Місяць: Листопад 2024

У «Видавництві Старого Лева» з’явилася друком книжка «Арка Карпат» — репортаж письменника, журналіста і перекладача Богдана Ославського про кількамісячний похід однойменним маршрутом приблизно у дві тисячі кілометрів через майже цілі Карпатські гори: від Румунії через Україну, Польщу й аж до Братислави у Словаччині.

Це вже не перша книжка Ославського, присвячена мандрам. Попередня мала назву «Льонтом» (діалектне слово, що на рідному для автора Покутті вживається у значенні «блукати, вештатися»), в ній описані подорожі Кавказом та Центральною Азією. При цьому в репортажах у книжці «Льонтом» було більше уваги до культури та особистих доль людей, перестрінутих Богданом Ославським у далеких краях, натомість «Арка Карпат» присвячена радше психічному та фізичному стану і внутрішньому світу людини у мандрах.

Отже, як розповідає Богдан Ославський, він з дитинства регулярно мав невеликі, але приємні походи в Українські Карпати. Географія Івано-Франківської області цьому сприяла. Але поступово виникло й утвердилося бажання здійснити великий похід. Із часом — на початку 2020-х років — сформувалась ідея і концепція «Арки Карпат». Знайшовся приятель-попутник, який фігурує в книжці під іменем Арчі. Але на перешкоді мандрівникам став COVID-19. Автор пише, що спочатку не надто серйозно поставився до дивної епідемічної історії, проте з нею довелося рахуватися, вирішувати різноманітні бюрократичні питання, листуватися з установами, робити щеплення, добувати довідки. І ось у 2021 році, після кількох пауз і відкладань, можна було рушати. Богдан і Арчі навіть зробили зі свого походу медійну подію в соцмережах та отримали допомогу від кількох компаній, які займаються товарами для гірських походів, і від читачів та читачок у фейсбуці за допомогою краудфандингу.

Маршрут стартував із Румунії, «найбільш карпатської» країни. Спочатку мандрівники розвезли містечками і селами, де планували робити більші зупинки з перепочинком, «закладки»: пакунки з їжею та іншими потрібними речами. А потім прибули до південного краю Карпатських гір — і пішли.

З «румунської» частини книжки можна довідатися про дві головні загрози під час мандрів тамтешніми Карпатами. Перша — ведмеді. Місцина доволі дика, звірів багато, є купа історій про фатальні зустрічі. Утім, Богдану Ославському тут пощастило — він ведмедів не побачив жодного разу. Друга біда — собаки. У румунських горах пасеться повно овечих отар, а їх щоразу супроводжують великі та агресивні собаки. Появу мандрівників вони сприймають як зазіхання на свою територію і негайно беруть порушників в облогу. Автор пише, що варіантів поведінки тут небагато: потрібно спробувати поводитися спокійно, зупинитись і чекати, поки або пастух забере своїх собак, або вони самі підуть геть, бо набридло.

Поза тим, ви прочитаєте про краєвиди і деякі найпростіші природні особливості Румунських Карпат. Можете занотувати місцини, в яких радить і не радить побувати Богдан Ославський. Напевно, не втримаєтесь і поіронізуєте з його втоми від румунської мови. Є тут, звісно, історії про темп руху горами, про везіння і невезіння в поході, способи орієнтування тощо. Та — неодмінно — психологія мандрівника. Саме в Румунії трапився чи не найдраматичніший момент походу «Аркою Карпат»: Богдан і Арчі відчули, що їм некомфортно йти разом. Вони не могли синхронізувати швидкість, у неясних моментах часто прагнули обрати різні шляхи. І ось нарешті вони наважилися розпрощатися та продовжити подорож окремо.

А отже, розпочався новий психологічно цікавий етап: похід на самоті. І відповідні рефлексії автора. Наприклад, про зміни в потребах — на якомусь етапі довжелезної пішої мандрівки людина, попри свої звичайні інтереси, починає концентруватися значною мірою на таких речах, як їжа, тепло і встигнути-розкласти-намет-дотемна. «Піраміда маслом» — так жартома називає цей процес Богдан Ославський. І вже на польському відтинку походу не знаходить у собі бажання, скажімо, подивитися щось пов’язане з художником Никифором Дровняком у Криниці.

Або про різноманітні мотивації гірського походу, які відчуває в собі мандрівник. Як бажання досягнути мети, втілити задум, встигнути, наздогнати і перегнати поступається відчуттю самоцінності подорожі як такої, стану своєрідної тривалої медитації, перебування наодинці з собою. Цікаве спостереження Ославського: він очікував, що на самотньому шляху вільно надумається про своє, але, як насправді виявилося, в «Арці Карпат» він радше став вільнішим від думок. Легше приймав себе з усіма помилками та недоліками. Зрештою, прагнув повернутися додому та до близьких і рідних людей. Саме звідси, певно, походить підзаголовок книжки «Дорога до себе: 2000 км горами».

Після «румунських розділів», як легко зрозуміти, є частини «українські», «польські» та «словацькі». З усілякими придибенціями на зразок того, коли автор 1 вересня натрапив на притулок для гірських мандрівників у Словаччині, облаштований у… колишній школі. З порівняннями вражень від маршрутів у різних країнах. Наприклад, у польській частині Карпат Богдану Ославському сподобалася мережа зручних і дешевих притулків, але заважала певна болотистість шляху. А от у приємніших для руху та багатих на питну воду словацьких Карпатах його дратувало засилля табличок із заборонами і дозволами. Утім, хто знає, можливо, доглянутість і регламентованість Словаччини психологічно готувала Ославського до того, що похід добігає кінця — і попереду повернення до звичного порядку речей, рутини. З цього приводу він, до речі, висловився так:

На тлі цікавих спостережень за людиною віч-на-віч із горами, як на мене, книжку все ж таки збагатила би більша увага до контекстів — гір із їхніми назвами та легендами, до культурних об’єктів, сіл і міст. Звісно, не у форматі путівника і з урахуванням концептуальної авторової «піраміди маслом», а все ж.

Зате «Арка Карпат» приємно насичена численними технічними подробицями. Вони будуть цікаві з практичної точки зору тим, хто так само полюбляє ходити в гори, чи тим, хто про це тільки мріє, — наприклад, запалиться після книжки Богдана Ославського. Типи і марки наметів, рюкзаків і взуття. Способи харчування в поході. Пошуки води та методи долання різноманітних дрібних і не дуже дрібних труднощів. Поведінка у випадку травмування. Наприкінці книжки взагалі є окремий розділ, де ці та інші корисні деталі з досвіду походу «Аркою Карпат» зібрано в концентрованому вигляді ненав’язливих рекомендацій.

На тлі уваги до технічних дрібниць і водночас філософських та психологічних роздумів Богдан Ославський обрав для своєї книжки підкреслено просте, економне письмо — воно нагадує рюкзак, що повинен у поході містити мінімум усього. Короткі, але часто образні й ефектні речення. Мабуть, це стратегія, спрямована на те, щоб текст не потонув у болотах дрібниць, але щоб його й не віднесло вітром у небо абстракції. Мова «Арки Карпат» дуже розмовна. Десь колоритна завдяки діалектизмам і приказкам, десь грубувата і ламка. Позначена трохи сентиментальним, але й життєствердним натуралізмом. Як-от в описі зустрічі автора в Словаччині з жентицею — молочним напоєм, сироваткою з овечого молока зі шматочками сиру:

Або в майже самому фіналі книжки (передостанній розділ), коли Богдан нарешті залишив за собою позаду останню, найзахіднішу карпатську гору й опинився в Братиславі, у великому місті, поза похідними реаліями:

Чи для будь-якого читача «спрацює» така манера? Очевидно, що ні. Та все ж Богдану Ославському, попри доволі вузьку специфіку матеріалу та внутрішню медитативність, таки вдалося створити універсальну і стильну, впізнавану книжку про похід у гори. Не беруся пророкувати, чи стане вона культовою у своїй сфері, але переконаний, що деякі передумови для цього в неї є.

Книжка «Готелі старого Львова» — це літературно-довідкова збірка від журналіста, письменника та блогера Дениса Мандзюка, який уже зацікавив дослідників і дослідниць історії Львова виданнями «Країна Галичина. Місця, події, люди», «Копаний м’яч. Коротка історія українського футболу в Галичині» та «Право на смерть. Самогубства у Львові часів цісарства».

Нова книга автора дозволяє зануритися в буремне минуле Львова крізь призму вивчення подій і авантюр, що відбувалися в готельних номерах міста — читачі можуть відчути себе свідками трагічних і комічних подій, які сталися з гостями Львова у ХІХ — на початку ХХ століть. Канва оповіді складається з сотень фактів та історій, які могли би зникнути в круговерті часу, але завдяки автору тепер закарбовані у книзі для сучасників і майбутніх дослідників старовинної хроніки міста Лева.

Мандрівки Львовом часто-густо загострюють відчуття плину часу — під пильним поглядом кам’яних маскаронів і горгулій, вік яких перетнув позначку в кілька століть, людина може відчувати себе незначущою крихтою міської історії. Авжеж — старовинні фасади ставали свідками неймовірної кількості подій, веселощів, трагедій і авантюр. І книга Мандзюка схожа на екскурсію, яка здатна змінити ставлення до Львова раз і назавжди: коли стіни відомих споруд промовляють потаємними легендами до обізнаних і уважних читачів, стають відомими долі багатіїв та добродіїв, які пішли у засвіти в позаминулому столітті, а вивчення побуту й традицій старого міста відкривають нові ракурси вже відомих і впізнаваних будівель.

Читачеві пропонують дістатися на машині часу років на 200 назад і мандрувати готелями старого Львова завдяки історичним довідкам, вирізкам із газет того часу, збереженим афішам і щоденникам свідків і свідкинь. Атмосферу читання вдало доповнюють історичні фотографії, що дозволяє не лише побачити первозданний вигляд відомих будівель і львівських вулиць, а й порівняти його із сучасним містом. Наприклад, можна дізнатися, що річка Полтва, яка протікала через центр Львова, зникла під землею, а в деяких готелях із часом добудували поверхи під час реставрацій.

Особливість видання — розповідь про минуле через історію будівель і зв’язок споруд із міськими інтригами та легендами. Читачі знайомляться з персоналіями того часу, про яких пише автор, дізнаються сімейні драми заможних власників кам’яниць і старовинних готелів, захоплюються драматичними долями, жахаються самогубств через нерозділене кохання, а портрети зухвалих злодіїв, розпусних повій, мрійників, королів, монахинь, коханців оживають на сторінках видання та малюються в загостреній уяві. Історії людей і їхні переживання складені у біографічні оповідки, які дозволяють осягнути бентежність буття.

Так, у 1911 році у кімнаті «Народної гостинниці» зупинилися троє учнів гімназії, серед них — Євген Юринець. Уночі постояльців розбудив постріл: Юринець застрелився, залишивши після себе зошит із віршами. Того ж дня Іван Франко отримав поштою рукописи юнака з проханням опублікувати їх після смерті. Хоча вірші виявилися незграбними, Франко надрукував у газеті один уривок, що відображав романтичні мрії юного автора.

