Як промотують і підтримують українську класичну музику

авторка Вікторія Мерлич - 06.03.2026 в Музика

Попри те, що ми дедалі живемо у віртуальному світі і не завжди цікавимося класичною чи загалом академічною музикою, вона продовжує розвиватися в Україні, набувати популярності та виходити на різні доступні для аудиторії майданчики. Все це відбувається завдяки зусиллям окремих людей та спільнот. Зокрема, це організація різноманітних фестивалів та подій, впровадження ініціатив, реалізація культурних проєктів та інша просвітницька діяльність.  

У матеріалі з’ясовуємо, яких зусиль докладають, аби підтримувати класику в Україні; які ініціативи існують та започатковуються, щоб сприяти її розвитку. Також розповідаємо про потужні проєкти, які своїм внеском довели потрібність та важливість культурного розвитку. Розбираємо успішні світові кейси, взоруємо на їхній досвід: чим вони відмінні та подібні до українських і що з того ми можемо запозичити. І зрештою підсумовуємо, чому культурна сфера, зокрема класична музика, варта підтримки.

З чого все почалося

Спільноту письменників, журналістів та інших діячів культури завжди цікавив професійний розвиток та організація подій, які б йому сприяли. Зазирнувши в історію, ми наштовхуємось на одну зі знакових подій, яка системно змінювала спільноту творців культури та споживачів: щорічний літній музичний фестиваль Salzburger Festspiele в австрійському Зальцбурзі, який бере свій початок ще в 1877 році та регулярно проходить з 1920. 

Напочатку в програмі були тільки камерні й симфонічні концерти здебільшого австро-німецьких композиторів. До прикладу в 1922 році публіка мала змогу споглядати чотири опери Моцарта. Сьогодні ж це і музичні концерти, й оперні вистави, і воркшопи для дітей, під час яких вони входять у ролі, розігрують сценки, слухають музику та співають. Наразі фестиваль пропонує також акторський табір для молодих любителів театру, які хочуть зануритися в його роботу та попрацювати з темами драматичних постановок.

Фото з фестивалю в Зальцбурзі. Джерело: gruenauerhof.at

Зальцбурзький музичний фестиваль існував завдяки фінансуванню та підтримці благодійної організації «Друзі Зальцбурзького музичного фестивалю», яка була заснована в 1926 році та стала вагомим елементом у забезпеченні підтримки події. Цим прикладом свого часу надихнувся засновник української громадської організації «Суспільство друзів філармонії Дніпра» Томас Брунер.

«Друзі філармонії Дніпра» — проєкт промоції класичної музики. Основною місією спільноти стала підтримка Дніпровської філармонії ім. Л. Когана: до 2022 року це й організація концертів, залучення всесвітньовідомих музикантів, оновлення самої філармонії, побудова кліматичної кімнати, проведення музичних фестивалів та подій, а згодом — започаткування нових активностей, зокрема програм для молодих музикантів. Тож ідеться не тільки про заходи, а й про їх організацію — щоб усі залучені, виконавці й гості могли не просто розділити досвід, а й поспілкуватися про класичну музику під час святкового фуршету.

Українські проєкти на підтримку класичної музики

Сьогодні більшість українських ініціатив та програм спрямовані на те, щоб розповісти українцям та світові більше про наше культурне надбання. Ідеться також про відкриття класичного доробку, зокрема й музичного. Наприклад, 2025 та початок 2026 року стали своєрідним часом Бориса Лятошинського (у 2025 відзначали 130-річчя композитора). Це і фестиваль Liatoshynsky Space 2026, і видання «Часи Задзеркалля. Вибір Бориса Лятошинського» музикознавиць Олени Корчової й Ірини Тукової, і підготовка та презентація видання з серії Антології української камерної музики: «Борис Лятошинський. Струнні квартети» упорядниці і програмної менеджерки напряму «Музика» в Українському Інституті Ольги Лозинської. Це перший збірник, який охоплює всі шість творів для струнних квартетів і містить виконавську редакцію, яку розробили музиканти ансамблю NоtaBene. Антологію видав Український інститут у співпраці з Фундацією Лятошинського.

Також у межах серії антологій Український інститут представив збірник 11 партитур від десяти композиторів: від умовно перших зачинателів українського симфонізму (Михайло Вербицький, Василь Барвінський) до сучасників (Євген Станкович, Леся Дичко, Ганна Гаврилець). Упорядниця — Любов Морозова, програмна менеджерка напряму «Музика» в Українському інституті. Ще один цікавий проєкт, спрямований на промоцію класичної української музики, — спільна ініціатива Українського інституту з Посольством України в Бразилії: у серпні 2025 року представили плейлист Música clássica ucraniana (Ukrainian classical music).

Обкладинка плейлиста Música clássica ucraniana (Ukrainian classical music) ініціативи Українського інституту з Посольством України в Бразилії. Укладачка — музикознавиця Ольга Лозинська.
Джерело: фейсбук-сторінка Embaixada da Ucrânia no Brasil/Посольство України в Бразилії

Українська фундація класичної музики перевідкриває відомі й маловідомі імена для українців і світової аудиторії. Організацію заснували у 2023 році музикознавиця Ольга Лозинська і громадська діячка Ната Болібрух. В основі діяльності фундації: повернути собі спадок і постатей, які були втрачені за часів радянської влади, та популяризувати їх.

У 2025 році проєкт представив альбом «Музика Харкова», до якого ввійшли 6 творів класичних композиторів: Валентин Бібік, Олександр Щетинський, Володимир Птушкін і Сергій Юшкевич. Кожна з цих постатей була дотична до мистецьких процесів у Харкові або своїм доробком доповнила спадщину української академічної музики. Тепер твори можна послухати у виконанні піаніста Максима Шадька, а сам альбом ретроспективи здобув премію II Національного рейтингу Укрінформу «Інфобум-класична музика 2025» як найкращий реліз року.

До того ж Українська фундація класичної музики фокусується на підтримці виконавців і музикантів. Наприклад, запустили відеопроєкт «Класика жанру». Це 6 випусків-розмов із експертами про виклики, з якими стикаються дієвці у сфері академічної музики. Серед спікерів, зокрема, — оперна співачка Наталія Степаняк, з якою поговорили про становище опери й виконавців; піаністка Марта Кузій — про особливості комунікації з аудиторією про класичну музику та події сфери; культурний менеджер Тарас Демко — про мистецькі установи як майданчик для діалогу.

Про класичну музику розповідають і в подкасті «Без експертів», який запустили восени 2024 року. Співзасновники й автори проєкту — скрипалька Христина Макух, піаністка Роксолана Кіт та поціновувач музики Ярослав Борисюк. Наразі подкаст має два сезони.

У першому рефлексують про тему і популярні стереотипи про класичну музику. Обговорили композиції як спосіб колонізувати культуру на прикладі опери «Аїда» Джузеппе Верді та композиції як спосіб, навпаки, утвердити свою ідентичність — «Щедрик» Миколи Леонтовича. Також пропонують додаткові матеріали для самостійного знайомства і добірку творів для слухання — зокрема, як тему любові вплітають у свої композиції Олег Безбородько («Симфонія бажань») чи Астор П’яццола («Зима в Буенос-Айресі»).

У другому сезоні до ведучих долучаються запрошені гості-експерти, і це стає можливістю розібрати питання й виклики, які, на перший погляд, тільки дотичні, а насправді впливають на розвиток музичної сфери. У випуску з заслуженою артисткою України, альтисткою, співзасновницею та художньою керівницею оркестру «Мрія» Катериною Супрун поспілкувалися про виховання й навчання академічних артистів та менеджмент у сфері класичної музики; а з етнографом, фешн-експертом та інфлюенсером Леонідом Мартинчиком — про дрес-код відвідин подій класичної музики і чому це важливо не тільки заради зовнішнього стилю, а й для формування простору для обміну досвідами й діалогу з мистецтвом.

Академічний симфонічний оркестр INSO-Lviv (International Symphony Orchestra) відомий своїми різносторонніми активностями. Серед них — гастролі за кордон, проведення подій у філармонії та на інших локаціях у Львові, долучення до культурних проєктів, як-от участь у лекціях. Одна з найважливіших подій спільноти — благодійні концерти у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові. Перші події відбулися узимку 2022–2023, відтоді щорічно проводять такі концерти у передріздвяний період.

У листопаді минулого року у храмі відбувся концерт композиторки Марія Яремак із програмою «Українське фентезі».

У межах подій класичної музики варто згадати і змішаний хор «Гомін» Львівського органного залу, у репертуарі якого поєдналися і доробок українського фольклору, і сучасні переосмислення, і хорова класика українських та світових композиторів. «Гомін» вдруге визнаний найкращим хором у рейтингу «Інфобум–Класична Музика 2025», а керівник Вадим Яценко став найкращим хоровим диригентом року. Це важлива нагорода, що відзначає дієвців і колективи у сфері класичної музики.

У 2026 колектив зі Львівським органним залом за партнерства Радіо Культура у межах стратегії розвитку української музики Ukrainian Live планують проєкт запису повного видання хорових творів Леонтовича.

