Від досліджень послідовників до мемуарів: 9 найкращих книг про Вінстона Черчилля

авторка Ольга Бабишена - 24.01.2025 в Книжки

Що полюбляла їсти на сніданок королева Єлизавета II? Чи справді Маргарет Тетчер грала в хокей на траві? Чому Черчилль наказав спалити власний портрет? Відповіді на всі ці питання канули б у Лету разом зі смертю цих видатних постатей в історії Британії, якби не багатовікова традиція писати біографії. Саме вона дарує нам можливість поглянути на історичних особистостей із різних призм. 

У цьому огляді йтиметься про постать, яка стояла на чолі Великої Британії у переломний момент — Вінстона Черчилля: політичного лідера, оратора, стратега, військового, письменника, історика, художника.

Черчилль — це особистість, яка залишається джерелом натхнення і предметом постійного інтересу, що й пояснює велику кількість книг про нього. Але якою постає людина, чий непохитний дух і стратегічне бачення допомогли Британії пережити найтяжчі часи Другої світової війни, у книгах біографів та дослідників? Більше — у добірці із 9 книжок про Вінстона Черчилля.

«Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію», Боріс Джонсон, «Vivat»

Колишній прем’єр-міністр Великої Британії Боріс Джонсон у передмові обіцяє свіжий погляд на постать Черчилля й розповідає про свого попередника легко та з гумором. У кожному розділі автор розглядає один з аспектів життя Черчилля, тому ця книга дозволить познайомитися з ним не лише як із політиком та оратором, а і як з військовим, письменником чи художником.

Втім, у цій книзі Джонсон не просто викладає факти з життя Черчилля, а моментами ділиться власним ставленням до політика, можливо, дещо ідеалізуючи його. Разом із тим автор аналізує не лише досягнення й позитивні сторони Черчилля, а і його помилки та вади.

«Як Черчилль врятував цивілізацію», Джон Гарт, «Фабула»

Британський журналіст та історик Джон Гарт у своїй книзі знайомить читачів із Черчиллем-політиком та оратором, намагаючись водночас відповісти на запитання: що спричинило Другу світову війну? Головною метою книги є розповідь про дії Вінстона Черчилля та їхні наслідки, описуючи які, автор не оминає подій, які призвели до війни, і тих, які були важливими для досягнення союзниками перемоги. 

Крім воєнних операцій, у книзі йде мова про політичні та соціальні аспекти того періоду. А аналізуючи постать Черчилля, Джон Гарт намагається зв’язати характер, національні особливості та життєві обставини, які дозволили йому взяти на себе роль лідера у переломний момент історії. Проте основну увагу автор зосереджує на хронології Другої світової війни.

«Велич і ницість. Історія про Черчилля, його родину та спротив під час Лондонського бліцу», Ерік Ларсон, «Наш формат»

На відміну від інших, книга американського журналіста та письменника Еріка Ларсона охоплює лише один рік життя Вінстона Черчилля — перший рік у ролі прем’єра і разом із тим час, коли Лондон був під бомбардуваннями авіації гітлерівської Німеччини. 

Автор зображує Черчилля як ексцентричного генія, розповідаючи, зокрема, про його побут: роботу у ліжку чи ванній і вміння засинати будь-де та будь-коли. Аби читачі мали змогу побачити політика з різних сторін, Ларсон показує події очима кількох людей: як самого Черчилля, так і його доньки Мері та особистого секретаря Джона Колвілла.    

Попри те, що книга може здатися художньою, вона побудована на фактах та містить цитати зі щоденників, листів, мемуарів та інших джерел. Крім того, описи поведінки Черчилля, його жестикуляції взяті зі свідчень очевидців.

«Черчилль і Орвелл. Битва за свободу», Томас Рікс, «Лабораторія»

Американський журналіст та письменник Томас Рікс написав книгу, у якій ідеться одразу про двох видатних постатей, Вінстона Черчилля та Еріка Блера, відомого за псевдонімом Джордж Орвелл. Попри те, що не були знайомі, вони мали багато спільного. Наприклад, обидва чоловіки мали нелегке дитинство, пройшли складний шлях, щоби стати тими, ким стали, та врешті запам’яталися своїм ідейним впливом на громадськість. 

Рікс, окрім того, що створює біографічний нарис, досліджує, у чому полягає феномен особистостей цих діячів, розповідає, як вони прийшли до визнання, які помилки встигли зробити та про що застерігали майбутні покоління. У книзі є раніше не відомі факти про Орвелла та Черчилля.

«Черчилль. Біографія», Мартін Ґілберт, «КМ-БУКС»

Книга британського історика Мартіна Ґілберта цікава передовсім тим, що він був офіційним біографом Черчилля, і це видання є єдиною офіційною біографією відомого політичного діяча. Про написання цієї книги Ґілберта попросив син колишнього британського прем’єр-міністра. 

У цій біографії є погляд на Черчилля і як на політика, і як на звичайну людину з власними вподобаннями та захопленнями. Розповідь ґрунтується на дослідженнях, документах, а також інформації, наданій сином Рендольфом, і охоплює життєвий та кар’єрний шлях Черчилля.  Вважається, що ця біографія є найповнішою з існуючих.

“Churchill Style: The Art of Being Winston Churchill”, Barry Singer, “Abrams Books”

Американський письменник і журналіст Баррі Сінгер вирішив поглянути на постать Черчилля під іншим кутом: він не розповідає про його політичну кар’єру та ораторську майстерність, а досліджує особисті інтереси. У цій книзі є відповіді на запитання, якому одягу надавав перевагу Черчилль, які ресторани відвідував, які курив цигарки та який алкоголь вживав, які авто любив, які книги читав і так далі. 

Автор вказує, що Черчилль жив екстравагантним життям, яке, однак, було йому не по кишені. У книзі він також пише про те, як політикові вдавалося проживати більше, ніж заробляти, і насолоджуватися кожним моментом існування. А щоб розкрити постать Черчилля ще краще, розповідь доповнена фотографіями.

«Вінстон Черчилль», Ірина Костюченко, «IPIO»

Книга української письменниці Ірини Костюченко стане у пригоді, якщо ви хочете познайомити дітей із персоною Вінстона Черчилля. Авторка робить акцент на ключових моментах життя політичного діяча і цікавих фактах, балансуючи між науковим та художнім стилями.

Окрім розповіді про історію його становлення як видатного політика, у книзі є відповіді на запитання, ким Черчилль мріяв стати у дитинстві, як навчався у школі, де зустрів дружину, яка стала коханням усього його життя, як склалася його військова кар’єра та як Черчилль став прем’єр-міністром Великої Британії. Книга доповнена ілюстраціями, а наприкінці кожного розділу є запитання, що допоможуть запам’ятати найважливіше.

«Спогади про Другу світову війну» (у двох томах), Вінстон Черчилль, «Видавництво Жупанського»

Якщо вам цікаво відкрити для себе грань Черчилля як письменника та історика, то у пригоді стануть його мемуари. 6-томні спогади про Другу світову війну («Видавництво Жупанського» у двох книгах подає скорочений переклад) вважають не лише зразковим прикладом мемуаристики, а й видатним зразком історичної публіцистики: за цей художній твір Черчилль отримав Нобелівську премію з літератури. 

У мемуарах він аналізує перебіг подій і всі аспекти Другої світової війни, посилаючись не лише на власні спогади, а й підкріплюючи факти особистим листуванням та документами. Книга також містить епілог про післявоєнні роки, який Черчилль дописав пізніше. 

“My Early Life”, Winston Spencer Churchill, “Thornton Butterworth”

У цій автобіографії Вінстон Черчилль розповідає про своє життя до того, як став прем’єром Британії. Він описує дитинство, шкільні роки та службу в британській армії. Зокрема ділиться історіями про свою велику колекцію іграшкових солдатиків, негаразди під час навчання та рішення його сім’ї щодо того, щоб він став офіцером. Значна частина книги присвячена досвіду участі Черчилля як офіцера та журналіста у Другій англо-бурській війні 1899–1902 років. 

Ця автобіографія відзначається самоіронією Черчилля та критикою інших людей, із якими він зустрічався. У 1972 році книжка отримала екранізацію під назвою «Молодий Вінстон» (режисер — Річард Аттенборо).

Відлуння Африки: Огляд книжок до Всесвітнього дня африканської культури

авторка Олеся Лелека - 24.01.2025 в Книжки

Світ — це симфонія різнобарвних культур, кожна з яких додає свою неповторну ноту до загального звучання людства. Одні культури нагадують тихий спів вітру, інші — бурхливий ритм дощу, деякі ж звучать як потужні барабани Африки, розповідаючи історії свободи, стійкості та мрії.

Щороку 24 січня відзначається Всесвітній день африканської культури і культури вихідців з Африки. Це більше, ніж дата в календарі — це нагода зануритися в чарівний світ, де глибокі корені традицій переплітаються з квітучими гілками сучасності. Африканська культура — це не лише історія континенту, а й дух людей, які зберігають у своїх серцях тепло землі, шепіт вітру та світло сонця.

Цей дух знайшов своє відображення в численних літературних творах, які стали голосом Африки у світі. Саме тому в лютому 2000 року найбільший кенійський історик африканських суспільств і культур Алі Мазруї оголосив про початок колективної роботи над проєктом «Сто кращих африканських книг XX століття».

Правозахисна організація «Центр громадянських свобод» та медіа «Сенсор» пропонують добірку книг африканських авторів, що занурюють у дивовижний світ культури цього континенту.

«Довгий шлях до свободи», Нельсон Мандела, «Наш Формат»

Ця книга більше, ніж автобіографія — вона є свідченням незламного духу. Нельсон Мандела проводить читачів шляхом, який починається в тихих селищах Південної Африки і веде крізь боротьбу за справедливість, змінюючи світ. Кожен рядок та кожна сторінка пронизані, з одного боку, болем від років ув’язнення та з іншого — радістю від перемог, які автор здобув для свого народу. Ця книга покликана висвітлити правду про апартеїд і про людину, яка своїм прикладом показала, що навіть найжорстокіша система може бути зруйнована силою волі та віри.

«Діти кістки й крові», Томі Адеємі, «#книголав»

На сторінках цієї книги, мов давня легенда, оживає захопливий світ Ор’їші, вигаданої країни, чия історія переплітається з гострими та болючими темами сучасності. На прикладі шляху головної героїні Зейлі до відновлення її країни та магії, авторка розповідає про силу родинних зв’язків, відвагу й жагу змінити несправедливий світ. Томі Адеємі створила не просто фентезі, а подарувала голос тим, хто бореться за право бути почутими. Книга однозначно не залишить читачів байдужими.

«Втрачений спокій», Чінуа Ачебе, «Дніпро»

«Втрачений спокій» — це гірке дзеркало реальності, де навіть найкращі наміри стикаються з жорстокістю системи. Головний герой Обі Оконкво був несподівано для всіх спійманий на хабарі. Наповнений бажанням змінити світ, він зламався під тиском відповідальності, традицій і боргів. Ця драматична історія вдало висвітлює актуальну проблему — як система, побудована на корупції, може зруйнувати навіть найсвітліші ідеали. Книга демонструє дві сторони медалі: догляд за рідними та лікування власної матері спонукали колись чесну людину до зради власним ідеалам.

«Злива. Обпалені східним вітром», Мануел Лопіш, «Дніпро»

Ця книга переносить нас на архіпелаг Кабо-Верде, де головним героєм є сама природа, така жорстока й непередбачувана, як і долі людей, які населяють ці острови. Посуха стає невидимим ворогом, що випробовує терпіння, сили та відданість місцевих жителів. Життєдайні дощі приходять вкрай рідко, залишаючи за собою випалену землю, що страждає під східними вітрами із Сахари. Герої романів виживають у непростих умовах: їхні цілковито різні долі визначаються лише забагливою погодою. Ці історії про відчай та любов до рідної землі, яку не здатен здолати навіть найжорстокіший вітер.

«Лерато означає “любов”. Історії з Африки», Оксана Куценко, «Портал»

Ця книга схожа на скриньку з коштовностями, кожна історія якої — яскравий самоцвіт. Від сміливих пригод у савані до чарівних міфів африканських племен — тут кожна сторінка дихає життям і красою континенту. Кожна історія постає подорожжю у світ, де життя тісно переплетене з природою, де віра і традиції визначають ритм днів, а краса людських почуттів сяє найяскравіше. Авторці вдалося показати Африку не як далеку й незрозумілу землю, а як місце, де завжди переважають любов і гармонія. Для охочих познайомитись із африканською культурою книга стане чудовим першим кроком у цю захопливу подорож.

«Дорогою грому», Пітер Абрагамс , «Дніпро»

Як любов і освіта можуть стати зброєю у світі, поділеному на «нас» та «їх»? На це питання дасть відповідь «Дорогою грому». Історія Ленні та Сарі змушує читача замислитися над тим, наскільки сильним є коріння упереджень і як важливо бути готовими до змін. Пітер Абрагамс майстерно відтворив світ, де переплітаються кохання й боротьба, тим самим викликаючи бажання слідувати за головними героями до самого кінця. 

авторка
Олеся Лелека

Екранізована українська література: 13 візуалізованих творів

авторка Іванна Рубан - 23.01.2025 в Кіно

«Оце б хто екранізував!» — ви точно хоч раз ловили себе на такій думці, читаючи укрліт. Динамічний сюжет, кінематографічні сцени, фактурні герої — часом усе наче створено для великого екрана. Режисери теж не могли пройти мимо, тож нерідко тексти лягали в основу кіносценаріїв. 

У матеріалі зібрали 13 творів української літератури, які екранізували в ХХ—ХХІ століттях: від комедійних п’єс до історичних романів. 

«Бабусин подарунок», «Федько-халамидник», Володимир Винниченко

Більшість із нас могла чути про оповідання «Федько-халамидник»: хтось читав у школі, хтось продовжує натрапляти на тік-ток скетчі про те, наскільки гірко цей твір міг вразити своїм завершенням. У фільмі «Пригоди Полтинника» 1929 року, в основі якого оповідання Винниченка про дітей, сюжетну лінію Федька змінили, щоб розкрити через неї бачення виховання дітей відповідно до нового часу.

«За двома зайцями», Михайло Старицький

У 1961 році презентували фільм режисера Віктора Іванова за мотивами однойменної комедії. Чимало фраз із фільму перетворилися на крилаті: «Сказали, що в грудях шкварчить, а то шкварчала ваша папіроса» чи, певне, найпопулярніша «Пані лягли і просять». 2013 року в Маріуполі було знайдено втрачену українську озвучку, тож можна насолоджуватися оригіналом.

«Камінний хрест», «Злодій» Василь Стефаник

У 1968 році вийшла екранізація відомої новели Стефаника. Водночас стрічку доповнив іще один твір, який поглиблює історію Івана Дідуха: його міркування про те, що насправді залишається після людини і на які вчинки може підховхувати біда і злидні.

Фільм режисера Леоніда Осики вважається одним зі знакових представників поетичного кіно.

«Лебедина зграя», Василь Земляк

У 1979 році вийшов фільм «Вавилон XX» за мотивами роману про початок колективізації в селі на Поділлі. Режисер і виконавець головної ролі — Іван Миколайчук. Це база і класика українського поетичного кіно, багатого на метафори та інші художні прийоми, йому властиві фольклоризм та історизм. Картина багатошарова, оповідь непослідовна, а концептуально вибудувані кадри лишаються в пам’яті надовго.

Valse mélancolique, Ольга Кобилянська

У 1990 році вийшов фільм Бориса Савченка «Меланхолійний вальс» за мотивами модерної новели, листів та щоденників авторки. Розповідаючи про долі трьох українських інтелігенток, режисер прицільно працює зі світлом, яке тут вкрай тьмяне, і, звісно, музикою. Софія грає вальс тричі за фільм — і щораз інакше. Крім головної мелодії, Савченко вплітає народну пісню «Злетів голуб», закільцьовуючи оповідь: «Будь здорова, любко моя, бо я тя покину…».