Готельний номер — театральна сцена, на якій актори грають драму чи трагедію, але ім’я цій п’єсі — життя, тож і події з шаленою швидкістю змінюють одна одну: видання налічує 5 розгорнутих блоків, у яких ідеться про найвідоміші готелі старого Львова, 29 коротких нарисів про першорядні та другорядні готелі, а також згадки про третьорядні готелі (в якості абеткового вказівника) та пансіонати міста Лева. Книжка налічує 403 короткі персоналізовані історії — авантюри, драми, шахрайства, розпуста, самогубства, візити почесних гостей, а також декілька десятків фотографій готелів у різні часи та епохи.

До прикладу, в книжці йдеться про готель «Жорж» у самісінькому центрі міста, повз який щоденно проходять тисячі львів’ян і гостей міста, здебільшого навіть не здогадуючись про його понад двохсотрічну історію, драматичні події та відомих особистостей, що перебували у цих стінах. Але варто розгорнути книгу «Готелі старого Львова» на розділі «Під покровом святого Юрія» — і за 54 сторінки історія найвідомішого львівського готелю розвернеться в унікальному та цікавому ракурсі. 

«Перший за віком, перший за статусом», — так про «Жорж» пише Денис Мандзюк. І дійсно, перед читачами постає деталізована історична оповідь: від відомостей про ідейника створення легендарного «Жоржа» Ґеорґа Гоффмана та його родину до цитування часописів, історії перебудови споруди та хитрих махінацій. А далі — доля готелю у Першій світовій війні та в радянські часи, коли заклад націоналізували. Тоді «Жорж» став частиною мережі «Інтурист» і обслуговував здебільшого іноземних гостей. На той час у готелі працювали 185 співробітників, серед яких було кілька агентів радянських спецслужб. Останні ретельно стежили за персоналом, особливо за працівниками з націоналістичними чи антирадянськими поглядами. Попри труднощі з обслуговуванням через відтік кваліфікованих кадрів, готель поступово став важливим об’єктом для розвідки та обслуговування міжнародних гостей, які почали відвідувати Львів у більшій кількості.

Влучною ілюстрацією до історичних довідок є частина, в якій ідеться про гостей: наприклад, можна дізнатися, як угорський піаніст-віртуоз Ференц Ліст (до речі, його ім’ям тепер у Львові зветься сусідня вулиця) завітав до Львова на один день, а прожив у «Жоржі» цілий місяць; що ерцгерцог Рудольф ласував у місцевому ресторані супом «Імперіаль», голландським лососем, полядвицею та іншими вишуканими стравами: як перський шах провів у Львові три дні та був неприємно вражений занадто високою ціною прийому; та про деталі арешту чекістами колишнього військового міністра Польської Республіки Юліуша Мальчевського. 

На зміну оповідкам про гостей готелю приходить розділ «Хроніка готелю Жоржа», де із зазначенням років мовиться про події, що сталися в стінах славнозвісного будинку. Наприклад, у 1908 році тижневик Nowości Illustrowane присвятив першу шпальту трагічному інциденту в цьому готелі. У статті йшлося про самогубство барона Фрідріха Еренбурґа, який викинувся з вікна третього поверху. Видання зосереджувало увагу на обставинах події та особистості барона, згадуючи про його зв’язки та можливі мотиви трагічного рішення. Цей випадок став однією з найгучніших подій у Львові того часу, породивши численні чутки й обговорення серед місцевої громадськості.

Денис Мандзюк загалом зосереджується на п’яти основних розділах про великі львівські готелі, як-от «Жорж», «Європейський готель», «Народна гостинниця», готельний комплекс «Брістоль», «Краківський готель», детально висвітлюючи їхнє створення, функціонування та цікаві випадки, пов’язані з гостями.

Кому ж може бути цікаво прочитати книгу Дениса Мандзюка «Готелі старого Львова»? Це видання приверне увагу різних читачів, оскільки воно більше схоже на екскурсію містом, де кожен і кожна знайде щось своє. Книга поєднує різні жанри — від історії з драматичними сюжетами до довідника, що збагачує знання. Крім того, завдяки детальним описам і фотографіям, вона стає не лише захопливим матеріалом для читання, а й своєрідним путівником, що дозволяє побачити Львів з нової перспективи.

Любов виникає з любові: можна стверджувати, що автор закоханий у Львів щиро та невідворотно. Адже лише з такими почуттями можна малими крихтами зібрати інформацію для такого масивного та ґрунтовного видання. Денис Мандзюк веде патреон-сторінку із назвою «Нецікавий Львів», але це омана, адже цікавинок на його каналі більшає з кожним новим дописом.

Книга Дениса Мандзюка «Готелі старого Львова» дозволяє побачити місто Лева у новому світлі — як архітектурний простір, де в готелях перетиналися шляхи видатних особистостей, творчих діячів і звичайних подорожніх. Завдяки легкому (але водночас інформативному) авторському стилю читачі дізнаються не лише про архітектуру і внутрішнє оздоблення готелів, а й про події, що стали частиною міського фольклору та історії.

Столиця сучасної Австрії та тогочасної Австро-Угорської імперії — Відень — нагадує вишукану картину імпресіоністів: краса кожної миті, розтягнена в часі та фарбах. Таким Відень (або ж колись — Віндобону) бачить головна героїня дебютного роману Катерини Девдери Марта Кравченко — аристократка та художниця, що тужить за своїм майстром і прагне залишити слід у патріархальному світі XIX століття. Хоча це й перший роман авторки, але не зовсім дебютний прояв пера: Катерина Девдера — поетка, що працює з різною віршовою формою, але єдино використовуючи міфи та легенди, а також образи зовнішньої краси — урбаністичної чи природної.

Світ «Віндобонського апокрифу» — як полотно, на якому яскраві мазки фарб перетворюються на розквітлі бутони, що за ними ледве можна вирізнити витончені контури тонких стебел, — деталі перекривають основний сюжет і стають центральними фігурами книги. Текст грається з зоровими та тактильними образами, створює павутиння символів, що поєднують між собою мистецтво, казку, історії жінок та любовних трикутників десь між Віднем, Парижем, Києвом та Карпатами. Під куполом українських церков та дахом австро-угорських публічних домів у кінці XIX століття.

Попри те що в романі немає фантастичного складника, магія все одно присутня повсюди — як не в надприродних проявах, так у постійному відчутті нереальності: ріки не можуть бути такими прозорими, гірське повітря не може бриніти щастям, та й Відень не може бути таким величним, як якийсь античний поліс. Увесь світ «Віндобонського апокрифу» ніби росте всередині головної героїні, Марти, а потім з’являється на полотні — ідеальний, такий, ніби його малював хтось, щиро в нього закоханий. 

Імпресіоністична течія, дух мистецтва краси та краси мистецтва — головні компоненти життя майже всіх головних героїв у цьому тексті. Вони бачать сенс свого буття в артистичності. Марта — художниця, яка сприймає світ тільки крізь призму свого пензля. Її найкраща подруга Анна — скульпторка, яка намагається досягти чогось виняткового, оживити свої статуї. Стефан — коханий Марти — шукає правду та любов у картинах, якщо вже не зміг знайти її у реальному житті. Усі хочуть зробити своє мистецтво вітаїстичним та естетичним — тільки щоб краса дала сили жити далі, ніби у фільмі Пітера Віра «Спілка мертвих поетів». Для всіх воно стає фанатичним — ні Марта, ні Анна, ні Стефан не можуть без нього жити, отруюються ним, але у підсумку — намагаються знайти протиотруту: щось, що можна любити на рівні з портретами, пейзажами чи скульптурами. 

Катерина Девдера виводить естетику в абсолют — згадки відомих художників, процес створення мистецтва: від ескізу маленької дівчинки, що стає зображенням на стінах церкви, до витесування статуї Адама. 

Основні події «Віндобонського апокрифу» відбуваються у Відні та в Карпатах. У бурхливому місті та в тихих горах. У столиці, де всі поспішають і кудись прагнуть, та в селі, де Всесвіт зосереджений у чотирьох стінах старої хатини. Антитези «місто — село» й «закордоння — рідна земля» прослідковуються постійно — на початку тексту Марта втікає до Карпат, на свою рідну русинську батьківщину разом із подругою Анною та кузеном Анни, Антонієм. Там головна персонажка віднаходить спокій і відчуття захоплення — у неї закохується Антоній, а вона знову закохується у світ. 

Катерина Девдера описує побут та особливості життя Австро-Угорщини кінця XIX століття дуже детально: від назв кав’ярень до кольорів дверей чи світла, що випромінюють лямпи на столах. Роман дуже візуальний, а тому й контраст між різними часопросторами можна побачити, а не тільки прочитати: Відень — динамічний, розкішний та аристократичний, ніби на картині Бернардо Беллотто «Вид Відня з Бельведера». Карпати ж — спокійні, неспішні, ніби завмерлі у безкінечності — як картини відомих імпресіоністів, якими так захоплювалися Марта та її Майстер. Хотілося б побачити «Віндобонский апокриф» на екранах — щоб високі стелі найкращих у Європі картинних галерей перетиналися із зеленими лісами гір, наче в якійсь казці чи легенді.

У XIX столітті емансипація жінок вийшла на новий рівень — хоч вони все ще мусили відстоювати свої права, але були вже й помітні суспільні зрушення. Однак в Австро-Угорській імперії жінки все ще не могли отримати вищої освіти на рівні з усіма чоловіками — мали займатися у приватних викладачів, якщо в них на то були гроші. «Вони прекрасні у коханні, а не в штуці», — стверджує один зі студентів Віденської академії мистецтв. Марта та Анна доводять зовсім зворотне.

Важливим аспектом, який Катерина Девдера намагається підкреслити в тексті, є жіноча тілесність, яка не була абсолютно табуйована лише серед чоловіків. Жінки не мали можливості відчувати своє тіло, досліджувати його геометрію та герменевтику. В одному з епізодів книги Марта дивиться на себе в дзеркало, розглядаючи кожну деталь, кожен свій контур. А потім малює автопортрет — сміливий, непристойний (жінка не може малювати оголену жінку, ніяк і ніколи!), але відвертий та щирий — радше для себе, аби відчути свою суб’єктність. Якщо не в австро-угорському законодавстві, то бодай на полотні. Тут вона владика. Не вони. «Якщо я позбудусь цих лисиць, і шкіряних черевичків, і капелюха, і вовняної сукні — нічого не буде. Ні баронеси Ліхтенштейн, ні навіть Марти Кравченко».

Романтична лінія є хоч і не основною в романі, але точно дуже вагомою — недарма нею починаються і закінчується «Віндобонський апокриф». Усі основні герої переживають тяжкі муки кохання, які дуже важко зрозуміти з позиції сучасного читача. Молода художниця має стосунки зі своїми старшим на двадцять років учителем, у якого закохується ще у дванадцять, а скульпторка мріє про стосунки зі своїм кузеном. Звісно ж, варто зважати на історичний контекст — у тогочасній Австро-Угорщині подібні зв’язки були абсолютною нормою. У кінці кожен герой отримує свій конвенційний гепіенд. Але ці фінали не виглядають логічними та обґрунтованими, навіть враховуючи ту прірву контекстів, яка існує між героями XIX століття та читачами XXI-го.