Фестивалі як майданчики взаємодії

Приклад музичної ініціативи, що стає повноцінним фестивалем — Bouquet Kyiv Stage. Його у 2018 році започаткував мистецький центр ДОМ Майстер Клас. Подружжя засновників — бізнесмен, громадський діяч Євген Уткін та освітянка Ірина Буданська — змогли об’єднати середовище та відчули, що новий проєкт повинен розгортатися на території святині та в місці сили українців — у заповіднику «Софія Київська».

Фото з фестивалю Bouquet Kyiv Stage 2025
Джерело: фейсбук-сторінка Bouquet Kyiv Stage

Сам фестиваль високого мистецтва є мультидисциплінарним та багатошаровим, він включає музику, візуальне мистецтво, кіно, театр та літературу. Потужний акцент фестиваль робить, зокрема, на підтримку музики: його невіддільною частиною стали міжнародні воркшопи для професійних музикантів, музичні лекції, концерти барокової музики під керівництвом австрійського віолончеліста Йорга Цвікера, хоровий спів та ще багато різних активностей, які розвивають класичну музику. Головна ідея полягає в єдності та безперервності музичного досвіду, в передачі музичної майстерності від покоління до покоління.

З початком повномасштабного вторгнення фестиваль збирає митців з усієї України, які осмислюють війну та порушують питання вічних сенсів. Наприклад, у 2022 році Bouquet Kyiv Stage вперше відбувся за кордоном: в Оксфорді представили концертну програму до річниці композитора Валентина Сильвестрова. Окрім цього, провели музичні перформанси, дискусії, показ фотовиставки «Війна». У 2025 році ключова тема фестивалю — «Серце Європи б’ється в Україні» і йдеться як про роль України, так і про об’єднання українців довкола європейських цінностей, культури і боротьби за свободу та справедливість.

У 2023 році вперше відбувся ще один фестиваль Kyiv Baroque Fest. З 2024 року це міжнародна щорічна подія, спрямована на зміцнення зв’язків між українською та світовими культурами. Довкола організації об’єдналися Національна філармонія України, Open Opera Ukraine та Національний будинок музики. Фестиваль стає майданчиком, щоб поговорити про барокову музику як частину нашої сучасної ідентичності. У центрі опиняється постать Жана-Філіпа Рамо — композитор, музичний теоретик і викладач XVIII століття, чий доробок мав значний вплив на європейські музичні традиції. В українському контексті зосередилися на ще одній персоналії — Дмитрі Бортнянському. 

У 2025 році ключова тема — Take Five! — відсилає до найпопулярнішого джазового стандарту. Хоча йдеться про часом несподівані стильові музичні рішення й експерименти, зосередилися також і на постатях класики. Серед них композитори XVIII століття: Генріх Шютц, Георг Фрідріх Гендель, Доменіко Скарлатті, Йоганн Себастьян Бах, Максим Березовський.

Фото з фестивалю KharkivMusicFest 2025. Фотограф Олександр Осіпов
Джерело: фейсбук-сторінка KharkivMusicFest

В контексті українських фестивалів класичної музики важливим є і міжнародний KharkivMusicFest, який із 2018 року й дотепер попри війну проводить у місті музичні події та залучає всіх охочих до участі у межах позаконцертних просвітницьких проєктах. Президент фестивалю — Сергій Політучий, виконавча директорка — Марія Горбонос, організатор подій — Фонд громади Харкова «Толока», який об’єднує харківських меценатів навколо створення такого проєкту. Ключова відмінність KharkivMusicFest від схожих фестивалів — саме освітньо-просвітницький складник: фестиваль діє як майданчик, де відбувається професійне знайомство з поціновувачами класичної музики.

У межах лекторію, зокрема, створюють випуски про українських митців — «Гід по класичній музиці». Анімовані епізоди легко і доступно розповідають про світ музики, ключові постаті і явища. Перший сезон зосереджено на загальному знайомстві з класичною музикою: на провідних композиторах і тому, як слухати їхні твори, та на етикеті для відвідин концертів. Другий сезон знайомить із українським контекстом: це й розповідь про творців культури і виконавців (Микола Лисенко, Гнат Хоткевич, Соломія Крушельницька), і про народні пісні Слобожанщини або козацькі пісні, і про їх періодизацію.

Серед ініціатив від KharkivMusicFest також — встановлення у різних куточках міста розфарбованих піаніно з вільним доступом. Для молодших шанувальників класичної музики проводять інтерактивні концерти та конкурси молодих композиторів. Також ідеться про підтримку молодих виконавців: наприклад, минулоріч у межах фестивалю відбувся концерт Дитячого оркестру KharkivMusicFest і звучали твори Арканджело Кореллі, Антоніо Вівальді, Каміля Сен-Санса.

Фото з концерту Полтавського симфонічного оркестру на події «Академія української музики» 2024
Джерело: Чернігівський обласний філармонійний центр nota.net.ua

В Україні також набирає популярності тенденція, коли бізнес підтримує культурні проєкти та ініціативи, тож зараз існує безліч прикладів таких співпраць. Це, наприклад, «Академія української музики», засновником якої є Антон Артеменко  —  випускник Києво-Могилянської Бізнес-Школи (kmbs) 2017 року, представник бізнесу. Благодійний просвітницький проєкт активно підтримує українську музику в Чернігові. Зокрема, після початку повномасштабного вторгнення культурне життя міста зазнало змін та призупинилося, тоді і з’явився проєкт, у жовтні 2022 року. Він став і певною відповіддю на виклики часу: коли треба було підтримувати національну ідентичність та продовжувати розвивати культурну сферу. Власне, ідея проєкту — популяризувати класичні твори, створені саме українськими митцями, а також залучити молоде покоління та прищепити йому любов до класичної музики. Події «Академії» сприяють не тільки розвитку музикантів та культури в цілому, а й підтримці Збройних Сил України, адже слухачі мали можливість задонатити. 

У першому сезоні проєкту відбулося вісім суботніх вечорів, які зібрали понад 2200 гостей. У 2023 році, частково переформатувавшись, провели другий сезон, — відбувалися вже сезонні вихідні, які пропонували дискусії, лекторії, зустрічі та прогулянки містом. Протягом третього сезону, який стартував у жовтні 2024 року, проєкт поставив собі за мету знайомити чернігівську публіку з мистецтвом різних регіонів України. Так, наприклад, розпочали сезон із мультимедійної події: концерту Полтавського академічного симфонічного оркестру і відкриття виставки фоторобіт «Під дідовими липами» полтавського художника Володимира Попова. Знаковою подією 2024 року стало також заснування спільно з громадською організацією «Північна культурна столиця» премії «Академія української музики», щоб відзначати дієвців у сфері мистецтва.

Як бізнес та культура взаємодіють за кордоном

В інших країнах Європи бізнес відіграє значну роль у розвитку та підтримці класичної музики. Це відбувається, зокрема, через різні культурні ініціативи, меценатство та співпраці між мистецькими організаціями і компаніями. Серед основних форм підтримки — корпоративне спонсорство, яке передбачає фінансування бізнесом музичних фестивалів, а також підтримку опер, філармоній та концертних залів. Наприклад, Rolex є спонсором Зальцбурзького музичного фестивалю, а Deutsche Bank підтримує Берлінський філармонічний оркестр. Ще однією формою підтримки є культурні гранти від компаній. Так, Fondation Louis Vuitton у Франції відомий своїм фінансовим внеском у музичні концерти та програми для підтримки молодих музикантів. Або ж Fondazione Cariplo в Італії, що фінансує музичні школи та оркестри країни. Важливою формою є також підтримка молодих талантів через стипендії, різні конкурси та майстер-класи. До прикладу, у Великій Британії Royal Bank of Scotland співпрацює з музичними школами та організовує конкурси для молодих виконавців, забезпечуючи наставництво. 

З поміж іншого — організація фестивалів. Звернімо увагу і на цифрові ініціативи, зокрема онлайн-платформи для популяризації класичної музики: Google співпрацює з філармоніями для цифровізації концертів, а Apple Classical пропонує доступ до великої бібліотеки класичних творів.

Компанія BMW є ключовим спонсором Берлінської філармонії, підтримуючи її діяльність та вкладаючись у розвиток культурних проєктів. Однією з флагманських ініціатив є програма Opera for All — це безкоштовні трансляції концертів для абсолютно різних аудиторій, щоб зробити класичну музику доступною. Головна мета проєкту — популяризація класичної музики серед людей, які зазвичай не відвідують класичні концерти. Така співпраця бізнесу та культурної інституції сприяє розвитку та доступності класики, дозволяє створювати різні платформи, що її популяризують. BMW також підтримує інновації в музичній сфері, зокрема у створенні цифрових ініціатив, до прикладу Digital Concert Hall, яка транслює концерти по всьому світу.

