Літературна премія «Смолоскип»: 10 поетичних збірок, на які варто звернути увагу

За внутрішнім відчуттям, збірка Богуслава Поляка «Тирлище» затаїлася десь між листопадом і груднем — у цій тонкій межі паморозі й дотику. Верлібри Поляка не прочитуються, а радше видихаються холодним повітрям, і так «повз щогли ворсинок ковдр // сочитиметься грудень // стрибаючи навмання». Тут дисперсія (розсіювання, розшарування образу) та синестезія (асоціативне сприйняття одного відчуття через інші — наприклад, відчуття кольору на смак чи звуку як температури), тут асонанси й алітерації (нагромадження однакових голосних і приголосних звуків відповідно), тут концентрація на людині та на природі — усе це працює як система світогляду і як поетичний стиль.

Питання: У книзі Богуслава Поляка натрапляємо на неймовірну метафоричну щільність, герметизм, коли в одному тексті сконденсовано так багато метафор, алегорій та образів, що тільки над одним віршем можна сидіти днями, добираючи влучних інтерпретацій. Чи можливий зараз у поезії такий метафоричний герметизм, як у Богуслава Поляка?

Відповідає Ростислав Семків: Герметизм у поезії можливий завжди. При цьому вона не коливається між прозорістю та непрозорістю, як вважали сто років тому, — радше «більш зрозуміла» та «менш зрозуміла» її версії постійно співіснують. Комусь хочеться миттєвих прозрінь, підсумованих влучними поетичними максимами, а інші шукають складних метафор, за якими сенс хіба вгадується. 

Зараз так і не скажеш, яке бачення домінує. Адже є ще й ті, хто взагалі не сприймає поезію як шанс проникнути в істину й бачить її як засіб помножування парадоксів. Богуслав Поляк точно метафорист, і видається, саме такий тип поезії більше цінують ті, хто в ній начитаний. Відповідно, «Тирлище» — це збірка не для разового читання, а, вочевидь, для повернень, коли з кожним разом цілком вдасться помітити нові її грані та вловити раніш не помічені сенси.

Мозаїка з київських закутків, психоделічних отруйних рідин, рвучких рядків. Довгі речитативні верлібри. Приречена погоня за молодістю в пізньому стилі французького сюрреаліста Поля Елюара — коли весь світ розшаровується на яскраві образи, між якими плине життя. Усе це про збірку Антона Полуніна «Волосся». Вірші тут нанизуються сенсами й метафорами, які вражають своєю нахабною відвертістю, голою гостротою і надірваністю, яка здатна «прорвати пухир // сенсорности».

Питання: Антон Полунін пише: «в україні немає авангардистів // немає літератури». Чи можна вважати це правдою тепер, коли з’явилася авангардна збірка «Волосся»?

Відповідає Ростислав Семків: Ми цілком можемо не вірити критянам, що б вони там собі не казали. Епатаж — це не та штука, про яку має судити причетний. Комусь верлібри видаються вже доволі зужитою формою, а для інших — вони навіть вияв неповаги до поезії чи просто свідчення невміння римувати. Речі, які дратували на початку минулого сторіччя, зараз цілком прийнятні, проте, звісно, не для всіх. Веду до того, що епатаж, апріорі притаманний авангарду (аякже, адже авангард покликаний рішуче поборювати застарілі форми висловлювання!), цілком може самими його авторами сприйматися як щось тривіальне й… необразливе. Вочевидь, все залежить від уявлення про поезію чи взагалі літературу, які має читач або читачка.

Антон Полунін пише достатньо жорстко (а в образі соліста гурту «Джеронімо» ще й виглядає достатньо виклично), щоб завести в стан крайнього роздратування прихильників «красивого слова» та «майстерної рими». Чи ставить він собі це за мету? Не так важливо. Інша справа, що в наш чи то постмодерний, чи вже метамодерний час поріг толерантності до спалахів іншості значно вищий. Тому Полуніна врешті не спіймає жодна «поліція доброго смаку», а вдячні прихильники радо чекатимуть на всі наступні його пісні та тексти.