У романтичних лініях використовується дуже багато клішованих тропів: заборонені стосунки між ученицею та вчителем, які викриває заздрісний студент, що готовий мститися; розрив стосунків через брехливі причини, які через багато років розсіюються та дають героям змогу знову возз’єднатися. Персонажі зізнаються одне одному в коханні, хоча до цього не було ніяких логічних підводок — ніби гепіенд зроблений тільки для того, щоб закрити сюжетну лінію, а не щоб залишити її такою, якою вона має бути.

Любов у «Віндобонському апокрифі» не здається рятівним колом, протиотрутою, яка згадувалася раніше. Вона стає залежністю: ранить, позбавляє сенсу життя, стає таким самим фанатизмом, яким було мистецтво. Не рятує, а змушує відчувати неможливість жити без чогось або без когось. «Така любов — завжди за крок від смерті. Без цієї любові всюди таки порожнеча, що тобі страшно довго залишатися на самоті», — як каже сама Марта. І така любов має бути демонстрована в текстах — але точно не романтизована.

Текст, який називається «Віндобонський апокриф», не міг не мати алюізій на Біблію. Служницю Антонія звати Рахиль — як і дружину Якова та віддану своїм дітям мати зі Старого Завіту. Матір Стефана звати Марія, що ніби відсилає до Діви Марії — матері Ісуса Христа: «Вони сплять мирно, щасливо. Ніби Марія, Йосиф і Божий син, що втікають від Іродових переслідувань до Єгипту». Сад біля садиби діда Анни та Антонія в Карпатах неодноразово описується як Едем — рай, у якому знайшлося місце і гріху. Анна, вирізьблюючи свою мармурову скульптуру, тягнеться до її руки, як на картині Мікеланджело «Створення Адама» — мисткиня створює свою людину, думаючи про зовсім іншого, реального сина реальної Єви.

Стефан називає саму Марту апокрифом — багатоликою, тією, хто перевертає всі правила догори дриґом, ставлячи головні канони під сумнів. А авторка намагається цієї багатоликістю наситити текст, переплести долі героїв так, щоб кожен у кінці роману вийшов зовсім іншим. Важко сказати, чи всі герої по-справжньому змінилися, але світ «Віндобонського апокрифу» — так. Катерина Девдера підкреслює контрасти: яким канон був і яким став, яким було мистецтво і яким воно стало під впливом кохання.

Ця постійна альтернативність і робить дебютний роман авторки цікавим та захопливим, незважаючи на всі недоліки. «Віндобонський апокриф» — намальована казка, що манить. Яку «читаєш і думаєш: то все вигадка, легенда, — а водночас серце тобі каже, що так могло бути».

Ярослав Гадзінський є одним з чільних представників покоління двотисячників, поетом із впізнаваним стилем та напрацьованою, впевненою мовою. Дебют Ярослава Гадзінського відбувся у 2004 році, коли вийшла його перша книжка «48200».

Через три роки Ярослав Гадзінський став лавреатом премії видавництва «Смолоскип» — і світ побачила його друга книжка поезій — «Мареwwwо». Опісля були численні виступи найрізноманітніших форматів, фестивалі, резиденції та десятки віршів. Так минуло 16 років. І врешті у 2023-му Ярослав Гадзінський отримав стипендію українського PEN, і невдовзі у тернопільському видавництві «Крок» вийшла його третя книжка поезій — «Перекопане». Книжка виважена та «настояна».

За спиною Гадзінського — без перебільшення великий літературний досвід. На видноколі української літератури цей автор постав разом з іншими відомими сьогодні поетами й поетками: Катериною Калитко, Дмитром Лазуткіним, Світланою Поваляєвою, Богданою Матіяш, Богданом Олегом Горобчуком, Павлом Коробчуком, Олегом Коцаревим, Миколою Леоновичем та багатьма іншими.

Говорити про двотисячників почали ще у 2002 році, а через 5 років вийшла антологія поезії «Дві тонни», яка репрезентувала покоління. У тому-таки 2007 році побачила світ і спільна збірка Олега Коцарева, Богдана Олега Горобчука та Павла Коробчука під назвою «Цілодобово!», яка також стала важливою в контексті усталення покоління.

Однак дотепер немає комплексного дослідження та аналізу творчості двотисячників. Загалом можна виокремити кілька особливостей цього покоління: велике різноманіття стилів та типології письма; синтез поезії з музикою, перформансом і медіа; а також становлення популярності авторів та авторок не лише завдяки друку їхніх творів, а й через численні виступи (іноді доволі провокативні) на різноманітних майданчиках та фестивалях. Чимало з представників та представниць цього покоління є сьогодні осердям українського літературного процесу, їх можна зустріти на всіх великих фестивалях та подіях.

А деякі лишаються в умовному андеґраунді. Серед них — широко відомий у літературних колах, але не досить знаний поза ними Ярослав Гадзінський. Поза увагою мейнстримної авдиторії лишилася і його третя книжка «Перекопане», про яку також можна говорити як про дебют — це дебют оновленого поетичного голосу автора, який, втім, не зраджує собі. Гадзінський незмінно створює плетива метафор, нашарування образів та різноманіття мовних ландшафтів. А ще — фіксує. Ця книжка віршів, що має альбомний формат, могла би бути фотоальбомом. Зрештою, вона ним і є. Тільки замість світлин — вірші, яким вдається робити відбитки дійсності не гірше.

Ярослава Гадзінського заведено вважати поетом-урбаністом. Місто у його поезії не є абстракцією чи вичерпаною ідеєю. Місто Гадзінського — побачене з-за вікна метро чи автобуса, під час повільної пішої прогулянки чи з-за керма велосипеда. Це місто в деталях.

Ба більше, це місто не є вигаданим чи довигаданим, уявним чи доуявленим. Місто в цих поезіях є таким, яким воно є: із графіті на стінах, тріщинами в асфальті, паркінгами, офісами, поліетиленовими пакетами й іншим сміттям, яке волочиться за вітром, рекламними екранами та неонами, із занедбаними клумбами, розхитаними шпичаками антен та надщербленими тротуарами. Цим містом найчастіше є рідний для автора Київ. Але у поезії Гадзінського кожен і кожна може впізнати якесь інше, своє місто.

Автор уміє виловлювати у нойзі міста те, що зазвичай залишається поза увагою, що є для більшості з нас настільки звичним, аж стає непомітним. Натомість Ярослав Гадзінський вихоплює усі ті непомітні елементи міської буденності, немов світло авто поночі вихоплює шматки простору, і вибудовує із них поезії:

Варто також додати, що урбанізм у поезії Гадзінського — це насамперед не про місто, а про людину у місті. Про її щоденний досвід буття в місті. А також про те, що цей урбанізм не є домінантним. Так, Гадзінський — поет-урбаніст, але на цьому його «поетичне амплуа» не закінчується. 

Ярослав Гадзінський також є поетом-натуралістом (у філософському розумінні). З тематикою природи він взаємодіє так само, як і з містом: не додумує і не дописує, не вигадує і не містифікує. Гадзінський споглядає і помічає. І його тонкому, як павутина, чуттю та вмінню вихоплювати з візуального ряду буднів можна лише подивуватись. Як-от у вірші «Street racing», у якому автор звертає свій погляд не лише на спиляні дерева чи засохлий лист у момент падіння, а й на скалки після автотрощі:

Урбаністичне та натуралістичне у поезії Ярослава Гадзінського тісно переплетені. Автор не захоплюється павутинням неонів, вивертаючи собі шию, не торочить про найдивовижніші електрокари та інші девайси. Він не футурологізує безмірно. Та водночас — не акцентує лише на миті опадання листка чи порухові тіні квітки. Себто також не заграється з натуралізмом. Що робить Гадзінський? Він споглядає усе таким, яким воно є, він поєднує, фіксує, замикає коло, з’єднуючи один кінець (чи початок?..) з іншим. І так витворюється баланс — принаймні у цих віршах.

Поза тим Гадзінський є не лише урбаністичним поетом. Він часто звертається до технічної мови, а отже, можемо дозволити собі в межах цієї рецензії назвати його поетом технологічним. У його віршах чимало того, що традиційно є радше антипоетичним: блакить комп’ютерних моніторів, сніговиця старих телеекранів та ґлітч світла вуличних стовпів та найрізноманітніших семафорів (у майбутнє?..), таблоїди та мікросхеми, металобрухт, рекламні вивіски та неони. А це вже виходить поза межі урбанізму. Поезія Гадзінського маневрує поміж урбаністичним, натуралістичним та технологічним. 

Одначе це маневрування можна не одразу помітити, адже оте технологічне з точки зору сьогодення є звичним. Іншими словами: це технології, які були новими раніше, в час формування поетичного досвіду автора. У «Перекопаному» немає штучного інтелекту (кілька ілюстрацій у книжці не зараховуємо), який для сьогодення є відносною новинкою. Тобто технологічність поезії Гадзінського є певною мірою ностальгійною. А отже, йдеться не лише про технології, а й про пам’ять.

Зрештою, її, пам’яті, у «Перекопаному» багато. Передовсім через війну.

«Перекопане» складається з чотирьох розділів: «Зітліле прийдешнє», «Незворотнє бетонне», «Високе ламке» і «Тягуче токсичне». Вони нерівномірні, як шматки розбитої вітрини: розділи «Зітліле прийдешнє» та «Тягуче токсичне» містять найбільше віршів, а «Незворотнє бетонне» та «Високе ламке» — менші, мовби затиснуті поміж розділами на початку та наприкінці книжки. Але й тут замикається коло: «Перекопане» починається з текстів, які транслюють досвід життя при повномасштабній війні, і завершується також ними. 

16 років Ярослав Гадзінський ішов до цієї книжки, тож мав чимало часу, аби назбирати собі досвіду — і життєвого, і поетичного, який міг би стати домінантним у «Перекопаному», одначе війна Росії проти України за ці роки не завершилась, а перетворилась з локальної на повномасштабну, що й врізалось у структуру цієї книжки, залишивши у ній сліди — вірші, у яких тема цієї війни є домінантною. Або навпаки — дуже обережно розкритою, майже непомітно — одним словом чи рядком. 

Досвід повномасштабної війни у поезії Ярослава Гадзінського — цивільний, тиловий. А отже, у «Перекопаному» ви не знайдете віршів з передової, але натомість там будуть вірші, в яких гудуть повітряні тривоги поміж будинків, літають російсько-іранські дрони і б’ють у ті самі будинки, які за мить до того відлунювали звук тривоги; в яких відчувається прохолода вирв посеред міста.

Гадзінський — не забуваймо — фіксує. І якщо в будні глибокого тилового міста врізалась війна — вона буде зафіксована такою, якою вона є.

Досвід повномасштабної війни у поезії Ярослава Гадзінського — також волонтерський. Після деокупації Київщини Гадзінський регулярно долучається до поїздок волонтерської спільноти «Б50» у міста й села, які постраждали від російської навали. Враження, отримані під час відновлювальних робіт, стають «матеріалом» для поезії.