«Мина Мазайло», Микола Куліш

1991 року вперше на телеканалі УТ-1 показали двосерійний фільм-спектакль режисера Сергія Проскурні за однойменною п’єсою. Екранізація передала сатиричний тон твору, сміх крізь сльози. Мовне питання й боротьба за ідентичність — теми, завжди актуальні. Легендарні фрази («Улю! Давайте я вас українізую»), тест на «паляницю» та фактурні герої, яких і нині можна впізнати навколо. Високий мемний потенціал!

«Вовкулака» («Самотній вовк»), Володимир Дрозд

У 1991 році вийшла екранізація роману Дрозда, яку режисер Микола Рашеєв назвав «Оберіг». До цього режисер працював із жанрами комедії чи трагікомедії, тож його перша горор-стрічка стала власним експериментом, а ще — цікавим текстом про Київ. У фільмі місто перетворюється на химерний простір, де магічний реалізм межує з комедією абсурду, а побутова реальність переплітається з післячорнобильськими екорефлексіями.

«Голос трави», Валерій Шевчук

У 1992 році вийшла друга стрічка режисерки Наталі Мотузко за мотивами прози Валерія Шевчука. Міфологічні сюжети та краєвиди Полтавщини — фільм поєднує у собі риси як поетичного кіно, так і елементи фентезі. І хоча спершу фільм не був доступний у широкому прокаті для українських глядачів, «Голос трави» показали на Берлінському кінофестивалі, де він отримав позитивні відгуки від світової кіноспільноти.

«Захар Беркут», Іван Франко

2019 року світ побачив історичний екшн режисерів Ахтема Сеітаблаєва та Джона Вінна. Фільм знято в українсько-американській співпраці із залученням іноземних акторів, в оригіналі — англійською мовою, але й продубльовано українською. Масштабні батальні сцени, Карпати та оповідь про опір монгольській орді. Це не перша спроба екранізації, зокрема 1971 року на Кіностудії ім. О. Довженка вийшло кіно Леоніда Осики.

«Фелікс Австрія», Софія Андрухович

У 2020 році у прокат вийшов фільм «Віддана» режисерки Христини Сиволап. Це історія двох жінок: чи то служниці й господині, чи то подруг, оповідь про любов та ревнощі, вишуканість і кулінарію на тлі Станіслава другої половини 19 століття. Фільм відомий також завдяки саундтрекам: пісні «Човен» гурту «Один в каное» та «Вільна» Юлії Саніної і Тіни Кароль.

«Я працюю на цвинтарі», Павло «Паштет» Белянський

2021 року за книгою створено однойменний фільм режисера Олексія Тараненка. Кіно на основі збірки оповідань від працівника ритуальних послуг про жарти та сльози, життя й смерть, які насправді так збіса близько, про кримінал, конфлікти, корупцію зрештою таки життєствердне.

«Хто ти такий?», Артем Чех

У 2022 році вперше на фестивалях презентовано фільм «Я і Фелікс» режисерки Ірини Цілик. Стрічка про дорослішання хлопця Тимофія та його стосунки з Феліксом — колишнім військовим, який стає наставником та другом хлопця. Зріз 90-х, складність людських стосунків і Юрій Іздрик у головній ролі, яка ніби створена для нього.

«Я, “Побєда” і Берлін», Андрій Кузьменко

У 2024 році у прокат вийшла однойменна стрічка Ольги Ряшиної. Роудмуві про подорож до Берліна в тих самих 90-х на старій жовтій «Побєді». Усе йде не за планом, але традиційно з подорожі герої повернуться іншими. Легко, емоційно і музично: 16 каверів від українських зірок, серед них Jamala, O.Torvald, TVORCHI.

авторка
Іванна Рубан

Побудова сталих практик: розмова з кураторкою Олександрою Набієвою

автор Ксенія Опря - 22.01.2025 в Кіно, Події

Новий міждисциплінарний проєкт громадської організації «Докудейз» і фестивалю Docudays UA — Лабораторія LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів Війни. І він активно розвивається: оголошення опенколу в липні 2024-го, два місяці на відбір учасників та учасниць, уже в листопаді відбулася тематична подія на фестивалі IDFA, а потім навчальний модуль, у результаті якого було обрано 10 проєктів-переможців.

У розмові з культурологинею та кураторкою Лабораторії Олександрою Набієвою розкриваємо деталі про останні досягнення проєкту та його сенси, які віднаходяться й актуалізуються.

Які цілі ви ставили для себе як кураторка під час презентації Лабораторії на IDFA (Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі, найбільший у світі кінофестиваль документалістики — прим ред. IDFA)? Чи вдалося їх втілити?

Подія в межах IDFA була передбачена нашим проєктом від початку, однак це не означало, що така можливість — стати частиною фестивальної програми — передбачена за замовчуванням. Лабораторія — мало того, що новий проєкт, так ще й in progress, тобто у процесі. Програмер(к)и фестивалю мали зацікавитися ним та ще й включитися в підготовку події на партнерських умовах, як це зробив Український інститут, якому ми дуже вдячні за підтримку. Водночас не хотілося, щоб наша подія була простою презентацією, натомість мені важливо було вписати її в тематичну міждисциплінарну дискусію за участі місцевих експертів/-ок.

Дискусія «(Пере)осмислюючи архіви: історична пам’ять, культурна спадщина та мистецька інтерпретація». Фото: Стефанія Бодня.

Тож, зрештою, у події «(Пере)осмислюючи архіви: історична пам’ять, культурна спадщина та мистецька інтерпретація» з голландського боку взяли участь Еліф Ронґен-Кайнакчі, кураторка Eye Filmmuseum, Музею кіно та мистецтва рухомого зображення, та Анкі Петерсен, експертка з охорони культурної спадщини Міністерства оборони Нідерландів, яка впродовж повномасштабної війни регулярно співпрацює з українськими урядовими та неурядовими організаціями в професійному напрямі й регулярно відвідує Україну. Архів Війни представив співзасновник проєкту та керівник Infoscope Максим Демиденко. Формат think tank (з англійської «мозковий центр» — обговорення предмета в колі експертів/-ок — прим. ред.) за запрошенням — за визначенням камерний і на перше місце ставить якість дискусії. 

Мені здається, у процесі нам вдалося окреслити низку проблемних питань, кожне з яких могло б розгорнутися в окремий напрям роботи. Хто і як формує архіви зараз, і яка історична перспектива цих процесів? Як матеріальний складник та структура архівів впливає на цей відбір? Наскільки архіви насправді доступні та відкриті для роботи митців і мисткинь? Але, мабуть, найголовніше і найбільш болюче та актуальне питання — як бути з самими архівами та продукованими ними наративами, що дісталися нам у спадок? Зрештою, як побудувати підхід, чутливий до дискримінованих і маргіналізованих раніше груп і спільнот, та як деколонізувати цей архівний спадок?

Після цієї дискусії, я остаточно переконалася, що ці питання точно має сенс обговорювати саме в міжнародному контексті, створюючи якомога ширшу перспективу. Ступінь чутливості цієї теми такий, що є завжди присутній ризик закапсулюватися у своєму досвіді та у власній перспективі дослідження.

Як взагалі виникла ідея мистецької Лабораторії, яку ви представили на IDFA?

Як на мене, в культурній сфері існує як тенденція, так і запит на побудову сталих практик. За цією ж логікою Docudays UA виростив з фестивалю багато напрямів, що плідно розвиваються вже багато років. Ідея LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів Війни виникла від інституціалізації програми DOCU/СИНТЕЗ і масштабування її принципів, що включали цей компонент лабораторії від самого початку.

Так, тематичні виставки в межах фестивалю формувалися не лише з відібраних проєктів, але й зі створених митцями й мисткинями спеціально для програми. Інша важливий складник Лабораторії — робота з матеріалами Архіву Війни — таке ж масштабування програми. Адже «за вікном» Євгена Арлова та «Антологія української кухні 2022—24» Володимира Кузнецова уже проторили цю стежку у 2023 та 2024 роках відповідно. Особисто мені ще важливо, щоб матеріали, які структурує та зберігає Архів Війни, були залучені в реалізацію проєктів, які унаочнять важливість та необхідність архівування предметно. Також, аби в результаті міждисциплінарної співпраці Архіву Війни та DOCU/СИНТЕЗ відбувався обмін та підсилення аудиторій.

«за вікном» Євгена Арлова. Фото: Стас Карташов.

Тематичні та конкурсні опенколи в програмах для розвитку проєктів і виставок практикує і DocLab (IDFA), і Alternate Realities (Sheffield DocFest). Лабораторія в нашому випадку — це певні умови, створені для підсилення процесу. Вона складається з можливостей для залучення максимально широкого кола потенційно зацікавлених — опенколу; теоретичної та практичної частини — освітнього модуля та менторських сесій упродовж 4 місяців роботи над мистецькими проєктами; культурно-дипломатичної частини — презентації Лабораторії in progress на релевантних міжнародних майданчиках. До речі, за нашим задумом, фінальна виставка в межах програми DOCU/СИНТЕЗ під час 22 Docudays UA, основу якої складуть створені проєкти, мусить стати не пунктом призначення, а — дуже на це сподіваємося — початком подальшої подорожі та діалогу з міжнародною спільнотою.

«Антологія української кухні 2022—24» Володимира Кузнецова. Фото: Поліна Полікарпова.

А які враження від події та від відвідування самого фестивалю?

Велика частина нетворкінгу відбулася в процесі підготовки до події та під час самого фестивалю. У мене була змога поспілкуватися з програмною командою Нідерландського інституту звуку та зображення — музею, що збирає, доглядає та надає доступ до понад 70% аудіовізуальної спадщини Нідерландів, із завідувачкою відділу колекціонування та обміну знаннями в Eye Filmmuseum — національному голландському кіноархіві. Також мала контакт з Каспаром Сонненом, співзасновником та куратором DocLab, програми IDFA, яка рухає межі сторітелінгу за допомогою сучасних медіа. DocLab як міждисциплінарна платформа для інтерактивного та імерсивного документального мистецтва існує з 2008 року і стала першою такого спрямування, яке потім підхоплять і інші знакові кінофестивалі.

Звісно, Eye Filmmuseum деколонізує свій архів, коректно атрибутуючи фільми радянської доби за посібником, розробленим Довженко-Центром для FIAF (Міжнародна федерація кіноархівів), але за кавою я навчила кураторку інституції Еліф Ронґен-Кайнакчі вимовляти назву фільму «Навесні» Михаїла Кауфмана українською.

Як саме DocLab проходив на цьому фестивалі?

Цьогоріч програма розгорталася навколо теми «Це не симуляція» та за допомогою цифрових медіа — від VR до доповненої реальності, від перформансів до інтерактивних інсталяцій — мала на меті змусити замислитися над реальністю. Дослідниця Джулія Скотт Стівенсон стверджує, що автор(к)и замість того, щоб прагнути створити ще більший ефект занурення та дереалізації, скоріше нашаровують реальне та нереальне, підважуючи й те й інше. Також вона зауважує, що робота з тілом — нова граматика розширеної документалістики. Більшість проєктів програми DocLab спочатку окреслюють тілесні кордони та просторові координати, а потім «кидають їм виклик», аби стимулювати інші способи пізнання.

Програма DocLab. Фото: Олександра Набієва.

З особистого досвіду відвідувачки мушу зазначити, що чуттєві рецептори дійсно загострюються. Після всіх імерсивів та інтерактивів, я вийшла у внутрішній дворик і з не меншою інтенсивністю сприймала інсталяцію, в якій осіннє дерево повільно скидає два жовтих листки на вологу землю.

До речі, цьогорічний IDFA відкривала стрічка «Про героя» Пьотра Віневича, робота над якою почалася в межах DocLab кілька років тому. Це гібридний фільм, вигадана частина якого згенерована штучним інтелектом, навченим на даних із фільмів та інтерв’ю Вернера Герцога.

Резонувала з DocLab ретроспектива бельгійського мультимедійного художника Йохана Гримонпре. Кожен фільм програми присвячений дослідженню окремого медіума та, за кураторським коментарем, колективній уяві, що формує наше розуміння історичних подій.

Філософиня та кураторка Дана Лінсенн пише, що роботи Гримонпре «мандрують поміж музеями та кінотеатрами: фільми починаються з фрагментів, які він показує на своїх лекціях студент(к)ам, розвиваються у виставки тільки для того, щоби повернутися знову у форму короткометражного фільму та в дослідження теми у форматі повнометражної стрічки».

Мистецькі роботи, які ми відібрали для участі в освітньому модулі Лабораторії, так само вільно дрейфують поміж медіумами, підважуючи кордони засобів виразності. Починаються в перформативно-поетичній аудіопрогулянці, завершуються імерсивним відео; етап документального фільму перетворюють на аудіовізуальну інсталяцію. На пізнішому етапі Лабораторії ми плануємо презентацію головного проєкту вже разом із роботами, над якими працюватимуть учасники/-иці. Поки тримаємо в секреті міжнародний майданчик, який маємо в планах, але це буде не менш цікаво.

Як пройшов освітній модуль Лабораторії?

Тема Лабораторії — «Культурна спадщина та пам’ять» — неозора, і ми свідомо не обмежували її своїми інтерпретаціями при оголошенні опенколу. Проєкти, які після завершення опенколу, ми обрали для участі в Лабораторії, мали, як на мене, чудовий спектр підходів. Від базових — боротьби спільноти за багатостраждальну архітектурну спадщину Києва і за право на місто, а також збереження плівкових студентських кіноархівів ЦОП (цеху обробки плівки) — до неочевидних, як-от спогади про дорогу від окупованого нині Мелітополя до Азовського моря або соціальні структури в підвалинах стихійної вуличної торгівлі в Україні — периферії неоліберальної економіки, яка ніби ретельно втілює ідею вільного ринку, а водночас, ніби й глузує з неї.

Освітній модуль Лабораторії. Фото: Анна Солі.

Однак лишити учасників/-иць без теоретичних рамок та інструментів для занурення в тему, як на мене, означало б відійти від формату лабораторії, що мусить передусім створювати умови для думання. Ці задачі я поклала на освітній модуль, у якому поєднала лекції, семінари й воркшопи з модерованими розмовами з митцями й мисткинями.

Великий блок модуля був присвячений безпосередньо самому поняттю «культурна спадщина» — як рамкам визначення, так і підваженню цих рамок. Як ми визначаємо, що є культурною спадщиною, та виокремлюємо її концептуально? Чи є відмінність у цих визначеннях на глобальному та локальному рівнях? Як зберегти культурну спадщину живою, а не бюрократично-номінально? Який стосунок має інститут приватної власності до збереження культурної спадщини? І навіть — чи можна масштабувати теоретичну рамку підходу так, аби до культурної спадщини потрапила вся планета й на неї поширилися всі дотичні практики сакралізації та збереження?

Чим ці зустрічі стали цінними для Лабораторії? Які нові сенси відкрилися протягом спільної роботи?

На лекціях і семінарах можна було усвідомити, як формується та підважується канон у «культурній спадщині» на прикладах історії архітектури та ставлення до архітектурних об’єктів. Учасники/-иці дізнавалися про історичний підхід до роботи з фотографічними архівами, про те, як влаштований мистецький архів, присвячений темі війни, роботу з родинними й так званими «осиротілими» архівами, про діджиталізацію спадщини та роботу музеїв із її збереження. Почули про переосмислення аудіовізуальної спадщини в деколоніальному контексті, про практики меморіалізації платформи «Минуле/Майбутнє/Мистецтво» — в розмові з Катериною Семенюк, про взаємодії зі спільнотами та захист культурної спадщини як партисипативну практику — з лекції Уляни Джурляк, архітекторки, старшої урбаністки Cedos та співзасновниці громадської організації «Зберегти Квіти України». 

Поміркували про цифрову та аналогову природу архіву, а також про те, як на практики архівування впливає штучний інтелект. А ще мали змогу осмислити саме явище архіву, відштовхуючись від різних підходів. Так, мисткиня та режисерка Гіто Штеєрл, під час артіст току висловила свою нефахову думку, що архів створюється за допомогою процедури відбору та відсікання зайвого: рішення, що не є архівом. Історикиня та співробітниця Центру міської Історії Ірина Склокіна зауважила, що суть роботи архівіста/-ки відповідати на питання «що стоїть за видимим?» та працювати з метаданими.

