Концентрат сучасної української музики: КЕМП 2.0 «На її основі»

авторка Ірина Обухова - 03.09.2025 в Музика

Розвиток сучасної української музики неможливий без відкриття нових імен і нових жанрів. Створити простір зі сприятливими умовами для митців складно, але можливо. А якщо творчих людей розділити на команди і щодня давати нові завдання, результатом може стати збірка крутих різножанрових треків.

Музичній платформі «На її основі» трохи більше року, і за цей час зроблено чимало: проведено 2 Музичних інтенсиви, які потім переросли у  ютуб-шоу «За її лаштунками» і знято три його випуски, проведено два КЕМПи, видано дві грантові підтримки на суму 2,4 млн гривень для 20 артистів. Ціль діяльності платформи — підтримувати сучасну українську музику. Для того, щоб підтримка була комплексною, і стався позитивний вплив на всю українську музичну індустрію команда намагається залучати якомога більше її ключових представників.

Місія і вектори платформи

Створити спільноту не тільки для артистів, а й для продюсерів та музикантів. Коли створюються всі ці сервіси, ламається парадигма, що музична індустрія дуже закрита і достукатися до неї дуже важко. «На її основі» зривають цю завісу і створюють власну екосистему підтримки, взаєморозуміння. Учасники спільноти діляться релізами, івентами, порадами, класними можливостями, будуючи нову хвилю української креативної музичної спільноти.

Фотографка — Tanya Horbatiuk

Загалом платформа має декілька векторів. Перший вектор — це грантова, фінансова підтримка. Гранти в загальній сумі 1 200 000 грн даються за трьома рівнями підтримки: на запис і зведення, запис і промо; запис  промо і кліп. Що важливо, кошти видаються не переможцям, а напряму виконавцям послуг — студіям звукозапису, незалежним саундпродюсерам і режисерам кліпів, таким чином підтримка відбувається не тільки самих артистів, а і дотичних креативних бізнесів.  Сервіс проводиться двічі на рік, має 3 етапи відбору: технічний, фокус група з 12 представників професійної спільноти та зіркового журі, які сформували десятку переможців. Всі треки записані за підтримки з грантової програми На ЇЇ Основі можна почути на стрімінгових платформах і в кінці вересня буде новий відбір.

Другий вектор — музичне шоу «За її лаштунками». Доволі цікава концепція музичного інтенсиву (з якого виріс ютуб-шоу): артист і саундпродюсер зводяться в пару й за два дні пишуть трек. Якщо артист у якомусь творчому застої чи пошуку, то ці обмеження у часі слугують  поштовхом і починають запускати креативні процеси. З’являються спроби нових жанрів у співпраці з новими людьми під керівництвом головного ментора.

Весь цей процес фільмується в ютуб-шоу. Цей формат дає змогу простежити професійну динаміку у розважальному стилі. Тут можна побачити, як створюється трек, адже є багато меломанів, людей, які захоплюються музикою, але не всі розуміють, як цей процес відбувається. Це підбір тексту, мастеринг, робота з саундпродюсером, який це все зводить. Іноді працювати в парі саундпродюсеру й артисту буває дуже важко, і все це показано в ютуб-шоу. Головний ментор шоу — саундпродюсер і DJ Діма Badwor7h. Він скеровує та дає творчі завдання.

Треки після інтенсиву допрацьовуються і обов’язково опиняються у вільному доступі для прослуховування на стрімінгових майданчиках, Два випуски вже можна переглянути на ютуб-каналі, третій вийде на початку вересня.

Сонграйтерський кемп

Фотографка — Tanya Horbatiuk

Третій вектор платформи «На її основі» — КЕМП. Сонграйтерський кемп — доволі відомий світовий формат взаємодії креативних людей у музичній індустрії. Він не новаторський, але унікальний — адаптований до українських реалій.

Як це відбувається: на п’ять днів артисти їдуть до одного з регіонів України (перший КЕМП проводили на Чернігівщині, КЕМП 2.0 — на Черкащині) — для того, щоб створити нову музику. Учасники діляться на команди. Склад команд щодня змінюється, але кожна група складається з сонграйтера (артиста), музиканта, саундпродюсера і ментора (досвідчений автор пісень). Результатом спільної праці є треки, по одному від кожної команди. Щодня учасники отримують нові завдання: спробувати себе в новому музичному стилі, не використовувати певні музичні інструменти, використати звуки однієї з чотирьох стихій, озвучити уривок гри. Після закінчення КЕМПу треки доопрацьовують для релізу на стрімінгових платформах.

Створення треків

Учасники щодня перемішуються, створюючи нові команди. Так вони можуть отримувати новий  для себе досвід. На створення демки (чернеткової версії треку) виділяється час — вісім годин. Ввечері проводяться спільні прослуховування написаних демок: кожна команда представляє свою роботу, і головний концептуальний ментор, яким у травні 2025 року був музичний продюсер Антон Кукрі, оцінює їх, дає фідбек. І що в синергії у них вийшло, можна послухати у збірці На її основі «КЕМП 2.0», до якої увійшли насправді дуже різні за жанрами треки. Реліз збірки відбувся 22 серпня на всіх стримінгових платформах.

А ще майстер-класи

Крім написання треків, на кемпі щодня проводяться лекції, спікерами яких стають представники які вже багато часу в музичній індустрії, мають багатий професійний бекграунд, так і ключові гравці локальної музичної спільноти. Наприклад, на КЕМПі 2.0 організатор Черкаського фестивалю «ГайдаFest» Денис Гайда і місцевого музичного майданчику Перший Творчий Паб UKRиття Дмитро Жежерун поділилися власним досвідом: як організовувати музичний фестиваль, як знаходити артистів, коли у тебе нуль грошей і ти дуже молодий, але маєш багато ентузіазму. Так утворюються зв’язки між музичними бульбашками різних куточків нашої країни.

Фотографка — Tanya Horbatiuk

Наступний крок після кемпу — альбом і можливості

Збірка На її основі «КЕМП 2.0» стала результатом всієї плідної роботи. До неї офіційно увійшли 19 треків. Прослухавши їх, відчуваєш наскільки багато жанрових тонкощів відкрили для себе автори треків. Наприклад Alice Change треком «Карамельна любов» відкриває новий піджанр в українській музиці — каваї-бейс (поєднання елементів гіперпопу та азійського візуалу). 

Насичені інструментальними звуками, а також звуками живої природи композиції передають не тільки настрої, а й стихії, емоції, відчуття. Саме таким є трек від Slukhay Sashu «Черкаський ліс». Ця музика геть не схожа на те, що крутять в ефірі FM-радіостанцій і показує, наскільки ширшою та інакшою може бути творчість нових сучасних українських музикантів.

Після участі в КЕМПі автори зможуть далі розвиватися: записувати кліпи на треки створені спільно, виступати з ними на фестивалях, ходити на подкасти. Це така комплексна історія поштовху, але ці артисти все одно залишаються артистами екосистеми платформи, вони можуть брати участь і в інших її проєктах.

Ілюстрації і фото надані платформою «На її основі»
Фотографка — Tanya Horbatiuk

авторка
Ірина Обухова

Мандрівки душ і гра з мовою: чого очікувати від українського перекладу роману Девіда Мітчелла «Атлас хмар»

авторка Катерина Куслива - 03.09.2025 в Книжки

У серпні цього року у видавництві «Жорж» вийшов друком роман «Атлас хмар» британського письменника Девіда Мітчелла в перекладі Катерини Дудки й Остапа Українця. Твір об’єднує шість історій різних людей з різних епох. Усі вони дуже далекі одне від одного, проте все ж мають щось спільне — не тільки однакову родиму пляму у вигляді комети, а й зв’язок на рівні душ.

З редактором українського перекладу твору Романом Трифоновим обговорили унікальність творчості Мітчелла й особливості мови в «Атласі хмар».

Дехто з поціновувачів літератури ділиться, що це буде їхнє перше знайомство з цим автором. Тож у мене до вас запитання: якби ви презентували Девіда Мітчелла українській аудиторії, що би про нього розповіли?

Я не буду говорити про те, що можна нагуглити, — скажу, як бачу цього автора. Отже, Девід Мітчелл, на думку багатьох критиків і тих, хто пише про сучасну літературу, один із найкращих англомовних прозаїків світу сьогодні. У своїх романах Мітчелл класний і як майстер блискучої, вишуканої фрази, і як сценарист — яскравий і дивовижний у побудові сюжету, персонажів і загалом усесвіту своїх книг.

Якщо говорити суто про українське видання Мітчелла, то хочу сказати, що йому пощастило з перекладачами. На сьогодні українською, крім «Атласу хмар», видано ще три книги автора: «Тисяча осеней Якоба де Зута», перекладена Оленою Любенко, «Дім на Збіччі», перекладена Ганною Яновською, і «Кістяні годинники» в перекладі Катерини Дудки й Остапа Українця, які працювали й над «Атласом хмар». Усі ці люди — професіонали своєї справи. Вони приймають виклик стилістичної різноманітності Мітчелла й подають його так, щоб українською це читалося настільки ж класно, як і в оригіналі.

Остап Українець і Катерина Дудка

Я знаю, що ви редагували й інші твори Девіда Мітчелла, зокрема «Кістяні годинники» й «Тисячу осеней Якоба де Зута», а також багато книжок інших авторів. Тож як ви вважаєте, що вирізняє сюжети Мітчелла? Чим вони унікальні?

По-перше, тим, що всі вони поєднуються в один великий усесвіт. Кожний твір певним чином відсилає нас до інших робіт автора, а також дає змогу побачити, що в долі однієї людини, яка живе, наприклад, у наш час, може бути відгомін долі когось, хто жив за два чи більше століть до цього. Сюжети Мітчелла виходять за межі нашої реальності. Його романи криють певну загадку, зв’язок, який читач(-ка) може спробувати розгадати.

Окрім цього, я б хотів звернути увагу на те, як по-різному влаштовані його тексти. Наприклад, «Тисяча осеней Якоба де Зута» має конкретне місце дії (острівець біля берегів Японії), час дії (кінець XVIII — початок XIX століття), наскрізний сюжет — тобто це класичний роман. А ось у «Кістяних годинниках», «Домі на Збіччі» й «Атласі хмар» Мітчелл використовує прийом, який, напевно, можна назвати його улюбленим. Усі ці твори складаються з кількох епізодів, які вибудовані хронологічно від минулого до теперішнього або майбутнього і які пов’язані між собою.

Відстань між часами й локаціями в одному романі Мітчелла може бути різною: відносно малою, як у «Домі на Збіччі» (5 епізодів, події у яких відбуваються в одному й тому ж домі протягом кожних дев’яти років), а може бути гігантською, як в «Атласі хмар» (5 різних епох, з 1850 року до постапокаліптичного майбутнього). Але саме ідея побудови твору з кількох різних епізодів, кожен з яких старанно прописаний, і об’єднання їх за одним задумом, який читач(-ка) розуміє ближче до кінця роману, — яскрава фішка автора.

До українського читача твори Девіда Мітчелла дійшли доволі пізно. Його книжки, що побачили світ у 2000-х чи 2010-х роках, в Україні переклали й видали лише в 2023 році. Як ви думаєте, Романе, чому так сталося?

По-перше, тому що український переклад поступово освоює величезні багатства світової літератури, а це не одномоментний процес. Ми крок за кроком вводимо у свою культуру все найкраще, що є у світі. Ну і, по-друге, необхідно було спочатку знайти твір, домовитися, купити права, сформувати команду й дати їй змогу працювати в комфортному темпі, щоб забезпечити відповідну якість.

Мені здається, хорошою відповіддю на ваше запитання є одна фраза Наталії Протас — директорки видавництва «Жорж», яку вона якось сказала мені в розмові саме про Мітчелла: «Видавати книгу — це як вино робити. Спершу треба посадити виноград, а перед тим — вибрати для цього місце з правильними умовами, виростити лози, зібрати плоди, зробити вино… І найкращим буде лише вино вистояне». Так само й робота над публікацією книги потребує певного часу.

«Тисяча осеней Якоба де Зута», «Дім на Збіччі», «Кістяні годинники» Девіда Мітчелла

І ось у «Жоржі» «зібрали врожай» і читачі отримали фінальний продукт — український переклад «Атласу хмар». У 2012 році, між тим, уже вийшла екранізація за твором. Утім, фільм називається «Хмарний атлас», і тому багато кого зараз дивує, чому роман у перекладі назвали дещо інакше. У чому полягає різниця?

Мене більше дивує, чому не дивує назва «Хмарний атлас», адже це нетипове поєднання слів. Хмарним може бути день, наприклад, чи небо, у переносному значенні настрій тощо. Атлас же — це зібрання мап. Тож у цьому випадку ми використовуємо іменник — атлас чого? Наприклад, атлас доріг, гір, країн і так далі.

В англійській (Cloud Atlas) можливі різні граматичні трактування, бо в цій мові суто за місцем у словосполученні іменники перетворюються на прикметники й навпаки. Тому, щоб правильно перекласти назву українською, потрібні логіка, здоровий глузд і відчуття мови. І контекст самого твору, звісно, а там ідеться про «картографію небес», якими мандрують хмари, як душі людей — часом.

Коли ми у видавництві обговорювали, чи «віддати данину традиції», чи все ж таки зробити ставку на точність, обрали другий варіант. І я запевняю: «Атлас хмар» — граматично правильний переклад назви твору.

У продовження теми про мовні нюанси роботи: які для вас, як для редактора, були найбільші виклики щодо українського перекладу роману?

По-перше, передати стилістику так, щоб українською це звучало так само яскраво, як написав сам автор. І по-друге: відобразити належним чином індивідуальність кожного персонажа. У Мітчелла вони всі говорять по-різному, а в «Атласі хмар» це найбільш помітно. Хоча насправді з цими викликами передусім стикалися перекладачі.

У результаті, в «Атласі хмар» маємо кілька версій української, так само, як в оригіналі — кілька версій англійської. У першій частині — про ХІХ століття — правопис і стиль мовлення архаїзовано. Поступово події у романі рухаються ближче до нашого часу, а потім доходять до постапокаліптичного майбутнього, у якому, зокрема, мова вже стає хаотичною і невпорядкованою, бо зникло багато що, до чого нас привчила цивілізація.

Олена Приходченко і Роман Трифонов

Коли ми з перекладачами розробили мовну концепцію в «Атласі…», я, як редактор, і коректорка роману Олена Приходченко відстежували, чи стиль тексту відповідає тому часу, який він описує. У деяких випадках перекладачі вигадували власні правила, щоб відобразити мовні варіації, придумані самим Мітчеллом, або особливості мови конкретного персонажа, тож ми перевіряли точність не тільки за канонічними правилами різних часів, а й за створеними вже Остапом і Катериною — чи всюди вони дотрималися власних ідей. Словом, це був надзвичайно цікавий квест.