Чому потрібні спільноти

За словами музикознавиці, музичної програмної менеджерки Українського інституту Ольги Лозинської: «Що більше підтримки для культурного середовища, то більше міцніємо ми (Україна) як суб’єктна країна». Тобто організації, які забезпечують сталу підтримку культурного обміну й розвитку мистецтва та культурних ініціатив, впливають не лише на зміни всередині країни, але й на видимість України за кордоном. 

Ініціативи меценатів та підприємців, які гуртуються навколо інституцій та фестивалів, важливі для сталої діяльності та розвитку музичної сфери. Адже вони фінансово підтримують музикантів, колективи, різні заходи, залучають аудиторію, популяризуючи класичну музику. Ба більше, коли йдеться про будь-які об’єднання, то це завжди про розбудову спільнотності, реалізації різних ініціатив, зокрема й програм для дітей та молоді, які в майбутньому будуть продовжувати розвивати класичну музику. Невід’ємною складовою є також розвиток інфраструктури, купівля інструментів чи покращення залів. Тобто такі об’єднання працюють дуже різносторонньо та покривають різні потреби: від базових до масштабних.

Театр абсурду як наша реальність: відгук на виставу «Урок»

авторка Ольга Кириленко - 05.03.2026 в Театр

Вистава «Урок» у Малому театрі

Режисер — Юрій Кулініч; актори — Сергій Радченко (учитель), Христя Дейлик (учениця), Слава Красовська (служниця); художниця — Аля Хольба; художниця з гриму — Катерина Скорих

Країна — Україна

Прем’єра — 21 лютого 2026

Тривалість — 2 години

Вікове обмеження — 18+

Про що вистава?

Вистава за п’єсою Ежена Йонеско «Урок» розпочинається як звичне приватне заняття. Молода та енергійна учениця приходить до професора, адже хоче підготуватися до іспиту. Проте спокійне заняття триває недовго. Глядач спостерігає за дивною поведінкою персонажів, яку все складніше пояснити. Наприклад, під час арифметики професор витягає з черевика цвяхи для лічби чи пише на уявній дошці. 

Поступово вчитель починає викладати учениці нові, все більш випадкові «уроки», перестрибуючи з однієї теми на іншу — від математики до лінгвістики. Сюрреалізм у виставі досягає дивовижного рівня — уже складно зрозуміти, що саме відбувається на сцені.

Кульмінація змушує замислитися над тим, що привело людство до абсурдної реальності, у якій ми живемо та яку приймаємо за належне. «Урок» показує сучасну епоху постправди та хаосу, де люди не можуть вирватися з кола власних помилок.

Чому варто подивитися?

У режисерській інтерпретації п’єси Ежена Йонеско уміло переплетені іронія, гумор, висміювання та напруга. З одного боку, глядач не мав би сприймати все надто серйозно, а з іншого — його наштовхують на роздуми про «великі» питання людства: недоторканість зла, важливість освіти чи маніпуляцію слабших сильними. Вистава дивує контрастами, різкою зміною настроїв і поведінки героїв та іноді лякає своєю прямолінійністю. 

Камерна атмосфера Малого театру підсилює ефект присутності, адже заняття відбувається просто поруч із глядачем. Декорації не передають класичної атмосфери класної кімнати — тут, навпаки, усе розбите, сіре та абстрактне. Навіть парти немає — актори сидять на чомусь, що дуже нагадує шматки бетону. 

Вистава порушує питання, які не мають зручного вирішення: чи здатне суспільство вчитися на власному досвіді? Що відбувається з істиною в епоху, коли всі говорять одночасно? Чи є взагалі сенс у пошуку сенсу?

Кому буде цікаво?

Вистава точно зацікавить поціновувачів театру абсурду. Цікаво буде й тим, хто уже бачив попередню виставу режисера «Сумнів», у якій також йдеться про систему освіти. Вистава обов’язково сподобається глядачеві, який не боїться дискомфорту, адже «Урок» не розважає і не заспокоює — він провокує. А також тим, хто прагне іронічних інтерпретацій актуальних подій.

Фото й ілюстрації надає Малий театр, фотографка — Дарина Лавренко

Матеріал створений у межах студентської практики

Як звучить самоусвідомлення євреїв у сучасній Україні? Крізь відверті розмови в подкасті «Твоє. Моє. Ідентичність»

авторка Анна Заскальна - 04.03.2026 в Культура

Ідентичність єврейської громади в Україні сьогодні — тема складна й багатошарова. Вона не зводиться виключно до релігійних практик чи фактичного походження. Для одних це родинна памʼять і традиція, для інших — пошук, який починається вже в дорослому віці. Часто цей шлях пролягає через особисті історії, досвід життя в радянських реаліях, мовчання в родинах і поступове повернення до свого коріння.

Саме цьому присвячений третій сезон подкасту Влади Недак — керівниці всеукраїнської жіночої організації «Проект Кешер в Україні» та благодійного фонду «Жіночі можливості в Україні». «Твоє. Моє. Ідентичність» — це особисті історії найрізноманітніших представниць та представників єврейської спільноти.

«Ми хочемо показати реальних людей — сучасних українських євреїв, які своїм талантом, знаннями та активною позицією впливають на майбутнє країни», пояснює Влада Недак.

Ідентичність, сформована на ґрунті спільноти

Одна з героїнь подкасту — Євгенія Таліновська, співзасновниця волонтерської ініціативи «Зграя». Це один із найбільших волонтерських рухів в Україні, який зародився під час Майдану у 2014 році, а згодом переріс у велику і системну організацію, яка реагує на гуманітарні потреби країни. Після широкомасштабного вторгнення «Зграя» адресно забезпечує військових, підтримує цивільне населення, евакуює людей із гарячих точок, а також волонтери допомагають тваринам і організовують домедичну підготовку. Саме Євгенія — одна із тих ключових людей, які сформували «Зграю» не як разовий волонтерський проєкт, а як потужну спільноту дії.

Для Євгенії єврейське коріння стало не стільки ознакою походження, скільки внутрішнім орієнтиром. Навчання в єврейській школі, участь у неформальній освіті, досвід життя в громаді та багаторічна робота з молоддю сформували в ній почуття відповідальності, яке з часом переросло у практичну дію. Саме це розуміння сили громади стало важливою цінністю і фундаментом для масштабної діяльності. 

У цій історії самоідентифікація звучить як доволі сильна позиція — вміти спиратися на близьких і бути опорою для когось.

«Моя ідентичність не створила мені комплексу меншовартості: ані її українська складова, ані єврейська. Ідентичність — це про цілісну особистість, якій не доводиться виправдовуватися, вибачатися чи підлаштовуватися», каже Євгенія Таліновська.

Традиції, які збереглися, — і традиції, які приховували

Ідентичність часто формується через побутові, на перший погляд, речі: родинні звички, їжу, запахи дитинства. Для Льолі Ланди, засновниці кафе «Єрусалим», таким простором стала кухня. Льоля — дослідниця галицько-єврейської кухні, намагається берегти давні рецепти й інтегрувати їх у сучасний контекст гастрономічної культури. 

За нею також закріплений неофіційний титул авторки найкращого хумусу та форшмаку у Львові. Концепція і найбільша сила її закладу «Єрусалим» полягає в тому, що він продовжує родинну традицію. Гефілте фіш, форшмак, есік флеш — це ті страви, які готувалися колись на татовій кухні, а тепер їх можуть скуштувати відвідувачі «Єрусалиму». У меню ашкеназька і сефардська кухня. Як пояснює сама шефиня закладу, ашкеназька — це кухня євреїв, які жили на території Східної Європи, має смак меду і чорного перцю. Сефардська — кухня євреїв, які жили на території Іспанії. Тікаючи від інквізиції, вони привезли із собою яскраві смаки спецій, що теж вплинуло на сучасну кухню Ізраїля.

У подкасті Льоля Ланда розмірковує про ідентичність через гастрономічну памʼять: рецепти, що передавалися через покоління, антикварний посуд, щедрість усіх пригостити й закохати. Водночас вона відверто говорить про складність самоідентифікації. Адже до єврейської громади вона потрапила вже у зрілому віці, тоді й відбулося єврейське самопізнання. Про те, що родина насправді єврейська, вдома ніхто не говорив. Такі були реалії життя в радянському минулому. Про своє коріння жінка дізналася випадково під час перепису населення. І хоч такої небезпеки ідентифікації сьогодні немає, певні нюанси все ж важливі:

«Я вважаю, що євреї — це ті люди, які сповідують юдаїзм і в кого мама єврейка. Відповідно до моїх визначень я не єврейка. Тому що я не сповідую юдаїзм, в мене тато єврей, а мама п’ятдесят на п’ятдесят. Одна бабця в мене не єврейка, саме та, яка потрібна для Галахи (сміється). Я українська єврейка, я галицька єврейка. Крапка!»

Галаха — це сукупність законів та настанов юдаїзму. У цьому контексті Льоля Ланда говорить про визначення єврейської належності відповідно до норм релігійного права, яке ґрунтується на походженні по материнській лінії. Водночас Галаха не тотожна культурній чи особистій самоідентифікації.

