Відвідувати симфонічні концерти — новий тренд

авторка Лідія Білас - 07.02.2025 в Есеї

Мистецтво у всіх своїх проявах розширює діапазон розвитку особистості. Споглядання творів мистецтва, прослуховування симфонічної музики, відвідування театру, читання книжок — це створює широку гаму взаємозвʼязків у нашому мозку, даючи нам можливість швидше і якісніше розв’язувати задачі, які перед нами щодня ставить життя. І якщо читати книжки та споглядати візуальне мистецтво людина починає у більш усвідомленому віці, то музика безперервно супроводжує нас протягом усього життя: мелодія маминого серцебиття, перша колискова, перші пісні малечі в дитячому садочку, мелодія першого поцілунку, музика, з якою ти переживав нерозділене кохання, спільні сімейні радості — усе наше життя — це один великий саундтрек. Без піднесеного хорового співу неможливо уявити недільне богослужіння, за кожним успішним фільмом стоїть не лише режисер та сценарист, але й талановитий композитор, а нашим імпульсивним покупкам обов’язково передують музичні враження від реклами. Останнім часом музика, а особливо класична, набирає популярності в Україні. Чому це відбувається зараз та як пояснюють користь музики науковці?

Вплив музики (мистецтва) на роботу мозку

Мистецтво працює з емоційним інтелектом, поглиблює візуальне мислення, формуючи в кожного з нас свої унікальні уявні картини світу. Коли ми слухаємо музику, наш організм реагує буквально на хімічному рівні, виробляючи комплекс гормонів, що відповідає за мотивацію, нарівні з  ефектом від досягнення бажаної цілі. Процеси в мозку створюють нові комбінації нейронних звʼязків, які кожен з нас використовує по-своєму.

Музика — це саме той особливий вид мистецтва, який працює з організацією звуків у потік краси, створюючи гармонію. Це розуміння прийшло до мене з часом і лише коли я познайомилась з роботою музичного колективу зсередини. Спостерігаючи за взаємодією учасників великого симфонічного оркестру під час відтворення партитури, ми знаходимо підтвердження грецького  значення терміну «гармонія» (αρμονία) — зв’язок, порядок, лад, злагодженість, відповідність. Симфонічний оркестр складається з 13-15 груп, а це зазвичай 50-80 музикантів, де кожен має свою унікальну роль в загальному звучанні. Саме разом з цим спостереженням я задумалась про паралелі з роботою управлінської команди в бізнесі й аналогії між роллю диригента в оркестрі та СЕО в компанії.

А що ж таке «симфонічна музика»? Класична, академічна та симфонічна музика часом сприймаються як синоніми, що взаємозамінюють одне одного. Симфонічна музика ж охоплює твори, написані для симфонічного оркестру. Це симфонії, увертюри, симфонічні поеми, оркестрові п’єси тощо. 

Захоплення викликає і той факт, що кожен композитор, пишучи свою самобутню симфонію, в інструментарії має лише сім основних нот, які міксує в особливий спосіб і підпорядковує своєму унікальному глибокому задуму. Ми й сьогодні знаємо про Моцарта та Баха завдяки вічним шедеврам, які вони залишили по собі. Ця музика, створена кілька століть тому за законами гармонії, жива й актуальна і сьогодні. Створені мелодії не лише підносять нас до вищих вібрацій, а й ніби підносять над проблемами, гармонізують, дарують умиротворення. Разом з тим вона відкриває потаємне у нас самих, даючи нам невичерпне джерело енергії та ресурсів для того, щоб подивитися на теперішні реалії під іншим кутом. Мова класичної музики, подібно до інших мистецьких напрямів, промовляє до нас споконвічними символами та ідеями, невидимими зв’язками об’єднуючи минуле і майбутнє.

У Каліфорнійському університеті дослідили, що прослуховування сонат Моцарта підвищує когнітивну діяльність — це називають «ефектом Моцарта». Експеримент був таким: трьом групам студентів потрібно було протягом десяти хвилин очікувати проходження IQ-тесту. Одна група очікувала в тиші, інша — під розслаблювальні композиції і третя група — під сонати Моцарта. Результати IQ-тесту третьої групи були найвищими. Згідно з однією з концепцій, музика активізує роботу правої частини головного мозку, дозволяючи їй більш ефективно обробляти інформацію. Журналісти зробили з цього відкриття таку сенсацію, що невдовзі в США в деяких штатах було важко знайти диски з композиціями Моцарта. Батьки масово хотіли занурити своїх дітей у світ класичної музики, щоб підвищити їхній рівень IQ. Дослідники ж наголосили, що хоча експерименти і підтвердили позитивний вплив музики Моцарта на мислення, навряд чи це в силах підвищити рівень інтелекту. Але факт залишається фактом: перед іспитом або важливою співбесідою, де необхідна концентрація та активні процеси мислення, прослухати Моцарта не завадить.

Що ж до інтеграції музики у шкільну навчальну програму — це завше гарна ідея. Як класична музика, так і сучасна можуть вивчатися у різні цікаві способи. Наприклад, у мережі наших шкіл є практика вивчення іноземної мови та певних тем з української мови через музику, пісні відомих виконавців. Так, нещодавно учні отримали завдання представити в командах улюблену музичну групу на уроці англійської. Троє однокласників вирішили прямо виконати на гітарах пісню обраного гурту. Хтось грав на соло-гітарі, хто на басу, інший на ритм-гітарі. 

Музика лікує душу

Навряд чи ріст інтересу українців до симфонічної музики пов’язаний з масовим бажанням покращити когнітивні здібності. Нас інтуїтивно тягне до музики як до чудового інструменту зцілення. А симфонічна музика, яка поєднує в собі величезну кількість тембрів, частот і тональностей у надширокому діапазоні, безвідмовно знаходить відгук у серці кожного. Спочатку ти просто насолоджуєшся нею, потім відчуваєш, як вона проходить крізь твоє тіло фізично. А далі відбувається дещо фантастичне: вона пробуджує несвідоме, резонує з невидимим, виштовхуючи на поверхню усвідомлення того, що знаходить нарешті розуміння. Ця мить називається катарсис (з грец. «очищення»). Ми реагуємо на це по-різному: хтось не може стримати сліз, по шкірі «бігають мурахи», хтось втрачає відчуття часу і простору. Кожне наше таке пережиття — це крок на шляху до кращої версії себе. Причому музику для прослуховування нам слід обирати відповідно до нашого емоційного стану — тоді вона спрацює найкраще.

А сьогодні, коли всі українці живуть у стані хронічного стресу, саме симфонічна музика дає можливість відрефлексувати стрес, очиститися та енергетично наповнитися. Здавалось би, як так, що в країні, де вирує страшна війна, люди стоять у довжелезних чергах, щоб потрапити на симфонічний концерт чи театральну виставу? Це не лише про інтерес — це гостра потреба.

Як навчитися сприймати симфонічну музику

Прослуховування симфонічної музики не потребує додаткової підготовки, ви можете почати у будь-якому віці. Поступово, сторінка за сторінкою, відкриваючи для себе різні стилі, епохи, постаті композиторів, ви збагачуєте світогляд і самого себе. Прийшовши до концертної зали, відкладіть гаджети й докладіть трохи зусиль, аби повністю зануритися у мить зустрічі з музикою. Не бійтеся чогось не зрозуміти, у будь-якому випадку музика ніколи не залишить вас байдужими, а зробить свою справу, плоди якої ви збиратимете у майбутньому, можливо, навіть не підозрюючи, що це музика проявила свій вплив. А ще краще — зробіть симфонічну музику частиною свого повсякденного життя, нехай вона супроводжує вас в автомобілі, під час домашніх справ, під час готування їжі, прогулянки парком чи навіть читанні. Нехай замість навколишнього шуму вас оточують шедеври Бетховена, Моцарта, Мендельсона чи українських митців — Скорика, Сильвестрова чи Станковича.

Як би ми не називали симфонічну музику — наукою чи магією — вона є тим, що стовідсотково підтримує в критичний момент, звільняє від важких думок, надихає на нові звершення і лікує душу. Ветерани новітньої української війни після концертів симфонічної музики засвідчують її цілющий ефект, повертаючись до концертного залу знову й знову.

Прочитайте біографію композитора, музику якого ви збираєтесь слухати. Ознайомтесь з тим, в які етапи життя та за яких обставин митець створив ту чи іншу композицію: епоха, країна, обставини життя автора, що він писав у цей час. Ця інформація ще більше доповнює, а часом буквально пояснює, що хотів сказати митець. Адже він теж насамперед людина зі своїми думками та почуттями, радостями та потрясіннями, розчаруванням та пошуками. 

Послухайте вдома симфонію та відчуйте, що вам до вподоби найбільше. Немає правильної чи неправильної відповіді, коли йдеться про взаємодію з мистецтвом. Є те, що відгукується і те, що залишить байдужим.

Не соромтесь заплющити очі під час концерту, щоб глибше відчути музику. Зосередьтесь на відчуттях всередині. Що саме відбувається в вашому тілі, коли ви слухаєте симфонію, які струни зачіпає композиція, від чого «мурахи»?

Не забудьте взяти додому програмку з репертуаром, зазначте, які композиції вразили вас найбільше і додайте їх до вашого списку прослуховування в машині, під час тренувань або прогулянок. Якщо вашій душі відгукнулась якась композиція, можливо, це ваші душевні ліки і вам потрібно частіше до неї звертатися. Паралельно ви можете більше дізнатись про історію створення твору та те, де ще його можна прослухати в інших виконаннях. 

Що більшою є ваша наслуханість, тобто присутність музики у вашому житті, то глибше ви почнете розумітись на нюансах класичної музики і визначатись з уподобаннями. Від одного концерту до іншого, ваш музичний смак буде розвиватись і зростатиме бажання отримувати більше.

Візуали — фото надані INSO Lviv

авторка
Лідія Білас

Мозаїка між мистецтвом та політикою

авторка Тетяна Тадай - 06.02.2025 в Мистецтво

Балкони та мозаїка — це ніби пограничні явища: вони існують на стику приватного та суспільного, торкаючись питань історичної, культурної та візуальної спадщини.

Суспільство в Україні розділилось на табори: перші бачать у мозаїчних панно лише відгомін радянського минулого — серп і молот, символіку, що викликає асоціації з тоталітарною системою. Для них мозаїка — це привід до скасування та демонтажу. Другі, навпаки, прагнуть зберегти ці панно як невіддільну частину історичного та культурного ландшафту України. Вони їздять селами, проводять експедиції, досліджують занедбані автобусні зупинки, будівлі й фасади, намагаючись знайти та задокументувати унікальні зразки цього мистецтва.

Активісти та митці, які адвокатують мозаїку

Реконструкція мозаїки, робота у дворі простору «КУТ» на Городецького

Реконструкція мозаїки на Спаській

Мене щиро захоплюють роботи, які ведуть Олег Левій з проєктом «Кінцева» та Ельміра Еттінгер в рамках child of socialism. У 2024 році я долучилась як проєктна менеджерка до створення мозаїчного панно у 130 квадратів на фасаді нового ТЦ в місті Українка. Кураторкою проєкту запросила Анастасію Лелюк, чиєму досвіду роботи з мозаїкою довіряю. Анастасія займалась реставрацією врятованого панно зі стіни школи на Дарниці, над яким працювала у «КУТ» на Городецького і яке зараз можна роздивитись у закладі «Липа» на Липинського. Другу особисто врятовану Анастасією роботу, що перебуває у процесі реставрації, можна побачити на стінах культурного центру локальної вуличної культури «Спаська 13» на Подолі. У щоденній роботі з Настею та іншими митцями, які на постійній або гостьовій основі долучилися до створення панно, мене потягнуло до намацального  шляху роздумів про монументалістику.

До створення панно в Українці долучився також художник Олександр Богомаз. Ми запрошували студентів академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, де викладає Олександр, долучитись до спільнотворення мозаїки як елементу студентської практики. Проте Богомаз віджартувався, що студентів не кликатиме, аби не налякати їх складністю роботи і не збити зі шляху монументалістів. Сам Олександр б’є плитку голими руками. Для мене ця відмова від рукавиць здається органічною і комічною водночас — бо практика Олександра є продовженням його характеру та художньої мови, якою він говорить про спадщину й урбаністику, їхній вплив та вагу.  

Створення мозаїки в місті Українка

Мозаїка — графіті — реклама

Сучасні митці повертаються до мозаїки як до одного з медіумів для своїх практик, переосмислюючи її поза ідеологічним контекстом. Мозаїка залишається однією з монументальних форм творчості, яка вимагає певних технічних ресурсів, особливо для створення великих композицій. 

Поляризація призводить до спрощення: вся мозаїка автоматично клеймується як «спадщина Радянського Союзу» — без детального розбору чи аналізу. Інша крайність — вважати за необхідне збереження будь-чого, тільки тому, що воно старе. Ми опиняємося перед дилемою: знищувати як ідеологічний слід чи зберігати як культурне надбання? 

Фотографія панно «Українська пісня» на розі вулиці Богдана Хмельницького

Боротися за реставрацію, як за панно «Українська пісня» у Києві на Хмельницького, ведучи комунікацію з власниками будівлі, інвесторами та медіа, чи домовлятись самостійно з будівельниками, дружніми майстернями та місцями, де мозаїка буде згодом розміщена, як це зробила Анастасія Лелюк?

Проблематика мозаїки виходить за межі історичної полеміки й упирається у питання публічного простору. Якщо рекламні банери у містах забороняють як естетичний шум, мурали регулюються перевірками міських адміністрацій, а графіті стають об’єктом постійного змивання комунальними службами, то мозаїка залишається в особливому статусі. Її не чіпають, але й не завжди захищають.

Чому так? Мозаїка є водночас і мистецтвом, і артефактом. Вона має довший термін існування, ніж графіті. Однак її неоднозначність ставить запитання: чи порушує вона чистоту простору?

Чи мозаїка — це візуальне мистецтво, яке ми ще не навчилися належно осмислювати?