У межах модуля учасники/-иці також познайомилися з ментор(к)ами проєкту, дізналися про принципи роботи Архіву Війни та про те, як буде організована праця митців і мисткинь Лабораторії в його медіабазі. Ми також запросили наших партнерів, які надали чи планують надати матеріали учасникам/-ицям LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів Війни, розповісти про напрями їхньої діяльності, пов’язані зі збереженням культурної спадщини.

Учасники та учасниці Лабораторії. Фото: Анна Солі.

Усього в освітньому модулі взяли участь автор(к)и 32 проєктів. Для того, аби включення в процес було максимальним, ми просили презентувати учасників/-иць Лабораторії свої проєкти в перший день інтенсиву та по його завершенню. Украй цікаво було спостерігати за переосмисленням, розвитком і трансформацією ідей. У відгуках нам навіть написали, що під час модуля встигли не тільки розвинути наявний проєкт, але й придумати концепцію наступного.

Які найближчі плани Лабораторії?

По завершенню інтенсиву наше журі з організаторів/-ок та менторів/-ок обрало 10 проєктів-фіналістів для подальшої співпраці. Не зважаючи на те, що ми вдвічі збільшили кількість фіналістів, процес відбору все одно був непростим, адже всі проєкти мають потенціал. Зараз фіналіст(к)и Лабораторії переходять до етапу дослідження та пошуку матеріалів у Архіві Війни та побудови графіку менторських сесій, впродовж яких матимуть змогу консультуватися як із теоретичних, так і з практичних аспектів своєї роботи. 

Оскільки наш проєкт ще в стадії in progress, замість підбиття підсумків залишу маленьке спостереження. Цікаво, як дві тези з дуже різних лекцій освітнього модуля, культуролога, старшого викладача кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олександра Івашини, який міркував про тему з культурологічної точки зору, та експертки з охорони культурної спадщини Міністерства оборони Нідерландів Анкі Петерсен, яка розповідала про притягнення до відповідальності за руйнування об’єктів спадку під час міжнародних конфліктів на прикладі Балкан, — зрезонували в одній точці. Нею стала думка про те, що збереження культурної спадщини на державному рівні зворотно пропорційне вірогідності початку війни. Чим більше та якісніше культурну спадщину зберігають, тим менше шансів розгортання воєнного конфлікту в цій країні.

Фото з обкладинки — Анна Солі.

«Музіка»: від форм знайомого до невідомого

автор Сашко Васільєв - 22.01.2025 в Без категорії

Раніше ми писали про «Мертвого півня» і розбирались, як вони вплинули на альтернативу. Ще був «Океан Ельзи» і спроба розібратися у значущості гурту в ширшому контексті української сцени. Сьогодні — «Воплі Відоплясова». Як етно і фольк вперше потрапили в наші програвачі і чому так нікуди й не пішли?

Обкладинка альбому «Музіка»

Важко собі сьогодні уявити український фольк-рок гурт, який випускає на московському лейблі платівку з інвертованим прапором України на обкладинці, головним хітом покоління і двома народними піснями в трек-листі. Але саме так і відбулося в 1997 році з «Воплями Відоплясова» («ВВ»).

Становлення гурту

Сформувався гурт «Воплі Відоплясова» в Києві, у 1986 році. Його заснували басист Олександр Піпа та гітарист Юрій Здоренко, які раніше грали разом; барабанник Сергій Сахно та мультиінструменталіст і майбутній соліст гурту Олег Скрипка.

«У ті часи, щоб нормально існувати в музичному просторі в Україні, треба було заходити через Москву. Тому що з директиви з Москви запускалася музика, і вона крутилася на наших ефірах», — розповів у ефірі Радіо Промінь фронтмен Олег Скрипка.

Збагнути, який за чергою у каталозі колективу це був альбом виявляється вкрай складним. Хронологія релізів заплутана та подекуди навіть нелінійна. До прикладу, «Країна Мрій» релізився двічі з інтервалом в чотири роки. У 1991 вийшов «Або або» — напівпіратський, напівлегальний лайв-запис «ВВ» у Парижі. Панковий від форми до наповнення, з легкими нотками французького шансону та незрозумілих слів у вокалі. Енергія майбутніх платівок відчутна, проте не вистачає чіткого бачення та студійних людино-годин.

Обкладинка альбому «Або Або»

Французький етап «ВВ»

У 1990 році колектив вирушив у турне європейськими країнами, де їхнє поєднання слов’янських мотивів із рок-музикою викликало певний інтерес. Особливо теплий прийом гурт отримав у Франції — в березні 1990 року місцеві продюсери запропонували колективу контракт на запис серії альбомів.

Фото гурту тих часів

Того ж року Олег Скрипка та Олександр Піпа вирішили переїхати до Парижа. Цей переїзд переріс у зміни в складі гурту, 5 років творчих пошуків та нову роботу для Олега. Перебування у Франції призвело до суттєвої трансформації складу гурту — «ВВ» перетворилися на інтернаціональний колектив із залученням французьких музикантів: гітариста Філіппа Можа та ударника Стефана Муфліє. У такому космополітичному складі гурт виступав у паризьких клубах, а також кілька разів повертався з концертами на пострадянський простір. А сам Скрипка у Парижі обійняв посаду художнього керівника жіночого хору в театрі Філіппа де Куплє. 

У 1993 вийшов ще один лайв — «Закустика», записаний в Парижі та виданий лімітованим тиражем. Вже більш відчутні фольк-мотиви, розквіт яких ми почуємо згодом, проте ідентичність звучання ще перебуває на шляху до остаточного формування.

Обкладинка альбому «Країна Мрій»

У 1994 обмеженим тиражем на дисках виходить «Країна Мрій». Безумовно легендарна студійна платівка, але повноцінним релізом вважається 1997 рік, коли альбом пішов у масовий тираж з певними змінами. Тож будемо дотримуватися офіційного нумерування. У 1996 році гурт лишає французьких музикантів на рідній землі, повертається в Україну, Сергій Сахно знову сідає за барабани, місце гітариста займає Євген Рогачевський.

«Музіка»

«Музіка» — це другий студійний альбом гурту. Записаний у Києві в 1996 році, потім майже повністю перезаписаний у Парижі, він став фінальним акордом «французького етапу» «ВВ».

Трек «Весна» став символом надії. Сподівань на краще, очікування, що ще трохи — і весна вгамує. Повсякденні проблеми, переживання та незгоди повесні будуть здаватися дрібʼязковими незручностями, які давно позаду.   Зухвалий вокал Олега Скрипки, який протягом всього альбому іноді й не хоче бути зрозумілим. Він створює ритм, відчуття, мелодію, а слова — лише додаток. Проте саме «Весна» чітко артикулює сенси, наголошуючи, що «вгамує та втамує».

«Юра» — це рок-н-рол. У моменті здається, що лірично нічого не відбувається, проте від початку до кінця треку атмосфера загострюється та ставки підвищуються, як на дискотеці в прокуреному клубі. Темп досягає апогею, і ти відчуваєш, як десь вже полетіли кулаки, бити, кастети… Пісня «Юра» розповідає про політ Гагаріна в космос. Іронічно, що за декілька років Леонід Каденюк у свій політ візьме три речі: український прапор, Конституцію та платівку «Музіка».

Композиція «Білі плями» своєю бас-партією змушує зупинитися, щоб рухати тіло під зовсім інший темп. Динамічна, абстрактна, як і текст, мелодія. Пісня базується на листі хлопчика, якій мріє зустріти прибульців, тому ночами дивиться на зоряне небо і вишукує очима НЛО.

«Музіка» зупиняє весь рух. Споукен-ворд (від англомовного терміну spoken word — поезії, призначеної для виконання речитативом — прим. ред.) про апатію та бажання з цієї апатії вибратись — досить різкий перехід після енергійних, рокових композицій до цього, який, проте, завершується мовчазним сплеском танцю, як емоція, що знайшла вихід.

«Краковʼяк рок» нагадує про панк-минуле запалом і ставленням до навколишнього світу.  Воно і не дивно — це один з небагатьох вже добре знайомих слухачеві треків, який вже звучав на неофіційно випущених магнітолах задовго до релізу в 1997 році. Тут зухвале кривляння у вокалі Скрипки досягає апогею, що цілком вписується в нонконформістський дух треку.

Пісня «Глибина» вдається до образності та двозначності в ліриці. На відміну від попередніх композицій з дуже виразним басом,  ритмом тут править акустична гітара, яка гармонійно збирає інші інструментальні партії навколо себе. Бас своєю чергою має цілу соло-секцію.

«Гей, Любо!» дивує тяжкими, якими ми ще їх не чули, гітарами та агресивним, войовничим, не притаманним для «ВВ» посилом. Єдина в альбомі пісня з нецензурною лайкою.

А що в кінці?

У 1997 році український рок почали слухати мільйони. Хтось навіть припускає, що «ВВ» заснували український рок-н-рол. Однак якщо засновниками їх назвати в мене язик не повернеться, то визнати їхній очевидний вплив на сучасну сцену мусимо. Якщо «Мертвий Півень» приносили українське етно в локальні кавʼярні з місцевими інтелектуалами, то «ВВ» принесли його в кожен дім і кожну хату. 

Вони були першими, хто поєднав дуже популярний жанр з українською етнічністю. Зараз це роблять десятки, якщо не сотні артистів, і вони є у плейлистах: Go_A, Motanka, ONUKA, YUKO, Karna, «ДахаБраха». Проте саме «ВВ» показали, що так можна. Народні пісні залунали там, де їх ніколи не співали. Самобутнє поєднання фольк-мотивів, рок-н-рольної енергії, легкий шлейф панку і зухвалість вкупі подарували нам один з найзнаковіших альбомів української музики часів незалежності.

Текст створено у рамках дипломної роботи Школи журналістики та комунікацій УКУ.

Літературознавиця Богдана Романцова: «Читання для мене — особистий процес»

редакторка Анастасія Євдокимова - 22.01.2025 в Книжки

Богдана Романцова — дуже важлива для команди медіа «Сенсор» людина, адже вона ведуча нашого подкасту «Висока полиця». Якщо говорити про професійні ролі, то ще Богдана літературознавиця, літературна критикиня, редакторка видавництва «Темпора», лекторка, есеїстка. Більше про кожну з цих іпостасей — у розмові. Однак варто не забувати і про особистий, людський вимір, адже Богдана — неймовірна людина, яку хочеться розкривати і з якою надзвичайно цікаво проводити час. 

Далі фіксуємо те, ким є Богдана Романцова і як вона почувається особистісно й професійно на початку 2025 року.

Бліц — це формат усних інтервʼю, але ми з тобою його теж апробуємо. Обирай:
говорити чи писати?

Безумовно, говорити. Мені, в принципі, нескладно говорити, і я люблю бачити реакцію на свої слова. Коли ти пишеш, це відкладена реакція, про яку не завжди можна дізнатися. А коли я говорю, наприклад, читаю лекції, бачу миттєву реакцію, і за нею дуже цікаво спостерігати.

Упорядкована бібліотека чи книжки повсюди?

Я завжди мріяла про впорядковану бібліотеку, однак живу в стані «книжки повсюди». Кількість видань у мене вдома зростає в геометричній прогресії. На щастя, є ініціативи, які збирають книжки для бібліотек. Буквально два дні тому я відправила на Харківщину пакунок сучасних українських книжок — це дозволило трохи впорядкувати бібліотеку. Тобто я тяжію до систематизованої бібліотеки, і в цьому я достатньо прискіплива.

Часом мене не влаштовує, де саме стоять книжки, — це може бути просто відчуття. А тому я складаю їх на величезну купу посеред ліжка і намагаюся зрозуміти, як мені з ними працювати, як їх розподілити. На одній полиці обов’язково мають стояти праці з літкритики, теорії культури і всякий професійний нонфікшн. Внизу неодмінно має бути полиця «Непрочитане, але хочеться». Посередині — мої улюблені: Франц Кафка, Джеймс Джойс, Вірджинія Вулф. І окрему полицю посідає Марсель Пруст: я радо поставила б його разом з усіма  модерністами, однак всі томи епопеї «У пошуках втраченого часу» неможливо ні з чим поєднати.

Читати нове чи повертатися до знаного і перечитувати?

Читати нове. Якщо я дуже любила книжку у дитинстві або в юності, мені може бути боляче помічати якісь дрібні хиби тексту чи відчувати дискомфорт від читання пізніше. Це як зруйнувати мрію. А якщо, скажімо, я і так добре знаю твір, мені приємніше відтворювати його подумки, ніж перечитувати. Тому обираю нове.

Порпатися в чужій приватній бібліотеці чи у книгарні?

У чужій бібліотеці. Обожнюю розглядати бібліотеки. Коли господарі мені показують: тут у нас вітальня, тут — спальня, тут — вбиральня, я думаю: «До біса туалет, ходімо у вашу бібліотеку!». Книгозбірня чимало говорить про людину, її погляди, преференції, минуле, можливо, навіть про те, що їй болить і в чому вона сильна.

Приходячи в гості до друзів, я відразу починаю роздивлятися книжкові полиці.

Одна з улюблених — бібліотека моєї близької подруги Ясі Стріхи. Я туди приходжу, дивлюсь — о, повне зібрання видань Савчука! У мене теж таке є! Ага, у мене таки неповне, бо ось у Ясі ще кілька видань, яких не маю. Книжки — це наш спосіб налагодити стосунки, наші точки перетину.

Якщо бачу, що людина багато читає того, що мені здається класним, цікавим або викличним, одразу відчуваю до неї тепло. Книгарні теж люблю, однак вони для мене більш універсальні. А я хочу бачити саме індивідуальні канони.

Так класно, що ти сказала про бібліотеку Ясі, а є ще особисті книгозбірні, в яких тобі вдавалося саме попорпатись? Можливо, у тебе була нагода лишитися з цими книжками наодинці, чи тобі сказали «Богданко, діставай що хочеш», і ти мала цю можливість саме діставання, гортання, поринання?

У мене є близькі друзі — подружня пара Василь і Анна. Василь займається архітектурою, любить «Зоряні війни» і Lego — і все однаково пристрасно. В його бібліотеці можна побачити книжки про дизайн і так само про всесвіт «Зоряних воєн» чи ілюстровані видання Гаррі Поттера. Цьогоріч на день народження Вася попросив подарувати йому книжку про способи складання паперу в дизайні. Раніше я була певна, що папір складається лише по вертикалі, горизонталі чи діагоналі, але ні! Ми пішли в бар, і Вася пів години захоплено розповідав про кути у лампах Захи Хадід. Його очі горіли, і я подумала: «Боже, як же це круто — настільки щось любити!». Навіть якщо йдеться про складання паперу. І от такі люди з неочікуваними професіями і неочікуваними поглядами завжди мене приваблюють.

Есей чи рецензія?

Зараз — есей. Якби ти спитала три роки тому, я однозначно відповіла б «рецензія». Для мене писання стало дуже терапевтичною штукою. Я помітила, що часто сідаю писати, коли щось стається. Наприклад, одного разу неподалік від нашого дому збили шахед (хай це вже буденність, а не подія року), було близько та гучно. Я злякалася, попри те, що, чесно кажучи, щодо повітряних тривог я пофігістка. Так і не змогла заснути — й о четвертій ранку пішла писати. О сьомій була колонка.

Зараз для мене есей — це можливість поділитися думками, знайти точки дотику з іншими, розділити досвід, зрозуміти, що я не сама.

Есеїстика стала для мене потужним інструментом, хоча раніше я ставилася до неї радше скептично. Мені здавалося, що есеї — це твої «суперважливі думки про все на світі». Ну кого вони цікавлять, Богдано? А тепер я зрозуміла, що це дещо більше. Есей — вільне поле для гри, воно менш зарамковане, ніж рецензія, має не такі строгі правила, дає великий ступінь свободи.

Це ж про твою свободу інтелектуалки і людини, але не літературознавиці і літературної критикині?

Думаю, в цей момент я приміряю трохи іншу іпостась. І, напевно, дивлюся на речі з погляду культури загалом, археології знання. Можливо, застосовую герменевтичні інструменти, але при цьому дозволяю собі спостерігати за рухом думки, а не видавати готовий результат. Скажімо, з’являється ідея і починає пускати концентричні кола, а я за ними стежу. 

