Місяць: Жовтень 2024

27 вересня у Хмельницькому в межах літературно-перекладацького фестивалю Translatorium відбулося відкриття фотовиставки Дзвінки Пінчук «Чи має мова ПТСР?». У ній фотографка разом із кураторкою виставки Веронікою Ядухою міркують про зміни, які сталися в мові в умовах війни, як звичні слова набули нових значень, а метафори редукувалися через свою недоречність. Поштовхом до цього проєкту стала участь Дзвінки Пінчук у воркшопі в Сараєво, який відбувся за підтримки фонду WARM. Тоді в столиці Боснії та Герцеговини зібралося двадцять українських діячів та діячок культури, щоб поміркувати про довгострокові впливи війни на всі сфери людського життя. 

У межах воркшопу фотографка збирала свідчення боснійців про те, як війна змінила їхню мову, які фрази та значення слів увійшли в активний ужиток тоді і лишаються в ньому досі, а що вже забулося. Цей матеріал і став основою виставки «Чи має мова ПТСР?». До розмови на відкритті долучився і директор фонду WARM, боснійський фотокореспондент Дамір Шаґоль, який був солдатом на війні в Боснії, а пізніше тривалий час працював у Reuters, висвітлював кризові події та конфлікти у світі. За один із таких фотоматеріалів він отримав Пулітцерівську премію у 2018 році. 

Ми поговорили про звуження мови як неминучий процес в умовах війни, плідність та небезпеки у порівнянні війн, довіру до фотографій сьогодні та виставку «Чи має мова ПТСР?». 

Дамір Шаґоль: Інституція WARM Foundation працює з мистецтвом, репортажами та памʼяттю, повʼязаними з конфліктами. Ми почали працювати у 2012, на двадцяті роковини війни у Боснії. Це була велика зустріч людей, які були репортерами, журналістами або ж працювали в схожий спосіб у Сараєво під час війни у 1990-х. Ми розуміли, що місто стало місцем народження цілого покоління журналістів та письменників, які були свідками війни. Така сама генерація утворилася під час війни у Вʼєтнамі, таке саме покоління репортерів зараз формується в Україні. Проте Сараєво — це також простір, де зберігається памʼять попередніх воєн і де криза триває і досі. Саме тому фундація міцно вкорінена в місто. 

Щороку ми проводимо воркшопи у WARM acadamy для молодих людей, які роблять визначні проєкти, щоб вони представили їх в освітньому середовищі. З початком російсько-української війни ми робили проєкти, повʼязані з нею, зокрема я досить часто приїздив до Києва, а декілька людей із команди постійно перебувають у Києві. Тому ми подумали, що нашим українським колегам було б корисно приїхати в Боснію, щоб побачити подібний конфлікт через тридцять років після його початку, як загоюються шрами, що відбувається з людьми, з економікою, культурою та, врешті, з мовою, яка теж страждає від війни.

Дзвінка Пінчук: Нам цей воркшоп дозволив дослідити, з якими проблемами ми можемо зіткнутися в майбутньому. Хтось міркував про схожість двох воєн, хтось, навпаки, про відмінності, про те різне, що в нас не повториться у звʼязку з багатьма чинниками. Кожен досліджував цікавий йому аспект, у моєму випадку — мову. Це було чимось схоже на спробу зазирнути крізь вічко дверей у майбутнє, звісно, трохи викривлене.

Було дуже важливо подивитися на місто, яке пережило облогу, відчути його близькість до України через пережиту війну, навіть якщо вона закінчилася майже 30 років тому. 

У Сараєво я вперше відчула безумовний контакт із людьми за кордоном суто на рівні цієї травми війни. Від спілкування з боснійцями у мене склалося враження, що закінчення війни в Боснії нагадувало радше зашивання рани брудними нитками. І все з часом, в принципі, зрослося, але залишилася інфекція: чимало нерозвʼязаних питань, захованих образ та конфліктів, із якими треба ще працювати.