Сьогодні в Україні викристалізувався пласт воєнної літератури. Нині вона не є марґіналізованою, як у часи АТО, і врешті отримує увагу, на яку сповна заслуговує. Та досвід війни — різний. Скільки у нас поетичних текстів, що постали з волонтерського досвіду?..

Цей волонтерський досвід, перетворений на поезію — цінний. У поезії Гадзінського такий досвід не є чільним, це слід підкреслити. Однак те, що бачив автор у понівечених містах і селах, — зафіксовано. А фіксувати — це протягом останніх майже трьох років чи не найголовніша функція української поезії.

У «Перекопаному» повномасштабна війна присутня майже постійно. Спершу деякі вірші видаються зовсім не віршами про війну, але несподівано вона виникає — словом чи образом. Війна у поезії Гадзінського — звичний елемент буденності, вона вплітається у загальну картину, яку бачить і фіксує автор.

У розділах «Зітліле прийдешнє» та «Тягуче токсичне», себто у першому та останньому розділах, війна присутня особливо зримо. Останній розділ взагалі повністю присвячений цій темі та є розлогою рефлексією. У другому розділі («Незворотнє бетонне») тема війни трапляється, її слід вичитати поміж інших пластів образів.

Немає війни лише у третьому розділі («Високе ламке»), який є найкоротшим. Натомість цей розділ виглядає зануренням у спогади, подекуди навіть ностальгією за дитинством і «старими добрими часами». Миттю, щоби перевести подих. У дванадцяти віршах, які містить розділ, автор повертається у часи ранніх дев’яностих.

Та це занурення коротке. Наступний, четвертий і останній розділ, є поверненням до реальності. Усі вірші у ньому — про війну. Яка ж тоді між ними різниця?  Власне, перший містить радше вірші-свідчення, а останній — вірші-рефлексії. Деякі з віршів позначені датою — якийсь із місяців 2022 року, якийсь із місяців 2023 року. За ними можна спостерегти, як поет реагував на ті чи інші події, які стались у той час.

Наостанок про мову. Поетична мова Ярослава Гадзінського — радше буденна. Він не вдається до надмірної герметизації (а часто і взагалі обходиться без неї). Його метафорика переплетена, але проста й дієва. Легка, але несподівана і вправна. Як і мова загалом.

Але це не робить ці вірші простими. Простакуватими — тим паче. Вірші Гадзінського зазвичай об’ємні, а рядки — довгі. Іноді у них можна загубитися, як у незнайомому районі. А відтак ці вірші потребують активного включення й зосередження, напруження м’язів уяви читачів та читачок.

Ці вірші слід не просто читати — у них треба вчитуватись, їх доводиться перечитувати. Їх варто перекопувати — і, ймовірно, якоїсь миті ваша лопата дзенькне об кришку скрині, в якій знайдеться саме те, що ви й шукали, обираючи собі для читання цю книжку.

Це друга книга публіциста Євгена Лакінського, який у 2000 році переїхав до міста Квебек на сході Канади. Він змінив десяток професій у різних сферах і відвідав усі десять канадських провінцій. Спілкувався з англофонами та франкофонами (англомовні та франкомовні національні групи Канади, кожна з яких захищає власну ідентичність — прим. авт.), читав про проблеми української діаспори та досліджував історію аборигенних народів Канади, яку «неможливо читати без корвалолу». І в цій книзі автор описав Канаду, яку йому вдалося відчути та дослідити. 

«Канада» є шостим проєктом у серії «Світ очима українців» видавництва «Віхола» поряд із книжками про Швецію, Ісландію, Ірландію, острів Шпіцберген та про Шлях Святого Якова (Camino de Santiago). На перший погляд, книжка може здатися поверховим туристичним путівником Канадою із розповідями про клімат, житло і транспорт. Але автор наводить глибинні факти з історії та літератури, цікаві статистичні дані, підтверджуючи або спростовуючи стереотипи про Канаду власним досвідом. Євген спілкується з читачем, ніби з давнім товаришем, якого приїхав зустрічати в аеропорт, — аргументовано, але невимушено та зрозуміло. Він не нав’язує власну думку, натомість ставить запитання, підштовхуючи до рефлексій та аналогій. Що вдалося розгледіти у книжці — розповідаємо в рецензії. 

Британці постійно намагалися асимілювати франко-канадців, заявляючи, що «вони — народ без історії та літератури». Схожий наратив просуває і російська пропаганда, стверджуючи, що Україну створив Ленін.

Офіційна заборона на вживання французької в урядових установах, судах і школах Канади була ухвалена в 1892 році. Але франкомовні не відступили і внаслідок перестрілок (хоча де-не-де і більш мирними методами) вибороли існування своїх шкіл, але лише в деяких провінціях. 

А в Канаді поширювався заклик «Збережемо Канаду британською!». В приспіві неофіційного гімну згадували короля, а в кутку державного прапора до 1965-го розміщували маленький Юніон Джек (національний стяг Великої Британії). Англійською вели найбільший бізнес, а ті франко-канадці, які знали лише французьку, заробляли станом на 1961 рік найменше. Показовим є приклад тодішнього керівника головного офісу Канадських залізниць Дональда Ґордона, який був англомовним іммігрантом. На засіданні парламентського комітету він сказав, що нікого не дискримінує, а щоб отримати вищу посаду, треба мати «досвід, знання, освіту», але водночас жоден топменеджер компанії не був франко-канадцем (яких маргіналізували як могли). Тому останнім, щоб отримати бодай якусь вищу посаду, доводилось вивчати англійську. 

І хоч Канада в 1982 році ухвалила Конституцію, що декларувала двомовність (із поправками попереднього року про захист французької там, де франкомовних більшість), у теперішній реальності це не зовсім так. Єдина офіційно двомовна провінція Канади — Новий Брансвік. І хоча може виникнути спокуса до ототожнення канадської ситуації з українською через певний перетин якихось історичних подій чи тенденцій, явище двомовності в нас усе ж різниться. Адже в першому випадку франко-канадці борються за можливість спілкуватися рідною мовою (без утисків англійської). Натомість нам двомовність прагнуть нав’язати ззовні, апелюючи до мови меншин — російської.

Якщо йдеться про зв’язок України з Канадою, то перша асоціація, яка виникає, — це українська діаспора, яка є однією з найбільших та найактивніших у світі. Але яка зовсім не така однорідна, як може здатися зі статей у медіа чи розповідей знайомих. Наприклад, є ті, хто народився в Україні, але емігрував до Канади, як-от мовознавець Ярослав Рудницький, який після переїзду наполегливо відстоював українську громаду (завдяки чому на початку 1960-х став членом Комісії з білінгвізму та бікультуралізму). А є і ті, хто народився вже по той бік океану, як Мирна Косташ — письменниця та журналістка українського походження. На базі численних інтерв’ю зі старшими українцями вона в 1978 році видала книгу «Всі бабині діти», заговоривши про реальні проблеми наших людей в Канаді. Але обоє вони ідентифікували себе як українці, і це найважливіше.

Тоді для Канади українці були «екзотикою», нижчим прошарком та причиною упередженого ставлення. Через традиційний одяг українців називали sheepskins — людьми в овечих шкурах. І українська діаспора проявила себе не так, як уявляли англофони. Оселившись на іншому кінці світу, емігранти з України продовжували виборювати своє: створювали молодіжні спілки, осередки «Пласту» (української скаутської організації), будували церкви тощо. Ба більше — популяризували мультикультуралізм: у 1964 року Павло Юзик, як новопризначений канадський сенатор, виголосив промову «Канада: мультикультурна нація». І він надалі просував цю ідею, доки в 1971 році мультикультуралізм не визнали офіційною політикою Канади. 

Звісно, були й суперечки між представниками різних хвиль еміграцій. Але навіть у Канаді вони залишались українцями за менталітетом, які, попри непорозуміння, завжди об’єднувались разом у розбудові могутньої української діаспори.

Численні аборигенні народи жили тисячі років на території сучасної Канади. Спілкувалися власними мовами, вирощували квасолю та кукурудзу, мали свої культуру та релігію. Як пише Євген Лакінський, колонізатори, що прибували з Європи, спочатку ще сприймали аборигенні народи як нації, але з часом земель для всіх почало бракувати. Ставати британцями аборигени, звісно, не хотіли. Тому вже в XIX столітті лейтенант-губернатор Верхньої Канади вирішив переселити їх «подалі від білих людей». На них, як і на всіх не-британців, позирали звисока та вважали відсталими. 

Отже, живучи в ілюзіях про дикунів, завойовники вдалися до більш жорстких методів. Вони відправляли дітей аборигенів у спеціальні інтернати, караючи за прояви їхньої ідентичності — мову та культуру. Ті, кому пощастило більше, повертались до своїх сімей, але вже без знання рідної мови. Погані умови проживання в інтернатах сприяли поширенню хвороб і високій дитячій смертності (так, наприклад, у 2021 році було знайдено 215 непозначених дитячих могилок біля колишнього інтернату в Британській Колумбії).

У медіа, кінематографі, сфері розваг існує архетипний образ індіанців, породжений уявою жителів Північної Америки. Діти змалечку перевдягаються в індіанців, імітуючи «дикуваті» рухи та вигуки. Усе це — після ігор, книжок, вистав зі стереотипним зображенням індіанців. Життя в обмеженнях (соціальних, юридичних тощо) створило проблеми в резерваціях: бідність, різні види залежностей і навіть нестача питної води. Як наслідок, аборигени шукають кращого життя в містах. Але без знання мови, достатньої професійної підготовки та фінансів вони застрягають у своїх «гетто». Водночас інші мешканці міст вважають, що це не соціальна, а расова проблема. Як зазначає автор, особливо актуально це й зараз у Саскачевані, Манітобі та на заході Онтаріо.

Справа в тому, що відповіді на це запитання немає. Точніше, є, але в кожного вона власна. Із усе глибшим зануренням в історичні факти та культурне формування країни загальна інформація наприкінці книги стає відголоском багаторічної історії.

Використовуючи просту мову та зрозумілі аналогії, Євген Лакінський подає безцінний пласт історії боротьби за право на існування української ідентичності в Канаді, яку вів кожен, хто вважав себе українцем. Автор зізнається: «Я не зможу розповісти про неї [діаспору] краще, ніж Докія Гуменна в її “Вічних вогнях Альберти” чи Ярослав Рудницький у його книзі “З подорожей по Канаді 1949–1959”». 

Автор розвінчує поширені міфи про «канадську мрію»: поринає в історичні аспекти расової нерівності, складну долю аборигенних народів у резервації та утопічну ідею двомовності. Незважаючи на те, що Канада розташована в іншій частині світу, автор намагається наблизити її до українських читачів. Він показує становлення української діаспори, яка вже понад 120 років популяризує українство в Канаді. Як наслідок, у 1991 році Канада однією з перших визнала незалежність України. А в березні 2022-го започаткувала спеціальну урядову програму прихистку громадян України під час війни (CUAET).

