Це друга книга публіциста Євгена Лакінського, який у 2000 році переїхав до міста Квебек на сході Канади. Він змінив десяток професій у різних сферах і відвідав усі десять канадських провінцій. Спілкувався з англофонами та франкофонами (англомовні та франкомовні національні групи Канади, кожна з яких захищає власну ідентичність — прим. авт.), читав про проблеми української діаспори та досліджував історію аборигенних народів Канади, яку «неможливо читати без корвалолу». І в цій книзі автор описав Канаду, яку йому вдалося відчути та дослідити.
«Канада» є шостим проєктом у серії «Світ очима українців» видавництва «Віхола» поряд із книжками про Швецію, Ісландію, Ірландію, острів Шпіцберген та про Шлях Святого Якова (Camino de Santiago). На перший погляд, книжка може здатися поверховим туристичним путівником Канадою із розповідями про клімат, житло і транспорт. Але автор наводить глибинні факти з історії та літератури, цікаві статистичні дані, підтверджуючи або спростовуючи стереотипи про Канаду власним досвідом. Євген спілкується з читачем, ніби з давнім товаришем, якого приїхав зустрічати в аеропорт, — аргументовано, але невимушено та зрозуміло. Він не нав’язує власну думку, натомість ставить запитання, підштовхуючи до рефлексій та аналогій. Що вдалося розгледіти у книжці — розповідаємо в рецензії.
(Не)двомовна Канада
Про мирне співіснування англійської та французької в Канаді згадують майже одразу після прикладу Швейцарії, що має чотири офіційні мови. Проте ідеально двомовна Канада — не більше ніж міф. Адже 70% канадців не знають французької, лише англійську. Цікаво, що нині країною формально керує британський король. А до 1763 року Канада була французькою колонією. Але як уживаються англійська та французька в одній країні?
Ілюстрація — фото unsplash
Британці постійно намагалися асимілювати франко-канадців, заявляючи, що «вони — народ без історії та літератури». Схожий наратив просуває і російська пропаганда, стверджуючи, що Україну створив Ленін.
Офіційна заборона на вживання французької в урядових установах, судах і школах Канади була ухвалена в 1892 році. Але франкомовні не відступили і внаслідок перестрілок (хоча де-не-де і більш мирними методами) вибороли існування своїх шкіл, але лише в деяких провінціях.
А в Канаді поширювався заклик «Збережемо Канаду британською!». В приспіві неофіційного гімну згадували короля, а в кутку державного прапора до 1965-го розміщували маленький Юніон Джек (національний стяг Великої Британії). Англійською вели найбільший бізнес, а ті франко-канадці, які знали лише французьку, заробляли станом на 1961 рік найменше. Показовим є приклад тодішнього керівника головного офісу Канадських залізниць Дональда Ґордона, який був англомовним іммігрантом. На засіданні парламентського комітету він сказав, що нікого не дискримінує, а щоб отримати вищу посаду, треба мати «досвід, знання, освіту», але водночас жоден топменеджер компанії не був франко-канадцем (яких маргіналізували як могли). Тому останнім, щоб отримати бодай якусь вищу посаду, доводилось вивчати англійську.
І хоч Канада в 1982 році ухвалила Конституцію, що декларувала двомовність (із поправками попереднього року про захист французької там, де франкомовних більшість), у теперішній реальності це не зовсім так. Єдина офіційно двомовна провінція Канади — Новий Брансвік. І хоча може виникнути спокуса до ототожнення канадської ситуації з українською через певний перетин якихось історичних подій чи тенденцій, явище двомовності в нас усе ж різниться. Адже в першому випадку франко-канадці борються за можливість спілкуватися рідною мовою (без утисків англійської). Натомість нам двомовність прагнуть нав’язати ззовні, апелюючи до мови меншин — російської.
Українські діаспоряни
Якщо йдеться про зв’язок України з Канадою, то перша асоціація, яка виникає, — це українська діаспора, яка є однією з найбільших та найактивніших у світі. Але яка зовсім не така однорідна, як може здатися зі статей у медіа чи розповідей знайомих. Наприклад, є ті, хто народився в Україні, але емігрував до Канади, як-от мовознавець Ярослав Рудницький, який після переїзду наполегливо відстоював українську громаду (завдяки чому на початку 1960-х став членом Комісії з білінгвізму та бікультуралізму). А є і ті, хто народився вже по той бік океану, як Мирна Косташ — письменниця та журналістка українського походження. На базі численних інтерв’ю зі старшими українцями вона в 1978 році видала книгу «Всі бабині діти», заговоривши про реальні проблеми наших людей в Канаді. Але обоє вони ідентифікували себе як українці, і це найважливіше.