Дзвінка Пінчук: Із початком повномасштабного вторгнення я працюю здебільшого на Сході з іноземними виданнями, як-то The New York Times, The Daily Mail, Der Standard. Проте до того моя діяльність переважно була пов’язана з мовою та літературою. Я була грантовою менеджеркою в House of Europe від Goethe Institute, працювала тісно з видавцями, з різними книжковими подіями, весь цей час займалася літературним перекладом. Тому в мене такі близькі стосунки з мовою. В умовах війні вона редукується, тобто її функціонал зменшується, метафори зникають, все чітко, зрозуміло й однозначно. Особливо це помітно в розмовах із військовими, проте й у цивільному житті можна побачити те саме звуження значень слів.

Крім того, для мене це особиста тема, бо на початку повномасштабної війни я втратила звʼязок із мовою, він і досі заслабкий та роздрібнений. Як телефонний сигнал, який треба ловити десь нагорі. Я часто в думках повертаюся до часу, коли звільнили Ізюм і ми туди приїздили робити матеріал. Там є гора Кременець, на яку всі сходили ловити звʼязок, бо інакше неможливо було зателефонувати з міста. Часом маю відчуття, що ловлю зв’язок з мовою так само як ті люди на горі. І переважно мені це не вдається. Саме тому тепер я зосередилась на фотографії і намагаюся комбінувати її з текстами. 

Дзвінка: Я подавалася на проєкт WARM Foundation зі списком планів та ідей, але потрапивши у Сараєво відчула, що ця тема наразі важливіша для мене. Насамперед концентрувалася на слуханні та спілкуванні з людьми: з письменниками, поетами, дослідниками мови, перекладачами. Щодо останніх, то багато хто з них в умовах війни перекваліфікувався, наприклад, із художнього перекладу на роботу з військовими, із миротворцями ООН, допомагали їм порозумітися. Тобто зредукували не лише свою мову, а й діяльність, звузили її до потреб війни. 

Світлини долучилися до цього проєкту незаплановано. Я завжди беру з собою фотоапарат, постійно знімкую все і всіх, це вже частина мене, тому так мимоволі вдалося поєднати журналістику, фіксерство та фотографію. Світлини спершу були способом фіксувати людей, із якими я говорила, новий простір довкола, відгомін війни, яка закінчилася 29 років тому, але досі відчувається в Сараєво. Інтервʼюерів я фотографувала почасти на пам’ять, почасти зі сподіванням, що потім буде змога це десь використати. І лише тоді разом з кураторкою Веронікою Ядухою нам удалося опрацювати матеріал і зібрати з нього виставку. 

Ця експозиція у Хмельницькому художньому музеї — фрагмент загальної мозаїки, яку я потроху збираю. І цей фрагмент не про Україну, а про Боснію. Це незнайома для нас оптика, через яку можна подивитися на світ під іншим кутом, або ж трохи криве дзеркало, в якому можна частково побачити себе.. Звісно, матеріал з Боснії не буде не зможе відобразити нашу дійсність, але дозволить подивитися на нашу мову з певної дистанції. 

Дзвінка: Я спілкувалася з багатьма жителями Сараєва, і майже кожен з них казав, що облога міста дуже вплинула на них, майже кожен другий потім мав ПТСР. Пізніше я шукала точні цифри, але не знайшла, та і навряд чи тоді хтось міг вести детальну статистику. Та я замислилася про те, як же багато людей мали ПТСР після облоги і наскільки це вплинуло на їхню мову. А тоді і виникло питання, звісно, радше на метафоричному рівні, чи може мова мати ПТСР. 

Коли я спілкувалася про посттравматичний синдром з військовими психотерапевтами, мені дуже сподобалася одна думка, що для того, аби давати раду з ПТСР, треба сприймати це не як якийсь чужорідний об’єкт у твоїй голові, якого треба позбутися, а як частину себе, яка з часом може зникнути, а може і ні. Тобто це проживання травми, і з цим треба навчитися давати собі раду. Мені здається, що це також стосується мовлення, в яке в умовах війни потрапляє багато нових слів. Крім того, може змінюватися структура, сенси, значення вже знаних слів. 