Голландський кут — це фотографічний і кінематографічний прийом, коли в зображенні завалюється горизонт. І от якщо подивитися на збірку «Голландський кут» під голландським кутом, то все остаточно перевернеться з ніг на голову. Зрештою, сам поет перевертає так з ніг на голову свою збірку: типову римовану високочолість він знищує іронічною верлібристикою, стереотипний пафос долає епатажністю, а надмірну поетичну самозануреність перемагає відкритістю. А втім, Ігор Мітров робить усе це, використовуючи тонке чуття мови.

Питання: Чи можна вважати викличність у збірці Ігоря Мітрова окремим художнім засобом, стилістичним прийомом?

Відповідає Ростислав Семків: Власне, Ігор Мітров не стільки викличний, скільки різноплановий. Врешті, щодо всіх переможців та переможниць смолоскипівського конкурсу можна сказати, що вони хороші метафористи. Здається, це константа, що домінує над формою. Думаю, навіть надійшов час укласти такий собі словник їхніх метафор; якщо це не зробить хтось зараз, то потім впорається штучний інтелект. Переконаний, якщо йому згодувати всі збірки, видані «Смолоскипом», то він і сам почне комбінувати незлецькі вірші. Адже в кого йому ще вчитися, як не у справжніх поетів і поеток?

Поезія Ігоря Мітрова найперше справжня. Тобто ми, читаючи, розуміємо, що цей поет не кривляється й не думає про кон’юнктуру, як багато хто (з-поміж не смолоскипівських лауреатів). Він завжди щось каже про життя, про якісь його важливі грані та злами. Парадоксальний, бо й життя парадоксальне, схильний до прозаїзмів, бо й життя загалом проза. Особливо зараз, коли йому, як і, до речі, Полуніну, як і багатьом іншим нашим поетам і поеткам, доводиться писати в окопі. Мітров потужний, і ми ще не раз про нього почуємо.

Збірка «Осоте!» Мирослава Лаюка — це сплетення людської та рослинної тілесностей, таке щільне, що вірші звідти, либонь, можна відчути на своїй шкірі — або під нею. А ще це сплетення міського та карпатського тексту, сплетення авторського стилю й інтермедіальності, сплетення верлібру й рими, сплетення самозануреної рефлексії та розчинення власного Я в природі. Це безперестанне й усеохопне сплетення сплетень, «як зерно від землі — // що більше уверх пагоном // то більше униз корінням».

Питання: Чому I премія «Смолоскипа» — така рідкість і чому «Осоте!» Мирослава Лаюка вартує I премії?

Відповідає Ростислав Семків: Першу премію в «Смолоскипі» присуджують, коли всі троє в журі однозначно вражені прочитаним рукописом. І на тому рівні вже й не скажеш точно, що саме вражає найбільше. Часто трапляється, що читаєш вірші й вони начебто непогані, ба, серед добірки трапляються й вельми сильні, але в єдину книжку чомусь не складаються — або й просто замало яскравих. Натомість «Осоте!» не лише була цілісною, вона просто зрушувала всі фібри сприймання якоюсь особливою енергетикою. Карпатською, чи що?

Можливо, справа дійсно в екстремальній вегетації, притаманній тим горам. Все там рішуче пробиває собі шлях, проростає, чіпляється за голе каміння й спонукає його зеленіти. Це наче якась розпачлива й невтомна боротьба за життя, а у випадку з поезією — ненастанний драйв докричатися, бути почутим. У нашій літературі то тут, то там час від часу виникають естетичні феномени, поетичні гурти та літературні групи, але Карпати продукують поезію постійно — досить хоча б трохи там побути… й забуті тіні оживають. А що Лаюк? Він, як і Тарас Мельничук, Василь Герасим’юк, Василь Карп’юк, носій потаємного коду тих гір. Це ще треба взнати, чи він з гадюками часом не говорить.

Що буде, якщо дивитися на світ як на партитуру? Буде збірка Єлизавети Жарікової «Мурахи Йоганна Себастьяна». Тут є різні композиції — мажорні та мінорні (хоча других, здається, таки більше), замальовки спонтанних мелодій, сублімоване в нотний стан дитинство, ритми, рими і верлібри. І саме цими звуками пронизане єство світу, саме ці вірші не дають йому остаточно стихнути. Тому-то лірична героїня і жахається: «я не знаю як зупинити цю музику».