Окупаційний досвід і втрачена ідентичність

Не у всіх єврейських родинах в Україні збереглися традиції. Багато родин у XX столітті пережили досвід замовчування, страху й вимушеної асиміляції. Саме цей аспект порушується в розмові з Іллею Гладштейном — кінопродюсером, засновником кінотеатру «Кіно 42», співведучим подкасту «Вродило».

У своїй роботі Гладштейн зосереджується не лише на кіновиробництві, а й на осмисленні культури як середовища діалогу та співіснування. Участь у проєкті «Вродило» є продовженням його роботи з культурними спільнотами: подкаст стає майданчиком для обговорення життя в багатошаровому визначенні себе, пошуку спільної мови в різному середовищі. 

В одному з епізодів подкасту «Твоє. Моє. Ідентичність» Ілля говорить про секулярну єврейську та українську ідентичність — ту, що не передалася напряму, а була втрачена або прихована через радянську політику.

«Люди змінюють ідентичності, — каже Ілля Гладштейн. — Мене цікавить секулярна єврейська й українська ідентичність, коли ми говоримо, що хочемо бути не асимільованими, але інтегрованими бути частиною ширшої громади, не концентруватися на етнічній бульбашці, але разом з тим зберігати свою сутність: мову і все інше».

Як зауважив гість, українці різного походження здебільшого мало його досліджують. Через небезпечне минуле в історичній пам’яті багато розривів. Серед сучасних способів повернення до родинної історії він також згадує роботу з відкритими архівами та ДНК-дослідження.

Ілля говорить і про потенціал українсько-єврейської спільноти в майбутньому України, як частини відкритого, толерантного суспільства, де є місце різним ідентичностям і спільним цінностям.

Голоси, що формують сьогодення

Історії Євгенії Таліновської, Льолі Ланди та Іллі Гладштейна не дають універсальної формули єврейської ідентичності в Україні, однак саме в цьому їхня цінність. Вони показують різні способи «бути євреями» в сучасному українському контексті: через дію, культуру, памʼять або переосмислення втрат.

Подкаст «Твоє. Моє. Ідентичність» повертає голоси євреїв України в публічний простір і фіксує їхню роль у культурному та громадському житті країни. Це розмова не лише про минуле, а й про відповідальність за майбутнє.

«Я хочу показати світу, якою є сучасна єврейська громада в Україні», — підсумовує Влада Недак.

Усі епізоди доступні на YouTube-каналі «Твоє.Моє».

Фото й ілюстрації надали спікери для подкасту «Твоє. Моє. Ідентичність»

«Тільки раз цвіте любов»: як розквітала музична любов Володимира Івасюка

авторка Ольга Стеценко - 03.03.2026 в Музика

Володимир Івасюк творив у 1970-ті. Цей період української естради Віталій Бардецький, музичний журналіст і продюсер, назвав «вусатим фанком» — через тодішню моду на вуса і стилістичну подібність музики до фанку. Гурти по всій Україні потай слухали західні новинки, надихалися ними, черпали нові ідеї та створювали власні музичні форми з народними мотивами. Ця музика дихала свободою, непокорою, радістю і танцювальністю, що було абсолютно непритаманно радянському режиму.

У літературі та образотворчому мистецтві період кінця 1960-х — початку 1970-х асоціюється з українськими шістдесятниками. Поки Петро Шелест був на посаді першого секретаря КПУ, радянське керівництво менше контролювало митців. Та вони все одно працювали під постійним тиском, в умовах обмежень і заборон тоталітарної держави. До слухача доходили тільки ті твори, які пропускала партійна цензура.

Такі обставини не сприяли розвитку творчості. Тож митці або покидали музичну діяльність, або писали шаблонні партійні пісні про фіктивну «рівність», «братерство» і «свободу», адже просто не бажали собі проблем. Потрібно було дуже сильно любити музику і щиро прагнути розширювати межі своїх композиторських можливостей, щоб створювати справді вартісні пісні, які полюбили слухачі.

Саме такою наполегливою людиною був Володимир Івасюк. Його любов до музики палала яскраво, і він докладав чимало зусиль, щоб його пісні були почуті.

Дорога до слухача

Ми знаємо Івасюка як автора коханої нами «Червоної рути», нестримного «Водограю», ліричної «Я піду в далекі гори». Ці пісні мали всесоюзну славу: їх грали музиканти в ресторанах і закладах по всьому Радянському Союзу (Івасюк отримував із цього великі роялті). «Червона рута» і сьогодні залишається однією з найвідоміших у світі українських пісень. А втім композитора не завжди підтримували його колеги.

Івасюк не мав повної музичної освіти (лише навчання в Кіцманській музичній школі) і здобував знання вже в дорослому віці. Митець завжди був у пошуку й багато займався. Та в нього не складалися стосунки зі старшими колегами: Платоном Майбородою, Олександром Білашем та Анатолієм Кос-Анатольським, його викладачем у консерваторії. На жаль, попри власний талант кожного із цих композиторів, вони болюче реагували на популярність Івасюка і жорстко його критикували. Івасюку часто було непросто, та він шукав можливості й продовжував творити.

«Червона рута» — пісня, яка згодом прославила Івасюка на весь світ, у 1970 році не пройшла художню раду Українського радіо. Худрада складалася з членів Спілки композиторів, які вважали Івасюка аматором. «Рута», однак, знайшла інший шлях — через Центральне телебачення Радянського Союзу. У 1971 році вона пролунала у виконанні Назарія Яремчука, Василя Зінкевича та Володимира Івасюка в першому випуску «Пісні року» в Останкіно. Після виконання пісні зал не переставав аплодувати — аж ведучій довелося зупиняти овації. З етеру вирізали оплески, та популярність «Червоної рути» відтоді було не стримати.

Студій на той час не було, записати композиції можна було лише в Будинку звукозапису Українського радіо. Поет та радіоведучий Віктор Герасимов розповів, як у 1976 році Івасюк просив його домовитись про запис 12 пісень. Герасимов погодився за умови, що Івасюк надасть оркестрові аранжування для всіх композицій. Через три дні Івасюк приніс Герасимову усі 12 партитур, які він сам розписав.

Цей запис був виданий на платівці «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару» фірмою грамзапису «Мелодія» у форматі довгогральної платівки, так званого «гіганта». Зараз вона — велика рідкість, колекціонери буквально полюють за нею!..

Тандем зі Стельмахом: творчий розрахунок чи щира дружба?

Пісня «Тільки раз цвіте любов» уперше прозвучала по радіо в 1974 чи 1975 році. Івасюк написав її у 1973 разом зі своїм другом, талановитим поетом Богданом Стельмахом. У радянські часи існувала практика, коли навмисно зводили в роботі двох сильних митців — поета й композитора. Так писали Микола Петренко й Мирослав Скорик («Намалюй мені ніч»), Юрій Рибчинський та Ігор Поклад («Ой летіли дикі гуси», «Сіла птаха», «Скрипка грає»). До речі, остання пісня в переліку присвячена Івасюку.

До знайомства з Володимиром, яке сталося на початку 70-х, Богдан Стельмах встиг попрацювати з композиторами Богданом Янівським та Мирославом Скориком.

У співпраці з Богданом Стельмахом Івасюк відходить від звичного йому попзвучання у вимірі гри ансамблем, як, до прикладу, в «Пісня буде поміж нас». Це відчувається з перших тактів композиції «Тільки раз цвіте любов»: вона написана в стилі бароко-попу чи бароко-року, рисою якого є використання пишних оркестрових аранжувань, не притаманних рок-музиці. Цю пісню композитор свідомо створював під голос та манеру виконання Софії Ротару, яка володіла високим вокальним діапазоном. Такі пісні ілюструють, як композитор зростав та розширював межі звучання.

Разом з Богданом Стельмахом вони ще написали «Запроси мене у сни», «Колиска вітру», «Нестримна течія», «Запроси мене до танцю», «Два перстені». Та чи справді митці дружили, чи це був лише продуманий робочий хід?

В одному з інтерв’ю Богдан Стельмах розповів, як народилась пісня «Запроси мене у сни»:

«У 1975–77 роках я працював завлітом у муздрамтеатрі Дрогобича. Ми ставили виставу Ібрагімбекова “Мезозойська історія”. Тема кохання між героями була присутня, і я запросив, щоб музику написав Івасюк. Він уже був відомим театральним композитором і написав на той час музику до “Прапороносців” за Гончарем, які поставив театр Заньковецької. Володя пообіцяв написати музику до мого тексту “Запроси мене у сни”. Він привіз фонограму у Дрогобич і відмовився від будь-якого гонорару. “Ніяких угод, — сказав, — я зробив це для свого друга Богдана”».

Тепло в роботі і співтворенні відчувалося у вчинках Івасюка попри його шалену відомість і суспільне визнання. Тож, на щастя, гарних друзів і колег Івасюк мав, і ця щирість впліталася в їхні спільні пісні. Пісні, написані з Богданом Стельмахом, — одні з найсильніших творів у репертуарі Володимира Івасюка. Можливо, вони так подобаються нам і сьогодні, бо ми відчуваємо це тепло і розуміння, прагнення створити щось справді вартісне.