Дамір: Під час війни з мовою відбувається те саме, що з усім суспільством: вона дестабілізується. В умовах кризи розбалансованим стає саме життя: здоровʼя, карʼєра і, звісно ж, мова. Закономірно, що такі умови спонукають до змін, зокрема ідентичнісних, які ви як суспільство нині переживаєте. Тому і зʼявляються цілі низки нових слів, вони стають відомими та вживаними, бо важливі в такі часи. А потім вони лишаються в мові, бо були з вами у визначальний період історії.

Я не сказав би навіть, що така мова потребує відновлення, бо ж усе змінюється і не можна повернути те, що було раніше. Бо в такому разі мова не відповідатиме суспільству, яке пройшло крізь зміни. Уявіть, що ви пережили шторм. На вашому тілі точно лишилися порізи, які потім стануть шрамами. Звісно, їх можна буде загримувати, але вони все одно залишаться на тілі. Те саме і з мовою.

Дзвінка: Коли ми почали планувати виставку, спершу думали зробити дві частини: про Боснію та про Україну, бо на мовному рівні я досліджую обидві країни. Проте ми зрозуміли, що це може призвести до небезпечного зіставлення двох війн. А вони направду геть різні: у них різні передумови, перебіг, обставини. Там, звісно, є деякі паралелі, наприклад у тому, як працювала пропаганда, проте порівняння цих воєн — це небезпечна стратегія.. Тим паче на тлі постійних маніпуляцій у зіставленні нашої війни з війною Ізраїля та Палестини. Тому, щоб на цій слизькій стежці не підковзнутися, ми відмовилися від української частини виставки. 

Дамір: Схожості в тому, як триває війна сьогодні в Україні і як це було в Боснії, справді не так вже й багато. Але окремі стадії справді подібні, бо війна живе своїм життям: перша фаза сповнена ентузіазму, тоді певне сповільнення, а за ним приходить утома. І на різних стадіях суспільство або ж окремі митці проживають схожі емоції. Можливо, тоді в нас було трохи більше надії, що все закінчиться дуже швидко, та тепер ми знаємо, що ні. Тому ці дзеркала, в яких українці можуть побачити свої відбитки, — це те, для чого митці приїхали в Сараєво.

Є ще одна річ, дуже схожа, — це очікування того, що світ матиме повне розуміння ситуації. Коли на початку війни в Україну почала надходити перша західна зброя, ми були дуже щасливі, тому що так і мало статися. Та разом з тим жартували (хоч це і не дуже смішно), що якби ми мали хоч десять відсотків цієї підтримки, війна була б коротшою, загинуло б менше людей. І те саме відбувається тепер в Україні: допомога не буде доставлена вчасно, бо вже занадто пізно, щоб казати «вчасно».

Дзвінка: Я спілкувалася з перекладачкою, яка працювала під час облоги Сараєва з іноземними солдатами, що приїжджали з силами НАТО, ООН. Вона розповідала, що з початком повномасштабної війни в Україні мимоволі почала думати про те, що треба збирати речі і готуватися, бо якщо почалась війна в Україні, то недовго вже й до війни у Боснії та Герцоговині. . Це було для неї мікроретравматизацією, далеким відгомоном того, що колись відбулося і що знову може повторитися. На рівні цієї травми простіше знаходити контакт, відчувається спорідненість із боснійцями. Тож коли я говорила, люди мене підтримували, ділилися своїми історіями, переживанням війни. Було відчуття безумовного розуміння.

Дамір: Ми у фонді демонструємо українцям розуміння та певну солідарність, які самі воліли б мати, коли почалася наша війна. Ніхто не хоче жити вічно поряд із найогиднішим сусідом, та, на жаль, доведеться. У нас така сама ситуація із Сербією. І цього не зрозуміють, наприклад, у Німеччині. Вони можуть приїхати в Київ і запропонувати будь-яку допомогу, але не в проживанні травми. Що робити зі шлюбами, які розпалися? Що сталося або станеться з дітьми? Якими будуть наслідки для освіти? А чим закінчиться масштабна міграція? Ми не знали, що з цим робити, і припустилися багатьох помилок. 