Олександр Гоменюк — дитячий травматолог-ортопед у «мирному» житті — після початку повномасштабного вторгнення став до лав новоствореної на тоді 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Сьогодні він очолює евакуаційне відділення цієї бригади.

Його дебютна книга «Уламки з-під Авдіївки. Замість казок сину» — це щоденник, який чоловік почав вести з першого дня перебування на фронті. І який, очевидно, описує повсякдення медика на війні впродовж першого року повномасштабного вторгнення. Це перша книга автора, але далеко не перший випадок, коли війна спонукає людину до писання. Свідченням цього — значна частина комбатантської прози не лише в сучасній українській літературі, а й у світовій мілітаристиці загалом. Окрім того, варто зазначити, що документальна проза — важлива й неодмінна складова літератури, адже саме ці тексти закарбовують епоху в слові й водночас відображають суб’єктивні реакції на її події.

Якщо звернутися до літературознавчих класифікацій щоденника, то «Уламки з-під Авдіївки» Гоменюка — це, найперше, щоденник-хроніка. Автор у чітко хронологічному порядку робить майже щоденні записи про події, свідком і учасником яких він був. Навіть розділи в книзі названі та розміщені відповідно до змін пір року. Ці записи не розлогі, переважно вміщаються в один абзац. Або ж у кілька, якщо впродовж одного дня зринала потреба зафіксувати різні події чи думки. Вони можуть стосуватися суто якихось побутових деталей: «Благословенний час — ми нудьгуємо, я читаю мемуари Юнґера про Першу світову»; «У нас град. На щастя, не кацапський, а просто погода». Чи бути відгуком на події «зовнішнього» світу: «День вишиванки очікувано приніс срачі в інтернеті про термінологію».

Часто запис стосується виключно травм чи поранень бійця (бійців), якому (яким) медик надає допомогу: «У середній третині гомілки велетенська діра, кістки поламані. На зовнішній кісточці шкіра здерта так, що можна вивчати зв’язковий апарат. На іншій нозі в стегні глибока рана, звідки добряче кривавить вена. Але дістати не можу. Все тампонуємо, перемотуємо, дві шини на кінцівки, шпиталь». Як і всі лікарі, Гоменюк не цурається натуралістичних подробиць та вузькопрофільної термінології. Тож якщо ви не маєте медичної освіти, значення частини слів (як-от «проксимальний епіфіз», «тракція», «акубаротравма» тощо) вам доведеться гуглити. Проте, задля справедливости, не можна сказати, що текст ними перевантажений.

Важливо, що щоденник художньо не оброблявся й не доповнювався перед друком. Так, наприклад, запис від 8.04.22 був незавершений і саме в такому вигляді (лишень з авторською ремаркою) увійшов до вже опублікованої книги: «Ворогом, окрім невідомості, є совість. Вона твердить, що ти не приносиш особливої користі, що десять років практики можуть…<тут, мабуть, я пішов щось робити, бо думку так і не закінчив>». Тож читач зустрічається з правдивою і не викривленою оповіддю.

Загалом «Уламки з-під Авдіївки» мають не так літературну цінність, як історичну: фактологічна складова тут превалює над художністю викладу. Водночас лаконічність записів залучає читача до роздумів про те, що було між ними і що стоїть за ними. Наприклад, у записі від 2.04.22 — одне-єдине слово «Вижив», яке викликає бурю емоцій. І лише в заключному записі щоденника, рівно за рік, автор описує деталі тієї події, доповнюючи їх спогадами свого колеги.

Загалом війна — це завжди про екстремальний досвід, коли людина змушена або ж свідомо обирає бути в нелюдських обставинах. Цей екстремальний досвід, звісно, травматичний і потребує пропрацювання. Щоденникові записи — один із найчастіше використовуваних способів для цього.

Особливою деталлю щоденника Гоменюка є його своєрідне обрамлення: на початку й у кінці автор звертається до сина. Ці щемкі звертання виконують роль передмови та післямови. Образ сина — важливий складник твору, він незримо присутній упродовж усієї оповіді батька. Власне, навіть частина назви книги окреслює це звертання.

Узагалі назва — один із найцікавіших елементів щоденника Гоменюка. Обидві її частини мають подвійний зміст і змушують міркувати над цією подвійністю. Так, «Уламки з-під Авдіївки» в прямому значенні прочитуються як справжні уламки боєприпасів, які лікар постійно має діставати з тіл захисників. Водночас маємо й метафоричне значення: записи автора — це уламки його думок, дій, почуттів, згадок про родину, на які після повномасштабного вторгнення розсипалося життя. Так само й з другою частиною заголовка «Замість казок сину». Звісно, що тато найбільше хотів би бути поруч із дитиною, бавлячи її казковими історіями, та наразі війна забрала таку можливість. Тож натомість він укладає ці записки з надією, що колись дитина їх прочитає: «Почав писати, бо в першу ніч мене переповнили емоції і переживання. Продовжив — щоб вилити кудись сум. Хочу, щоб колись це прочитав Син».

У своїх записах Гоменюк уникає імен, лише зрідка називаючи окремих побратимів і посестер. Напевне, це вдала стратегія, адже зважаючи на велику кількість людей, які пройшли за рік через руки лікаря і загалом стабілізаційний пункт, читач міг би просто загубитися в неймовірній їх кількості. Не названі й імена дружини та сина: автор ніби залишає їх у приватному просторі, береже для себе. Але не можна не помітити, що кожна згадка про рідних просякнута гордістю, повагою і, звісно ж, любов’ю. Слова «Син», «Кохана» завжди пишуться з великої літери. З одного боку маємо наголошення персони без називання імені, з іншого ж — таке написання наводить на думки про зіставлення з християнською традицією звернення до Бога. Власне, в інтимному авторському мікрокосмі вони символічно перетворюються на Тих, заради кого він найперше на війні, — це його найважливіший священний пантеон. Він неймовірно сумує через те, що не може бути поруч, що лише з віддалі спостерігає за тим, як росте син, проте точно знає, що йому не буде соромно, коли той запитає «Тату, а що ти робив, коли йшла війна?».

Дитина як головний адресат батьківського послання у слові — непоодиноке явище в літературі. Бажання долучитися до виховання й водночас неможливість робити це безпосередньо — через непереборні обставини — спонукають до писання. Так, наприклад, одразу спадає на думку вже легендарна на сьогодні книга «Листи до сина» Василя Стуса, яку уклав з батьківського епістолярію його син Дмитро Стус.

Сьогодні, коли війна розділила багато родин, такі послання з віддалі знов актуальні. Оскільки інтернет значно спростив зв’язок, то традиційний паперовий лист перестав бути необхідним. Натомість маємо інші способи розмови з дітьми. Можна згадати книжку Віталія Запеки «Полінка», яку він написав спеціально для онуки. Перебуваючи на фронті, чоловік боявся, що вона може не мати жодних спогадів про дідуся, а тому розказав про їхні спільні пригоди наперед. Андрій Максимчук (псевдонім Макс фон Форсайд) свою першу книжку — віршовану «Подорож Україною та чарівний дракон» — створив на прохання молодшого сина.

Тож книга Гоменюка водночас і продовжує таку літературну традицію, і вчергове модифікує її на структурному рівні: його щоденник не писався суто для сина, проте бажання показати текст дитині в майбутньому є однією з інтенцій написання.

Якщо знову повернутися до літературознавчої класифікації, то в книзі Гоменюка можна також виокремити й ознаки щоденника-свідчення. В обов’язки військового лікаря входить, зокрема, й огляд та засвідчення смерті загиблих бійців. Тому поряд з іншими записами (на жаль, часто) з’являються повідомлення про смерть: «Черговий хлопчик, який загинув у нас на руках. 2001-го року народження. Реанімація, літри розчинів, адреналін, віртуозна робота анестезіолога Володимира. Але ми не можемо врятувати всіх… Навіть коли знаємо, що шанси врятувати нульові, нам все одно зле від факту загибелі». У такий спосіб автор ніби створює власний мартиролог, закарбовуючи в пам’яті цих воїнів.

Лікар Гоменюк своїх пацієнтів найчастіше називає саме «хлопчиками», причому незалежно від віку. І це називання позбавлене того іронічно-стьобного ставлення, яке давно побутує в комбатантсько-ветеранському середовищі як реакція на надмірно сльозливі звернення частини екзальтованих співгромадянок. У звертанні Гоменюка відчуваються знову ж таки батьківська турбота й опіка: він не може безпосередньо подбати про свого сина, але може допомогти синам інших батьків і максимально долучитися до збереження тепер уже нової родини, щоби якомога скоріше повернутися до сім’ї після Перемоги (до речі, це слово автор теж вживає суто з великої літери).

Ще однією особливістю цього щоденника є його відвертість. Скриптор не цурається оголювати свої емоції: «Сьогодні розмовляв із Сином і розплакався». Огляди тіл загиблих настільки важкі й травматичні, що він майже постійно «ловить» панічні атаки. Гоменюк ненавидить ампутації, бо його лікарське призначення — рятувати кінцівки, а не забирати їх. Він з прикрістю констатує поступову втрату навичок своєї цивільної спеціалізації (дитячий ортопед-травматолог) і сумує, адже не зможе одразу повернутися у свою професію, бо з кожним днем втрачає кваліфікацію. Мінорним лейтмотивом тексту є почуття провини: автор постійно переймається, що він не на самому «нулі», що міг би зробити більше, краще, працювати ефективніше…

Такою відвертою сповідальністю «Уламки з-під Авдіївки» нагадують книгу іншого лікаря — «Стодола FM» Анатолія Стодоли, який поряд з описами буднів волонтерського стоматологічного руху «ТриЗуб Дентал» щиро пише й про глибокі особисті проблеми та переживання. Немає певності, що вже можна говорити про загальну тенденцію, проте все частіше сьогоднішня чоловіча проза стає відкритішою. І, певне, однією з причин цього є воєнний досвід, що спонукає говорити про себе чесно й без прикрас.

Наскрізною ниткою щоденника «Записки з-під Авдіївки» є філософія чину, яку свого часу актуалізували ще представники «Празької школи», і власною поезією, і власним життям засвідчуючи важливість дієвого вибору. Хай як би Олександру Гоменюку було сумно й самотньо без родини, хай як би важко (до панічних атак) було виконувати свої обов’язки, він залишається на війні й продовжує робити свою роботу. Недарма серед заключних слів книги — уривок з вірша Івана Світличного, що звучить як життєве кредо лікаря:

Ми — мужчини, й за кодексом честі ми чинимо —
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий, шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Сьогодні про російсько-українську війну написано вже багато, а ще більше буде сказано в майбутньому. Тексти від безпосередніх її учасників дають нам уявлення про ціну, якою утримується свобода. Дуже часто ці тексти висвітлюють суто індивідуальний досвід. Але склавши їх усі разом, читач може побачити цілісну картину. І книга «Записки з-під Авдіївки. Замість казок сину» Олександра Гоменюка є важливим її пазлом.

