павленко з письменницею-фантасткою Світланою Тараторіною глибоко аналізували, що означає «бути жінкою в антиутопії», обговорювали твори Маргарет Етвуд, Урсули Ле Ґуїн і низки сучасних авторок, які переосмислюють класичні канони фантастики. Йшлося й про те, як фантастика віддзеркалює суспільні страхи і надії та чому саме жіночі голоси в жанрі здатні по-новому проговорювати питання влади, тіла та майбутнього.

Третій випуск з Іреною Карпою був зосереджений на її спогадах про нульові, дебют у літературі, вплив російського ринку на тогочасних авторів і авторок, становлення ідентичності в час змін. Ведуча та гостя також обговорили, як працювали українські видавництва на початку 2000-их та як формувався новий жіночий голос у літературі. Окремо зупинилися на сучасних тенденціях, зокрема на переосмисленні попкультури нульових у контексті сьогодення.

У четвертому епізоді з Настасією Євдокимовою розмова сфокусувалася на проблемі нестачі жіночих імен у шкільній програмі, важливості біографічних контекстів і критичного читання. Торкнулися теми впливу літератури на формування світогляду, а також різноманітності жанрів і стилів у навчальній програмі. Обговорили і те, як важливо давати учням можливість не просто засвоювати текст, а й учитися ставити до нього питання, шукати підтексти, розуміти історичний і соціальний контекст творів.

Своєю чергою п’ятий випуск з літературознавицею Серафимою Білою був присвячений обговоренню жанру горору та його потенціалу в осмисленні травм, соціальних страхів і тілесного досвіду. Аналізували твори Ширлі Джексон, Мони Авад, боді-горор у квір-літературі та український горор як відображення війни та травми.

Таким чином теми епізодів охоплюють і історичні контексти, і жанрову літературу, й освітній дискурс, і сучасні культурні явища, але всі вони залишаються в полі фокусу — жіночого письма. Подкаст органічно продовжує ідеологію «Дівочого медіа», адже кожен випуск — це не лише розмова про конкретну книжку чи письменницю, а й віддзеркалення цінностей видання: підтримка жіночих голосів, осмислення досвіду через літературу, критичне читання, емпатію до чужих досвідів, історичну пам’ять. Фокус на жіночому письмі — це не данина моді, а свідомий вибір на користь голосів, які часто залишаються на узбіччі літературного мейнстриму.

Істотно, що проєкт не протиставляє жіноче письмо «загальному» — він просто створює простір, де ці тексти можуть звучати на повну силу. Це майданчик, що говорить про літературу глибоко, але водночас простими словами, щоб до цієї дискусії долучалися якнайбільше людей, бо аналізувати книжки можуть не лише дипломовані літературознавці.

Формат, який працює

Що робить цей подкаст цікавим? По-перше, живість розмови. Тут не відчуваються завчені запитання та заздалегідь підготовлені формальні відповіді — є справжній діалог із власними роздумами між людьми, яких цікавлять ті самі речі. По-друге, баланс між експертністю та доступністю. Гості подкасту — справжні фахівчині своєї справи, але розмова будується так, щоб бути зрозумілою для будь-кого, хто цікавиться літературою. По-третє, практичність. Кожен епізод завершується корисними рекомендаціями книг від гостей та ведучої, списки яких потім публікують у соцмережах «Дівочого медіа».

Подкаст «Коли ми говоримо про книжки» — це спроба створити новий формат культурної розмови, де тексти, написані жінками, отримують належну увагу та аналіз. Номінація на «Слушно» — логічний крок у визнанні якісного контенту, який резонує з аудиторією. Мета премії — підтримати розвиток аудіоіндустрії, підкреслити якість продакшну та популяризувати цей формат серед широкої аудиторії. Голосування відбувається онлайн, у ньому враховується думка як слухачів, так і професійного журі. До речі, у 2024 році перемогу у цій же категорії здобув подкаст медіа «Сенсор» «Висока полиця», у якому літературознавиця Богдана Романцова обговорювала з українськими інтелектуалами та інтелектуалками найбільші українські та світові книжкові премії та окремі тексти, що були відзначені цими нагородами.