Більшість мозаїк, що прикрашають автобусні зупинки та фасади, не мають підписів. Це часто студентські або колективні роботи. Відсутність імені митця позбавляє нас можливості аналізувати твір глибше: через ідею, контекст чи особистість автора. Залишається лише оболонка — чиста форма, чисте мистецтво для споглядання. У 2021 році я записувала з автором проєкту «Кінцева» Олегом Левієм розмову для подкасту «Сноби» про українську культуру та колекціонування. Проєкт, який веде Олег Левій, є прикладом невеликого, але значущого активізму, що протистоїть автоматичному клеймуванню мозаїк як суто радянської спадщини, яку потрібно зруйнувати. Досліджуючи автобусні зупинки північно-західних областей України, Левій не лише документує ці забуті твори мистецтва, але й займається їхнім відновленням — відмиває від графіті та реклами, а також шукає авторів і популяризує знахідки в медіа. Його робота підкреслює, що мозаїка навіть у віддалених селах заслуговує на увагу як частина культурної пам’яті. У розмові Олег ділився, що місцеві жителі часто дивуються його інтересу до панно, які для них давно стали непомітною частиною повсякденного ландшафту. 

Фото мозаїк в межах проєкту «Кінцева» Олега Левія

У часи совєцького союзу мозаїка дійсно стала розповсюдженою через практичну властивість: вона є стійким та довговічним видом мистецтва, і її використання на фасадах будівель та в громадських просторах забезпечувало збереження зображень протягом тривалого часу. Крім того, яскраві кольори та візерунки мозаїк додавали естетичної привабливості типово функціональній архітектурі, як-то зупинки громадського транспорту, лікарні та школи. Олег Левій у нашій розмові наголошував, що часто мозаїка на зупинках залишається без авторства, бо була практикою для студентів-монументалістів. 

Однак чи справді відсутність авторства робить мозаїку менш значущою? Або навпаки — призводить до втрати основи, за якою ми тягнемось, — дотичність до авторського мислення, позиції через практику.

(А)політичність мистецтва

Мозаїка є не лише культурним явищем, а й предметом дискусій. Вона оголює наше ставлення до минулого, до спадщини, до суспільного простору та до мистецтва як такого. Її неоднозначність — це не проблема, а цінність. Це можливість поглянути на неї ширше: як на пласт історії, візуального мистецтва та урбаністичної культури.

Французький філософ Жак Рансьєр у своїх дослідженнях наголошує, що мистецтво не може бути поза політикою, адже саме його присутність у просторі завжди створює можливість для політичного жесту. Мозаїка, як форма монументального мистецтва, є не лише естетичним явищем, а й способом структурування суспільного порядку — видимості, пам’яті та влади. Її розміщення в публічному просторі або, навпаки, демонтаж є політичним актом, що визначає, які наративи мають право на існування. Від естетики до політики — один крок.

Дискутуючи «знищити чи реставрувати», не можу ігнорувати аргумент про використання совєцькою владою мозаїки як засобу пропаганди.

Мозаїчні панно іноді зображували сцени, що підкреслювали досягнення соціалізму, трудові подвиги та єдність народів СРСР. Розміщення таких зображень у громадських місцях сприяло поширенню офіційної ідеології.

Тоді як трактувати мистецтво, яке має ідеологічне коріння, але водночас є частиною культурної спадщини? Закон про декомунізацію в Україні спрямований на очищення простору від символів тоталітарного минулого. Проте цей підхід не завжди враховує естетичну, історичну та мистецьку цінність таких об’єктів, як мозаїка.

Рішення політиків знести та зруйнувати викликають у мене питання: чи може таке тупе руйнування без діалогу стати справжнім переосмисленням нашої історії? І чи не означає ця відмова від спадщини, що в майбутньому ми знову будемо сліпо повторювати ті уроки, які так і не пройшли? Можливо, відмовитися від мозаїки означає відмовитися від частини власної історії. Зберегти її — означає прийняти складність нашого минулого та знайти нові сенси у візуальних образах, що оточують нас. Знищення мозаїк або їхня реставрація — не просто вибір між збереженням мистецтва і позбавленням минулого. Це рішення про те, як ми формуємо свою культурну пам’ять і чи готові вести діалог із нею.

Олександр Богомаз

Фото та візуали — Тетяни Тадай, Анастасії Лелюк, Олександра Богомаза, Олега Левія з його інстаграму ісусе_. Головне зображення — фото Олега Левія: зупинка в селищі Смига на Рівненщині

Тексти створено в межах освітньої програми PinchukArtCentre для молодих спеціаліст_ок культури «Вступ до професії». Ментор курсу по роботі з текстом Костянтин Дорошенко — арткритик, публіцист, куратор, запрошений експерт Дослідницької платформи PinchukArtCentre.

авторка
Тетяна Тадай

Нонфікшн у фокусі: як книгарня «Збірка» приваблює сучасного читача

авторка Катерина Лукʼяшко - 05.02.2025 в Книжки, Культура

14 лютого виповнюється рік книгарні іноземної й української нонфікшн-літератури «Збірка». Її засновниця, літературознавиця і ветеранка Наталка Кузьменко, розповіла «Сенсору» про те, що викликає читацький інтерес і якими мають бути книгарні, щоб конкурувати за увагу покупця.

Книгарня спеціалізується на нонфіку, але нонфік — поняття дуже обширне: тут і про роботу мозку, і про комах, і про те, як розуміти сучасне мистецтво. Чи справді весь обшир нонфіку є у «Збірці»?

У нас є основні спеціалізації. Література нонфікшн про мистецтво, про фотографію, зокрема фотокниги, архітектура, дизайн, мемуаристика, історія, філософія. Це питання моїх особистих інтересів. Плюс у нас є куратори напрямів, які займаються більш професійним підбором книг, бо одна людина не може охопити професійно декілька сфер. Напрямом книг з мистецтва займається Галина Глеба, історією — Костянтин Дорошенко, фотокнигами —  Михайло Палінчак. Ці люди поглиблюють вибірку, знаходять щось нове і неочікуване. А основний пласт більш популярних видань для широкого кола споживачів — на мені. 

Хто ваш читач і читачка? Чи можете намалювати загальний портрет?

Це люди-дослідники, яким завжди цікаво щось нове. Наприклад, якщо в Українському домі або в ПінчукАртЦентрі проходить виставка, до нас часто заходять люди, які побували там, з бажанням дізнатись більше про цей період. Тому ми в книгарні намагаємося реагувати на події, які відбуваються в місті. В книгарні немає сайту, а це означає, що ми можемо орієнтуватись лише на офлайн-покупки здебільшого містян або ж тих, хто приїздить в район Золотих Воріт погуляти.

Ви якось говорили, що обрали концепцію «книгарні без допів», тобто без додаткових послуг. Чому?

Ми намагаємося сконцентрувати увагу наших споживачів саме на книзі. Коли покупець заходить у книгарню, моє основне завдання — відповісти на його запит. Наприклад, є людина, що хоче почитати про палеонтологію. Я маю це знайти або підказати, де шукати. Ще одне завдання: здивувати й показати щось таке, чого людина ніколи раніше не бачила. У нас так часто буває з фотокнигами або з книгами про мистецтво. Ми знаходимося в такому місці, де дуже багато кав’ярень та барів, а тому ми не зможемо конкурувати з ними в кількості послуг. Я не хочу бути ні офіціанткою, ні кухарем, ні касиркою. Я хочу бути книгаркою. Тому ми відсікаємо всі додаткові товари, навіть канцелярію. Натомість ми можемо конкурувати асортиментом і добіркою книг. Вміємо сконцентрувати увагу покупця саме на книзі. До того ж ми не проти, коли до нас в гості заходять з напоями чи з їжею.

Чи розуміють українці відмінність між фікшном і нонфікшном?

У нас найкращі покупці, тому що вони точно розбираються. Іноді розказують мені набагато більше про книги, ніж я знаю. Особливо якщо це редактори з видавництв, графічні дизайнери з видавництв або люди, які працюють у типографіях. Вони часто приходять і розказують історію створення книги. Іноді люди заходять з питанням «чи є вірші Жадана», «чи є нова книжка Софії Андрухович». Я відправляю цих покупців до наших сусідів, де є весь цей вибір книг.

А іноді нас плутають з магазином рюкзаків, салонам краси і так далі. Ми користуємось нагодою і знайомимось.

Які теми й видання зараз особливо цікаві читачам?

Не можу сказати, що читають у Вінниці або в Житомирі. Навіть у Києві. Кажу лише про цей район, бо ми локальна книгарня. До нас ходять багато фотографів за професійною літературою і фотокнигами. Серед них є попит на кілька книг, зокрема це Сьюзен Зонтаґ «Про фотографію», Джон Берджер «Як ми бачимо», Ролан Барт «Camera lucida. Нотування фотографії». З мистецького нонфікшну цього року найбільший попит у нас мала література про митців двадцятого сторіччя. Цей період цікавить і шанувальників історичної полиці: Розстріляне відродження, політичні в’язні, Будинок «Слово».. 

Загалом у покупців є попит на літературу з психології, але достатньо легку, на тему щасливого життя. У нас є невеличка вибірка, яка може дати першочергові відповіді на це питання. Для більш детального дослідження цієї теми варто звернутись до спеціалістів.

Зараз ми розробляємо нову велику полицю з літературознавства з акцентом на процеси, які відбувалися у двадцятому сторіччі: дослідження розвитку літературних жанрів, родів, сюжетів.

Окрема каста гостей — це іноземці. Зазвичай журналісти або war-туристи, які приїжджають пожити в країні під час війни, отримати адреналін. Ці люди купують у нас здебільшого фотокниги про війну. Але з другої половини 2024 року ця частина аудиторії не хоче знайомитись з Україною через документальну воєнну фотографію з зображенням бойових дій. Вони радше готові пізнавати Україну через книги про мистецтво або фотокниги про Україну до повномасштабного вторгнення.  Певним бестселером перед Новим роком стала книга Єлени Ємчук Malanka, знята до повномасштабного вторгнення.  Також важливою книгою для нашої книгарні стала Fragile as glass Сітари Талії Амброзіо з історіями квір-людей в Україні під час повномасштабної війни. Там лише їхні портрети та побут. Тобто й тут прослідковується тенденція небажання бачити жахливі зображення війни. Натомість зростає інтерес до нашої культури, науки, мистецтва. Всього українського загалом. Іноземці пояснюють, що так хочуть зрозуміти, чому ми воюємо і за що, звідки такі взялися і що стоїть за цією звитягою і за силою протистояння настільки великому ворогу, як росія.

Червоною ниткою протягується інтерес до двадцятого століття. З чим це пов'язуєте?

Все крутиться навколо інституцій, які задають тон всьому процесу. Ми бачили велику виставку Алли Горської в Українському домі, слухали гурт «МУР», який випустив альбом-мюзикл про поетів Розстріляного відродження  «Ти [Романтика]», дивились стрічку «Будинок Слово”».Нескінчений роман» Тараса Томенка і документалку на цю ж тему. З усіх боків культурні події говорили про двадцяте сторіччя, тому люди прагнуть детальнішого розуміння, побудови причинно-наслідкових зв’язків. Мене радує така тенденція. Після виставки наївного мистецтва, а також сільської наївної фотографії до нас приходили з подібним запитом, також шукали фотокниги з вернакулярною фотографією. Ми намагаємось задовольнити цей інтерес.

Мене дивує, як люди з різними професіями та інтересами захоплюються мистецтвом, соціологією чи літературознавством — просто тому, що їм це цікаво. Однією з важливих книг для нашої книгарні став  «Триптих про призначення України» Юрія Шевельова. Зараз ми активно продаємо його книгу «Твердий ґрунт», а також збірку есеїв  Шевельова від видавництва «Віхола» з переднім словом від Євгенія Стасіневича. Для мене Шевельов довгий час був вузькопрофільним автором — усе ж він літературознавець, філолог, мовознавець. Але його бачення України та її культури настільки широке, що привертає увагу багатьох. Ба більше, його зазвичай читають ті, хто далекий від цих галузей.

Я дуже ціную таких читачів і намагаюся підібрати для них книги, які не відлякуватимуть, а лише поглиблюватимуть їхній інтерес. Бо якщо людина тільки починає знайомство з темою й одразу стикається з важким текстом, насиченим термінами й академічними конструкціями, вона може просто здатися. Такі книги викликають думки на кшталт: «Це не для мене, це для якоїсь іншої “касти”». У результаті людина може втратити інтерес не тільки до читання, але й до відвідування виставок, музеїв, театрів.

Тому я віддаю перевагу книгам, які розповідають про мистецтво чи інші складні теми простими, але захопливими словами. Це допомагає читачеві зробити перший крок, а далі, якщо він захоче, він сам звернеться до складніших видань, бо готовий розбиратися в термінах і концепціях.

Читання нонфіку передбачає ще й роботу з прочитаним — підкреслювати, маркувати, виписувати, конспектувати. Навичка повільного і вдумливого читання розвинена в українців?

Читання книги має бути живим досвідом. Книга повинна стати вашим супутником, прожити разом із вами певний відрізок життя. Це має бути річ, яку ви носите із собою в сумці, берете в метро, потяги, яка може постраждати від кави, вина чи печива. Ви маєте підкреслювати важливі моменти, загинати сторінки з улюбленими цитатами і робити позначки, чи нотатки. Книга не повинна залишатися лише гарним аксесуаром на полиці — вона має бути прочитаною, прожитою, а можливо, навіть злегка пошарпаною.

Якщо книга незручна у використанні, не бійтеся «зламати» її — розгорніть корінець, щоб було легше читати. Це ваша книга, вона створена для того, щоб ви прожили з нею цю подорож. А пройти мандрівку без слідів неможливо. Подібно до того, як люди повертаються з моря зі засмагою чи ластовинням, книга після подорожі з вами також має зберегти відбитки цієї спільної мандрівки.

Я виступаю за те, щоб сміливо використовувати книги. Чи це художня література, чи поезія, чи навіть нонфікшн — не бійтеся залишати сліди свого читання.