Коли пишу рецензію, я завжди пам’ятаю, що це моє професійне обличчя, усе фактчекаю, усе вичитую десяток разів. Завжди питаю себе, чи справді дотрималася власних принципів, старанно обираю інструментарій, відчуваю величезну відповідальність.

А есеїстика — це моя думка, мій погляд, часто досить суперечливий. Наприклад, мене значно менше зачепила би критика моєї есеїстичної колонки, ніж різко негативна реакція на мою професійну рецензію.

Живі сучасники чи мертві класики? Припускаю, що ти відповіси «сучасники», але ж і з класиками у тебе тривалі й глибокі стосунки.

Запитала б ти мене про це, скажімо, три роки тому, я відповіла б: звісно, мертві. По-перше, мертві не сперечаються з моєю інтерпретацією їхніх текстів. По-друге, з мертвими просто зручніше: вони вже все написали, ніхто з них не зробить якоїсь фігні, ми знаємо про них достатньо багато, а тому це безпечне поле гри. До того ж мені завжди було цікаво з мертвими: дивитися на світ їхніми очима, шукати інші контексти. 

Однак зараз ми в такій ситуації, коли наші живі мають величезну потенцію стати класиками. З різних причин — літературних і позалітературних. Я бачу творення канону і бачу, як все будується навколо нього: на моїх очах постає величезний палац літератури, великий замок сенсів. І я горда й щаслива бути сучасницею багатьох із цих людей, які захоплюють своєю пристрастю, силою, вітальністю. Саме вітальність, якої часто не помічаємо у класичних текстах, мене дуже підкуповує. Це анітрохи не підважує любові до класиків, однак живі стоять зі мною поруч, і мені імпонує, що я можу поговорити з ними наживо.

Думаю, моя оптика дуже змінилася після початку повномасштабки, і на багато запитань теперішня я відповідала протилежно до того, що сказала б Богдана, якій 29 і яка живе в країні, де триває війна, однак не повномасштабна.

Кількість чи глибина прочитаного?

Завжди глибина. Я, в принципі, люблю повільне читання. На одному з лекційних проєктів я вела курс, який так і називався — «Повільне читання». Під час нього ми щозаняття читали десь півтори сторінки. А далі я вчила слухачів застосовувати різні інструменти: гендерні студії, екокритику, структуралізм, тобто все те, до чого ми вдаємося як критики. І показувала, як це працює на конкретному відрізку тексту.

Нещодавно я купила собі книжку Мішеля Пастуро «Синій. Історія кольору». Колись дуже давно її читала, а тепер підступаюсь буквально по кілька абзаців перед сном. Таке собі гомеопатичне читання: осмислюю, обговорюю, занурююсь у стихію і лягаю спати. А наступного дня можу прочитати ще кілька абзаців. І це велике щастя — не поспішати.

Характеристика тексту, яку називають page-turning, для мене радше не комплімент книжці, не її перевага. Я люблю сісти і відчути прочитане. Коли є просто сюжет, який тебе захоплює, і ти мчиш уперед, не помічаючи деталей, зʼявляється відчуття, що багато втрачаєш. Тому я люблю повільні, неспішні книжки. Прекрасний текст для мене — «Аустерліц» Вінфріда Зебальда. Багато хто скаржиться, що його важко читати, однак мені в таких текстах комфортно. Саме тому, що вони не прискорюють мене.

Я запитую про це, бо знаю, що ти відповіси «глибина». Однак водночас у публічних розмовах і на лекціях тебе постійно запитують про кількість, ти її фіксуєш, іноді навіть навмисно публічно проговорюєш у соцмережах. Тож мені цікаво, чи важлива для тебе ця кількість? Оці раніше 100–120, а зараз — 120–150 книжок на рік.

Так, мене, до речі, навіть трохи засмучує постійність цього запитання. Оця мета 50–70–100 книжок, такий собі марафон, ніколи не визначала, як ти насправді взаємодієш із творами. Чи є сенс у поверховому ковзанні суто заради кількості? Література — це не змагання, не спорт, це не про кількість, не про абсолютні показники. Це про твою історію, яка розгортається через книжки, про полілог, який витворюється, про взаємодію, близькість, щось дуже інтимне. Читання для мене — особистий процес. Так, я фіксую кількість, і це зумовлено професійними потребами та викликами. Якби їх не було, якби я не була така безвідмовна в плані багатьох проєктів — читала б вдвічі менше і була б щасливіша від того.

Далі провокація: Гаррі чи Фродо?

Фродо. По-перше, Толкін — абсолютно геніальний автор. Ролінґ, звісно, теж, однак текст Толкіна настільки інтелектуальний, в ньому стільки сховано — я захоплююся! Безумовно, люблю і Гаррі Поттера. Ти запитала про одразу два мої канони, дві великі епопеї. 

Проте, по-друге, Фродо мені імпонує тим, що завжди сумнівається, часто буває слабким, це дуже доросла історія. І так, Гаррі теж стає дорослою історією, особливо в останніх частинах. Однак Фродо — ще й напрочуд людяний персонаж. Мені подобається відчитувати в підкладці «Володаря перснів» лицарські й міфологічні алюзії, близькі та важливі для мене. Імпонує і тривалий шлях героя, а головне — те, що наприкінці настає велика перемога, але до радості домішується гіркота. Ця історія для мене реалістична і зрозуміла.

Підсумовування чи планування?

Планування. Я людина, просто поведена на плануванні. Навіть зараз із собою маю планувальник на рік. Як правило, планувальник на наступний рік у мене з’являється десь у жовтні цього року, тому що вже тоді потрібно записувати справи та події, що відбудуться через півроку. Наприклад,  у мене є домовленості на наступну осінь і навіть наступну зиму. Тож, якщо вийшла з дому без планувальника — повертаюся, навіть якщо запізнююся. А ще я та людина, яка надає перевагу записам від руки. Причому  потім я викреслюю, замазую коректором, якщо помилилася, — цілком шкільна історія. Все має бути чисто і красиво. 

Я фанатка тривалого розплановування. А ще мене це додатково втішає та підтримує в часи турбулентності. Я можу розгорнути планувальник, коли, наприклад, через щось хвилююся чи щось іде не так. Гортаю і бачу: ось тут у мене лекції, ось тут я проводитиму консультації, а тут студенти річного курсу письменницької майстерності надсилають мені 50 % тексту. 

Записую час зустрічей з друзями, дзвінків рідним, коли маю погодувати кішку чи полити бавовну, яка росте у мене вдома. Часом здається, що це на межі нормальності, однак планування дає мені вагоме відчуття ґрунту під ногами. І завдяки цій системі я ніколи не провалюю дедлайнів. Це подекуди межує з хворобливістю — можливо, іноді варто таки обирати себе. Однак мені здається, що якщо я бодай одного разу зроблю цей крок і порушу домовленість, то відкриється скриня Пандори чи двері в якийсь жахливий сад, звідки я ніколи не виберуся.

Ти згадала про річний курс письменницької майстерності — вочевидь, ідеться про навчальну програму від школи креативного письма Litosvita. Ти лекторка багатьох їхніх курсів. Тому шальки терезів: курс історії літератури чи курс письменницької майстерності?

Складнувато, але я все ж скажу — курс письменницької майстерності. Чому? Тому що це перший курс, на який, як правило, приходять люди, які, можливо, раніше не мали справи з жодним навчанням такого штибу, вони тільки починають свій письменницький шлях. І я почуваюся професоркою Макґонеґел, яка бачить першачків Ґрифіндора. Причому багато з них іще навіть не знають, що потраплять саме у Ґрифіндор, а я вже це бачу. Я бачу молоду парость — людині при цьому може бути за 60, адже це не про вік, а про стан. Бачу, як слухачі трохи бояться, але шукають себе, які у них бувають свіжі погляди, цікава оптика, як багато хто з них загорається надією, що може стати письменником. Бо насправді сьогодні література — це не якийсь закритий клуб, куди нікого не пускають. Оцей перший контакт для мене найцінніший. Багато хто закінчить навчання, і ми більше ніколи не побачимося, однак хтось із слухачів потрапить у короткий список «Книги року BBC», дістане премію Шевельова, стане відомим. Я бачу перші кроки, і мене це просто заворожує. Я справді дуже вірю в те, що ми робимо.

Ти розповіла про пристрасть до планування і про те, що не провалюєш дедлайнів, але водночас для тебе важлива велика кількість різних проєктів. Скажи — як ти сама себе характеризуєш, яка ти? Я почну: працьовита, продуктивна, ти гориш тим, що робиш…

Одна з найбільших трудоголічок, яких я знаю. Хоча, знову-таки, це не те щоб великий комплімент. Гадаю, я дещо незбалансована. Часто забуваю, що, крім роботи, існує й інше життя. Я сповнена ентузіазму, шалено закохана в літературу і в те, що роблю. Попри навантаження, ніколи не шкодувала, що обрала саме цю сферу. Я знайшла своє й абсолютно чітко щосекунди відчуваю це. 

Завдяки багаторічним іграм у «Що? Де? Коли?» я досить ерудована, знаю чимало фактів з різних сфер. І це мені також допомагає, тому що дає розуміння більшої кількості систем, більше можливостей вловлювати сенси.

Гадаю, я холерична. Легко можу загорітися і, власне, іноді буваю надміру різка, особливо з дуже близькими людьми. Однак так само швидко відходжу — не вмію довго бути в сварці, мені некомфортно, важко сваритися. Можу швидко посваритися, однак майже відразу шукаю шляхів примирення.

А ще я завжди невиспана! 

Невиспана, бо не можеш собі дозволити спати?

Так, я не можу дозволити собі спати достатньо. Іноді влаштовую собі день відсипання. Я встаю досить рано, бо маю попрацювати перед тим, як іти на тренування. Далі йду в спортзал, тому що це єдині кілька годин, коли можу не згадувати про роботу. Натомість думаю: «Господи, як тут не вмерти?». Потім їду у видавництво, де працюю, а після роботи там у мене завжди є ще якась робота, наприклад, лекція чи модерування презентації. Тому я часто не висипаюся і п’ю купу різних вітамінів. Для протоколу: вітаміни мені призначила ендокринологиня — це не самолікування.

А чи є у твоєму дисбалансі пастки часу?

По-перше — як і у всіх, Netflix. Я можу залипнути і не помітити, як летить час.

Серія за серією?

Так. Тайм-кілер. 

По-друге, коли я вже почала якийсь процес, мені важко кинути його на середині й не завершити. Тож я не можу зробити паузу, не можу відірватися, навіть якщо є інше завдання. Це не лише про інтелектуальну діяльність, а й про банальне сортування речей.

Ще відео з милими тваринами. Я — головна споживачка смішних відео з капібарами, мемів з котиками, які щось крадуть, і всього в такому дусі.

Бувають дні, коли я багато граю в інтелектуальні ігри, і це мене теж неймовірно захоплює. Якщо є можливість зіграти в щось цікаве, я піду і гратиму, тому що обожнюю загадки, обожнюю, як працює мозок. Я радше відмовлюся від зустрічі з друзями, ніж від цікавого турніру.

Я припускаю, що ти мала би дуже любити детективи, щоб розгадувати ці загадки.

Так, я люблю детективи, особливо обожнювала їх у юності. Однак сучасні мене часом трохи знуджують, принаймні ті, які потрапляють до рук. Наприклад, нещодавно я читала «Пазл» Франка Тільє — відомий роман третього за продаваністю автора у Франції. У центрі оповіді мала бути неймовірна загадка. Роман на 400 сторінок, і я десь на 20-тій зрозуміла, в чому прикол, та мусила дочитати. Такі моменти страшенно розчаровують — якщо я надто швидко здогадуюся. Втім, бувають дуже розумні, захопливі детективи, як-от романи Пітера Акройда та Умберто Еко.

А чи підступалася ти до стану вигорання? Чи вдавалося переступити і вийти з нього?

Я думаю, це зі мною трапилося під час локдауну. Всі ми довгий час були замкнені, й на мене дуже погано впливала неможливість змінювати місце перебування протягом дня: як-от поїхати в офіс і попрацювати там, а потім піти в кав’ярню і посидіти з книжкою за чашкою капучино. Мені складно перебувати в одному просторі цілими днями. А ще в мене було чимало основної роботи, редагування, і воно мене, вочевидь, перевантажувало. Я сиділа за ноутом цілими днями і в якийсь момент зрозуміла, що зі мною щось не так. А ще почала потерпати від безсоння, не могла спати тижнями. 

Що мене врятувало? По-перше, я почала висаджувати мікрогрін. І ця проста історія, близькість до чогось зеленого, що проростає в твоїх руках, неабияк мене підживлювала. При тому, що я народилася в Києві й не маю нічого спільного із землею, а вперше побувала в селі в 13 років, коли ми поїхали на лижі в Карпати. Там я знайшла свиню, яку звали Юля. Прикипіла до неї всім серцем і взяла з власників слово, що Юлю ніколи не пустять на ковбасу. Господарі відказали: мовляв, ви така не перша, це туристична свиня, ми її не чіпаємо. Тож я людина далека від села, однак коли зʼявилися перші паростки мікрогріну, в мені щось відгукнулося. Можливо, щось від бабусь-дідусів із Чернігівської області.

А потім я почала бігати. Коли стало можливо, записалася в спортивний клуб і відчула те, що Муракамі відчуває завдяки бігу. Під час бігу завжди щось слухаю. Вчора зранку, наприклад, бігала і слухала твою лекцію про київські тексти. Пробігла 10 кілометрів і прослухала дві третини відео, решту дослухаю під час наступного сеансу бігу. Думаю, біг великою мірою мене порятував.

У своєму нонфіку «Про що я говорю, коли говорю про біг» Харукі Муракамі провокує читачів спитати себе: «Я марафонець чи спринтер?». Чи знаєш ти відповідь про себе?

Я спринтерка, мені легко зібрати сили на коротку дистанцію. Причому як у спорті, так і в житті. Я можу кілька днів, тиждень або кілька дуже важких тижнів видавати високий результат, однак потім потребую паузи. Мені треба, наприклад, кудись поїхати і кілька днів узагалі нічого не робити. Прямо за руки себе хапати, аби не працювати. Наприклад, якщо хочеться прочитати якусь книжку, змушувати себе читати її не на огляд, а для себе. 

Якщо ж починається робочий марафон, мене це виснажує, я можу навіть впасти у відчай: з’являється думка, що це ніколи не закінчиться, такий тиск назавжди.

Чи буває у тебе за такого високого темпу руху прокрастинація?

Так. Особливо якщо це якесь однотипне завдання, яке доводиться виконувати знову й знову. Наприклад, кілька днів тому я писала передмову, і тепер мені знову треба починати передмову, вже наступну. Так, це буде інший текст, але знову про класику української літератури, знову межа ХІХ–ХХ століть. І я шукаю, що б іще зробити, аби відтягнути старт роботи. О, стаття! О, редагування! Мені треба постійно міняти типи навантаження, аби почуватися щасливою. У мене є друзі — наприклад, моя найкраща подруга Ніка Чулаєвська, — які працюють у видавництвах, редагують там, а потім на фриланс знову беруть редагування. Я так не змогла б. За всю кар’єру я принципово не взяла жодного тексту на редагування на фрилансі. Відмовляю абсолютно всім: так втомлююсь від «основного» редагування, що потім потребую зміни роботи. Якщо немає можливості змінювати тип діяльності, тобто я постійно пишу чи постійно редагую, — починаю прокрастинувати, бо виснажуюся.

А які в тебе взагалі стосунки з часом? Бо все, про що ми зараз говоримо — зміни видів робіт і місця, перемикання, планування у щоденнику, — про множинність часових дистанцій. Зрештою, твоя кандидатська дисертація про категорію часу. Що для тебе час?

Час — базовий і найважливіший параметр мого життя. Я визначаю себе через час, через зміни, через те, як я взаємодію з цим світом у часі. Для мене важливий не застиглий кадр, а динаміка.

Сьогодні для мене час — це про накопичений досвід.

