Автор: sensor

Роман «Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького та збірка «На острові» Михайла Коцюбинського, що нещодавно вийшли друком у книжковій серії «Vivat Класика», тематично споріднені наскрізним мотивом літа — лімінальної доби, коли розпашіла жарінь міст та курортів споряджає до самопізнання й пригод. Такі простори спеки стають своєрідними лабораторіями людського досвіду просто неба: принципи тут випробовуються бажаннями, а цінності підважуються сумнівами. Для героїв роману Нечуя-Левицького та оповідань Михайла Коцюбинського літо стає насамперед часом оприявнення незручних контроверсій та раптових одкровень, а для читачів — нагодою спізнати ще один вимір української класики, перейнятий конфліктами чесності з собою, відчуттям самоти серед натовпу та викликами національного розвитку. І все це — під золотом сонця, серед велелюдних бульварів, морських купань та сновидних марень про порозуміння між людьми-островами.

За Іваном Нечуєм-Левицьким, портова Одеса 1880 року — це втілення епікурейства космополітів у лещатах імперії російського терору. Розвиток міста посприяв розквіту комерції: веремія мультикультурності на додачу до задушливого подуву літньої спеки невпинно збурює цю лише на позір курортну атмосферу. Міський символічний код включає головне описи обмежень і можливостей цілком оформленої культури споживання й забави, тоді як мотив національного розвою в місто наголошено не вписується, навіть випадає структурно, але цим самим і скеровує сюжет. Описи близького вже літа, кольорів неба та леготу вітру супроводжуються сатирою на людські ґанджі та суспільною критикою ідейного неприйняття національної культури як демократично вагомого фактора. Цю тему персонажі постійно обговорюють, і то жваво: «слова “народність”, “космополітизм”, “національність”, “добробут”, “українське письменство”, “честь”, “правда” сипались, неначе бризки з фонтану».

Товаришування Сані Навроцької та Наді Мурашкової — острівок притомних розмов серед буденної колотнечі. Під час прогулянок серед акацій подруг обходять становище єврейської жінки та проблема сродної праці. Вустами цих персонажок лунає і гостра критика надмірного споживання та гедонізму, перебільшеного з нудьги та розкоші: Саня й Надя вчителюють, їм не зрозуміти жаги до капелюшків та залицяльників. Хіба якщо останні перестрінуться кмітливими та начитаними. Видається, що в Одесі (Нечуй-Левицький нарікає місто маскулінізованою формою «Одес») легко бути ідеалістками, однак літня атмосфера міста лиш підважує і без того хиткі візії майбутнього та власного в ньому місця. Героїні мешкають у місцевому монастирському готелі коло морських круч — Великому Фонтані. Звідти видно, як сонце впадає у степ, а вода вилискує червоним. Однак навіть серед цієї вільготи моря та заквітчаних алей молодь невтомно дискутує про власні ідеали. 

Селаброс каже: «Я й грек і не грек: я одесець, громадянин усього світу. Я космополіт і становлю принцип космополітизму вище од усього». На початках сюжету така позиція відгукується й дівчатам — вони цікавляться наукою, Саня мріє про вищі жіночі курси, а ідеал просвіти для неї переважає патріархальну візію панського добробуту (однак памʼятаймо, що від провидіння у вигляді шлюбу в Нечуя-Левицького ще ніхто не втік). Ціннісна матриця свободи, прогресу й гуманності обумовлює високий лет їхніх думок, однак реальність з її жандармами та депешами донощиків наголошує на потребі вкрай земній: бути обачливими. Але поки що Саня певна: «Я бажаю вищої просвіти й її таки добуду! Ми можемо добути своїх прав, прав женщини, тільки через вищу просвіту». Прибічник українського націоналізму Комашко докоряє Сані незнанням народу, мовляв, людина без національного ґрунту космополітизму не лише не потребує, він навіть шкодить їй. Це питання для Сані нове, а для самого Нечуя-Левицького — нагальне. 