У цьому романі все цікаве мовою тільки починається. «Атласом хмар» варто цікавитися не тільки через стилістичні фішки, а й через те, що самі персонажі та їхні історії неймовірні, а в результаті виявляється, що всі вони ще й пов’язані між собою.

Якщо заглиблюватися в стиль мови кожного персонажа й кожної епохи, на що ви спиралися, щоб якомога детальніше передати їх?

На філологічні знання про те, якою тоді була норма української мови, які слова в ній вживали. Наприклад, у ХІХ столітті в західноукраїнському варіанті мови в деяких випадках використовували букву «ї» після приголосних (найлїпший, цїкавий). Остап з Катериною вирішили цей принцип внести в частину «Атласу хмар» про ХІХ століття. Плюс, у ній задіяли багато слів, звичних для того часу, а зараз уже рідкісних. В епізоді роману про 1970-ті немає букви «ґ», бо в українській 70-х років її не було. А в тексті кінця ХІХ століття й тексті, ближчому до сучасності, вона є на своєму місці.

Так само мова змінюється від персонажа до персонажа. Один герой використовує специфічні скорочення, інший ставить значок амперсанд (&) замість сполучника «і». Герої частини про футуристичне майбутнє вживають слова «сервер» і «серверка», маючи на увазі не комп’ютер, а людину. Мова майбутнього, за версією Мітчелла, спрощена — наприклад, персонажі вживають слово «форд» як збірне на позначення будь-якого автомобіля.

Нам хотілося побачити головне: яку ідею автор вкладає в мову того чи іншого часу? Ми працювали не механічно, а повністю відтворювали оригінальний задум. Особливості стилю мови роману — виклик не тільки для перекладачів і редактора, а також і для читачів. Щоб вони сприйняли й відчули історію, яку розповідає Мітчелл. Щоб усі ці тонкощі тільки глибше занурювали їх у твір.

У «Тисячі осеней Якоба де Зута» є післямова Мітчелла про те, як працювати з історичними матеріалами в літературному творі. І він говорить дивовижну річ, яка в перекладі Олени Любенко звучить так: «Історичний романіст повинен вигадати якийсь діалект, історично неточний, але правдоподібний». Тобто за ідеєю Мітчелла, як я розумію, головне за допомогою мови створити відчуття відповідності часу, що його описує текст. У тому ж перекладі Мітчелл називає історичний діалект «минульським», а далі порівнює його з «шаром лаку з ефектом старовини на новому сосновому комоді». Це дуже характерно передає те, як він працює з мовою.

До речі, у «Тисячі осеней…» події відбуваються на межі XVIII і ХІХ століть, але його мова не сильно архаїзована, у ній є лише окремі штрихи часу. Тому і в перекладі Любенко текст оформлений сучасною українською, проте з певними елементами, що створюють відчуття тієї епохи. Наприклад, замість слова «перекладач» використовується тодішнє поняття «тлумач». 

А в «Домі на Збіччі» фішка в тому, що події відбуваються в більш-менш короткий період — з 1979 по 2015 рік. За цей час мова не сильно змінилась, проте історія має різних оповідачів, які по-різному передають свої почуття, вживають різні слова, мислять по-своєму. Це передано як в оригіналі, у Мітчелла, так і в перекладі Ганни Яновської.

Що для вас, Романе, найцікавіше або найдорожче, зокрема в «Атласі хмар», як для читача?

Мені здається, те, як усе з усім пов’язане в дуже дивні, химерні способи, які ми ніколи не можемо передбачити, але водночас які завжди шукаємо, для яких прагнемо щось робити. Сюжети далекі один від одного психологічно, географічно й хронологічно, проте мають спільний зв’язок, як це є у багатьох творах автора.

Мітчелл показує: ти ніколи не знаєш, хто врешті-решт захоче зануритися у твій світ і хто знайде відголоски власного життя в тому, що прожив, описав і передав ти. Я наводив цей приклад на «Книжковому Арсеналі», повторю й тут: якщо тобі здається, що тебе ніхто не розуміє, і це відчуття затягує тебе в глибоку депресію, може несподівано виявитися, що колись давно голландський писар на острові біля берегів Японії відчував те саме в геть інших обставинах і ви вдвох могли б чудово зрозуміти одне одного. Існування цього зв’язку з чиєюсь душею, про яку ви навіть ніколи не знали, — одна з дуже важливих для читачів ідей Мітчелла.

Це насправді дуже цінна річ. Незважаючи на те, що сьогодні ми можемо постійно бути на зв’язку з іншими людьми, знаходити інформацію в інтернеті, запитувати щось у чата GPT, ми дуже часто почуваємося ніби ізольованими, ніби ми самі по собі й нас ніхто не розуміє. Чи наші почуття, мрії, емоції узагалі для когось важливі? Така парадоксальна історія.

Та хоч би взяти назву: «Атлас хмар» — що це, власне, таке? Це метафора душі, як говорить Мітчелл: «Душі мандрують віками, як хмари — небесами». Його персонажі шукають відгомін своїх переживань в інших людях. Письменник ніби показує: гляньте, яке це диво, що цей зв’язок можливий.

Роман Трифонов

А якщо говорити про зв’язок Мітчелла з читач(к)ами, чи бачите ви його, як автора, який міг би резонувати із саме українською аудиторією в нинішніх наших умовах, культурних і політичних?

Можемо пошукати відповідь у його сюжетах. Наприклад, у «Кістяних годинниках» серед персонажів є журналіст, який працює у гарячих точках, описує екстремальний досвід того, що відбувалося, наприклад, в Іраку. Тут ми можемо говорити про відлуння травматичного й посттравматичного досвіду, який Мітчелл дуже майстерно описує. 

Дуже близькою є паралель із сюжетом «Тисячі осеней Якоба де Зута». Це один із моїх улюблених фрагментів — коли до крихітного голландського острівця біля Японії припливає англійський корабель і вимагає здатися й перейти під британську юрисдикцію. Голландці починаються метушитися, сперечатися, що з цим робити. Є ті, хто вагається й хоче здатися, але є й ті, хто залишаються стояти непорушно (і в результаті мають слушність). Англійці спершу тріумфують: «Дедзіма [острів] практично наша», та капітан розуміє, що оце «практично» — перша фальшива нота. Щось ця історія трошки нагадує — про «три дні» й таке інше.

З іншого боку, сам факт того, що Мітчелл з його неймовірним стилістичним регістром звучить українською, говорить нам про те, що наша мова як елемент ідентичності й опору бере нові вершини, демонструє завдяки цим романам новий потенціал, який також є частинкою кожного з нас. Колись Максим Стріха, науковець і громадський діяч, назвав переклад частиною націотворення. Інакше кажучи, створення української версії, наприклад, того ж «Атласу хмар» є ніби новою пригодою нашої мови.

Наразі «Атлас хмар» може бути актуальним українській аудиторії зокрема розумінням поворотів історії й того, якими химерними вони бувають. А ще ідеєю, що за будь-яких обставин важливою є позиція, яку людина обирає для себе.

«Атлас хмар»

Ну і насамкінець: чи не поділитеся, Романе, які ще твори Девіда Мітчелла ви хотіли би бачити в українському перекладі?

Усі. І всі вони будуть поступово видаватися: «Жорж» має такий план. Таким є концептуальний підхід видавництва — вводити автора в український контекст повністю. Але тут також виходить цікава стратегія: публікації не мусять бути за хронологічним принципом — є своя внутрішня логіка, за якою видаються твори, щоб поступово знайомити читача зі світом автора.

Якщо вже виділяти один твір, то якнайшвидше я хочу побачити українською «Авеню Утопії» — найновіший роман Мітчелла. Він зараз на фінальному етапі перекладу. Працюють над ним знову Катерина Дудка й Остап Українець. Це дуже цікавий твір про вигаданий рок-гурт 1960-х. У романі передано атмосферу тих часів рок-н-ролу, натхнення, свободи, наявно багато текстів пісень, музики, а один персонаж має прізвище де Зут — тобто матимемо можливість провести нові зв’язки й паралелі у творах Мітчелла.

Ілюстрації і фото — надані Романом Трифоновим, видавництвом «Жорж»

Музей зайнятості: все, що ви не хотіли знати про роботу

авторка Поліна Пискурьова - 02.09.2025 в Есеї

Це не просто подорож крізь час, це каталог людських навичок, які зникли, ще не з’явилися або вже здаються підозріло знайомими. Далі про професії, що колись були сенсом життя, стали анекдотом або ось-ось виникнуть. Якщо в минулі часи, щоб називатися працівником, треба було вполювати мамонта, зорати поле чи бодай не померти під час зміни в шахті, то сьогодні достатньо вміння сидіти у зручному кріслі й критично аналізувати, хто саме тебе втомлює. Що сталося з працею? Та нічого. Просто людство нарешті визнало: сенс не обов’язковий.

Гнучка праця

Що ми вважаємо роботою? Іноді — з потреби. Часто — з розпачу. Завжди — з вірою у майбутнє, де праця гарантує не лише виживання, а й самореалізацію. Сьогодні, коли традиційні форми зайнятості втрачають чіткі межі, самозайнятість постає не лише як спосіб забезпечити себе працею, а і як проєктування умов для її існування. За Полем Анрі Гольбахом, людина завжди залишається залежною від суспільства, в якому панують норми й закони, що водночас обмежують і дозволяють свободу. Як писав Жан-Жак Руссо, ми можемо бути вільними лише в межах, які нас обмежують.

Юрій Болса. Праця в тіні, яка захищає від сонця, 2023. Фото Поліни Полікарпової, Юрія Болси

Цей парадокс свободи особливо помітний у явищі «вимушеної продуктивності» — коли працювати змушує не натхнення, а економічна потреба. Проте саме тут народжується гнучкість — здатність вигадувати нові формати зайнятості. У XIX–XX століттях це були «люди-будильники» у Британії, оператори ручного зʼєднання міжміських дзвінків чи фахівці з перемотування VHS-касет у відеопрокатах. Усі ці професії з’явилися як відповідь на вимоги часу — і зникли, коли час змінився. 

Такі приклади демонструють, як тонка межа між самозайнятістю та найманою працею постійно зсувається. Людська праця адаптується, мутує, набуває гібридних форм, часто викликає більше запитань, ніж дає відповідей. У її основі залишаються базові мотиви: інтерес, бажання діяти, самореалізація, готовність до змін. Іноді це — вибір, іноді — вимушене рішення. Але завжди — крок у невизначене.

Марія Прошковська «Невидима праця»

Вартість натхнення

Історичну еволюцію трудової ролі добре видно на прикладі художника. Колись ремісник виконував замовлення, підпорядковуючись майстру. Мистецтво було служінням. З епохою Відродження зʼявляється митець-автор, індивідуальність, що підписує свої роботи. Пізніше, у Новий час, виникає вільний ринок мистецтва, а в музеях — куратор, що зберігає, коментує, формує контекст. У ХХ столітті куратор стає співтворцем: він не просто організовує виставки — він створює нові сенси. Але попри це, художник чи куратор досі часто лишаються поза уявленням про «справжню» роботу. Їхня діяльність сприймається як примха, безробіття чи ризикований стиль життя. 

Українська мисткиня Лада Наконечна в серії графічних робіт Made in… буквально порахувала вартість одного робочого дня художника в різних країнах. Вона створювала однакові малюнки за однакових умов — в Україні, Польщі, Німеччині, Швейцарії — і фіксувала оплату за день згідно із середньою місцевою ставкою. У Швейцарії — 315 франків. В Україні — 104 гривні.

Цей жартівливо-похмурий експеримент оголює парадокс: одна й та сама творча праця вартує у 30 разів дешевше, якщо змінити пейзаж за вікном. Хто і як визначає, що це «справжня» робота? Чи залежить мистецтво від географії, чи від нашої здатності бачити в ньому працю? І головне — як митець сам проєктує умови для своєї зайнятості?

Лада Наконечна, серія Made in…

Страх вирізнятися — одна з головних причин, чому не кожен наважується стати митцем. Це вимагає не лише таланту, а й сміливості: порушити усталені норми, відмовитися від передбачуваності та прийняти невизначеність. Особливо на початку карʼєри людина зазвичай обирає з переліку «безпечних», «справжніх» і фінансово стабільних професій, щоб підтримувати свою мистецьку діяльність. Часто такий вибір потребує зовнішнього імпульсу, який у психології називають «магічним поштовхом» (англ. Magic Kick), — момент, коли зовнішній випадок підштовхує до рішення, на яке сам не наважувався. Цим поштовхом може стати незнайомець, що стоїть у черзі замість тебе, або абсурдно-звучна професія, яка вже сьогодні формує нову логіку зайнятості.

Ось лише деякі з них:

  • Тестувальник ігрових крісел — сидить, грає, скаржиться — і тим удосконалює продукт.
  • Космічний дизайнер інтер’єрів — створює психічно комфортні простори на Місяці чи Марсі.
  • Тренер емоцій для ШІ — вчить робота правильно паузувати перед «я тебе розумію».
  • Детокс-менеджер цифрової свідомості — проводить інформаційне очищення вашого життя.
  • Людина, що стоїть у черзі за вас, — приклад сервісу, де час перетворюється на товар.

Марія Матяшова. Скріни з серії «ефект присутності»

Ці нові ролі — не лише відповіді на запити ринку, а ще й дзеркало часу. Вони доводять, що людство завжди працювало — тільки кожна епоха вирішувала по-своєму, що називати роботою. Те, що сьогодні здається дивним, завтра стане стандартом. А вчорашній стандарт — експонатом у музеї.

Можливо, твоя професія теж зникне. Але це не означає, що вона була безсенсовою. Це лише підтверджує: сенс — тимчасовий, а творчість — вічна.

Фото і віжуали — з відкритих джерел, ladanakonechna.com
Головне — Марія Прошковська «Невидима праця»

Тексти створено в межах освітньої програми PinchukArtCentre для молодих спеціаліст_ок культури «Вступ до професії». Ментор курсу по роботі з текстом Костянтин Дорошенко — арткритик, публіцист, куратор.