Питання: Чи були б у Йоганна Себастьяна мурахи, якби він прочитав цю збірку?

Відповідає Ростислав Семків: Безсумнівно. Це взагалі дуже плідне поєднання, коли творчість відбувається на межі відмінних мистецтв. Хоча чому відмінних? Поезію якраз часто й бачать своєрідною висловленою музикою: мовляв, емоція, що панує в музичних творах, набуває плоті слів і перетворюється на поезію. В будь-якому випадку, це дуже добрий симбіоз, що може обернутися багатьма цікавими знахідками.

Власне, такою і є поезія Єлизавети Жарікової: крізь неї постійно чуєш музику. При цьому авторка лише задає первісний тон звучання — наче налаштовує всі свої вірші невидимим камертоном, — а далі ми вже чуємо численні відлуння музичних фраз повсюдно. Врешті, Йоганн Себастьян у неї ще й досвідчений контрабандист, а такі вміють приховувати поміж звичних речей найцінніше й вирізняються неабиякою впертістю в досягненні своєї мети. Дуже цілісною та натхненною є її поезія — як і сама поетка.

Збірка як доконаний міф про народження і кінець світу. Збірка як перформанс. Як візуальний код. Книга «Рубати дерево» Дарини Гладун, витворена із сув’язі графічних символів і герметичної поезії, побудована за принципом шляху вздовж кілець символічного дерева життя, постає як цілісний артпроєкт, сприйняття якого виходить за межі суто процесу читання.

Питання: Чи можна вважати «Рубати дерево» ренесансом графічної поезії, де малюнок, створений за допомогою літер і символів, важить не менше, ніж сам текст?

Відповідає Ростислав Семків: Тут можна продовжити розмову про плідність меж та периферій: принагідно перетинаючись, різні мистецтва можуть витворювати цілком нові естетичні кластери. Втім, у випадку із зоровою поезією вже існує потужна традиція — принаймні в нашій літературі. Від барокових іграшок Івана Величковського до футуристів і ще далі. Дарина Гладун вивчала візуальну поезію як науковиця і використовує її спадок як мисткиня.

Щобільше, через оту залученість візуального компонента вірші Дарини Гладун набувають перформативності, тобто діють, наче кличучи вийти за межі сторінки. Тому й не дивно, що наступним кроком розвитку її таланту став перформанс як окрема практика пошуку сенсів через симбіоз не лише слова та зображення, але й руху, окремого жесту як виражальних засобів. Тобто її поезія увиразнюється візуально не лише на сторінці книги, але й у реальному часі та просторі.

Цинічна історіософія вустами месій, самогубців і хуліганів. «Цитатник» акумулює в собі зухвалу прямолінійність, ліричну щирість, вуличний вітаїзм і молодечу іронію — усе це закладає домінанти творчості Сергія Жадана як літературного феномена. Зрештою, саме так стрімко і впевнено вийшов стиль поета з полотна тогочасної літератури — як і «З старого під’їзду крізь розбиті двері // Вийшов рожевий дегенерат».

Питання: Ця збірка є першою відзначеною премією «Смолоскип». Відтоді Сергій Жадан — чільний український поет, а «Смолоскип» — чільна українська поетична премія. Як можна оцінити цей шлях — і премії, і Жадана, — враховуючи цю ранню точку «Цитатника»?

Відповідає Ростислав Семків: Постійна присутність літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» є маркером певної стабільності нашої сфери письменства крайніх 30 років. Власне, у 1993-му конкурс було оголошено вперше й у 1994-му було названо імена найдавніших лауреатів, а ще за рік з’явилися й перші їхні книжки — зокрема й «Цитатник» Сергія Жадана. Конкурс відтоді змінився мало: в журі так само троє осіб, хоча його склад час від часу змінюється. Зараз усі троє в журі колись брали участь у конкурсі — програвали та врешті були серед переможців [нинішній склад журі конкурсу: Ростислав Семків (III премія за поетичну збірку «Діаріуш № 1» 1998 року і II премія за збірку літературно-критичних есеїв «Фрагменти» 2000 року), Олена Гусейнова (II премія за поетичну збірку «Кімната без чотирьох» 2005 року), Мирослав Лаюк (I премія за поетичну збірку «Осоте!» 2012 року) — І. Р.]. Ми й далі читаємо й оцінюємо тексти, не бачачи імен авторів та авторок рукописів, і в цьому також певна стабільна справедливість відбору.