«Чорна Королева» — дебютна книжка Марічки Плай. До 2014 року авторка працювала менеджеркою IT-проєктів та бізнес-аналітикинею. З початком російсько-української війни вона залишила роботу і довгий час займалася тільки волонтерством. Згодом Марічка повернулась до того, що любила з дитинства, — вигадування історій.

Комедійно-мотиваційна повість «Чорна Королева» — частина серії #проявляйся від першого в Україні жіночого видавництва Creative Women Publishing. Цією ініціативою видавництво підтримує авторок-початківиць. Раніше у серії виходила друком також збірка оповідань Марини Пономарьової «У скляному лісі». Обидві авторки у своїх дебютних текстах використовує елементи фантастики, аби поговорити про сучасний жіночий досвід, який досі залишається мало помітним.

Книга починається з того, що у сучасному Києві зʼявляється Чорна Королева — наймогутніша темна чаклунка Чарівного Світу. Як і у всіх темних чаклунок, її обовʼязком було перемагати Білих Королев, сіяти лихо та робити всіх довкола нещасними. Змусивши страждати абсолютно всіх у своєму магічному світі, Королева прибуває до нашого. І бачить довкола таку кількість нещасних людей, що впевнюється: десь тут має бути неймовірно могутня темна відьма, яку необхідно здолати у двобої.

Аби дістатися до цієї відьми, Королева вирішує знайти найнещаснішу людину нашого світу. Виявляється, що це киянка Ліда, в якої був ну дуже поганий день: від забрудненої сорочки до цілого ДТП. Останньою краплею стає невчасне оновлення компʼютера. День остаточно жахливий, а Королева доконечно переконана, що на дівчину наслала лихо темна чаклунка з іншої (нашої) реальності. Бо чому ж іще її переслідує стільки нещасть?

Сюжет направду не новий. Схожі переселення казкових персонажів у реальний (часто не менш жорстокий) світ уже траплялися. Зокрема, першим на думку спадає діснеївський фільм «Зачарована» (2007), в якому головна героїня замість прогнозованого «довго і щасливо» із принцом опиняється на Мангеттені. Тепер — за межами казки — Жизель вільна від кохання з першого погляду та шлюбу без першого побачення, Прекрасний Принц погано справляється із порятунком нареченої, тож цілувати дівчину, щоб вона прокинулася від вічного сну, доводиться розлученому юристу Роберту; навіть казковий бурундук Піп зазнав змін — у Нью-Йорку він втратив здатність говорити. 

Кожен із них отримав право вийти за межі усталених образів та обовʼязкових сюжетів. Незмінною лишилася тільки зла королева Наріса, яка що в казковому світі, що у Нью-Йорку прагнула лише зберегти свою владу за всяку ціну. Тобто була у звичному для всіх поціновувачів ранніх мультфільмів Disney образі «харизматичного чистого зла». 

Марічка Плай у своїй повісті рухається далі — дозволяє злій Королеві також змінити образ. Темна чаклунка тепер не уособлення абсолютного зла, що сіє лихо просто тому, що так прописав автор. Вона стає трикстером: її мотивація стає обґрунтованою, а вчинки набувають півтонів. Королева не робить зло заради зла: часто за, здавалось би, лихими речами стоїть спроба зарадити персонажам. Чи то казковим героям, аби вони не нудьгували у своїх сталих образах, чи то Ліді, щоб дівчина врешті позбулася тягаря чужих уявлень про неї.

І це не єдина тема, в якій Марічка Плай ховає за яскравими персонажами і веселими пригодами глибші сенси. Так, читачу пропонується переосмислити темряву: як частини особистості, що її наше суспільство звикло сприймати негативно, так і персонажів, які її виказують. У повісті темний бік речей та героїв сприймається не як абсолютне зло — а як лише інший бік усього, що існує у світі. А сама темрява набуває додаткових ознак. Наприклад, вона є тою частиною людини, яка не так спонукає чинити зло, як обирати саму себе, свій комфорт, замість того, щоб намагатися догодити іншим. Так Королева ніби і хоче «виховати» з Ліди собі наступницю — нову наймогутнішу Темну Чаклунку, яка буде чинити лихо мешканцям магічного світу, але натомість допомагає дівчині дослухатися до себе, знайти свої мрії і готовність їх досягти.

У цьому «Чорна Королева» відповідає тенденції, що її популяризували та реактуалізували Ніл Ґейман та Террі Пратчетт у своїх «Добрих передвісниках».  Автори дозволили Добру чинити не геть «добрі» речі, а Злу — будувати стратегію, яка може зламати плани самого Пекла.  Демон Кроулі у Ґеймана з Пратчеттом не так ангел, що пав (попри те, що саме він у подобі змія спокусив Єву яблуком), як ангел, що «туманно спустився вниз». Хтонічне зло стає опуклішим, бо, щиро кажучи, вічне життя спонукає рухатися далі й шукати собі нові, інші мотивації для вчинків, крім як творити розгардіяш у світі. Особливо після кількох тисячоліть співжиття з людьми, як це було у випадку Кроулі. 

Казкові персонажі у цьому вічному і наперед спрогнозованому житті подібні до вічних істот, як-от ангели або демони. Тільки їхнє життя не розгортається у часі, а вічно закільцьоване: героїня завжди зустрічає свого принца, їх завжди чекає щасливе, неокреслене майбутнє, а Зло завжди намагається їм завадити. І завжди програє, бо так заведено. Хто тут не втомиться — постійно чинити «як прописано»? З часом варто шукати нову мотивацію, особливо коли рамок казки вже немає.

Так, Чорна Королева, з якою ми знайомимось як із наймогутнішою темною чаклункою, в якийсь момент зізнається, що у неї є два задоволення: чинити лихо та долати лиходіїв. Тобто геть протилежні речі. І навіть те зло, що вона чинить проти мешканців Чарівного Світу, нікого не вбиває. Перетворюючи гномів на садові статуї, а ельфів на жуків, чаклунка допомагає їм не нудьгувати в одному образі. Бо вже ні для кого не секрет, що бути казковим персонажем — це доволі нудно, особливо якщо твою долю за межами сюжетних рамок не прописали навіть простими словами «довго і щасливо». Тож і це — теж про темряву, яка існує для того, аби життя тривало.

Інші герої Марічки Плай також виходять за рамки типажів, яких ми звикли бачити у казках. Так, Прекрасний Принц, що розшукує Королеву, на перший погляд може здаватися тим самим бездоганним лицарем у блискучих обладунках. Та хоча обладунки й дійсно блискучі, сам герой далекий від ідеалу: він уперто бачить тільки те, що хоче бачити, не дозволяючи нічому і нікому порушити складений у голові сюжет. А у сцені, де Принц відволікається від кохання всього свого життя (яким на пару хвилин стала Ліда), аби бавитися зі щойно поверненим Королевою мечем, ми бачимо точно не вправного воїна, який здатен змінити світ.

Та, можливо, герой завжди був таким? Просто тепер ми дивимось на нього поза романтичними рамками казки — і перед нами постає не сміливий юнак, що здатний захистити свою кохану від усього Зла на світі, а незрілий хлопець, якому треба ще багато чого навчитися.

Повість сповнена класичних персонажів у некласичних обставинах. Ліда намагається пояснити своїм абсолютно звичайним сусідам, що жителі казкового світу, які зʼявилися на порозі її квартири, — просто далекі родичі.  Як Королева, так і Принц пересуваються Києвом на таксі, розраховуючись золотими монетами. А для того, щоб дізнатися більше про світ, до якого вона потрапила, чаклунка всю ніч дивиться телевізор. Здається, у неї справді чимало спільного з доброю та світлою Жизель із «Зачарованої».

Загадка із непроглядною напастю Ліди розвʼязується не по-казковому прозаїчно. Нещасним життя дівчини робить не якась лиходійка, а вона сама. Відмовляючись від власних мрій та відкладаючи своє «довго і щасливо» якнайдалі, героїня зовсім забула, хто вона така. Тож тепер ціль Чорної Королеви змінюється: вона перебирає всі магічні й немагічні засоби, які допоможуть Ліді згадати себе справжню.

«Хто я?» — найдавніше екзистенційне питання людства, яке за останні роки стало мемом в Україні — супроводжує весь сюжет повісті, додаючи казковим пригодам глибини. Разом із героїнею читачі вирушають у подорож, аби знайти тих, хто дасть Ліді бодай якусь підказку. Та правда полягає в тому, що є запитання, відповіді на які знаємо лише ми самі. Можна звертатися до тих, з ким живемо, і до тих, з ким працюємо; до тих, кому подобаємося, — і до тих, хто подобається нам. Та зрештою все, чим вони можуть поділитися, — лише фантазії про нас. Десь образливі, десь приємні, але однобокі й далекі від правди. Так, в очах батьків Ліда постає назавжди маленькою дитиною, а в очах закоханого в неї колеги — жінкою у відвертому вбранні й з нульовою особистістю. Вириваючись із рамок цих уявлень, героїня проходить болісну трансформацію: вона має визнати всі життєві шанси, які втратила, керуючись думками інших.

Авторське визначення жанру не даремне. У комедійній формі Марічка Плай нагадує, що процес дослідження себе не завжди буває райдужним та легким. Часом ти змушений зустрітися з неприємними й навіть болісними речами. Наприклад, чесно перерахувати всі втрачені шанси — і усвідомити, що мрії, до яких вони могли би привести, вже ніколи не справдяться. Ця повість — спосіб авторки балансувати між гірким усвідомленням позакнижкової реальності й казковою вірою в те, що взявши на себе відповідальність за своє життя, ми здатні будувати його так, як нам того хочеться.

Разом із цим здається, що всім екзистенційним питанням, якими задається Ліда, замало простору в повісті. Можна легко уявити, як кожна з тем — відмова від мрій та їх пошук, зважання на чужі думки, пошуки справжнього «я» — стає окремою пригодою для героїні.

Хочеться почути більше, ніж просто висновки. Наприклад, дізнатися про те, що робило Ліду Лідою, формувало її характер, дозволило вирватися з павутиння чужих уявлень. На що героїня спиралась тоді, коли не було на що спиратися? У чому її непересічність — чому ми читаємо саме її історію?

Можливо, саме завдяки невеликому обсягу повість дає швидкий заряд натхнення, що змушує подивитися навколо і замислитися: чи дійсно ми живемо так, як хочеться саме нам? Та з іншого боку, моментами хочеться поставити екшн на паузу і роздивитися героїв детальніше, дізнатися про їхній бекграунд та мотивацію, простежити поступовий шлях пошуків себе.

Так само хочеться дізнатися більше про передісторії інших героїв, побачити їхній розвиток. Ким була Королева до того, як стати найстрашнішою лиходійкою магічного світу? Чому її найзапеклішим ворогом є ельфійський народ? Або ж Прекрасний Принц — чим він займається, окрім того, що бореться з чаклункою? Чи здатен він на еволюцію поглядів?

Завершення повісті — повернення Королеви до Києва та друга зустріч із таксистом Валерієм — дають надію на те, що відповіді на ці запитання ми зможемо колись прочитати.