Автор передмови до роману Максим Тарнавський відзначає дотичність цього роману до внутрішньої літературної полеміки з космополітичними ідеями Михайла Драгоманова, а читачі можуть пригадати ще й інший відомий міський текст Нечуя-Левицького — «Хмари», де критика космополітизму лунає насамперед через описи занепаду ціннісного укладу навчальних установ: «І Братство, і корпус академії, і з його вікон грізні сумні очі давніх українських учених дивилися на той чудний поїзд і чудували, що там, де вони колись були свідками боротьби за віру й Україну, там тепер хтось чужий справляє сатурналії, справляє комедії на науку й просвіту», тоді як більш прогресивну і проукраїнську позицію у «Хмарах» втілює Петро Радюк: «Радюк побув рік в університеті і вже скинув з себе той космополітизм або великорущину, якою надаряє нашу молодіж великоруська гімназія». Позиція космополітки Сані Навроцької «за вічні ідеї добра, правди, просвіти», за «принципи вселюдські й всесвітні!» змальована в цьому ж критичному річищі — відверто наївною, нежиттєздатною в умовах утисків національної культури царатом. Саня балансує на межі радикальної певності та докорінного підваження засад відомого їй світу — все це завдяки дискусіям, літу й, звісно, коханню. Над Чорним морем завжди буде місце пригоді: «“І моє серце тепереньки для мене — загадка!” — подумала Саня».

У «Над Чорним морем» літні вакації минають під знаком палких дебатів. У дискусіях з матеріалістом Фесенком Саня безугавно відстоює жіноче право на рівність: «Женщини повинні мати стільки права на вільну волю, як і чоловіки. Женщина до цього часу була невільницею, запертою, трохи не закутаною в покрівці так, як оця мебіль в світлиці». Однак Нечуй-Левицький розвиває цю феміністичну думку ще далі, делегуючи своєму найбільш прогресивному персонажу цього роману Комашку такі слова: «Я думаю, що навіть заміжня женщина повинна мати таке право на свободу, як і чоловіки. Її воля скована якимись стародавніми звичаями. Я веду жіноче питання ще далі й вимагаю і в держави такого права для женщин, яке мають чоловіки». Прикметно, що елементом жіночої емансипації виступає насамперед книжка: втікаючи до Мурашкової, потайно від мачухи Саня зачитується забороненою цензурою літературою, навіть її зведена сестра Маня зненацька теж захоплюється писаним словом завдяки роману Золя «Нана». Однак культура усного диспуту тут безумовно переважає: в стилі античної пропедевтики герої збираються в затінку акацій обговорити громадянську позицію та проблеми просвіти, намагаючись не лише вразити опонентів, а й зацікавити доладно викладеними опініями обʼєкт свого любовного інтересу. 

Персонажі роману Нечуя-Левицького напрочуд зрілі та повнокровні у своїх переконаннях, однак удаваність таки часом переважає — ця необхідність вдіти «машкару» виявляється якраз на рівні окремих пустопорожніх суджень, видимості живої дискусії. Амбівалентних героїв сюжету вистачає, але є й увиразнено лицемірні батьки Сані Навроцької, її залицяльник Фесенка, а ще «Селаброс, мабуть, силкувався тими абстракціями замазати свій космополітизм в словах і свою матеріальність в думках» — саме від нього боронить власне серце Надя Мурашкова. Тоді як між Санею Навроцькою та Комашком завʼязується інша, повна (насамперед психологічних) перешкод історія примирення в річищі демократичних ідеалів. Так, під літнім сонцем достигають як гепі-енди, так і трагедії, вакації стають «школою» самопізнання та зіткають героїв із викликами чуттєвості, а місто «Одес» далі й далі переплавляє власну ідентичність на безліч локальних, часом парадоксальних іпостасей. 

Дібрані для збірки «На острові» твори Коцюбинський писав між Черніговом та островом Капрі, однак навіть у чернігівські періоди образ острівної відчуженості його не полишав: вплив морської стихії, відчуття осібності в потоці — чи то людей, чи то природи — буквально прочитається в його новелах «Сон», «Хвала життю», «На острові». А в інших оповіданнях імпресіоністична мальованість чуттів уподібнює до острова самі досвіди, зазнавані героями та героїнями незалежно від географічного контексту сюжетів, у які вони виявляються втрапленими.