Натомість Сергій Жадан як автор значною мірою змінився: він уже не лише поет і не лише авангардний поет — навпаки, його сьогочасна поезія пройнята серйозністю й навіть профетичними (пророцькими — І. Р.) мотивами. Втім, його насмішкуваті й гострі інтонації також набули нового вираження — так з’явилися «Жадан і Собаки». Окрім того, Сергій став одним із найкращих сучасних українських романістів. Що особливо приємно, він завжди визнає, що смолоскипівський конкурс дав йому добрий старт. Відкривати нові імена й досі є нашою місією. За кілька років більшість сьогочасних переможців та переможниць конкурсу стануть відомими авторами й авторками — у цьому ми однозначно впевнені.

У своїй збірці Катерина Калитко римує не стільки слова, скільки сам світ, конденсований у мові. Її рядки створюють плавний, але водночас стрімкий потік поетичного враження, і той, хто гортає ці сторінки, несамохіть вливається в той потік, аж не хочеться приставати назад до берега. «Портретування асфальту» — це про вихід версифікації з ореолу суто формального інструменту; це про те, як версифікація може бути елементом світогляду, про те, як вона видобуває сугестійний матеріал із плину життя.

Питання: Від премії «Смолоскипа» до останньої Шевченківської премії — поетичний голос Катерини Калитко, либонь, один із найсильніших у нашій сучасній культурі. Чи можна почути обертони цього голосу в «Портретуванні асфальту»?

Відповідає Ростислав Семків: Катерину Калитко від початку всі вважали сильною поеткою. Здається, в неї просто немає слабких віршів чи навіть зайвих рядків. Усі її збірки — це тривала розмова самозаглиблення, причому не лише для авторки, але й для тих, хто бере її книги до рук. Це надзвичайно серйозні проникнення в сутність речей та емоцій, заплетені в течію неймовірних метафор, а тому вони не до кінця прояснені від початку й потребують вдумливого сприймання та повного занурення. Багатьом таке вглибання може видаватися надто напруженим та навіть страхітливим, проте це і є справжня поезія. Безперечно, Катерина Калитко — це один із топових голосів сучасної української поезії.

Шевченківська премія для Катерини Калитко була закономірною. Премію вручено справедливо, якщо ні в кого з учасників літпроцесу та тих, хто активно цікавиться літературою, не виникає сумнівів у рішенні комітету; й у випадку з присудженням Національної премії Катерині Калитко таких сумнівів не виникало. Це, до слова, свідчення ще й того, що зі смолоскипівським журі також усе в порядку й обрані ним лауреати й лауреатки пізніше продовжують рухатися до ще більшого визнання. Врешті, й інші переможці конкурсу давніших років — Тарас Прохасько та Маріанна Кіяновська — також отримали свою Шевченківку, і ми маємо всі підстави вважати, що з-поміж тих, які перемогли пізніше, але зараз залишаються активними в літпроцесі, ще багато хто здобуде найвищу державну відзнаку в царині літератури чи публіцистики. Можливо, розпочинається ціла нова епоха, коли Шевченківську премію раз по раз почнуть отримувати смолоскипівські лауреати й лауреатки.

«Червоні чоловічки» — це багатогранна лірика, що випромінює теплові хвилі, і ці хвилі зрештою резонують у внутрішніх обширах читача. Погляд Юлії Стахівської пронизує водойми, повітря, міста, увесь світ, поцяткований людськими долями, занурюючись углиб значень, мови та асоціацій. Власне, а «що нам лишається окрім як проходити крізь прекрасну суть // усіх речей»?

Питання: Як Юлії Стахівській вдається перетворювати сам світ на поезію?