Як мозаїка повертається в сучасне місто

авторка Тетяна Тадай - 02.09.2025 в Мистецтво

Чи є місце мозаїці в місті, яке живе у прискореному ритмі змін? На якому рівні ярликування минулим перебуває мозаїка і як вона відображається у проявах теперішнього? Про це — есей Тетяни Тадай, кураторки, менеджерки культурних проєктів і продюсерки подкастів YEP, написаний у контексті мистецького проєкту за підтримки Alterra Group та «Агромат». 

Монументалістику досі супроводжує напруга. Спостерігаючи за новинами про знесення чергової мозаїки або пам’ятки, створеної у час радянської окупації, можу дійти до висновку, що монументалістика як така балансує між естетикою та пропагандою, між жестом і наказом, між історизмом і архаїзмом. І навіть зараз ця напруга не зникла. Частина суспільства бачить у мозаїках виключно ідеологічне минуле, інші намагаються зчитати в них культурну памʼять.

Мене завжди приваблювала мозаїка саме в такому розламі: як форма в різних епохах — від античності до панельної забудови. І, навпаки, як сутність — не стала, а така, що постійно коливається між побутовою реліктовістю, обʼєктом естетики чи субʼєктом захисту постмодерністичного надбання у контексті українського суспільства.  

І саме тому для мене можливість працювати з мозаїкою як із живою мовою є  важливою інтеракцією з часом та простором.

Не зберегти, а створити

Усе почалось із пропозиції девелоперської компанії Alterra Group зробити мозаїку на фасаді нового торговельного центру в місті Українка. Наразі може здаватись, що мозаїка в Україні — тема обговорення минулого. Її документують, реставрують, захищають від демонтажу, але рідко створюють. Тим паче в публічному просторі. 

Щоби це реалізувати, мені потрібно було знайти віртуоза, який не лише володіє технікою, а й уміє працювати з простором. Я запропонувала долучитись до проєкту Анастасію Лелюк. Настя має рідкісний талант збирати розрізнене в єдине ціле. Її хист у роботі з різноманітними медіумами поєднується з її увагою до локації роботи — а це важливий контекст. А також Анастасіє вміє гуртувати довкола себе цілісну команду. Так народилось мистецьке об’єднання «Затирка» — відкрита формація, яка працює з монументальним мистецтвом.

Фасад як маніфест

Місце для мозаїки — фасад ТЦ OBRYI Trypil — вибрали не випадково. Це не абстрактна площина, а точка входу в новий міський простір — помітна, чітка, така, що формує перше враження і вступає в німий діалог із відвідувачем: цей фасад видно здалеку, він тримає увагу і спонукає до його вивчення.

Після появи мозаїки простір став інакшим. Колишня стримана побутовість фасаду набула дещо мʼякої виразності. Такої, що не абсурдно муляє очі, не змагається з вивісками чи рекламами, а навпаки — створює візуальну сталість і наповнює фасад змістом, не закладеним до цього: ідеться про мистецьку наповненість.

Трипільські мотиви ми вибрали не як декоративну цитату, а як відповідь на локальний контекст. Поруч — село Трипілля, знакове для історії археології. Воно дало мозаїці не тільки мотив, а й назву. Ми звертались до орнаментів цієї феноменальної культури, і водночас намагалися відчути їхню внутрішню логіку — ритм, повторюваність, структурність. І це, як на мене, і є сучасна мова мозаїки.

Найбільші виклики виникали не в самій техніці (хоча й вона вимагала неабиякої уваги), а у взаємодії між усіма сторонами процесу. Часто здавалося, що реалізація неможлива — особливо взимку, під час відключень світла. Ми працювали з ліхтариками, обігрівали намет помпою від генератора, щоб зберегти тепло. Та навіть попри ці складнощі проєкт відбувся завдяки довірі в команді, діалогу та готовності бачити цінність не лише у своєму фрагменті роботи, а в загальному результаті.

Мозаїка — дзеркало досвіду

Коли мозаїка «Трипілля» була завершена, я відчувала втому — ту приємну глибоку втому, що резонує з відчуттям досягнення і приходить після складної, зосередженої спільної роботи. Той спокій, коли усвідомлюєш, що всі паралельні процеси, координація, переконання вже не в голові, а на стіні.

Реакції на мозаїку були дуже різні. Хтось одразу впізнавав трипільські мотиви і радів їхній появі. Хтось питав, чому така кольорова гама, чому не щось «актуальніше/яскравіше». Та для мене найважливішим було не одностайне схвалення, а те, що мозаїка не залишилася непоміченою. Вона викликала живу реакцію — це означає, що мозаїка стала частиною міського досвіду, його культурного коду та свідомості його жителів.

Цей проєкт навчив мене працювати з масштабом. Раніше великі форми здавалися страшними — занадто складними, такими, що вимагають величезної відповідальності. Тепер я бачу масштаб не як виклик, а як структуру: ділю роботу на етапи, розумію, хто має бути залучений, розставляю пріоритети. Найважливіше — чітко визначити ідею, яка має звучати в проєкті, відшукати її візуальний образ і закласти основний сенс. Далі — розбити проєкт на фрагменти, що послідовно проробляються, погодити ці деталі з командою, організувати підготовку матеріалів, тестування реалізації. На кожному етапі важливо визначати, що найголовніше саме зараз: де потрібна максимальна концентрація, а де — делегування чи спільна творчість.

Страх змінився на послідовність. І це, напевно, одна з найцінніших трансформацій, яка зі мною сталася.

Я би точно повторила формат командної взаємодії. Спільні зустрічі з Alterra Group, розмови, обіди, відкритість стали запорукою унікальної динаміки, з якою проєкт рухався до свого завершення. А от чого мені бракувало — це часу на рефлексію після нього. Хотілося би закласти більше простору на осмислення, документування, збирання досвіду, поки він ще не розтанув.

Мистецтво як спротив

Мозаїка «Трипілля»‎ стала для мене спробою повернути в поле уваги не лише збереження монументального мистецтва, а і створення нового. Бо ми маємо право на свою велику форму — не тільки як на історичну спадщину, а як на елемент культурного й естетичного коду. І особливо це важливо в час війни.

Коли так багато руйнується, створення — це форма спротиву. Мозаїка, вбудована в архітектуру, — символічна опора. Творення завжди було в основі людської природи, а сам акт створення мозаїки в цьому випадку повертає нас до першочергового задуму — абсолюту, Бога і творення світу.

Монументальне мистецтво завжди було про спільність. Його не можна зробити на самоті. Це процес, що збирає багатьох: художників, будівельників, спільноту. Його сенс — у закріпленні клаптиків різного, субʼєктивного досвіду в одному «полотні». І в цьому, як на мене, полягає його теперішнє значення — не як ностальгії, а як способу сказати: ось наш досвід, ми його бачимо, ми його вшановуємо.

У цьому процесі важливою була також роль бізнесу. Alterra Group, які не просто замовили мистецьке оформлення, а включилися в повноцінну спільну роботу — це рідкісний і надзвичайно цінний прецедент. Бізнес тут виступив не лише спонсором, а партнером, готовим інвестувати у якість середовища. Такі жести формують інше уявлення про колективну відповідальність — і, очевидно, задають планку взаємодії бізнесу з культурою.

Адже те, що ми бачимо навколо щодня, нас формує. Якщо довкола все тимчасове, складене нашвидкуруч, ми починаємо так само сприймати і своє майбутнє. Мозаїка — довготривала, складна, повільна — стає знаком довіри до цього майбутнього. Ми не знаємо, яким воно буде. Але ми збираємось разом задля його формування.

Крім результату, після цього проєкту залишається ще й звʼязок: із людьми, з місцем, з процесом. Це досвід, у якому було багато тілесного, емоційного, практичного. Мозаїка дала початок команді — мистецькому об’єднанню «Затирка», — з якою ми далі продовжуємо працювати. І це, мабуть, найважливіше.

Фото надані Alterra Group

авторка
Тетяна Тадай

10 думок засновниці незалежного театру Ярослави Кравченко

авторка Яна Столяр - 02.09.2025 в Театр

Ярослава Кравченко — теле- та радіоведуча, громадська діячка, волонтерка, амбасадорка руху HeForShe, ексведуча популярних ютуб-проєктів «Телебачення Торонто» та «Ебаут». Однак на цьому амплуа Ярослави не вичерпуються. У 2016 році вона створила власний незалежний «Дикий театр», додавши до цього переліку ролі засновниці, продюсерки й директорки.

Специфічний у своєму функціонуванні, з особливим репертуаром, «Дикий театр» користується чималою популярністю. Він відомий своїми гостросоціальними виставами, які порушують суспільно важливі теми. Одна з найновіших  — «Худну з понеділка» — вистава, зрежисована Ярославою Кравченко, заснована на реальних історіях людей, що стикаються з дискримінацією та упередженнями через зайву вагу. Вона порушує теми сприйняття повних жінок у суспільстві, їхніх обмежень у роботі, стосунках та в соціумі, а також непроханих порад, які вони щоденно отримують.

У розмові з Ярославою Кравченко дізналися більше про залаштунки роботи «Дикого театру», виклики суспільства, сучасний український театр як явище та діалог із власним глядачем.

Особистий запит як рушій

Я засновувала «Дикий театр» саме через те, що не було театру, який би відповідав моїм особистим запитам. Я хотіла приходити туди та бачити, що там щось про мене. Що люди, які створюють вистави, думають про мене, як людину, яка їх дивиться. Щоб мені щось відгукувалося. Такого театру було дуже мало, і я вирішила, що потрібно це змінити. Також мені хотілося створити некомфортний театр, який дійсно чіпляє. Не той, що обслуговує, а той, що може тебе образити чи спровокувати.

Творчий принцип

Наша «дикість» виявляється у тому, що ми можемо створювати вистави на ті теми, які вважаємо за потрібне, а не ті, які популярні. Грубо кажучи, легко зробити щось на запит людей, коли сьогодні люди хочуть втекти від реальності. І це логічно, бо реальність у нас жорстока, вона дійсно дика. Але наш театр намагається тримати цю планку і все-таки говорити про те, що болить, тобто працювати з проблемами та рости. Для мене як директорки театру дуже важливо, щоб люди зростали.

«Дикість» — це також те слово, яке трохи виправдовує умови, в яких ми інколи працюємо. «Дикий театр» не класичний, у нас немає свого приміщення, ми час від часу переміщуємося з локації на локацію.

Фото з постановки «Метод 46»

Я вже навіть не злічу їхню кількість, адже це були абсолютно неочікувані місця: зоопарк, спортінтернат, цирк, дахи, підвали, клуби. Здебільшого в таких умовах дуже важко працювати, тому що все-таки театральний вид мистецтва передбачає, що в тебе є якийсь простір, у якому створюється ця театральна магія, тому це теж елемент «дикості».

Командна хімія

Ми робимо окремий кастинг під кожну виставу, і щоразу це можливість відкривати нові імена. Дуже цікаво, що команда кожного проєкту — це окремий колектив, у якого є свої жарти та ритуали.

Наприклад, якщо ви зайдете за лаштунки «Дикого театру», то побачите, як перед виходом на сцену хтось береться за руки, хтось обіймається та стає в коло — усі виконують певний ритуал налаштування й синхронізації. І це завжди абсолютно різні ритуали, а команди дуже відрізняються, але саме це дає можливість «Дикому» бути дуже різноплановим та різнобарвним й мати дуже різні обличчя. Ми збираємо акторів звідусіль, і часто в одній виставі компонуються актори з багатьох театрів. Це дуже класно, бо кожен з них приносить естетику свого театру, проте, коли вони об’єднуються в команди, виходить саме та естетика «Дикого».

Маніфест права бути собою

Ми підсвічуємо теми, які часто оминають увагою. І як людина, розмір одягу якої маневрує від того, що можна знайти в магазині, до «Ой, дівчино, на вас нічого немає, підіть пошукайте в інший», я сама з цим стикалася. Мені було цікаво дослідити цю тему і підсвітити її: з якими переживаннями, з яким нерозумінням в соціумі зустрічаються люди, що мають плюс-сайз розмір. Саме тому було проведено опитування, за підсумками якого ми отримали 211 анкет — і від чоловіків, і від жінок.

Фото з постановки «Худну з пн»

Ми склали цілісну історію оповіді від різних людей, де заглибилися і в тему дитинства, коли тебе булять в школі за вагу, чи за те, що в тебе руде волосся, чи за те, що в тебе веснянки, за те, що ти якось відрізняєшся; і в те, як складаються потім особисті стосунки, як складаються взаємини з іншими людьми, які шаблони застосовують до людей плюс-сайз. Хотілося б, щоб люди, які не стикалися з такою кривдою, ставали більш емпатійними, а для цього треба розповісти зрозумілу історію.

Історії, які знаходять відгук

У виставі «Худну з понеділка» йдеться не лише про вагу. Вона про взаємини чоловіків із жінками, про репродуктивний тиск на жінок, про те, як ти залишаєшся одна з дитиною, про представників ЛГБТК+ спільноти, на яких так само тисне суспільство через зайву вагу. Це і про війну, і про мастурбацію, і про те, як соціум дає непрохані поради. Тому кожну глядачку та кожного глядача чіпляє щось своє.

Я бачила щастя людей, бо їхні історії показали в цій виставі. Тобто, з’являлася надія на те, що їх можуть зрозуміти, і наступного разу не відпускатимуть коментарі щодо зовнішності. Також бувало, що люди виходили з постановки у сльозах. Зважаючи на те, що це наче весела вистава, а ще мюзикл і детектив, якась історія чіпляла настільки, що люди через неї переживали власну. Я сподіваюся, що це були своєрідні сльози очищення. Але здебільшого глядачі дякують, адже вистава не повчає, а дає можливість заглянути в інше життя.

Мистецтво відвертості

Я розумію людей, які хочуть дивитися високий театр, де показане суспільство чи герої, які розмовляють гарною літературною мовою (інколи у віршах) ті, хто не використовує лайку. Але, знову ж таки, покажіть мені хоч одну людину, яка, вдарившись пальцем ноги в куточок, не заматюкається, а скаже: «Шляк би його трафив, цю ніжку ліжка». Мені дуже важливо, щоб персонажі говорили живою мовою. 

Ми не використовуємо матюки як прийом, але це частина мови. А персонажі у нас живі, тому вони говорять цією мовою. До того ж потрібно зазначити, що для мене дуже важлива повага до глядачів. Якщо ви берете квитки на «Кицюню», то бачите, що її рекомендовано дивитись від 21 року, бо там є постріли, сцени жорстокості і тютюнокуріння. Ми весь час робимо дисклеймери та попереджаємо про це глядачів, щоб у них була можливість обирати.