Так, в оповіданні «Лялечка» земська вчителька Раїса Левицька вже вкотре змінює школу через непорозуміння з місцевим попом. Серед чорних занедбаних хат її селища світлі стіни школи та церкви утворюють острівець добробуту й ладу. Коли Раїса засинає, ліжко з нової хати нагадує їй колодязну цямрину, куди «світло ледве доходило». Їй самотньо, вона почуває, що зсихає, мов «польова квітка з гербарія». Ще з юності в книжках їй було «страшно і любо», в любові ж до народних мас виплекала вона в собі здібність до вищого — до служіння народу і лиш йому. Аж раптом гроза після червневої спеки зближує їх з отцем Василем — опікувачем місцевої церковної громади. З його появою в житті Раїси лякливе «відчуття колодязя» поступово відходить, завʼязана з родиною отця Василя знайомість з часом їх споріднює усе дужче, викликає у Раїси ніжне до Василя почуття. Ця шукана спорідненость набуває по-острівному відчуженої форми, Раїса відзначає, як «…атмосфера в їдальні ставала теплішою, ріднішою. Осінній холодний морок, що облягав дім і бив у вікна дрібним дощем, одділяв їх од цілого світу. Вони почували себе на безлюдному острові і через те ще ближчими одно одному».

Так триває, доки Раїсина ніжність не переходить у гіперопіку, а прихильність отця Василя не обертається глузуванням і насмішками. В цій збірці Коцюбинського довіра часто обертається покорою, а щирі почуття — співзалежністю: цей мотив фреймування емоцій межами домівки у прозі Коцюбинського наскрізний. Сам дім стає метафоричним «островом», що відчужує людину від зовнішнього світу, обумовлює гіперфіксацію на родинних проблемах та конфліктах. Збірка пройнята імпресією психологічної тісноти, таку неуникну клаустрофобічність хатніх контекстів  виразно підсвічує і подружня зрада в оповіданні «Поєдинок». Однак найбільш гранично ця інтроспективна чуткість посилюється в новелі «Цвіт яблуні», де наратор у своїй домівці повсюдно чує свистячий подих важкої хвороби власної доньки і чуття цього уникнути не здатен: «А тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його». 

Однак ще більшої ваготи в цьому «острівному» досвіді набуває погляд: очі, що не можуть уникнути того, чому свідчать, — наприклад, останнім хвилинам життя дитини: «Все се я бачу. Я все се бачу», — пише Коцюбинський у «Цвіті яблуні». В марних спробах уникнути такої метальної замкненості його герої часом розпачливо хапаються за опис навколишніх деталей спогляданого інтерʼєру чи природи, перелічують особливо візуально наголошені образи ближньої дійсності. Між цією дихотомією самоти та спільнотності вирізняється емпатія Коцюбинського до мук живого: йому болить чужий біль — біль без винятків. В оповіданні «Лист» ідеться про етичну неприйнятність убивства тварин до великоднього розговіння, а тексти «Persona grata» та «Подарунок на іменіни» маніфестують модерністську опірність негуманності як такій: спомини й сни повертають героям враження вчиненої чи засвідченої наруги над життям, відчуття власної неспроможності протистояти насильницьким смертям. І знову здатність погляду полягає у прониканні: Лазар просить свою жертву «Не дивися ж на мене… забери очі…», а «очі ті одділяються й осідають йому прямісінько в груди». 

Часом в оповіданнях збірки «На острові» прозирає й охудожнена авторська сповідальність, адже «острівна» природа людини й суспільства вказує і на одвічний конфлікт письменницького ремесла: чи можливо водночас писати про людей та бути серед людей? В «Intermezzo» село Кононівка — це не лише «острів» серед природи, а й оплот спокою перед повсюдною присутністю технічного прогресу, а отже — діянням рук людських: «Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Наратор-автор заздрить планетам, адже вони мають свої орбіти, їхнім шляхам ніхто не перешкоджає. Людське для Коцюбинського завжди «надто людське», а збірка «На острові» прочитується книгою вільних якраз роздумів на цю тему. Надмірність та усепроникність — цими лейтмотивами Коцюбинський до людини звертається й водночас дорікає їй: «Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнім… Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене». Острівна неможливість вкритися від буяння морської (або людської) бурі стає художньою формою уникання урбаністичного простору як такого. Світ з погляду Коцюбинського лункий і намацальний: «Шибки так само ридають. Все, до чого не доторкаються руки, — вогке, мляве або липке. Все наситив своїм диханням сироко».