Матеріал створено в рамках програми серпневої практики.

авторка
Яна Столяр

Схожі новини

Читати

Як відкрити для себе Валер’яна Підмогильного

2 Лютого, 2026 в Книжки

Добірка відео, подкастів і текстів про постать Валер’яна Підмогильного в літературі та суспільно-політичному житті до 125-ї річниці з дня народження
Яна Столяр
Читати

Хроніки офісних баталій на перехресті життя. Відгук на роман Кирила Половінка «Планктон»

16 Січня, 2026 в Книжки

Сатирична трагікомедія «Планктон» Кирила Половінка про офісні будні на тлі звичайних життєвих обставин, кохання, перемог і втрат
Яна Столяр
Читати

Там, де народжувалася українська книга: спецпроєкт «Читомо» про знакові видавництва

26 Листопада, 2025 в Книжки

Спецпроєкт «До друку!» про видавничі осередки 19–20 століть, друкарня Куліша, видавництво Грінченка, «Сяйво» та «Маса», «Українське видавництво» у Кракові і Катеринославі
Яна Столяр
Читати

«Історії про подорож»: пізнання себе й культури

4 Листопада, 2025 в Книжки

Про подорожування як культурне і пізнавальне явище в різних його інтерпретаціях, книжка як спосіб розповісти про мандрівку і спосіб для читачів подорожувати
Яна Столяр

Джерело

авторка Ангеліна Розмариця - 21.08.2025 в Есеї

Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.

А що ви робите, коли нервова система доходить до стану крайнього виснаження? Дихаєте? Я глибоко дихаю із заплющеними очима і руками на ребрах. Що ще?

Заземлення? В мене заводнення. Я повинна заводнитись. Хоча б почути воду. Як вона тече, переливається. Наче час, що невпинно несеться, і ти не можеш його зупинити. Але це і не потрібно. Най вона собі тече. І твоє життя так само тече.

На воду в джерелі можна дивитись вічно. А якщо її торкнутися, то холодок на шкірі змінює твою тактильність. Рука більше не та, і пальці не ті. Вони більше не печуть від клацання клавішами чи телефоном. Вони повертаються у дефолтний стан, як колись у лоні матері. Щоправда, там зазвичай дещо тепліше.

А якщо вмити обличчя чи напитися з джерела, то цей холод просочується всередину. Можна не ковтати, але ті сантиметри стравоходу, які ще відчувають — обов’язково скажуть: «нічого собі».

Люди придумали сауну, баню, хамам — щоб повернути відчуття в тілі. Відчути перепад температури. Якщо в бані облити голову холодною водою, то з рота видихається гарячий пар — наче у дракона.

А якщо ковтнути води з джерела, то по тобі розтікається то саме джерело, з якого ти вийшов. Не натруджене і розпарене, вкрите потом. А джерело, яке тисячі років служило нашим початком.

Зазвичай мені достатньо доторку.

Але зараз я постійно повертаюсь до буденності. Треба запам’ятати кожну деталь. Щоб потім написати. Але ж я не Коцюбинський, і в мене не помирає дитина. Для цікавого матеріалу одного джерела малувато.

То чому просто не насолодитись тим, що є?

Дихаю. Вдихаю. Слухаю. Торкаюсь.

Потім іду далі, забрідаю на полонину. Може, воно якось інакше називається, але най буде полонина, бо там нема дерев, видно долину і можна посидіти. Заземлитись.

Конюшина.

Одразу шукати чотирилисник. А може, не в конюшині щастя? Може, щастя — це отак-от сидіти, слухати цвіркунів і торкатись трави?

Але я заточена на пошук. Постійний пошук. Діяльність. Та чи треба мені взагалі той чотирилисник?

