Михайло Бойчук і система

Михайло Бойчук і його школа, перша версія якої була заснована ще у 1908 році в Парижі, пройшла крізь безліч випробувань буремних часів, залишивши яскравий спадок, що донині є актуальним проявом національного стилю. Найактивніші роки діяльності майстерні припали на радянський час, що на початках створював ілюзію можливостей для реалізації творчого потенціалу групи, та що далі, то більше загрозливим ставав тиск влади на митців та мисткинь.

Про те, в якому середовищі творив Михайло Бойчук, розповідаємо в матеріалі. Більше про митця — у книзі Ірини Магдиш із серії «Історії українських митців», яку створюють і втілюють спільно команди Projector Publishing, Projector Foundation та Фундації ЗМІН.

Прихід радянської влади Бойчук та його майстерня застають у Києві. Попри буремні революційні часи та невизначеність, Михайло не покидав викладання й постійно працював з учнями й ученицями в Академії. За декілька років їх уже налічувалось близько 40, серед них — брат Тимофій Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка, Оксана Павленко, Іван Липківський, Сергій Колос. 

Бойчук хоч і був небагатослівним, та вмів мотивувати на плідну працю навіть у найскладніших умовах.

У ті часи, на початку 1920-х, Михайло та Софія приймали та підтримували студентів(-ок) у своєму будинку з садом на Татарці.

Протягом перших років радянської влади Михайло з учнями та ученицями активно працюють над візуальним оформленням нової буденності. Так склалось, що їхні знання та навички якнайкраще підпадали під тодішню політику оголошеного «плану монументальної пропаганди», що використовував мистецтво як інструмент для поширення комуністичної ідеології.

У 1919 році вони розписували агітпоїзди та агітпароплави, оформили місто до святкування 1 травня, декорували Київський оперний театр до відкриття I Всеукраїнського з’їзду представників виконкомів, оздоблювали 4 поверхи Луцьких казарм у Києві.

Той період створив нові можливості, що дали поштовх до втілення в життя художньої системи Бойчука, яка поєднувала візуальні напрями модернізму, візантійську традицію та українське народне мистецтво. На початку 1920-х ще не відчувалось протиріч між ідеями майстерні та поглядами нової влади — революційні зміни надихали. «Коли закінчується зима — розпускаються квіти. Їх небагато, але ми всі знаємо, що буде весна і квітів буде тисячі. Ми маємо бути щасливими, що переживаємо початок весни мистецтва…», — говорив Бойчук студентам і студенткам.

Усі мистецькі замовлення того часу вже відбувалися через уряд УРСР, тож на його запрошення у 1921 році бойчукісти оформили приміщення Харківського оперного театру, де відбувся V Всеукраїнський з’їзд Рад. У 1923 році виконали велику серію портретів вождів для Київського кооперативного інституту. В тому ж році частково декорували Всесоюзну сільськогосподарську і промислову виставку у Москві.

У листопаді 1926 року Михайло Бойчук, його дружина Софія Налепинська-Бойчук, Іван Падалка та Василь Седляр відправились у піврічне творче відрядження Європою задля вивчення сучасних західних ідей та технологій. Після свого повернення, у 1927–1928 роках, вони створили 600м² фресок і 240м² декоративного оформлення Селянського санаторію на Хаджибейському лимані. Це був проєкт повноцінного візуального оформлення нового архітектурного комплексу, в той короткий історичний проміжок, коли селянин ще мав власну землю і визнавався центральною фігурою у відродженні селянства.

Але в кінці 1920-х з приходом Сталіна до влади тиск на школу Михайла Бойчука ставав помітнішим — наступні роки він тільки посилиться. «Соцреалізм» проголосили панівним стилем, тож почалась жорстока боротьба. Усі мистецькі угрупування розформували, бо тодішня влада створила державні спілки для повного контролю над усіма сферами життя. Бойчуку довелось піти на компроміс, тому на Першому пленумі Оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УРСР восени 1933 року під зовнішнім тиском він зрікся своїх ідей на користь соціалістичного реалізму.

Останньою знаковою роботою Бойчука та його майстерні стали монументальні розписи Червонозаводського оперного театру в Харкові, у яких прослідковувалась зміна стилістики в бік «сталінського неокласицизму». Але чисельні доноси, тиск та рапорти призводять до арешту Михайла Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалку та Івана Липківського і Софії Нелепинської-Бойчук.

У 1937 році вони були розстріляні як вороги народу і майже всі монументальні твори майстерні було знищено.

Але попри це спадок Бойчука надихав та продовжував жити не в одному поколінні митців та мисткинь, живе і понині. Триває реставрація та консервація фресок майстерні на другому поверсі НАОМА, що були створені у 1924 та сховані шаром штукатурки після знищення Бойчука. 

Також продовжують дослідження спадку майстерні: наприкінці 2025 року вийшов тизер до повнометражного фільму «Бойчукісти», а також запустили онлайн-музей Бойчукізму.