Пісні Івасюка звучать і сьогодні, їх продовжують виконувати на великих і малих сценах по всьому світові. 5 і 26 березня гурт МОВА з Альбертом Цукренком представлять у Києві програму «Тільки раз цвіте любов: Івасюк та український фанк 70-х». Дослідник української естради, музичний журналіст і автор подкасту UNZIP Альберт Цукренко розповість про контекст створення пісень і поділиться рідкісними архівними знахідками.

Ілюстрації і фото — photo-lviv.in.ua

Дайджест культурних подій (з 2 по 8 березня)

авторка Анастасія Колісник - 02.03.2026 в Події

2 березня, понеділок

Презентація роману «Фурії з Варшави» Сильвії Хутнік

Львів, Музей міста, пл. Ринок, 1
Початок о 18:30

Польська письменниця та громадська діячка Сильвія Хутнік представляє роман «Фурії з Варшави» — історію чотирьох жінок з варшавського району Мокотува, які самотужки протистоять несправедливості й захищають одна одну. Книжка вийшла українською у 2025 році у видавництві «Люта справа» в перекладі Романа Кабачія за підтримки програми «Дім Європи». 

У Львові відбудеться діалог двох письменниць — Сильвії Хутнік і Галини Крук — про польський і український жіночий досвід, про свободу і страх, жіночу суб’єктність і право на власний голос у часи воєнних і суспільних зламів. Модерує Оксана Дащаківська. Вхід на подію — вільний, але потрібно зареєструватися.

Подкаст «Культура безсмертя: пам'ять у часі війни»

Онлайн

Історик і молодший лейтенант НГУ України Вахтанг Кіпіані став наратором п’ятисерійного проєкту про меморіалізацію та культуру пам’яті під час війни. Він досліджує, як перетворити біль втрати на національну пам’ять, як зберегти імена полеглих. І ставить незручні питання: де межа між особистим горем і публічним обов’язком пам’ятати, що робити з радянськими пам’ятниками та як говорити про могили ворогів.

Слухати на онлайн-платформах.

Артпроєкт «Пульсуючий Біль»

Київ, Залізничний вокзал

«Укрзалізниця» представила артінсталяцію як вигляд меморіалізації — спосіб зберегти пам’ять про тих, кого забрала війна, і про тих, хто продовжує працювати попри неї. В основі — пошкоджений вагон, поїзда № 103 Чоп – Барвінкове, що 27 січня 2026 року потрапив під удар російських дронів: тоді загинули шестеро пасажирів та близько 300 людей вдалося врятувати. Світловий дизайнер, засновник організації Expolight Arts Микола Каблука огорнув вагон холодним, рваним світлом зовні, а всередині — теплим із червоним відтінком підсвічуванням. Світло підкреслює деформовані поверхні й сліди удару. 

Послання інсталяції адресують і до лідерів країн-партнерів, які приїжджають до Києва — як нагадування про те, що залізнична інфраструктура зазнає атак фактично щодня, але не зупиняється.

Квартирна виставка «Ідеальна географія»

Київ, локацію повідомляють після запису через особисті повідомлення в інстаграмі

«Ідеальна географія» — це спостереження за щоденним життям в Україні під час війни: як холод, темрява і втома входять у побут, залишаються в тілі і звичках. Виставка представляє простір для особистих і колективних історій, для вразливості та буденної стійкості. Серед учасників/-иць — Алевтина Кахідзе, Ярема Малащук і Роман Хімей, Станіслав Туріна, Генріке Науманн, Тамара Турлюн та інші. 

Проєкт реалізується у співпраці з Goethe-Institut в Україні. Потрапити на виставку можна, написавши кураторці Олександрі Погребняк в інстаграмі.

Відкриття виставки картин і оповідок «Глибокий Чорний»

Львів, простір INDEX (вул. Івана Франка 33, 3 поверх)
Початок: 2 березня о 18:00
Графік роботи: щопонеділка та щоп’ятниці з 16:00 до 18:00, щосереди з 11:00 до 13:00
Триває до 29 травня

Це виставка Володимира Чорного — художника-постановника та декоратора, який загинув у травні 2023 року. Його руками творилися атмосфери фільмів «Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Залізні метелики» Романа Любого, «Наші котики» Володимира Тихого та кліпів для «Океан Ельзи», «ТНМК» й інших. 

На виставці — картини в техніці офорт (різновиду гравюри на металі), мідні форми, з яких вони друкувалися, малюнки, ескізи та фотографії зі знімальних майданчиків. А ще — оповідки, які Чорний надсилав друзям з передової.

Більше — на сайті INDEX.

Вистава «Лимони» від Театру Ветеранів

Київ, Театр Драматургів, вул. Петра Сагайдачного, 25
Початок о 19:00

Театр Ветеранів, відомий серйозними роботами про досвід війни, вперше випускає комедію. «Лимони» — історія трьох братів на передовій: двоє пішли добровольцями з перших днів, третій прийшов по вуха в боргах. Старший взявся мікроменеджерити, середній нервує за всіх, молодший намагається не вляпатися ще дужче. Разом вони намагаються впоратися з війною, братерством і власними скелетами — і не завжди перемагають. 

Режисер і драматург — Максим Девізоров, він же грає одну з головних ролей разом із Дмитром Вінницьким та Петром Кавуном. Проєкт підтримав Goethe-Institut в Україні в межах Фонду стійкості. Квитки на виставу можна придбати за посиланням.

Більше інформації — у соцмережах театру.

3 березня, вівторок

Вистава «Кассандра» на DRAMOX

Онлайн

До 155-річчя від дня народження Лесі Українки онлайн-театр DRAMOX опублікував модерн-балет OSDC Dance Theater за її поемою «Кассандра». В основі — історія доньки троянського царя, яка бачила правду, але якій ніхто не вірив. 

Режисерка-постановниця Олеся Шляхтич свідомо звертається до цього сюжету сьогодні: вистава розповідає про колективну сліпоту, внутрішніх і зовнішніх «троянських коней» і необхідність пильності у вирішальні моменти. Балетна форма дозволяє говорити про складні речі без слів — через напруження, ритм і тіло. Сценографія натхненна естетикою Давньої Греції: античні скульптури, воїнські щити, пеплоси й обладунки. Головну роль виконала Ліна Володіна. 

Переглянути виставу можна на платформі онлайн-театру DRAMOX.

Виставка від Українського інституту про Федора Якименка

Онлайн

До 150-річчя від дня народження Федора Якименка — видатного українського композитора, піаніста й педагога, одного з ключових представників українського музичного модернізму початку XX століття, —  на платформі Google Arts & Culture вже доступна цифрова онлайн-виставка про його спадщину. Це занурення у звуковий всесвіт митця, який втілював у музиці рух планет, сяйво зірок і ніжність української колискової. Серед його найвідоміших композицій: «Фантастична соната», поема-ноктюрн «Ангел», «Пісня місячних променів».

У межах міжнародної програми протягом 2026 року заплановані концерти у Харкові на KharkivMusicFest, у Парижі та в кількох інших містах країн Європи. Також реліз двотомної Антології української камерної музики та альбом BBC Symphony Orchestra під орудою Далії Стасевської, до якого увійдуть твори Якименка.

Виставка фотографій «Перехідний стан» Костянтина Гузенка

Київ, простір PEN Ukraine, вул. Лук'янівська, 14а
Триває до квітня

Костянтин Гузенко — фотограф і штаб-сержант 35-ї бригади морської піхоти, який загинув 1 листопада 2025 року. «Перехідний стан» — серія робіт, що фіксує його шлях: спочатку цивільний фотограф в експедиціях деокупованою Сіверщиною, Слобожанщиною та Донеччиною, потім — військовий, який фіксував воєнну реальність зсередини. 

Виставка є продовженням його незавершеного проєкту «Як ми готуємося до війни» — про трансформацію людини від рішення мобілізуватися до вступу у військо. У своїх роботах Костянтин звертає увагу на вплив війни на ландшафт, міста і спільноти — від харківських волонтерів до побратимів-морпіхів. Інформаційними партнерами стали: Ukraїner, UAPP.

Більше деталей — у соцмережах Українського ПЕН.

4 березня, середа

Вистава «ShitДевр» у Театрі на Печерську

Київ, Київський академічний театр на Печерську, вул. Мала Шияновська, 5
Початок о 18:30
Показ також відбудеться 5 березня
Вікове обмеження — 18+

Режисер Денис Мартинов ставить комедію за мотивами п’єси японського драматурга Кокі Мітані «Академія сміху» — і грає в ній сам. На сцені двоє: Автор, який роками виробляє вправне, але порожнє розважальне мистецтво, і Цензор (Руслан Сокольник), який вимагає від нього сенсу й глибини. 

Вистава знущається над театральними кліше, режисурою та акторськими штампами — і зрештою над собою. Це спроба з іронією запитати: чим сьогодні є театр і ким у ньому є ми.

Деталі — на сайті театру.