Фото з постановки «Кицюня»

Сьогодення українського театру

Я не скажу, що в Україні відбувається «театральний бум», тому що «театральний бум» означає якийсь шалений розвиток театру, пошук нових форм, сенсів. Це, скоріше, «глядацький бум», бо глядачі масово біжать в театр. Питання в тому, що він їм показує. Чи дає якісь складні інтелектуальні пазли, які потрібно розшифровувати, або ж пропонує «макдональдс» — красивий, але зрозумілий? Окремі театри сьогодні мають підвищений попит та популярність. Я не пам’ятаю часів, коли аж настільки не було можливості купити квитки. Це класно. Проте чи використовує театр цю популярність для того, щоб говорити про більш складні речі? Рідко — і це вже не класно. Тому я рада, що люди пішли в театр і відкривають для себе це мистецтво, однак я не зовсім задоволена, яким чином театр реагує на цю популярність.

Рефлексія болів на сцені

Мене турбує життя цього покоління з втраченою молодістю. Вони вчилися в школі в часи коронавірусу, потім автоматично перейшли в часи війни, і це триває  останні шість років, коли ти живеш в абсолютній турбулентності. Я турбуюсь про те, яким чином вони будуть сприймати життя, як вони будуватимуть його, про те, що в них зовсім немає розуміння стабільності. Мене цікавить, як це нове покоління українців — саме його ми побачили на протестах «з картонками» — буде далі розвивати себе, змінювати країну.

Фото з постановки «Володар мух»

Мене дуже хвилює питання дистанції та розриву між цивільними й військовими. Це те, що нам як соціуму треба пропрацьовувати.

Мене дуже бентежить питання відсутності інституту репутації та правил кенселінгу і те, як ми як суспільство маємо реагувати на «зашквари» і на помилки людей.

Мене дуже хвилює виправдання аб’юзерів і ґвалтівників, яке зараз існує. Але наявність такої кількості викликів для соціуму говорить про те, що нам, як митцям, які рефлексують на те, що відбувається і намагаються допомогти людям, які це споглядають, є що робити, є куди рухати наше суспільство. І що дуже важливо, що ми як суспільність не застрягли виключно у війні, ми продовжуємо рухатися і розвиватися. Люди пишуть дисертації, випускають книжки, знімають кіно. Ми протестуємо проти несправедливості, ми не готові погоджуватися з якими-небудь авторитарними віяннями. Це, з одного боку, дуже турбулентно, і треба розуміти, як це вивозити, а з іншого боку — це про розвиток.

Діалог тут і зараз

Я думаю, що кожному зараз відгукується запитання «хто ми?». Кожному з нас відгукується запитання «як ми справляємося з тим, що з нами відбувається?». А також «що далі?» і «що робити зараз?». 

В цьому сезоні, наприклад, «Дикий» багато уваги присвячує тому, щоб зазирнути  всередину людини та запитати наших глядачів: «Як ви?» — щоб вони відповідали на це запитання собі. Чому? Тому що ми живемо в стресі. Окрім стресу звичайного людського життя у XXI столітті із запитаннями «хто я?», «ким я буду, коли я виросту?», «як мені взаємодіяти з батьками?», «як мені взаємодіяти з дітьми?», «де мені працювати?», у нас щодня порушуються питання виживання. І оце питання «як ти та хто ти?» для мене і про турботу, і про пошук, і про важливість його повторювати частіше. Тому можу сказати точно, що якщо люди збираються в «Дикий», то потрібно розуміти, що «Дикий театр» — це не про втечу від реальності, це про один з аспектів того життя, в якому ми зараз живемо.

Фото з постановки «Вій 2.0»

Театр для своїх

Ми націлені на внутрішнього глядача, бо те, що хвилює українців, не хвилює європейців. Ми не робимо експортний театр чи експортну культуру. Мені цікаві люди, які живуть зараз в Україні, і те, що їх турбує. Я хочу їх підтримати, поговорити з ними.

У нас не було великої гастрольної історії, але я пам’ятаю, як це, з досвіду вивезення вистави «Вій 2.0» за кордон. Це класна вистава за п’єсою Наталки Ворожбит, яку поставив крутий український режисер Максим Голенко. Але вона була про те, що відбувається у нас: про наші травми Голодомору, намагання емігрувати, про те, що відбувається в Україні сьогодні. І я не хочу, щоб на нас дивилися без цього розуміння, грубо кажучи, це як транслювати сесію з психологом на широкий загал, коли ти обговорюєш щось дуже особисте. «Дикий театр» — це про особистий діалог з тими людьми, які зараз є тут. 

Фото надані «Диким театром»

авторка
Яна Столяр

«Переклад — це завжди відкриття якогось архіпелагу»: розмова з перекладачами та перекладачками з німецької мови

авторка Владислава Сьомка - 01.09.2025 в Культура

Пізнати іншу культуру, не знаючи мови, якою спілкуються її носії, можливо. Так, ми можемо відвідати Кунстгалле в Гамбургу, щоб подивитися на картину Каспара Давіда Фрідріха «Мандрівник над морем туману», або побачити «Поцілунок» Ґустава Клімта в Галереї Бельведер у Відні. Ми можемо торкнутися руками залишків Берлінського муру або послухати мессу в готичній перлині Відня — Соборі Святого Стефана. Ми однаково впізнаємо з перших акордів фортепіанну пʼєсу «До Елізи» Людвіґа ван Бетховена та пісню Du hast метал-гурту Rammstein. Можемо навіть подивитися зінгшпіль-оперу Вольфґанґа Амадея Моцарта «Чарівна флейта» чи екранізацію роману Патріка Зюскінда «Парфюми» в оригіналі. Коли ми не претендуємо на цілковите вербальне розуміння, нам достатньо задіяти два органи чуття і вгадувати, про що ці твори: за жестами, мімікою, рухами, мелодією, тоном і гучністю мови.

Картина Каспара Давіда Фрідріха «Мандрівник над морем туману»

Водночас саме література відкриває асоціативний ряд до слова «культура». Годі шукати більш перевіреного й надійного носія культурної інформації, якому б людина довіряла більше, ніж книжка. Від Святого Письма в перекладі Лютера до підліткового роману Бова Б’єрґа «Ауергаус» 2015 року, письменники творили з різних причин: щоб задокументувати відкриття людства чи особисті, переконати в доцільності чи безглуздості своїх або чиїхось дій, висміяти вади суспільства чи понарікати на епоху або навіть потривожити прогнозами чи рефлексіями. Книжки стають фондом тих знань, до обміну яких прагнуть усі розвинені країни, щоб розуміти, в чому майстерні та чим пишаються інші нації, як долають кризи, які тренди задають. У такий спосіб країни утверджуються в своїй самобутності й водночас стають відкритішими й терпимішими одне до одного, а це є хорошою профілактикою міжнародних конфліктів.  

Саме переклад поглиблює культурне взаємозбагачення й підживлює діалог народів. Без нього культура однієї країни консервується, і хоч якими новаторськими й цінними ідеями вона була переповнена, а навколишні умови — сприятливими до безпечного зберігання, тривала герметизація призводить до втрати смаку.

Щоб краще зрозуміти, як переклад розширює міжкультурні горизонти, ми поспілкувалися з перекладачами Юрком Прохаськом, Віталієм Терлецьким та перекладачками Наталею Сняданко і Роксоляною Свято. 

Переклад як спосіб заповнити прогалини

Наталя Сняданко, українська письменниця, журналістка й перекладачка з розмаїтим доробком перекладу українською, зокрема нобеліатів Ельфріде Єлінек «Кіт і миша», Ґюнтера Ґрасса «Моє сторіччя» та Герти Мюллер «Гойдалка дихання», розповідає, що її робота над перекладами підліткової літератури розпочалася з особистої потреби: «Урсула Познанські — це була абсолютно моя ініціатива для українських видавців. На той момент у мене був син підліткового віку і я побачила, що перекладної літератури для цієї аудиторії українською майже немає. Під час перебування у Відні я звернулася до фахівців, які працюють саме з підлітковою літературою, ми переглянули безліч варіантів і найбільше мені сподобалися саме книги Урсули Познанські. Вони дуже добре працюють на цю аудиторію. У Європі ці тексти активно читають, і я хотіла, щоб українські підлітки теж мали до них доступ».

Наталя Сняданко додає, що йшлося не лише про переклад, а й про усвідомлення браку в самій ніші: «Ми часто нарікаємо, що підлітки мало читають. Але проблема ще й у тому, що дорослі автори не завжди здатні написати так, щоб це справді було цікаво юним читачам. Познанські, на мою думку, дуже тонко вловлює цей вайб — що насправді хвилює підлітків і як про це розповісти». Перекладачка звертає увагу на те, що в сучасній підлітковій прозі з’являються теми, які раніше вважалися табуйованими, наприклад, життя ЛГБТ-персонажів. Це робить літературу живішою і ближчою до реальності підлітків, бо вони хочуть бачити у книжках відображення власного життя та питань, які їх справді хвилюють.

Водночас переклад підліткової літератури має власні виклики: «Для цього сегменту потрібно шукати перекладачів, які спеціалізуються саме на підлітковій літературі. Тут важливо враховувати не лише різницю між дорослими текстами і дитячими, а й тоншу вікову специфіку, бо перекладати для маленьких дітей — це одне, а для підлітків — зовсім інше. Особливий виклик — це сленг, який постійно змінюється і який у кожній мові має свої відтінки. Його треба знати, відчувати, постійно вчити, і це непросто».

За її словами, український ринок підліткової літератури лише формується, але в Європі цей напрям має тривалу традицію. Там видавці добре розуміють: важливо видавати книжки, які справді хочуть читати підлітки, а не ті, що дорослі купують «для виховання». Інакше література перетворюється на інструкцію про те, «як жити правильно», в якій персонажі схематично поділяються на «добрих» і «поганих», що часто має не бажаний, а навіть зворотний ефект.

Переклад як спосіб побачити себе у досвідах інших

Літературознавиця й перекладачка з німецької, польської та англійської Роксоляна Свято звертає увагу на німецькомовних авторів і авторок, які мають мігрантський досвід. На її думку, ці тексти є невіддільною частиною сучасного німецького літературного процесу і саме вони можуть особливо відгукуватися українським читачам сьогодні.

Вона наводить приклад письменниці Роні Оттман, авторки курдського походження, яка народилася і виросла в Німеччині. В одному з останніх романів Оттман звертається до історії курдів. Тема, здавалося б, зовсім далека від України, проте, за словами Свято, українці легко можуть проасоціювати власний досвід із тим, яким авторка наділяє персонажів і який є частиною її родинної памʼяті: «Коли читаєш ці книжки, ловиш себе на думці: це ніби історія, яка не має до України жодного стосунку, але вона надзвичайно перегукується з нашим досвідом, бо питання пошуку свого місця у світі, життя між кількома мовами, переїзди між містами й країнами, безкінечні зміни середовища — усе це зараз дуже знайоме багатьом українцям, які покинули свій дім через російсько-українську війну».

За спостереженнями перекладачки дехто досі вважає, що справжня німецька література має бути лише про німців у класичному розумінні, однак насправді історії мігрантів уже стали органічною частиною німецької ідентичності. Ба більше, саме вони відкривають ті дражливі, незручні й складні теми, які здатні резонувати в Україні значно сильніше, ніж традиційні сюжети «про німців для німців».

Окремо Свято підкреслює, що варто приділити більше уваги й жіночій літературі: «Проглянувши списки німецьких літературних премій, я маю враження, що нині письменниці у німецькомовному просторі набагато сильніші та цікавіші. Там є десятки вартісних авторок із різним бекграундом: як народжені в Німеччині, так і ті, хто приїхав туди ще в дитинстві. Це справді висока полиця, і це можна перекладати й перекладати».

Перекладачка згадує Анну Вебер, лавреатку Німецької книжкової премії, яка у великій епічній формі переосмислила історію французької учасниці Руху опору Анни Бомонуар у романі «Анетта, героїчний епос», а також Юдіт Германн, чиї ранні збірки оповідань отримали численні відзнаки й були перекладені багатьма мовами. Серед авторок, які вже присутні в українському перекладі, але чий доробок українською можна і варто розширювати, — Терезія Мора. За словами Роксоляни Свято, саме жіночий голос у німецькій прозі сьогодні звучить особливо сильно й може суттєво збагатити український літературний контекст.

Переклад як культурна присутність

Юрко Прохасько, український літературознавець, психоаналітик і публіцист, у своїй перекладацькій діяльності зосереджується переважно на класичних і модерних текстах. Зокрема, у перекладі Юрка Прохаська українські читати можуть ознайомитися з творчістю Йозефа Рота («Роман простого чоловіка», «Фальшива вага. Історія одного айхмістра»), Вольфґанґа Шивельбуша («Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів»), Йоганна Ґете Вибіркові спорідненості»).

Роздуми про канон німецькомовної літератури й те, чи достатньо текстів із цього канону перекладено українською, Юрій Прохасько зачинає базовим запитанням «Що взагалі таке канон?»: «Чи ми говоримо про “західний канон” у тому сенсі, як його описав Гарольд Блум, і тоді тримаємося саме цієї оптики чи радше маємо на увазі ширше уявлення про Захід, який змінюється і навіть розпадається просто на наших очах?».

За словами Прохасько, канон літератури — це не застигла, раз і назавжди визначена система, попри те що сама етимологія слова може натякати на сталість. Канон завжди є динамічним, рухливим і чутливим до історичних трансформацій, проте лише з відстані часу можна побачити, як він змінюється: те, що вважалося класикою 50 чи 60 років тому, сьогодні може виглядати зовсім інакше. «Канон — це не тільки список “найкращих” творів, а й віддзеркалення змін у колективному досвіді, уявленні про культуру та про самих себе».

У формуванні канону, міркує Прохасько, завжди існує напруга між універсальністю і неповторністю. З одного боку, є ідея творів «світового значення», таких, що промовляють до всіх культур, як, наприклад, Кафка чи Брехта, з іншого — є вимір національної неповторності, коли література артикулює унікальний голос спільноти. Тут доречно звернутися до концепції Weltliteratur, виокреслену Ґете, згідно з якою він бачив світову літературу оркестром, у якому кожен народний голос має своє звучання, але водночас з’являються й твори, що вибиваються на рівень всесвітньої релевантності.