Одвічне питання «чи треба». Мабуть, коли я збиралась за годину до потяга, мені не конче треба було реорганізовувати книжкові полиці. Але чотири книжки, що лежали на столі, паралізували мої думки. Шафу я перекомпонувала, і тепер чекаю посилку з речами, які забула вдома.

То чи треба мені той клятий чотирилисник зараз?

Не бачу. Бачу, як паруються комашки, як бджілка намагається відкусити шмат мого чохла від телефону, бачу різнокольорових метеликів і квіти, а чотирилисника не бачу. Ну і нехай.

Подумаю про дідову дачу в горах, де пахло так само. Металеву коробку на майже вертикальній горі, яку він сам ставив багато років тому. Коробку, на ґанку якої він заварював мені гірські трави, смак яких я пам’ятаю досі. Ніде немає такого карпатського чаю, як у діда в Карпатах на горі.

Подумаю про металеву коробку, вивезену циганами на металолом з дозволу самого ж діда тисяч за двадцять гривень. І копійку на радянських номерах ще за вісім. Бо дід начебто і є, але він відчайдушно намагається нічого по собі не лишити, бо «уже скоро».

Про коробку, яку цигани розібрали, лишивши по собі рештки арматури і почавлені помідори. Помідори, які дід якимось дивом вирощував на глині. Коробку, за якою я дитиною лазила по найсолодші суниці на світі. Свою останню дідово-бабкину суницю я пропустила рік тому, і не знавши про неї. Бо брат зібрав стаканчик, з’їв половину, а іншу половину збирався привезти мені до Києва, але забув її в холодильнику.

Ніколи не знаєш, коли дідово-бабкина суниця буде останньою.

Шо то за слово таке дивне «дідово-бабкино»? А воно і неправильне, бо має бути «дідиково-бабкине». Бо в мене в дитинстві були мамка, бабка і дідик. Татко теж був, але так назвати тепер військового язик не повертається. Більшості оте «бабка» і «мамка» здається дивним і зневажливим, а для мене то були самі милі, ніжні і щемкі слова. Правда, я тоді не зовсім розуміла щемкості. Ну бабка, то й що. Є вона і є.

Мабуть, мені достатньо. Стихії, що існували споконвік, роблять свою справу — нервова система знову зв’язно формулює думки, а це значить, що можна іти писати. Але про що?

Я завжди хотіла бути кимось іншим. Буквально. Побувати всередині іншої людини: відчути, як вона рухається, що думає, на що звертає увагу, що їй подобається і як їй смакує їжа. От, наприклад, в мене є шкарпетки з пандами. А що, як написати про маніяка-футфетишиста?

Здається, я відкрила нову грань письма. Писати — це та сама можливість перевтілитись, про яку я мріяла усе життя. І як колись я намагалась уявити себе на місці дівчини, яка танцювала краще за мене — щоб зрозуміти, як вона це робить, — так я зараз можу побути футфетишистом кілька годин. Щоправда, я не зовсім розумію, нащо мені ним бути. Але що робити, якщо він лізе з мене тут і зараз?

Якщо ту дівчину я так і не відпустила за багато років, то футфетишист лишився на папері, і більше не потривожить мене. Я вже ним була: погидувала, позбуджувалась, поблювала, і на тому досить. Це як зустрітись зі шкільним коханням — а в нього пузце. Хай лишається там. А я піду далі ходити чужими свідомостями у себе в голові.

Фото надані авторкою і Litosvita.

авторка
Ангеліна Розмариця

15 есеїв студентів Літшколи від Litosvita

авторка Софія Богуславець - 21.08.2025 в Есеї

У серпні платформа творчого і професійного письма Litosvita провела «Літературну школу в Карпатах». Це проєкт, що дає змогу учасникам та учасницям провести час у колі однодумців, зануритися у власні тексти і попрацювати над ними разом із лекторами та лекторками. Серед лекторів і спікерів, які курували навчання, — фахівці сфери: письменни_ці, літературознав_иці, редактор_ки.