Цикл лекцій про культуру України ХХ-ХХІ століття

Київ, книгарня «Сенс», пров. Микільський, 1/25
Початок о 19:00
Вхід вільний

Цикл лекцій студентів/-ок магістерської програми «Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова» Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка у співпраці з книгарнею Сенс продовжується. Перша лекція, яку провела Аліна Данилюк, була присвячена образу Криму в літературі ХІХ–ХХ століть і тому, яким постає півострів у текстах періоду окупації. 

Тепер Анастасія Придачук запрошує вести діалог із Києвом — йти його вулицями і вчитися відкривати історії за фасадами, читати місто як текст. Наступні лекції відбуватимуться щосереди до 25 березня: Дмитро Потапов поміркує про музичні фестивалі, які сформували український ландшафт Києва на тлі епохи; Олеся Сівак розповість, як Київ формував літературні осередки та літературу українського самвидаву. А на лекції Олександри Мележик можна буде дізнатися про феномен українського поетичного кіно, його естетику і культурний вплив.

Деталі — на сторінці книгарні.

Культурний проєкт: дослідження «Дизайн + Етика»

Онлайн

Design for Ukraine за підтримки грантової програми Британської Ради «Розвиток креативної економіки» опублікували перше комплексне дослідження етики в українському дизайні. В основі — опитування дизайнерів і ілюстраторів з різних регіонів, глибинні інтерв’ю та якісний аналіз сфери. Дослідження охоплює типові етичні дилеми у роботі з клієнтами, питання інтелектуальної власності, оплати праці, конфліктів інтересів — і окремо аналізує, як повномасштабна війна та розвиток ШІ змінюють роль дизайнера і його відповідальність. 

Звіт не пропонує готових відповідей — він фіксує дилеми і пропонує рамку для галузевого діалогу. Дослідник — культурний антрополог Микола Скиба, видавничий партнер — ArtHuss

Детальніше — на сайті.

5 березня, четвер

Концерт «Тільки раз цвіте любов»

Київ, Caribbean Club, вул. С. Петлюри, 4
Початок о 18:30
Додатковий концерт відбудеться 26 березня

Гурт МОВА та музичний журналіст Альберт Цукренко влаштовують концерт до дня народження Володимира Івасюка — автора «Червоної рути», «Водограю» та понад 150 пісень, які стали символом нової української естради 1970-х. У програмі — і добре знайомі хіти, і маловідомі фанкові пісні тієї епохи: виявляється, український «вусатий фанк» звучав так само драйвово, як і світові хіти того часу. Цукренко розповість про історію створення пісень і покаже рідкісні архівні записи.

До основного квартету МОВА — Ольга Стеценко (вокал, гітара), Мар’ян Карпінський (бас-гітара), Іван Короп (гітара), Андрій Юськевич (барабани) — доєднаються Євгеній Дубовик (клавішні), Ігор Бойчук (труба) та Назар Вачевський (саксофон).

Детальніше — на сайті.

Концерт «… землякам моїм в Украйні і не в Украйні…»

Київ, Київська опера, вул. Межигірська, 2
Початок о 18:00

До 212-річчя від дня народження Тараса Шевченка Київська опера готує концертну програму, що прагне показати поета не як бронзовий символ із підручника, а як живу, багатогранну особистість — митця, чиє слово звучить актуально й сьогодні. У програмі — читання віршів, виконання пісень за текстами Шевченка.

Режисер-постановник — Дмитро Тодорюк, а виконавці — 10 солістів театру. Серед них: Тамара Ходакова, заслужена артистка України, Володимир Щур, Карина Панова та Роман Лещов.

Детальніше — на сайті.

Виставка живопису «Тихий портрет»

Київ, Dymchuk Gallery, вул. Ярославська, 21,
Відкриття о 18:00
Графік роботи: середа — неділя з 12:00 до 19:00
Триває до 29 березня

Художниця Наталія Лісова відома роботою з ландшафтом і сайт-специфік проєктами. А зараз представляє живописні полотна 2022–2026 років, у яких пейзаж і людська фігура входять у спільну систему. Людина тут — не конкретна особа, а силует або фрагмент тіла, зведений до мінімуму: в центрі залишається інтенсивність присутності й тиша. Поруч — пейзажі, які самі набувають тілесних форм, ніби втрачають сенс без людини. 

Авторка виконала роботи в ахроматичній палітрі: чорно-біле середовище концентрує увагу на тоні, світлі й матеріальності живопису. Готуючись до виставки, Лісова два тижні працювала просто в галереї над масштабним полотном — людські ноги і стовбури дерев на ньому маніфестують опору.

Більше інформації — на сайті.

Прем’єра фільму «Наречена»

У різних містах у кінотеатрах

Режисерка Меґґі Джилленгол (найвідоміша її робота — «Незнайома донька») переосмислює класичний сюжет про Франкенштейна. За сюжетом стрічки у 1930-х роках самотній монстр просить видатну науковицю оживити йому компаньйонку — і на світ з’являється Наречена. Далі — вибухова суміш кохання ізгоїв, культурної революції та злочинів, що ставлять під сумнів саму ідею життя й смерті. 

У ролях — Джессі Баклі, Крістіан Бейл, Аннетт Бенінґ, Пенелопа Крус та Джейк Джилленгол. Музику написала Гільдур Ґуднадоттір, відома саундтреками до «Джокера» та «Говорять жінки».

Переглянути трейлер.

6 березня, п’ятниця

Виставка «Весна. Жіночі імена бойчукізму»

Київ, Національний центр «Український Дім», вул. Хрещатик, 2
Графік роботи: вівторок — неділя, 11:00–19:00
Триває до 12 квітня
Ціна квитків: повний — 180 грн, пільговий — 90 грн

Бойчукізм — мистецька школа, заснована Михайлом Бойчуком, вона поєднує візантійське й давньоукраїнське сакральне малярство з європейським модернізмом. Після радянських репресій її оголосили ворожою, твори знищували, імена викреслювали з канону. Саме жінки-бойчукістки в умовах страху й тотального контролю зберегли в таємниці ескізи, роботи та спогади — і завдяки їхній сміливості бойчукізм не зник остаточно.

Виставка вперше об’єднує мистецькі практики 15 художниць у спільному просторі — серед них Софія Налепінська-Бойчук, Оксана Павленко, Ярослава Музика. Стерті двічі — як модерністки і як жінки — вони повертаються в історію українського мистецтва. 

Куратори — Тетяна Гаук і Сергій Комберянов.

Детальніше — на сайті.

Театральна прем’єра «Балада про украдене щастя»

Львів, Театр імені Марії Заньковецької, вулиця Лесі Українки, 1
Початок о 18:00
Вистава також відбудеться 7 та 8 березня

Режисер Іван Уривський вперше ставить виставу на сцені театру імені Заньковецької — і звертається до «Украденого щастя» Івана Франка, п’єси, яка з 1922 року є частиною репертуару цього театру і яку кожне покоління заньківчан ставило по-своєму. 

В основі — народна балада про адюльтер, осуд громади та пристрасті, що не вщухають понад 130 років. Драматургиня Людмила Тимошенко оновила канву п’єси, не змінюючи її нерву: у новій версії Михайло повертається до своєї Анни з російського полону. 

Два Івани — Франко та Уривський — у роздумах над притчею про украдене щастя.

Більше інформації — на сайті.

Презентація збірки «Медіа, що змінюють»

Київ, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, вул. Прорізна, 2, 5-й поверх
Початок об 11:00

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення спільно з громадською організацією «Жінки в медіа» та за підтримки IMS презентують першу збірку кращих практик рівності та різноманіття в українських медіа. До видання увійшли кейси національних і локальних редакцій за 2024–2025 роки — про гендерно чутливий контент, висвітлення тем війни, ветеранів, інклюзії та інвалідності, а також про внутрішню організацію редакційних процесів. 

Під час заходу відзначать редакції, які вже впроваджують ці стандарти у роботі. Подію проведуть член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Максим Онопрієнко; програмна менеджерка IMS Гоар Ходжанян; голова організації «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко.

Вхід — за реєстрацією.

7 березня, субота

Культурна подія «Файна Здибанка»

Вінниця, Вінницька обласна філармонія, Хмельницьке шосе, 7
Початок з 12:00
Відбудеться також 8 березня
Вхід вільний

Книгарня-меморіал «Герої» відкриває літературну програму «Файної Здибанка» чотирма презентаціями в один день — від фентезі до нонфікшну. О 12:00 — «Ну хто так робить?! Як навчити дитину вчитись» Артура Пройдакова про переосмислення освітніх процесів. О 14:00 — «Мене звати Дуся» Єлизавети Бурштин, художній роман про дівчину, що втратила памʼять і шукає себе.

О 16:00 — «Діло діточе» Остапа Українця і Катерини Дудки, нонфікшн про етнографію та культурну пам’ять. Завершить день о 18:00 презентація магічної історії «Темний спадок. Братство» Марини Ніцель.