Спека повсякчас укладає буття в переліки побаченого, спонукає поетизувати буденність, розмиваючи межу між дійсністю та вимрійкою, — як для героя оповідання «Сон». Антін переказує дружині спомин про власне сновидіння. Все відбувалося на острові серед моря, пʼянкий краєвид почувався прадавнім, а сам Антін «весь був як пісня, як акорд суму, що злився з піснею моря, сонця і скель». Аж доки уві сні не зʼявилася жінка з очима, схожими на блакитні озерця. Очима цими вона його обіймала, переказувала власні візії засвідченої на цьому острові краси. «Мова» очей та поглядів подібно діє і в сюжеті новели «На острові»: «Ми то купаємо очі у морі, то очі в очах… Нас тільки двоє на світі». Сон був таким переконливим, а картина ця «застигла в оці» настільки, що Антін не в змозі приховати від дружини збурені цією уявною панною почуття. «Яка різниця, коли у сні так само бачиш, смієшся, страждаєш, переживаєш? Хіба дійсність не щезає так само безслідно, як сон? Хіба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?». 

Спека занурює думку в стан дрімоти, вгамовує і довколишній пейзаж (або розсіює його сприйняття). Літо в прозі Коцюбинського вже сягнуло полудня, пекуча задуха розріджує його героям думки, а не схиляє до дискурсивного «агону», як у сюжеті роману «Над Чорним морем» Нечуя-Левицького.  Але в кожному разі, героїв оповідань «На острові» літо невблаганно збурює, змінює до невпізнаваності або ж, навпаки, вертає до самих осердь їхньої самості, знімаючи машкару. Подібне стається і в романі Нечуя: о літній порі щирість протистоїть космополітичним абстракціям, а пристрасті перекроюють життєві шляхи на користь удачі чи занепаду — тут уже як пощастить. Однак прикінцевий образ агави зі збірки «На острові» пропонує натяк надії на те, що історії триватимуть незалежно від фіналу, адже літо минає лиш задля того, щоби ще повторитися: «Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти». 

Серед акацій чи коло піній, зеленими степами, одеськими узбережжями або острівними ландшафтами особистого Капрі — досвіди літа цих обидвох книг споріднені простором непевності та змін: що ще приготує ця пора? Які пригоди, знайомства, які книжки? Так, читомими середохрестями спеки ця умовна дилогія української класики літнього тексту проводить своїх читачів до внутрішнього мірила літньої правди: хай спека в місті, в селищі чи на курорті — облишити передочікування від власного «острову» цьогорічного літа значить дозволити цьому часу підсоння минати на втіху.

Хлоя Мішель Говарт — ірландська письменниця, яка виросла у сільській місцевості Західного Корку і для якої національні пейзажі та культура  стали головним джерелом натхнення. «Засмага» — її перший роман — і сходу резонансний. Книжка увійшла до фіналу  British Book Awards 2024 у категорії Book of the Year: Discover Award та Polari First Book Prize 2024, що відзначає дебютні ЛГБТК+ голоси в літературі. The Independent внесли книжку до списку найкращих романтичних книжок для літнього читання.

Українською роман вийшов у 2025 році у видавництві «Лабораторія» в перекладі Аліни Натіної. «Засмага» Хлої Мішель Говарт — це атмосферна історія про перше кохання, підліткову тривожність і складнощі дорослішання в тісному ірландському селі 1990-х років, де традиції міцно тримають людей у своїх лещатах.

Події роману розгортаються у 1990-ті в ірландському селі Кроссмор протягом перехідного періоду в житті п’ятнадцятирічної Люсі. Дівчина завжди відчувала себе чужою. Вона не могла змиритися із традиційними уявленнями про її жіноче майбутнє. Роль берегині родинного вогнища її зовсім не приваблювала.

У цей буремний період поруч з Люсі було двоє важливих людей, які пропонували кардинально різні шляхи розвитку її життя. Мартін — привабливий, турботливий хлопець, втілення ідеального партнера в очах її сім’ї та громади. Він представляє безпечний, традиційний шлях, якого від неї очікують. Але попри всі його чесноти, Мартін не здатен запалити серце дівчини.

Натомість Сюзанна, шкільна подруга Люсі, стає тією, хто змінює все. Між дівчатами спалахує іскра глибокого захоплення та руйнівного кохання, яке одразу стає для Люсі найважливішим у житті. Сюзанна втілює все те, чого дівчина справді прагне, але боїться визнати навіть собі.

Головною перешкодою для цих стосунків стає тиск консервативного середовища. У маленькому селі 1990-их років одностатеві стосунки — це табу, яке неодмінно має призвести до повного соціального відторгнення. Люсі сама не раз була учасницею осудливих розмов серед свого дівочого кола. Усе це лише посилює її внутрішній розрив між тим, ким її навчили бути, і тим, ким вона є насправді.