Якщо хочеться, малюйте в книзі, дописуйте щось, навіть їжте разом з нею. Не варто сприймати книгу як недоторканний об’єкт, як щось сакральне, що можна «вдягати» лише на свята, наче святкову сукню. Книга має бути як джинси — комфортною і щоденною.

Щодо повільного читання, тут усе залежить від книги та людини. Не всі книги вимагають повільного сприйняття. Наприклад, мемуари, біографії чи деякі історичні книги можна читати швидко. Такі автори, як Тімоті Снайдер чи Сьюзен Зонтаґ, пропонують легкі для сприйняття тексти, які можна швидко поглинати. А ось складніші видання, наприклад, роботи Тоні Джадта, вимагають більше часу та концентрації — їх читаєш повільно, по кілька сторінок на день, смакуючи кожен абзац.

Ритм читання у кожного свій. Хтось повільно занурюється в художню літературу, повністю уявляючи персонажів і події, а хтось швидко «пробігається», засвоюючи лише суть. Нонфікшн також можна читати відповідно до свого настрою: чи уважно і вдумливо, чи швидко і поверхнево.

І навіть якщо ввечері ви вже втомлені, читаєте одну сторінку тричі й засинаєте, це все одно краще, ніж бездумно гортати соціальні мережі. Читання — це медитація, воно допомагає розслабитися і краще заснути. Тому я закликаю вас читати у своєму ритмі — повільно чи швидко, у ритмі вальсу чи техно, але продовжувати відкривати для себе нові світи. А якщо читати важко — почніть з фотокниг, там багато зображень))

Які кроки мають зробити нонфік ближчим, доступнішим, популярнішим?

Треба подумати про формат. У нас багато енциклопедій і настільних книг про мистецтво, але мало кишенькових книжок для щоденного використання. Видавництва «ArtHuss», «IST publishing» і «Контур» працюють із покетбуками на тему мистецтва та філософії, а «Комубук» випускає компактні книги, які зручно носити. Звичайно, великі настільні книги також дуже важливі, але покетбуки зручніші. Книга має бути для людини — не людина для книги. 

Важливо писати для читача. Іноді автори пишуть більше для себе. Я не можу сказати, що має робити держава. Це не моя компетенція.

Нішевість книгарні допомагає чи заважає? Чи відчуває свою інакшість поруч з конкурентами? Чи відчуваєте конкуренцію?

Я не вважаю, що конкурую з книгарнями, бо ми дуже маленькі. У нас штат — три людини. Тож це взагалі не має сенсу. Ми можемо конкурувати тільки з походом у кіно, покупкою одягу, квитком в театр. Іноді люди обирають між опціями сходити в ресторан або купити нову книгу у нас.

Ми не конкуруємо з книгарнями, бо ми всі займаємось однією справою. Якщо людина почне читати більше, це вигідно кожному з гравців ринку. Великі книгарні отримають своїх читачів, а ми отримаємо людей, які шукають щось більш індивідуальне та вузькопрофільне. Коли покупець має навичку читати й бажання дізнаватися нове, то всі будуть задоволені. Тому нам варто підтримувати одне одного й особливо видавництва, щоб у них не зникала жага до створення нових книг. Я люблю підтримувати молоді видавництва, які мають власний погляд, нетрадиційний підхід до видання.

У «Збірці» часом бувають кураторські викладки, куровані полиці. Які були, які є, які будуть? Що дає такий курований підхід? Це маркетингове рішення чи концептуальне?

Найкраще знання, яке я отримала на тридцять першому році життя, — це те, що я не можу все знати. Я вважаю себе експертом тільки в слуханні людей. Тому звертаюсь до тих, хто вже досяг успіхів у своїй сфері. Наприклад, у березні у нас була презентація полиці з історії від Костянтина Дорошенка, фахівця і критика, якому я довіряю. Він підібрав чудову колекцію книг. У серпні ми мали презентацію фотокниг від Михайла Палінчака, який також чудово розбирається в цій темі. Так ми формуємо основи для різних поличок, зокрема історії мистецтва, яка частково під кураторством Галини Глеби, а також поличку з музичної літератури, яку ми ще формуємо. Полицю з вініловими платівками курує Олексій Ковжун. Я звертаюсь до цих експертів, тому що їхня думка допомагає мені правильно обирати книги та підтримувати темп розвитку книгарні. Це не маркетинговий хід, а необхідність для кращої роботи.

Як ви визначаєте роль книгарні в сучасному культурному середовищі і чим, на вашу думку, відрізняється книгарня «Збірка» від інших?

Книгарня «Збірка» відрізняється від інших тим, що ми продаємо тільки книги. Щодо ролі книгарні, я вважаю, що для споживача вона є місцем нових можливостей і дороговказом, адже книгар може порадити кілька книг, які відповідають запиту. В інтернеті ж можна загубитись серед величезної кількості інформації. Книгарні мають бути культурними осередками, що підтримують зацікавленість людей у розширенні свідомості та знань. Вони повинні бути місцем для хороших зустрічей і допомагати знайти щось нове. Я вважаю, що книгарні є фільтрами, які допомагають вибирати найкраще серед усієї літератури, адже не вся вона варта уваги. У сучасному світі, де увага читача — найцінніша, книгарня допомагає заощадити час і гроші, пропонуючи лише те, що дійсно її варте.

Ви сама ветеранка. Чи маєте таких читачів? Які у них запити?

Насправді все залежить від читацького інтересу. З мого досвіду, це не залежить від того, була людина на війні чи ні, а більше від її морального і психологічного стану. Коли хочеться чогось легшого, коли є сили для дослідження серйозної теми, а інколи хочеться прочитати щось на межі з художньою літературою, наприклад, біографію. У нас військові беруть різні книги: філософію, соціологію, книги Джохара Дудаєва, книги на воєнну тематику, про танки чи дрони. З цікавого, що можна виділити серед військових, це великий інтерес до філософії.

Нещодавно ви отримали стипендію ВІЛЬНО/VILNO на підтримку, відновлення та адаптацію до цивільного життя ветеранок та ветеранів російсько-української війни, які до служби працювали у культурному та освітньому секторах. Як нею розпорядилися?

Взагалі я не люблю подаватися на ветеранські стипендії.

По-перше, я вважаю, що якщо я звільнилася з армії з цілими руками й ногами, то можу сама забезпечити себе. Мені здається, що ці стипендії більше потрібні тим, хто має серйозніші потреби: на протези, психологічну реабілітацію чи допомогу родині. Я справляюся з тим, щоб заробляти сама. Тому зазвичай не подаюся.

Друга причина — це велика кількість бюрократії. Потрібно подавати купу документів, і для мене, як для ветерана, це часто буває травматично.

Але у випадку цієї конкретної стипендії все було по-іншому. Список документів був дуже короткий, і все, що вимагалося, було під рукою. Головним завданням було написати мотиваційний лист, що є логічним. Тому я вирішила спробувати.

Для мене це було відкриттям — отримати кошти на розвиток і витратити їх дійсно на себе. Наприклад, піти в кіно, купити книги, яких давно хотілося, чи отримати психологічну допомогу. Частину коштів я витратила на себе, а більшу частину — на свій проєкт. 

Для мене ця стипендія повернула віру в людей. Вона показала, що мої зусилля й робота в армії не були марними. Це про те, що суспільство помітило мою роботу, оцінило її як важливу. Це нагадало, що ті рік і сім місяців служби були значущими.

Ця стипендія дала можливість прискорити розвиток книгарні. Завдяки їй я змогла дозволити собі речі, які раніше були недоступні: меблі, на яких з’явилося більше книжок, курси з бізнес-стратегії. Усе це сприяє подальшому розвитку бізнесу.

Що ви читаєте зараз?

Я люблю книги про книги або про книгарні. У нас навіть є маленька полиця, яку курую я, з такими книгами. Зараз я читаю More than a bookshop — це історія лондонської  книгарні, яка була заснована на початку двадцятих років. Це не просто книгарня, а галерея та видавництво, місце, яке сильно вплинуло на мистецтво та культуру Лондона тих часів. Хотілося б, щоб наша книгарня теж колись мала такий вплив.

Також читаю Шевельова, бо дуже люблю його твори, і «Як писати добре» від видавництва «Наш формат». Ще на столі книга «Пиво і чорнило» — про студентське життя на початку двадцятого століття в Києві, про їхні звички, як вони пили, нюхали кокаїн, пили пиво і вели побут. Також недавно почала читати «Жителі Києва» — це книга про містян, що діляться історіями про Київ, такого, мабуть, ви не почуєте на екскурсіях.

Візуали — фото Михайла Палінчака.

Свобода творчості в неволі: мистецтво українських в’язнів

автор Ігор Кручик - 05.02.2025 в Есеї

Для того, хто потрапляє за ґрати, змінюється сприйняття довколишнього світу. Час уповільнюється та відмірюється режимом роздачі їжі. Простір обмежений периметром колючого дроту. Але людина не хоче існувати, як худоба на фермі. Й у багатьох з нудьги та безвиході прокидаються раніше прихована винахідливість, креативність.

Павло Селезень, уродженець Чернігова, відбував покарання у виправній колонії № 116 в місті Суми. Навчився там працювати з деревом, став меблярем. «Зі мною відбував термін покарання Сашко Гресь. Він сидів уже неодноразово і вмів робити ножі», — розповідає Павло.

Ніж і хрест

Виготовлялися ножі в робочій зоні під наглядом охоронців. У житлову зону звідти проносити зайве не дозволялося. Павло пригадує, що вони виготовляли в колонії багато чого: нарди, шахи, шкатулки, ікони, чотки-вервиці, мундштуки й люльки. Й будь-яка річ була не лише функціональною, а й естетично привабливою.

Свої вироби в’язні переправляли на волю чи міняли в тих-таки охоронців на цигарки або чай — типову арештантську «валюту». Іноді пенітенціарні співробітники замовляли щось самі. «Якось офіцер колонії приніс Гресю козацьку шаблю. Питає: можеш зробити таку ж? — пригадує Павло Селезень. — Якомусь генералиську готували шляхетний подарунок». В’язень погодився. Забезпечили Греся їжею, чаєм, куривом. Він за тиждень зробив точну копію шаблі з автомобільної ресори.

Як виготовляються чотки для молитов? Спочатку потрібна мінілампадка. У кришку з-під пластикової пляшки вставляється обрізана алюмінієва шийка від тюбика зубної пасти. Туди наливають олію, вставляють гніт. Лампадка використовувалася для різних цілей. Зокрема, як паяльник.

«Хлопці зі звичайних пластикових пляшок виплавляли різнокольорові кульки. У них проколювався голкою наскрізний отвір, кульки нанизувалися на шнурок — ось і вервиця».

Найдорожчі чотки — зі слонової кістки. Де її брали? Розпилювали більярдну кулю. Але зазвичай матеріал використовувався доступніший. «Коли я сидів ще в Чернігівській слідчій тюрмі, ми робили й чотки, і навіть нарди із хлібного м’якуша», — згадує Павло. З хліба арештанти ліплять будь-які фігурки: ніндзя, порося, Діва Марія…

Навіть у тісній тюрязі, де щодня провадяться шмони (обшуки), в’язням вдавалося приховувати ритуальні предмети. Скажімо, ікону маскували під футляр для сірникової коробки. Дисидент Василь Овсієнко сидів у радянських таборах тричі — як член Української Гельсінської групи. Карався за політичні погляди. Він пригадував: «Нелегко в тісній камері вибрати момент, щоб сходити на парашу, бо саме або хтось їсть, або інший — молиться».

Від гральних карт до Тутанхамона

Мій двоюрідний брат Юрко Гаврик після військової служби в Казахстані у 1990-х роках повернувся в Україну й застав важкі часи: безгрошів’я, безробіття. Пішов у банду й закономірно потрапив за ґрати. Серед в’язнів популярні підпільні азартні ігри: кості й карти. Їх виготовляли самостійно, й ось як, розповідав Юрко. Гральні кубики (кості) ліпилися з хліба. Потім фарбувалися чорною ваксою або кремом для взуття. Дірочки вдавлювалися сірником і заливалися білою зубною пастою. Карти робили зі звичайного поштового паперу, склеєного для цупкості в кілька шарів. Малювали на них фігури фломастерами. Колода карт шліфувалася по периметру шматком шерехатої тканини. Інший спосіб: карти із розрізаних сірникових коробок. Тут папір цупкий, однак розмір карт — маленький, а це незручно.

Повідав Юрко і про інші сувенірні вироби: підсвічники, дерев’яні пивні кухлі, навершники на ціпок у вигляді орла чи тигра, гетьманські клейноди, лелеки, козаки, матрьошки… У моїй колекції є цікава композиція з дерева: гетьманська булава, що лежить на футбольній бутсі. Можливо, цей артефакт зроблено до чемпіонату «Євро-2012», що проходив у Польщі й Україні.

Видатний український кінорежисер Сергій Параджанов у 1974 році був засуджений до п’ятирічного ув’язнення. У неволі митець захопився колажами. Робив їх із чого завгодно: з обрізків тканини, фольги, сміття, використаних лез для коління, шматків колючого дроту, уламків битого посуду, фотографій, журнальних репродукцій. Ось приклад: режисера змусили штопати мішки — а він із мішковини змайстрував ляльку фараона Тутанхамона. Бо зона, де сидів кінорежисер, знаходилася в Перевальську на Луганщині. Терикони Донбасу нагадували йому єгипетські піраміди, а становище в’язнів — біблійне рабство. А ще «фараон» на традиційному злодійському арго — це поліціянт, жандарм.

«Чимало колажів Параджанова виконано в ув’язненні», — розповідала його дружина Світлана Щербатюк. Нині вже підраховано: він зробив у неволі близько 800 колажів. «Й просив присилати матеріал, з яким можна працювати… Якось захотів більярдну кулю». Навіщо? Знаємо: бо — слонова кістка. Сергій Параджанов також писав у листах своїй дружині про табірних художників, які створюють «вернісажі татуювань на спинах друзів». Адже тут спеціальних матеріалів не потрібно, та й фарб також. Чорнило для татуювань отримували, спалюючи підошву черевика. Вугілля змішувалося з розчинником і вколювалося в шкіру.