А 8 березня окрім презентацій текстів «Останнє слово. Світ мов, що зникають» Рустама Гаджієва й «Гострі каблуки» Віри Агєєвої й Ростислава Семківа відбудуться також дві панельні дискусії з культурними дієвцями: про літературні спільноти з Марічкою Паплаускайте, Вірою Курико, Антоніною Люлькою й Артемом Пиндиком та про культуру як опору з Мар’яною Савкою.   

Більше інформації — у соцмережах книгарні.

Вистава «Жага»

Львів, Театр Лесі, вулиця Городоцька, 36
Початок о 18:00
Вікове обмеження — 18+

Режисер Владислав Білоненко та драматургиня Оксана Данчук створили виставу на основі «Камінного господаря» Лесі Українки — про жагу влади, яка підкорює й знищує. У постановці поєднуються фрагменти п’єси Лесі Українки, середньовічна лірика трубадурів і сучасні авторські тексти. Закохані тут не виживають, виживають вірні, а достойні — воскресають. 

Сценографія — Олексій Хорошко, музика — Григорій Семенчук, костюми — Марія Антоняк.

Детальніше — на сайті.

Танцювально-перформативна вистава «Уроки музики»

Львів, Jam Factory Art Center, вул. Б. Хмельницького, 124, зал Novo 1
Початок о 19:00
Ціна квитка — 300 грн

Акторка кіно та театру Оксана Черкашина («Погані дороги», «Клондайк») виступила режисеркою вистави, де зіграла разом із власною мамою Ольгою Черкашиною та перформеркою Марією Сало. 

Троє жінок танцюють, розповідають історії, шукають порозуміння і вчаться одна від одної — про сімейні стосунки, виховання і сепарацію, з гумором і відвертістю.

Більше інформації — на сайті.

Концерт NAZVA

Київ, Origin Stage, вул. Шота Руставелі, 16а
Початок о 19:00

Галицько-донбаський дует NAZVA, до складу якого входять Павло Гоц і Ярослав Яровенко, повертається до Києва з особливою програмою. Їхній стиль, «альтернативний етно-арт хаус», виріс із музичного театру: живі виступи гурту завжди більше схожі на перформанс із вивіреною драматургією, ніж на звичайний концерт. 

Цього разу виконають «Сіґеле-міґеле», «Чужію я», «Тихо-тихо», «Донбас» та абсолютно новий матеріал. Гурт виступить у розширеному складі: з Софією Бершовою (флейта), Данилом Білоусом (ударні), Андрієм Кізімом (баритон-саксофон).

Придбати квитки за посиланням.

8 березня, неділя

Концерт Love Tango

Київ, Національна філармонія України, Володимирський узвіз, 2, Колонна зала
Відбудеться о 18:00
Ціна квитка — від 200 грн

Fuego Orchestra — колектив Національного будинку музики України — представляє вечір аргентинського танго в оригінальному інструментальному складі: бандонеон (різновид гармоніки), скрипка, контрабас і фортепіано. У програмі — твори Карлоса Гарделя, Астора П’яццолли, також класика Ріо-де-ла-Плати та сучасні інтерпретації світових хітів у танго-аранжуванні. 

Музика, що народилася в портових кварталах Буенос-Айреса — і досі розповідає історії без слів.

Детальніше — на сайті.

Презентація альбому «Шевченко» від JazzKolo

Київ, Книгарня «Є», вул. Левка Лук'яненка, 29
Початок о 18:00

Композиторка і вокалістка гурту JazzKolo Юлія Рома та піаніст Юрій Шепета десять років працювали над альбомом, у якому вірші Тараса Шевченка звучать у ритмах джазу — від інтимної ніжності до сміливого драйву. І саме зараз до річниці дня народження Кобзаря презентуватимуть його. 

На події виступлять вокалістка Юлія Рома, поет і перекладач Тарас Лютий (читання віршів), Юрій Шепета (фортепіано), Ігор Закус (безладовий бас) та Данило Корінь (барабани).

Більше інформації — на сторінці книгарні.

Концерт «Цвіт. Шевченко»

Вінниця, артцентр MŌNTAЖ, вул. Грушевського, 56а
Початок о 18:00
Ціна квитка — 700 грн (50% знижка для військових та їхніх родин, студентів, вчителів, музикантів, ВПО)

Напередодні дня народження Тараса Шевченка вінницька співачка й акторка, лауреатка Національної премії імені Шевченка Наталія Половинка разом із театральним центром «Слово і Голос» представляє співочу дію «Цвіт» — поезію Шевченка голосом народної пісні та творів сучасних українських композиторів Богдани Фроляк і Валентина Сильвестрова. 

На сцені — академічний камерний хор Cantus під диригуванням народного артиста України Еміла Сокача та композиторка, лауреатка Національної премії імені Шевченка Богдана Фроляк за фортепіано.

Детальніше — на сайті.

Матеріал створений у межах студентської практики

Як працює Премія імені Георгія Ґонґадзе

Юрій Самусенко - 02.03.2026 в Книжки

З 2019 року Премією імені Георгія Ґонґадзе нагороджували сім разів: Вахтанґа Кіпіані, Павла Казаріна, Мирославу Барчук, Мстислава Чернова та Євгена Малолєтку, Богдана Логвиненка, Тетяну Трощинську та Івана Любиш-Кірдея. У 2022 році фотожурналіст Макс Левін посмертно отримав спеціальну відзнаку Премії імені Георгія Ґонґадзе. Ці імена змінюють сучасну українську журналістику та рухають її вперед. 

Співзасновники Премії: Український ПЕН, родина Георгія Ґонґадзе, видання «Українська правда», та Спільнота випускників Києво-Могилянської бізнес-школи (kmbs Alumni). Останні — як ціннісно так і фінансово підтримують Премію, й це один з унікальних випадків меценацтва в Україні. Розповідаємо, як влаштована Премія, що вона комунікує та як підтримує журналістів.

Премія, що виросла з ідеї

Історія Премії почалася ще у 2018 році. Тодішня виконавча директорка Українського ПЕН, культурна менеджерка Тетяна Терен розмірковувала над новими ініціативами організації й зосередилася на підтримці незалежної журналістики. Цей задум швидко знайшов підтримку у випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, які стали меценатами Премії. Згодом до ініціативи долучилися журналістська спільнота, бізнесові та культурні середовища.

Тетяна Терен наголошує, що на той момент Український ПЕН, який заснував Премію, був більше літературною організацією, однак відчував потребу посилювати роботу у сфері свободи слова та журналістики. Тож Премія за своєю суттю не лише визнає досягнення журналістів, але й підтримує їх у цілях професійного шляху.

Від початку заснування Премія не обмежувалася суто нагородженням, а стала майданчиком для дискусій і пошуку рішень для проблем, що стоять перед українськими медіа. «Ми проводили стратегічні сесії, залучали експертів, обговорювали виклики, які стоять перед українською журналістикою, і зрозуміли, що Премія імені Георгія Ґонґадзе може стати важливою ланкою у розвитку незалежної медіасфери», — розповідає Терен. Далі у 2019 році координаторкою Премії стала проєктна менеджерка і журналістка Оксана Мамченкова, а в 2024 році директором — Михайло Таран. З 2025 року директоркою Премії є Анастасія Абрамець.

Георгій Ґонґадзе

Георгій Ґонґадзе став обличчям Премії передусім завдяки сміливості, інноваційності та безкомпромісному прагненню до правди. Він був журналістом, який кинув виклик системі, створивши новий формат незалежної журналістики в Україні, коли заснував «Українську правду» 2000 року. Це ще й трапилося в епоху, коли цифрові медіа тільки починали розвиватися, тому це теж додавало викликів. Його ім’я залишається нагадуванням про ціну правди, потребу захищати свободу слова та підтримувати тих, хто продовжує його справу. І тому йдеться про потребу бути вірними журналістським стандартам і професійній етиці.

З моменту заснування у 2019 році Премія імені Георгія Ґонґадзе була задумана не лише як відзнака для найкращих журналістів, а як довгостроковий проєкт, що сприяє сталому розвитку української медіасфери. Це підтвердили на стратегічній сесії, що відбулася 23 червня 2019 року та яку модерувала одна з випускниць kmbs Марина Маслова, яка приєдналась до створення Премії. 

«Я долучилась перш за все через масштаб особистості Георгія, — розповідає Маслова. — Аби не втратити цей феномен особистості, щоб дати поштовх для розвитку наступних поколінь. При цьому не ідеалізувати людину, але передати її цінності. Не просто згадувати про Георгія, а продовжити його справу».  

Команда ініціаторів Премії переглядала її концепцію та визначала подальший вектор розвитку. Тодішня ключова мета сесії полягала у забезпеченні стабільності проєкту та його місії як драйвера змін в українській журналістській системі. Вже тоді у висновках прописали, що Премія не має обмежуватися лише разовим врученням нагороди. Вона повинна формувати професійні орієнтири, задавати високі журналістські стандарти та бути платформою для обміну досвідом між поколіннями журналістів.