Для української ситуації питання канону особливо важливе через переклади, оскільки саме переклад визначає, які голоси світової літератури потрапляють до нашого культурного обрію і, на жаль, тут завжди виникають прогалини, а парадокс нерозуміння цих прогалин полягає у тому, що часто українські читачі навіть не підозрюють про відсутність важливих авторів, бо ніколи не мали змоги прочитати своєю мовою: «Тоді германісти чи перекладачі намагаються “прищепити симптоми” — звернути увагу, що в нашому літературному тілі бракує ключових імен. “Як можна думати про німецьке XIX століття без Кляйста чи Ґрільпарцера?” — запитують вони, але більшість українських читачів цих імен просто не знають. Проте з німецькомовним каноном українська ситуація виглядає не найгіршою: багато ключових авторів таки перекладено. Проблема радше в диспропорціях та відмінностях у доборі. Наш перекладений канон завжди буде іншим, ніж у німецькомовних країнах, бо він формується з огляду на інші історичні обставини, інтереси видавництв, комерційні можливості й, зрештою, культурні потреби суспільства в конкретний момент».

Водночас у німецькому світі про український канон знають украй мало — ця асиметрія відображає типові відносини «постімперського» і «постколоніального», утім Юрій Прохасько сприймає це як закономірність: «Жодна національна література не відтворює канон іншої дзеркально. Завжди йдеться про відбір, інтерпретацію та переакцентування». Тож канон — це не лише про тексти, які «треба знати», а радше про механізми включення та виключення, про культурні переклади й неприсутності, які іноді промовляють гучніше, ніж наявні твори. А завдання перекладачів, хоч і не позбавлене комерційних прорахунків видавців, — постійно тримати в полі уваги ці прогалини й пропонувати нові зв’язки між українською літературою та світовим контекстом.

Переклад як спосіб осмислити самих себе

Для перекладача та кандидата філософських наук Віталія Терлецького відсутність перекладених ключових праць таких мислителів, як Йоганн Фіхте, Фрідріх Шеллінґ, Ісаак Ньютон, Готфрід Ляйбніц, видається предметом обговорень не лише в літературознавчих колах і є логічним наслідком того, що Україна не стане вповні частиною європейської культурної спільноти, поки ми не матимемо ці тексти в українському перекладі й поки держава не вбачатиме в цьому принципову цінність. Як викладачеві, Віталію Терлецькому гостро стоїть це питання: «За якими текстами зараз вчаться в університетах студенти? У деяких закладах, як-от у Києво-Могилянській академії, викладач може порадити студентам англомовні переклади. Але в більшості університетів такої можливості немає. Викладач не має правових підстав вимагати від студентів прочитати, скажімо, “Тімей” Платона в англійському перекладі. До того ж рівень володіння мовою часто не дозволяє студентам опановувати філософські тексти. Вони просто не в змозі їх читати».

З цього перекладач виокремлює ще одну проблему, лінгвістичну: наскільки англійський переклад узагалі адекватний порівняно з оригіналом? Адже англійська мова має власну термінологічну традицію, що тягнеться від латини і Середньовіччя, і ця традиція не завжди відтворює смислові та структурні нюанси старогрецької чи німецької мов. У результаті і викладач, і студент опиняються в глухому куті.

Брак перекладів, підкреслює Віталій Терлецький, — це не лише незручність у навчальному процесі. Це суттєвий удар по системі освіти та, як наслідок, по науковій системі загалом, проте найбільше, за його оцінкою, страждають українська культура і суспільство. Адже там, де немає доступу до класики, формується занижений статус науки та освіти, що має далекосяжні наслідки: «Справа навіть не лише в тому, що в нас немає перекладів. Біда в тому, що в нас немає бачення, немає програми на хоча б 15 наступних років. Немає стратегії, які саме тексти мають бути перекладені, щоб український читач мав повноцінний доступ до світової інтелектуальної спадщини».

Як приклад Віталій Терлецький пригадує минулорічне  300-річчя Імануеля Канта, яке стало великою подією у світовій гуманітаристиці, йому присвячували конференції, публічні лекції, державні заходи. В Україні ж ця подія залишилася майже непоміченою. З одного боку, це закономірно, адже контекст війни вимагає більшої зосередженості на власній культурі та її осмисленні. З іншого — це ще й говорить про те, що Канта як ключову фігуру європейської філософської спадщини ми не так добре знаємо, як варто було б.  І це попри те, що саме Кант перекладений українською найбільше з усіх класиків. Зрештою, дефіцит перекладів призводить до більшої проблеми: українське суспільство втрачає інтелектуальні інструменти для осмислення себе й світу. І ця прогалина поступово відбивається і на рівні освіти, і на рівні культури, і на здатності вести розмову на рівних із глобальним світом.

Утім, актуальний стан справ на перекладацьких теренах не є вироком. Хоч як би парадоксально страшно це звучало, але жахливий стан війни, попри численні жертви і на фронті, і в тилу, дає шанс почати змінювати життя на різних рівнях. Один із таких напрямів Віталій Терлецький вбачає в перекладах: «Хоча б тому, що, по-перше, це зробить нас інтелектуально багатшими, а по-друге, ми зможемо без сорому дивитися в очі всім тим нашим героїням і героям, які після перемоги повернуться. І щоб ми могли сказати: ми теж робили свою справу. Це — результат. І тому, попри жахи, попри сірість, попри інколи катастрофи, все одно потрібно докладати зусиль».

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.

31 фестиваль осені 2025

авторка Софія Богуславець - 01.09.2025 в Події

Розпочинаємо осінь із культурними подіями, серед яких, зокрема, фестивалі. Фестиваль завжди був способом зібрати ту множинність думок, щоб краще представити чи дослідити вибрану тему, жанр, вид мистецтва. А ще — це нагода зібратися разом, адже відчуття спільноти і спільного досвіду сьогодні важливі.

У матеріали зібрали 25 культурних фестивалів, які відбудуться в різних містах України: від Києва, Львова до Кривого Рогу, Одеси, від Чернівців і Хмельницького до Житомира й Харкова. Це культурні події, у центрі яких література, кіномистецтво й анімація, музика, урбан-культура, гастрономія як спосіб представити локальну ідентичність, розмови про традиції й обряди наших предків, можливості для розвитку для спеціалістів тієї чи тієї сфери.

Вересень

Х Міжнародний фестиваль мистецтв «Оксамитовий сезон»

Одеса, Одеський національний академічний театр опери та балету
Відбувається з 24 серпня по 14 вересня
Найближча подія — 5 вересня

Цьогоріч у програмі — прем’єри минулого театрального сезону. Серед подій, які можна відвідати у вересні: хореографічна історія «Снігова королева» на музику фінського композитора Туомаса Кантелінена та дві опери на одну дію «Сестра Анджеліка» та «Джанні Скіккі» композитора Джакомо Пуччіні. 

Чим цікаві ці події: якщо перша постановка — це експеримент, спроба витворити нову мову сучасного танцю, доповнену казковими декораціями, то дві опери на лібрето Джоваккіно Форцано — це знайомство з класикою італійського музично-театрального мистецтва. 

А завершить фестиваль гала-концерт.

Більше на сайті та в інстаграмі.

Kyiv International Short Film Festival

Київ, кінотеатр «Жовтень», KINO41
Відбудеться з 4 по 10 вересня

Щорічний Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів у Києві, який знайомить із роботами світових і українських кіномитців і кіномисткинь. У 2025 році тема проєкту — проявлення. Це про щоденний вибір, присутність у моменті, готовність відкриватися досвіду людей навколо нас. У програмі покази понад 300 корометражних стрічок у межах українського і міжнародного конкурсу, ретроспективи, окремі тематичні секції, як-от стрічки-боді-горорів, українські фільми, які досліджують мистецтво, відеоарт. 

Буде й освітня програма — це про простір підтримки молодих українських кінематографістів та розмови про гендерну рівність, фандрейзинг і міжнародні перспективи. Серед спікерів — експерти сфери: режисери й режисерки, продюсери й продюсерки, творці і творчині й члени світових кіноорганізацій та кінофестивалів. 

Також у фокусі KISFF 2025 — спеціальна секція «Жінки* в кіно», у межах якої глядачі ознайомляться з роботами знакових українських кінодіячок: Кіри Муратової і Світлани Зінов’євої. У своїх творах вони зосереджуються на темах гендеру та самовираження, водночас міркують про умови для формування власної ідентичності. А ще — говорять про жіночий досвід. Крім стрічок українських мисткинь можна буде побачити роботи світових кінодіячок.

Більше — на сайті, в інстаграмі та фейсбуці.

Меморіальний фестиваль «СТУСуємось»

Київ
Відбудеться з 4 по 6 вересня

Фестиваль пам’яті поета Василя Стуса. 4 вересня — це і дата смерті дисидента, і дата початку спротиву й боротьби за українську ідентичність: у цей день у 1965 році відбулася прем’єра фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, на якій Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба та інші однодумці оголосили про свою громадську позицію.  

У програмі фестивалю — читання й тематичні обговорення, музичні вистави й екскурсія київськими місцями Стуса, книжковий ярмарок.

Це не тільки фестиваль пам’яті і сили, а й подія-єднання: організатори пропонують гру слів «стусуємось?» як пропозицію провести час разом із однодумцями за розмовами про поета, літературу і сьогодення загалом. 

Щоб виступити з власним текстом на читаннях, потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі.

XVI Міжнародні поетичні читання MERIDIAN CZERNOWITZ

Чернівці, Літературний целанівський центр, РК «Бартка»
Відбудеться з 5 по 7 вересня

Міжнародний поетичний фестиваль об’єднує локальний мистецький контекст і літературу як спосіб говорити про місто, пам’ять, досвід, культуру. У подіях беруть участь поети й поетки з України і світу. Так відвідувачі зможуть послухати вірші Вери Форневеґ, Мікаеля Фоґеля, Уве Кольбе, які представлятимуть Німеччину, та Вери Шиндлер-Вундерліх зі Швейцарії.

На фестивалі також відбудуться презентації і розмови про нові українські видання, лекції, присвячені творчості поетів і поеток, як-от Пауля Целана, чи міркуванням про способи транслювати досвід війни через текст. Відбудуться і розмови з українськими культурними діячами й діячками, серед яких Таня Малярчук, Діна Чмуж, Євгеній Володченко (Курган), Артем Чех, Андрій Любка, Юлія Паєвська.

А 6–7 вересня проведуть винно-книжкові дегустації.

Більше про програму — на сайті та в інстаграмі.

VI Міжнародний етнографічний кінофестиваль ОКО 2025

Київ, відкриття на АртПричалі, покази й панельні дискусії — у Будинку кіно
Відбудеться з 5 по 10 вересня

Одеса, кінотеатр «Сінема Сіті», ТРЦ FontanSky
Відбудеться з 8 по 14 вересня

Болград
Відбудеться з 12 по 14 вересня

Софія (Болгарія)
Відбудеться з 3 по 11 жовтня

У центрі фестивалю — фільми як спосіб розкрити і познайомитися з концепцією. Це про етнографічне, антропологічне кіно, яке розповідає про традиції, побут, корені, ідентичність, історичну пам’ять, сучасні виклики. Спершу фестиваль відбувався у Болгарії, а тепер повертається до України.

У 2025 у фокусі програми й концепції — народні маскаради як спільність традиції. Для України це маланкування або для певних її регіонів, а також Болгарії це — обряд кукерства (буквально кукери — «замасковані люди»: це обряд з яскравими костюмами, масками і дзвонами — усе це для того, щоб відлякати темряву).

У програмі понад 90 фільмів, а крім конкурсних також короткометражні ігрові, неігрові та анімаційні стрічки. Крім кінопоказів відбудеться виставка, в експозиції — документальні світлини костюмів обряду в Болгарії, Бессарабії і регіонів України. 

Цього року покази відбудуться у Києві й Одесі, а в Болграді (Одеська область) завершиться українська програма й відбудеться нагородження переможців. Відкриватиме події світова прем’єра фільму «Мертва квітка» Тетяни Станєвої. У Софії покажуть основну програму й визначать переможців міжнародної програми. 

Більше про концепцію на сайті, а програма оновлюватиметься теж в інстаграмі і фейсбуці.

Dzyga Jazz Fest

Львів, артцентр «Дзиґа»
Відбудеться 6 вересня

Музичний фестиваль, у центрі якого — український джаз. Це подія-зустріч музикантів, що творять у жанрі і хочуть поділитися своїми експериментами й енергетикою, та слухачів, що вже віддавна стежать за улюбленими виконавцями чи тільки-тільки відкривають для себе джаз.

У програмі — танці й виступи від Shekband, Yevhenii Dubovyk Project, Aesthetic Combination, Oleksandr Seleznov etc.

Фестиваль відбудеться до річниці з дня народження громадського і культурного діяча Маркіяна Іващишина. 

Більше в інстаграмі.

Фестиваль електронної музики та мистецтва Laboratorium Autumn

Київ
Відбудеться 6 і 7 вересня

Два дні музики стануть лабораторією сучасної культури, яка твориться тут і зараз. Це про відкриття нових імен, водночас це простір для молодих артистів: вони презентуватимуть свої роботи та експериментуватимуть на сцені. Наприклад, це Brexen, Daytona, Kryzha. А серед відомих світових виконавців на події будуть Dion Visser, Ansbro та Luciid.

Фестиваль пропонує також артпрограму: від масштабних світлових інсталяцій і скульптур сучасних митців до знайомства з локальними брендами.

Візуальна айдентика фестивалю 2025 — слов’янський оберіг Зірка Алатир (Хрест Сварога). Це про те, як сучасне і давнє можуть поєднуватися і виходити на новий рівень переосмислення та втілення нашої ідентичності.

Ознайомитися з концепцією.

Більше на сайті, в інстаграмі і фейсбуці.

Фестиваль попкультури «Покоління»

Київ, ВДНГ
Відбудеться з 12 по 14 вересня

Фестиваль-мандрівка у часі завдяки музиці. Так зможемо пригадати, які музичні хіти формували наше дитинство і юність у 90-ті й нульові. 

Знаково, що цього року святкує 30-річчя проєкт «Територія А». Це культовий музичний хіт-парад, який свого часу дав поштовх для розвитку якісної української музики й оприявнив молодих виконавців та виконавиць, які тепер уже відомі співаки, співачки, колективи. 

На сцені виступатимуть, зокрема, Руслана, Анжеліка Рудницька, Віктор Павлік Олег Скрипка & Воплі Відоплясова. А іноземний хедлайнер сезону — NANA DARKMAN з піснями-гітами “Lonely”, “Remember the time”. 

Більше про фестиваль і квитки — на сайті та в інстаграмі.

Театральний тиждень «7»

Київ, Main Plaza, UNIT.City
Відбудеться з 12 по 18 вересня

Культурна подія, в межах якої відвідувачі зможуть побачити 7 вистав від 7 різних українських театрів. Постановки розкриватимуть ті чи ті теми — від досвіду війни й окупації у виставі «Одноденний герой» від Херсонського академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша до проблем батьків і дітей, а також стосунків у «Бейбі Бум» від акторів «Антреприза».