Брутальна дивовижа

У Павла Селезня на лівому плечі — Ісус, а на шиї — скорпіон. Розповідає: «У нас сидів німак, він набивав татухи. Ісуса мені скопіював із якогось релігійного журналу».

За ґратами татуювання — спосіб самовиразитися і самоствердитися. Пружина заборон навколо в’язня стискається — але в камері раптом розпружується натхнення. По вибитих на тілі синіх зірках можна відрізнити «злодійську масть» — злодіїв, убивць, грабіжників. Скажімо, павук чи кажан — символи крадійського «ремесла». Популярні й зображення на релігійну тематику: силуети церков, Богоматір, Ісус, хрест. Також в ужитку патріотичні: тризуб, портрет Бандери, козаки.

Деякі татуювання вельми гротескні та цинічні. Сюжет «Пекельний кочегар» виколювався на… сідницях. Малювали чорта із лопатою у верхніх ратицях. Коли людина ходить, чорт ворушиться, і ніби підкидає вугілля в анус.

Чорт — персонаж багатьох арештантських татуювань.

У в’язнів старшого віку зустрічається витатуйований чорт з обличчям Леніна. У молодших — чорт змовницьки обіймає оголену жінку. Іноді в супроводі напису: «Любові варта тільки матір». А літери, набиті на тілі, можуть мати прихований сенс. «Іра» — не ім’я коханки, а погроза: «Іду різати актив», тобто карати тих, хто співпрацює з пенітенціарною адміністрацією.

В’язні негативно ставляться як до своїх наглядачів — «вертухаїв», так і до держави, яка утримує пенітенціарну систему. Нарваність імпонує авантюрним кримінальникам. Мистецтвознавці кажуть, що один із психологічних механізмів творчості — це трансгресія, прагнення вийти за унормовані кордони й межі, порушити усталені табу. Для соціопатів, яких багато серед кримінальників, делінквентна поведінка характерна на волі, і вона імпонує їм у художніх проявах. Якщо в людини спотворені етичні норми, то відповідно й естетичні уявлення — своєрідні.

Параджанову належать дивовижні слова: «Мистецтво моє непрофесійне. Я пишаюся ним». Тут підкреслюється ота свобода творчості, яка — первинна й не може бути відібрана ні в кого.

У мистецтвознавців є спеціальний термін на означення артефактів, зроблених непрофесійними митцями: артбрют (французькою: art brut) — груба, сира, «самопроголошена» творчість. Ще трапляється термін «аутсайдерське мистецтво», він теж доречний, бо хто такі в’язні, як не соціальні аутсайдери? Самонавчені, самозвані митці — поза галереями й будь-якими мистецькими інституціями. І матеріал, яким вони користуються — це зазвичай сміття, відходи, непотріб.

Прагнення до творчості, креативність — природні для людини. Це «вбудовано» в нас як інстинкт. «Мистецтво в’язниць» твориться спонтанно, ніби само собою — у моменти гострих емоційних зрушень: панічних атак, безсоння, нападів параної, шизофренії чи манії переслідування. У моменти емоційної кризи. Ненормальний стан психіки художника, коли на волю виривається підсвідоме, і дозволяє досягти ефекту дивовижності.

Пегас на нарах

Люди в місцях позбавлення волі читають більше, ніж зазвичай. Також багато пишуть: листи, прохання, вірші. Кінорежисер із Криму Олег Сенцов у 2014 році потрапив у російську окупаційну тюрму, відсидів 5 років. За цей час написав цикл оповідань. У самопроголошеній «ДНР» сиділи в тюрмі релігієзнавець Ігор Козловський і журналіст Станіслав Асєєв. Обидва не раз згадували, що заняття літературою чи бодай якісь нотатки на уривках паперу допомагали їм підтримувати дух і розум.

Свобода — це завжди вибір. Коли ж його обмежено, залишається свобода духу. Ув’язнені мають багато часу, щоб творити, розповідати анекдоти або складати вірші. Знання блатної «фені» (злодійського арго), арештантських приказок і пісеньок цінується серед арештантів. Фольклор і самодіяльну поезію тюрми збирав поет Тарас Ліпольц, автор книги «Кримінальні байки» (Київ, 1998). Він колекціонував прислів’я, вірші, сороміцькі коломийки й анекдоти «з-за колючого дроту». Відносив це до «контркультури». У цих мініатюрах завжди присутня актуальна для в’язня тематика. Насамперед — вимушене сексуальне утримання.

Ой, мете, мете сніжок,
біла завірюха.
А у мене хуй стоїть,
як у зайця вуха.

Тих, хто відбуває покарання, цікавить також співвідношення злочину й кари:

Тебе били біля школи —
бо там пив горілку.
Мене били коло церкви —
там їбав я дівку.

Іноді жартівливі вірші виконуються в «музичному супроводі» під примітивний саморобний інструмент — дримбу або свистульку.

Інший улюблений жанр арештантів — прислів’я. «Хто зрозумів життя — той не поспішає», бо сидіти ще довго, мовляв. «Сів у тюрму — міняй жону»: не сподівайся на вірність своєї колишньої дружини, яка вірогідно відречеться від тебе. Або ж, наприклад, прислів’я, яке підсумовує своєрідну філософію кримінальників та їхній азартний стосунок до життя: «Життя — картярська гра, а воля — козир».

Хусточки з-за ґрат

У жіночих в’язницях найважливіший саморобний артефакт — так звані «марочки»: подарункові носові хустинки із романтичними барвистими зображеннями й написами. У виправних колоніях є швейні цехи, що і створило умови для найбільш популярного жанру творчості серед ув’язнених жінок.

Марочки робляться з готових носовичків або зі шматків розрізаного простирадла. На цих хустинках вишиваються або малюються фломастерами й різноколірними кульковими ручками романтичні сюжети: пишні квіти, ельфи, кошенята, вітрильники, пальми, амури й купідони, серце і стріла. Один з улюблених арештантських птахів лебідь — символ цноти, безвинності, вірності. Ну, і знову ж таки, часто фігурують Богородиця і Син Божий — як нагадування про кримінальний гріх і пенітенціарне каяття. Є певні хімічні секрети, як зробити, щоб малюнки не линяли від сліз або під час прання.

На марочках зазвичай розміщують монограми коханих, дітей, друзів — тих, кому їх дарують, потім хусточку бризкають одеколоном і вкладають у конверт разом із листом такого змісту. «Скоро свято, а я тут нудьгуватиму і плакатиму за вами. Немає в мене в житті щастя. Напевно, так судилося… Як подивлюся на вікно за ґратами, думка лише: чи скоро воля? У сина зараз такий вік, що за ним треба пильнувати. Хвилююся за поїздку його до подружки, бо на селі багато забіяків […] У кожен мій лист вкладайте конверт із маркою для відповіді». Хусточки за розміром вміщаються в стандартний конверт, їх не заборонено пересилати поштою. Мабуть, через це й пішла назва — марочки.

Тюремне мистецтво — зазвичай анонімне. Тюрма урівнює в статусі всесвітньо відомого митця із самоуком. Тому прізвисько жінки, вишите нею на хустинці-марочці («Білява кішечка») — це радше елемент декору, а не бренд художника.

Навернення в соціум

Коли Президентом України у 2010 році став Віктор Янукович — злодій із двома судимостями — у Державній пенітенціарній службі визріла бізнес-ідея: системно, на постійній основі, «в законі» торгувати художніми виробами в’язнів. По всій країні запровадили мережу магазинів «Лавка Майстра». У деяких містах, як у Вінниці, їх відкрили поруч із тюрмою. Однак із часом комерція потіснила мистецтво. Нині в «Лавках Майстра» — спецодяг, будматеріали, меблева фурнітура, теж виготовлені ув’язненими. А шахи, нарди, шкатулки можна придбати на спеціалізованих сайтах або на блошиному ринку.

У СРСР, де через комуністичні трудові табори пройшов у кожній родині хоч хтось, самодіяльне мистецтво злочинців викликало повагу. В Україні нині провадяться виставки творчості арештантів — як правило, за турботи не лише пенітенціарної системи, а й різних релігійних конфесій. Зокрема, за останні роки арештантські вернісажі відбулися в Києві при музеї Шолом-Алейхема, у Києво-Печерській лаврі тощо.

Ув’язненого позбавлено багатьох прав. Аж раптом він відчуває, що є цінності, які ніхто відібрати не в змозі. Стаття 27 «Загальної декларації прав людини» мовить: «Кожна людина має право вільно насолоджуватися мистецтвом». Це, власне, є проголошенням свободи творчості і не останнім поясненням, чому занепалий морально арештантський люд стає художниками, різьбярами, починає грати на губній гармошці чи дримбі, складає коломийки. Таке мистецтво — безпосереднє, наївне. Що навіть дивно очікувати від пошарпаних життям людей. Шедеври там зустрічаються, звісно ж, рідко. Однак сенс заохочення такої творчості — гуманність: мовляв, мистецтво облагороджує. Вірогідно, художні зусилля злочинців сприяють їхній соціальній реабілітації.

Нині Україна серед країн-членів Ради Європи посідає одне із чільних місць за кількістю засуджених. Так що про чудернацьке мистецтво в’язнів ми ще почуємо, а його приклади неодмінно побачимо у повсякденному житті.

Візуали — фото з особистого архіву автора; supportyourart.com, prom.ua; обкладинки книжок — yakaboo.ua

Текст написаний у рамках стипендії Rozstaje.

Проєкт співфінансується урядами Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини через Вишеградські гранти Міжнародного Вишеградського фонду. Місія фонду полягає в просуванні ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.

Текст публікується за підтримки партнерів: Stichting Global Voices, Bázis - Maďarský literárny a umelecký spolok na Slovensku, Fiatal Írók Szövetsége, Česká asociace ukrajinistů, Kolegium Europy Wschodniej та медіа «Сенсор».

Тіло землі: пейзаж як відображення колективної травми

авторка Анастасія Баклажко - 04.02.2025 в Мистецтво

У мене є дитячий спогад. Травень, я сиджу біля батьківського городу, ми цілий день копали картоплю. І я думаю про кладовища та кількість людей на землі за весь час існування людства. Як вони всі помістилися в одну землю, в один ґрунт..?

Міжжанровий пейзаж: від Мілле до «отруєного пейзажу»

За стандартним визначенням, пейзаж — це жанр, в якому головним об’єктом зображення є природа. Це визначення добре працює з мистецтвом до ХХ-ХХІ століть, однак наразі пейзаж стає простором для міжжанровості. Наприклад, критик Джон Берджер в есеї про Франсуа Мілле, учасника Барбізонської школи пейзажистів, вказує на те, що той був першим, хто зображав пейзажі з селянами як цілковитими його суб’єктами. Берджер наголошує, що на противагу Пітеру Брейгелю, який використовував колективний образ селян, Мілле мислив їх як окремих персоналій.

Жан-Франсуа Мілле «Анжелюс» (1857)

В роботі «Анжелюс» (або «Молитва задля врожаю картоплі») Мілле створює образ сутінкового пейзажу та двох селян, чий погляд прикутий до землі. За легендою, на прохання Сальвадора Далі музейники Орсе зробили рентгенівський знімок та виявили, що біля/замість кошика з картоплею, спочатку знаходилось зображення маленької труни, вочевидь селянської дитини.

На цьому моменті я починаю ставити питання концепції «отруєного пейзажу» Мартіна Поллака. Чи можуть персональні трагедії та травми отруювати пейзаж так само, як це роблять національні травми? Чи національна травма — це велика колекція персональних травм?

Чи є отруєний пейзаж в українському живописі, якщо наша колективна травма і досі триває? Чи він отруєний лише тоді, коли прикритий невагомим листям забуття?

Термін відсилає до тексту Мартіна Поллака «Отруєні пейзажі», що вийшов в українському перекладі у 2015 році. Поллак писав: «Їх навіки стерто з пам’яті. Віддано забуттю, вічному мовчанню. Нехай ніхто про них не згадає. Ніхто не спом’яне. Саме до цих випадків я вживаю вислів “отруєні пейзажі”. І маю на увазі ландшафти, місця масових убивств, які залишилися затаєними, схованими від світу, часто під грифом “Цілком таємно”. Після різанини вбивці вживають всіх заходів, щоб приховати сліди».

Текст Поллака скоріше соціокультурний, ніж мистецтвознавчий, тому і припасовується він до українського контексту в момент «після історіографічного повороту», тобто тоді, коли історія та мистецтво стають суголосними.

Ансельм Кіфер та Нікіта Кадан: ландшафт війни та пам’яті

Німецькі культурні діячі після Другої світової війни заглибились у саморефлексію. Ансельм Кіфер в 1970-х роках почав працювати над пейзажами. Його пейзажі відчуваються дуже тактильно-тілесними завдяки використанню об’ємних фактур соломи та вугілля. Лінія горизонту знаходиться вище ніж горизонтальна середина площини полотна, даючи зображальному масиву землі більше місця. Земля лініями впирається в горизонт. Зараз у мене виникає чітка паралель з окопами. Ансельм Кіфер навряд бачив окопи Німеччини, бо народився у 1945 році, проте, можливо, думав про це. Клаустрофобне вдивляння в землю у спробах побачити сховане, приховану отруту, яку носить земля.

Пейзажі Ансельма Кіфера: «Зимовий пейзаж» (1970), «Твоє золоте волосся, Маргарито» (1981), «Твоє попелясте волосся, Суламіто» (1981), «Чорні крупиці» (2006)

Нікіта Кадан, серія «Тіні на землі» (2022)

В діалозі з ним перебуває Нікіта Кадан у пейзажній серії «Тіні на землі» (2022), представленій у Voloshyn Gallery на виставці «Промінь входить в ґрунт». Монохромні й самотні пейзажі. Велика вирва, ниточки полів. У вугільній темноті де-не-де виринають обриси людських тіл.