«У 2010 році ми вперше провели “Літню літературну школу в Карпатах”, а відтак вона дала поштовх для створення системного освітнього проєкту. Ми поєднали гори, відпочинок, навчання, роботу з текстами та спілкування спільнотою. Вийшов такий собі творчий табір для дорослих. 

Тут ми робимо акцент на відшліфовуванні навичок (creative writing), професійному нетворкінгу та класному відпочинку в колі письменників і творчих людей. На Літшколі знаходять друзів, бета-рідерів, редакторів, майбутніх партнерів для навкололітературних проєктів. Спільнота “своїх” багато важить, тому це важливий для нас проєкт у часи, коли багато чого давно стало онлайн», — коментує команда Litosvita.

Протягом 6 днів учасники відвідували лекції, майстер-класи й практичні заняття, на яких працювали з текстами, читали свої твори та гуртом їх обговорювали. Зокрема, в межах Літшколи вони дізналися більше про формат есею.

«Есей — це можливість міркувати й водночас спостерігати за рухом думки, ніби за мʼячиком під час гри у пінг-понг. Ми з командою Litosvita хочемо зафіксувати цей досвід, запамʼятати цю Літшколу, підкреслити найважливіше, прокоментувати на берегах. Водночас таке письмо — важлива практика для кожного й кожної, хто за це береться. Починатися все може з ранкових сторінок — коли ви відпускаєте тривоги й звільняєте простір для творчості, — а далі поглиблювати, формувати цей ланцюжок думок й ідей», — коментує літературознавиця, головна редакторка медіа про культуру «Сенсор» і лекторка Літшколи Анастасія Євдокимова.

За підсумками «Літературної школи в Карпатах» «Сенсор» спільно з Litosvita публікує 15 есеїв на сайті медіа. У своїх текстах учасники й учасниці «Літературної школи в Карпатах» діляться тим, що їх хвилює: це думки про особисте, які водночас торкаються кожного й кожної, а  також міркування про те, яким може бути письмо і як проявити себе та власні враження через слова:

Стереометрія. Єлизавета Козловець

Як я перестала ненавидіти ранкові сторінки. Марія Гамуля

Ґрифіндор, 3008-ий рік. Уляна Кривохатько

Словотерапія. Терапія словом. Олексій Геращенко

Не вірю, але було: шість днів, які перетворилися на вісім історій. Галина Кравець

Бите скло. Анастасія Козловець

Слово — це хвиля. Олена Роман

Убий своїх конкурентів. Наталія Торбич

FOMO, або Як не втопитися в шоколадній річці. Валерія Бабко

Синусоїда. Ігор Тітов

Вічність про них подбає. Аліна Карбан

Як я знайшла Ґ. Ольга Іськович

Джерело. Ангеліна Розмариця

Не рандомні історії. To be or not to be. Ірина Лянна

На шляху до вічності. Наталія Трикуш

авторка
Софія Богуславець

Схожі новини

Читати

Про те, як місце може стати мандрівкою до себе: рецензія на роман «Ворошиловград» Сергія Жадана

14 Червня, 2025 в Есеї

Роман про мандри Донеччиною, Слобожанщиною і часом — повернення себе і до себе, взаємозв’язки і єднання
Ангеліна Пилипенко
Читати

9 есеїв за книжками новітньої української класики

2 Червня, 2025 в Есеї Книжки

Про те, якою є сучасна критика й аналітика, через есеї-рефлексії про відомі книжки української літератури, серед яких романи і збірки віршів
Софія Богуславець
Читати

Дослідити літературу через есеї

1 Червня, 2025 в Есеї Книжки

Добірка матеріалів-есеїв про літературу, огляд тенденцій і явищ літератури крізь призму творчості й життя провідних письменників і письменниць
Софія Богуславець
Читати

Лекція Остапа Сливинського про подорож як есей

19 Грудня, 2024 в Есеї

Лекція про жанр подорожнього есею, його особливості та приклади для натхнення
Діана Делюрман

На шляху до вічності

авторка Наталія Трикуш - 21.08.2025 в Есеї

Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.