Переломним моментом роману стають стосунки Люсі з матір’ю, яка зненацька застала дочку в ліжку з дівчиною. У селищі, де кожен буквально втілює традиційні уявлення про «норму», це стає катастрофою. Мати не здатна ані прийняти правду про Люсі, ані побачити в ній особистість, що шукає власний шлях.

Люсі, зранена і налякана, досі відчайдушно прагне материнського схвалення, тепла чи хоча б символічного жесту підтримки. І саме ця потреба штовхає її на вчинок, який стає точкою зламу. Вона намагається переконати матір, що знову стала «правильною» дочкою. Робить те, чого від неї очікують.

Ця спроба самозаперечення боляче ранить усіх. Мартін, добрий і наївний, не розуміє, що його використовують. Він щиро вірить у майбутнє з Люсі. Сюзанна ж зболено спостерігає за їхнім зближенням. У такі моменти її серце розривається між розумінням і ревнощами. А сама Люсі все глибше занурюється в пастку вибору, який не має простого рішення.

Обрати «потрібного для схвалення» чи кохану?

Мішель Говарт безжально чесно показує, через які випробування проходить підліток, коли суспільство не приймає його сексуальної орієнтації. Люсі живе у постійному страху викриття, що отруює кожну мить її життя. Вона змушена аналізувати кожне слово, кожен жест, щоб не видати себе. Цей страх стає настільки всеохопним, що дівчина втрачає здатність насолоджуватися моментами щастя з Сюзанною.

Найтрагічнішим у цій історії є усвідомлення того, скільки дорогоцінного часу Люсі втратила через свої страхи. Замість того щоб повноцінно переживати перше кохання, вона постійно ховається, відмовляється від зустрічей, намагається зберегти репутацію в очах громади, яка все одно рано чи пізно від неї відвернеться. Дівчина жертвує справжніми почуттями заради химерного схвалення тих, хто ніколи її не зрозуміє.

Стан Люсі — це стан внутрішньої війни, коли серце і розум тягнуть у різні боки. Вона відчуває себе розколотою надвоє: одна частина прагне бути щирою і відкритою, інша ж боїться знищення всього знайомого світу. Ця боротьба виснажує її морально і фізично, перетворює життя на постійне випробування.

Часові рамки 1990-их обрані невипадково. Це епоха, коли ЛГБТК+ спільнота ще не мала тієї підтримки й визнання, які існують сьогодні. Квір-ідентичність залишалася табуйованою темою, особливо у менших містах та селищах . Громади були закритими, а традиційні уявлення про гендер і сексуальність майже не підлягали сумніву.

Політична ситуація в Ірландії початку 1990-их для ЛГБТК+ людей була гнітючою. Гомосексуальні стосунки між чоловіками залишалися криміналізованими до 1993 року. Про рівність, шлюб чи права на усиновлення навіть не йшлося. На державному рівні не існувало жодної форми захисту від дискримінації. Молоді люди, які усвідомлювали свою сексуальність, стикалися не лише з осудом, а й із реальною загрозою соціального відторгнення, ізоляції чи насильства.

Авторка не намагається «модернізувати» минуле, не пом’якшує обставини. Вона чесно зображає час, у якому навіть перша закоханість могла стати джерелом сорому, страху й внутрішнього роздвоєння. І саме тому роман «Засмага» так глибоко резонує зі сучасними читачами — адже показує не лише те, як було, а й те, через що ніколи більше не мусить проходити жодне покоління.

Однією з найвиразніших особливостей роману є його мова — поетична проза, яка відображає підліткову надмірність почуттів. Авторка майстерно використовує драматичність юнацького світосприйняття як художній прийом, створюючи текст, що пульсує емоціями.

Мішель Говарт не боїться підліткової театральності, а навпаки підносить її до рівня мистецтва. Внутрішні монологи Люсі сповнені символізму та метафор, що одночасно відображають її схильність до типової підліткової риси —  надінтерпретації, тобто схильності бачити глибокий сенс у найпростіших речах, шукати символи там, де їх немає. Вони й створюють неповторну та автентичну атмосферу роману. Релігійна образність переплітається з природною та створює багатошарову поетичну канву тексту.

Роман «Засмага» — це ніжна і водночас болісна історія дорослішання, перше кохання та пошук себе. Хлоя Мішель Говарт створила портрет молодої людини, яка стоїть на порозі дорослого життя і мусить приймати рішення, що визначать її долю. Це історія про сміливість бути собою навіть тоді, коли світ проти тебе, про красу забороненого кохання та ціну, яку доводиться платити за автентичність.