Як каже сам Кадан в розмові з куратором Гансом Ульріхом Обрістом, серія  «була про боротьбу за землю, війну за територію, але також про людські тіла, що перетворюються на ґрунт». Художник ніби розширює фокус бачення та ставить питання:  «А як ґрунту, землі? Як вона впорається з цим?». Земля перетворює своє тіло на вмістилище інших тіл — людських, тваринних, загиблих. Однак,  віддаючи своє тіло, ким стає земля і що від неї залишається?

Питання розширюється та етеризується у вже кураторській роботі Нікіти Кадана — виставці «Дивлячись у розриви» (2024), Voloshyn Gallery. В кураторському тексті йдеться: «Чи можливо вештатись ландшафтом катастрофи? Чи є фланери на кривавих землях?». І це питання суголосне тезі Теодора Адорно (яку наразі я читаю як запитання) — писати вірші після Аушвіцу — це варварство. 

У цій виставці ландшафт катастрофи — у найширшому понятті — не лише театр воєнних дій, а й будь-яке оточення людини, де можлива катастрофа/розрив.

Оля Єрємєєва та Катерина Алійник: земля як свідок

Оля Єрємєєва, мисткиня, яка працює з темами тілесності, продовжує думку про співіснування тіла дерев як частини пейзажу та людей. У серії «Люди, які стали деревами» (2023) дереволюди та людинодерева утворюють химерний симбіоз: людські руки замість гілок, грудна клітина замість серцевини дерева. Це ніби наступна й остання можлива стадія отруєного пейзажу. Ландшафт не здатний без залишку свідчень перетравити криваву історію. І свідчення залишаються, у моторошному вигляді.

Оля Єрємєєва, серія «Люди, які стали деревами» (2023), «Хованки» (2024)

В українському контексті отруєними наразі є окуповані території. Про них ми не маємо знання (окрім російського пропагандистського) або воно є обірваним та нечітким. Скупчення туману війни над територіями, неможливість погляду в їхній горизонт лише посилює мистецький поштовх до заповнення невідомого.

Схожим чином про свою мистецьку практику на платформі «Україна в огні» говорить Катерина Алійник, яка мала досвід вимушеного переселення після початку війни на сході України: «Я не знаю, як змінюються та змінюють все навколо видимі й невидимі наслідки війни. У мене постійне відчуття, що там повсякчас щось відбувається. Щось повільне і таємне, зовсім невидиме нашому оку, як коріння в саду».

Катерина Алійник, серія «Медично-політичні фантазії про Луганськ» (2021), Slow Plot Development (2023)

Її серія «Медично-політичні фантазії про Луганськ» (2021-2022) зображає макабричний симбіоз «залишків війни» — гранат, що не розірвалися, з коренеплодами. Морква та буряки ростуть з тієї самої землі, що містить в собі черепи та знаряддя вбивств. Земля несе в собі свідчення історії, перетравлюючи їх.

У пізніших роботах художниці 2023-2024 років — до прикладу:  Slow Plot Development,  When the Sun Sets East, Abundance! — фізичні об’єкти війни заховані під шарами землі, глядач їх не в змозі побачити. Пейзаж маскує події, нашаровуючи ґрунт у природний спосіб.

Пейзажі Катерини Алійник вплітають персональну історію у загальнонаціональний контекст. Виникає питання: яка межа між індивідуальним та глобальним? Скільки тіл убитих має приховувати ландшафт, аби вважатися отруєним? І відповіді я не маю. 

Неможливість пам’ятати всіх загиблих, встановити всім пам’ятні знаки розчавлює мене — була б то пам’ять сім’ї чи держави. Як глибоко має сягати наша пам’ять? В який момент часу історична травма перестає боліти і стає частиною історії?

Фото та візуали — musee-orsay.fr, metmuseum.org, artchive.com, artsy.net, artslooker.com, secondaryarchive.org, інстаграм мисткині ola_yeriemieieva. Головне зображення — Ансельм Кіфер Kranke Kunst, джерело birdinflight.com

Тексти створено в межах освітньої програми PinchukArtCentre для молодих спеціаліст_ок культури «Вступ до професії». Ментор курсу по роботі з текстом Костянтин Дорошенко — арткритик, публіцист, куратор, запрошений експерт Дослідницької платформи PinchukArtCentre.

Прочитане на саркофагах: монографія «Давньоєгипетська література в українських перекладах» і здобутки української єгиптології

автор Олександр Федієнко - 03.02.2025 в Книжки, Культура

Давні єгиптяни називали ієрогліфи «божественними словами» (𓊹𓌃  поєднання ідеограм «бог» і «слово»): для них ті мали магічне значення, оскільки вважалося, що ієрогліфи втілюють написане у життя, перетворюють міт на дійсність. Ця сакральна роль ошелешує навіть дужче, якщо зважити, що більшість цих таємничих символів знайшли на стінах палаців, храмів і гробниць — споруд, які ледь не надприродним чином витримали випробування часом.

А втім, значення цих символів поступово вивітрилося з колективної пам’яті. У папірусах IV століття, знайдених у містечку Наґ Хаммаді, ієрогліфи вже називаються «письменами чаклунів і віщунів». Загалом же загадка ієрогліфів протрималася до XIX століття, а розшифрування ускладнювалося тим, що (як згодом виявилося) одні з них відповідають певному звуку, інші — складу, є такі, що позначають ціле поняття, а є й ті, що взагалі не читаються, виконуючи лише уточнювальну функцію. Одна щаслива знахідка і десятки років наполегливої праці дослідників дозволили здобути ключ до прочитання давніх текстів — тепер доступних і українською мовою.

Презентація монографії

Минулого року відбулася визначна подія для української єгиптології і просто любителів старовини — у видавництві Савчука вийшла друком монографія «Давньоєгипетська література в українських перекладах». Книжку презентували 27 вересня. Видання є частиною серії «Українські єгиптологічні студії», започаткованої Центром єгиптології при Інституті сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАНУ. Упорядником став Микола Тарасенко.

Примітно, що цього самого дня — 27 вересня, — але вже 1822 року Жан-Франсуа Шампольйон зробив доповідь про розшифрування низки імен фараонів, записаних ієрогліфами. І тепер ця дата стала важливою не тільки у світовому, а й у суто українському єгиптологічному контексті.

Чернетка Шампольйона з розшифрованим іменем Клеопатри. Джерело: сайт francetvinfo.fr

На презентації Микола Тарасенко коротко виклав історію єгиптології як науки в Україні й розповів, що її появі сприяли два основні фактори: по-перше, музеї зібрали чимало давньоєгипетських старожитностей, а по-друге, склалася власна наукова традиція.
Розвиток української єгиптології дослідник умовно поділяє на чотири періоди:

  1. Кінець XIX — початок XX століть. Створювалися колекції єгипетських старожитностей — в Одесі, Києві, Катеринославі (нинішньому Дніпрі), Полтаві, Харкові, Львові, — і навколо них формувалися єгиптологічні школи. Це університетські й церковні музеї, музеї при земствах, приватні колекції. Перші описи київських і одеських колекцій зробив росіянин Борис Тураєв, згодом цю справу продовжив його учень — українець Олександр Коцейовський.
  2. Міжвоєнний період. Відбулося повне переформатування колекцій. У цей час Єгипетським залом Одеського державного історико-археологічного музею завідував Сергій Донич, описуючи колекції, перекладаючи давньоєгипетські тексти і складаючи картковий каталог із власноручними малюнками.
  3. Повоєнний період до розпаду СРСР. Значна частина давньоєгипетських артефактів була втрачена під час Другої світової війни. Багато дослідників, народжених в Україні, перебралися до метрополії. Серед емігрантів — Казімеж Міхаловський, який народився в Тернополі, здобув археологічну освіту у Львові та став фундатором польської єгиптологічної школи другої половини XX століття.
  4. Доба незалежності. У 1991 році Омелян Пріцак відновив Інститут сходознавства, а Марко Антонович подарував бібліотеці Інституту понад 400 примірників зі своєї єгиптологічної колекції. Нині українські єгиптологічні дослідження друкуються у фахових виданнях «Східний світ» і «Сходознавство». А у 2022 році при Інституті було створено окремий Центр єгиптології.

Художнє оформлення і зміст

Одним із напрацювань Центру стало видання «Давньоєгипетська література в українських перекладах» — збірка різноманітних перекладів із давньоєгипетської літератури, виконаних від кінця XIX століття до наших днів. Книжка приправлена ілюстраціями, унікальним шрифтом, барвистими вставками, докладною мапою і часовою шкалою з переліком фараонів. Як і художнє оформлення, зміст книжки загалом спокусливо розмаїтий: тут є як казки чи пісні, так і повчальні та ритуальні тексти.

Художнє оформлення видання направду виконане ґрунтовно й вигадливо. Звертає увагу на себе шрифт на обкладинці, спеціально розроблений Олексієм Чекалем, — такий, що був би, за його ж словами, «камертоном» представленої культури. Книжка виконана в оранжевій гамі: примітки, цитати, підписи до ілюстрацій тощо — одного відтінку, обкладинка — іншого, і золотисте ляссе на додачу. Спливають асоціації з Єгиптом — це ж бо якраз кольори барханів, пірамід і фараонових саркофагів.

Надзвичайну увагу приділено двом логотипам, які також створив Олексій Чекаль. Скидається на те, що напис на емблемі заснованого в 2022 році Центру єгиптології стилізований під коптське письмо. Коптська мова є літургійною, вона розвинулася з давньоєгипетської, але послуговується модифікованою грецькою абеткою. Сама ж емблема ілюструє відомий сюжет: бог сонця Ра (у вигляді кота) вбиває бога темряви Апепа/Апофіса (змій), що символізує настання нового дня.

Логотип «Українських єгиптологічних студій» представлений ібісом-чубатим — ієрогліфом, який використовується для позначення душі-ах. Давні єгиптяни не мали єдиного слова для душі, називаючи різні її аспекти по-різному. Ах, наприклад, позначав просвітлений дух і входив також до слів, що позначали просвітлення та знання. Тому його й використали як емблему.

Микола Тарасенко обіцяє, що ця монографія — лише перший випуск у серії. А втім, це видання вже дає чимало матеріалу до ознайомлення. Тут є переклади Івана Франка та Лесі Українки, виконані з європейських мов, переклади радянських дослідників Бориса Тураєва та Марка Антоновича і переклади наших сучасників — Миколи Тарасенка та представників молодших поколінь. Оригінальні ж твори ще більше розкидані в часі, представляючи і Давнє, і Середнє, і Нове царства.

Ранні переклади

Умінням читати давньоєгипетські тексти ми завдячуємо розшифруванню написів на Розетському камені — стелі, виготовленій у добу династії Птолемеїв — наступників Александра Македонського, що став правителем Єгипту як частини завойованої ним Перської імперії. 

Розетський камінь

Текст на стелі повторено тричі: «мовою богів» (ієрогліфи), «мовою документів» (демотичне письмо — давньоєгипетський скоропис) і «мовою правителів» (давньогрецька). Знаючи останню і маючи на початку XIX століття напрацювання з перекладу демотичного письма, французький дослідник Жан-Франсуа Шампольйон зміг розшифрувати ієрогліфічну частину тексту.

Перший переклад, вміщений у монографії, — казка «Про двох братів», перекладена Іваном Франком із французької (з видання Ґастона Масперо «Казки Стародавнього Єгипту, перекладені й коментовані») та вперше надрукована в книжці шотландського фольклориста Вільяма Александера Клоустона «Народні казки та вигадки, їх вандрівки та переміни», яка в 1896 році вийшла в перекладі Агатангела Кримського. Те саме видання містить Франків переклад коментарів Еммануеля Коскена про цю казку. Вона торкається багатьох важливих тем для тогочасних єгиптян: розбрат і порозуміння, вдячність богів за вірність, божественна природа фараонів.

Видання «Казки Стародавнього Єгипту, перекладені й коментовані» Ґастона Масперо

Цікаво, що у колективній праці, що її впорядковував Микола Тарасенко, жодним чином не згадує про інший переклад Івана Франка — цього разу віршовану історію «Сатні і Табубу», перекладену з того-таки видання Масперо. Переклад був зроблений через мову-посередника, оскільки, попри всі таланти Франка, давньоєгипетська не була однією з 14 (чи, за іншими джерелами, 19) мов, якими він володів. 

Франко запропонував тільки уривок із оповідання, яке у Масперо має назву «Пригоди Сатні-Хамоїса з муміями». У ньому Сатні бачить юну красуню і жадає провести з нею годину в спальні. Його кохання таке велике, що він погоджується на всі її примхи: і переписує на неї майно, і дозволяє стратити власних дітей.

З того ж таки видання Масперо свій уривок «Був собі в соляній оазі соляр…» переклала і Леся Українка. Фабула цього уривку така: йде собі чоловік до міста, щоби продати свій товар. Стежка, якою він прямує, — вузька: з одного боку — Ніл, з іншого — поле. А хитрий власник поля розстеляє сукно на дорозі так, що соляр має або ступити на нього і зіпсувати, або піти через поле, витоптавши засіяне. В обох випадках він заподіє шкоду власнику поля — і той зрештою відбирає весь товар в якості відшкодування, а соляр бідкається на свою долю.

Цей переклад збігається з початком давньоєгипетської розповіді про красномовного селянина. От тільки, перекладаючи з видання Масперо (у якому твір називається «Бідкання селянина»), Леся Українка чомусь знехтувала більшою частиною тексту, тому цей переклад обривається на найцікавішому місці: як селянин своїми риторичними здібностями прокладає собі шлях до самого фараона, який і вислуховує його красномовне бідкання.

Папірус з 39 рядками «Бідкання селянина»

З якої причини в монографії оминули навіть згадку про переклади «Сатні і Табубу» від Івана Франка і «Був собі в соляній оазі соляр…» від Лесі Українки — невідомо. Однак якщо наступні випуски «Українських єгиптологічних студій» справді плануються, пропущені переклади завжди можна додати туди.