Більше в інстаграмі і фейсбуці.

VinBookFest

Вінниця, Європейська площа
Відбудеться 13 і 14 вересня

Книжкова подія, спрямована на популяризацію читання. У розмовах і презентаціях у межах фестивалю візьмуть участь письменники й письменниці, які родом із Вінниччини й Житомирщини або пишуть про локальні контексти. 

Можна відвідати також книжкові ігри та квести, майстерки, книжковий ярмарок.

Більше на сайті і фейсбуці.

VI Кінофестиваль Svitlo

Київ, Український дім
Відбудеться з 14 по 16 вересня

Мета фестивалю — підтримка українського кіно, яке розвивається, набуває як нових форм, так і наповнюється сенсами: розкриває актуальні сьогодні теми, порушує соціальні питання, надихає і спонукає до змін.

У програмі 30 кінострічок у межах національного і міжнародного конкурсу, які розподілені за категоріями: повнометражний фільм, короткометражний фільм та соціальний ролик. А серед тем, які розкривають ці роботи: людські цінності, боротьба за справедливість, любов, добро і сила духу. Наприклад, фільмом-відкриттям стане спортивна драма «Пульс» про професійний та особистий шлях легкоатлетки Оксани Боторчук. 

А особливістю фестивалю 2025 стане те, що відвідувачі через голосування зможуть вибрати свого переможця в номінації глядацьких симпатій.

Більше на сайті, на сторінках в інстаграмі і фейсбуці.

Гастроподія Young Chefs. Urban

Київ, Конгресно-виставковий центр «Парковий»
Відбудеться 16 вересня

Подія має на меті простежити, як через гастрономічний вимір формується ідентичність міста. Це про людей — шефи і шефині, ресторатори й рестораторки, стартапери і стартаперки, дослідники й дослідниці — і заклади, які відкривають як відповідь на ті чи ті потреби або вимоги часу і локального ритму. І разом усе це — про місто.

На відвідувачів чекатимуть майстер-класи й панельні дискусії з експертами сфери, поп-апи від шефів і закладів. А ще — перший кондитерський джем: це експериментальний формат, у межах якого можна буде дізнатися про міста через десерти та розповіді шефинь, які беруть участь.

Більше — на сайті, в інстаграмі і фейсбуці.

16-й міжнародний кінофестиваль Wiz-Art

Львів
Відбудеться з 17 по 21 вересня

LIFF Wiz-Art — один із найстарших в Україні фестивалів короткого метру, який цього разу представить повнометражні фільми. Це для того, щоб показати певну панораму світового кіномистецтва і, зокрема, українських стрічок. У межах фестивалю відвідувачі побачать понад 55 фільмів: це стрічки міжнародної й української конкурсної програми, фільми поза конкурсом, а також зможуть долучитися тематичних лекції та обговорень.

Особливістю фестивалю 2025 стане і кінорезиденція, яку організатори Wiz-Art проведуть з America House. Вона відбудеться з 4 по 14 вересня для режисерів і режисерок, які з менторським супроводом зможуть зняти й завершити короткометражний фільм. Створені роботи покажуть під час фестивалю.

Слоган Wiz-Art 2025 — «Балкони часу». Балкон як символ платформи, з якої спостерігаємо горизонт. Ідеться і про пройдений шлях — досвід, історію, пам’ять, — і шлях для руху далі. Адже, щоб побачити, окреслити горизонт майбутнього, маємо зважити на знання минулого й теперішнього. 

Програма доповнюється й доступна за посиланням.

Слідкувати за новинами фестивалю в інстаграмі, а придбати квитки на покази — на сайті.

VIІІ Літературно-перекладацький фестиваль TRANSLATORIUM

Хмельницький
Відбудеться з 19 по 21 вересня

У цьому році тема подій — «Переклад як акт свободи» — стає як ніколи актуальною. Переклад як місток між різними країнами, складник культурної дипломатії, водночас це спосіб транслювати досвід, який українці проживають сьогодні. «Часто переклад виявляється актом свободи, що дає змогу націям і культурам говорити від свого імені, ламати тишу, накладену імперіями, і повертати собі право бути почутими», — обґрунтовує співзасновниця і програмна кураторка фестивалю Юлія Дідоха.

У програмі — дискусії, лекції з провідними перекладачами й перекладачками воркшопи про переклад. Зокрема, це ранкові зустрічі-розмови з перекладачем із Польщі Марціном Ґачковським та українською перекладачкою і літературознавицею Роксоляною Свято, яка працює з німецькою, англійською і польською мовами. Або розмова про переклад як інструмент пам’яті й травматичного досвіду з перекладачкою з української на кримськотатарську Мамурє Чабановою, перекладачкою з їдишу на українську Тетяною Непипенко. 

Також у межах фестивалю проведуть книжкові презентації, поетичні читання, мистецькі й музичні події.

Більше на сайті, в інстаграмі і фейсбуці.

Локальний культурний фестиваль «Світличник»

Київ, Уманська, 35
Відбудеться з 19 по 21 вересня

Фестиваль розпочинався як подія пам’яті Івана Світличного — літературознавця, поета, перекладача, культурного активіста і спільнототворця, що мешкав за адресою Уманська, 35. Саме у цій квартирі свого часу збиралися провідні творці літературно-мистецького процесу, щоб дискутувати на актуальні теми й гуртуватися у затишну спільноту. Ця традиція продовжується дотепер і постає як мистецька акція, фестиваль пам’яті.

20 вересня відзначають день народження Івана Світличного, а відвідувачів запрошують долучитися до подій. Звʼязки та мережі взаємодії — тема, яка обʼєднує події цьогорічного «Світличника»

Скоро програма подій — в інстаграмі.

Фестиваль «Арсенал ідей. Різні разом»

Київ, Мистецький арсенал
Відбудеться з 19 по 21 вересня

Подія для дітей, їхніх батьків, молодих людей, вчителів і всіх охочих поринути у простір досліджень, бешкетування, творчості. Це фестиваль ненудної науки: події поєднують у собі різні складові, наприклад, культуру й науку, технології, а дізнатися про нове можна у форматі гри.

У програмі фестивалю: виставки і стенди з іграми, простори для експериментів та майстерень для найменших і для підлітків, ярмарок освітніх ігор і сцена, на якій виступатимуть запрошені музиканти.

Про програму — за посиланням.

Більше на сторінці в інстаграмі й у фейсбуці.

ІХ «Фестиваль думок»

Київ, Арт-завод Платформа
Відбудеться 20 вересня
Початок з 10:30, а реєстрація для охочих виступити — з 9:30

Подія для всіх охочих поділитися своїми думками про сьогодення: серед тем — дискусії про війну і її наслідки, культуру, освіту, роботи преси, роль і постаті жінок. 

Фокус цьогорічного фестивалю — «Незручне, невидиме і небезпечне», тож розмови висвітлюватимуть гострі питання, що турбують суспільство.

Для участі потрібно зареєструватися.

Більше в інстаграмі і фейсбуці.

ІІІ Книжковий форум «Відсіч. Без бар’єрів»

Житомир
Відбудеться 20 і 21 вересня

Подія стала візитівкою міста — це про зв’язки між тими, хто долучений до літературного процесу: від авторів і видавців до бібліотекарів, освітян, митців і всіх охочих дізнатися більше про українську культуру. Форум має стати майданчиком для розмов без бар’єрів і кордонів, простором для партнерств і нових ідей.

Більше на сайті, в інстаграмі і фейсбуці.

Культурний фестиваль Tolkien Day

Київ, Гідропарк, Skvo Space
Відбудеться 20 і 21 вересня

Фестиваль занурює у життя Середзем’я — світ, який у своїх романах, зокрема «Володар перснів» та «Гобіт, або Туди і звідти», витворив письменник Дж.Р.Р.Толкін. Організатори пропонують усім охочим відвідати події перевтілитися в ельфів, гномів, гобітів чи інших мешканців фантастичних земель, щоб долучитися до інтерактивів.

Протягом фестивалю можна буде спробувати тематичні страви й доєднатися до танцю, познайомитися з крафтовими виробами, взяти участь у майстер-класах, як-от вивчення мови чи створення мапи вигадливих королівств, зіграти у настільні ігри.

Детальніше про дрес-код та сам фестиваль — на сайті та інстаграмі.

Книжкова країна. Плодова

Київ, ВДНГ
Відбудеться з 25 по 28 вересня

Один із найбільших книжкових фестивалів відбувається вчетверте і цього разу тема — своєрідні підсумки третього кварталу 2025 року на українському книжковому ринку: які новинки українських авторів можна вже побачити на поличках, які світові хіти стали популярними серед читачів і читачок та які тенденції очікувати далі.

Протягом фестивалю відвідувачі зможуть познайомитися з українськими видавництвами, виробниками ігор та мерчу, побувавши на книжковому ярмарку, послухати письменників та блогерів, побувати на літературних читаннях, презентаціях і тематичних дискусіях.

Особливістю стає й локація, яка щоразу перетворюється на фантастичний простір для занурення у світ книжок. Так і цього разу центральна площа стане казковим місцем із гігантськими осінніми плодами.
Більше про фестиваль, а згодом і програму — на сайті, в інстаграмі і фейсбуці.

16-й Одеський міжнародний кінофестиваль

Київ, відкриття у КВЦ «Парковий», покази — кінотеатри «Жовтень», «Оскар» (Gulliver), Будинок Архітектора
Триває з 24 вересня по 4 жовтня

«Стійкість у нашій ДНК» — гасло цьогорічного фестивалю, яке втілилося як у програмі кінопоказів, так і візуально на постері події. Це про нашу Україну — вкриту ранами-тріщинами й водночас сильну, стійку.

Кінофестиваль має на меті ознайомити з сучасними кінострічками. Тож, наприклад, у програмі національного конкурсу — 8 робіт, які розповідають про життя України: від військових випробувань до подій у сфері культури чи особистих історій. Глядачі зможуть побачити інші стрічки у межах спеціальних програм. Одна з таких — «Мистецтво травми»: це фільми-дослідження наслідків війни для суспільства й особистостей, а також міркування про мистецтво як інструмент переживання болю. А у програмі «Німецький акцент» зберуть німецькі документальні фільми, у центрі яких — пам’ять, ідентичність.

Детальніше в інстаграмі і фейсбуці.

Камерний фестиваль екслібрису UNA EX LIBRIS

Київ, Вільний Принт
Відбудеться з 26 по 28 вересня

У центрі фестивалю — екслібрис: знаків, що маркує власника передусім видання. Водночас це мистецький твір, що багато розповідає як про творця, так і про того, кому він належить.

У просторі протягом трьох днів проведуть виставку екслібрисів, майстерки й лекції про книжкову графіку, розмови з митцями, дослідниками й колекціонерами, а також книжковий ярмарок.

Більше в інстаграмі.

International Bar Show Barometer

Київ, КВЦ «Парковий»
Відбудеться 27 і 28 вересня

Міжнародна подія барної культури, яка зосереджується на трендах барної індустрії й обміну досвідом. Подія перетворюється на своєрідний сенсор, що вловлює та оприявнює зміни та надає їм форми. Тема року — Unshaken: про стійкість попри все, про створення порядку, коли навколо може вирувати хаос, і про центр тяжіння, опори — простір для спільноти. 

Це подія для тих, хто змінює барну культуру зсередини: буде можливість почути досвід запрошених фахівців сфери, які поділяться своїми підходами, а ще почерпнути нові ідеї для власного розвитку та вибудувати зв’язки з тими, хто зацікавлений в індустрії.

Більше — на сайті та в інстаграмі

Фестиваль сирного мистецтва ProCheeseAwards 2025

Київ, Мистецький арсенал
Відбудеться 27 і 28 вересня

ProCheese Awards поєднує гастрокультуру і сучасне візуальне мистецтво. На подіях відвідувачі зможуть продегустувати сири, відвідати тематичні майстеркласи. А також у перший день фестивалю — побачити роботи українських дизайнерів. У межах конкурсу Cheese couture відбудеться фешн-показ на сирну тематику.

Більше — на сайті.

Жовтень

Фестиваль актуальної анімації та медіа-мистецтва LINOLEUM

Київ, UNIT.City, Будинок Кіно
Відбудеться з 1 по 5 жовтня

Основна мета фестивалю — розказувати й показувати українську авторську анімацію і створювати майданчик для розвитку анімаційної індустрії в Україні. 

У 2025 планують три конкурсні програми, зокрема, конкурс комерційної анімації. Це добірка-жанрова суміш робіт: від музичних кліпів, телевізійних заставок до навчальних роликів. Позаконкурсна програма ділиться на тематичні секції, а творці і творчині у своїх стрічках розкривають різні досвіди, експериментують з анімацією, розкриваючи абсолютно химерний аспект цього виду мистецтва.

Стрічки спеціальної програми заглибляться у дослідження й пошук відповідей на філософські питання.

Окремо буде добірка анімаційних робіт для дітей і молодих людей, а ще — лекції й майстер-класи. Так, наприклад, можна буде дізнатися більше про етапи створення анімаційних фільмів чи розібратися зі специфікою роботи спеціалістів у анімаційному кіно. 

Більше — на сайті, в інстаграмі і фейсбуці.

32-й Міжнародний літературний фестиваль BookForum

Львів
Відбудеться з 2 по 5 жовтня

Фокус-тема фестивалю — «Тривкість і тривалість» — це про дискусії і розмови про літературу як силу, що витримує час, кризу і забуття. Книга як літературний артефакт, текст митця, стає голосом, що повертається до нас сьогодні, відновлює чи навпаки продовжує нести пам’ять, історію і досвід поколінь. 

Крім зустрічей із поціновувачами літератури і творцями літературно-мистецького процесу у програмі фестивалю також книжковий ярмарок, музичні проєкти і перформанси, читання.

Більше — на сайті і в інстаграмі.

Coffee, Books & Vintage #7

Львів, Територія !FESTrepublic
Відбудеться 4 і 5 жовтня

Назва фестивалю втілює ключові теми-предмети, які й будуть у центрі подій. Це свято кави — а йдеться про осінні кавові чемпіонати і представлені заклади, кожен із яких пропонує свій підхід до приготування і подачі кавових напоїв. Це свято книжок — літературні події і книжковий ярмарок стане місцем зустрічі для затятих книголюбів. І це свято вінтажних речей — від прикрас до інтер’єрних дрібниць.

Скоро — детальніша інформація на сайті і в інстаграмі.