Відповідає Ростислав Семків: Власне, саме питання дуже чітко окреслює своєрідність поезії Юлії Стахівської: світ, що перетворюється на вірш, конденсується в окремому рядку. Тут знову випадає говорити про метафору як про центральний концепт поезії та яскраву демонстрацію майстерності поетки чи поета. Люди бачать речі — поети та поетки прозирають у їхні сутності. Прочувають найтонші зв’язки між речами, невидимі для стороннього ока. Метафори в Юлії Стахівської досконалі, проте так — відштовхується вона від речей знайомих і зрозумілих. Ми повсякчас опиняємося в ситуації перевідкриття буденних станів, довкола яких, як виявляється, двигтить ціла сфера вражень і значень. Так знак стає символом, а з речі народжується образ. І в такому перетворенні та перевідкритті світу Юлія Стахівська вкрай майстерна.

Більше того, її бачення поліфонічне, бо стосується не лише поезії. Вона також художниця й тому бачить світ не лише в словесній оболонці, але й як безпосередньо сприйняті обрис і барву. Це веде й до ще дальших синтетичних проєктів — саме таким є її дитяча книжка «Таємниця Могилянки і зниклий ключ», у якій синтезовано детектив, містику, історичну та культурологічну студії. Врешті, Юлія Стахівська не лише творить, а й осмислює та досліджує поезію: саме так постала укладена у співпраці з Олегом Коцаревим антологія «Українська авангардна поезія: 1910–1930 роки».

Нарочита візуальна викличність, жилки іронії, що проступають з рядків, на позір маргінальні ліричні герої, пульсування різних обсягів і концентрацій, чергування верлібрів і силабо-тоніки. У збірці Дмитра Лазуткіна все це стає цілісною поетичною системою координат ранніх нульових, цілісним світом зухвалих і парадоксальних образів, поверх якого — мова поета. І в такий спосіб ця мова стає живицею дійсності.

Питання: Чим є ось цей іронізм, що вростає із побутового, звичайного життя в тіло поезії: специфікою стилю Дмитра Лазуткіна чи специфікою голосу тієї епохи?

Відповідає Ростислав Семків: Дмитро Лазуткін є ще одним поетом, який давно з нами й віддавна знайомий багатьом. Вочевидь, у нього, з-поміж смолоскипівських авторів, найбільша кількість віршів стали піснями. Це чемпіон любовної лірики, чиї рядки завчали й завчають напам’ять не лише екзальтовані юнаки та юнки, але й поважні актор(к)и столичних театрів. Зараз його поезія, згідно з вимогами часу, мілітарна та жорстка. Словом, він, як ніхто інший, уміє відчути настрій та емоцію — нерв доби, в якій пише. Якщо ми про нову щирість, то ми найперше про Дмитра Лазуткіна.

Попри наявні верлібри, Дмитро Лазуткін має значний хист саме до римованої поезії — і це знову про емоційність та накладання вірша на уявлення читачів про вірш. Відтак, цей поет має всі шанси знову й знову переутверджувати свою присутність та популярність у літпроцесі — буквально бути там завжди. Що ж до його іронії, то вона також пов’язана зі щирістю: так людина з певним досвідом реагує на речі тривіальні й неглибокі, а в досвідченості Дмитра Лазуткіна сумніватися не доводиться.

Це, ясна річ, далеко не повний перелік смолоскипівських збірок, котрі вартують уваги й прочитання. Але погляду на самі лише згадані тут книги цілком достатньо, аби оцінити яскравість їхніх спалахів в обширах нашої літератури. Такий діахронний зріз, завдовжки у чверть століття, показує читачам динаміку сучасної української поезії: рими стає менше, але вона все ще присутня і не дає верлібрам простору для повної домінації; сутність епохи тепер передається через внутрішні світи поета і його ліричного героя, а не навпаки, як було на межі століть, коли радше внутрішній світ накладався на переживання доби; епатаж уже не епатує, а «нерв доби» більше не реагує на риторичний і повчальний пафос текстів. Одне слово, поезія самозаглиблюється, але від того стає тільки ближчою, придатнішою для суто індивідуального, а не універсального осягнення. Зрештою, наш літературний «Смолоскип» не згасає (і навіть не думає про це) й невтомно підсвічує, наче софіт на сцені, тих авторів, чиї тексти, либонь, справді хочеться назвати втіленням голосу доби. Хай так буде і надалі.