А от переклади Лесі Українки, про які не забули, — це «Ліричні пісні давнього Єгипту». Письменниця переклала 12 пісень із німецького видання Альфреда Відеманна «Розважальна література давніх єгиптян». Там вони подані у прозовій формі, але поетка не втрималася, щоб не заримувати, бо вони, мовляв, дуже відгукуються в українському серці. Десять із них — про кохання, одна — про смерть, одна — пастуша. Із сучасного погляду це не є чистим перекладом, а радше переспівом, оскільки ритмічна структура пісень не оригінальна, а додумана перекладачкою. Та й сама вона зізнавалася, що могла передати тільки «дух первотвору», а форму довелося вибирати зі знайомих народних.

Переклади радянської доби

Далі у монографії «Давньоєгипетська література в українських перекладах» подано статтю «Релігія і література в епоху Середнього царства» — переклад 1938 року з книжки російського дослідника Бориса Тураєва «Історія Стародавнього Сходу». Це нарис давньоєгипетської літератури її класичної доби і низка авторських перекладів літературних творів: «Бесіда розчарованої людини зі своєю душею-ба», «Роздуми Хахеперрасенеба», «Пророцтво Неферті», «Пророцтво Іпувера», «Повчання Птаххотепу», напис на прикордонній стелі Сенусерта III, гімн на честь Сенусерта III, «Повчання Сехотепібра» та інших, уже згаданих у статті

Глиняний черепок із фрагментом «Пророцтва Неферті». Джерело: сайт collezioni.museoegizio.it

Докторка історичних наук Алла Атаманенко в розділі «Марко Антонович і єгиптологія» знайомить із життям і діяльністю Марка Антоновича — діаспорного фахівця, який із 1936 року вивчав філософію, античний світ, арабістику і прослухав п’ять дисциплін із єгиптології, вивчаючи ієрогліфічне письмо, граматику староєгипетської мови, коптський діалект, староєгипетські тексти тощо. З 1966 року в мюнхенському журналі «Сучасність» виходили переклади Антоновича, які мали скласти антологію давньоєгипетської літератури. Подана в монографії добірка з цих перекладів пропонує широкий спектр текстів — «від поезії до історичної нарації і від релігійної літератури до епістолярії», що дозволяє скласти уявлення про жанрове та сюжетне розмаїття давньоєгипетської літератури. Дослідник супроводив свої переклади коментарями, які пояснюють історію, контекст творів і вжиті терміни. «Давньоєгипетська література…» так само дотримується цих принципів.

Як і Франко, Антонович переклав казку «Про двох братів». Тільки в перекладі першого братів звуть Анупу і Бітіу, а в другого вони — Ануп і Бата. Легка відмінність власних назв пов’язана з тим, що давні єгиптяни не позначали на письмі голосні звуки, і наша інтерпретація їхньої вимови — чисто гіпотетична. Більш-менш упевнені ми хіба в іменах відомих особистостей, які згадуються в іноземних джерелах, — та й там давньоєгипетські імена підлаштовані під норми чужої мови, а тому неминуче спотворені.

Також у розділі з перекладами Антоновича є листи до мерців, зокрема найцікавіший, як на мене, переклад у цій монографії — «Спір душі з тілом», що описує ставлення єгиптян до посмертного існування. Крім того, дослідник давнини планував опублікувати «Пісню красномовного селянина», «Казку про моряка на Зміїному острові» та оповідь про Синухета. На жаль, ці його переклади не вийшли, їхні рукописи теж так і не знайшли.

Папірус Дʼорбіні

Сучасні переклади

Кандидатка філософських наук Дар’я Зіборова надала ще один переклад, який має більше однієї версії. В її варіанті це «Казка про моряка на Зміїному острові». Це та сама «Казка про потерпілого від кораблетрощі», яку видавництво «Печера Платона» теж представило торік у вересні. І все ж у книжці від видавця Олександра Савчука цей текст був оприлюднений раніше, хай і на лічені дні.

Видання «Казки про потерпілого від кораблетрощі» від видавництва «Печера Платона»

Це історія про знегоди, вбудована в іншу історію, яка своєю чергою вміщена в третю, — і кожною наступною оповідач намагається довести, що випробування, описані до цього, насправді були дріб’язковими. Схоже, ця казка була призначена для декламування. Дар’я Зіборова запропонувала лише її прозовий переклад, а от видання від «Печери Платона» має і спробу поетичного.

Молодша наукова співробітниця Центру єгиптології Дінара Герейханова переклала окремі вислови з Текстів саркофагів і їхньої складової — «Книги двох шляхів». Тексти саркофагів — це заупокійні тексти, які писали на внутрішньому боці саркофагів. Нараховують 1185 таких висловів. Оскільки вони мають локальні особливості, то дозволяють порівнювати релігійні практики різних регіонів Стародавнього Єгипту. «Книга двох шляхів» також належить до Текстів саркофагів, оскільки писали її на нижній частині саркофагів. Вона складається з висловів і мапи, призначеної для душі небіжчика, якому доведеться мандрувати і землею, і водою до Потойбіччя, — звідси й така назва. Знайти шлях може тільки та душа, яка має цю мапу. Зазначається, що «Книга двох шляхів» у добу Середнього царства теж мала локальний характер, проте висловлені в ній ідеї набули поширення у всьому Єгипті часів Нового царства, коли стали частиною Книги мертвих.

Фрагмент однієї з трун Гуа, головного лікаря Джегутихотепа, губернатора Берші. Джерело: observer.com

Пісні арфістів у перекладі Валерії Моти — це тексти на поховальних стелах і стінах гробниць, які супроводжуються зображенням арфіста. У цих піснях закарбовані життєві цінності давніх єгиптян, і вони, мабуть, є першим зразком релігійного вільнодумства, адже одні звично прославляють загробне життя, а інші навпаки ставляться до нього скептично, закликаючи жити одним днем.

Упорядник і редактор монографії Микола Тарасенко також зробив свій внесок і до її безпосереднього наповнення, переклавши й детально прокоментувавши 4 глави (або ж вислови) з Книги мертвих. Ця збірка, оригінальну давньоєгипетську назву якої можна дослівно перекласти як «Вислови про вихід у день», загалом налічує до 200 різних за обсягом текстів (власне, глав, або висловів), більшість із яких супроводжується віньєтками-ілюстраціями. Книга мертвих сформувалася вже в часи Нового царства (її основою стали Тексти пірамід і вже згадані Тексти саркофагів) і є квінтесенцією уявлень давніх єгиптян про потойбічне життя, яка протрималася ледь не до початку нашої ери. Книга мертвих була частиною поховального інвентарю заможних єгиптян. Зазвичай її записували на папірусі, але дослідники знаходили копії і на інших носіях.

Фрагмент папірусу з гробниці Науні, співочої жриці бога Амона-Ра. Джерело: сайт metmuseum.org

У перекладі єгиптологині, докторки філософії Наталії Бондаренко в монографії наводяться тексти із заупокійного храму цариці Хатшепсут у Дейр ель-Бахрі. Це легенда про божественне походження цариці, обряд її коронації та оповідь про експедицію до Пунту. Перелічені тексти важливі тим, що документують унікальний випадок, коли жінка наполегливо легітимізувала своє право на владу. Вона була дружиною і, головне, сестрою свого попередника Тутмоса II, а тому успадкувала право на престол. Та разом із тим Тутмос II уже мав сина від наложниці, через що Хатшепсут доводилося захищати легітимність своєї влади. Це відбувалося за рахунок не тільки носіння чоловічого вбрання і накладної бороди за життя, але й поминальних текстів, які описують її діяння так, ніби вона не поступається фараонам-чоловікам.

Стела з міста Ахетатон

Заключними в монографії є тексти Амарнської доби в перекладі історикині, докторки філософії Ольги Заплетнюк — тексти зі стел міста Ахетатон, яке мало стати релігійним центром імперії фараона Ехнатона. Ці стели позначали межі запланованого ним міста, оголошували про побудову нових будівель і пояснювали монотеїстичний культ сонця, який фараон намагався нав’язати на зміну звичній політеїстичній релігії.

Важливість вивчення давньоєгипетської літератури

У передмові Дарʼя Зіборова наводить, на мою думку, вагомий аргумент доцільності вивчення давньоєгипетської культури. Оскільки українська культура є частиною європейської, то вона так само ґрунтується на античній, а та своєю чергою теж не виникла на порожньому місці. На неї прямо чи опосередковано вплинули культури так званого Родючого півмісяця, зокрема Стародавнього Єгипту (давні греки самі бачили витоки своєї культури в давньоєгипетській цивілізації).

Карта Родючого півмісяця. Джерело: uahistory.co

Родючим півмісяцем американський археолог початку XX століття Джеймс Генрі Брестед назвав регіон, який простягається від Месопотамії через східне узбережжя Середземного моря до Єгипту. Дарʼя Зіброва зазначає, що саме у сприятливих умовах долин Тигру, Євфрату і Нілу розквітли перші землеробські цивілізації, що стали колискою пізніших, зокрема, і європейських культур, тож осмислення їхньої спадщини є основою для осмислення сучасності.

Здобутки української єгиптології

Зі слів Миколи Тарасенка на презентації видання також випливає, що єгиптологія є такою собі «елітарною» наукою, опікуватися якою можуть тільки заможні країни. Між національними школами єгиптології завжди існувала конкуренція. Отже, існування такої школи в країні є свідченням досягнення високого культурного й інтелектуального рівнів. Україні важлива належність до цього «клубу обраних», оскільки це — маркер «зрілої цивілізованої європейської країни».

Один із напрямів діяльності Центру єгиптології — опис українських єгиптологічних колекцій. Першим відповідним виданням став каталог «Давньоєгипетські статуетки ушебті в зібранні Одеського археологічного музею НАН України». Є також домовленість про публікацію колекції єгипетських старожитностей, які зберігаються в Музеї східного мистецтва в Золочівському замку.

Мої ретельні пошуки показали, що донедавна з давньоєгипетської літератури існував лише один український переклад — «Міфи Давнього Єгипту» від видавництва «БАО». Проте це хоч і товста, але фактично просто розмальовка з мітами «в популярному викладі». Тому кожна наступна книжка на цю тему робить неоціненний внесок у вивчення Стародавнього Єгипту. 

Також зараз іде робота над перекладом «Єгипетської граматики» Алана Ґардінера, що має посприяти підготовці молодих фахівців. У перспективі — переклад корпусу давньоєгипетських текстів: історичних джерел, художніх творів, дидактичної і релігійно-мітологічної літератури. Сам я мрію, що в майбутньому вийде повний переклад згаданих історій про Синухета і красномовного селянина (якщо любите розглядати ієрогліфи, це можна зробити тут), а ще — Книги мертвих.

Крім наявності колекцій і перекладу текстів, надзвичайно важливими для розвитку української єгиптології є археологічні експедиції. Щоб отримати дозвіл на власні розкопки, фахівці повинні провести 3–4 сезони в складі інших експедицій. Саме тому визначною подією стало запрошення команди українських археологів приєднатися до польської археологічної місії в Дейр ель-Бахрі (там, де віднайшли гробницю Хатшепсут). Це дозволить Україні в майбутньому претендувати на власну археологічну експедицію. 

Українські єгиптологи у складі Польсько-єгипетської археологічної та консерваційної місії храму Хатшепсут, Дейр ель-Бахрі. Джерело: фейсбук Центру єгиптології

У своїй презентації Микола Тарасенко виділяє чотири напрями розвитку єгиптології в Україні: 

— відкриття своєї концесії в Єгипті;
— запуск освітнього центру молодих єгиптологів;
— опис усіх єгиптологічних колекцій в українських музеях;
— переклад українською давньоєгипетської літератури.
Послідовне досягнення запланованих цілей зблизить український культурний простір із загальноєвропейським і водночас допоможе нам знайти своє унікальне місце серед інших.

Дайджест культурних подій (з 3 по 9 лютого)

авторка Анастасія Клименко - 03.02.2025 в Події

3 лютого, понеділок

Виставка «Жахливий кінець чи жахіття без кінця?»

Київ, The Naked Room
Графік роботи: щодня, 8:30—20:00 (нд-чт), 8:30—21:00 (пт-сб)
Виставка триватиме до 9 березня

Брудний Білий — пропагандист розваги, яка захоплює людей по всьому світу: нескінченні війни та безупинне насилля. Герой персональної виставки сучасної української художниці Аліни Клейтман «Жахливий кінець чи жахіття без кінця?» занурює глядачів у світ огиди місце, яке переповнене цинізмом, жорстокістю та безсердечністю. Ця виставка входить у цілий цикл робіт Аліни Клейтман «Нескінченне сяйво людського насилля», над якими вона почала працювати 24 лютого 2022 року. Її скульптури, відеороботи, перформанси — це про чесність з глядачем, якою б гіркою та неприємною вона не була. 

Більше деталей в інстаграмі простору.

Книжкова виставка «Психологія для всіх і кожного»

Київ, Національна бібліотека ім. Ярослава Мудрого
Графік роботи: вт – сб, 10:00 – 18:00
Виставка триватиме до 31 грудня

Війна ранить не тільки кулями: кожного дня ми переживаємо все більше емоційних потрясінь, які постійно вибивають зі звичного плину життя. Психологія допомагає з цим впоратися – розібратися у своїх думках, почуттях та діях. Чому я роблю саме так і як мені робити інакше? Книжкова виставка «Психологія для всіх і кожного» — це ініціатива в рамках Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?», ініційованої першою леді Оленою Зеленською. На цій виставці ви зможете побачити безліч книжок про історію психології, її значення для розвитку української науки та різні психологічні техніки дослідження своєї психіки: як боротися з прокрастинацією чи що таке РДУГ? Експозиція також містить документи з фондів НБУ імені Ярослава Мудрого.

Більше деталей про подію, а також добірку книжок про психологію можна знайти на сайті бібліотеки.