Мирна Косташ. Фото з фейсбука Diaspora.ua
У кожного українця, що переїхав протягом однієї з п’яти хвиль еміграції, були свої причини: мрія про краще життя в післявоєнний період, втеча від сталінського режиму, отримана стипендія на навчання, а в 2022 році — знову повномасштабна війна. Перших емігрантів, переважно селян, поселили освоювати не найкращі землі. І доки жінки були на господарстві, чоловіки йшли виконувати найважчу та найнебезпечнішу роботу, за яку не бралась еліта — британці. Та ще й працювали в гірших умовах та за гіршу платню.
Тоді для Канади українці були «екзотикою», нижчим прошарком та причиною упередженого ставлення. Через традиційний одяг українців називали sheepskins — людьми в овечих шкурах. І українська діаспора проявила себе не так, як уявляли англофони. Оселившись на іншому кінці світу, емігранти з України продовжували виборювати своє: створювали молодіжні спілки, осередки «Пласту» (української скаутської організації), будували церкви тощо. Ба більше — популяризували мультикультуралізм: у 1964 року Павло Юзик, як новопризначений канадський сенатор, виголосив промову «Канада: мультикультурна нація». І він надалі просував цю ідею, доки в 1971 році мультикультуралізм не визнали офіційною політикою Канади.
Звісно, були й суперечки між представниками різних хвиль еміграцій. Але навіть у Канаді вони залишались українцями за менталітетом, які, попри непорозуміння, завжди об’єднувались разом у розбудові могутньої української діаспори.
Стереотипні аборигени
Численні аборигенні народи жили тисячі років на території сучасної Канади. Спілкувалися власними мовами, вирощували квасолю та кукурудзу, мали свої культуру та релігію. Як пише Євген Лакінський, колонізатори, що прибували з Європи, спочатку ще сприймали аборигенні народи як нації, але з часом земель для всіх почало бракувати. Ставати британцями аборигени, звісно, не хотіли. Тому вже в XIX столітті лейтенант-губернатор Верхньої Канади вирішив переселити їх «подалі від білих людей». На них, як і на всіх не-британців, позирали звисока та вважали відсталими.
Отже, живучи в ілюзіях про дикунів, завойовники вдалися до більш жорстких методів. Вони відправляли дітей аборигенів у спеціальні інтернати, караючи за прояви їхньої ідентичності — мову та культуру. Ті, кому пощастило більше, повертались до своїх сімей, але вже без знання рідної мови. Погані умови проживання в інтернатах сприяли поширенню хвороб і високій дитячій смертності (так, наприклад, у 2021 році було знайдено 215 непозначених дитячих могилок біля колишнього інтернату в Британській Колумбії).
У медіа, кінематографі, сфері розваг існує архетипний образ індіанців, породжений уявою жителів Північної Америки. Діти змалечку перевдягаються в індіанців, імітуючи «дикуваті» рухи та вигуки. Усе це — після ігор, книжок, вистав зі стереотипним зображенням індіанців. Життя в обмеженнях (соціальних, юридичних тощо) створило проблеми в резерваціях: бідність, різні види залежностей і навіть нестача питної води. Як наслідок, аборигени шукають кращого життя в містах. Але без знання мови, достатньої професійної підготовки та фінансів вони застрягають у своїх «гетто». Водночас інші мешканці міст вважають, що це не соціальна, а расова проблема. Як зазначає автор, особливо актуально це й зараз у Саскачевані, Манітобі та на заході Онтаріо.
Яка вона — та далека Канада?
Справа в тому, що відповіді на це запитання немає. Точніше, є, але в кожного вона власна. Із усе глибшим зануренням в історичні факти та культурне формування країни загальна інформація наприкінці книги стає відголоском багаторічної історії.
Ілюстрація — фото unsplash
Використовуючи просту мову та зрозумілі аналогії, Євген Лакінський подає безцінний пласт історії боротьби за право на існування української ідентичності в Канаді, яку вів кожен, хто вважав себе українцем. Автор зізнається: «Я не зможу розповісти про неї [діаспору] краще, ніж Докія Гуменна в її “Вічних вогнях Альберти” чи Ярослав Рудницький у його книзі “З подорожей по Канаді 1949–1959”».
Автор розвінчує поширені міфи про «канадську мрію»: поринає в історичні аспекти расової нерівності, складну долю аборигенних народів у резервації та утопічну ідею двомовності. Незважаючи на те, що Канада розташована в іншій частині світу, автор намагається наблизити її до українських читачів. Він показує становлення української діаспори, яка вже понад 120 років популяризує українство в Канаді. Як наслідок, у 1991 році Канада однією з перших визнала незалежність України. А в березні 2022-го започаткувала спеціальну урядову програму прихистку громадян України під час війни (CUAET).