Адже «Чорна Королева» вкотре нагадує нам: форма оповіді й декорації можуть змінюватися, місце Приспаної Красуні може займати киянка Ліда, що працює в IT-компанії, — але питання, що турбують людину, залишаються такими самими, як і сотні років тому. Як не боятися йти вперед? Як не загубити себе серед думок інших? І, звісно ж, — хто я?

Здається, про війну вже написали все та всі. Поезію, коротку та довгу прозу, документалістику, есеїстику. Про війну пишуть ветерани, описуючи будні під прицілом ворога: прямолінійно, реалістично, безжально — як Валерій Пузік у «Мисливцях за щастям» чи Артем Чех у «Точці нуль». Про війну пишуть цивільні, волонтери — відверту репортажистику про зруйновані міста, як-от «Бахмут» Мирослава Лаюка, чи ніжну та крихку поезію про втрати, перші дні війни, тривоги та відбої, як у «Тонкому льоді» Ірини Цілик.

І навіть з усією тією геометричною прогресією, з якою полички з умовною назвою «Література про війну» зростають, помилкою буде вважати, що нічого нового вже неможливо почути, побачити, прочитати. Цієї помилки могли припуститися й авторки оповідань та есеїв зі збірки «Я (не) знаю, як про це писати» та не написати своїх текстів.

Письменниці Ніла Ревчук, Анна Софіна, Анна Сєдих і ще безліч інших талановитих авторок, більшість із яких мали небагато досвіду в написанні прози, долучилися до курсу My Story української письменниці Ірени Карпи та створили контурну карту досвідів і переживань — тонка лінія сполучає історії в одну нечітку фігуру з 34 кутами-текстами — загостреними та болісними, сточеними та обнадійливими.

Кожна авторка писала про свої переживання російсько-української війни — виписувала їх у літери на своїх трьох чи тридцяти сторінках. І намагалася себе переконати: навіть якщо вона не знає, як про це писати, вона все одно буде це робити. Попри все, всупереч усім.

Усі оповідання «Я (не) знаю, як про це писати» написані жінками і здебільшог про жінок. Десь головним героєм є старий дідусь, десь — кіт чи собака, але все одно жіноча оптика збірки — наскрізна та індивідуальна. Жінки в «Я (не) знаю, як про це писати» не конвенційні та стереотипні, а контроверсійні та різні: тендітні, грубі, саркастичні, ніжні. І, відповідно, погляди на одні й ті самі теми в них теж дуже відмінні.

Досвіди — відмінні, і їхнє прийняття часом украй обмежене — дистанцією, прірвою в розуміннні контекстів та загалом небажанням їх розуміти. Кожне оповідання в цій збірці побудоване за спільним патерном: початок — 24 лютого 2022 року. Вибухи, страх, бажання врятуватися за будь-яку ціну. Ховатися в метро чи їхати за кордон, спати на матраці в коридорі, зібрати валізу найважливіших речей. Перші кілька місяців єднання було очевидним, бо це давало надію і бодай трохи рятувало. Коли перший шок минув, кожен набутий досвід перестав бути колективним, а рушив своєю особистою траєкторією. І тоді стало зрозумілим — прірва між ними неминуча. А межи тим — і осуд.

Як правильно: залишатися за кордоном зі своїм, сформованим за багато років життям чи повертатися додому, попри все? Що робити: розривати стосунки з найкращою подругою, яка підтримує вторгнення Росії в Україну чи до останнього сподіватися, що її можливо переконати? Чи правильно потайки мріяти про те, як твій чоловік міг би виїхати за кордон, якби у вас було троє дітей?

Кожна авторка відповідає — вона не знає. І вся ця збірка покликана допомогти їм дізнатися: виписати свої емоції та переживання в текст. А для читачів —  це ніби змога потрапити в такий собі музей, де треба тільки дивитися — обережно, з-за рогу — та нічого не чіпати. Можливо, не приймати чиїсь думки, можливо, чітко розуміти відповіді на всі ті питання, якими мучаться герої кожного короткого тексту. Але не проєктувати на себе — лише спостерігати. Намагатися дистанціюватися та переступити прірву контекстів, за якою, можливо, вийде знайти розуміння.

Кожен текст збірки — про нову героїню чи нового героя, що не чіпляють увагу, не запам’ятовуються. Вони — прості люди, яких можна зустріти в місцевих кав’ярнях, на дитячих майданчиках чи в лікарняних чергах: побачити й одразу забути. Але, зрештою, у цій збірці запам’ятовуються не люди — запам’ятовуються історії, їхня щирість і щемкість. 

Тексти молодих авторок, учасниць курсу Ірени Карпи — радше не про форму, а про зміст. Не в кожне оповідання виходить зануритися, не кожне виходить провідчувати, деякі з них пролітають повз пам’ять, не залишаючи нічого, а деякі — лишаються у ній дрібним осадом та щемким післясмаком, як в оповіданні Анни Софіної «Надія»: мама з малою донькою та батьками повертаються в село, у яке заїхали танки, от тільки невідомо — наші чи чужі.

Часом авторки звертаються не до приватного, а до колективного досвіду, намагаючись передати згуртованість, єдність і патріотизм через почасти занадто патосні фрази про «безсонну для всієї країни ніч на 25 лютого». Часом тексти навпаки пронизані глибокими персональним деталями — фільтр цигарки, який тліє так само, як тліє бажання героя зрадити тих, хто зрадив його. Або ж пісня «Лети» Vivienne Mort, що звучить із колонок і нагадує про загиблого на війні брата героїні «Щоб то був ти» авторки Вікторії Степаненко: «…і лиш один, з усіх один таки залишиться живий, я б так хотіла, щоб то був ти».

Одне з оповідань збірки — «Червоні починають та виграють» Марини Лазовік. Ідеться тут про червону нижню білизну, яку купляє головна героїня, аби повернути сексуальність у її стосунки з чоловіком-військовим. 

Хай як би це звучало, та цей атрибут — один із багатьох кодів війни в цій збірці. Близькість і її неможливість через відстань та сиру землю окопів — і приваблива білизна в «Червоні починають та виграють», яка допомагає боротися за цю близькість, попри війну. Старе поламане фортепіано з оповідання Ірини Шмигельської «Клавіша за клавішею», яке, попри власне перебування на прифронтовій території, головна героїня намагається полагодити, аби були музика та життя. Капюшон з оповідання Христини Живогляд «Простір у капюшоні», що стає символом спогадів про час до повномасштабного вторгнення, які так складно відпустити — героїня ховається в нього, як у темну печеру. А «Сходи» Катерини Науменко взагалі побудовані як суцільна метафора, ніби в «Божественній комедії» Данте: бабуся піднімається до свого поверху по сходах, ніби з темного пекла до раю, бо через відключення світла ліфт не працює. Паралельно — зустрічає своїх сусідів-грішників та дізнається їхні історїі блекаутів, фіксуючи, наскільки кардинально змінилося не тільки її життя.

Обкладинка «Я (не) знаю, як про це писати» — теж своєрідна мапа кодів: валіза, у якій сховані зруйновані багатоповерхівки, розбитий лак для нігтів, банка вишневого варення та речі, які згодом будуть зовсім не за сезоном — тепла весна за кордоном настала на диво швидко. Та сама «тривожна валізка», у яку кожна з авторок намагається покласти щось дороге та цінне для неї — тільки б не забути, тільки б не лишити в закутках міст, скверів, квартир те, що так легко може розсіятися. Варто тільки дочитати останнє оповідання збірки — текст Марини Лазовік «Море. Моє» про повернення Криму, — як приходить усвідомлення, що всі ці маленькі художні деталі — не про війну, а про те, що відбувається всупереч їй.

Курс Ірени Карпи, в межах якого була створена ця збірка, називається My Story і оповіданням і такою самою назвою книга й завершується. Знову-таки, ключ до розуміння концепції та важливості цих текстів захований не в них самих, а в деталях — вільних рядках, на яких кожен читач може написати свою історію, чи форзацах: на першому — закреслене «не знаю», на останньому — «знаю».

«Я (не) знаю, як про це писати» — це антропологія людських слів та емпірики у війні. Спроба знайти відповіді на запитання для себе, а не дати їх іншим. Можливо, колись ці історії стануть іще одними свідченням смерті та життя у світі-катастрофі для майбутніх поколінь. Проте зараз жіночі погляди на російсько-українську війну залишаються потрібними насамперед для українців. Нам важлива призма жінок-військових: поезія Ярини Чорногуз чи Ірини Бобик. Нам важлива призма жінок-ВПО: «Сєвєродонецьк» Світлани Ославської чи «Маріуполь. #Надія» Надії Сухорукової. Нам важлива призма жінок, які втратили та втрачають кожен день, як-от у максимально особистісному романі Олесі Хромейчук «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою».

Навіть якщо здається, що про 24 лютого нічого нового сказати вже неможливо, є імовірність переконатися у зворотному.

Ясміна Девон народилася в королівстві Еверластінг у переддень великої битви, тож їй від самого початку ніби судилася непроста доля. Зростаючи, вона прагне отримати титул правительки, проте її не допускають до трону і навіть виганяють із рідного королівства, мало не прирікши цим на смерть. Чи вдасться їй здолати всі труднощі та стати номером один у королівстві?

У книжці запорізької авторки Дар’ї Новицької «Ясміна. Шлях до корони» сильна й хоробра принцеса руйнує стереотипи, що панують у суспільстві, що її оточує. Вона показує, якими можуть бути нові духовні цінності, вірить у фемінізм, відстоює кордони та готова воювати з тим, хто зазіхне на її корону. 

«Ясміна. Шлях до корони» — це жіночий роман з елементами фентезі на тлі середньовічної епохи. Дар’я Новицька не зупиняється на окремому жанрі, а пробує поєднати різні. Серед її книжок: історичний роман-трилер «Джон Вуд», сучасна проза про стосунки «Чоловік на годину» та жіночий роман «У полоні свободи». Письменниця пройшла шлях від самвидаву до постійної співпраці з видавництвом «Кондор». 

Ясміна має гострий розум і почуття власної гідності. Та батьки не чують її, називають бунтаркою і хочуть насильно видати заміж. Принцесі не подобається наявний стиль керування королівством і те, що її батько намагається не помічати війну, яка ось-ось постукає у двері. «Холодний піт виступив на чолі. Вона стояла перед відчиненими головними дверима палацу, бачачи перед собою армію. Замість квітучих вишень — стяги. Замість скрипалів — іржання коней. Замість танців — схвильоване тупцювання військових». 

Ясміна повсякчас вишукує вади у планах свого батька та його оточення. Зокрема, критикує те, що король Еверластінгу вирішує виїхати, щоби просити політичної підтримки в іншому королівстві. Тим часом її саму відправляють у заслання — але за що саме? Чому її не допускають до ухвалення рішень і влади? Невже вважають саму Ясміну небезпечною? Чи просто хочуть її позбутися?