Думаю, це може звучати смішно, коли тобі 33, що не так багато, однак концепція берґсонівського тривання для мене завжди була визначальною. І навіть у школі, коли я ще не знала, хто такий Берґсон, мені здавалося, що все твоє минуле і далі йде з тобою, воно у тебе за плечима, визначає тебе, формує. Час для мене — це момент фіксації досвіду, коли розумієш, що на твоєму стовбурі додалося ще одне кільце. І мені дуже подобається, як проминає час. Я з тих людей, які ніколи не шкодували за дитинством. Жодного разу в житті не казала: ох, ці прекрасні дитячі роки, ці чудові моменти, коли ти була юна і не мусила ухвалювати рішень. Навпаки, я обожнюю те, що зараз можу багато вирішувати, я люблю свободу, люблю визначати себе сама. Мені здається, що якраз підліткові роки — це найбільш нещасливий період у житті людини, бо ти вже багато чого можеш, але ще мало на що маєш право. Ти вже доволі розвинена особистість, однак абсолютно не маєш засобів для самореалізації: за тебе все вирішили батьки, з якими ти постійно в стані конфлікту. Водночас ти не можеш знайти спільної мови зі старшими, бо тобі дають дуже мало суб’єктності. І тому, як мені здається, що далі — то краще і логічніше. Я дуже задоволена тим, що час минає. Десь я побачила сиву волосинку, а десь я вже не така, як у 13, — мені подобаються сліди, які лишає на мені час.

Колись дослідники творчого і професійного шляху Богдани Романцової зайдуть в архіви «ЛітАкценту» і «Читомо», повитягають і повпорядковують рецензії, інтервʼю, колонки, аналітичні тексти, а потім проаналізують…

Співчуваю цим людям.

Написані тексти — це ж теж спосіб фіксації і тебе, і дійсності, і тем, які тебе цікавлять, і редакційного запиту, і прочитаного, побаченого, пережитого. Чи ведеш ти читацький щоденник або щоденник переглянутого кіно? Бо, наприклад, твоя вже згадана подруга, перекладачка Ярослава Стріха дуже активно веде Goodreads. Для неї він існує для фіксування своїх інтересів і думок, але так само як майданчик для комунікації навколо своїх книжкових перекладів.

У мене немає Goodreads, і це теж свідома позиція. Я записую думки, які виникають — якщо виникають, — у вордівський документ. Ніколи не силкувалася написати про книжку, яка не викликала міркувань. Це може прозвучати смішно, але у мене є папочка для таких записів. Я не показую нікому цих нотаток — вони лише для мене і для того, аби я фіксувала спостереження, міркувала, що відчуваю щодо книжки. Ці записи абсолютно не академічного штибу. Тобто я не пишу там: як зазначає Саїд в «Орієнталізмі»… Нічого такого, абсолютно прості речі. Іноді можу до них повертатися й використовувати в роботі як відправну точку. Однак це дуже особиста папка. Можу перечитувати окремі записи, та ніколи не публікую їх на відкритих майданчиках, бо мені важливо провадити цю розмову насамперед із собою. І я думаю, що це той простір, де я можу бути гранично щирою, бо не контролюю себе, не думаю, як хтось сприйме моє необережне формулювання.

Але є ще багато інших досвідів. Наприклад, у певний період ти дуже захоплювалася пивом і дегустуванням.

І досі захоплююся. Наприклад, у грудні я купила кілька адвент-календарів, і коли ми щовечора сідали пити пиво, я діставала спеціальний щоденник для оцінювання пива: пінність, смак, аромат, етикетка — все це важить. Тобто я і тут перетворюю любов до хорошого напою на критику. У мене є окрема пивна бібліотека, яку я дуже ціную.

Ніяк не можу повернутися до варіння, бо це мій тригер: я мала поставити чергову варку саме того дня, коли почалася повномасштабна війна. І в моїй підсвідомості міцно засіла асоціація: поставиш варитися пиво — станеться щось страшне. Того лютого я закупила воду та всі інгредієнти — й не встигла поставити те пиво. Хочу психологічно подолати цей момент, бо пиво не має асоціюватися з повномасштабним вторгненням.

Що таке пивна бібліотека?

Книжки про пиво різними мовами.

Я думала, може, це якась шафка на кухні з інгредієнтами для пива.

Така шафка в мене теж є.

Ти розповіла про приватність і про те, що тобі важливо вести розмови з собою, але водночас ти дуже публічна людина. Твій фейсбук завжди був дуже активний: спостереження, думки, реакції, новини твого життя, те, що ти зауважуєш навколо. Наскільки це інструмент, а наскільки ти все-таки в цьому фейсбуці розважаєшся?

І те, і те. Це й інструмент, і розвага. Безумовно, мені треба було просто обрати, яку соцмережу я вестиму. Фейсбук — більш офіційний, там я публікую анонси, розповідаю про професійну діяльність, про статті, книжки, ефіри, лекції. Інстаграм — абсолютно не публічний: там я пощу кота, їжу, себе, красиве місто. Взагалі не веду твіттер та інші соцмережі. У фейсбуці є можливість бути в контакті зі своєю аудиторією. А ще отримувати ендорфіни: наприклад, я написала статтю, але вона набрала менше переглядів, ніж мені хотілося б. Запостила уривок статті в фб — отримала свої коментарі та лайки. Можливо, хтось навіть перейшов за посиланням і таки прочитав текст цілком — мені приємно та радісно. Думаю, для мене важливе визнання: люблю компліменти, подобається, коли мене цінують. Фейсбук потрібен для зворотного зв’язку.

А ще фейсбук у мене для солідаризації. Для мене не працює теза про вихід з бульбашки комфорту, щоб дізнатися, а як там насправді. Я нещадно видаляю з друзів усіх, чиї думки мене тригерять. Коли бачу щось, що мене дратує, ніколи не починаю суперечки, у мене немає на це ресурсу.  Просто одразу видаляю, чищу стрічку абсолютно нещадно. Бачу, наприклад, допис про те, що жінкам не місце в армії, їм хіба кухарками там бути, бо воювати вони не здатні — навіть не сперечаюсь, видаляю. Так формую для себе комфортне середовище однодумиць і однодумців, людей, які також люблять культуру й поділяють мої цінності.

У ці часи соцмережі потрібні нам, щоб розповідати про себе і свої проєкти. Зокрема, це важливо робити, коли у тебе зʼявляється книжка. Літературознавець Ростислав Семків любить повторювати, що кожен філолог має написати свою книжку. Ще у 2021-му ти казала в одному інтерв’ю, що вже дописуєш свою. Чи буде книжка Богдани Романцової? Чи не буде? Це простір для прокрастинації чи ще одна форма самореалізації?

Так, колись вона точно має бути. Я навіть дописала перший  варіант. Але тепер я в такому стані, що, перечитуючи, думаю: чи читається текст так само добре, як до повномасштабки? Війна багато чого змінює. Можливо, таки наважуся її колись опублікувати — але точно у зміненому вигляді. Коли все життя займаєшся професійним писанням, вага відповідальності й твоя критична оптика можуть тобі сильно заважати. Бачиш хиби власної роботи. І щоразу, змінюючи тексти, я відчуваю — недостатньо. Оцю «недостатність» особливо сильно переживаю з великою формою.

Чи в тебе є шухляда, блокнот чи вордівський файл нереалізованих проєктів та ідей? У якій формі вони живуть?

У мене є папка статей, що не вийшли з різних причин. Наприклад, було якесь замовлення, яке потім зірвалося, або я дописала текст, але зрозуміла, що він не годиться, недостатньо мені подобається. А я не віддаватиму текст, яким не задоволена. 

Також у мене є папка великих уривків, які випали з матеріалів. Це теж дуже дивна історія: як і багатьом авторам, мені боляче видаляти цілі фрагменти. Коли є строгі обмеження за обсягом, ти писала огляд або рецензію, але випадково вийшло на 10 тисяч знаків більше, ніж мало би бути, — мусиш видаляти абзаци чи навіть теми. І, аби воно не пропадало зовсім, я зберігаю їх в окрему папочку. Ці самотні фрагменти й далі існують на моєму комп’ютері — ймовірно, більшість ніколи не будуть використані, однак вони живі десь там. Мене це трохи втішає.

А чи є проєкти, до яких ти впевнена, що ще повернешся?

Я дуже хочу колись написати книжку про Франца Кафку. Мені бракує великих студій про нього українською, а це ж мій улюблений автор. Хочу повернутися до дослідження творчості Кафки і запропонувати власні інтерпретації й бачення його текстів. Час від часу пишу щось на цю тему чи навколо Кафки — наприклад, пішла на постановку Давида Петросяна в Театрі на Подолі й написала про це.

Ми з тобою говоримо, і ти багато називаєш саме закордонних письменників, яких читаєш чи читала в перекладах. А ще ти працюєш із перекладною літературою. Що таке переклад для тебе?

Переклад — це спроба передати засобами іншої мови певний зліпок реальності, запропоновану автором картину. Для мене найстрашніше в перекладі — буквалізм, коли, наприклад, копіюють синтаксис чужої мови чи все намагаються передати дослівно так, як в оригіналі, зовсім не адаптуючи. Я розумію, що переклад — це завжди історія втрат, однак при цьому, якщо перекладач достатньо вправний, це історія знахідок і компенсацій — у результаті маємо якісний текст. Переклад — філігранне мистецтво. Я пробувала перекладати в юності, однак зовсім трохи.

Я знаю, бо колись у журналі «Всесвіт» натрапила на один із ваших з Нікою Чулаєвською спільних перекладів, цей текст здався мені страшенно цікавим, і я спитала тебе тоді: чого ж ти не продовжила перекладати? А ти відказала, що тобі це швидко набридає.

Так, стає нудно! Ми з Нікою зробили низку коротких перекладів — до десяти оповідань, — однак при цьому я справді швидко знуджувалася у процесі. Не можу пів години сидіти і шукати одне слово, мені хочеться йти далі, братися за щось наступне. І тому я захоплююсь перекладачами, це люди з якимось іншим складом розуму, ніж у мене. Я люблю працювати з ними, однак сама ніколи не стала б перекладачкою. По-перше, думаю, що з мене не вийшло б хорошої перекладачки, а я завжди маю бути успішною в своїй професії — бути крутою в тому, що роблю. По-друге, мені стає нудно.

Про «бути крутою». Я намагалась виписати мапу тем, з якими, як на мене, ти найбільше працюєш та про які найбільше говориш у фаховій площині: неовікторіанський роман, інтелектуальний роман, загалом європейська література, Ольга Токарчук, Нобелівська премія й узагалі премії, занурення у текст, практика читання. Що ще?

Американська література, я багато її читаю й узагалі люблю. Англомовна література загалом, сучасні британські автори мені дуже близькі. Я люблю філософію підозри і практики, які мені допомагають у роботі, — гендерні студії, постколоніалізм, рецептивна естетика. Раніше багато працювала зі структуралізмом, зараз дещо менше, однак мені, в принципі, близький структурний підхід до тексту. Окремі персоналії, з якими я працюю. Загалом письменницька майстерність, creative writing, тобто творення як процес — теж одне з моїх зацікавлень.

Я пірнула у фейсбук-нетрі 10-річної давнини, бо мені стало цікаво, що Богданка читала і про що писала, коли їй було 23–24 й вона щойно потрапила у видавництво «Темпора». І помітила, що ти не почала відразу багато й рясно розповідати про роботу в видавництві. Фейсбук-розслідування показало, що у жовтні 2015 року ти поділилась новиною про нове місце роботи, але лише 31 березня, майже за пів року, нарешті проанонсувала перший текст, із яким працювала, — «Ханна Арендт або Любов до світу» Алоїза Принца.

А знаєш чому? Тоді я була дуже невпевнена в собі і страшенно боялась, що мене виженуть. Це була моя перша робота після «Читомо», де я зовсім недовго була випусковою редакторкою. Тоді не було такої кількості медійних майданчиків чи видавництв, поле було значно бідніше, а багато які мої знайомі філологи переходили в інші сфери. Мені було страшно, що я опинюся за межами процесу, мене звідти викине, бо я недостатньо вправна, недостатньо хороша, недостатньо досвідчена. І тому перший час я просто мовчала, аби не привертати до цього уваги, щоб у момент, коли мене нарешті виженуть, це не стало біг-бумом. А коли зрозуміла, що, ймовірно, найближчим часом не виженуть, я й розказала про свою першу книжку в «Темпорі».

Я сильно змінилася. Тоді я справді була невпевнена у своїх силах, у тому, що в принципі можу робити щось достатньо добре, щоб мені платили за це гроші.

Це, напевно, через те, що ти відмінниця, так?

Відмінниця і перфекціоністка. До того ж не знала, як потрапити у літпроцес. В мене було нуль розуміння, де шукати роботу. Тоді не було опен-колів, закликів надсилати резюме чи статті. Мені здавалося, що література — закритий клуб зі своїми гравцями дуже високого рівня. І, по-перше, мені ніколи не дотягнутися до них, а по-друге, потрапити туди «ззовні» в принципі неможливо. Тому я зараз щиро радію за молоде покоління, значно більш упевнене в своїх силах, ніж була я. Мені було страшно, самотньо й іноді дуже важко.

Якби ми влаштували вечір факапів, про який ти розповіла б?

Я думаю, що перші два роки в «Темпорі» була не найкращою редакторкою. Часом дивлюсь на ту-таки біографію Ханни Арендт, якщо ми вже про неї згадали, і бачу чимало того, що я пропустила, не помітила, багато не найкращих виборів. І не тому, що не старалася — я дуже старалася, просто не розуміла, як це робиться. У мене немає редакторської освіти, я не закінчила курсів редагування.

Коли я прийшла в «Темпору», там був, наприклад, Сашко Стукало (привіт, Сашко!), але він не дуже охоче вводив мене у курс справ, не пояснював, як відбувається процес видання. І лише потім ми зблизилися і стали добрими друзями. Так я дізналася про те, що після верстки буває коректура, вже коли почалась перша коректура. А про те, що, наприклад, у типографію треба надсилати якісь там номери пантонів — тільки тоді, коли вперше мусила зробити це сама. Я набила так багато синців, що згодом свідомо вирішила вчити людей, як уникати помилок, які зробила я.

Часом у мене траплялися абсолютно фантасмагорійні випадки. Наприклад, у книжці Юрія Тарнавського «Теплі полярні ночі» я спочатку пропустила на суперобкладинці дві помилки в одному реченні, потім терміново подзвонила в типографію, сказала, що треба виправляти, відправила їм новий файл — а там помилка в слові «нацистських». І добре, що ми в останній момент таки встигли все переробити. 

Звісно, в мене бували і слабші лекції, й не особливо вдалі виступи на публічних подіях чи інтерв’ю. Все це траплялося. Часом я перечитую свої дуже ранні статті і думаю: Боже мій, от ти як редакторка медіа взяла б такий матеріал? А тоді впевнено собі відповідаю: ні. Бо там зібрано всі класичні помилки новачка: «якання», «на мою думку», якісь суб’єктивні закиди, дивні речення, очевидні спроби здатися в деяких місцях розумнішою, коли цілий абзац писався заради одного слова, претензійна цитатка мовою оригіналу, щоб показати, що я читаю німецькою. Все це так смішно — дивишся на себе, по суті, як на підлітку, і думаєш: бідна, чого ж тоді ніхто не сказав, що тобі нічого не загрожує і можна писати простіше? Думаю, якби почувалася в безпеці, я, напевно, багато чого робила би краще. Так минули ранні роки і, як сказали би в хрестоматії, відбувся процес становлення особистості. (І тут під процесом становлення ми маємо на увазі купу лажі.)

Але загалом, гадаю, це нормально — багато помилятися на початку шляху.

І зараз я впроваджую практику «відчепися нарешті від себе». Оце відчуття, що ти вчергове зробила все не так, — дуже деструктивна історія. Зараз намагаюся не картати себе, коли помиляюсь.

Ти багато разів за цю розмову казала про «середовище» і «коло», тож настав час поговорити про Могилянку. Ти вчилась разом із яскравими фахівцями і фахівчинями — і згадана Ніка Чулаєвська, й Іра Ніколайчук, і Андрій Мартиненко (до речі, з усіма трьома «Сенсор» активно співпрацює). Плюс середовище викладачів, велика кількість відкриттів. Навіть сьогодні під час фотосесії ти взяла книжку Вітольда Гомбровича і сказала, що закохалася в цього автора в університеті. Якщо дистанціюватись, подивитись із перспективи сьогоднішнього дня — чим для тебе була Могилянка? Чим став цей досвід?