4 лютого, вівторок

Виставка «Олексій Шовкуненко. Херсон-Київ»

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: вт – нд, 11:00 – 18:00
Виставка триватиме до 24 березня

Олексій Шовкуненко — український художник, який творив у стилі соцреалізму та зображував індустріальні краєвиди Сходу та Півдня: Азовсталь, Дніпрогес, херсонські доки. Так само як ми не можемо зараз побачити безліч картин рідного дому, ми не можемо побачити і величезну колекцію робіт Шовкуненка: вона була викрадена російськими окупантами з Херсонського обласного художнього музею. Ті роботи, що змогли пережити окупаційну владу, можливо буде побачити в Києві — ще одному місті, де творив український художник. Ця виставка — це спроба прослідкувати, як творчість митця простягається між Херсоном та Києвом, між минулим та сучасністю, через місця й території, не доступні для відвідування сьогодні.

Більше деталей на фейсбук-сторінці простору.

Виставка «Вежі і башти»

Львів, «Я Галерея Пентхаус»
Графік роботи: вт – нд, 11:00-20:00
Виставка триватиме до 30 березня

Вежа — це неминуча вертикаль, пряма лінія, яка пронизує повітря та простір, як гострий ніж. Засновник «Я Галереї» та куратор виставки Павло Гудімов поєднав в одній виставці роботи двох художників — Андрія Дудченка та Ігоря Ковалевича. Обидва працюють з вежами та баштами, а також з мистецтвом як чимось об’ємним та необмеженим — жанрами, техніками чи сенсами. На виставці можна побачити керамічні вироби, живопис чи мозаїку. Зануритися в таку собі майстерню, що має вигляд простору майбутнього. 

Більше деталей в інстаграмі простору.

Презентація фентезі Олександри Черепан «Жнець без коси»

Кам’янець-Подільський, Книгарня «Є»
Початок о 18:00

Олександра Черепан авторка-дебютантка та японістка за освітою. Її фентезійний роман  «Жнець без коси»   історія про найманку Рувей, якій доля дає другий шанс  вибратися з того дна, на яке вона потрапила, та знайти напівміфічного вбивцю, через якого всім у її світі загрожує небезпека. У першій частині майбутньої фентезійної трилогії переплітаються японські та українські мотиви, утворюючи яскравий та самобутній сетинг. Це історія про важливість допомоги здатність про неї просити та її надавати. А найголовніше, усвідомлювати свою вразливість та право на помилки навіть у світі, повному магії. Модераторка зустрічі письменниця Мира Бо. 

Більше про подію в інстаграмі книгарні.

5 лютого, середа

Презентація книжки «Жителі Києва»

Київ, Сенс на Хрещатику
Початок о 19:00

«Жителі Києва» — волонтерська спільнота, яка вже понад 8 років збирає історії мешканців столиці у співпраці з київським освітнім проєктом та видавництвом «Печера Платона». Оповіді про життя журналістів, митців, бізнесменів, простих перехожих і тих, хто закарбується в історії міста назавжди. Книга, яку створили «Жителі Києва» зібрала в собі все, за що можливо і неможливо полюбити Київ — улюблені місця, затори, що постійно дратують, людські емоції: яскраві, часом незрозумілі, але цілковито щирі. Такі, що допомагають зрозуміти пульс міста, навіть якщо здається, що його серце завмирає. Розпитуватиме про проєкт — модераторка Юлія Тимошенко, а розповідатимуть — засновниця Христина Кулаковська, вчителька Саша Савченко, художниця з костюмів Леся Патока, акторка та співачка Маруся Чуприненко. 

Більше про книгу в інстаграмі спільноти.

Виставка «Поверхневість»

Київ, Squat17b
Графік роботи: щодня, 11:00 – 23:00
Виставка триватиме до 26 лютого

Поліна Вербицька художниця, скульпторка, засновниця галереї-майстерні Draft Gallery та бренду прикрас Weird Sculpture.  Як каже сама мисткиня, вона працює в жанрі «чуттєвий реалізм» і такою ж буде і її нова виставка «Поверхневість», кураторкою якої стала Надія Антонець. Головні герої антропоморфні істоти, у яких емоції перетікають одна в одну, а кордони тіла зникають кожна його частина стає частиною чогось більшого, щільнішого та жорсткішого. У своєму бренді  Weird Sculpture Поліна Вербицька здебільшого працює зі скульптурою, але ця виставка виключно про живопис. 

Більше про виставку в інстаграмі бару.

Вистава «Нація»

Івано-Франківськ, Івано-Франківський драматичний театр
Початок о 18:00

Адаптація однойменного роману «Нація» Марії Матіос за режисури Ростислава Держипільського  занурює в історичні події Гуцульщини 40-х років XX століття. Драма-реквієм про те, як радянська влада окупувала територію Заходу України та намагалася винищити українців. Прозаїчний, але не менш моторошний сюжет уся вистава ніби глибокий спіритичний сеанс, який відпускає тебе аж під самий кінець. Пошук свободи та намагання зберегти свою гідність понад усе. Муки героїв, з яких згодом вироджується кохання. Труднощі, які створюють та загартовують справжню націю.

Більше деталей на сайті театру.

6 лютого, четвер

Вистава «Дружини»

Київ, Культурний кластер «Краків»
Початок о 19:00

Акторка Катерина Вишнева написала пʼєсу, а режисерка Вікторія Білан-Рощук створила виставу про кохання під час війни, яке піддається постійним випробуванням. Особливо коли твій коханий військовослужбовець. Історії трьох сімей, кожна з яких має зовсім різний бекграунд та досвід. Три жінки, три дружини, які відрізняються в усьому, окрім одного — вони знають, як це, чекати, любити попри відстань та постійну небезпеку. Історія заснована на реальних подіях і зіграна  не тільки професійними акторами, але й військовими.

Більше про виставу в інстаграмі.

Презентація книги Наталії Заруднюк «Вовчі землі»

Рівне, Книгарня «Є»
Початок о 19:00

Нова фентезійна історія в українському сетингу від молодої української письменниці Наталії Заруднюк. Головний герой опиняється на межі між реальним світом і світом магічних альвів. Він зустрічає сліпу бабцю-характерницю, мавок, привидів та інших міфологічних істот, які змінюють його уявлення про те, як побудований світ навколо нього. «Вовчі землі» це динамічна історія про державні перевороти, магію, надприродних істот і, звісно ж, намагання врятувати себе та світ навколо. Як завжди лишається питання чи вдасться бодай щось з цього?

Більше про подію в інстаграмі книгарні.

7 лютого, п’ятниця

Виставка «Барви і лінії. Подорожі Соломії»

Львів, Дім Франка
Графік роботи: пн, ср – нд, 10:00 — 17:00
Виставка триватиме до 4 березня

Соломія Трильовська львівська мисткиня та екскурсоводка. Хоч сама творчиня і не вважає себе професійною художницею, проте не заперечує важливість фарб, ліній, нарисів у своєму житті. Нова виставка Соломії Трильовської справді нагадує яскраву подорож її спогадами через кольори, форми та силуети. Досвід фотографки додає картинам ще більшої перспективи сприйняття авторка знає, як гратися зі світлом та композицією і при цьому залишатися вірною своїй щирості й тим сенсам, які прослідковуються в кожному мазку пензля. 

Більше деталей на фейсбук-сторінці простору.

Презентація книги Дар’ї Анцибор «Дреди, батли і “стіли”»

Київ, Сенс на Хрещатику
Початок о 19:00

Фестиваль рок-н-ролу, субкультур, бунтівної молодості та свободи так можна було б назвати нову книгу української письменниці та антопологині Дар’ї Анцибор. У своєму романі вона ретельно розглядає феномен субкультур чому вони були та і є досі такими популярними, чому субкультури завжди були чимось більшим, ніж просто естетикою для підлітків, і як готи, панки та інші контркультури рано чи пізно перетворюються на попкультуру?
Відомі представники рок та гіп-гоп сцен Фоззі, соліст гурту ТНМК та письменник, і Сергій Колос, соліст гурту «Фіолет» та військовий, поговорять про ці феномени разом  з авторкою та обговорять, як дреди, батли та «стіли» стали символами протесту.

Більше про подію в інстаграмі книгарні.

Презентація книги Наталени Королевої «Шовкова пані»

Київ, книгарня «Vivat», вул. Петра Сагайдачного, 8
Початок о 17:30

Нова книжка в серії класики від Vivat, яку точно важко назвати мейнстримною. Наталена Королева оповита легендами постать в українській літературі. Така сама і її книга «Шовкова пані» містична автобіографічна проза, яка не дає жодної відповіді про особистість авторки додає тільки більше запитань. У цю збірку входить три тексти Королевої: «Без коріння», «Шовкова пані» та «Гонта». Усі вони пронизані глибоким психологізмом та химерністю: до останнього здається, що все це вигадка, а не реальні події з життя конкретної людини. Наталена Королева змогла створити навколо себе таємничий образ та залишити його у своєму життєписі у текстах. А упорядниця «Шовкової пані» Мар’яна Комариця та літературознавець В’ячеслав Левицький готові про це детальніше поговорити.

Більше про подію в інстаграмі книгарні.

Фестиваль короткої драми 2025

Київ, Театр Драматургів
7–9 лютого

Щорічна подія, на яку чекають всі театрали та драматурги, повертається! Фестиваль короткої драми це платформа, на якій  режисери, актори чи сценаристи презентують свої короткі п’єси. Щороку серед поданих заявок відбирають найкращі цього року таких п’єс 10. З 7 по 9 лютого можна побачити максимально широкий спектр різних жанрів від соціальної драми до відвертої комедії. Театр в Україні постійно розвивається та змінюється, а подібні заходи тільки це підтверджують.

Більше про фестиваль в інстаграмі театру.

8 лютого, субота

Презентація збірки поезії Наталею Васильєвою «Гостре цвітіння квітів війни»

Тернопіль, Книгарня «Є»
Початок о 18:00

«Уквітчаста і вільна я йду до тебе. // Я змогла — зможеш і ти», — пише Наталя Васильєва в одному зі своїх віршів, що увійшов до збірки ліричної поезії «Гостре цвітіння квітів війни». На презентації своєї першої поетичної збірки авторка, головна редакторка і засновниця видавництва «Відкриття», поділиться тим, як поезія повернулася в її життя після початку повномасштабного вторгнення і чому це повернення було неочікуваним. 

Більше про подію в інстаграмі книгарні.

Танцювально-перформативна вистава «Уроки музики»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок 19:00

Рефлексія стосунків між матір’ю та донькою на основі реальних історій режисерки та головної акторки. Оксана Черкашина акторка, виконавиця яскравих ролей у фільмах «Погані дороги», «Клондайк» та «Синдром Гамлета» разом з Ольгою Черкашиною, а також Марією Сало рефлексують на тему поколінь: як травми впливають на побудову стосунків і з якими емоційними труднощами зіштовхуються дорослі люди, у яких є діти, і дорослі люди, у яких є батьки. Іноді справді здається, що легше навчитися грати на якомусь новому музичному інструменті, ніж повністю зрозуміти, що відчуває інша людина. Але для цього й потрібні уроки щоб в усьому розібратися.

Більше про виставу в інстаграмі простору.

9 лютого, неділя

Електроакустичний перформанс Алли Загайкевич «Ландшафти Сильвестрова»

Львів, Jam Factory Art Center
Початок о 19:00

Складні електроакустичні гармонії, відчуття, що звук зараз розщеплюється на маленькі атоми — коли музика пронизує все життя і стає для тебе стрижнем, то народжується щось щире та відверте. Як-от новий електроакустичний перформанс від Алли Загайкевич. Український композитор Валентин Сильвестров мав ідею, що стосувалася розбудовування власної симфонічної музики як уявного простору метафоричних пейзажів. Зараз же з його ідеями працюють інші українські композитори — Алла Загайкевич, Єлизавета Соловйова та Георгій Потопальський, — створюючи мультиінструментальне та мульти жанрове «нове». Електроніка та бандура, пошук чогось унікального та звернення до вже всім відомого.

Більше про подію в інстаграмі простору.

Книжковий клуб «Вовчиці» обговорює «Дім на краю світу» Майкла Каннінґема

онлайн, ютуб-канал «Палає»
Початок трансляції о 19:00

Чергове зібрання «Вовчиць» для обговорення однієї, як кажуть організаторки, з найсильніших книжок за всю історію книжкового клубу — «Дім на краю світу» Майкла Каннінґема. Авторки ютуб-каналу «Палає» — Яна Брензей та Емма Антонюк — поговорять про роман одного з найуспішніших американських авторів та володаря Пулітцерівської премії. Історія Каннінґема — про дружбу, що подорожує крізь життя, змінює свою форму, переживаючи найскладніші випробування. «Дім на краю світу» — це спроба дослідити такі скандальні теми, як СНІД, гомосексуальність, нетрадиційні моделі сімей та як сучасне покоління розуміє поняття стосунків та любові. Якими вони можуть бути та що стане з ними, якщо повністю зупинити свій контакт із зовнішнім світом і переїхати в маленький будинок на краю цього світу.

Більше про подію на ютуб-каналі «Палає».

Чума, війна, роботи і смерть: як апокаліптичні фільми відображали культурні страхи своїх епох

авторка Альона Шилова - 02.02.2025 в Кіно

Від самої появи кінематограф відображав найпотаємніші переживання та страхи людства. Кіно є своєрідною призмою, яка дозволяє глядачам не тільки пройнятися персонажами та сюжетами тут і зараз, а й поглянути на світ ширше — звернути увагу на те, які теми були актуальні для людства на різних етапах і як вони осмислювалися. Однією з таких тем є апокаліптичні фільми. Поняття доволі широке, адже кіно, яке висвітлює тематику апокаліпсиса, не має чітко визначених рамок. Це можуть бути як комедії про зомбі («Зомбі на ім’я Шон», 2004), так і романтичні драми («Останнє кохання на Землі», 2011). Проте всі фільми про апокаліпсис об’єднує одна спільна риса — зображення планетарного страху людства. Соціальні заворушення, політичні зміни, війни, екологія, хвороби — усе це глобальні процеси, які впливають на життя всіх людей. Тож у більшості фільмів про апокаліпсис головною загрозою є всеосяжна небезпека, з якою стикається вся цивілізація. Але чим саме були зумовлені ці страхи? І що апокаліптичні фільми говорять про тривоги своїх епох?