Складні теми для обговорення з дітьми та підлітками, вочевидь, не лякають (або ж дуже цікавлять) американську письменницю Лоїс Лоурі: у її доробку книги про дорослішання, расизм, вбивство, а також серія антиутопій (українською, зокрема, було видано «Хранитель» та «Знайти блакить»). Нещодавно у видавництві «Крапки» вийшла її історична повість про Другу світову війну та Голокост «Полічи зорі» у перекладі Марти Госовської. За цю книгу авторка отримала першу зі своїх двох медалей Джона Ньюбері — американську нагороду за здобутки в дитячій літературі.

Події у книзі розгортаються в Копенгагені 1943 року, під час окупації Данії німцями. У центрі — родина Йогансенів, у яких є дві доньки: Аннемарі та молодша Кірсті. Коли в Данії починається переслідування євреїв, їхня родина робить багато відважних учинків, аби вберегти життя родини Еллен Розен — подруги Аннемарі.

За духом книга чимось нагадує «Маленьких жінок» Луїзи Мей Олкотт: тут і родина, і дружба, і життєві уроки. Обидві книги можна назвати  посібниками з добрих справ та зростання, які вже давно читають не тільки діти та підлітки.

Головній героїні — Аннемарі — 10 років. І хоч вона не є безпосередньою оповідачкою у творі, ми спостерігаємо за розгортанням подій саме очима десятирічної дитини. Ми, читачі, так само як і дівчинка, не знаємо таємниць, що ховають дорослі, — можемо тільки здогадуватися, що коїться щось справді страшне, й отримуємо відповіді у дещо «пом‘якшеній» формі — так, як зараз батьки пояснюють «простими словами» події війни своїм дітям.

Як і будь-яка дитина (і доросла людина також!) — Аннемарі боїться. Саме їй випадає низка складних виборів, де вона має перебороти страх, аби допомогти своїй подрузі Еллен. 

Коли ж її дядько Генрик каже про те, що Аннемарі — смілива, вона не може з цим погодитись. Їй здається, що її страх — не про сміливість. На що отримує відповідь:

Цими словами герой проголошує одну з найцінніших думок повісті (зокрема і в актуальному для України контексті): страх полягає не в незнанні. Він полягає в байдужості.

Наймолодша з трьох героїнь, Кірсті, здається, найменше боїться всього, що відбувається в Данії. Війна для неї — це більша частина її життя, і вона навіть не лякається солдатів, які одного дня зупиняють дівчат посеред вулиці — вона говорить з ними так само, як говорила би з усіма іншими. Для неї німецькі солдати вже «вписані» в простір її рідних вулиць, і їхня присутність на розі не є чимось надзвичайним: вона скоріше не може згадати, як було без них.

Не дивно, що в момент однієї з зустрічей з німецькими солдатами, коли Аннемарі несе крізь ліс пакунок, вона думає, як на її місці вчинила би саме Кірсті: що б вона говорила? Саме цей момент у книзі дуже символічно порівнюється (вочевидь, не тільки через схожість сюжетів) з казкою про червону шапочку: мовляв, як же ти можеш по-дитячому питати у вовка, чого в нього такі великі зуби, якщо ти це вже знаєш?

Саме Кірсті в книзі — це «Червона шапочка». Вона достеменно не знає (і поки не може знати), що вони йдуть крізь «небезпечний ліс», як і не розуміє, що в цьому лісі повно злих вовків і — ба більше! — ці вовки ще й можуть хитрувати. Вона пізнає світ таким, яким він є зараз.

Ця героїня — саме дитина на війні. Їй не доводиться стикатися з тим, аби проявляти хоробрість: вона не розуміє реальності загроз, які вирують довкола неї — але в цьому й полягає її справжня беззахисність: так, її наївність може збити «вовків» — але й водночас виказати всіх перед ними.

Найстрашніша ж доля в книжці випала Еллен: її, як і всіх данських євреїв, починають переслідувати. Але її оточенню до цього не байдуже — вони намагаються врятувати життя Еллен, ризикуючи своїм. Це історія про те, як близькі люди — друзі, сусіди, їхні родичі та знайомі — стають на бік євреїв, обираючи рятувати тих, над ким нависає загроза. Данці перетворюється на колективне тіло, яке стає щитом для тих із них, кого переслідують. Саме тому, певно, батько Аннемарі так захоплено розповідав їй одну історію:

Тому, коли німецькі солдати в Данії починають перші арешти євреїв, цей щит міцніє, готовий не тільки бути стражем, а й чинити опір.