Настільки гарно довкола, що в голові порожньо. От зовсім порожньо. І в цій порожнечі є щось унікальне і досконале. Гори прокидаються під першими променями сонця, скидають теплу туманну ковдру. Ліс шумить, нашіптує якісь досі не відомі сенси. Звуки розбитого скла і шуму ракет в моїй голові затихають. Наче їх ніколи і не було. І мене не було. Не було нічого, що може порушити цю тишу і сказати сонцю: «Зупинись, не розпочинай сьогоднішній ранок». Яке місце в цьому світі має людина? Творця? Володаря? Чи, може, вона просто маленька піщинка, яку океан Всесвіту то заносить на берег життя, то вимиває назад, у вічність?

І в цій вічності добре, в цій порожнечі і водночас наповненості. Яка живе і пульсує в мені зараз, вчора, завжди. Навіть тоді, коли здається, що ніщо не здатне перемогти людську жорстокість і бажання затягнути ще одну країну в чорну діру, бажання використати енергію атома для самоствердження людського его. Навіть у такі часи Всесвіт спокійний. Хвилі його океану енергії повільно омивають береги людського існування. І дарують розум, позбавлений думок, повний спокій і відчуття присутності в моменті. Бо ця мить і є самим життям.

Хочеться зберегти її, запакувати з собою як сувенір з Карпат і поставити вдома на ком’ютерному столі. Запах трав, свіжий подих вітру, блакить неба, в якій де-не-де хтось розсипав пір’я. Але як це зробити? Як жити наповнено й усвідомлено у світі, повному болю і жорстокості, коли твоїми вірними друзями стають тривожність, сумніви і страх? «Будь там, де ти є, інакше ти проґавиш своє життя», — казав Будда.  І, здається, я вперше розумію його слова. А можливо, і не розумію, але усвідомлюю. Кажуть, що для істини не потрібне розуміння, вона просто існує. Як і мить: ти або приймаєш її, або ні; або помічаєш її, або думки про минуле чи майбутнє заковтують тебе в свою прірву невизначеності. Так, життя бурхливе, непередбачуване, невідоме і тому прекрасне. Ти ніколи не знаєш, що здивує тебе наступного разу, що захопить твій погляд і зіб’є темп серцебиття. 

Пригадую картину Ван Гога «Пшеничне поле з кипарисами». Хмарки пливуть у блакиті, вітер колихає колоски пшениці, поле дихає, як море. Біля неї можна стояти довіку, милуватись моментом, що постав колись перед поглядом митця. Він створив щось вічне, зосередившись на миті, на своїх відчуттях: запаху пшениці, шелестінні колосся, щось саме в той момент здалось автору унікальним, вартим того, щоб швидко схопитись за пензель і творити.

У творчості ховається унікальна магічна сила, сила життя, вміння любити життя. Вміння наповнювати момент своєю присутністю, адже краса не існує ззовні — краса народжується тільки тоді, коли вона знаходить відгомін у нашій душі. Як сказав Макс Кідрук: «Плекайте здатність дивуватись». Для мене ця здатність розквітає у пошуку унікальних миттєвостей життя. Або радше у вмінні бачити кожну мить життя неповторною, як і цей ранок у горах.

Нарешті розумію, чому я тут, на Літшколі. Бо коли душа прагне писати, ти можеш спочатку опиратись, сто разів питати навіщо, а в якийсь момент просто йдеш за її покликом. За цим сміливим і безупинним бажанням душі перетворити мить у вічність через письмо. І я готова мандрувати цим шляхом все далі і далі, хапатись за ручку, за олівець, за що завгодно, і писати, ловити момент. «Якщо ви хочете зробити щось велике в один прекрасний день, пам’ятайте: один прекрасний день — це сьогодні», — Джордж Лукас.

авторка
Наталія Трикуш