Зустріч спільноти Премії імені Георгія Ґонґадзе

Премія Ґонґадзе має на меті створити екосистему підтримки незалежної журналістики, де кожен її учасник відіграє значущу роль. Вона об’єднує меценатів, хто фінансово підтримує Премію та вірить у важливість незалежних медіа; а також трансляторів цінностей — викладачів та наставників, які допомагають новим поколінням журналістів розвивати професіоналізм та етичні стандарти. Ядром Премії як продукту обрали ціннісні орієнтири, а кінцевою цільовою аудиторією — змінене українське суспільство, яке «споживає» якісний журналістський продукт і формує запит на правдиву інформацію.

З моменту заснування Премія задекларувала кілька важливих принципів, які формують її візію:

  • підтримка високих професійних стандартів журналістики в Україні: Премія не лише нагороджує найкращих, а й створює умови для їхньої подальшої професійної реалізації;
  • роль «маяка» для медіаспільноти: Премія Ґонґадзе стала своєрідним ціннісним орієнтиром у професії, визначаючи журналістів, які відповідають найвищим етичним та професійним вимогам;
  • формування тяглості поколінь: ініціатива покликана передавати досвід від видатних медійників до молодих спеціалістів, забезпечуючи розвиток незалежної журналістики;
  • збереження живої пам’яті про Георгія Ґонґадзе: історія та спадщина Георгія мають залишатися натхненням для нових поколінь фахівців, що прагнуть змінювати країну через чесну та незалежну журналістику.

Як влаштована Премія

«На цю нагороду не можна податись. Члени капітули самі обирають номінантів і розглядають їх відповідність принципам Премії. Це своєрідний барометр якісної журналістики», — наголошує Мирослава Ґонґадзе, одна з ініціаторок Премії.

Капітула Премії складається з 9 постійних членів: представника сім’ї Георгія Ґонґадзе, президента Українського ПЕН, представників «Української правди», Києво-Могилянської бізнес-школи та Спільноти меценатів Премії, а також лауреата минулого року. Шестеро членів Капітули запрошують трьох додаткових учасників — це українські журналісти, медіаексперти та провідні інтелектуали.

Члени Капітули пропонують кандидатури з письмовим обґрунтуванням. Довгий список не оприлюднюється, а наприкінці березня — на початку квітня оголошують уже публічно трійку номінантів. Вони проходять ретельний процес відбору, де оцінюється їхній професійний шлях, внесок у розвиток медіа та відповідність етичним стандартам. Кожного року 21 травня, у день народження Георгія, відбувається сама Церемонія нагородження лауреата, який отримує статуетку, грамоту і грошову винагороду у 200 000 гривень.

Церемонія нагородження Премії імені Георгія Ґонґадзе 2025

Як зазначає Нік Вікнянський, меценат і колишній член Наглядової ради Премії: «Ми з самого початку розуміли, що Премія має будуватися на інституті репутації. Коли ми бачимо, що міжнародні медіа відзначають українського журналіста як номінанта або лауреата цієї Премії, це означає, що ми рухаємося у правильному напрямку».

Фінансування самої Церемонії і нагороди для лауреата здійснюється переважно з внесків меценатів. Проте Премія це не лише нагорода раз в рік, це інституція з різними онлайн та офлайн проєктами, які реалізовуються протягом усього року і фінансуються, зокрема, з грантових коштів. «Нам було важливо залучити не просто спонсорів, а людей, для яких меценатство є частиною життєвої філософії», — пояснює Мирослава Ґонґадзе.

Значна частина меценатів підтримує Премію з моменту її заснування. Мецентство забезпечує прозору модель Премії, без можливостей впливу. 

Сьогодні ця модель продовжує розвиватися, залучаючи нових меценатів, але водночас зберігаючи ядро тих, хто підтримує Премію з моменту її заснування. Із новими викликами, зокрема скороченням грантів, організатори Премії обіцяють впоратися, адже важлива частка фінансового ресурсу надходить від кола бізнес-школи, інша частка — гранти та підтримка окремих фондів й ініціатив. Ця фінансова модель гарантує незалежність Премії та дає змогу реалізовувати додаткові проєкти. Одним із таких стали Медіадні — формат розмов про шляхи розвитку журналістики, які проводять у межах Премії щорічно в різних України. Це події, що об’єднують дієвців сфери. Дискусії допомагають разом вибудувати візії майбутнього та врахувати всі можливі актуальні питання, які стосуються локальних і загальнонаціональних контекстів. Кожен із Медіаднів — це можливість сформувати й обговорити унікальну програму, яка відповідає запиту певного регіону.

Медіадні в Луцьку

Тетяна Терен підкреслює, що унікальність фінансування Премії полягає в тому, що її підтримує не один великий меценат, а ціла спільнота. «Для нас було важливо, щоб Премія існувала не за рахунок однієї людини чи компанії, а завдяки підтримці відповідального бізнесу, який поділяє наші цінності», — пояснює вона.

Також завдяки цій моделі фінансування Премія змогла розширити свою діяльність та ініціювати нові проєкти. Серед них — меморіал загиблих журналістів «RECвієм» та вуличні фотовиставки The War Is Not Over Yet, що привертають увагу до злочинів Росії проти медіа в Україні.

Критерії відбору журналістів до Премії, загальні візії та цілі відразу знайшли відгук серед випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, які традиційно мислять у довгостроковій перспективі. «Ми стратегували Премію як комплексну екосистему, що підтримує розвиток незалежної журналістики в Україні», — пояснює Марина Маслова. Вона додає, що у масштабуванні візії Премії допомогають випускники бізнес-школи, які мають широкий світогляд і допомагають вийти на нові, глибші рівні. 

Нік Вікнянський пригадує, що після перших стратсесій стало зрозуміло: Премія — це в першу чергу про репутацію. І це те, що насправді визначає журналіста як висококваліфіковану одиницю.

Медіадні в Полтаві

Майбутнє Премії

Анастасія Абрамець, чинна директорка Премії імені Георгія Ґонґадзе, коментує про плани, візію ролі, функцій, подій у межах Премії: «Наша робота зберігає і розвиває ключові цінності, закладені в саму ідею Премії: підтримку та розвиток незалежної, відповідальної журналістики, збереження пам’яті про Георгія Ґонґадзе та інших загиблих українських журналістів, а також тяглість поколінь у медіа.

Нині ми розширюємо нашу діяльність: окрім медіаднів у Києві, проводимо масштабні події у регіонах — Одеса, Харків, Полтава, Луцьк і Дніпро — за якістю та змістом вони нічим не поступаються столичній конференції». 

Нещодавний захід Премії, Медіадень у Дніпрі, продовжує серію медіаднів у регіонах. Наступні Медіадні 2026 відбудуться у Києві. У вересні до роковин загибелі Георгія, пройде Тиждень пам’яті — серія заходів, серед яких, зокрема, виставкові проєкти, акції пам’яті. Паралельно розвивають платформу «RECвієм» з портретами загиблих медійників та онлайн проявами у вигляді публічних обговорень, акцій пам’яті та виставок. Директорка Премії Анастасія Абрамець ділиться, що триває робота над онлайн-музеєм Георгія Ґонґадзе, а надалі планують презентувати офлайн-експозицію:

«Ми також проводимо зустрічі зі студентством. У минулому році ми також створили урок пам’яті Георгія для школярів, охопивши дуже юну, але дуже важливу частину нашого суспільства. У колаборації з Укрпоштою створили марку, присвячену журналістам. 

Паралельно ми будуємо велику спільноту відповідальних незалежних медійників по всій країні, створюючи простір для обміну думками, знайомств і народження нових спільних проєктів».

Медіадні в Києві

Для випускників Києво-Могилянської бізнес-школи Премія Ґонґадзе — можливість ціннісно інвестувати у майбутнє України, це шанс долучитися до підтримки репутаційних стандартів журналістики, яка формує суспільний дискурс.

«Ми з самого початку, закладаючи основи Премії, турбувались про те, щоб люди, які дотичні до імені Георгія Ґонґадзе, не просто фінансово її підтримували. Для них суспільне служіння і меценатство мало би бути усвідомленим і послідовним життєвим принципом, — каже Мирослава Ґонґадзе про роль випускників Києво-Могилянської бізнес-школи у підтримці Премії. — Тому у нас жорсткий відбір не лише до номінантів Премії, але й до меценатів. Я щаслива, що нам вдалось зібрати чесних і відданих принципам Премії підприємців. Те, що вони є частиною спільноти випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, також є своєрідним знаком якості. Через Премію ми розвиваємо не лише журналістику але також підсвічуємо відповідальний і чесний бізнес в Україні».

Премія досі залишається актуальною і адаптується до нових викликів. А їх у короткій історії Премії було чимало: COVID-19, повномасштабне вторгнення Росії, відсутність стабільної міжнародної підтримки. Премія Ґонґадзе формує середовище, у якому незалежна журналістика розвивається, забезпечуючи українське суспільство якісною та об’єктивною інформацією, у якому вона має можливість боротися з ворожими наративами, розвивати формати, бути частиною світового інформаційного простору.

Фото надано організаторами Премії імені Георгія Ґонґадзе