Я досі визначаю себе великою мірою через Могилянку. Тут мені став доступним величезний рівень свободи, якого я не знала в школі. Багато хто каже, що після універу забуває, що там вчили, й наново опановує усе, з чим зрештою доводиться працювати. Я ж у своїй літературознавчій і літературно-критичній діяльності щодня спираюся на те, що дала мені Могилянка. Я справді все це використовую, мені дійсно потрібен весь цей інструментарій. Не всі мовознавчі курси виявились однаково корисними, не всі отримані там знання я застосовую в житті, однак коли йдеться про кафедру літератури — це неймовірне середовище однодумців, яке дало мені фокус та оптику. Це — база, завдяки якій я зараз досить впевнено почуваюся у професії, мої найближчі і найкращі друзі, з якими підтримую стосунки, а ще фокус на україномовності, що для мене, киянки з російськомовного середовища й зі здебільшого російськомовної родини, було напрочуд важливо. Свідомий перехід на українську стався саме в Могилянці. До речі, з тими друзями, з якими в школі говорили російською, зараз ми, звісно, говоримо українською.

Могилянка дала мені відчуття, що може бути інакше, що освіта може не бути репресивною. Стати простором, де тебе чують.

А якими були твої найбільші філологічні відкриття?

Теорія літератури — моє головне відкриття в Могилянці. Це те, на чому я спеціалізуюсь. Багато хто займається компаративним аналізом, хтось сфокусований на українській літературі, хтось — на зарубіжці. Однак теорія літератури — моя величезна пристрасть, те, що я відкрила для себе ще на третьому курсі й те, що я ніколи після цього не полишала.

Я порівнюю теоретиків літератури із виробниками хірургічних інструментів.

Хтось оперує, тримаючи в руках скальпелі, а теоретики літератури їх виробляють — найтонші, найвишуканіші інструменти. Це прозвучить дещо по-снобськи, однак хто як не ми даємо іншим людям інструменти для роботи з текстами. 

А ще мені подобається момент, коли бачиш схеми всередині літератури, розумієш, як працює наратологія, — це заворожує. У мене є смішна, але дещо бісяча звичка: коли ми дивимося Netflix вдома чи з друзями, то час від часу я кажу, що відбуватиметься далі або що скаже той чи той герой. І здебільшого вгадую. Не близькі до літератури люди можуть дивуватися, але я лиш повторюю фразу: так працює наратологія! 

Завдяки Могилянці я зрозуміла, що хочу займатися цими системами. Я хочу роздавати всім скальпелі чи виделки, неважливо, — те, що потрібно для роботи із текстами.

Чи хотіла б ти викладати колись?

Звісно! Власне, я і дисертацію писала з таким прицілом. Думаю повернутися в університет, бо поки це незакритий гештальт. І зараз розглядаю кілька пропозицій на цю тему.

Я дуже люблю викладання як процес: завжди хотіла працювати зі студентами, показати їм, чому зі своїми філологічними дипломами вони не приречені жебрати і врешті-решт померти під парканом. Наприклад, я завжди погоджуюсь на відкриті лекції в університетах, мені хочеться мати цей контакт із молоддю. Подивимося, чи складеться, однак сподіваюся, що вже цього року викладатиму якийсь курс.

А якби тобі запропонували вибрати для викладання будь-який навчальний курс — що би це було?

По-перше, я хотіла б розповідати про теорію, звісно. По-друге, про літературу європейського модернізму від кінця XIX до початку XX століття. Це потужний час становлення літератури такою, якою ми її знаємо зараз. Все те, що ми відчитуємо сьогодні, так чи так сформувалося в той період: на перший план виходить персональна оптика, зʼявляється увага до індивідуального досвіду. Нарешті, це література, яка працює з великими трагічними подіями і спільними травмами, на кшталт Першої світової. А ще це оптимістична модель: ми бачимо, що великі війни закінчуються, з досвіду постають добрі тексти, й можемо сподіватися, що так буде і в нас. Тому модернізм — це моя вічна любов.

Ти не вигадувала б якийсь свій курс, а радше працювала би в усталених форматах?

Думаю, що так. Можливо, там буде формулювання на кшталт «10 потужних модерністських романів», і ми зі студентами дуже уважно читатимемо й інтерпретуватимемо уривки через практику slow reading.

Мене також заворожують кроскультурні студії, пов’язані з різними видами мистецтва. Люблю графічні й формальні експерименти в літературі. Як-от «Дім листя» Марка Данілевскі, «Корабель Тесея» Джей Джея Абрамса, все, що виростало з традиції емблематичної барокової поезії. Щось таке мені також було б цікаво досліджувати. Тим паче колись я займалася середньовічною літературою.

Вау! Я й не знала, що ти займалася середньовічною літературою!

Моя перша курсова і дипломна робота часів бакалаврату повʼязані з медієвістикою: я писала про апокрифічну апокаліптику, тобто вже тоді думала про кінець світу. І про Богоматір в апокрифічній апокаліптиці. Моєю керівницею була Ганна Павленко — я захоплююся її ерудицією й умінням витягати з голови знання, здається, про геть усі тексти того періоду. А ще я була заворожена Умберто Еко і його діяльністю — звідти постав мій інтерес до середньовічних карт та маргіналій. У мене є видання із чудовиськами на середньовічних картах — люблю його розглядати.

А про що була твоя магістерська робота?

Про модерністський міський роман. Цю роботу писала під керівництвом неймовірної лекторки Тетяни Огаркової. Мені близький простір міста, я страшенно міська людина і поза містом одразу починаю в’янути. Їду кататися на лижах на тиждень — і починаю сумувати за загазованим повітрям і шумом машин.

Ти казала, що не любиш ностальгії й не маєш жалів за дитинством. А як щодо періоду навчання? Студенти, друзі, багато нового, на бакалавраті не працювала, тобто повністю присвячувала себе процесу сприйняття нового…

Все одно не сумую. По-перше, друзі збереглися, ми далі підтримуємо з ними контакти й проводимо час разом. Із Нікою працюємо в одному видавництві, причому вона головна редакторка, тож формально моя начальниця. З Андрієм — бачимося, з Ірою — бачимося. Тобто, друзі та сфера діяльності лишилися в моєму житті ще з тих часів.

Я дуже люблю університетські простори — звідси, напевно, моя любов до кампусного роману: Малколм Бредбері, Девід Лодж, Кінгслі Еміс. Приїхавши в УКУ з лекцією, я була просто заворожена цим ідеальним університетом ніби з американського кіно: скляна бібліотека, галявина перед кампусом, неймовірні тістечка у кафе.

А ще в універі все було значно більш визначено: мені треба вчитися, складати іспити, отримувати стипендію, щоб було на що купити пиво «Оболонь оксамит» і випити з друзями на другому поверсі ПХ після пар. Зараз усе розмитіше, тому я шукаю визначеності через планування. Однак я займаюся улюбленою справою і, знов-таки, маю більшу свободу обирати, за що братися, а за що ні. 

Я люблю університетську юність, однак у мене ніколи не було думок: «Ну, краще вже не буде, далі тільки занепад і старіння». Навпаки, вірю, що попереду ще кращі часи. І я буду щаслива, якщо через п’ять років не ностальгуватиму за початком 2025-го.

Мене дуже хвилює: чи не забагато у тебе проєктів? Ти відчуваєш і констатуєш цей дисбаланс, але чи відмовляєшся?

Це те, з чим я працюю і навіть фіксую: пишу друзям про те, що сьогодні відмовилася від кількох проєктів, вчора не погодилась написати книжку, а позавчора прочитати лекцію. Навіть скріню й скидаю Ніці відмови на якісь пропозиції, а вона відповідає: «Я тобою пишаюся», — підтримує мене «цукеркою» похвали. Раніше мене завжди мучило відчуття провини, коли я відмовлялась: от, людина на мене розраховувала, а я відмовилася. Хоча це ж не так насправді: якщо немає домовленостей, я ще нічого не винна. Однак відчуття провини мене гризло, особливо якщо проєкт, не дай Боже, важливий для української культури! Ти ж мусиш, це ж місія!

Тепер я відкидаю десь третину пропозицій, навіть якщо пропонують високий гонорар. Розумію: якщо я вигорю ще раз, як тоді, під час карантину, можу і не піднятися, або піднятися не так швидко, й тоді всі ці місії просто відступлять на другий план.

Тож я ухвалила для себе рішення, що на фрилансі я займаюсь тільки тим, що мені справді цікаво та хвилює. Не беруся за проєкт, якщо не відчуваю, що він мені достатньо подобається. Має тьохкати серце.

Я підозрюю, що тобі «тьохкало», коли ти працювала над подкастом «Висока полиця». Минув рік від моменту, коли почався запис подкасту і його підготовка, тобто вже є дистанція. Є професійна премія «Слушно» за найкращий подкаст про літературу та читання, є фідбек аудиторії. Чи змінила б ти щось у цьому проєкті сьогодні? Може, варто було записати розмову про якусь іншу премію, обрати інший роман, перекроїти структуру?

Мені досі дуже подобається і структура подкасту, й обрані тексти. Це був неймовірний досвід. Я дуже вдячна тобі, що свого часу прийшла і сказала «давай» — в цей момент моє серце дуже сильно «тьохнуло», і я зрозуміла, що ідея мене веде: я готова вкладати в це час та сили. До мене досі підходять люди і кажуть, що слухають чи прослухали всі випуски — це теж дуже надихає.

Подкаст відкрив мені нові грані тих премій, про які я мало що знала: іспаномовну премію Сервантеса, німецькі премії. А ще наш подкаст оголив для мене вразливість відомих нагород. Я усвідомила, що в журі сидять такі ж люди, як ми з тобою, і вони так само бояться ухвалити хибне рішення, переймаються і відчувають суспільний тиск. Коли я дослідила всі ці рішення, скандали, здобутки, шлях формування канону, література постала для мене значно більш людяною, ніж раніше. Мертва машинерія об’єктивної роботи відійшла на другий план, натомість проявилися якісь базові речі — відерце з-під шампанського на Ґонкурах, закиди Салмана Рушді у бік Букерівського комітету, думки школярів, що дають Премію ліцеїстів. А ще стало очевидно, що навіть найвища нагорода не гарантує переможцеві потрапляння в історію.

Врешті, подкаст дав мені шанс поговорити з важливими людьми про важливе і дізнатися те, про що я навіть не підозрювала. Наприклад, коли Володя Аренєв розказав про інтриги, залаштункові ігри і союзи на фантастичних преміях. Ніби боротьба  факультетів Гоґвортсу за кубок школи. Все це у літературному процесі мене заворожує.

Фотографка — Анастасія Мантач

Локація зйомок — книгарня-кавʼярня RID

Нью-Йорк — столике місто

автор Катерина Сова - 21.01.2025 в Культура

Нью-Йорк хаотичний, швидкий, романтичний, заможний, пафосний, дружній, творчий, упорядкований, класичний, модерновий яким є омріяне мільйонами місто?

У передчутті виходу друком роману «Місто самоти» Олівії Ленґ, редакції медіа «Сенсор» та видавництва «Крапки» вирішили дослідити, в яких контекстах постає Нью-Йорк різних мистецьких творах, і де ж він, врешті, справжній.

«Місто самоти» — жанрово новий для українського читача текст Олівії Ленґ. У ньому поєднано мемуари, біографії та культурну критику. За збігом життєвих обставин молода жінка опиняється в Нью-Йорку і лишається сам на сам з великим містом. Самотність, якою стає просякнутий кожен день, вона становить собі досліджувати крізь призму творчості Едварда Гоппера, Девіда Войнаровича, Енді Воргола та інших митців. Зрештою ми переконуємось, що «самотність — місце залюднене».

«Друзі» — в одному з найпопулярніших ситкомів останніх десятиліть майже немає міських панорам в кадрі. Ба більше, сцени серіалу переважно знімалися в кіно-павільйонах Лос-Анджелеса. Втім, історія дружби Рейчел, Моніки, Фібі, Роса, Чендлера та Джої міцно асоціюється у глядачів з Нью-Йорком. Тут місто грайливе, захопливо-непередбачуване і затишне. Кому з нас не хотілося випити кави, сидячи на знаменитому диванчику кавʼярні?

Кадр з серіалу «Друзі» — Entertainment weekly

«Страшенно голосно і неймовірно близько» — роман Джонатана Сафрана Фоєра та однойменний фільм Стівена Долдрі. Батько 9-річного Оскара загинув 11 вересня 2001 року. Серед його речей хлопчик знаходить таємничий ключ і понад усе прагне зрозуміти, що він відмикає. Тут Нью-Йорк — місто, що оговтується після одного з найбільших терористичних актів і водночас масштабний «квест» для маленького хлопчика, який понад усе любить тата і розгадувати таємниці.

«Вам лист» романтична комедія режисерки Нори Ефрон, яку обожнюють багато книголюбів, адже це історія про книгарні, книжковий бізнес, а ще капіталізм та суворі правила гри ринку, що переплітаються з особистими почуттями головних героїв. Тут ми спостерігаємо Нью-Йорк затишно-осінній, зимово-різдвяний та свіжо-весняний. Він грайливий та дозволяє повірити, що любов перемагає все.

Кадр з фільму «Вам лист» — New York Times

«Сам удома 2» продовження  культової різдвяної комедії режисера Кріса Коламбуса. Хлопчик Кевін опиняється наодинці в Нью-Йорку напередодні Різдва. Казково прикрашені вітрини магазинів, засніжений Central Park, очікування різдвяного дива і, звісно, захопливі пригоди героя це все те, за що ми так ніжно любимо цей фільм та Нью-Йорк в ньому.

Кадр з фільму «Сам удома 2» — IMDb

«Великий Ґетсбі» — блиск, пафос і «життя одним днем» епохи джазу  розкриваються у найвідомішому романі Френсіса Скотта Фіцджеральда. Екранізація режисера База Лурманна з Леонардо ді Капріо у головній ролі також вже культова, хоч і має суперечливі відгуки. Урбаністичного Нью-Йорка, до якого ми звикли, у фільмі мало, адже події відбуваються переважно в районі з розкішними віллами, тож ця історія — можливість подивитися на відоме місто під іншим кутом.

Кадр з фільму «Великий Ґетсбі» — IMDb

«New York, New York» трек надзвичайно популярний в Америці та відомий багатьом у виконанні Френка Сінатри. Утім, вперше ця пісня була виконана Лайзою Мінеллі в однойменній музичній драмі з елементами комедії режисера Мартіна Скорезе 1977 року. Класична атмосфера міста-надії для втілення найамбітніших прагнень саме таким постає Нью-Йорк у цих творах.

«Місто дівчат» роман  Елізабет Ґілберт, який спершу стрімко занурює читача в атмосферу театрального ексцентричного Нью-Йорка 1940-го року, сповненого вечірок, розваг та бурхливих романтичних пригод, а пізніше змушує оговтуватися у післявоєнному місті, що дозволяє спостерігати, як змінюються настрої та сприйняття міста з плином історії.

«Таксист» — психологічний трилер Мартіна Скорсезе з Робертом Де Ніро у головній ролі. Тревіс Бікл —  ветеран війни у В’єтнамі. Живе в Нью-Йорку, страждає від безсоння і ночами працює таксистом. Глядач потрапляє у лабіринт самотності, наповнений неоновими вогнями міста, яке є чимось більшим за урбаністичний простір.

Кадр з фільму «Таксист» — IMDb

Обкладинка до матеріалу — фото unsplash

«Янанебібув», або Де почався український поп-рок

автор Сашко Васільєв - 21.01.2025 в Музика

Щоб розібратись, куди прямує українська музика зараз, треба зрозуміти, звідки вона прийшла. Відповіді шукаємо в одному з найцікавіших альбомів найбільшого гурту незалежної України — «Океан Ельзи».