Ясміну вважають практично за фурію: усім її рідним містом — Деновінгом — ширяться чутки про її витівки, зокрема про зухвалі суперечки з шанованими вельможами та радниками. Але зрозуміти і пояснити войовничі настрої в ній ніхто не може, адже це вже не підліткові емоційні гойдалки чи бунт заради бунту. Вона доросла, їй 25, вона вільно їздить на коні, огризається на молодших сестер, а дорослі закидають їй, що вона ставить себе і власні потреби вище за решту, опирається стратегічним рішенням — як-от вигідному одруженню, — які б допомогли її родині та королівству. 

На початку принцесі також розповідають казки про заслання — мовляв, так їй буде навіть краще. Проте вигнання — це подорож, із якої не повертаються. Ясміна бачить смерті, захоплених бранців, бойовища, нестерпні умови для воїнів. Водночас вона шукає підтримки й союзників, адже не має нічого й нікого поруч себе. Та коли Ясміна змогла повернутись додому, вона виявила, що батьків там більше немає, а на вулицях панує хаос. Тож вона вирішує взяти на себе відповідальність правительки.

Королівства мають федеративний устрій, як-от у Німеччині чи США. Таких королівств-об’єднань тут шість: Вераад, Еверластінг, Месарол, Греспінг, Кінгслінг та Ваода, — та всі вони водночас є частиною імперії Етерніті. Через океан є інша імперія — Соліс, — якою, як не дивно, править жінка. Хоча авторка багато пише про інші міста і землі, що навіть відчуваються по-різному, це не подорожній роман, — а проте мандрувати принцесі випаде багато: нападати на супротивників та їздити до сусідів для укладання дипломатичних угод.

Устрій королівств дуже нагадує Середньовіччя — у цей час правителі переважно укладали міждинастичні шлюби, щоби зміцнити зв’язки, а це означало вигідно одружити всіх дітей володарів престолу з нащадками королів чи князів сусідніх земель та мати там вплив. Часи, в які розгортаються дії роману, — доволі буремні для королівства, події накочуються так, що героїні потрібно бути уважною до зовнішньої політики. Ось один сусідній правитель починає загарбувати землі інших, захоплюючи все більше території імперії Етерніті, тож королівство Ясміни має шукати союзників поза межами імперії, щоб покращити своє становище та відбитися від нахабного ворога. Діяти традиційно, тобто виходити заміж із політичною метою, головна героїня не хоче, тож шукає та обирає свої шляхи правління. 

Авторка зачіпає тему вибору жінки щодо заміжжя та вплітає в роман сучасний досвід. Ясміна виглядає як сучасна жінка, але вона оточена людьми, які глибоко налаштовані проти її поглядів на самостійне життя. Вони бачать шлюб як єдиний вихід у ситуації неминучої війни та не хочуть розглядати сценаріїв інших угод.

Один із кавалерів  називає принцесу пташкою, наче натякає їй, що вона може потрапити в клітку. Однак Ясміна дуже переймається своєю незалежністю і не готова бути спійманою, тож до всього ставиться обережно. Цей кавалер представляється дівчині Звіром, він замкнений у собі, холодний, жорстокий, але одного разу навіть рятує її від смерті. І хоча між ним та Ясміною не раз виникають цікаві діалоги й вони часто іронічно підколюють одне одного, авторка різними способами натякає на небезпеку таких стосунків: Звір прагне підкорити собі принцесу.

Водночас і сама Ясміна переживає кризу близькості: вона  втратила довіру до рідних, їй складно приймати тих, хто так довго її відштовхував, передовсім сестер. Її найменша сестра Долорес боїться ставати королевою, якщо зі старшими сестрами щось станеться. З середньою сестрою Беліндою було непросто завжди, бо на її характер вплинула травма від падіння з коня. Сестринські стосунки не складаються, між дівчатами прірва, і жодна не може зробити крок назустріч, тому Ясміна й відчуває самотність. Белінда показує, що знає, як має бути, як чинити «правильно»: і у правлінні, і по життю. Сестра диктує свої порядки та кидає у Ясміну фразою: «Зроблю, але заради дому, а не заради тебе», — але чи справді саме це вона має на увазі? Ці сестринські взаємини непрості, і можна тільки здогадуватися, чи Ясміна картає себе за те, що не має підтримки рідних. 

Самотужки Ясміні непросто впоратись із викликами. На початку їй не вдається ефективно керувати королівством, наче вона робить це наосліп, — часто ухвалює емоційні рішення та робить промахи. З її боку було надто інфантильно думати, що все відразу вдаватиметься так, як вона уявляла. Це проблема молодості: коли вперше зіштовхуєшся з раніше невідомим досвідом чи задачею, маєш підлаштовуватись під нові виклики і знаходити практичні рішення, бо головне — залишатись у грі, навіть якщо уникнути помилок неможливо. Протягом роману персонажка змінюється, вона переживає кризи і долає етапи внутрішнього росту: стає самостійною правителькою, ухвалює нелегкі рішення — адже в її руках життя людей — та вчиться відмовлятись від пропозицій, які видаються їй нещирими.

Авторка постійно підкреслює, що, попри фізичні труднощі, Ясміна достатньо незламна, щоб витримати всі випробування, які можуть чекати на володарку, хоча як людина вона мала би втомитись і виснажитись ще наприкінці першого розділу. За маскою сильної правительки принцеса ховає розгубленість і втому: їй здається, що якщо вона покаже слабкість, її перестануть поважати. Ускладнює становище й те, що тамтешнє суспільство не сприймає жінку у ролі керівниці. Тому принцеса живе у повсякчасній напрузі й не довіряє навіть своєму оточенню.

Але вічно жити у поневіряннях, коли, здається, всі її ненавидять і вона всіх підозрює, неможливо, тому Ясміна потроху вибудовує ближче коло довірених осіб. У моментах, коли героїня ділиться сумнівами у діалогах із такими людьми, можна простежити, якою вона стає насправді: довірливою і прямолінійною, відповідальною та достатньо сміливою, щоб іти у вогонь, але за потреби готовою відкрито радитися й перепитувати за речі, яких іще не втямила.

На основі здобутого життєвого досвіду Ясміна Девон вибудовує власну політику керування державою, скликає палати лордів, запрошує представників інших королівств на наради, охороняє землі. Але війна триває: хтось у цей самий час убиває її народ, а військо зазнає втрат. Ясміна роздумує, як об’єднати своїх людей, та активно шукає необхідні рішення. 

Однак у цьому чоловічому світі звикли не відступати у сутичках і хизуватися битвою до останньої крові. Для Ясміни такі вчинки ворога здаються грою напоказ, тому вона хоче зупинити це та змінити правила. І одне з її рішень — поставити меморіальний комплекс, який нагадуватиме про ціну війни, про тих, хто віддав свої життя за ці землі: 

«Відтепер ім’я кожного, хто віддав душу за Еверластінг, буде викарбуване у Книгах Життя, у яких до сьогодні записувалися лише ті, хто мав владний статус. Я змінюю це правило! Історія королівства повинна пам’ятати, а нащадки знати тих, хто дарував їм життя ціною власною». 

Поставити меморіальний комплекс у королівстві — це символічно. Такі увічнення пам’яті — це про те, що мешканців хочуть зрозуміти, почути, закарбувати їхні імена в історії, змінити ставлення (своє та інших) до війни.

Складно вести війну, не знаючи контексту, розуміти її хід без цілісної картини з поля бою. Ясміна ніби інтуїтивно намацує те, що можна назвати духом війни, вона починає відчувати прихильність і самопожертву людей з народу, коли на неї падає тягар влади. Вона запитує себе, чи достатньо вона зріла і готова до складних рішень та хто воюватиме проти неї. Однак королівство, яке готове напасти, маскується, героїня не знає ворогів у обличчя: «Ворог, який ховається, набагато небезпечніший за того, хто відкрито наступає».

Історія знає достатньо прикладів «троянських коней», але багато хто стикається з цим прийомом ніби вперше. Неодноразово головна героїня опиняється в ситуації відчаю, адже сила війни більша, ніж її власна: «Обвела поглядом тіла. Її почало нудити від війни. Від смерті. Від безпорадності. Чому постійно мала шукати підтримки?».

Герої роману «Ясміна. Шлях до корони» багато чого не знають про війну: як її вести чи як бути достатньо готовим до несподіваного нападу та зради. На кожному кроці головній героїні доводиться обмірковувати, що саме означає те чи те ставлення до неї з боку правителів і радників з інших королівств і що стане провокацією до нової війни. Вона — керівниця держави під час бойових дій, а тому в її поведінці так багато самопожертви та військового запалу водночас. Шукаючи своїх людей, Ясміна постійно ставить іншим запитання, на чиєму вони боці, але деяким із них складно відповісти на це однозначно. 

Історія Ясміни доволі лінійна, але іноді авторка ніби полишає героїню й повертається до неї через певний проміжок часу. Тому виникають запитання, а що ж відбувається у паузах, за якими читач або читачка не можуть поспостерігати у тексті. Наприклад, у такому «замовчанні» залишаються кілька любовних ліній Ясміни: серед них і відважний лицар, готовий для неї на все, і хлопчик-захисник, і воїн із флоту, і дипломат. Авторка не розкриває надто глибоко кожні з цих взаємин, однак усі вони мають свій добре помітний вплив на формування характеру головної героїні.

Іще однією деталлю вивчення себе для Ясміни стає повернення до її улюбленого місця, такого собі прихистку, — галявини поруч із невеликим, але глибоким озером на краю лісових нетрів. Ясміна любила гуляти там, коли була малою, і щоразу згадує це місце й роздумує, що могло привабити її до нього. Урешті ця галявина стає місцем спокою та роздумів і наштовхує героїню на просте усвідомлення, яке, втім, дуже їй допомагає в житті: не всі відразу вміють керувати королівствами, будувати кордони й оборонятися від ворогів. Люди не народжуються вправними, безліч королів зіпсувала своє становище через невміння керувати та продажних радників. Однак Еверластінг — це її дім, і Ясміна знайде спосіб, як вона зможе ним керувати. І від цієї думки в неї з’являється щире бажання набиратися якомога більшого досвіду. А з новою відповідальністю й рішеннями приходить і власне дорослішання.

Місто Деновінг. Теплий халат з овечої шерсті. Ясміна сьогодні в палаці, дивиться у вікно й сумує, що місто в багнюці. Заради чого це все? Її сприймають, як жінку, яка «зовсім не така, якими бувають жінки королівського роду». Підлеглі відчувають, що влада у руках сильної жінки, а тому задивляються на неї із захватом.  Вона говорить про себе: «Я не солдат. Я не вмію вести війну. А моє військо, мій флот… Вони певно ненавидять мене за безглузді вчинки! … Я лише хочу зберегти свій дім».

Можливо, якби принцесі жилося спокійніше, вона б написала мотиваційну книжку, схожу на «Розпали вогонь. Поради для тих, хто шукає свій шлях» Даніелли Лапорт, де би поділилась своїм досвідом у поневіряннях. Та її життя — інакше, і воно підкидає їй усе нові й нові виклики. Тож зрештою Ясміна зосереджується на тому, що найважливіше — утримати свої землі та врятувати життя якомога більшої кількості людей. Хоча, звісно, кроки, необхідні для керування королівством, і складніші, ніж здаються спочатку.