Початок кінця: перші апокаліптичні фільми і їхні ознаки

У своєму матеріалі «Коротка історія кінематографічного апокаліпсиса» Кріс Нашаваті зазначає, що апокаліптичні сюжети фігурували в кінематографі ще до появи звуку. Однією з перших таких стрічок вважають данський фільм 1916 року «Кінець світу». Сюжет складається з ланцюга стихійних лих і заворушень після того, як комета пролітає надто близько до Землі. Як і у випадку більшості історій про апокаліпсис — страх не був абстрактним. «Кінець світу» став своєрідною відповіддю на паніку, що спалахнула шістьма роками раніше, коли комета Галлея пролетіла повз нашу планету. Вже у 1916 році на момент виходу «Кінець світу» став касовим хітом. Як відзначає Нашаваті, фінансовий успіх засвідчив, що глядачі «збігатимуться подивитися на те, що їх так налякало».

Отже, апокаліптичні фільми стали історичним альманахом страхів людства  від воєн до екологічних катастроф.

Кінець світу

Кожен апокаліптичний фільм представляє власний сценарій кінця світу. Глядач стає свідком масштабних руйнувань, суспільного колапсу або ж невтішних наслідків цих подій.

Виживання

У більшості сюжетів про кінець світу персонажі борються за виживання у ворожих постапокаліптичних умовах, які можуть варіюватися залежно від природи катастрофи. Чи то навала зомбі, чи то боротьба за життя у зневодненій пустелі усі фільми про глобальні катастрофи висвітлюють тяжку боротьбу людей, які опинилися в непростих умовах.

Моральні дилеми і відображення страху

Апокаліптичні фільми часто досліджують реакції людства на кризу, яка ставить під сумнів етику, лідерство та інстинкт виживання. А також відбивають вкорінені у суспільстві страхи: ядерної війни, погіршення стану довкілля чи пандемій.

Ядерна зброя, Хіросіма і війна: відлуння холодної війни в апокаліптичних фільмах

У своїй статті «Глобальна катастрофа в кіно як сенс і сигнал: Функції апокаліптичного кіно в американському кінематографі» Вінн Джеральд Гамонік пише:

«Після демонстрації у 1945 році руйнівного потенціалу атомної зброї та посилення напруженості у зв’язку з випробуваннями ядерної зброї в Радянському Союзі почали з’являтися апокаліптичні фільми з атомною бомбою як загрозою виживанню людства».

50-ті роки відзначилися не тільки атомною бомбою, а й холодною війною та гонкою озброєнь. Цей паралізуючий страх, що не мав конкретної форми, — лише гнітючі передчуття, знайшов відображення в апокаліптичних фільмах про війну, ядерну зброю та її наслідки.

«День, коли Земля зупинилася» (1951), режисер Роберт Вайз

Стрічка осмислює страх людства перед ядерною війною і несе глибокий пацифістичний меседж.

Прибулець на імя Клаату приземляється у Вашингтоні разом із могутнім роботом на імя Горт. Клаату має намір передати важливе послання про мир, але наштовхується на ворожість військових. Після втечі він шукає притулку у вдови Гелен та її сина Боббі. Клаату попереджає людство, що якщо воно не відмовиться від насильницького шляху, то ризикує самознищитися через ядерну війну. Щоб підкреслити своє застереження, він тимчасово вимикає всю електрику на Землі, змушуючи її «завмерти».

«Ґодзілла» (1954), режисер Ісіро Хонда

Ще один відомий приклад алегоричного фільму про страх ядерної війни. Тепер масовий глядач уже звик до великих монстрів на екранах, а персонаж Ґодзілли став інструментом для видовищних битв із Кінг-Конгом та іншими істотами. Однак на момент виходу фільм «Ґодзілла» (як і його головний герой) уособлював страх перед невідомим, яке асоціювалося з ядерною енергією.

Наприклад, у стрічці сам Ґодзілла прокидається під час підводних випробувань водневої бомби, що безпосередньо повязує істоту з ядерними експериментами. Розгул монстра в Токіо символізує катастрофічні руйнування, які може спричинити ядерна зброя, Японія мала цей досвід після атомних бомбардувань Хіросіми і Нагасакі. Таким чином, «Ґодзілла» резонував з колективною травмою японського народу після Другої світової війни, а його посил був очевидний: необхідність глобальної співпраці для запобігання майбутнім катастрофам.

«Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу» (1964), режисер Стенлі Кубрик

Із плином часу фільми про страх ядерної війни почали набувати дедалі різноманітніших форм. У 1964 році Стенлі Кубрик запропонував свій сатиричний погляд на цей соціальний параліч через стрічку «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу».

Створений у жанрі чорної комедії, фільм висвітлює ірраціональність і некомпетентність військових і політичних лідерів часів холодної війни. Концепція «Машини Судного дня» — автоматичної системи реагування, яка забезпечує взаємне знищення, підкреслює жахливу реальність ядерного залякування. Системи, призначені для захисту людства, можуть призвести до його знищення. Фільм підкреслює абсурдність довіри до технологій та мілітаристських стратегій запобігання війни, але вже у комедійній формі. Своїм гумором «Доктор Стрейнджлав» висміює зацикленість військових на боєготовності і віру в те, що війна є прийнятним вирішенням геополітичних конфліктів.

Певна річ, ці фільми не єдині приклади в сегменті апокаліптичного кіно, які відбивають тривоги періоду холодної війни. Але їхні сюжети стали одними з перших, які вивели осмислення цих питань на новий рівень, розвинувши в окремий піджанр.

У світі машин: апокаліптичні сюжети про роботів і штучний інтелект

Війна не єдиний страх людства, проте вона породила інші суміжні тривоги. Через те, що «війна є рушієм прогресу», людство переживало стрімкий розвиток різноманітних технологій, які згодом ставали частиною мирного життя.

Початок XX століття ознаменувався бурхливою індустріалізацією, особливо в великих містах. Це змінило устрій суспільства, призвівши до зростання робітничого класу та переходу від аграрної до індустріальної економіки. Хоча індустріалізація обіцяла прогрес і модернізацію, вона також породила побоювання дегуманізації, експлуатації та втрати індивідуальної ідентичності в машині виробництва.

«Метрополіс» (1927), режисер Фріц Ланґ

Знаковий німий фільм, який заглиблюється у складні стосунки між людством і технологіями, відбиває глибокі страхи перед апокаліптичним майбутнім, сфабрикованим машинами.

У центрі сюжету різкий поділ між заможною елітою, яка живе в розкошах нагорі, і пригнобленими робітниками, які працюють у важких умовах внизу. «Метрополіс» відображає побоювання, що неконтрольована індустріалізація і класова нерівність можуть підштовхнути до повстання, що запустить антиутопічний сценарій.

Робот Марії, призначений для маніпулювання робітниками, втілює страх перед тим, що технологія може стати інструментом гноблення. «Метрополіс» один із перших фільмів, який відображав страх перед тим, що технології можуть вийти з-під контролю і це призведе до катастрофи.

«Термінатор» (1984), режисер Джеймс Кемерон і «Матриця» (1999), режисерки Лана Вачовскі, Ліллі Вачовскі

Так само культові «Термінатор» і «Матриця» проговорюють глибокі суспільні страхи перед роботизацією, технологічним прогресом та потенціальним повстанням машин. 

«Термінатор» представляє похмуре майбутнє, де штучний інтелект під назвою «Скайнет» набуває самосвідомості і сприймає людство як загрозу своєму існуванню. Стрімкий розвиток технологій наприкінці XX століття викликав занепокоєння, що машини можуть зажити власним життям. Із появою комп’ютерів і автоматизацією в промисловості виник ризик утрати робочих місць і людської ініціативи. Зображення у «Термінаторі» майбутнього, в якому домінують машини, втілило суспільні тривоги, що технології зрештою зможуть підкорити людство.

«Матриця» представляє ще глибше поневолення цивілізації машинами, де люди несвідомо потрапляють у пастку симульованої реальності. Наприкінці 1990-х років поява інтернету й цифрових технологій трансформувала суспільство, створивши нові способи комунікації, взаємодії та споживання. Цифрова революція порушила питання про реальність, ідентичність і вплив технологій на людський досвід. «Матриця» відображає ці проблеми, зачіпаючи болючий нерв свого покоління.

Як «Термінатор», так і «Матриця» висвітлюють страх перед неконтрольованими технологіями, які починають діяти проти своїх творців, та небезпеку розмивання межі між світом людей і машин.

Відтоді як фантазії про можливості штучного інтелекту почали ставати реальністю, а роботи, які виконують хатню роботу, ввійшли в людський побут, кінематограф дедалі більше звертався до теми взаємодії людини і машини.

Ex Machina (2014), режисер Алекс Ґарленд

Фільм відображає сучасний страх перед штучним інтелектом і потенційним наступом роботів. Молодого програміста Калеба запрошують провести тест Тюрінга для Ави, просунутого штучного інтелекту. Ця передумова порушує екзистенційні питання про те, що означає бути свідомим, і про етичні наслідки створення живих істот. Страх грати в бога, відповідальність за створення життя і тривога щодо здатності людства контролювати власні творіння є центральними в фільмі.

Земля на межі: як фільми про кінець світу зображують глобальне потепління

«Шалений Макс» (1979), режисер Джордж Міллер

Один із найвідоміших апокаліптичних фільмів, який майже миттєво реформував піджанр кіно про кінець світу, зробивши з трагедії видовищний екшн. Проте стрічку також називають одним із перших фільмів, який дослідив концепцію екологічного апокаліпсису, проклавши шлях новому піджанру постапокаліптичного кіно.

Події фільму (і всієї подальшої серії) відбуваються в Австралії недалекого майбутнього і змальовують світ, що опинився на межі колапсу через суспільний розпад, дефіцит ресурсів та нестримне насильство. Безплідні ландшафти й занепала інфраструктура показують наслідки недбалого ставлення до довкілля та надмірної експлуатації.

Усі фільми в серії «Шалений Макс» висвітлюють тему вичерпності ресурсів, особливо зосереджуючись на паливі як критично важливому товарі в цьому постапокаліптичному світі. Запеклі бої героїв за паливо та припаси ілюструють, як далеко можуть зайти люди у світі, де виживання залежить від видобутку корисних копалин.

«Шалений Макс» з’явився в часи зростання екологічної свідомості наприкінці 1970-х років під впливом реальних подій, як-от нафтова криза 1973 року. Фільм відреагував на ці тривоги, зобразивши майбутнє, в якому суспільний крах безпосередньо пов’язаний з екологічною катастрофою, а тому зрезонував як зі страхами свого часу, так і переживаннями сьогодення.

«Післязавтра» (2004), режисер Роланд Еммеріх

Ще один визначний фільм у піджанрі екологічного апокаліпсиса, який моделює наслідки глобального потепління та спричинених ним природних катаклізмів, зокрема суперштормів, масштабних повеней і нового льодовикового періоду.

Фільм вийшов на початку 2000-х років, коли людство зрозуміло, що зміна клімату є серйозною глобальною проблемою. Наукові звіти, в тому числі Міжурядової групи експертів з питань зміни клімату, били на сполох щодо потенційних екстремальних погодних явищ, підвищення рівня моря та інших екологічних порушень. Поінформованість громадськості зростала, але багато хто відчував, що уряди й інституції не реагують на кризу належним чином. «Післязавтра» піддає їх критиці за  бездіяльність, яка значно погіршує ситуацію.

Від пандемії до зомбі: як хвороби стали частиною апокаліпсису

Неможливо не згадати й сюжети про загадкові віруси і пандемії страшних хвороб. Ще задовго до появи роботів, інформації про глобальне потепління та до винайдення ядерної бомби люди переживали пандемії і страждали від невідомих вірусів. Страх перед новими пошестями можна побачити в літературі та інших культурних документах задовго до появи кінематографа. Тож не дивно, що тривога перед хворобливим і невідомим знайшла відображення й на екрані.

«Зараза» (2011), режисер Стівен Содерберг

Після спалаху епідемії COVID-19 фільм «Зараза» набув неабиякої популярності. Стрічка змальовує швидке поширення смертоносного вірусу, паніку, яку він несе за собою, і зусилля науковців, спрямовані на боротьбу з ним. Реалістичне зображення краху соціального порядку, поширеної дезінформації та викликів, із якими стикаються системи охорони здоров’я, — все це моторошно зрезонувало з пандемією COVID-19. Теми страху, невизначеності та суспільної недовіри перегукувалися з реальними подіями 2020 року, що зробило «Заразу» пророчим фільмом. У стрічці наголошується  на важливості науки, координації дій урядів і чіткої комунікації під час глобальних пандемій.

«Остання людина на Землі» (1964), режисери Убальдо Рагона, Сідні Селкоу

Але ще до «Зарази» тема апокаліптичного вірусу була поширена в кіно. Один із перших прикладів —  «Остання людина на Землі», знятий за мотивами роману «Я — легенда» (у 2007 році був повторно екранізований із Віллом Смітом у головній ролі). У фільмі зображено світ, знищений смертельним вірусом, який перетворює людей на істот, подібних до вампірів. Враховуючи, що роман-першоджерело вийшов у 1954 році, його екранізації так само віддзеркалювали побоювання часів холодної війни щодо надмірних можливостей науки й неконтрольованих хвороб.

«12 мавп» (1995), режисер Террі Ґілліам

Схожим чином фільм «12 мавп» зображує похмуре майбутнє, де вірус знищує більшу частину людства, змушуючи тих, хто вижив, сховатися під землею. Головний герой фільму вирушає в минуле, щоб відстежити витоки спалаху вірусу. Історія відображає страхи 1990-х років перед біологічною війною, екологічним колапсом і непередбачуваності наукових експериментів. Натоді холодна війна вже закінчилася, але побоювання щодо неконтрольованих вірусів і урядових змов не зникли. Фільм також досліджує психологічні наслідки життя у світі, де технології й біологія виходять з-під контролю, посилюючи відчуття вразливості людини.

Ілюстрації — постери до фільмів з сайтів imdb.com та amazon.com

авторка
Альона Шилова