Природно, що цей опір — це не тільки про відвагу, але й про страх та біль щодо долі інших. В одному епізоді цей біль відображається особливо яскраво на тілесному рівні — аби Еллен не викликала підозр, Аннемарі зриває з її шиї кулон і настільки міцно стискає його в руці, що в неї на шкірі залишається відбиток у формі зірки Давида.

Образ зірки присутній і в назві: він відсилає до Псалма 147, який читається на щоденній ранковій молитві в юдаїзмі і також присутній у повісті. У ньому йдеться про те, що Бог «знає лік усім зіркам на небі, усім їм імена дає» — і хоч, здається, родина Йогансенів з Данії і не здатна перелічити всі зорі, вона здатна подбати про імена найближчих із них.

Хоча головні героїні тексту  — діти, ця історія здатна торкнутися кожного, незалежно від віку. Вона пропонує широкий спектр тем для рефлексії, особливо українському читачеві: адже багатьом з нас знайомі страх, поневіряння, потреба захищати й захищатися. Окрім рефлексії, повість лишає після прочитання ще одну річ: відчуття надії, яке хочеться передати як і найменшим, так і найстаршим.

Цінними також є пояснення Лоїс Лоурі в післяслові щодо того, що ж з книжки є вигадкою, а що — реальними подіями, які й лягли в основу сюжету. Це ще більше стирає межу між сюжетом повісті та досвідом війни — адже він виявляється багато в чому реальним.

І коли вже зайшла мова про цінні сторінки цієї книги — у ній є вступне слово, написане саме для українських читачів:

Повість «Особисто я особисто тобі» у 2013 році стала яскравим дебютом молодого львівського письменника Івана Байдака і впродовж кількох років не полишала топи українських бестселерів. Десять років по тому видавництво «Крок» зробило довгоочікуване перевидання, яке, окрім повісті, містить розлоге інтерв’ю з автором про його творчу діяльність в умовах війни,  нові книжки та сприйняття «Особисто я особисто тобі» крізь призму часу та досвіду.

Після успішного початку літературної кар’єри Іван Байдак написав ще шість книг, зокрема соціальний роман про інклюзію «(Не)помітні», який у 2020 був визнаний одним з найкращих за версією Українського ПЕН-клубу та перекладений і виданий у Канаді, Польщі й Італії.

«Особисто я особисто тобі» дає читачеві можливість обирати, якою буде його власна історія. Повість, написана гіпертекстом, має чотири різні сюжетні лінії, кожна з яких має спільний початок, відмінний розвиток подій та один і той самий кінець. Мапа твору й короткий опис до кожного розділу допоможуть вирішити, яким маршрутом рухатися саме вам.

Розповідь ведеться від імені головного героя — тридцятирічного Юри, у якого, здавалося б, все склалося у житті. Львівський красунчик, успішний програміст у престижній компанії, має квартиру й машину, як справжній Дон Жуан «купається» в постійній жіночій увазі та насолоджується стабільністю й розміреністю власного буття. Він, звісно ж, мріє знайти «ту саму» раз і назавжди, але поки вбачає в жінках лише предмет натхнення, втіхи і вдоволення своїх бажань. Короткострокові інтрижки без прямих зобов’язань та планів на майбутнє не дають зрушити ідилію Юриної рутини, аж поки він не зустрічає її.

Саша, столична студентка, приїхала з подругами до Львова «розвіятися» та зібратися з думками. Вона — акторка театру, надає перевагу свободі й не прагне зв’язувати себе зайвими контактами. Не має відбою від шанувальників і не розраховує ні на що більше, аніж дводенний курортний роман. Однак настирність Юри та обіцянка надіслати її світлини з екскурсійної фотосесії змушують залишити йому контакти перед від’їздом.

Прототипами цих персонажів стали реальні люди, подробицями теперішнього життя яких Іван Байдак ділиться в інтерв’ю в новому виданні.

Ця незвичайна та бурхлива історія кохання, яка гармонійно переплітається з виваженими, зрілими роздумами головного героя, показує нам, як можуть розвиватись стосунки залежно від наших вчинків, слів та думок. Байдак не задовольняється простим переказом любовної історії — він створює складну психологічну конструкцію, де головним стає дослідження природи людського спілкування та близькості у сучасній реальності.