ХІХ Дні польського кіно

Київ, кінотеатр «Жовтень»
Харків, кінотеатр «Планета-Кіно», ТРЦ «Французький бульвар»
Одеса, кінотеатр «Планета-Кіно» (Таїрова), ТРЦ «City Center»
Вінниця, кінотеатр «Родина»
Луцьк, кінотеатр «Premier City»
Львів, кінотеатр «Планета-Кіно», Forum Lviv
Житомир, кінотеатр ім. І. Франка
онлайн, polskino.takflix.com
Відбудеться з 8 по 14 жовтня

Фестиваль, який знайомить глядачів із доробком польського кінематографа. Це нагода простежити, про які теми сьогодні говорять кінодіячі і кінодіячки Польщі, що у фокусі робіт сучасних митців і мисткинь.

У 2025 фестиваль мандруватиме різними містами України, а стрічки також будуть доступні онлайн. Серед фільмів, наприклад, «Селяни» Доротеї Кобєлєвої і Г’ю Велчмана та «Зелений кордон» Аґнєшки Голланд, прем’єри яких відбулися минулого року в українських кінотеатрах.

Більше — на сайті.

Книжковий фестиваль «Фундамент: історії про культуру»

Київ, Український дім
Відбудеться з 23 по 26 жовтня

Фестиваль відбувається другий рік і цього разу також об’єднає всіх, хто дотичний до українського книжкового ринку: видавців і видавчинь, авторів й авторок, читачів і читачок. Це подія, щоб завдяки літературі вибудовувати діалог про культуру, спадщину і їх вплив на формування майбутнього.

У центрі заходів книжка як дороговказ в інтелектуальній подорожі. Це про маршрути реальними місцями України, які описані в історіях, та метафоричні стежки — мандрівки до самих себе. 

Про програму скоро в інстаграмі.

Книжковий та міський культурний фестиваль «КривБаз»

Кривий Ріг
Триває з 31 жовтня по 2 листопада

В основі фестивалю — перевідкрити Кривий Ріг як простір для культурних ініціатив і читацької спільноти. Це подія для утворення нових чи зміцнення вже створених зв’язків між мешканцями міста та між читачами й творцями літературно-мистецького процесу.

Культура й література стають тими важливими складниками, що формують міський простір і людей, які мешкають у місті і прагнуть його розвивати. Тож «КривБаз» перетворюється на своєрідний майданчик для зв’язку між різними людьми і сферами, а література — як місток для обговорень спільного руху і розвитку Кривого Рогу. 

У програмі фестивалю планують понад 13 освітніх подій — це лекції, майстер-класи та воркшопи, що розкажуть більше про літературу і міський простір як такий, що сприяє розвитку культури; публічні дискусії, у яких візьмуть участь письменники й інтелектуали. Також проведуть спеціальні культурні події, серед яких музичні концерти, книжкові стенди й виставки.

Скоро більше інформації про «КривБаз» на сторінках Криворізького Центру Сучасної Культури / KRCC в інстаграмі, фейсбуці та на сайті.

Листопад

Міжнародний фестиваль поезії «Земля поетів»

Львів
Відбудеться 8 і 9 листопада

Фестиваль поезії, у межах якого протягом двох днів можна буде зустрітися з поетами й поетками, познайомитися ближче з їхньою творчістю. Також відвідувачі зможуть побувати на концертах, на яких звучатимуть композиції на вірші митців, і на перформансах. 

Поезія — формат тексту, що дедалі частіше звучить у літературному світі. Це спосіб швидко лаконічно і якісно донести думку, що в умовах швидкоплинності й непередбачуваності сьогодення дуже важливо й актуально. Водночас це і виклик для всіх, хто цікавиться літературою і хоче знайти свого автора чи авторку, чиї думки, манера їх формувати близькі. Тож фестиваль стає простором, який допомагає знайти своїх людей і свої слова.

Зовсім скоро — детальна програма на сайті, в інстаграмі і фейсбуці.

Роздуми письменниці та дослідниці Дарці Цимбалюк про простір Півдня України

авторка Олександра Пшенична - 29.08.2025 в Культура

Занурення в простір Півдня України — фокус одразу двох поточних проєктів: виставки та книги. Виставка «Херсон. Степ тримає» експонується в Мистецькому арсеналі і триватиме до 28 вересня. А відповідна книга має назву Ecocide in Ukraine: The Environmental Cost of Russia’s War. Про неї в межах програми виставки розповіла авторка та міждисциплінарна дослідниця Дарця Цимбалюк у розмові з модераторкою — дослідницею і кураторкою виставки Катериною Ботановою.

Дарця Цимбалюк поділилася про дослідження особливостей цього простору та наслідків для нього, які лишає по собі російсько-українська війна, а також авторка розповіла про те, що змусило її писати і що вона хотіла донести в книзі.

Фото з розмови про книжку Ecocide in Ukraine: The Environmental Cost of Russia’s War Дарці Цимбалюк. Фотограф — Андрій Цикота

Виставка, у межах якої відбулася розмова — про простір Півдня України. І про нього ж міркує дослідниця Дарця Цимбалюк у своїй книжці Ecocide in Ukraine. Це глибоко особистий погляд на екологічні наслідки війни Росії проти України. Через емоційні описи природи та історії людей, які живуть з наслідками війни, Дарця показує масштаб екологічного лиха й втрати рідних місць.

«Коли говориш про місця, які знаєш, то в тебе є певні втілеснені, ситуативні знання. Я хотіла багато говорити про Миколаївщину, бо про неї дуже мало написано. Як на мене, це територія, яка мало знана навіть в Україні, не кажучи вже про за її межами. Хоча на момент написання книги я вже давно не жила в Миколаєві, це все одно був мій простір дитинства», — ділиться Дарця Цимбалюк.

Дарця Цимбалюк зауважила, що писати та документувати південь її багато в чому змусило відчуття втрати та бажання рятувати те, що зникає:

«Це доволі сумний факт, але, коли починаєш втрачати, зовсім інакше думаєш про простір. Зростати в Миколаєві було досить нелегко, наші стосунки з цим містом були складними. Проте зараз відкриваються нові досвіди, які змушують їх переосмислити, — це й повернення, і ситуація загрози».

Дослідниця Дарця Цимбалюк на події. Фотограф — Андрій Цикота

Щодо слова «екоцид» у назві книги Ecocide in Ukraine дослідниця прокоментувала, що її більше цікавив саме досвід екоциду, а не правові питання, які його стосуються. Вона хотіла подивитися на більш буденні моменти, які не завжди є юридично важливими, але формують важливий досвід:

«Головним мої питанням у книзі було те, як змінюється наше сприйняття простору. Мені здається, воно в нас дуже змінилося через війну. Моя книга написана англійською мовою на західну авдиторію, і мені хотілося поговорити про речі, які не потрапляють до новин — наприклад, пляжі, які розміновували сапери, куди зараз люди ходять купатися, хоча ніхто достеменно не знає, чи дійсно це безпечно. Таке життя багатьох людей в Україні. Тому для мене було важливо артикулювати це західному читачу: як відчути на собі зміни того, що ти любиш», — розповідає Дарця Цимбалюк.

Авторка також поділилася, що, коли вона говорить про Україну, їй хочеться розповідати про живі світи та простори:

«Мені здається, що ніде так повністю не відчувається життя, як в Україні. Коли на певній території точиться війна, то цей простір може здаватися мертвим з географічної точки зору. Насправді ж він населений мільйонами істот. Тому я думала про воду, землю, повітря, як живі світи, які населені різними організмами».

Фото з події у Мистецькому арсеналі. Фотограф — Андрій Цикота

Екосистемою півдня, про який йдеться в книзі, є степ, який багато в чому визначає його простір. У сучасному світі степ є неоднорідним — у ньому є аграрні виробництва, великі міста, які змінюють наше сприйняття цього біому. Про це Дарця Цимбалюк міркує:

«Степи — багатозначні. Це регіон, це степова культура, з людьми, які його населяють. Якщо ми говоримо про степ як про якісь нерозпахані землі, то його лишлиося дуже мало — за ще довоєнною статистикою, його було десь 3%.

Хоч я й виросла у сільській місцевості, в якийсь момент я зрозуміла, що фактично мене оточували монокультури. А степ у його екологічному визначенні я побачила вже в заповідниках».

«Часто є уявлення, що існує “степ до людей”, “степ до поселення кочівників”. Але, з того що ми знаємо навіть про ті ж американські прерії, то ці простори вже давно перебували в географічному контакті з людиною, просто різного рівня навантаження. Наприклад, перехід до індустріальної агрокультури дійсно сильно змінив ці території.

Зараз не існує, окрім як у нашій уяві, степу як якогось незайманого простору. Для степу відіграють важливу роль копитні тварини, яких ми можемо бачити й у наших заповідниках зараз. І вони відігравали роль ще до активних індустріальних процесів», — коментує сприйняття степу дослідниця.

Дарця розповідає, що в більшості джерел, зокрема й про євразійський степ, вона знаходила колоніальні погляди на цей біом, що відображають уявлення про нього як про «порожній», дикий простір, який є небезпечним. Саме такі візуальні образи, на її думку, і відображають колоніальне сприйняття степу, оскільки не вказують глибшої взаємодії з простором. Дослідниця ділиться:

«Мені ж здається, що степ треба нюхати: він про запахи, аромати. Цей простір скоріше про ольфакторне сприйняття, аніж про візуальне».

Фото й ілюстрації — Мистецький арсенал, unplash.com

10 думок перекладачки Тетяни Некряч

авторка Олександра Пшенична - 29.08.2025 в Книжки

Тетяна Некряч — перекладачка та перекладознавиця, в минулому викладачка Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Київського лінгвістичного університету, кандидатка філологічних наук. Авторка наукових праць зі стилістики та методології перекладу. Працює з англійською, серед її перекладів романи Курта Воннеґута, Девіда Лоджа, Джанет Вінтерсон, Гарпер Лі, Джона Стейнбека. Переклала драматичні твори, зокрема пʼєси Бернарда Шоу та Теннесі Вільямса, що ставилися на сценах Молодого театру та Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Ми поспілкувалися з Тетяною Некряч про її перекладацький досвід, улюблених авторів та погляди на перекладацькі методи.

Переклади та мова Миколи Лукаша

Мій еталон українського перекладу — Микола Олексійович Лукаш. Його роботи неможливо сприйняти за переклад: вони настільки свіжі — ніби щойно народилися. З його текстами я була знайома ще тоді, коли не знала, що таке переклад — з дитинства, коли читала «Пригоди Цибуліно» Джанні Родарі.

Коли в 1986 році вийшло повне зібрання творів Шекспіра в 6-ти томах, мені замовили оглядову рецензію перекладів. Зауважу, що якість цих перекладів набагато вища за переклади в російському 8-томнику. Дійшла до драми «Троїл і Крессіда», яку ще школяркою прочитала російською  — і враження було, ніби гризеш каменюку, а не читаєш. Відкриваю переклад Миколи Лукаша, а його текст, немов шампанське: ігристий, бурхливий, живий, — він пʼянить!

Спершу навіть подумала: мабуть, Микола Олексійович багато чого від себе написав. Порівнюю з оригіналом, а його переклад ніби підрядник, але при цьому барвиста мова Лукаша — немов щойно народжена у вас на очах.

Микола Лукаш

Кваліфікованість та геній перекладача

Я вважаю, що перекладач не може бути геніальним, у найкращому випадку він може бути висококваліфікованим. Геніальним може бути автор, бо саме він подає оригінальні ідеї.

Перекладач, якщо він недостатньо сумлінний, може просто знищити автора. А фахівець з почуттям своєї відповідальності перед рідною культурою, має стати співавтором. Звісно, що тут свою роль відіграє і певний талант, але, як казав Едісон, талант лише на 1% inspiration (натхнення), а на 99% — perspiration (важка праця). Треба піклуватися не про самовираження, а про найповнішу передачу задуму і неповторної творчої особистості автора. Тому найбільша чеснота перекладача, за Лоренсом Венуті, це його невидимість.

Вибір авторів

Я принципово перекладаю тільки дуже хороших класичних і сучасних авторів й авторок. Якщо це Джейн Остін, Бернард Шоу, Оскар Вайльд, Джон Стейнбек чи Девід Лодж, то я хапаюся за них не руками, а зубами.

Іноді виникає враження, що ми з автором — «однієї крові». Звісно, так не з усіма. Але от з Куртом Воннеґутом — я переклала 6 його романів — почуття духовної спорідненості було дуже сильним. Він пропускає світ через себе, у творах його багато автобіографічного, він стає близькою людиною. Близькі люди — це ті, чиє світобачення збігається. Те саме в мене й з творами Девіда Лоджа.

Романи «Рецидивіст», «Механічне піаніно», «Синя борода» Курта Воннеґута

Коли мені запропонували перекласти «На схід від Едему» Джона Стейнбека, я спершу навіть думала відмовитися, бо не читала саме цього його роману. А потім, коли все ж взялася, — відчула, як зі мною, на той час уже дорослою жінкою, яка вже сформувалася як особистість, починають відбуватися внутрішні духовні зміни, дуже серйозні. Це просто епохальний роман. Стейнбек сказав, що, мабуть, народився для того, щоб його написати. А я собі сказала, що, певно, народилася зробити переклад цієї книжки. На що одна моя знайома зауважила: «А я для того, аби прочитати ваш переклад».

Театр та переклади

Якби в мене було 9 життів, в одному з них я б хотіла бути театральною режисеркою. Це надзвичайно цікава робота.

Проте зараз, на жаль, деякі, особливо молоді ще режисери, вважають автора п’єси фігурою несуттєвою і надзвичайно вільно поводяться з текстом і авторською концепцією. На мій погляд, першоосновою вистави має бути драматургія, в якій режисер повинен знаходити натхнення для передачі театральними засобами усіх нюансів змісту і смислів. У перекладних драматичних творах плідною могла б виявитися співпраця режисера з перекладачем, який виступає представником автора й може прояснити усі глибинні відтінки і їхні художній потенціал.

Взагалі театр — дуже живе мистецтво. Він найшвидше і найгостріше відповідає на актуальні, а часто болючі запити суспільства. Одна й та сама режисура може справити зовсім інше враження в іншій суспільній ситуації. Так, скажімо, фінальна сцена вистави «Дами та гусари» в театрі імені Івана Франка, яку я вперше подивилася до 2014 року, тобто, до війни на Донбасі, вразила мене в саме серце, коли я її побачила вдруге, після цих подій: гусари йдуть на війну, вони вальсують зі своїми дамами, але раптом в обіймах дам залишаються тільки порожні шинелі. Зал плакав. Я спитала в акторів, чи було так і раніше, виявляється, було, — тільки тоді сприймалося просто як режисерська знахідка. А зараз бʼє серце.