У 2024 році «Океан Ельзи» випустили два альбоми, зʼїздили у два світові тури, відіграли чотири поспіль концерти в Києві та перенесли стадіонний тур Україною на 2025 рік. Один з найпродуктивніших років за новітню історію гурту. На всіх 34 цьогорічних концертах гурту лунали пісні, яким зовсім скоро стукне 25. Ще золотий склад, Святослав Вакарчук вже не у холодильнику. Це означає лише одне — «Янанебібув», перша платівка «золотої трилогії» «Океан Ельзи» (надалі – «О.Е.»).

Початок

Восени 1994 року на залишках «Клану Тиші» — першого гурту гітариста Павла Гудімова, басиста Юрія Хусточки та ударника Дениса Глініна — утворився «Океан Ельзи». 19-річний студент Святослав Вакарчук став їхнім солістом. Період з 1998 по 2004 заведено вважати найкращим в дискографії «О.Е.», а підбір учасників — «золотим складом», до якого трохи згодом, після релізу «Янанебібув», доєднається піаніст Дмитро Шуров. Але це пізніше.

Фото гурту тих часів. Джерело: сторінка гурту в Instagram

Обкладинка альбому «Там, де нас нема»

Дебютним став альбом «Там, де нас нема». А однойменний трек згодом стане хітом і одним з найупізнаваніших у творчому доробку гурту, проте сама платівка особливої уваги слухача не отримала, принаймні за мірками наступних релізів. Однак вона виконала свою головну функцію — нанести гурт на мапу української музики.

Другий альбом

Альбом був створений у період активного творчого пошуку гурту «Океан Ельзи». Не дуже комерційно успішний дебютник дав досвід і орієнтир  куди рухатись далі. А успішний хіт — розуміння, що музиканти можуть більше і краще.

Обкладинка альбому «Янанебібув»

На другому студійнику вони, здається, віднайшли той характерний стиль, як робити музику для найширшого кола шукачів, водночас  не впадаючи у відверту бездушну комерцію. У наступних платівках «О.Е.» довели цю методику до досконалості. З «трилогії» перший альбом видається недооціненим та таким, про який недостатньо говорять (якщо такі альбоми взагалі є в каталозі «Океану Ельзи»).

З часів першого альбому помітно зросла якість продакшену. Тексти стали ще більш зрозумілими та життєвими. Кожен знаходив щось своє, близьке. У текстах пісень Святослав Вакарчук зачіпає універсальні життєві теми, які резонують з внутрішнім світом людини незалежно від віку, соціального статусу чи епохи. Пошук себе, зміни, сподівання на краще, інтимні переживання — усе це в різних пропорціях та з різними акцентами лунає в кожній пісні.

Треклист

3 лютого 2000 року відбувся офіційний реліз другого студійного альбому «Океан Ельзи» — «Янанебібув». 11 треків про каву, небо, і польоти ліричного героя складаються в майже 43 хвилини поп-року з вишуканими струнними, мандоліною та в майбутньому легендарним Rhodes (популярний різновид електропіаніно).

«Янанебібув» слугує вступом для альбому, який показує, чого чекати далі. Тут і надривний емоційний вокал, контрастні переходи, тамбурин та дуже виразна ритміка. Лірично альбом відкривається з історії пристрасного та короткочасного роману. Саме тому ліричний герой був на небі, а не перебуває там досі.

«Той день» вражає своєю енергійністю й динамікою. Життєствердна, наснажлива композиція, адже на заміну бадьорій, проте меланхолії вступного треку приходить зухвала впевненість в наступному «намальованому» дні.  Розриває в навушниках і на концертах вже 24 роки.

У «Мало мені» вперше, але не востаннє на платівці, звучить струнний квартет. Контраст камерної партії між вступом і приспівом створює комплексну історію зі злетами та падіннями в лишень інструменталі.

«Сосни» змінюють настрій альбому. Ритмічний вступ із легкою гітарною партією поступово доповнюється іншими інструментами, створюючи теплу, трохи таємничу атмосферу. Мандоліна та «Родес» влучно акцентують та розширюють це відчуття.

У «Кавачай» чуємо інтимний вступ під блатні акорди з приглушеним вокалом Святослава Вакарчука. І щойно ти адаптуєшся до цього, ніби підсовуєшся ближче до колонки, чи викручуєш звук в навушниках, вступає гучна, рок-н-рольна гітара. Буквально в кожному слові відчуваєш емоцію, яку Святослав Вакарчук вкладав у це слово. Ніби кожен рядок він пропускає через себе, з великим зусиллям і болем.

«Відпусти» — офіційний саундтрек нерозділеного кохання. Струнний квартет грає ніби не струнами, а людськими емоціями. Хочеться просто зупинитись і насолоджуватися із заплющеними очима.

«Африка» видається найдивнішою піснею з альбому. Стилістично дуже виділяється, якщо не випадає, з усього треклисту. Спотворення на вокалі відчувається вкрай незвично і спочатку відштовхує, але з плином треку ніби виправдовує своє місце в ньому. Інтроспекція ліричного героя,  що проєктує свої думки на слухача у спробах розібратися в  суті плинності життя, зрештою усвідомлюючи, що життя одне і варто його жити.

У «Поясни» гурт повертається до мелодійного звучання. Гітара різка та пронизлива, доповнює та підкреслює емоцію суму та загубленості. Святослав Вакарчук ставить вісім питань та двадцять разів просить пояснити: що це, якщо не загубленість?

У «Фіалках» ледь не вперше дуже виразна бас-гітара, дуже заряджена, ритмічна. За словами самого Святослава, це перша і єдина політична пісня в альбомі. Озираючись назад, антивоєнний посил помітний, але важко це назвати соціально орієнтованим треком. Більше запалює швидкість та  енергійність, яка спонукає до руху, проте невідомо, в яку сторону через невизначеність і метафоричність закладеного політичного підтексту.

«Мінімум волі за мінімум долі / На мінному полі фіалки не цвітуть»

«Коли тебе нема» показує, як злість можливо перевести в корисне річище. Один з головних рокових хітів гурту про запізнення дівчини. Барабани гонять тебе вперед, гітара додає рішучості, а вокал заряджає на дію.

«Етюд» — це дуже особиста композиція для Святослава як поета та музиканта. Не попсова, проте чіпляє так, як не здатна жодна інша пісня з альбому. Проста гітара, легкі барабани, та навмисне відчуття недомовленості в кінці.

Що в кінці?

Альбом «Янанебібув» став визначною віхою для «Океану Ельзи» і  для всієї української рок-музики. Початок «золотої трилогії» дав нам саме той «О.Е.», який ми любимо і знаємо. В «Моделі» та «Суперсиметрії», які вийшли у 2001 та 2003 відповідно, команда відточила та довела до еталона ідеї, які були в первозданному вигляді сформовані саме на альбомі 2000 року.  Найбільший гурт незалежної України став собою саме після цієї платівки. А що може бути більш впливовим за це?

Обкладинки альбомів «Моделі» та «Суперсиметрія»

Ця робота витримала перевірку часом і залишається актуальною навіть через десятиліття після релізу. Вона може не подобатись, дратувати чи навіть злити. Або ж викликати радість, захоплення, сміх чи сум. В усякому разі, такий широкий спектр емоцій чи почуттів може навіювати лише щось велике.

Текст створено у рамках дипломної роботи Школи журналістики та комунікацій УКУ.

Обкладинка матеріалу — фото Вілі Фургала з Facebook сторінки Андрія Полякова

Дайджест театральних подій (з 20 по 26 січня)

авторка Анастасія Клименко - 20.01.2025 в Події

20 січня, понеділок

«Королева краси»

Київ, Молодий театр
Початок о 18:00

Адаптація відомої психологічної драми драматурга Мартіна Макдони «Королева краси з Лінана» в баченні українського режисера Андрія Білоуса. Вистава розповідає про 30-річну дівчину, яка не може звільнитися від опіки мами, а тому намагається побудувати стосунки зі своїм першим коханням та його братом — усупереч усім та всьому. Теми домашньої тиранії, сепарації від батьків, циклічності життя та пошуку себе в ньому — так культова ірландська п’єса в українських реаліях сповнюється моторошними павзами та божевіллям.

Більше деталей на сайті театру.

21 січня, вівторок

«Сеанс 13»

Київ, Театр ім. Лесі Українки
Початок о 19:00

Моноспектакль, сценічною авторкою ідеї та акторкою якої є Ольга Узун. Історія пошуку опори та себе у вигляді ліро-епічної вистави — суміші поезії та прози, які мисткиня написала сама. До спектаклю увійшло 13 віршів, які складаються в такий собі сеанс психотерапії — вони наповнені болем та розмовою насамперед із собою. Головна героїня шукає свої «строкаті стовпи» — те, на що можна опиратися, — та відповіді на питання, які болять. Відповіді, як завжди, знайти важко, але сформувати щирий та відвертий діалог — із глядачем та собою — трохи легше. «Коли йдеш на зустріч із собою, відкриваєш нового себе».

Більше деталей на сайті театру.

22 січня, середа

«Намалюй мені літак»

Київ, Театр На Лівому березі
Початок о 18:00

«В оповіданні Еріка-Емманюеля Шмітта “Намалюй мені літак” усе просто, глибоко і про мене», — каже головний актор однойменної вистави Михайла Урицького Олег Стефан. Це історія про Другу світову війну, але, як відомо, всі історії про війни приблизно однакові. Це історія про воєнного льотчика, який не хотів ним бути. Це історія про каяття, прийняття своїх гріхів та реальності поствоєнного простору — боліти буде всім. Навіть тим, хто вважає, що вийшов із війни з «незаплямованою совістю». Михайло Урицький надає виставі психологізму, залучаючи не тільки зірковий склад Театру на Лівому березі (Дмитро Олійник, Юлія Шаповал та інші), але навіть акторів-ляльок — альтер-его однієї з головних героїнь. Аби поговорити про війну у війні — щиро, відверто, так, як воно колись буде.

Більше деталей на сайті театру.

«Молочайник»

Київ, Театр на Подолі
Початок о 18:00

П’єса Оксани Гриценко, що здобула перемогу в конкурсі «Липневий мед 2023» (п’єси для дорослих) та була поставлена в багатьох театрах України. 

Вистава розповідає про жінок, які опинилися в окупованому селі на Херсонщині та намагаються вижити в жорстких умовах. Молочайник — рослина, яку використовували у прадавніх ворожіннях, — стає символом тієї надсили опору, яка закарбована всюди: у радянських пам’ятниках, приватних телеграм-каналах та садах на подвір’ї. Жительки села прагнуть звільнення та намагаються зробити все, що від них залежить, застосовуючи природні та надприродні сили. «Бо якщо жінка щось насправді хоче — то вона може все. Будь-яка жінка».

Більше деталей на сайті театру.

«Всупереч»

Дніпро, Драміком
Початок о 18:00

До Дня Соборності України головний режисер Дніпровського академічного театру драми і комедії Антон Меженін підготував документальну виставу про воєнні історії різних драматургів. Війна, як особистісний досвід кожної людини, постає в серії окремих історій — з окупації, фронту чи тилу — із уже відомими всім «символами війни»: «Руский воєнний…», Буча, жовто-блакитний стяг, окроплений кров’ю. Окрім свідчень про сучасну російсько-українську війну, режисер показує тяглість — боротьба з Росією триває вже більше 400 років. Боротьба за незалежність та свободу. 

Більше деталей на сайті театру.

«Засвітнє танґо»

Львів, Львівський театр ляльок
Початок о 18:00

Лялькова вистава Уляни Мороз та Яни Титаренко на основі сюжету відомого роману Юрія Винничука «Танґо смерті». Міжвоєнний Львів, у якому четверо друзів — українець, поляк, німець та єврей — шукають своє місце у світі, де неможливо забути минуле та історію. 

Орест Барбарика досліджує тему смерті, яка не так давно, під час Першої світової війни, вирувала повсюди. Тема, яка всього за кілька років знову заповнить вулиці — у 1939 році. Тепер молоде покоління має робити свої вибори: обирати сторону, ідеали, життя чи смерть. 

Вистава отримала відзнаку як Найкраща вистава для підлітків та дорослого глядача та Найкраща сценографія за версією UNIMA-Україна. 

Більше деталей на сайті театру.

23 січня, четвер

«Незнайомка»

Київ, Театр на Подолі
Початок о 18:00

Вистава-адаптація новели Михайла Коцюбинського «Сон» про сни головного героя, який у своїх фантазіях опиняється на прекрасному острові та зустрічає Незнайомку. Саме так і назвав свою виставу автор інсценівки Володимир Кудлінський. Складні стосунки між чоловіком та дружиною, ревнощі, втрата зв’язку одне з одним, замість того — поява відстані. 

Новела хоч і не є цілком автобіографічною, але бере багато чого з життя письменника: він також мав проблеми у своєму шлюбі, який зрештою розпався. «Не знаю, чи зможу я пережити цю драму, цей конфлікт між обов’язком і почуттям», — писав український письменник. Допомогла ж йому пережити цю драму мрія — нездійсненна, недосяжна, неокреслена. Жінка зі снів, яка допоможе не тільки розібратися у своїх почуттях, але й віднайти формулу щастя.

Більше деталей на сайті театру.

«Веселка на Салтівці»

Харків, SomePeople
Початок о 19:00

Харківська історія про, певно, найвідоміший харківський район — той, що здається сірим та непомітним, але на якому насправді кожен день розквітає яскрава веселка з подій, людей та емоції. Найвідоміша моновистава харківського театру «Нафта» і перша в майбутній трилогії про місто від режисера Артема Вусика. Це історія про бандитську Салтівку, дитячі спогади, мистецтво та пограничність — усі події відбуваються на межі між реальністю та сном. 

Головний герой Артем намагається зібрати митців, які народилися на Салтівці, щоб повернути цьому району минулу яскравість та життя — створити промінь надії, який зможе прорватися навіть крізь високі радянські багатоповерхівки. Народитися в сюрреалістичному світі, де вибухи межують зі сміхом, панк-рок — із дзвінками президента. Театр «Нафта» створює яскравий фантасмагоричний колаж Харкова — живого, яскравого, бунтівного. Незважаючи ні на що. Всупереч усьому.

Більше про виставу на сторінці Театру «Нафта».

24 січня, п’ятниця

«вірші.хліб.вино» — вечір поезії з Покальчуком та Шишком

Луцьк, сквер «Зерно»
Початок о 18:30

Хто такі Костя Шишка та Юрій Покальчук? Луцькі митці, які попри всю радянізацію, що вирувала навколо, змогли зберегти свою українськість: новою формою віршів, картинами, класним стьобом, глибокою прозою про складні речі, дослідженнями, перекладами. 

«Це люди, які були поза радянською системою спілок, державних формальних утворень. Не прислужували владі, були незручними, епатажними», — каже Руслана Порицька, режисерка театру «ГаРми́дЕр», який підготував ціле театральне дійство в пам’ять про луцьких письменників у співпраці з літературною платформою «Фронтера» та платформою «Алгоритм дій». Це момент єднання не тільки з митцями минулого, але й з митцями сьогодення.

Більше на інстаграм-сторінці театру.

«Жіночі пристрасті»

Чернігів, Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка
Початок о 18:00

Музична комедія від молодого режисера Олексія Трішкіна під акомпонування оркестру бере за основу сюжет творів Івана Нечуя-Левицького — пристрасті, сімейні розбірки, почуття, які мають (або ні) перемогти поколіннєві конфлікти. Усе в кращих традиціях відомої «Кайдашевої сім’ї», але в іншому сеттингу. 

Головні герої Мелашка та Тимоша не можуть бути разом через своїх матерів, які незадоволені вибором дітей та намагаються нав’язати їм власне бачення щасливого майбутнього. Кохання, ненависть, музика — усе це складається в одну цілісну історію.

Більше на сайті театру.

25 січня, субота

«Брикси»

Київ, Театр Драматургів
Початок о 19:00

«Я неправильно витрачаю час. Не так, як хотілося б моєму чоловікові», — говорить героїня вистави «Брикси» про жінок: стереотипи навколо них та особливо навколо жінок старшого віку. «Я вже навчена всміхатися йому в будь-якій ситуації, бо він завжди має рацію», — лунають слова, які б лунати не мали. Але вистава «Брикси», попри всю гіркоту, насамперед про свято: сестринства, прийняття свого тіла та своїх бажань, пошук опори серед своїх, тих, хто завжди зрозуміє. 