Автор майстерно балансує між інтимністю та відчуженістю, показуючи, як складно сучасним людям знаходити справжню спорідненість. Юра і Саша втілюють ціле покоління, яке шукає автентичності у світі, де все здається штучним та поверховим.

«Ми просто дивні люди! Тільки ми можемо вночі присягатися у вічному коханні, а зранку піти, бо поганий настрій. Можемо роками трястись над тим, що наступної миті бездумно викинемо в смітник. Ми любимо носити модні речі, вживати іншомовні слова, не забуваємо пшикнутися дорогими парфумами перед виходом у світ, ну і, звісно ж, одягнути маску “все ок”. Ми — дивні люди, не обтяжені вірністю, довірою та співчуттям».

Байдак не ідеалізує кохання, але й не розвінчує його цинічно. Натомість він показує, як складно і водночас прекрасно може бути пізнавати іншу людину, долати власні страхи та комплекси, вчитися довіряти й відкриватися. Це кохання стає метафорою внутрішнього зростання героїв, їхнього шляху до самих себе.

Впродовж усієї історії в усіх її варіаціях дорога постає провідним елементом розвитку й змін. Сталий маршрут Київ-Львів розділяє і водночас пов’язує героїв. Ця дорога набуває символічного значення внутрішнього шляху героя до істинного себе та до коханої людини. Кожна поїздка Юри до Києва — це не просто подолання географічної віддаленості, а спроба здолати психологічну дистанцію, що існує між ними, адже кохання на відстані — це не лише про кілометри.

Автор майстерно використовує контраст між двома містами для розкриття характерів героїв. Затишний, спокійний, романтичний Львів, куди хочеться повертатися й жити власне розмірене комфортне життя стає на противагу динамічному, агресивному та прагматичному Києву, що поглинає людей і не залишає часу на рефлексію. Гамірна, амбітна Олександра втілює цю столичну енергію, тоді як Юрій залишається носієм львівської інтровертності та схильності до глибокого самоаналізу.

Цей географічний дуалізм стає основою для глибшого протиставлення між зовнішнім і внутрішнім світом персонажів, між публічністю й інтимністю, між швидкістю сучасного життя і потребою у справжній близькості. Дорога стає простором роздумів, де герой може бути сам із собою, осмислювати свої почуття та приймати важливі рішення.

Повість Байдака часто порівнюють з романом Януша Вишневського «Самотність у мережі», який також досліджує тему кохання та самотності у сучасному світі. Проте український автор пропонує власний, відмінний підхід до цієї проблематики. Якщо Вишневський зображує стосунки, заборонені зовнішніми обставинами, то Байдак акцентує на тому, як самі люди ускладнюють собі життя. Його книжка — радше про внутрішні бар’єри, які ми створюємо самі, та про небезпеку цих ускладнень.

Обидва автори працюють із темою відчуження сучасної людини, але Байдак менш песимістичний у своїх висновках. Його герої, попри всі труднощі, зберігають здатність до справжніх почуттів і щирого спілкування. Український контекст також додає творові особливого забарвлення — тут немає космополітичної анонімності великих європейських міст, натомість є специфічна атмосфера українських реалій 2010-их років. 

Іван Байдак не намагається вразити читача складними стилістичними прийомами чи вишуканими метафорами — натомість він знаходить красу у простоті, глибину у буденності. Мова повісті — це мова молодого покоління, яке вміє бути щирим у звичайних словах, виражати складні емоції через зрозумілі образи, знаходити поезію у прозаїчному житті. Простота вислову поєднується із витонченою та грайливою складністю структури яку, за його словами, «поцупив» у латиноамериканських класиків Маркеса та Борхеса.

Байдак показує своїх героїв як людей, які шукають автентичності у світі симулякрів, щирості у формальному спілкуванні, справжньої любові поміж мільйонами поверхових знайомств.

Успіх повісті можна пояснити тим, що автор зумів знайти універсальну формулу для розповіді про кохання, яка резонує з досвідом багатьох читачів. 

«Особисто я особисто тобі» — це відверта, інтелектуально збудована лірика про сучасну любов, де взаєморозуміння виникає не через фізичну близькість, а через щирість у думках і словах. Юра і Саша — два образи, через які автор досліджує силу вибору, факт випадковостей і ціну, яку кожен платить за стосунки на відстані.