Методологія та практика

Я доволі скептично ставлюся до теорії перекладу, цих схоластичних нагромаджень псевдонаукових термінів, які ще нікому не допомогли краще перекладати. Натомість високо ціную методологію перекладу, яка пропонує шляхи вирішення складних практичних, реальних проблем, що стоять на перешкоді повноцінного відтворення художнього тексту. Дуже корисно і цікаво читати, що пишуть високофахові перекладачі про свою роботу, зокрема, коли вони діляться не лише перемогами, а й програшами. Це прекрасна школа. Я сама теж спробувала поділитися своїм перекладацьким і перекладознавчим досвідом в трьох книжках: «Вікторіанська доба в українських і російських художніх перекладах»,  «Інтертекстуальна іронія та переклад» та «Айсберг в океані перекладу». Зрозуміло, те, що добре спрацювало в одному тексті, спрацює і в іншому, але такий обмін досвідом розширює фаховий виднокруг і збагачує палітру перекладацьких тактик.

Я безмежно люблю художній переклад за те, що в ньому немає монотонності.

Перекладачка Тетяна Некряч

Літературознавчий досвід

Я закінчила факультет романо-германської філології Київського університету імені Шевченка по філологічному, а не перекладацькому відділенню (дівчат тоді на перекладацьке не приймали!), але глибокі знання загальної методології і практики перекладу отримала завдяки кафедрі військового перекладу, де нас навчили всім видам усного і письмового (не художнього!) перекладу. Це був прекрасний підмурок для розуміння текстів під перекладацьким ракурсом. В університеті нам чудово викладали історію зарубіжної літератури, усі 5 років, і я навіть написала дисертацію про жанр американського політичного роману і багато статей про різні літературознавчі проблеми, але доволі скоро розчарувалася в цій науковій галузі, яка на той час була надто заангажована ідеологічно. Проте набуті знання виховали смак до справді якісних літературних творів. Багаторічне викладання в університеті англійської мови і англійської стилістики дало можливість читати художню літературу в оригіналі, як рідну. Всі ці складники гармонійно злилися в художньому перекладі: знання мови, розуміння літератури й основи перекладацької методології. На відміну від літературознавства, в перекладі є певна константа, яка не залежить (або менше залежить) від ідеологічних факторів. Ця константа — оригінальний твір.

Одомашнення та очуження

Є дві найсуттєвіші стратегії художнього перекладу: одомашнення (коли автора твору «переносять» в країну мови перекладу) та очуження (коли читача перекладу «переносять» в країну оригіналу). Я сама принципово сповідую очуження, оскільки прагну, щоб читач перекладу якомога більше дізнався про культуру, історію, побут інших народів.

Звісно, ці дві стратегії не існують у чистому вигляді, вони можуть перетинатися задля досягнення оптимального ефекту. В одній зі своїх статей я писала, що в перекладі важлива їхня гармонізація, яка мусить бути дружньою до читача. Не слід догматично триматися тільки за одну з них — треба прагнути динамічної еквівалентності, тобто рівноцінного впливу оригінального й перекладеного твору на читача. Ясна річ, розбіжності завжди залишаються, адже переклад — це не стільки перехід від мови до мови, скільки від культури до культури. А культурні відмінності не завжди можливо передати без втрат. Головне ці втрати мінімізувати.

Геніальний Микола Лукаш свідомо сповідував одомашнення. Але в ту тяжку добу, коли жорстоко й системно знищувалась українська мова, це була неймовірно важлива і благородна місія: у своїх перекладах він поновлював забуті й «зросійщені» слова і фрази, надавав їм нове життя, плекав соковитість і яскравість нашої мови попри всі утиски і гоніння. Одомашнення у Лукаша — це не лише видатний творчий здобуток, це високе громадянське подвижництво.

Унікальні виклики кожної книжки

Насправді, важко сказати, який твір для мене був найскладнішим, бо кожен текст ставить свої виклики. Коли з ним працюєш, здається, що ось цей — «най-най-най».

Роман «Переміна місць» Девіда Лоджа

Я безмежно люблю Девіда Лоджа, зокрема його «кампусну трилогію», в яку входять романи «Переміна місць»,  «Світ тісний», і «Чудова робота». Прочитавши їх уперше 30 років тому, під час стажування в Ратгерському університеті (США), я безмежно захопилася ними, їхньою неймовірною вигадливістю, тонкою іронією, гумором, сюжетними колізіями, мовною грою, літературними алюзіями, але тоді здавалося, що все це неможливо перекласти українською, тим паче — не мені. Але 30 років, мабуть, не минули даремно, набутий досвід теж виявився чогось вартим, і ось я переклала всю цю захопливу трилогію, навіть впоралася з віршами сера Едмунда Спенсера, В. Б. Єйтса і лорда Теннісона.

Проблема в тому, що кожен по-справжньому видатний автор унікальний. Тому мусять бути унікальними і шляхи до розв’язання тих мовно-культурно-історично-естетично-психологічних проблем, які ці письменники ставлять перед перекладачем (хоча навряд чи вони про перекладачів особливо піклуються).

Але набутий досвід безумовно стає в пригоді. Дорогу здолає той, хто йде.

Фахове редагування

Зараз майже зникла школа фахових редакторів. Раніше, наприклад, видавалися переклади за редакцією Максима Рильського — можна тільки собі уявити, скільки така співпраця давала перекладачеві. Взагалі редагування літературних текстів — це колосальна робота, але зараз подеколи стикаєшся з тим, що редактор хоче скоріше скалічити твій текст, аніж удосконалити.

 Коли ж складається хороший тандем, коли перекладач і редактор дивляться в один і той самий бік, коли вони мають схожі уявлення про те, яким мусить бути переклад — це щастя. Тоді можна і розходитися в окремих деталях, але завжди досягається консенсус.

Переклад і творчість

Переклад — безумовно творчий процес.

Звісно, коли перекладаєш технічні, зазвичай, шаблонні тексти, то накопичуються терміни й синтаксичні структури, і згодом ця робота доходить до автоматизму.

У перекладі художньої літератури шаблонів немає, тут розслаблятися не можна ані на мить. Кожен автор прагне написати твір, подібного якому ще не було. Тож перекладач має осмислити нову реальність, у яку занурюється, глибоко її проаналізувати, а тоді дібрати найточнішу форму, здатну найвлучніше передати неповторний світ цієї книжки. Хіба це не творчість?

Віжуали й обкладинки з відкритих джерел
Фото Тетяни Некряч — видавництво «Вавилонська бібліотека»

Голоси, що звучать. Українсько-данський проєкт Voices of Defenders

авторка Олександра Пшенична - 28.08.2025 в Культура

Роки війни показали, що у всіх нас різні досвіди, які важко зіставити чи оцінити. Цивільні живуть на перетині надзвичайних ситуацій та повсякденності, а військові — в умовах постійних фізичних та емоційних екстремумів. Саме тому важливо надавати простір для рефлексії та голос ветеранам — тим, хто отримав цей досвід війни і продовжує жити з його наслідками. Адже, як зауважують творці проєкту Voice of Defenders: «Ніхто краще не розкаже про цінність життя, ніж ті, хто щодня його захищає».

Voices of Defenders («Голоси захисників») — українсько-данський проєкт, мета якого підтримати українських молодих ветеранів та ветеранок, дати їм можливість розповісти та прорефлексувати власні досвіди крізь мистецькі практики. Проєкт триватиме протягом 2025–2027. Він реалізовуватиме різні формати — написання текстів, їхнє озвучування, інтервʼю з учасниками та учасницями проєкту тощо. У рамках цієї ініціативи у 2025 році вийде збірка новел, які написали молоді ветерани та ветеранки: Андрій Боднар, Анастасія Хлібник, Денис Скоробатюк, Ігор Дусан, Інна Короленко, Ірина Васечко, Володя Савельєв, Андрій Каспшишак, Андрій Сушко та Данило Ставицький. Упорядником збірки став поет та культурний менеджер Григорій Семенчук. А передмову до видання підготував письменник та військовослужбовець Валерій Пузік. Також у майбутньому планується збірка з історіями волонтерів та волонтерок.

Як ми говоримо про війну

У суспільстві дедалі частіше постає питання: як саме ми говоримо про війну? У цьому «як?» приховано багато рівнів — хто має право говорити, що ми здатні чи наважуємось озвучити та у якій формі це відбувається.

Проєкт Voices of Defenders зосереджений на художній трансформації досвіду мовою мистецтва. До написання текстів залучили десятьох ветеранів та ветеранок, створивши простір, де вони можуть поділитися прожитим. Їхні тексти — це голоси людей, які бачили війну зблизька і тепер залучають нас до розмови про неї.

Анастасія Хлібник та Андрій Бондар

До проєкту залучені автори та авторки з різним досвідом: із різних міст, бригад чи посад. Це показує, що війна стосується кожного і людей з абсолютно різним минулим обʼєднує одна теперішня мета — захист своєї країни.

Короткий формат

Наразі для того, аби розповідати про досвіди війни, найчастіше стає в пригоді коротка форма: есеїстика, репортажі, поезія. Саме вона дає можливість повʼязувати людей на декількох рівнях — інтелектуальному, емоційному, чуттєвому.
Тексти проєкту Voices of Defenders — це передусім новели. Цей жанр малої прози є вдалим вибором для того, аби поділитися досвідом та художньо його переосмислити. Новела забезпечує її авторові чи авторці свободу: це можливість як додати поетичність образам чи ширму вигадки там, де з нею буде комфортніше, так і залишатися у площині чіткого відтворення власного досвіду.

Андрій Каспшишак та Володимир Савельєв

Водночас, вона не вимагає розповіді одразу про «все», ба більше закликає сфокусуватися на якихось конкретних спогадах — найважливіших, закарбованих у памʼяті спалахах. Вона не вимагає ні детального пропрацювання сюжету й персонажів, як, наприклад, роман, ні дотримання певної складної поетичної форми.

Цим форма новели додає відчуття «експромту» — саме розмови про наболіле. Через індивідуальний голос у цій розмові йдеться і про колективне — страх, втрати, біль, гідність і витримку.

Мова війни відрізняється від тої, якою спілкуються у мирний час. Вона багато в чому обережніша; водночас вона пряма, лаконічна, болюча. Часом — мовчазніша. Але саме літературна форма дозволяє «обрамити» її, вкласти в щось, мати змогу передати її іншим. Саме художній складник написання текстів створює безпечний простір, у якому можна лишатися щирим зі собою та іншими, трансформувати свій досвід у мову, але дещо відсторонитися від найболючішого за вигадкою, навіть якщо вона геть незначна. Читачам же це дозволяє проемпатувати, поставити себе на місце іншого, глибше відрефлексувати історію іншої людини.

Досвіди, яких не було

Дедалі частіше ми як суспільство стикаємося з колосальною різницею досвідів, які направду важко осягнути не емпірично. Це і робить їх складною темою для обговорення на багатьох рівнях: від розмови із близькими за обіднім столом, коли складно поділитися наболілим, до публічних виступів на широку авдиторію.

Андрій Сушко та Данило Ставицький

На сторінках цієї збірки сусідять досвіди побратимства, бойових дій, втрати та смерті. Але головним серед них усе ж лишається невловима жага життя, яке змогло пробитися серед суцільної темряви війни.

Це й створює простір спільності між читачами та авторами: намагаючись осягнути досвід однієї людини, ми все ж спираємось на певну константу. Читаючи про досвіди поруч зі смертю, ми шукаємо в ній ствердження життя — і знаходимо. Ми зустрічаємося з іншими історіями і маємо змогу пропустити їх крізь власну оптику, долучитися до творення цього розмовного простору, а також рефлексувати й переосмислювати власний досвід.

Памʼять

Цей проєкт — не тільки про переосмислення й трансформацію досвідів, але й про памʼять. На сторінках новел зʼявляються імена загиблих побратимів, спогади про них та присвяти. Саме література та мистецтво дозволяють промовляти до тих, хто вже не поруч, і водночас реконструювати їх такими, якими ми їх запамʼятали.

Денис Скорбатюк та Ігор Дусан

Памʼять тут — це не хроніка, а жива нитка, яка звʼязує нас із минулим та теперішнім, прокладаючи шлях поміж нашими спогадами. Вона ніби «зшиває» місця розломів, які неминуче утворює війна, даючи можливість звучати саме людському голосу.

Голоси, які звучать

Однією з частин цього проєкту є аудіоверсії текстів, які будуть доступні для безкоштовного прослуховування. Це надає можливість голосам захисників лунати. Окрім безпосереднього звучання голосів, це також створює інклюзивний простір для розмови про війну, оскільки процес осмислення задіює ще один орган чуття, надаючи більше можливостей долучитися до розмови.

Озвучкою новел займалися інші ветерани та ветеранки, яким у цих текстах багато чого відгукується з особистого досвіду. Так, це ще більше апелює до колективного, перебуваючи на перетинах особистого. Голос створює відчуття співприсутності, причетності до людини та її досвіду. Висловлення перетворюється на діалог між людьми, які нібито не повʼязані між собою — але голос іншого здатен подолати цю відстань між людськими життями.

Інна Короленко та Ірина Васечко

Реінтеграція та образ ветеранів

У передмові до видання Валерій Пузік пише про те, що цей та подібні проєкти не лише документують історію, а й допомагають долати суспільні стереотипи щодо ветеранів, формують розуміння того, що означає бути захисником своєї країни. Суспільну значимість таких проєктів дійсно важко переоцінити: вони сприяють побудові містків між «цивільними» та «воєнними» досвідами.

Саме розмова багато в чому здатна призвести до суспільних змін: перш ніж осмислити щось про інших людей, треба їх зрозуміти. Водночас, для того, аби поділитися досвідом, зокрема травматичним, потрібно знайти дуже багато відповідей на внутрішнє питання: «Як правильно це зробити?»

Відповідь на це питання часто лежить у площині безпеки — де немає страху перед реакцією інших і байдужості. І саме такі проєкти, як Voices of Defenders, повертають почуття безпеки крізь трансформацію, діалог та висвітлення різноманітних досвідів захисників. Мова війни тут, попри свій травматизм, повертає читачів до життя — до гідності, надії та підтримки тих, хто цього потребує.

Фото ветеранів та ветеранок — надані командою проєкту Voices of Defenders.
Матеріал створено в рамках програми серпневої практики.