У дореволюційну добу «бриксами» називали жіночий день, коли чоловіки могли виконувати всі жіночі примхи. А що, як і це свято насправді не про примхи і їхнє задоволення? Відповідає режисерка Анастасія Сегеда та акторський склад Театру Драматургів.

Більше в інстаграмі театру.

«Шаріка, або Кохання січового стрільця»

Івано-Франківськ, Івано-Франківський драматичний театр
Початок о 18:00

Що ми знаємо про Січових Стрільців? Перша світова війна, українська ідентичність, патріотичні пісні, про вплив яких ми згадуємо так само часто, як і про пісні УПА. Насамперед же січові стрільці були людьми, які любили, боролися і жили, — і про це розповідає Ростислав Держипільський у своїй виставі про кохання Степана Балинського до мадярської дівчини, яка закохується не тільки у сміливого Січового стрільця, але й в українське слово. 

Початок XX століття, боротьба за українськість, автентика та колорит західних областей України, і все це — під яскравий музичний супровід. Мюзикл був створений ще в 2014 році, але зараз — перепрочитаний та доповнений. Ростислав Держипільський показує українських воїнів сильними, міцними, відданими своїй країні. Такими, якими вони були і лишилися.

Більше на сайті театру.

26 січня, неділя

«Ріверсайд драйв»

Київ, Молодий театр
Початок о 18:00

Сюжет про самотніх дорослих чоловіків, які переживають кризу стосунків із сім’єю та собою, популярний і дуже вживаний що в зарубіжній культурі, що в українській. Адаптація книги відомого режисера Вуді Аллена від режисера Євгена Галкіна схожа. 

Джим Свейн, 45-річний письменник, розчарований у собі та житті, виходить на набережну, де зустрічає самотнього безхатька. Незнайомець знає все: про його коханку, дружину та заплутане життя. Вони разом — безхатько, що немає нічого, і дорослий впливовий чоловік з Ріверсайд драйву, який, як здається, теж не має нічого, — намагаються розібратися в його житті та зрозуміти: що з ним не так? І як буремність Мангеттену (інша назва відомої вулиці Нью-Йорку) може йому в цьому допомогти? 

Більше деталей на сайті театру.

«Інтимні комедії»

Київ, Театр «Сузір’я»
Початок о 17:00

Історія про подружню пару, яка втратила пристрасть у стосунках та намагається всіма силами її відновити. У сценічному просторі Вона й Він, але за ними тягнуться інші чоловіки та жінки: їхні колишні, теперішні, майбутні. Вистава-комедія Народного артиста Україна Лева Сомова фокусується на любові в її найрізноманітніших проявах та форматах. Головні герої жартують про любов, хворіють любов’ю, плачуть через любов, але найголовніше — відчувають. 

Це історія про людей, які намагаються втекти від проблем, але вони їх наздоганяють — дихають у потилицю, але не дають ніякого рішення. Головні актори вистави — Тетяна Лукачина, Олександр Леліков та Руфат Мамедов — кажуть, що: «”Інтимні комедії” — то історія про життя без сенсу, у рамках якогось сенсу». Родинні стосунки, метафоричність та намагання зрозуміти, у чому ж таки сенс кохання, навіть якщо його і немає.

Більше деталей на сайті театру.

Колоніальна тінь: як українці повертають свою мову

автор Радомир Мокрик - 18.01.2025 в Есеї

1965 рік став переламним для українського дисидентського руху. Тоді радянська система заарештувала цілу низку українських інтелектуалів. Літературознавці й поети миттєво перекваліфіковувались на правозахисників і адвокатів. Того ж року молодий літературний критик Іван Дзюба написав есей «Інтернаціоналізм чи русифікація?», звинувачуючи радянське керівництво в колоніальній політиці щодо України. Дзюба пояснював, що саме російська мова й культура стає інструментом радянського імперіалізму. Дзюбу заарештували в 1972, а русифікація України, проти якої він застерігав, тривала ще наступних п’ятдесят років.

Осінній Харків справляє спорожніле враження. Сирена протиповітряної тривоги замовкає лише спорадично. Місто вже довгий час є ціллю постійних російських обстрілів керованими авіабомбами. Попри це, на третій рік великої війни, життя триває. У Саду Шевченка гуляють мами з дітьми, а літній майданчик кафе «Кристал» переповнений відвідувачами. Із моєю співрозмовницею, Антоніною Рябокінь, ми сидимо в залі кафе.

«Кагебіст пояснював нам, що в СРСР немає українців, немає росіян. Є лише радянська людина. Вона наднаціональна. Але характерно, що розмовляти така людина мала саме російською», — згадує пані Антоніна працю вихователькою дитсадка у Харкові 70-х років. Партійна індоктринація починалась в СРСР вже з дитсадків. «В нас на рік були дві вистави, які ми готували з дітьми. На всю програму дозволявся один вірш українською, а решта мала бути російською мовою. Або дозволялось, щоб діти станцювали гопак, але тоді вже без українського віршика».

Такі, здавалося б, дрібниці, поступово відсували українську культуру на другий план, а мова — маргіналізувалась. Пані Антоніна працювала й вчителькою в містечку Кіровськ (нині Голубівка) на Луганщині. Там ситуація схожа. «Було дві школи. Одна прямо в центрі, вона крута по забезпеченню, по учнях — там навчалися приїжджі росіяни. А школа №6 знаходилася на околиці. Приходжу туди — всі розмовляють українською. Учні й вчителі. Коли ж отримували зарплату, виявилося, що зарплата вчительки російської мови й літератури найвища. Я тільки тоді дізналась, що викладачам російської мови доплачували більше ніж викладачам англійської чи німецької. Я тоді була шокована. Будь-який вчитель заробляв менше ніж вчитель російської мови».

Інтернаціоналізм чи русифікація?

Ремарка пані Антоніни про кагебіста, який роз’яснював вихователькам, що «в СРСР є лише радянські люди» добре ілюструє логіку «національного питання». 

Радянська національна політика була гнучкішою, ніж в Російській імперії. Якщо колись українську мову і культуру просто забороняли, сприймаючи її як загрозу, то радянські лозунги «інтернаціоналізму» і заклики до братерства і справедливості, доповнені зокрема на початку 1920-х років політикою коренізації, надали радянському проєкту справді привабливого вигляду. Це все сприяло поверненню української мови у публічну сферу, але вже в наступному десятилітті відбувся сталінський «великий відступ», який призвів до згортання українізації та закінчився терором проти української інтелігенції та селянства. 

Канадський історик Сергій Єкельчик вдало зазначив, що «якщо у двадцятих роках СРСР був державною рівних національностей і нерівних класів, то в кінці тридцятих він перетворився на державу рівних класів і нерівних національностей, де центр дедалі більше ототожнювався з російською нацією». СРСР повертався до того, чим завжди був за своєю суттю — реінкарнацією Російської імперії, лиш під іншими прапорами.

Пріоритетність російської культури — у вигляді усюдисущих пам’ятників Пушкіну, «єдиній правильній» інтерпретації історії чи, власне, у російській мові, яка набула статусу «мови міжнаціонального спілкування» — важким тягарем тиснула на інші національні культури. Гасла змінювались: «братерство народів», «злиття націй», «формування радянського народу», але крізь всі декларації та плакати все виразніше проступала колоніальна сутність радянської політики. Настільки, що Іван Дзюба поставив просте питання: «В нас все ще інтернаціоналізм, чи насправді просто русифікація?». Боротьба проти дискримінації за національною ознакою стала стрижнем українського дисидентського руху.

Іван Дзюба з дружиною Мартою у 1962 році

Система давала позірний вибір — українець міг спілкуватись українською чи російською. Але російська домінувала в школах, давала шанс вступити в університет і отримати ліпшу роботу. Російська мова була знаком лояльності системі. Російською розмовляла влада й армія, відбувались конференції та міжнаціональні зустрічі. Дзюба називав великі міста в Україні «м’ясорубками русифікації», адже саме тут радянське керівництво з Москви цілеспрямовано насаджувало нову еліту — російську або русифіковану. І людина опинялась перед вибором: ставати в один ряд з прогресивною, «елітною» російсько-радянською спільнотою, чи залишатись на маргінесі зі своєю «відсталою» українською ідентичністю. І жорна радянської русифікаторської м’ясорубки невпинно мололи.

«Невидимість» українців

Галина Куц є викладачкою в університеті та депутаткою обласної ради. Вона переїхала до Харкова в останні роки існування радянської імперії. Згадує про тодішнє місто як про «сіре» і «зросійщене». Як і будь-яка україномовна людина, вона відчула на собі всю силу принизливих стереотипів: «Пригадую, якось відводила дочку на басейн, якій тоді було 5 чи 6 років, допомагаю їй перевдягатися. Чую за мною хтось каже: “Какая с виду приличная женщина, а на каком язике разговаривает”. І це повторювалось не раз, оці фрази я чула часто: “С виду приличная, красивая женщина, что она среди них делает?”. Тобто стереотип, що українське, це щось страшне, брудне, відстале».

Зі здобуттям Україною незалежності у 1991 році ситуація не надто покращилась. Навпаки, пострадянські русифіковані еліти вкорінились у великих містах і урядових кабінетах. Відверто зневажати українську культуру вже не виходило, але почалося те, що Галина Куц називає «політикою невидимості».

«Це мій власний термін. Наприклад Голодомор 1932-1933 років. В Харкові кожен скверик цим просякнутий, Харків був одним з епіцентрів радянського Голодомору. Віктор Ющенко, який щойно став президентом, дав вказівку увіковічити пам’ять. В результаті, тут на місці зробили великий монумент Голодомору — на окружній, за Харковом. Туди добратись практично неможливо. Тобто він є, але зроблено все для того, аби такі точки української історії не дуже впадали в очі». 

Схожа ситуація повторилась, коли на честь вбитих демонстрантів під час Революції гідності перейменовували площі по всій Україні. В Харкові «Героям Небесної Сотні» знайшлось місце лише подалі від центру. Про таку ж стратегію «невидимості» депутатка розповідає й під час щорічного маршу вишиванок, коли харків’яни виходять на головну площу міста у національному вбранні.

«Нас попереджали, що площу перекриють, щоб ми туди не йшли. Поставили там міліційні кордони й наказали — просто постійте там, немає чого ходити. Але людей прийшло декілька тисяч, поліція просто плюнула на це все і ми пішли. Ще декілька років тому така була політика, тепер це все, звичайно, змінюється».

Галина Куц біля снаряду у центрі Харкова

Проти течії

Попри те, що русифікація мала різносторонній характер, чи не найбільш інтенсивним її каналом була система освіти. В багатьох регіонах України він діяв й після 1991 року. Маргарита Федоренко згадує як вступила на медичний факультет Харківського університету ім. Каразіна. Дівчина потрапила в типову ситуацію — україномовна приїхала до головного міста регіону з маленького містечка. На потоці з понад ста людей заледве десяток говорив українською. Практично всі «містяни» — чи з Харкова, чи з Києва — розмовляли російською. 

«Починається перша пара російською мовою. В мене тоді був внутрішній конфлікт. Я вирішила попри все відповідати українською. Але навчальні матеріали нам же видали російською мовою. Я готувалась до першого заняття, перекладала. Одна з україномовних одногрупниць мене переконала, що мені буде важко. І ми всі — україномовні — почали відповідати російською, хоч між собою все ще говорили українською».

Цей «невидимий тиск» був повсюдним. Насмішкуваті погляди одногрупників, проблеми з навчанням й випадки прямої дискримінації, коли українська мова стає «клеймом», для абсолютної більшості 17-річних першокурсників є непростим випробуванням. Маргарита не стала винятком, через деякий час вона перейшла на російську. Іван Дзюба мав рацію, великі міста все ще працювали як м’ясорубки русифікації: «Ти потрапляєш в спільноту медиків, де тебе просто задавлюють. Тоді зі мною відбулось, мабуть, найгірше, що може трапитись з людиною — відмова від самого себе. Я добре пам’ятаю ті свої два роки — російськомовні два роки, цей депресивний стан. Бажання вписатися в спільноту, тиск і висміювання. Це — шовінізм».

Внутрішній конфлікт тривав два роки. «Коли я приїжджала додому до мами, я розуміла, ще не можу з нею розмовляти російською». Така «мовна шизофренія» була частим явищем — українці часто ховали свою мову за стінами власних домівок, а на публіці використовували російську. Для Маргарити це закінчилось в мить коли російська армія перейшла кордони її країни.

«24 лютого 2022 року я поїхала до мами. Харківська область практично опинилася під окупацією — росіяни два села від нас. Тоді я переосмислила ставлення до мови й, коли через два місяці відновилось навчання, повернулася в університет іншою людиною. Починається перша пара. Серце калатає, але я встаю: “Чи не могли б Ви читати лекцію державною мовою?”. На мене тоді вилили дуже багато бруду в соцмережах і в самому університеті. Але я стояла на своєму: я повертаю українську мову у свій університет».

Маргарита Федоренко

Маргариті Федоренко вдалося, здавалося, неможливе — після серії скандалів, цькування в соцмережах і такої ж хвилі підтримки, викладачі Харківського університету перейшли на українську мову викладання. Згодом це стало офіційною позицією університету. У зв’язку із російською агресією до української ідентичності повертається дуже багато українців. За трансформаціями в університеті Федоренко спостерігає спорадично, вже понад два роки вона є бойовим медиком залученим до Сил Оборони на фронті. «Мені байдуже як говорять інші, важливо, що я відчуваю себе людиною. Важливо, що ламається образ, що інтелігент, лікар, ось ця людина в халаті — завжди російськомовна, а українською говорити соромно. Насправді ні. Це для мене принципово».

Стриманий оптимізм

Подолання постколоніального синдрому це складний процес, і повернення української мови у всі сфери державного життя відбувається поступово. Очевидно, що лютий 2022 року став переламним, тоді багато російськомовних українців повертались до української мови, символічно розвиваючи свої зв’язки з імперією. Але робота велась постійно, зокрема й завдяки волонтерам і популяризаторам. 

Антоніна Рябокінь ще з часу Революції гідності веде безкоштовні курси української мови. Вона згадує, як десять років тому до неї звернулись з цією ініціативою: «Я думала так: ми всі такі розумні, говоримо про українізацію, про поширення мови. Але хтось ж конкретний це повинен просто взяти й робити? Я погодилась, нам надали приміщення. Прийшло людей з 50. Домовились ще з однією колегою. І почалось». Цього року лише під керівництвом Антоніни курси української мови закінчило 32 людини. Такі ж самі курси проводяться в ряді бібліотек міста.

Стриманий оптимізм висловлює й Галина Куц: «СРСР нам нав’язав, що розмовляти українською — це соромно. Головне, що тепер люди не соромляться української». Зрештою, українізація — це процес, який скерований передусім на наймолодше покоління. «Я зараз бачу, що багато мам розмовляють з дітьми українською, хоча вони самі ще вчаться. Це дуже довгий процес, але бачити ті зусилля — зворушливо». 

Сучасна повномасштабна війна Росії проти України — це продовження протистояння, яке триває між ними вже дуже багато років. Як і колись українських дисидентів, сьогодні мова часто об’єднує острівки громадянського суспільства в країні, яка бореться за виживання. 

Якщо ж Україна програє у цій боротьбі, нинішня молодь і наступні покоління українців зможуть обмежено використовувати свою рідну мову хіба що на еміграції, адже на окупованих Росією територіях — як показує трагічний досвід — немає місця для української мови, культури та української ідентичності.

Текст написаний у рамках стипендії Rozstaje.

Проєкт співфінансується урядами Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини через Вишеградські гранти Міжнародного Вишеградського фонду. Місія фонду полягає в просуванні ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.

Текст публікується за підтримки партнерів: Stichting Global Voices, Bázis - Maďarský literárny a umelecký spolok na Slovensku, Fiatal Írók Szövetsége, Česká asociace ukrajinistů, Kolegium Europy Wschodniej та медіа «Сенсор».

Ілюстрації — фото надані автором. Головне — фото з сайту zbruc.eu