Дзвінка: Мене дуже зачепила одна особливість у спілкуванні з боснійцями. Люди казали, що під час війни у їхній мові з’явилось чимало незвичних виразів та слів, але вони вже нічого не памʼятають. Поетка Адіса Башич розповіла про дієслово odraditi, яке імплементувалося в мову у воєнний час і міцно там укорінилось аж до тепер. Це була частина військової лексики, яка перекочувала у повсякденну мову. І коли інші боснійці не могли згадати жодного впливу війни на мову, я питала їх про це дієслово, а вони дещо розгублено погоджувались, мовляв, що справді, було таке. Це фрагментарне пригадування показало, якою короткою є лінгвістична памʼять, як, власне, і будь-яка памʼять. Тому на виставці також є куточок, у якому можна залишити нотатки про зміни власного лексикону, поділитись з іншим своїм досвідом. Це спосіб, з одного боку, розпочати певний діалог із людьми, які вирішили відвідати експозицію, спосіб дозволити їм також долучитися, поділитися своїми рефлексіями, а з іншого — можливість для них пригадати і зафіксувати зміни, поки вони ще «свіжі». Для мене це дуже цінний елемент, я б сказала, це тридцять відсотків сенсу цієї виставки

Дамір: Мову можна порівняти з течією води, бо зміни в ній так само неможливо спинити. Якби десять років тому хтось сказав вам, що ви не почуєте жодного слова російською у своєму повсякденному житті в Україні, ви б навряд чи в це повірили, проте зараз така перспектива вже здається цілком імовірною. Крім того, мова може бути метафорою, крізь яку ви бачите суспільство в цілому, тому завдяки її аналізу можна встановити, як змінився соціум. Якщо мова стала брутальнішою, то такі самі метаморфози сталися з її носіями; якщо вишуканішою, то відповідні зміни відбулися в суспільстві. Тож можна створити портрет соціуму, проаналізувавши тільки його мову.

Дамір: Фотографія, як і мова, змінюється, і так само її сприйняття. Скажімо, двадцять років тому ми бачили порівняно небагато фотографій, які робили переважно журналісти. Тоді як сьогодні щодня ми бачимо сотні знімків, які надходять із різних джерел — і більшість із них ненадійні. Річ у тім, що тепер сама по собі фотографія, яка б вона красива не була, нічого не означає. Особливо це помітно в документалістиці. Раніше було важливо, наскільки фотографія якісна, але також хто її зробив, наскільки можна довіряти цьому джерелу. І якщо обидві ці величини додати, вийде сукупна оцінка світлини. 

Сьогодні обидві системи оцінювання збережені, проте змінюється вага кожної з них. Тепер ми не додаємо якість фотографії до її авторитетності як джерела інформації, а множимо одне на одне. Тобто, навіть якщо фотографія буде дуже красива або ж дуже сильна емоційно, але до її авторів буде нуль довіри, то і фінальна оцінка буде теж нуль. Чому так? Бо сьогодні є безліч способів підробити світлину або ж змінити до невпізнаваності, тому достовірність стає ключовим фактором.

Насамперед тому, що сам факт існування фотографії вказує на те, що її автор був свідком того, що зафіксував, бо в іншому разі світлини просто не було б. Тоді як записані свідчення часто належать до категорії «приблизного», тобто авторської інтерпретації почутого, а тоді ще й тлумачення кожного з читачів. 

До того ж документування через фотографію є важливою частиною нашого повсякденного життя. Ми знаємо про фотографії більше, а тому нам легше їх читати. Так, моя мама, якій вісімдесят, грається з фільтрами та глибиною різкості, коли фотографує онуків на памʼять. Для неї це звична справа, вона майже експерт у фотографії.